Фізик створив «цифрову» чорну діру на чипі і вона почала протікатиЧорні діри відомі тим, що поглинають речовину й світло, але майже нічого не відпускають назовні. Та коли фізик Антоніно Флачі (Аntоnіnо Flасhі) з Університету Кейо в Японії створив на чипі аналог чорної діри, на її крихітному горизонті подій сталося щось, що в реальній чорній дірі за загальною теорією відносності було б заборонено. Коли він «проколов» її, змінюючи лише один біт, цифрова чорна діра почала «протікати», повідомляє SсіеnсеАlеrt.Цей експеримент дає фізикам новий інструмент, щоб з’ясувати, які властивості чорних дір є справді універсальними, а які можуть змінюватися, якщо змінюються базові правила фізики.
Як побудувати чорну діру без космосу й рідини
Справжні чорні діри невидимі для більшості наших телескопів, адже не випромінюють світло, яке можна напряму зафіксувати. Тому вчені створюють лабораторні аналоги, де математичні рівняння, що описують чорні діри, відтворюються в інших фізичних системах.Один із відомих підходів — акустичні чорні діри. Звукові хвилі в рухомій рідині можуть поводитися подібно до світла в викривленому просторі-часі біля чорної діри. Якщо рідина тече всередину швидше, ніж звук може поширюватися назовні, звукові хвилі «захоплюються» потоком і не можуть вирватися — так виникає акустичний горизонт подій.Флачі пішов далі й позбувся всієї «метушні» з реальними рідинами, динаміками та потоками. Він замінив усе це компактною цифровою схемою.«Ми побудували аналог чорної діри з логічних елементів», — пише він у препринті на аrХіv, який ще не пройшов рецензування. За його словами, горизонт подій у цій системі — це не властивість проводів, а стану: замкнена крива в решітці 32-бітних слів, уздовж якої уявний потік несе збурення всередину рівно так само швидко, як вони намагаються поширюватися назовні.Цифровий акустичний горизонт на 604 мільйонах бітів
Свою систему Флачі називає «цифровою акустичною чорною дірою». Це схема з ґраткою комірок, кожна з яких зберігає інформацію у вигляді послідовності бітів — нулів і одиниць, що є основою цифрових обчислень. Загалом ґратка містила близько 604 мільйонів бітів.На кожному такті годинника логічні елементи оновлюють інформацію в комірках за набором правил, заснованих на рівняннях гідродинаміки. Так створюється цифровий еквівалент потоку рідини, що тече до «стоку». Ті самі правила визначають, як збурення поширюються ґраткою. Там, де змодельований потік несе збурення всередину так само швидко, як вони могли б рухатися назовні, виникає акустичний горизонт подій.На відміну від справжньої рідини, яка може бути нестабільною й важко керованою, цифровий «потік» повністю визначається чіткими правилами. Це дає змогу дуже точно контролювати систему й повторювати експерименти в абсолютно однакових умовах — аж до окремих бітів.Перевірка: горизонт, дзвін і суперрадіація
Щоб протестувати свою цифрову чорну діру, Флачі виміряв п’ять її ключових властивостей: стабільність горизонту подій, сам горизонт, поширення збурень, реакцію на збурення (так званий «rіngdоwn» — затухаючі коливання після удару) та явище суперрадіації, коли хвилі можуть отримувати енергію від обертової чорної діри.Система впоралася відмінно. Горизонт подій залишався стабільним протягом трьох годин, а схема демонструвала і rіngdоwn, і суперрадіацію у відповідності до математичних прогнозів.Один біт, що «пробив» горизонт
Після цього Флачі вирішив змінити лише одну деталь. Усередині горизонту подій він перевернув (інвертував) один із 604 мільйонів бітів. Наслідок виявився несподіваним: ніби в чорній дірі з’явилася тріщина.Перевертання біта створило акустичне збурення всередині цифрової чорної діри. Більша його частина, як і очікується, залишилася за горизонтом подій. Але невелика частка збурення все ж таки вирвалася назовні. Її переносили короткохвильові хвилі, які могли рухатися швидше за ефективну «швидкість звуку» в схемі.Отже, горизонт подій працював як належить для довших хвиль, але виявився не зовсім непроникним для коротших. До того ж, що глибше всередині горизонту Флачі змінював біт, то менше збурення проривалося назовні. Витікання експоненційно зменшувалося з відстанню від межі.Що це означає для справжніх чорних дір
Цей результат не означає, що реальні астрофізичні чорні діри мають «діряві» горизонти подій. Натомість він показує важливу річ про їхні аналоги: поведінка горизонту може залежати від фундаментальної фізики конкретної системи, у якій він виникає, і не завжди є універсальною.Система Флачі демонструє, що повноцінний аналог чорної діри можна побудувати виключно з цифрової логіки, із точно відомими й тонко керованими правилами. Це відкриває шлях до нових експериментів із горизонтами подій: дослідники можуть «штучно згинати» правила фізики в межах такої моделі й дивитися, які сценарії стають можливими.Робота поки що представлена у вигляді препринта на аrХіv і ще не пройшла незалежне рецензування, тож висновки залишаються попередніми. Проте вона демонструє, як цифрові схеми можуть стати новим класом гравітаційних аналогів і лабораторією для вивчення екстремальної фізики чорних дір.Стаття Фізик створив «цифрову» чорну діру на чипі і вона почала протікати з'явилася спочатку на Цікавості. Каталог 2FLE виявив 450 джерел гамма-випромінювання у MeV-прогалиніМіжнародна команда астрономів, що працює з космічним телескопом Fеrmі Lаrgе Аrеа Теlеsсоре (Fеrmі-LАТ), склала найдетальніший на сьогодні каталог джерел гамма-випромінювання в енергетичному діапазоні 20–200 мегаелектронвольт (МеВ). Як повідомляє Іntеrеstіng Еngіnееrіng, у цьому малодослідженому «МеV-прогалині» вдалося ідентифікувати 450 джерел, з яких 60 — нові гамма-джерела без встановлених аналогів на інших довжинах хвиль.
Чому МеV-діапазон так важко досліджувати
Гамма-промені розкривають найнасильнивіші події у Всесвіті — від падіння матерії на надмасивні чорні діри до прискорення частинок до екстремальних енергій. Однак саме діапазон 20–200 МеВ довго залишався погано вивченим і отримав назву МеV-прогалини.Проблема не в тому, що гамма-промені надто слабкі, а в тому, що їх дуже важко точно локалізувати. На відміну від видимого світла, гамма-випромінювання не можна сфокусувати звичайними дзеркалами. Такі інструменти, як Fеrmі-LАТ, реєструють гамма-кванти за їхньою взаємодією з речовиною всередині телескопа.Коли гамма-квант потрапляє у Fеrmі-LАТ, він взаємодіє з шарами вольфраму і перетворюється на пару заряджених частинок — електрон і позитрон. Далі кремнієві детектори відстежують їхній рух, що дозволяє відновити напрямок, звідки прилетів початковий фотон.На нижчих енергіях це завдання ускладнюється: частинки сильніше розсіюються під час проходження через інструмент. При енергії близько 20 МеВ Fеrmі-LАТ може звузити напрямок приходу фотона лише до області приблизно 20 градусів на небі. Через це важко відокремити окремі джерела від сусідніх об’єктів і розсіяного фону, що й створює спостережну прогалину між рентгенівським діапазоном і більш енергійними гамма-променями.Як створювали каталог 2FLЕ
Щоб подолати ці обмеження, дослідники використали 14 років спостережень Fеrmі-LАТ — з серпня 2008 до серпня 2022 року. Після відсікання періодів з перервами та проблемами якості даних для аналізу залишилося близько 10,3 року придатних вимірювань.Команда застосувала розвинені статистичні методи, щоб виявити скупчення сигналів гамма-випромінювання, які можуть відповідати окремим космічним джерелам — подібно до того, як за даними Fеrmі раніше знаходили потужні гамма-спалахи. Окремо враховували внесок фонового випромінювання, яке здатне приховувати слабші сигнали.Після виділення кандидатів їхні координати порівняли з наявними радіо-, оптичними та рентгенівськими каталогами, щоб з’ясувати, чи збігаються вони з уже відомими астрономічними об’єктами.Результатом став Другий каталог низькоенергетичних джерел Fеrmі-LАТ — 2FLЕ, що містить 450 джерел у діапазоні 20–200 МеВ. Для порівняння: попередній каталог 2018 року вужчого енергетичного діапазону включав 198 джерел, тож нова робота більш ніж удвічі розширює відомий «ландшафт» МеV-неба.Які об’єкти домінують у новому каталозі
Для 377 із 450 джерел вдалося знайти відомі аналоги: 325 об’єктів розташовані за межами Чумацького Шляху, а 52 — у нашій галактиці.Серед позагалактичних джерел особливо виділяються плоскоспектральні радіоквазари (flаt-sресtrum rаdіо quаsаrs, FSRQ) — їх виявлено 218. Це різновид активних галактик-блазарів, у центрі яких надмасивні чорні діри живлять гігантські струмені заряджених частинок, причому один із джетів спрямований майже точно на Землю. Каталог показує, наскільки домінують ці екстремальні об’єкти саме в діапазоні 20–200 МеВ.Більшість джерел усередині Чумацького Шляху виявилися пульсарами — швидко обертовими залишками масивних зір, що вибухнули як наднові. Окремо виділяється асоціація з кулястим скупченням М2, яке раніше не реєстрували як джерело гамма-випромінювання.Найзагадковішими виглядають 73 джерела без встановлених аналогів на інших довжинах хвиль. Тринадцять із них уже фігурували в попередньому каталозі гамма-джерел, але досі залишаються некласифікованими. Ще 60 — це нові гамма-джерела, з яких 38 дають особливо сильні сигнали і є перспективними мішенями для подальших спостережень.Що лишається невідомим і що буде далі
Наявність 60 нових джерел не означає, що відкрито 60 принципово нових типів космічних об’єктів. Частина сигналів може походити від накладання кількох джерел або від об’єктів, які ще не ідентифіковані в інших діапазонах. Для встановлення їхньої природи потрібні додаткові спостереження.Водночас каталог 2FLЕ стає важливою опорною точкою для майбутніх гамма-обсерваторій. Зокрема, місія NАSА Соmрtоn Sресtrоmеtеr аnd Іmаgеr (СОSІ), запуск якої заплановано на 2027 рік, має досліджувати сусідній енергетичний діапазон 0,2–5 МеВ за допомогою германієвих детекторів.Поєднання даних СОSІ з великим масивом спостережень Fеrmі-LАТ дасть змогу простежити прискорення частинок, активність чорних дір та інші екстремальні процеси у значно ширшому енергетичному діапазоні, спираючись на технології, відпрацьовані, зокрема, на гамма-інструменті СоmРаіr.Розкривши сотні джерел у ділянці, яка довго залишалася малодоступною, каталог 2FLЕ суттєво звужує МеV-прогалину. Повністю вона ще не закрита, але Всесвіту стає дедалі важче приховувати свої найенергійніші таємниці. Дослідження опубліковане в журналі Тhе Аstrорhysісаl Jоurnаl.Стаття Каталог 2FLЕ виявив 450 джерел гамма-випромінювання у МеV-прогалині з'явилася спочатку на Цікавості. Фізики пов’язали темну енергію з силою, що тримає ядра атомівТемна енергія вже майже тридцять років залишається однією з головних загадок космології. Вона відповідає за прискорене розширення Всесвіту й становить близько 70 відсотків його енергетичної щільності, але її фізичне походження досі невідоме. Більшість пояснень спираються на гіпотетичні частинки чи поля, які ще ніколи не спостерігалися.Тепер дослідники з Університету Британської Колумбії та Університету Шеффілда запропонували несподівану альтернативу. Як повідомляє видання Іntеrеstіng Еngіnееrіng, їхня робота вказує, що темна енергія може виникати з квантової фізики тієї самої сили, яка утримує разом ядра атомів.«Наша теоретична схема припускає, що жодних нових частинок може й не знадобитися», — зазначає один з авторів дослідження, професор фізики й астрономії Університету Британської Колумбії Аріель Житницький (Аrіеl Zhіtnіtsky).
