Друзі мене проводжають. Вони мусять їхати до Словаччини, де живуть уже давно-давно. Я намагаюся на прощання обійняти їх на пероні, але вони просяться зайти у вагон. Кажуть, що давно не були в Україні і що для них побути хоч хвилинку в укрзалізничному купе — це ніби майже вдома. Просять передати рідній землі привіт. Так є, що вони, мабуть, ще не скоро приїдуть.

Проводжаючих просять вийти з вагонів. Поїзд рушає. Можна кілька годин поспати, а потім буде кордон. Я покажу паспорт і скажу, що везу лише особисті речі. А нашому поїзду поміняють колеса, як люди міняють вуличне взуття на домашні капці, коли повертаються додому.