Давай займемось текстом

Зі свого досвіду я бачу, що є зв’язок між мовою і ментальністю. Це одна з причин, чому народи відрізняються одне від одного. Те, як ми будуємо слова, речення, фрази, з чого починаємо висловлення думки і чим завершує залежить від ходу наших думок. Хід наших думок формується багатьма чинниками, зокрема мовним середовищем.

Угорська мова — це для мене фрустраційний досвід. Я знаю українську, російську, англійську. Через раз розумію слов’янські мови. Довго вчила і колись трохи розмовляла турецькою. Безуспішно, але вчила німецьку і нідерландську. Весь цей досвід ніяк не допоміг мені зрозуміти бодай одну вивіску у Будапешті.

Хоча ні. Одну допоміг. Я жила у готелі на станції метро “Клінікак”. Клінікак – це лікарня. Мабуть, це єдина назва стації метро, яку я була здатна прочитати, запам’ятати, усвідомити. Пам’ятаю, що я була дуже рада, що мій готель саме на ній.

Угорська мова не схожа на інші мови тих країн, де я побувала. Кажуть, схожа на фінську, але у Фінляндії я не була (але ось тут мій допис про фінську книжку Туве Янссон і ось тут ще один про її мумі-тролів). Угорські слова здаються нескінченно довгими. Перші літер 6 в душі жевряє надія, що я зараз я впізнаю латинський, слов’янський або тюркський корінь і хоча б приблизно зрозумію, що означає слово. Але слово тягнеться далі, ось вже 8 літер, 10 літер, 12 літер — а я не тільки не зустріла бодай чогось знайомого, але й повністю заплуталась в буквах.

Приблизно такий ефект угорська мова чинить не лише на мене, але й на переважну більшість іноземців. Угорці про це знають. Давно знають. Звикли, їх ніхто не розуміє, вони і не нав’язаються.

Я була і досі є у захваті від громадського транспорту у Будапешті. Від його елегантної системі. Нічого зайвого. Тільки безперешкодність, зручність і швидкість. Ретельно продуманий. Мені сподобалась яскрава і шалена затишність містечка Сентендре (це пишеться як Szentendre і мені знадобилось кілька днів, щоб допетрати, що це “святий Андрій”). Прогулянки Дунаєм теж були пречудові. Угорщина зовсім поруч, але вона інакша. Її краса стримана, тиха. Лише для тих, хто зацікавився нею сам.

І ось я тримаю у руках книжку «Свічки догоріли» — купила тому, що мені її порадила Оксана Борис. По-перше, я довіряю смаку пані Оксани. По-друге, вона редагувала і мою книжку “Мова: таємниці відьом”, і також книжку угорського Нобелівського лавреата Ласка Краснохоркаї. Я поки що не наважилась читати його довгий і монументальний твір, тож попросила для початку порадити мені щось невеличке і легке. Так я дізналась про книжку «Свічки догоріли» (ориг. A gyertyák csonkig égnek), написав її Шандор Мараї (Sándor Márai).

«Свічки догоріли» - це дуже атмосферний твір. Якраз про стриману, елегантну, вишукану красу Угорщини. Зелені ліси, де водяться ведмеді і олені. Серед дерев — старовинний будинок військового і мисливця. Обставлений невеликою кількістю предметів, але кожен ретельно дібраний. Генералові і його оточенню це місце здається околицею Європи... Втім це його рідне і важливе для нього місце, а сам він старенький, і йому 75 років. Він згадує муниле і аналізує давні події зі свого життя, щоб знайти відповіді на питання любові і дружби. На сторінках автор прямо нам каже, що насправді все наше життя врешті-решт і являє собою ці самі відповіді на питання “Хто я?” та “Чого я хочу?”.

У старенького генерала є няня, їй за 90, і порівняно з нею, він ще дитина. Також у нього є друг дитинства і юності. Другові теж 75. Вони обидва були військовими, тільки генерал — “справжнім”, а друг — взагалі-то більше любив музику.