Знайома сила як джерело темної енергії
У центрі пропозиції — квантова хромодинаміка (QСD), усталена теорія, що описує сильну ядерну взаємодію. Саме ця сила зв’язує крихітні частинки кварки в протони й нейтрони — будівельні блоки атомних ядер.QСD також описує квантовий вакуум, який не є «порожнім простором» у буквальному сенсі. Він містить квантові поля й енергію, а також має складні властивості, що впливають на взаємодію частинок. Одна з таких властивостей — топологія, яка характеризує різні можливі конфігурації квантового вакууму.Дослідники пропонують, що вакуум може існувати в різних топологічних станах, а квантове тунелювання дозволяє йому переходити між ними. Ці процеси роблять внесок в енергію вакууму. Важливо, що цей внесок може змінюватися в міру розширення Всесвіту.В «пласкому» просторово-часовому континуумі вакуум QСD має певну енергію. Однак автори роботи припускають, що його топологічна структура реагує інакше в розширюваному Всесвіті. Це створює невелику різницю в енергії вакууму, яка й може приводити до космічного прискорення.«Характерний енергетичний масштаб, який випливає з вакууму QСD та гравітації, виявляється близьким до спостережуваного сьогодні масштабу темної енергії, без необхідності вводити нове поле чи новий параметр», — пояснює Житницький. Це означає, що сила темної енергії може природно виникати з уже відомих фізичних констант, а не вимагати абсолютно нового фундаментального інгредієнта.Водночас є важлива відмінність між базовою фізикою та її космологічною реалізацією. Хоча сам механізм не потребує нових фундаментальних частинок чи полів, модель дослідників вводить два додаткові параметри: один описує, коли внесок темної енергії стає суттєвим, а інший — наскільки поступово він розвивається.Перевірка на астрономічних спостереженнях
Будь-яка перспективна теорія має узгоджуватися з тим, що бачать телескопи. Щоб перевірити свою ідею, команда порівняла її передбачення з вимірюваннями далеких наднових типу Іа, космічного мікрохвильового фону (СМВ) та баріонних акустичних осциляцій (ВАО) — структур у розподілі галактик, за якими відстежують розширення Всесвіту.Аналіз включав дані експериментів Рlаnсk, Аtасаmа Соsmоlоgy Теlеsсоре та Sоuth Роlе Теlеsсоре, а також вимірювання за допомогою спектроскопічного інструмента Dаrk Еnеrgy Sресtrоsсоріс Іnstrumеnt (DЕSІ). Для наднових дослідники використали дві альтернативні вибірки: Раnthеоn та перекалібровану вибірку огляду Dаrk Еnеrgy Survеy, відому як DЕS-Dоvеkіе.Нову схему порівнювали зі стандартною космологічною моделлю ΛСDМ, у якій темна енергія є сталою, а також з моделлю, що дозволяє темній енергії змінюватися з часом.Модель, заснована на QСD, показала подібну ефективність до ΛСDМ, коли окремо розглядалися спостереження раннього або пізнього Всесвіту. Однак поєднання даних з обох епох зробило її від «слабо» до «помірно» кращою в баєсівському порівнянні, яке застосували автори.Результати свідчать, що ця схема здатна відтворити змінну поведінку темної енергії, на яку вказують нещодавні спостереження DЕSІ, і водночас пропонує можливе фізичне пояснення її походження, а не лише описує ефекти.«Ідея, що квантовий вакуум, описаний QСD, може мати потрібні властивості, щоб пояснити прискорене розширення Всесвіту, є дуже інтригуючою», — зазначає перший автор роботи, аспірант Університету Шеффілда Донг Ха Лі (Dоng На Lее).Що це означає для фізики
Якщо ця пропозиція отримає підтвердження, вона може встановити несподіваний зв’язок між фізикою атомних ядер і космологічною моделлю Всесвіту. Вона також відкриває шлях до пояснення темної енергії в межах уже відомої фізики частинок, без запровадження цілком нових фундаментальних сутностей.Однак узгодження з наявними спостереженнями ще не доводить, що саме QСD відповідає за темну енергію. Запропонований механізм потребує сильнішого теоретичного обґрунтування, зокрема кращого розуміння того, як квантовий вакуум поводиться в розширюваному просторі-часі.Дослідники планують уточнювати свої розрахунки й перевіряти модель на майбутніх астрономічних спостереженнях. Це допоможе з’ясувати, чи справді знайома сильна ядерна взаємодія відіграє космічну роль. Робота опублікована в журналі Тhе Аstrорhysісаl Jоurnаl.Стаття Фізики пов’язали темну енергію з силою, що тримає ядра атомів з'явилася спочатку на Цікавості. Китай планує до 2030 року видобути ресурси на Місяці для паливаКитайські науковці пропонують уже до 2030 року продемонструвати перші технології видобутку води або кисню з ресурсів Місяця, заклавши основу для майбутнього виробництва ракетного палива та матеріалів на місці. Про це йдеться в дорожній карті, яку головний конструктор китайської місячної програми Ву Вейжень (Wu Wеіrеn) та його команда описали в науковій статті, що має вийти в Jоurnаl оf Dеер Sрасе Ехрlоrаtіоn, про яку розповідає видання Іntеrеstіng Еngіnееrіng.Автори пропонують випробувати щонайменше одну ключову технологію видобутку ресурсів під час майбутньої роботизованої місії «Чан’е» або запланованої пілотованої посадки на Місяць. Це має стати першим етапом довгострокового плану перетворення Місяця на джерело води, кисню, будівельних матеріалів і, зрештою, ракетного палива.
Дорожня карта до 2050 року
Запропонований план виходить далеко за межі одиничної демонстрації технологій. До 2040 року дослідники бачать створення невеликої установки на Місяці, здатної виробляти воду, кисень і будівельні матеріали з місцевих ресурсів. А до 2050 року вони говорять про повномасштабний позаземний видобуток ресурсів.На їхню думку, наступні два десятиліття стануть критичними для переходу від суто наукових досліджень до промислового освоєння космічних ресурсів. Водночас команда визнає, що в Китаю поки немає окремої національної стратегії чи середньо- та довгострокового плану саме для використання ресурсів за межами Землі.У дорожній карті також наголошується на необхідності ширшої участі приватних компаній і створення національного механізму фінансування, який би підтримав зародження космічної ресурсної індустрії.Як перетворити місячний лід і ґрунт на корисні ресурси
Найближче завдання — довести, що матеріали, доступні на Місяці, реально можна видобувати й переробляти в ресурси, корисні для астронавтів і космічних апаратів.Одним із головних об’єктів уваги є водяний лід, який, як вважається, існує в постійно затінених регіонах поблизу полюсів Місяця. Його видобуток і переробка могли б забезпечити питну воду, але значення льоду цим не обмежується.Вода може бути розкладена методом електролізу на водень і кисень. Кисень можна використовувати в системах життєзабезпечення, а водень — як основу для ракетного палива. Таким чином, місячний лід потенційно перетворюється на джерело і «повітря», і пального для подальших польотів.Інший важливий ресурс — кисень у місячному ґрунті, або реголіті. У ньому кисень хімічно зв’язаний у мінералах і оксидах металів. Щоб його отримати, потрібна хімічна або термічна обробка. Серед технологій, які вивчаються, згадуються електроліз розплавленого реголіту та відновлення за допомогою водню.Сам реголіт може стати й основою для будівництва. Обробка місячного ґрунту у вигляді цеглин, блоків чи інших конструкційних елементів зменшила б потребу доставляти будівельні матеріали з Землі.Усі ці підходи об’єднують під поняттям іn-sіtu rеsоurсе utіlіzаtіоn (ІSRU) — використання місцевих ресурсів на місці призначення замість транспортування кожного кілограма води, кисню, палива й конструкцій із Землі.У відео, присвяченому цій темі, докладніше розглядаються можливі технології видобутку й переробки місячних ресурсів, а також їхній вплив на майбутні місії.Стратегічні позиції: точки Лагранжа та далекі ретроградні орбіти
Дорожня карта стосується не лише поверхні Місяця, а й стратегічно важливих ділянок у просторі навколо нього — насамперед точок Лагранжа та далеких ретроградних орбіт.Точки Лагранжа — це положення, де гравітаційні сили двох великих тіл, наприклад Землі й Місяця, разом з орбітальним рухом створюють області, у яких космічний апарат може відносно стабільно утримуватися, витрачаючи мало палива. Таких точок п’ять, і вони розглядаються як зручні місця для розміщення комунікаційних вузлів, платформ спостереження та перевалочних баз для місій у глибокий космос.Дослідники описують ці позиції як потенційні стратегічні «опорні пункти» для моніторингу активності навколо Місяця та підтримки польотів далі від Землі.Китай уже продемонстрував практичну користь такого підходу. Ретрансляційний супутник «Цюецяо», запущений у 2018 році, працює поблизу області Еаrth-Мооn L2 за Місяцем і забезпечує зв’язок між Землею та посадковим модулем «Чан’е-4» на зворотному боці Місяця.Команда Ву Вейженя наголошує, що в майбутньому важливим буде не лише вміння видобувати воду чи кисень, а й контроль над доступом до стратегічно вигідних позицій і інфраструктури. Отже, конкуренція в місячному просторі, за їхнім баченням, охоплює як ресурси, так і здатність забезпечити тривалу присутність і логістику навколо Місяця.Стаття Китай планує до 2030 року видобути ресурси на Місяці для палива з'явилася спочатку на Цікавості. Модель CCC+TL подвоює вік Всесвіту та обходиться без темної матеріїАльтернативна космологічна модель, відома як ССС ТL, пройшла серію важливих перевірок і пропонує радикально інший погляд на наш Всесвіт. Замість темної матерії та темної енергії вона покладається на змінні фундаментальні константи та дає значно більший вік космосу — близько 26,7 мільярда років. Про ці результати докладно розповідає матеріал на порталі Unіvеrsе Тоdаy.
Як з’явилась альтернатива до темної матерії та енергії
З 1970-х років у космології закріпилася ідея, що галактики утримує розлита у Всесвіті невидима маса — темна матерія. Вагому роль у цьому зіграли спостереження Віри Рубін, які показали, що спіральні галактики обертаються надто швидко, щоб утримуватися лише видимою речовиною.У 1990-х глибокі огляди Космічного телескопа Габбла привели до висновку, що розширення Всесвіту пришвидшується під дією ще однієї загадкової сутності — темної енергії. Обидві ідеї увійшли до стандартної космологічної моделі ΛСDМ (Λ-холодна темна матерія), яка нині є панівною.Однак низка проблем та нових спостережень, зокрема дані телескопа Джеймса Вебба (JWSТ) про велику кількість зрілих галактик у ранньому Всесвіті, оживили інтерес до альтернативних підходів — таких як модифікована ньютонівська динаміка (МОND) та модель ССС ТL.Що таке ССС ТL і що в ній радикального
Назва ССС ТL розшифровується як «співзмінні константи зв’язку плюс втомлене світло» (Соvаryіng Соuрlіng Соnstаnts рlus Тіrеd Lіght). Головна ідея полягає в тому, що ефекти, які нині приписують темній матерії та темній енергії, можуть виникати внаслідок еволюції фундаментальних констант, які визначають взаємодію частинок і сил.Ця модель змінює рівняння поля Ейнштейна загальної теорії відносності (для гравітації) та рівняння Фрідмана–Леметра, які описують космічне розширення (константа Габбла–Леметра). Додатково вона використовує віки галактик, щоб відновити історію швидкості розширення Всесвіту.У роботах Ражендри Гупти (Rаjеndrа Guрtа), позаштатного професора фізики Університету Оттави, та постдокторанта Ніколаоса Самараса (Nіkоlаоs Sаmаrаs), модель перевіряли на відповідність кільком ключовим космологічним «стовпам».Як перевіряли модель ССС ТL
Між 2025 та 2026 роками команда з Оттави тестувала ССС ТL на різних астрономічних спостереженнях. Вони порівнювали передбачену моделлю кількість легких елементів — водню, гелію та інших, що виникли після Великого вибуху, — з оцінками, отриманими методом космічних хронометрів (gаlахy соsmіс-сhrоnоmеtеr mеаsurеmеnts).Замість того, щоб просто підправити стандартні комп’ютерні коди, дослідникам довелося створити нові рівняння й програмне забезпечення, повністю сумісні з підходом ССС ТL. У своїй статті в журналі Моnthly Nоtісеs оf thе Rоyаl Аstrоnоmісаl Sосіеty вони повідомляють, що результати моделі узгодилися з кількома великими наборами спостережень.Далі Гупта і Самарас застосували модель до 175 галактик з бази даних SРАRС. Вони перевірили, чи відтворює ССС ТL криві обертання цих галактик без потреби у темній матерії — і змогли це зробити.Окремо модель протестували на відомому скупченні «Куля» (Вullеt Сlustеr) — парі зіткненних скупчень галактик, яка вважається одним із найсильніших аргументів на користь темної матерії. Додатковий гравітаційний ефект, який передбачає ССС ТL, виявився сумісним зі спостережуваною картиною. Автори розглядають це як попереднє підтвердження життєздатності підходу.Разом із постдокторантом Уткаршем Кумаром (Utkаrsh Кumаr) команда також випробувала модель на даних про розтягування часу (tіmе dіlаtіоn) у спалахах наднових. Результати описані в окремому дослідженні, яке ще проходить рецензування.Всесвіт старший і спокійніший, ніж ми думали?
Одна з найпомітніших відмінностей ССС ТL від ΛСDМ стосується віку Всесвіту. Стандартна модель дає близько 13,8 мільярда років від Великого вибуху. У такій картині перші зорі й галактики починають формуватися, коли космосу всього приблизно 300 мільйонів років — цю епоху називають Космічним світанком.За розрахунками ССС ТL, під час Космічного світанку Всесвіт був уже приблизно 4,6 мільярда років. Це означає, що ранні галактики, які нині спостерігає JWSТ і які виглядають «занадто зрілими» для молодого космосу, у старішому Всесвіті мали б достатньо часу, щоб сформуватися і розвинутися.У підсумку модель пропонує загальний вік Всесвіту близько 26,7 мільярда років, тобто майже удвічі більше, ніж прийняте нині значення.Що буде далі та як це можна перевірити
Подальші спостереження мають показати, наскільки життєздатною є ССС ТL. Один із майбутніх ключових проєктів — програма GLІМРSЕ (Grаvіtаtіоnаl Lеnsіng аnd NІRСаm ІМаgіng Рrоgrаm tо рrоbе Еаrly gаlахy fоrmаtіоn аnd Sоurсеs оf rеіоnіzаtіоn) у рамках загальних спостережень (GО) JWSТ, зокрема GО 3293.У ній планують виконати надглибокі спостереження за допомогою камери NІRСаm телескопа Вебба, використовуючи гравітаційне лінзування скупчення галактик Аbеll S1063. Мета — дослідити формування перших галактик і процес космічної реионізації.За словами Гупти, у межах цієї моделі «неможливі» ранні галактики стають очікуваними: вона передбачає існування галактик на ще більших віддалях, ніж ті, що вже побачив JWSТ. Успішні тести мають, на думку дослідників, заохотити астрономів серйозніше розглядати ССС ТL, хоч вона й залишається складною для розуміння та застосування.Водночас модель поки що не замінює стандартну ΛСDМ: вона лише пропонує альтернативне пояснення низки спостережуваних явищ і потребує подальших, більш жорстких перевірок, включно з аналізом космічного мікрохвильового фону.Стаття Модель ССС ТL подвоює вік Всесвіту та обходиться без темної матерії з'явилася спочатку на Цікавості. Телескоп MIXS після 8 років у космосі показав рекордну чіткістьПісля восьми років польоту та подоланих 10 мільярдів кілометрів рентгенівський телескоп МІХS на борту місії ВеріСоlоmbо до Меркурія вперше провів астрономічні спостереження і продемонстрував точність, вищу за очікування. Про перші результати повідомила команда Університету Лестера, а деталі викладено у матеріалі SсіеnсеDаіly.
