Про Маркіяна Камиша мені розповів хтось із підписників. Давно. Роки з два тому, а то й більше. Не пригадаю і не знайду точне формулювання, але пам’ятаю, що підписник чітко вказав на те, що це автор не з тих, кого можна знайти в українських топах, рейтингах, лонг-лістах… Я полізла дивитися, що за автор і які книжки. З’ясувала, що твори — про Чорнобильську зону, і вони дуже брутальні і депресивні. Тема не моя. Втім я спробувала знайти книжку, щоб купити, — і не змогла. У книгарнях не знайшла. І я цю ідею відклала.

Відклала аж допоки не почала працювати над базою перекладів укрліту для УІК. Тоді я згадала про автора і полізла шукати, чи є переклади. Знайшла. Занесла у таблицю. Ще раз подивилася на книжки. Тема ну геть не моя.

Пройшов час — і ось у мене в руках “Оформляндія”. І я читаю її за пів дня і не можу відірватися. Атмосферно. Брудно. Холодно. Перегортаю останню сторінку і думаю, де знайти наступну дозу. Тобто ще одну книжку автора. Чи це рахується за дозу?..

(читайте далі у коментарях)