Послухайте, що ж це коїться, га? Ви звернули увагу, наскільки у нас впав рівень срачів?

Ось тут нещодавно розгорівся один. Прости Господи, літературний. Ну як розгорівся — таке собі. Кілька млявих вугликів, що трохи тліють…

Суть у тому, що українська авторка написала книжку з надмірною кількістю порівнянь у тексті. Таня Гонченко, книжкова блогерка, вона ж Непозбувний книгочитун, посміялася з цього. Авторка і її подружка оголосили про булінг. Таня і ко на свій захист кажуть, що це не булінг.
От скажіть, ну хіба це срач? Ну хто так робить?

От Таня, наприклад. Взяла й вдарила у місце, яке найбільше стирчить. Фу, як примітивно. Де вишуканість? Де складність? Де рівень? Якщо вже бити, то майстерно. У хитру точку. Туди, де ніхто не чекає. Повчитися хоча б у комунальних служб. Оголошують, що вимкнуть світло, а вимикають воду. Оце вже щось! Ну хоча б так.

Авторки. Ну давайте чесно: вас ще на етапі чернеток натикали носиками у те саме. Не могли не натикати. Ви знали, що це слабке місце. Не вірю у здивування. Надто театрально реакція. Слухайте, книжки, особливо фікшн — це ж про почуття міри. Інакше читач не повірить.

Далі. Обмін дописами. Нумеровані списки, пояснення. Адекватність. Тьху. Де емоції? Де пінне шоу зі слиною? Де пристрасть? Ну які нумеровані списки? Ну яка структура? Вступ, основна частина, висновки, список літератури… Ну яке? Це срач чи курсова робота?

Реакція авдиторії. Нудно. Передбачувано. “Ми вас підтримуємо, ви робите надзвичайну справу” — це було вже мільярд разів. Де новизна? Де свіжість? Навіть мемчиків не запиляли. Слабенько, слабенько.

І це літературна тусовка — і так без фантазії сратися! Що тоді говорити про інших?

Казали колись, що срачі — це наш національний спорт. Але з таким підходом ніколи нам не приймати конкурс Євросрачення.

Розчарована. Ставлю три.