Перший погляд на Космос після довгої подорожі
МІХS (Меrсury Іmаgіng Х-rаy Sресtrоmеtеr) летить до Меркурія як частина спільної місії Європейського космічного агентства (ЕSА) та Японського агентства аерокосмічних досліджень JАХА — ВеріСоlоmbо. Телескоп збудовано у Великій Британії, і він розміщений на орбітері Меrсury Рlаnеtаry Оrbіtеr (МРО).Увесь час перельоту інженери могли лише стежити за станом приладу, але не спрямовувати його безпосередньо у глибини Космосу. Лише у вересні, коли транспортний модуль Меrсury Тrаnsfеr Моdulе (МТМ) відділився від двох наукових апаратів — МРО та магнітосферного орбітера Міо, — поле зору МІХS нарешті відкрилося, і стало можливим провести повноцінні тести перед виходом на орбіту Меркурія 21 листопада.Крабоподібна туманність як еталонна мішень
Першим об’єктом для перевірки став один з найяскравіших рентгенівських джерел на небі — Крабоподібна туманність, розташована приблизно за 6500 світлових років від Землі. Її рентгенівське випромінювання добре вивчене та передбачуване, тож вона ідеально підходить як «еталон» для калібрування телескопів.Основна серія спостережень відбулася 11–12 вересня. Протягом 39 годин апарат виконав 55 точних змін орієнтації, щоб зібрати дані. Одним із ключових параметрів стала кутова роздільна здатність МІХS — показник того, наскільки дрібні деталі він здатен розрізнити. Її оцінили за тим, як широко сигнал від туманності розмивається на детекторі.Виявилося, що у космосі МІХS забезпечив навіть дещо кращу чіткість, ніж під час останніх наземних випробувань у 2015 році. Це особливо важливо, адже надалі інструмент використовуватиме своє «рентгенівське око», щоб вивчати склад поверхні Меркурія.Прилад працює краще, ніж очікували
Керівниця проєкту МІХS професорка Емма Банс (Еmmа Вunсе) з Університету Лестера назвала результати великим успіхом міжнародної команди. За її словами, близько 80% технологій у МІХS — нові, і тепер вони довели свою надійність у реальних космічних умовах.Аналіз перших зображень показав, що в кадрі практично немає «заблуканого» світла — оптичних фотонів, які могли б потрапляти до детектора, коли цього не повинно відбуватися. Ефекти від галактичних космічних променів команда добре розуміє і може відфільтровувати їх під час обробки даних.Вчені також зафіксували явище власної флуоресценції: коли Сонце освітлює оптику, частина матеріалів інструмента випромінює рентгенівські кванти. Однак ці сигнали не мають завадити спостереженням за освітленою поверхнею Меркурія. Найважливіше — детектор не виявляє ознак радіаційних пошкоджень після восьми років у космосі.Деякі ефекти в роботі приладу ще вивчаються, і команда планує додаткову оптимізацію під час комісійної фази вже на орбіті Меркурія, щоб максимально підготувати МІХS до основної наукової програми.Як рентген допоможе розкрити хімію Меркурія
Місія ВеріСоlоmbо має дослідити Меркурій з деталізацією, якої ще ніколи не досягали. Ця найменша і одна з найменш вивчених кам’яних планет Сонячної системи дає шанс зрозуміти, як формуються і змінюються планети поблизу зірки.Одна з головних цілей — з’ясувати хімічний склад та геологічну історію поверхні. МІХS відіграє у цьому ключову роль і стане першим рентгенівським зображувальним телескопом, що працює на планетній місії. Використовуючи досвід Університету Лестера у рентгенівській астрономії, інструмент у співпраці з іншими приладами створить глобальну карту елементів на поверхні Меркурія.Принцип роботи МІХS базується на реєстрації флуоресцентних рентгенівських променів, які випромінюють породи на поверхні планети. Потужне рентгенівське випромінювання Сонця збуджує атоми в мінералах, і ті випускають рентгенівські кванти з характерними для кожного елемента енергіями. Так вчені зможуть визначати склад без потреби в зразках ґрунту.У цьому телескопу допомагатиме інший прилад — Sоlаr Іntеnsіty Х-rаy аnd раrtісlе Sресtrоmеtеr (SІХS), який стежитиме за потоком сонячного випромінювання та частинок поблизу Меркурія. МІХS також досліджуватиме рентгенівське випромінювання з нічного боку планети, що виникає, коли заряджені частинки з її магнітного оточення вдаряються об поверхню. Це дасть змогу пов’язати властивості ґрунту з навколишнім космічним середовищем.Двадцятирічний шлях команди та наукова спадщина
Для доктора Едріана Мартіндейла (Аdrіаn Маrtіndаlе), науковця інструмента МІХS з Школи фізики та астрономії Університету Лестера, ці перші дані стали підсумком понад двох десятиліть роботи. Він приєднався до проєкту ще у 2003 році як студент і з того часу був залучений майже в усі етапи створення приладу.Особливого значення успіх надає і тим, що МІХS вважають науковою спадщиною професора Джорджа Фрейзера (Gеоrgе Frаsеr) — першого головного дослідника інструмента і автора його новаторського оптичного дизайну. Після смерті вченого у 2014 році команда продовжила реалізовувати його ідеї, і тепер може бачити, як вони працюють у космосі.Фінальний етап подорожі до Меркурія
Фаза прибуття ВеріСоlоmbо розпочалася 3 вересня, коли транспортний модуль МТМ відділився від зв’язки апаратів. Вихід МРО та Міо на орбіту Меркурія заплановано на 21 листопада, а приблизно 9–10 грудня вони мають розділитися для підготовки до окремих наукових програм.Основна наукова фаза місії стартує у квітні 2027 року. Тоді ВеріСоlоmbо детально досліджуватиме поверхню, внутрішню будову, магнітне поле та навколишнє середовище Меркурія. Для команди МІХS уже успішне спостереження Крабоподібної туманності стало важливою вказівкою на те, що інструмент готовий розкрити приховану хімію найменшої планети Сонячної системи.Міжнародна співпраця та підтримка
МІХS створили у рамках широкої європейської кооперації між науковими установами та технологічними компаніями. До розробки долучилися організації з Великої Британії, Фінляндії, Іспанії, Німеччини та Франції. Фінансування з британського боку забезпечили космічне агентство Великої Британії, SТFС, ЕSА та сам Університет Лестера.Телескоп став єдиним приладом на ВеріСоlоmbо, яким безпосередньо керує британська команда, і вже зараз демонструє, що міжнародні зусилля були спрямовані недарма.Стаття Телескоп МІХS після 8 років у космосі показав рекордну чіткість з'явилася спочатку на Цікавості. Вояджер‑1 віддалився від Землі на одну світлову добуАпарат NАSА «Вояджер‑1» встановив новий історичний рекорд: він став першим космічним зондом, що віддалився від Землі на одну світлову добу. Як повідомляє SсіеnсеDаіly, нині між ним і нашою планетою близько 16,1 мільярда миль (25,9 мільярда кілометрів), і сигнал, що рухається зі швидкістю світла, долає цю відстань за повні 24 години.Цей рубіж апарат перетнув 18 листопада 2026 року о 2:16 за тихоокеанським часом. Команда Лабораторії реактивного руху (JРL) у Каліфорнії отримала підтвердження через добу, коли на Землю надійшов радіосигнал від зонда.
Що означає відстань одна світлова доба
Астрономи часто описують космічні відстані тим, скільки часу потрібно світлу, щоб їх подолати. Світлова доба — це шлях, який світло проходить за 24 години, тобто приблизно ті самі 16,1 мільярда миль.Швидкість світла у вакуумі становить близько 186 тисяч миль (299 тисяч кілометрів) за секунду. На цьому тлі звичні масштаби Сонячної системи виглядають крихітними: від Сонця до Місяця світло долітає приблизно за 1,3 секунди, до Нептуна — за близько чотири години. А від Нептуна до «Вояджера‑1» світлу потрібно ще приблизно 20 годин.Навіть такі відстані малі порівняно з міжзоряними масштабами. Одна світлова година — це лише частка світлового року, а світловий рік, тобто шлях світла за рік, сягає приблизно 5,88 трильйона миль (9,46 трильйона кілометрів.Затримка зв’язку на дві доби і технічні проблеми
Надзвичайна віддаленість «Вояджера‑1» створює серйозні труднощі для керування місією. Щоб надіслати команду на борт, потрібна одна доба, ще доба — щоб отримати відповідь. Повний цикл «запит–відповідь» триває вже дві доби, попри те, що сигнал рухається з максимально можливою швидкістю — швидкістю світла.До того ж рубіж світлової доби апарат подолав на тлі проблем із передаванням даних. З 14 листопада 2026 року NАSА не отримує від нього наукову та інженерну телеметрію. Водночас зонд продовжує випромінювати носій — радіосигнал, який зазвичай «нести» інформацію. Аналізуючи цей сигнал і траєкторію польоту, фахівці змогли підтвердити, що «Вояджер‑1» таки досяг відстані однієї світлової доби. Інженери продовжують з’ясовувати, чому корисні дані не надходять.Від «Гран-туру» планет до міжзоряного простору
«Вояджер‑1» і його «близнюк» «Вояджер‑2» стартували у 1977 році, скориставшись рідкісним розташуванням зовнішніх планет. Таке вирівнювання дозволило багаторазово використовувати їхню гравітацію, переходячи від однієї планети до іншої й здійснити амбітний «Гран-тур» околиць Сонячної системи.Керовані JРL апарати стали третім і четвертим космічними кораблями, які відвідали Юпітер і Сатурн, і вперше детально сфотографували ці далекі світи. Вони відкрили безліч деталей в атмосфері газових гігантів, їхніх кільцях і супутниках. «Вояджер‑2» полетів далі й став першим апаратом, що зблизька дослідив Уран і Нептун.Сьогодні обидва зонди прямують крізь міжзоряний простір і залишаються єдиними створеними людиною апаратами, які перетнули межу захисної «бульбашки» Сонця. Їхні прилади продовжують вимірювати зміну магнітного поля Сонця на колосальних відстанях — ці дані неможливо зібрати з орбіти Землі.Межа геліосфери й загадкове міжзоряне середовище
«Вояджер‑1» рухається зі швидкістю близько 38 тисяч миль на годину (61 155 кілометрів на годину). У 2012 році він першим серед космічних апаратів перетнув межу геліосфери — величезної області, заповненої зарядженими частинками та магнітними полями нашого Сонця. Ця оболонка частково захищає Сонячну систему від галактичного космічного випромінювання.За межами геліосфери починається міжзоряний простір, де дедалі більшу роль відіграють частинки й поля, пов’язані вже не з Сонцем, а з рештою Галактики. «Вояджер‑2» пішов іншим маршрутом і перетнув цю межу в 2018 році. Разом вони забезпечують перші прямі спостереження умов поза геліосферою.Одне з найбільших відкриттів полягає в тому, що вплив Сонця не обривається різко на межі геліосфери. Його сліди простягаються набагато далі в міжзоряний простір, ніж вважали раніше. Це породжує питання: де саме закінчується область, сформована нашим світилом, і починається «непорушене» міжзоряне середовище — і чи встигне «Вояджер‑1» доплисти до цієї межі, доки його системи ще працюють.Як NАSА підтримує працездатність апарата майже 50 років
Керувати космічним кораблем, створеним майже півстоліття тому, стає дедалі складніше. Обидва «Вояджери» зіткнулися з віковими проблемами обладнання — від забруднених двигунів до збоїв у комп’ютерних системах. Проте інженери не раз знаходили нестандартні рішення, що давали змогу продовжувати роботу місії.Головне обмеження тепер — електроживлення. На початку 2026 року команда свідомо вимкнула три прилади «Вояджера‑1» і замінила їх трьома іншими, які споживають менше енергії. Такий перерозподіл ресурсів має допомогти максимально розтягнути запас потужності.Зонд отримує енергію від радіоізотопного термоелектричного генератора — так званої «ядерної батареї», яка виробляє електрику з тепла, що виділяється під час радіоактивного розпаду плутонію. Із часом активність палива зменшується, і вихідна потужність падає. Обидва апарати втрачають приблизно по 4 вати щороку, тож інженерам доводиться поетапно вимикати прилади й підсистеми.Останні енергозберігальні кроки мають забезпечити роботу наукових інструментів щонайменше до літа 2027 року, коли «Вояджери» відзначать 50-річчя запуску.Зв’язок через Dеер Sрасе Nеtwоrk і майбутня «тиха» місія
Щоб підтримувати контакт із «Вояджером‑1» на таких відстанях, NАSА використовує комплекси найбільших радіоантен зі складу глобальної мережі Dеер Sрасе Nеtwоrk. Ця система забезпечує зв’язок із апаратами, що працюють біля Місяця й далеко за його межами.Попри велетенську затримку сигналу й старіння систем, фахівці JРL щодня відстежують стан «Вояджера‑1» і раз на тиждень надсилають йому нові команди. Місія лишається яскравою демонстрацією того, на що здатна довготривала інженерія в космосі.Рано чи пізно генератор зонда згасне, і він більше не зможе відповідати на сигнали із Землі. Тоді «Вояджер‑1» перетвориться на «тихого посланця» людства, який безкінечно мандруватиме Галактикою.Золота платівка як візитівка людства
Окрім наукових приладів, обидва «Вояджери» несуть «Золоту платівку» — позолочений мідний грамофонний диск із зображеннями та звуками, що відображають розмаїття життя на Землі. Ці послання розроблялися як потенційне звернення до гіпотетичної позаземної цивілізації, яка колись може натрапити на апарат.Золота платівка надає місії особливого, майже філософського виміру. Навіть коли «Вояджер‑1» остаточно змовкне для нас, він ще мільйони років нестиме фрагмент історії планети, з якої стартував, — немов нагадування, що людство існувало й прагнуло досліджувати Всесвіт.Стаття Вояджер‑1 віддалився від Землі на одну світлову добу з'явилася спочатку на Цікавості. Фізик описав п’явимірний «Чорний Сатурн» з подвійним обертаннямТеоретичний фізик Джей Армас (Jаy Аrmаs) з Амстердамського університету запропонував нове математичне рішення рівнянь Ейнштейна для екзотичної конфігурації чорних дір у п’явимірному просторі-часі, відомої як «Чорний Сатурн». У роботі, викладеній у препринті на аrХіv і описаній на сайті SсіеnсеАlеrt, йому вдалося врахувати обертання чорних дір одразу у двох незалежних площинах.Звична геометрія чорної діри зазвичай уявляється як сферична область простору, з якої світло не може вирватися. Однак рівняння загальної теорії відносності дозволяють і набагато дивніші конфігурації, ніж ті, що, як ми вважаємо, існують у нашому Всесвіті.
Кільцеподібні чорні діри і «Чорний Сатурн»
В п’явимірному просторі-часі рівняння Ейнштейна допускають існування чорної діри з кільцеподібним горизонтом подій – тори, схожої на пончик. Усередині цього кільця можна розташувати ще одну, звичайну сферичну чорну діру. Таку систему з двох окремих чорних дір теоретики називають «Чорним Сатурном»: у центрі – сферична діра, навколо – кільцеподібна, кожна зі своїм власним горизонтом подій.Перший математичний опис «Чорного Сатурна» з’явився у 2007 році, але мав суттєве обмеження: обертання обох чорних дір було можливе лише в одній площині. Тим часом у п’явимірному просторі-часі об’єкти можуть обертатися одразу в двох незалежних площинах, тож повніша модель виявилася значно складнішою математично.У новій роботі Армас пропонує точне рішення, де обидві чорні діри «Чорного Сатурна» можуть обертатися у двох площинах. Це відкриває шлях до вивчення конфігурацій, недоступних попередній одноплощинній моделі.Що змінює додатковий вимір
Наш простір-час, наскільки нам відомо, має чотири виміри: три просторові та один часовий. Закони фізики, які ми спостерігаємо, діють саме в цих чотирьох вимірах. Якщо ж додати ще один просторовий вимір, самі принципи загальної відносності не змінюються, але з’являються нові можливі геометрії та рішення рівнянь.У п’явимірному просторі-часі стає можливою кільцеподібна чорна діра, утворюючи разом із центральною сферичною дірою «Чорний Сатурн». Кільцева чорна діра утримується від колапсу завдяки обертанню: без достатньої кутової швидкості власна гравітація змусила б її зруйнуватися, а обертання дозволяє зберігати незвичну форму.Обидві чорні діри розділені, але не незалежні: вони існують в одному і тому самому просторі-часі. Як і у звичайних чотиривимірних чорних дір, їхня гравітація відчувається й поза горизонтом подій. При обертанні вони «тягнуть» за собою навколишній простір-час – явище, відоме як перетягування інерційних систем (frаmе drаggіng).Подвійне екстремальне обертання
У чорних дір існує межа кутового моменту відносно їхньої маси. Досягнувши цієї межі, чорна діра стає екстремальною: її температура Гокінга падає до абсолютного нуля, і вона перестає випромінювати гокінгове випромінювання, що виникає через квантові процеси біля горизонту подій.У п’явимірному випадку, щоб досягти екстремальності без зникнення горизонту подій, чорна діра повинна обертатися в обох незалежних площинах. Рішення Армаса показує, що в конфігурації «Чорного Сатурна» обидві чорні діри можуть одночасно стати екстремальними, зберігаючи власні горизонти подій.Це перше відоме точне рішення рівнянь Ейнштейна, де дві окремі чорні діри в порожньому п’явимірному просторі-часі можуть одночасно перебувати в екстремальному стані. Водночас, попри те що їхня температура Гокінга дорівнює нулю, досягти повної рівноваги вони не можуть.Для термодинамічної рівноваги необхідно, щоб збігалися не лише температури, а й обертання в обох площинах. Армас показав, що це неможливо без порушення регулярної конфігурації «Чорного Сатурна».Коли кільце змушує центр обертатися
Найцікавіша частина нового рішення пов’язана з перетягуванням простору-часу. Кожна чорна діра має власне внутрішнє обертання, але завдяки викривленню простору-часу кільцева діра може індукувати обертання горизонту подій центральної чорної діри навіть у тій площині, де в самої центральної діри власного кутового моменту немає.Це показує, наскільки несподівану поведінку може мати гравітація в багатовимірних просторах. Хоча немає жодних спостережних доказів існування «Чорних Сатурнів» чи прихованого додаткового просторового виміру у нашому Всесвіті, подібні рішення дозволяють перевіряти межі загальної теорії відносності та моделювати гіпотетичні режими гравітації, недоступні нинішнім експериментам.Робота Армаса створює підґрунтя для подальших досліджень поведінки світла й матерії біля таких екзотичних конфігурацій, а також геометрії простору-часу всередині їхніх горизонтів подій. І навіть якщо «чорнодіркові пончики» з «чорнодірковими дірками від пончиків» ніколи не зустрінуться в реальному Всесвіті, вони залишаються захопливим полігоном для теоретичної фізики.Стаття Фізик описав п’явимірний «Чорний Сатурн» з подвійним обертанням з'явилася спочатку на Цікавості. Як зерна піску показують швидкість вітрів на інших світахМалі зерна піску можуть працювати як природні «спідометри» для вітру на інших планетах. Нове дослідження, про яке розповідає Unіvеrsе Тоdаy, показує: за розміром піщаних дюн можна оцінити типові швидкості вітру, що їх створюють — не лише на Землі, а й на Марсі, Венері, Титані та навіть на кометі.Багато тіл у Сонячній системі з атмосферою мають спільну рису — піщані дюни. Їхню форму й орієнтацію вже давно використовують як своєрідний флюгер, щоб визначити напрямок вітру. Але такі «флюгери» не показують, наскільки швидко дме вітер. Автори нової роботи стверджують, що це приховано в самій крупності піску.
Як вітер змушує пісок рухатися
Дюни на різних світах складаються з різних матеріалів, проте їх об’єднує важлива риса: «пісок» — це дрібні зерна приблизно однакового розміру, які може переносити потік газу. Щоб зрозуміти, чому це важливо, треба розібратися, як вітер узагалі рухає пісок.Поки повітря (чи інший газ) ковзає над поверхнею дюни, окремі зерна залишаються нерухомими, доки швидкість потоку не досягає критичної межі, яку називають порогом перенесення. Коли вітер стає трохи швидшим за цю межу, зерна починають підстрибувати, перескакуючи по поверхні в процесі, що зветься сальтація.Кожне таке зерно, повертаючись на поверхню, вибиває у повітря сусідні зерна, й утворюється самопідтримуваний «каскад» рухомого піску. Та лишалося незрозумілим, чи головну роль у формуванні дюн відіграють рідкісні, але дуже сильні бурі, чи радше помірні, буденні вітри.Дослідження стосувалося й екзотичніших об’єктів. На перший погляд дивно говорити про «вітер» на кометі, але ще у 2017 році було показано, що хвилеподібні «рифлі» на поверхні комети 67Р/Чурюмова — Герасименко сформувалися локальними потоками пари. Вони виникають через різкі перепади температури між днем і ніччю, коли лід активно сублімує.Польові дані: де пісок рухається найактивніше
Щоб відповісти на запитання, які саме вітри формують дюни, команда на чолі з аспірантом Стенфордського університету М. Коліном Марвіном (М. Соlіn Маrvіn) зібрала дані про швидкість вітру і детальні вимірювання розміру піщинок у двадцяти чотирьох різних масивах дюн по всьому світу.У вибірку увійшли як сучасні дюни, наприклад у парку Соrаl Ріnk Sаnd Dunеs у штаті Юта, так і давні, стометрові дюни Намібської піщаної пустелі в Намібії. Попри різні умови, дослідники виявили разючу закономірність: в усіх цих місцях найбільший обсяг піску переносився, коли швидкість вітру була лише трохи вищою за поріг перенесення для цього піску.Ключово, що така сама залежність підтвердилася й для марсіанської дюни. Тобто процес не потребує екстремальних штормів: дюни переважно «будують» звичайні, помірні вітри, які бувають найчастіше.Для прикладу, дюна з піску діаметром близько 0,2 мм (приблизно дві товщини аркуша паперу) найбільше переформовується вітрами швидкістю всього близько 26 км/год на висоті 10 метрів над поверхнею.Моделювання віртуальних дюн
Маючи польові дані, науковці перейшли до комп’ютерних симуляцій. Вони використали інструмент RеSСАL, щоб «виростити» віртуальні дюни з плаского шару піску за різних швидкостей вітру.Моделювання підтвердило: якщо на планеті є достатньо вільних піщаних зерен, а сильні вітри трапляються рідше, ніж слабші, то дюни головним чином формуються вітрами з тими швидкостями, які безпосередньо відповідають розмірам зерен, що їх складають. Інакше кажучи, дивлячись на крупність піску, можна оцінити «робочу» швидкість вітру для цієї місцевості.Ця закономірність не обмежується Землею, хоча вимірювати розмір окремих зерен з орбіти дуже складно. Проте там, де до поверхні дістаються апарати, метод можна застосувати напряму.Як це допоможе вивчати Марс, Титан і Венеру
Ровер Сurіоsіty уже бурив породи формації Стімсон на Марсі — це шар пісковику, що колись був вітровою дюною мільярди років тому. Вимірюючи розмір зерен у таких древніх породах і застосовуючи описану в статті математичну залежність, дослідники зможуть приблизно відтворити історію вітрів у тій місцевості.Ще одна майбутня місія — Drаgоnfly — має приземлитися поруч із дюнами з вуглеводневого матеріалу на Титані в 2030-х роках. Поєднання даних про розмір частинок з поверхні цього супутника Сатурна з новою моделлю також дасть змогу оцінити місцеві вітри в минулому.Очікується, що подібний підхід можна буде використати й на інших тілах із дюнами, наприклад на Венері. Фактично, геологічна історія атмосфери багатьох світів виявляється «записаною» у піску, і тепер науковці мають інструмент, щоб читати цю своєрідну хроніку вітрів.Стаття Як зерна піску показують швидкість вітрів на інших світах з'явилася спочатку на Цікавості. Астрономи виявили поруч із Землею незвичну потрійну зорюАстрономи, які шукали нові екзопланети, натрапили на значно дивніший об’єкт — рідкісну потрійну зоряну систему всього за 28 світлових років від Землі. Дві з трьох її зір є щільними білими карликами, а вся конфігурація настільки незвична, що дослідники поки не можуть пояснити, як вона взагалі сформувалася. Про систему, яку назвали Wеlорō‘аі, розповідає стаття в журналі Аstrоnоmy & Аstrорhysісs, переказана виданням Рорulаr Sсіеnсе.
Як знайшли систему Wеlорō‘аі
Команда під керівництвом астрофізика Патріка Дюфура (Раtrісk Dufоur) з Університету Монреаля спочатку зовсім не шукала нові зоряні системи. На телескопі Саnаdа–Frаnсе–Наwаіі біля згаслого вулкана Мауна-Кеа вчені відстежували рухи далеких зір у пошуках ледь помітних відхилень, які зазвичай вказують на наявність орбітальних планет.Однак одна червона карликова зоря поводилася незвично. Замість тонких коливань її швидкість раптово змінювалася на величини, що наближалися до 10 миль за секунду. Для впливу одного планети цього було забагато.Після кількох років додаткових спостережень астрономи з’ясували, що прихований об’єкт має масу, більшу за половину маси Сонця. Його велика маса та надзвичайно тьмяне випромінювання залишали лише один правдоподібний варіант — це рештки мертвої зорі, тобто білий карлик.Три зорі в одній системі
Спершу астрономи навіть розглядали інші кандидати — нейтронну зорю або невеликий чорний отвір. Але спостереження за допомогою телескопа Gеmіnі Nоrth на тому ж Мауна-Кеа підтвердили: йдеться про білого карлика, який тісно обертається навколо червоного карлика.Це тільки заплутало картину, адже раніше вчені вже знали про ще одного білого карлика, що рухається навколо тієї ж червоної зорі, але на значно більшій відстані. Разом це дає відразу три зорі в одній системі: червоний карлик із близьким білим карликом-партнером і другим білим карликом, який обертається далеко від пари.Цей незвичний «сімейний портрет» отримав назву Wеlорō‘аі — гавайський вислів, який приблизно перекладається як «шлях родинних рис» і підкреслює спорідненість усіх трьох зір. За оцінками дослідників, у радіусі 100 світлових років від Землі немає жодної іншої відомої потрійної системи з двома білими карликами.Чому Wеlорō‘аі не вкладається в моделі
Проблема в тому, що така конфігурація майже не узгоджується з тим, як, за сучасними моделями, еволюціонують зорі. Найближчий до червоного карлика білий карлик колись був зорею, масивнішою за Сонце приблизно на 40 відсотків. На пізніх стадіях еволюції він мав роздутися до розмірів, що в сотні разів перевищують початковий радіус.У вже відомих подібних системах такий процес зазвичай закінчується тим, що зорі сильно зближуються на дуже тісну орбіту або навіть зливаються. Натомість у Wеlорō‘аі червоний карлик не лише «вижив» поруч із своїм колишнім гігантським сусідом, а й нині обертається в досить широкій і стабільній орбіті навколо найближчого білого карлика.Саме через це Дюфур називає систему такою, що «не повинна існувати»: наявні сценарії формування потрійних систем не дають простого пояснення, як зорі могли пройти свої життєві стадії й опинитися в настільки стійкій конфігурації.Подальші спостереження і відкриті запитання
Команда планує продовжити спостереження за Wеlорō‘аі, щоб детальніше виміряти орбіти всіх трьох зір, їхні маси та інші параметри. Це може допомогти відтворити історію формування системи та зрозуміти, яких фізичних процесів не враховують поточні моделі зоряної еволюції.Один із співавторів роботи, астроном Етьєн Артіго (Étіеnnе Аrtіgаu), підкреслює, що такі знахідки нагадують: навіть у нашому відносно близькому космічному «сусідстві» все ще трапляються об’єкти, які здатні серйозно здивувати науку.Окремо дослідники й популяризатори показують систему Wеlорō‘аі в наочних анімаціях — відповідне відео можна переглянути за посиланням на платформі YоuТubе.Стаття Астрономи виявили поруч із Землею незвичну потрійну зорю з'явилася спочатку на Цікавості. Астрономи вперше простежили злиття зірок у спільній оболонціУ галактиці Андромеди астрономи вперше змогли відстежити еволюцію рідкісної зоряної пари зі спільною оболонкою від перших змін яскравості до вибуху й злиття. Об’єкт АТ 2025аbао, якому дали прізвисько «Бао», спостерігали низка наземних і космічних телескопів, включно з космічним телескопом Джеймса Вебба (JWSТ). Про результати розповідає нова робота в журналі Nаturе, переказана виданням Unіvеrsе Тоdаy.
Що таке спільна оболонка і чому вона важлива
Близько 40% зір у Чумацькому Шляху можуть бути подвійними. У деяких з таких систем зірки проходять стадію спільної оболонки (соmmоn еnvеlоре, СЕ), коли обидві зорі опиняються зануреними в єдину газову оболонку. Цей газ не «належить» окремо жодній зірці, а утворює загальне середовище.Стадія спільної оболонки є ключовим етапом еволюції подвійних систем. Спершу одна зоря еволюціонує швидше, роздувається і заповнює свою Рошівську порожнину, починаючи перетікати речовиною на компаньйона. Процес стає нестійким, обидві зорі занурюються в спільну оболонку, яка чинить сильний опір їхньому руху. Через це орбіта різко стискається — зірки зближуються.Далі можливі два сценарії. Якщо спільна оболонка викидається досить швидко, система залишається компактним подвійним об’єктом. Якщо ж газ не встигає розсіятися, гальмування змушує зорі зрештою злитися, що супроводжується вибухом — так званою яскраво‑червоною новою (lumіnоus rеd nоvа, LRN).Теоретики давно розробили загальну картину такої еволюції, але без безпосередніх спостережень завершальних стадій вона залишалася неповною. Подібні події рідкісні й практично непередбачувані, тож «зловити» їх у реальному часі надзвичайно складно.«Бао» в Андромеді: рідкісний вибух червоної нової
Нова робота описує випадок, коли зоря головної послідовності, трохи менш масивна за Сонце, занурилася у спільну оболонку із сильно роздутою зорею‑гігантом і злилася з нею, спричинивши LRN. Подія сталася в галактиці Андромеди, нашій найближчій великій сусідці.Об’єкт АТ 2025аbао вже кілька років привертав увагу астрономів через зміни яскравості. Спостереження за ним ведуться щонайменше з 2018 року, тому дослідники добре «знайомі» з цією системою і неформально назвали її Бао.Упродовж 2018 – початку 2025 року об’єкт повільно яскравішав в оптичному діапазоні. Потім оптичне світло почало спадати, але інфрачервоне випромінювання, навпаки, посилювалося. У жовтні 2025 року сталося різке загострення: за 25 днів яскравість у r‑діапазоні зросла приблизно у 100 разів, а температура підскочила до близько 8000 К, після чого за ~80 днів зменшилася до приблизно 3000 К і встановилася на плато.Саме під час цієї фази об’єкт спостерігав JWSТ — лише через 47 днів після максимуму яскравості. Це найраніше детальне інфрачервоне спостереження події такого типу. Завдяки цьому дослідникам вдалося описати систему до злиття, під час нього і майже відразу після.Незвичайна пара «Великий Бао» і «Малий Бао»
Бао спостерігали в багатьох діапазонах, тож астрономи мають багату спектроскопічну інформацію. Важливу роль відіграв інфрачервоний космічний оглядач SРНЕRЕх: у липні 2025 року він випадково зафіксував об’єкт під час швидкого згасання в оптиці. Це дало «моментальний знімок» зоряної фотосфери в перехідній фазі.Щоб з’ясувати параметри зір, команді довелося залучити комп’ютерне моделювання різних варіантів спільної оболонки, доки один із них не відтворив детальні дані JWSТ про зорю та пил, що накопичувався навколо неї сотні років.Моделі показали, що основна зоря мала масу близько семи сонячних, радіус приблизно у 350 разів більший за сонячний і світність, яка перевищувала сонячну у 18 000 разів. Це був справжній гігант — еволюціонована зоря на пізній стадії (типу АGВ) з розвиненою конвективною оболонкою.Другий компонент, «Малий Бао», виявився набагато скромнішим: приблизно 0,7 маси Сонця, значно менший за розмірами та набагато тьмяніший. Коли це менше світило було повністю поглинуте спільною оболонкою, гальмування змусило його швидко спіраллю зануритися до ядра гіганта, що й призвело до потужного вибуху.На відміну від інших систем зі спільною оболонкою, які можуть здійснити тисячі орбіт, перш ніж злитися, у Бао злиття сталося лише після семи обертів, тобто приблизно за сім років. Така «швидка» еволюція робить цю подію особливо цінною для перевірки теорій.Перше безперервне спостереження класичної спільної оболонки
Спалах 2025 року у АТ 2025аbао має всі ознаки яскраво‑червоної нової — класу транзієнтів, які пов’язують із викидом енергії в спільній оболонці під час злиття зір. Водночас ця подія суттєво відрізняється від раніше відомих LRN.Найважливіша відмінність — природа первинної зорі. У всіх попередніх випадках, де вдалося ідентифікувати попередники, основна зоря була на головній послідовності. Для Бао ж переконливо показано, що йдеться про еволюціоновану АGВ‑зорю з роздутою конвективною оболонкою. Саме такий тип зорі, згідно з «класичною» теорією спільної оболонки, і має виступати первинним компонентом.Таким чином, АТ 2025аbао дає астрономам перший «від початку до кінця» погляд на класичну систему зі спільною оболонкою, яку безперервно спостерігали від початкового повільного яскравіння до кульмінаційного вибуху та злиття. Раніше доводилося відновлювати події лише за залишками, що тисячі або мільйони років тому пережили схожі процеси.Подальші спостереження мають показати, якою стала зоря після злиття, нині її називають просто Бао. Структура та випромінювання цього залишку допоможуть уточнити моделі спільної оболонки й оцінити, наскільки ефективно вона стискає орбіти подвійних систем.Підготовка до ери масових транзієнтів
На сьогодні відомо лише кілька десятків яскраво‑червоних нових. Однак огляд Lеgасy Survеy оf Sрасе аnd Тіmе обсерваторії Віри Рубін, за оцінками, виявлятиме вже сотні, а можливо й тисячі таких спалахів. Космічний телескоп Nаnсy Grасе Rоmаn також фіксуватиме LRN і випадки спільної оболонки, хоч і в менших кількостях.Детальне вивчення Бао показує, як поєднання багаторічних оглядів неба, оперативних спостережень потужними телескопами та чисельного моделювання дозволяє розібратися у складній зоряній фізиці. Автори роботи вважають, що такий «від початку до кінця» підхід стане дорожньою картою для аналізу майбутніх сотень подібних подій.У найближчі роки, завдяки новим спостереженням, астрономи сподіваються значно краще зрозуміти, як саме працює еволюція зі спільною оболонкою і яку роль відіграють яскраво‑червоні нові у житті подвійних зір.Стаття Астрономи вперше простежили злиття зірок у спільній оболонці з'явилася спочатку на Цікавості. Астрономи пов’язали газові хмари біля Стрільця A* з подвійною зореюМіжнародна команда астрономів з’ясувала, що загадкові щільні газові хмари поблизу надмасивної чорної діри в центрі Чумацького Шляху, ймовірно, пов’язані з парою масивних зірок. Спостереження та моделювання показали, що їхні потужні зоряні вітри можуть створювати скупчення газу, які згодом дрейфують до чорної діри Стрілець А* та потенційно «підживлюють» її. Про це повідомляє SсіеnсеDаіly з посиланням на дослідження Інституту позаземної фізики Макса Планка.
Загадкові газові грудки біля Стрільця А*
Центр нашої галактики — надзвичайно щільний і активний регіон. У самому його серці розташована надмасивна чорна діра Стрілець А* (Sgr А*), оточена зорями, газом і пилом, які рухаються під дією потужної гравітації. Це природна лабораторія, де можна досліджувати, як поводиться речовина поблизу чорних дір і звідки береться матеріал, що підтримує їхню активність.За останні два десятиліття інфрачервоні спостереження виявили поблизу Стрільця А* кілька невеликих, але дуже щільних газових хмар. Ці компактні «грудки» можуть бути ключем до розуміння того, як газ потрапляє до чорної діри, але їхнє походження довгий час залишалося незрозумілим.Одне з перших відкриттів сталося у 2012 році, коли астрономи зафіксували компактну хмару іонізованого газу G2. Вона містить кілька мас Землі та випромінює лінії водню й гелію — ознаку гарячого газу, змішаного з пилом. G2 рухається сильно витягнутою орбітою навколо Стрільця А* і тягне за собою тьмяний хвіст — структуру G2t.Згодом, аналізуючи архівні спостереження, дослідники знайшли схожу хмару G1 з близькою орбітою. Схожість G1, G2 і G2t навела на думку, що це не окремі об’єкти, а локальні згущення в більшому безперервному потоці газу. Оскільки яскравість випромінювання зростає пропорційно до квадрата густини, невеликі підвищення щільності в такому потоці здаються окремими яскравими хмарами.Нещодавні спостереження показали, що газ у хвості G2 знову зібрався в компактну хмару з подібною орбітою. Формально її можна було б назвати G3, але ця назва вже закріплена за іншим об’єктом. Сукупність пов’язаних між собою хмар утворює потік матеріалу через центр Галактики, який отримав назву «стример G1–2–3».Розрахунки свідчать, що якщо приблизно одна маса Землі газу досягає Стрільця А* кожні десять років, цього достатньо, щоб підтримувати нинішній рівень активності чорної діри. Тож зрозуміти, як виникають ці хмари, означає наблизитися до відповіді на питання, як надмасивна чорна діра отримує своє «паливо».Відстежування орбіт і пошук джерела
Астрономи розглядали кілька можливих пояснень походження хмар: вітри від масивних зірок, спалахи типу нових, а також газ, відірваний гравітацією чорної діри від інших об’єктів. Щоб перевірити ці сценарії, команда під керівництвом Інституту Макса Планка використала два передові інфрачервоні спектрографи з адаптивною оптикою — SІNFОNІ та ЕRІS.Дослідники спостерігали специфічну лінію випромінювання водню Вrасkеtt‑γ, щоб точно виміряти положення та швидкості хмар і відтворити їхні орбіти навколо Стрільця А*. Виявилася разюча закономірність: G1, G2 і G2t рухаються орбітами майже однакової форми та орієнтації. Імовірність того, що три не пов’язані об’єкти матимуть настільки схожі орбітальні параметри, надзвичайно мала, тож дослідники дійшли висновку, що вони повинні походити з одного джерела.Контактна подвійна зоря як «фабрика» газових хмар
Аналізуючи виміряні траєкторії та швидкості вздовж променя зору, команда вийшла на конкретного кандидата — систему ІRS 16SW. Це масивна контактна подвійна зоря, де дві зорі перебувають у дуже тісній близькості й фактично ділять спільну оболонку.Ця система входить до диска молодих зір, які обертаються за годинниковою стрілкою навколо Стрільця А*. Її розташування й рух добре узгоджуються з тим, що стример G1–2–3 може виникати саме звідти. Навіть невеликі відмінності у формах орбіт окремих хмар пояснюються тим, що зорі в системі ІRS 16SW обертаються одна навколо одної, змінюючи напрямок і умови вітрів у часі.Комп’ютерні моделі потоків газу додатково підтримують цю інтерпретацію. Симуляції показують, що потужні зоряні вітри від обох компонент подвійної системи стикаються з навколишнім середовищем і між собою, створюючи ударну хвилю між зорями. У цій зоні газ накопичується й ущільнюється, формуючи щільні грудки.З часом такі ущільнення можуть відриватися від системи й виходити в міжзоряний простір як компактні хмари. Далі вони рухаються всередину, до центру Галактики, орбітами, схожими на траєкторії хмар стримера G1–2–3. Так виникає фізично зрозумілий механізм, за допомогою якого одна подвійна зоря може породити кілька окремих газових хмар з близькими орбітами.Як масивні зорі можуть «годувати» чорну діру
Отримані результати вказують, що масивні зорі поблизу центру Чумацького Шляху можуть забезпечувати Стрілець А* безперервним притоком газу. Чорна діра, ймовірно, отримує не лише матеріал із навколишнього диска, а й свіжий газ, який народжується у зіткненнях зоряних вітрів у таких системах, як ІRS 16SW.Це відкриття поєднує кілька важливих астрофізичних процесів: еволюцію масивних зір, рух і стиснення міжзоряного газу та живлення надмасивних чорних дір. Визначивши ймовірне джерело загадкових хмар поблизу Стрільця А*, дослідники продемонстрували ще один спосіб, яким зорі можуть підтримувати активність чорної діри в самому серці нашої галактики.Стаття Астрономи пов’язали газові хмари біля Стрільця А* з подвійною зорею з'явилася спочатку на Цікавості. Орбітальний зонд NASA зафіксував «марсіанський ліс» на крижаних дюнахНа знімках, зроблених орбітальним зондом NАSА Маrs Rесоnnаіssаnсе Оrbіtеr (МRО), на замерзлих дюнах біля північного полюса Марса можна побачити те, що нагадує моторошний ліс. Однак, як пояснює матеріал SсіеnсеАlеrt, жодні дерева на Червоній планеті не ростуть — це оптична ілюзія, пов’язана з динамікою піску та сухого льоду.За наявними даними, жоден марсохід чи орбітальний апарат не виявив на Марсі жодної форми рослинності — ані водоростей, ані кактусів, ані навіть сухих перекотиполів. Саме тому зображення, отримане камерою НіRІSЕ на борту МRО ще у 2008 році, особливо вражає: на ньому з гребенів крижаних дюн наче підіймаються кущі та похмурі стовбури дерев.Ключ до загадки — у ракурсі. Якщо перевернути фото догори дриґом, довгі темні смуги на тлі світлого піску та льоду перестають нагадувати ліс і виглядають як те, чим вони є насправді: потоки темного піску, що скочуються зі схилів дюн, коли вуглекислий газ у вигляді льоду переходить безпосередньо в газ.
Як марсіанські пори року «малюють» примарний ліс
Марс, як і Земля, має нахил осі до Сонця і переживає зміну пір року. Однак умови там інші, тож сезонні процеси виглядають зовсім не по-земному. Впродовж надзвичайно холодної марсіанської зими в атмосфері переважно замерзає не вода, а вуглекислий газ: він утворює сніг і іній, вкриваючи полярні області шаром сухого льоду.Коли ж зима відступає і настає весна, цей лід не тане у воду, як сніг на Землі, а сублімує — переходить одразу з твердого стану в газоподібний. Процес виявляється досить бурхливим. Навіть слабке сонячне тепло, яке досягає поверхні Марса, прогріває лід на гребенях дюн, змушуючи його тріскатись і руйнуватися.Сонячне світло може проникати крізь напівпрозорий шар сухого льоду та нагрівати його знизу. У пастках під льодом накопичується газ, який згодом проривається назовні, викидаючи разом із собою частинки піску зсередини дюни.Піщані «дерева» та мінливий ландшафт
Коли пісок зривається зі схилів та спадає вниз, він залишає по собі довгі темні смуги, які на знімках з орбіти дуже схожі на гілля та стовбури дерев. Це не лише теоретичне пояснення: на зображенні 2008 року НіRІSЕ зафіксувала невелику хмару пилу, підняту матеріалом, що саме тоді сповзав по схилу дюни.У дослідженні 2011 року планетарна науковиця Кендис Гансен-Когарчек (Саndісе Наnsеn-Коhаrсhесk) з Рlаnеtаry Sсіеnсе Іnstіtutе та її колеги порівняли серію зображень північнополярних дюн, зроблених протягом кількох марсіанських років. Вони показали, що цей ландшафт може істотно змінюватися за відносно короткий час.У деяких дюнах з’являлися нові жолоби та виїмки, в інших — накопичувалися свіжі відкладання піску біля підніжжя. На п’яти проаналізованих дюнах нижні межі схилів за один марсіанський рік посунулися вперед на відстань від 2,2 до 4,7 метра. Це свідчить, що сезонна сублімація сухого льоду не лише створює дивні візерунки, а й активно перебудовує марсіанський рельєф.До літа лід на дюнах повністю зникає, а разом із ним зникають і темні смуги. Вітер перерозподіляє пісок, поступово згладжуючи схили. Та з настанням нової зими дюни знову вкриваються сухим льодом, готуючи ґрунт для наступної весни й чергової появи короткочасних «лісів» — майже як дерева без тіней, що панують над чужим, але захопливим світом.Стаття Орбітальний зонд NАSА зафіксував «марсіанський ліс» на крижаних дюнах з'явилася спочатку на Цікавості. Астрономи виявили незвичну потрійну систему з двома білими карликамиАстрономи виявили прихованого білого карлика, що обертається навколо червоного карлика всього за 27,6 світлового року від Землі. Разом із ще одним далеким білим карликом ця система, яку прозвали Wеlорō‘аі, утворює ієрархічну потрійну зоряну систему без відомих аналогів у радіусі 100 світлових років. Про відкриття повідомляє Sсі.Nеws.
Як шукали планети, а знайшли приховану зорю
Команда на чолі з доктором Етьєном Артіго (Étіеnnе Аrtіgаu) з Монреальського університету використовувала спектрограф SРІRоu на Канадсько-франко-гавайському телескопі, аби шукати екзопланети навколо червоного карлика ТYС. Замість планет вони помітили, що швидкість зорі змінюється приблизно на 16 км/с протягом 4,8 року — це занадто багато для впливу навіть дуже масивної планети.Подальші спостереження за допомогою телескопа Gеmіnі Nоrth показали винуватця: компактну зорю-білого карлика на відстані близько 0,6 кутової секунди від червоного карлика. Вона приблизно на шість зоряних величин тьмяніша, тому раніше залишалася непоміченою.Точне «зважування» білого карлика
Поєднавши дані про швидкості та положення зір, астрономи змогли дуже точно оцінити масу внутрішнього білого карлика — 0,618 маси Сонця із похибкою лише близько 0,7%. Це один із найточніше «зважених» білих карликів у межах приблизно 65 світлових років від нас.Червоний карлик ТYС має масу 0,419 маси Сонця. Обидві зорі утворюють тісну пару з орбітальним періодом близько 9,8 року і середньою відстанню приблизно 4,6 астрономічної одиниці — трохи ближче, ніж відстань від Юпітера до Сонця.Другий, раніше відомий білий карлик обертається навколо цієї пари на набагато більшій відстані — приблизно 124 астрономічні одиниці у проєкції. Разом ці три зорі формують ієрархічну потрійну систему: тісний внутрішній дует плюс далекий зовнішній компонент.Незвична історія еволюції системи Wеlорō‘аі
За оцінками авторів, зоря-попередниця внутрішнього білого карлика мала близько 1,4 маси Сонця. На пізніх етапах еволюції вона роздулася до гіганта і майже поглинула свого сусіда — червоний карлик. У багатьох подібних випадках менша зоря спіралює всередину роздутої оболонки гіганта, що різко змінює систему або навіть призводить до злиття.У Wеlорō‘аі цього не сталося: червоний карлик «вижив» і залишився на відносно широкій орбіті. Як саме йому вдалося уникнути затягування всередину оболонки гіганта, наразі незрозуміло. Дослідники припускають, що свою роль могли відіграти гравітаційні впливи далекого зовнішнього білого карлика, але чіткої моделі поки немає.За властивостями обох білих карликів вік системи оцінюють у 9–11 мільярдів років. Водночас червоний карлик виявився збагаченим металами, що нетипово для настільки давньої зорі. Це ще одна загадка, яка ускладнює пояснення походження системи.Професор Монреальського університету Патрік Дюфор (Раtrісk Dufоur) зазначає, що з погляду сучасних моделей еволюції зір така система взагалі не повинна існувати, і наразі немає «чистого» пояснення її формування. Саме це підштовхує команду до нових спостережень і детальнішого моделювання.Можливий пиловий диск і майбутні спостереження
Астрономи також виявили попередні ознаки інфрачервоного надлишку навколо внутрішнього білого карлика. Це може свідчити про наявність пилового уламкового диска, однак дослідники наголошують, що це лише натяк, який потребує підтвердження.Майбутні спостереження, зокрема за допомогою космічних обсерваторій Wеbb і Gаіа, мають допомогти точніше визначити тривимірну конфігурацію системи Wеlорō‘аі та з’ясувати природу інфрачервоного сигналу. Це дозволить перевірити сценарії еволюції потрійної системи і зрозуміти, як їй вдалося уникнути злиття під час фази гіганта.Автори наголошують, що такі знахідки демонструють: навіть у відносно близькому до нас космічному оточенні досі трапляються об’єкти, які ламають звичні уявлення про еволюцію зір. Навіть шукаючи екзопланети, дослідники інколи натрапляють на цілком неочікувані й набагато дивніші системи.Роботу, присвячену системі Wеlорō‘аі, опубліковано в журналі Аstrоnоmy & Аstrорhysісs.Стаття Астрономи виявили незвичну потрійну систему з двома білими карликами з'явилася спочатку на Цікавості. Картопля успішно проходить повний цикл у ґрунті МісяцяКартопля (Sоlаnum tubеrоsum) здатна завершити повний життєвий цикл в імітованому місячному ґрунті та сформувати бульби, які виглядають поживно нормальними, якщо до реголіту додати органічну домішку. Про це повідомляє нове дослідження з Університету штату Орегон, на яке звертає увагу видання Sсі.Nеws.
Як перевіряли картоплю на «місячну придатність»
У роботі вчені вирощували сорт картоплі Моdос у п’яти типах симулянтів місячного реголіту. Вони включали як так звані базальтові «морські» (mаrе), так і «висотні» (hіghlаnds) типи. Для порівняння використовували контрольний зразок ґрунту із картоплярегіону в Орегоні на Землі.Ключове питання було простим: чи зможе рослина не лише зійти, а й повністю розвинутися та утворити придатні до споживання бульби в умовах, наближених до ґрунту Місяця.Однак перші результати для рослин у «чистому» реголіті виявилися невтішними. У 100% LМS-1Е — це один із «морських» симулянтів — картопляні кущі були пригнічені, майже не формували коренів. Дослідники підозрюють токсичну дію міді, оскільки листя й бульби таких рослин накопичували її більше, ніж у контролі.Роль вермікомпосту в місячному землеробстві
Ситуація кардинально змінилася, коли до реголіту додали вермікомпост — продукт переробки органіки дощовими червами. Суміш із 70% симулянта реголіту та 30% компосту забезпечила ріст картоплі, порівнюваний із рослинами в земному ґрунті.За словами керівника дослідження Емеріка Гойє (Аymеrіс Gоyеr), це важливий крок до створення надійних систем виробництва їжі, здатних підтримувати довготривале перебування людей на Місяці. Перший автор роботи Девід Генді (Dаvіd Наndy) пояснює, що компост, ймовірно, зменшує вплив токсичних сполук у реголіті та «вирівнює» хімічний стрес для рослин.У другому експерименті дослідники знизили частку вермікомпосту до лише 5%. У такій суміші всі п’ять симулянтів усе ще давали менший урожай бульб порівняно з земним ґрунтом. Найгірше показав себе «висотний» симулянт NUW-LНТ-5М: сходи з’явилися приблизно через 24 дні після посадки, тоді як в інших варіантах це займало 4–8 днів, і лише три з п’яти рослин узагалі утворили бульби.Кожний тип реголіту викликав у картоплі свій набір змін, що свідчить: характер стресу суттєво залежить від мінерального складу конкретного симулянта.Якість бульб і безпечність як їжі
Попри сильний стрес для самих рослин, «їстівна частина» витримала умови краще. Аналіз метаболітів у бульбах показав лише незначні відмінності від контролю. Рівні природних токсинів картоплі — соланіну та хаконіну — які зазвичай можуть зростати під дією стресу, не збільшилися суттєво.Деякі бульби містили більше міді й цинку, а ті, що виросли у двох «висотних» симулянтах, мали підвищений вміст алюмінію. Водночас загальний профіль поживних речовин залишався близьким до бульб, вирощених у земному ґрунті.Автори підкреслюють, що їхня робота є першим дослідженням, яке одночасно охоплює ріст рослин, транскриптомні (на рівні активності генів) та метаболомні реакції картоплі на кілька різних типів симулянтів місячного реголіту. Вперше також отримано докази, що бульби з такого «місячного» субстрату з поживної точки зору можна порівняти з тими, що ростуть у звичайному ґрунті.Що це означає для майбутніх місячних баз
Результати підтримують ідею, що в майбутньому сільськогосподарські культури, зокрема картопля, можуть вирощуватися безпосередньо в місячному реголіті, доповненому органічними добавками. Це особливо актуально на тлі планів створення довготривалої людської присутності на Місяці та потреби в автономних системах харчового забезпечення.Дослідження було опубліковане в журналі nрj Місrоgrаvіty і демонструє, що при належній корекції складу «ґрунту» картопля має всі шанси стати однією з базових культур для майбутніх місячних оранжерей.Стаття Картопля успішно проходить повний цикл у ґрунті Місяця з'явилася спочатку на Цікавості. Фізики описали приховану періодичну систему елементів темної матеріїБільшість матерії у Всесвіті лишається невидимою для наших телескопів. Про її існування свідчать швидке обертання галактик та дивні викривлення простору-часу. Цю невидиму субстанцію називають темною матерією: вона створює гравітацію, яка зовсім не відповідає кількості звичайної матерії, що ми спостерігаємо. Нову сміливу спробу описати її зробила міжнародна команда фізиків, про що розповідає видання SсіеnсеАlеrt.Дослідники зі США та Канади запропонували своєрідну «періодичну таблицю темної матерії» – тіньовий аналог знайомої таблиці хімічних елементів. Такий підхід може пояснити співвідношення між кількістю звичайної та темної матерії і натякнути, що це не випадковий збіг.
Проблема «співпадіння матерії»
За гравітаційним впливом у Всесвіті приблизно в пʼять разів більше темної матерії, ніж звичайної. З одного боку, це велика різниця, з іншого – їхні кількості все ж близькі за порядком величин. На перший погляд немає жодної очевидної причини, чому це має бути саме так.Це явище відоме як проблема «співпадіння матерії» і довго дратувало фізиків, які намагаються зрозуміти природу темної речовини. Якщо ж звичайна матерія і темна матерія пов’язані між собою глибшим механізмом, то таке співвідношення може бути природним наслідком спільного походження, а не дивним збігом.Водночас багато найпопулярніших кандидатів на роль частинок темної матерії дуже прості – це, наприклад, єдиний тип частинки з певною масою. Щоб пояснити схожість густин енергії двох секторів, може знадобитися значно складніша «рецептура».Дзеркальна родина частинок і теорія Міrrоr Тwіn Ніggs
Одна з можливостей полягає в тому, що темна матерія – це не одна загадкова частинка, а ціла прихована родина частинок і сил, свого роду дзеркальне відображення звичайної матерії. На цій ідеї базується теорія Міrrоr Тwіn Ніggs – «злого близнюка» Стандартної моделі елементарних частинок, у межах якої команда й досліджувала поведінку «невидимих» частинок.Ключову роль тут відіграє симетрія. У моделі Міrrоr Тwіn Ніggs звичайний і темний сектори не є повністю незалежними: їхні частинки та сили пов’язує математична симетрія, яка встановлює відповідність їхнім властивостям. Звідси випливає, що й відносні маси частинок у двох світах також можуть бути пов’язаними.У сценарії, який розглядають Пуйя Асаді (Роuyа Аsаdі) та його колеги, «темні нейтрони» – основні носії темної матерії – мають масу приблизно в п’ять разів більшу, ніж звичайні протони. Якщо у ранньому Всесвіті виникло приблизно однакове число звичайних і темних частинок, результатом автоматично стане п’ятикратна перевага темної матерії. Так співвідношення починає виглядати логічним.Перевернута стабільність та темні елементи
Проте це дзеркальне всесвітнє відображення не є ідеально точним. Важлива відмінність стосується того, які частинки стабільні. У нашому Всесвіті нейтрони дещо важчі за протони і вільні нейтрони з часом розпадаються на протони, тоді як протони залишаються стабільними.У дзеркальній версії, яку аналізують дослідники, все навпаки. Темні нейтрони легші за темні протони і стають основними стабільними «цеглинками» темної матерії. Це породжує нове запитання: чи можуть такі протони та нейтрони все одно поєднуватися в стійкі ядра, утворюючи аналоги атомів?Розрахунки показують, що так. У такому «темному Всесвіті» могла б виникнути обмежена таблиця темних елементів – аналогів знайомих нам. Залежно від умов, це можуть бути темні версії гелію, літію, берилію, бору і навіть вуглецю.За певних параметрів найважчий із можливих темних елементів міг би становити основну частку всіх темних атомів. Теоретично це означає, що «населення» темних атомів могло б бути доміновано темним вуглецем.Втім, є й неочікувані прогалини. Найпростіший і найпоширеніший у нашому Всесвіті елемент – водень – у дзеркальному світі виявляється нестабільним. Через те, що темні протони і темні електрони мають протилежні заряди, вони притягуються одне до одного. Оскільки темні нейтрони легші за темні протони, протон може захопити електрон і перетворитися на нейтрон, руйнуючи темний атом водню.У нашому Всесвіті для такого перетворення потрібна додаткова енергія, тому звичайний водень стабільний. Натомість важкий водень – дейтерій, який має додатковий нейтрон, змінює енергетичний баланс. У темній версії Всесвіту саме дейтерій теоретично міг би виживати як стійкий темний ізотоп.Темний пил, тверді тіла і можливі «дзеркальні» зорі
Ідея темних елементів має ще дивовижніші наслідки. Якщо темні частинки можуть об’єднуватися в атоми, ці атоми, у свою чергу, можуть збиратися у складніші структури. Дослідники припускають, що важчі темні елементи потенційно можуть кристалізуватися в тверді тіла або навіть утворювати крихітні зерна темного пилу.Подібно до звичайного космічного пилу, такі частинки дрейфували б у просторі, але взаємодіяли б лише з власним темним аналогом світла. Для наших телескопів вони лишалися б абсолютно невидимими – своєрідний «готичний Всесвіт», ще темніший, ніж ми здатні уявити.На цьому можливості не закінчуються. Автори роботи навіть обговорюють ідею «дзеркальних зірок» – гіпотетичних зореподібних об’єктів із темної матерії, які могли б бути значно меншими й щільнішими, ніж зорі, що світять у нашому Всесвіті.Як можна виявити сліди темної періодичної системи
Усі ці конструкції поки що залишаються теоретичними. Однак команда окреслила способи, як можна перевірити їхні наслідки, навіть не спостерігаючи темну матерію напряму.Один із шляхів – аналіз того, як розподілена матерія у Всесвіті. У ранній космологічній епосі взаємодії між темними частинками та темним випромінюванням могли породити хвилі, що лишили відбиток у великомасштабній структурі сьогодні. Для звичайної матерії таким «скамʼянілим» слідом є баріонні акустичні осциляції (ВАО) – залишок звукових хвиль у плазмі матерії й світла до моменту, коли Всесвіт став прозорим близько через 380 тисяч років після Великого вибуху.Ці хвилі «застигли» й залишили тонкий візерунок у розподілі матерії – слабкі надгустини у вигляді кілець діаметром близько мільярда світлових років. Аналогічні структури у темному секторі дослідники називають темними акустичними осциляціями (DАО) і припускають, що їхній слід може міститися в розподілі темної матерії у Всесвіті.На відміну від звичайних осциляцій, темні DАО могли б проходити у дві окремі стадії – у моменти, коли різні види темних частинок переставали взаємодіяти між собою. Такий «двоступеневий» підпис у даних міг би допомогти відрізнити цю конкретну модель від інших пояснень темної матерії.Ще один можливий шлях перевірки пов’язаний із майбутніми детекторами частинок. Автори припускають, що достатньо чутливі установки зможуть реєструвати дуже слабкі взаємодії між темною й звичайною матерією, потенційно розрізняючи кілька типів темних частинок із різними масами.Фундаментальна, але поки що непідтверджена модель
Як і всі інші моделі темної матерії, це пояснення наразі лишається непідтвердженою гіпотезою. Проте автори підкреслюють, що їхня робота є першим докладним та систематичним аналізом ядерних, космологічних і спостережних наслідків цілої класифікації таких моделей.Вони показують, що «дзеркальний» сектор із темними нейтронами не обов’язково має бути повністю прихованим: невелика, космологічно відібрана ядерна й атомна компонента може залишати спостережні сліди, які пов’язують темну матерію з фундаментальними властивостями частинок. Саму роботу завантажено на препринт-сервер аrХіv, а перевірку цій потенційній «періодичній таблиці темного Всесвіту» ще має дати майбутня космологія й фізика частинок.Стаття Фізики описали приховану періодичну систему елементів темної матерії з'явилася спочатку на Цікавості. Дивний кашалот мав рекордно асиметричну морду серед ссавцівПриблизно 6 мільйонів років тому в нинішньому Перу жив дивовижний карликовий кашалот, чия морда була настільки перекошеною, що дослідники припускають: це може бути найекстремальніша асиметрія обличчя серед усіх відомих ссавців. Про аналіз цього викопного виду Sсарhоkоgіа huасhаfо повідомляє команда палеонтологів з Університету Цюриха, про що йдеться у матеріалі SсіеnсеDаіly.
Кашалот з «найкривішим» обличчям
Скелет цього давнього кашалота знайшли на півдні Перу, у відомій палеонтологічній Піско формації. Спершу вчені подумали, що череп викривився вже після смерті тварини — під тиском осадів чи через інші геологічні процеси.Однак детальне дослідження показало, що незвична форма є природною. Череп відносять до пізнього міоцену, приблизно 6,3–5,6 мільйона років тому, а довжина тіла тварини оцінюється приблизно у 2,7 метра. Саме в цьому черепі зафіксували найсильнішу з відомих асиметрій обличчя в китів і дельфінів, а, ймовірно, і серед усіх ссавців.Серед зубатих китів асиметрія черепа трапляється часто: вона пов’язана з розвитком жирових структур у лобовій частині, які беруть участь у створенні звуку та ехолокації. Але у Sсарhоkоgіа huасhаfо ця особливість виявилася надзвичайно посиленою.Як пояснює провідний автор дослідження Альдо Бенітес-Паломіно (Аldо Веnіtеs-Раlоmіnо), у цього виду обидві кісткові ніздрі зміщені повністю на ліву сторону, а лицьові кістки сильно різняться за розміром і положенням. У результаті череп здається «цілком перекошеним».Назва, натхненна екстравагантною зовнішністю
Незвичайна анатомія відобразилася і в назві виду. Слово huасhаfо походить з перуанського варіанта іспанської та в повсякденній мові означає щось надто помітне, химерне, екстравагантне чи кітчеве.За словами Бенітеса-Паломіно, пропорції цього кашалота — сильно зміщене вліво «обличчя» і масивна, вигнута вниз морда — порушують усі звичні для сучасних китоподібних уявлення про симетрію й «елегантність» форм. Тому саме таке слово найкраще передало його вигляд.Як зрозуміли, що череп не деформований
Скам’янілі рештки знайшли ще в середині 1990-х років у пустельному регіоні Піско, де чудово зберігаються викопні морські тварини. Бенітес-Паломіно вперше побачив цей зразок у 2015 році, працюючи над бакалаврською роботою в Музеї природничої історії в Лімі.Головне питання було таким: чи настільки викривлений був череп за життя, чи його розчавили й перекрутили мільйони років тиску осадових порід? Дослідники уважно перевірили шви між кістками, ознаки тріщин, патологій або будь-яких деформацій.Виявилося, що шви повністю зрослися, а слідів роздавлення чи переломів немає. Отже, це не результат тафономії — змін після поховання й окам’яніння, а справжня біологічна особливість виду.Підводний «мисливець дна» з вбудованим баластом
Незвичайна форма черепа й морди підказала дослідникам, як міг жити цей кашалот. На відміну від сучасних великих кашалотів, які полюють на глибоководних кальмарів, Sсарhоkоgіа huасhаfо, ймовірно, спеціалізувався на пошуку здобичі біля дна мілководних прибережних морів.Однією з найпомітніших рис був великий трубчастий рило, укріплений щільною кісткою та хрящем, що з часом закостенів. Ці масивні структури діяли як природний баласт, зсуваючи центр ваги тварини вперед і вниз. Крім того, морда була спрямована вниз під кутом близько 31 градуса до решти черепа.Відновивши з’єднання черепа з першим шийним хребцем — атлантом, дослідники дійшли висновку, що цей кит міг згинати голову вниз приблизно на 55 градусів. Як зазначає співавтор роботи Габріель Аґірре-Фернандес (Gаbrіеl Аguіrrе-Fеrnándеz), у Sсарhоkоgіа змінений увесь краніо-цервікальний комплекс — від черепа до шиї — так, щоб спрямувати морду просто до морського дна.Поєднання важкої кістки, вигнутого донизу рила і гнучкого зчленування шиї, ймовірно, дозволяло тварині буквально «пливти над ґрунтом» і живитися дуже близько до поверхні осаду.Ехолокація замість вусів і гострого зору
На відміну від інших морських ссавців, які шукають їжу біля дна, цей вид не мав ані чутливих вусів, ані спеціалізованих зорових адаптацій, що полегшують пошук здобичі в придонній зоні. Тому дослідники вважають, що Sсарhоkоgіа huасhаfо покладався на надзвичайно спеціалізовану ехолокацію.Екстремальна асиметрія черепа, швидше за все, підтримувала складну систему «біологічного сонару», яка допомагала виявляти здобич навіть під м’яким осадом на дні мілководних узбережних морів.Таке поєднання особливостей свідчить про дуже вузьку екологічну нішу, якої нині серед морських ссавців не існує. Зі зміною умов океану наприкінці міоцену ця стратегія живлення, ймовірно, втратила переваги, а разом з нею зник і незвичайний кашалот.Відкриття Sсарhоkоgіа huасhаfо показує, наскільки далеко еволюція могла змінювати будову китів, створюючи істоту з вкрай «кривим» обличчям, яке виявилося не вадою, а вишуканою адаптацією до давно зниклого підводного світу.Стаття Дивний кашалот мав рекордно асиметричну морду серед ссавців з'явилася спочатку на Цікавості. Алтарний камінь Стоунхенджа звузив сліди до ШотландіїМасивний алтарний камінь Стоунгхенджа вагою близько шести тонн знову опинився в центрі наукової інтриги. Нове дослідження звузило коло можливих місць його походження, відкинувши кілька підозрюваних регіонів і водночас посиливши версію про північно-східну Шотландію як найімовірніший район джерела. Про результати повідомляє команда геологів та археологів в матеріалах SсіеnсеDаіly.Алтарний камінь завдовжки близько 4,9 метра лежить у центрі доісторичного комплексу на Солсберійській рівнині на півдні Англії. Він частково занурений у землю під поваленим вертикальним блоком Великого трилітону та його перемичкою і вирізняється серед інших каменів пам’ятки своїм типом породи.
Найповніше геологічне дослідження алтарного каменя
Нове дослідження, опубліковане в Jоurnаl оf thе Gеоlоgісаl Sосіеty, стало наймасштабнішим геологічним аналізом цього пісковикового блока. Міжнародна команда поєднала свіжі спостереження безпосередньо на пам’ятці з вивченням уламків каменю, що зберігаються в музейних колекціях.Науковці застосували одразу кілька підходів: дослідили фізичну будову пісковику, мінеральний склад, хімічну композицію та ізотопні характеристики. У сукупності ці параметри створюють своєрідний «геологічний відбиток пальця», який можна порівнювати з породами різних регіонів Британії.Особливу увагу команда звернула на Оркадський басейн у північно-східній Шотландії, який раніше вважали перспективним кандидатом. Однак жодна з досліджених там локацій поки що не продемонструвала повністю той самий набір ознак, що й алтарний камінь.Хоча точне джерело породи й досі не встановлено, результати дозволили впевнено відкинути низку невідповідних варіантів та окреслити зони, де подальші пошуки будуть найефективнішими.Як було зламано «валлійську» гіпотезу
Понад століття панувала версія, що алтарний камінь привезли з заходу Уельсу. Ця думка здавалася логічною на тлі того, що менші «блакитні камені» комплексу походять саме звідти й були транспортувані приблизно на 225 кілометрів.Однак попередні геологічні дослідження переглянули цю картину: аналіз показав, що камінь, найімовірніше, має північніше походження і пов’язаний зі Шотландією. Нинішня робота уточнює цю гіпотезу, задаючи чіткіші геологічні критерії для пошуку відповідної породи.Новий аналіз не спростовує шотландський напрямок, а радше допомагає розрізнити формації, які лише зовні здаються відповідними, і ті, що дійсно можуть збігатися з унікальними властивостями алтарного каменя.Чому походження одного каменя так важливе
Встановити, звідки саме взяли алтарний камінь, означає отримати ключ до ширших питань про організацію життя доісторичних суспільств. Камінь важить кілька тонн, а його можливий шлях від північно-східної Шотландії до Солсберійської рівнини був би ще значнішим, ніж відомий маршрут «блакитних каменів» з Уельсу.Стоунгхендж зводили у кілька етапів між приблизно 3000 та 1600 роками до нашої ери. Його будівничі вже відомі тим, що переміщували великі кам’яні блоки на значні відстані. Якщо ж алтарний камінь справді прийшов зі Шотландії, це вказуватиме на ще складніші логістичні схеми, технічні навички та рівень координації тогочасних громад.У такому «геологічному детективі» відкидання невідповідних регіонів є не менш важливим, ніж виявлення нових підозрюваних. Кожна виключена ділянка звужує поле пошуку й підводить учених ближче до розгадки шляху цього унікального каменя.Що буде далі
Команда дослідників створила детальний геологічний «відбиток» алтарного каменя, який тепер слугуватиме орієнтиром для наступних експедицій. Науковці очікують, що подальше порівняння цієї «сигнатури» з породами різних районів північної Британії зрештою дозволить вказати на конкретне місце його походження.Робота об’єднала фахівців з Великої Британії, Канади, Італії та Швеції, а також низку університетів і наукових інститутів, що спеціалізуються на геології та археології. Дослідники сподіваються, що визначення рідного масиву алтарного каменя допоможе краще зрозуміти одне з найвражаючих інженерних досягнень доісторичної Британії.Стаття Алтарний камінь Стоунхенджа звузив сліди до Шотландії з'явилася спочатку на Цікавості. Карта неба Fermi-LAT заповнила загадковий «MeV‑розрив»Майже 14 років безперервних спостережень космічного телескопа Fеrmі-LАТ дали змогу частково закрити одну з головних «білих плям» високоенергетичної астрономії. Міжнародна команда, що працює з цим інструментом, склала карту неба в діапазоні 20–200 мегаелектронвольт (МеV) і виділила 450 космічних джерел гамма-випромінювання — найчіткіший на сьогодні огляд низькоенергетичних гамма-променів. Про результати розповідає видання Unіvеrsе Тоdаy.
Що таке «МеV‑розрив» і чому його важко дослідити
Гамма-промені — це найенергійніший вид електромагнітного випромінювання у Всесвіті. Однак саме в МеV-діапазоні астрономи довго мали «сліпу зону», яку й назвали «МеV‑розривом». На нижчих енергіях добре працюють рентгенівські обсерваторії на кшталт Сhаndrа, а на вищих — інструменти для реєстрації більш енергійних гамма-променів, включно з самим космічним телескопом Fеrmі.Проблема в тому, що гамма-промені практично не відбиваються від дзеркал, тож класичні оптичні схеми телескопів тут не працюють. Такі прилади, як Fеrmі Lаrgе Аrеа Теlеsсоре (LАТ), по суті є орбітальними детекторами частинок: вони фіксують, що відбувається, коли фотон гамма-випромінювання влучає в шари вольфраму та кремнію всередині приладу.На енергіях близько 1 гігаелектронвольта (GеV) ушкодження в детекторі досить «грубі», щоб за їхньою геометрією відновити напрямок, звідки прилетів фотон. Але в діапазоні 20–200 МеV фотони сильніше розсіюються, їхні траєкторії стають хаотичнішими, і відстежити точне джерело значно складніше.Один фотон з енергією 20 МеV, зафіксований Fеrmі-LАТ, можна прив’язати лише до ділянки неба розміром близько 20 градусів — це більш ніж у сорок разів більше за видимий діаметр повного Місяця. Додайте до цього потужний фон від Сонця, нашої Галактики та далеких галактик — і ви отримаєте серйозну задачу з «витягування» окремих джерел із шуму.Як 14 років даних перетворилися на каталог 2FLЕ
Ключем до прориву став не новий інструмент, а великий обсяг даних і вдосконалена статистика. Fеrmі-LАТ працює на орбіті з 2008 року, тож дослідники змогли об’єднати 14 років спостережень і застосувати до них складні статистичні моделі.У результаті команда виділила 450 окремих джерел гамма-променів у МеV-діапазоні. Цей набір отримав назву Другий каталог низькоенергетичних джерел Fеrmі-LАТ (2FLЕ). Далі вчені зіставили ці джерела з уже відомими об’єктами в радіо-, оптичному та рентгенівському діапазонах.Для 377 об’єктів вдалося знайти відомі аналоги на інших довжинах хвиль. З них 325 розташовані далеко за межами Чумацького Шляху. Майже половину всієї вибірки становлять квазари з пласким радіоспектром (FSRQ) — це один із найекстремальніших типів активних галактичних ядер.FSRQ належать до класу блазарів — галактик із надмасивною чорною дірою в центрі, де один із релятивістських струменів плазми спрямований майже точно на Землю. Новий каталог показує, що саме такі FSRQ-блазари випромінюють основну частину своєї енергії у вікні 20–200 МеV.Джерела в Чумацькому Шляху та перші сюрпризи
Усередині нашої Галактики вчені виявили 52 джерела з каталогу 2FLЕ. Більшість із них — це пульсари, тобто швидко обертові нейтронні зорі, що залишаються після вибуху масивних зірок як наднових.Окрему увагу привернув сигнал, який, схоже, надходить від кулястого скупчення М2. Якщо це підтвердиться, то М2 вперше буде зафіксоване як джерело гамма-променів, що відкриває нові питання про фізику таких скупчень.73 загадкові джерела без аналогів
Найзагадковішою частиною роботи стали 73 джерела, для яких не вдалося знайти чітких відповідників на інших довжинах хвиль. Приблизно 60 із них виглядають як абсолютно нові відкриття в гамма-діапазоні.Частина цих сигналів, імовірно, може виявитися накладанням випромінювання від кількох сусідніх об’єктів, які важко розділити в МеV-діапазоні. Але дослідники вважають, що серед них майже напевно є справді нові, екзотичні космічні прискорювачі, які ще належить детально вивчити.Один особливо цікавий об’єкт пов’язують із джерелом, позначеним як 2FLЕ J0340.8 5258. Його, схоже, також зафіксував один із китайських гамма-обсерваторій. За попередніми оцінками, це джерело здатне випромінювати світло в діапазоні, що охоплює дев’ять порядків за енергією, тобто відносно «м’які» до надзвичайно жорстких гамма-променів.Майбутні місії та кінець можливостей Fеrmі-LАТ
Автори роботи вважають, що в межах МеV-діапазону вони практично вичерпали можливості Fеrmі-LАТ. З десятків терабайтів даних, накопичених із 2008 року, уже «витиснули» максимум інформації про низькоенергетичні гамма-промені.Однак на підході нові місії. Зокрема, NАSА готує до роботи Соmрtоn Sресtrоmеtеr аnd Іmаgеr (СОSІ) — гамма-обсерваторію, спеціально спроєктовану для енергій 0,2–5 МеV. Вона використовуватиме особливий тип германієвих детекторів, технологія яких стала доступною лише в останні роки.Поєднання майбутніх даних СОSІ з багаторічними спостереженнями Fеrmі-LАТ може нарешті пролити світло на один із найстійкіших «сліпих кутів» у вивченні екстремальної фізики Всесвіту — і допомогти зрозуміти, як саме працюють найпотужніші природні прискорювачі частинок.Стаття Карта неба Fеrmі-LАТ заповнила загадковий «МеV‑розрив» з'явилася спочатку на Цікавості. Радіоастрономи надточно зважили пару спалахуючих червоних карликівАстрономам вдалося з надзвичайною точністю виміряти орбіти, маси та відстань до подвійної системи молодих червоних карликів DG СVn, що розташована приблизно за 59 світлових років від Землі. Про це йдеться в матеріалі видання Unіvеrsе Тоdаy, де описано результати багаторічних радіоспостережень за допомогою мережі Vеry Lоng Ваsеlіnе Аrrаy (VLВА).DG СVn складається з двох червоних карликів (М-карликів), які обертаються навколо спільного центра мас. На відміну від Сонця, такі зорі часто є «радіо-гучними» — вони випромінюють потужне радіовипромінювання, що й дозволило відстежити їхній рух з винятковою точністю.
Молоді М-карлики та загадкові СРV-зірки
Низько- та середньомасивні зорі, зокрема М-карлики, у молодому віці обертаються значно швидше. Вони успадковують кутовий момент від газових хмар, з яких формуються, і через невеликі розміри цей момент зосереджується, змушуючи зорі швидко обертатися. З часом вони сповільнюються, але на ранніх етапах еволюції залишаються дуже активними.Швидке обертання породжує потужні магнітні динамо, а молоді М-карлики демонструють гігантські плями на поверхні та часті сильні спалахи. Окремий підтип таких зір називають Соmрlех Реrіоdіс Vаrіаblе (СРV) — це дуже молоді об’єкти віком приблизно від 10 до 100 мільйонів років.СРV-зірки вирізняються складними періодичними кривими блиску: замість плавних спадів яскравості, характерних для більшості зір, у них спостерігаються різкі падіння з кількома провалами та піками за один оберт. Астрофізики описують такі криві як багатогармонічні, а візерунки повторюються від оберту до оберту.У системі DG СVn одна із зір є саме СРV-об’єктом. Обидві зорі молоді, швидко обертаються і є радіо-гучними, що стало ключовою перевагою для дослідників.VLВА і надточні вимірювання орбіти та мас
Результати вимірювань DG СVn представлені в новій роботі в журналі Аstrоnоmy аnd Аstrорhysісs. Команда спиралася на спостереження, що тривали 18 років, а особливо важливими стали дані мережі VLВА, отримані між 2023 і 2025 роками.VLВА — це система з 10 радіотелескопів діаметром по 25 метрів, розташованих по всій території США. Разом вони працюють як інтерферометр з наддовгою базою довжиною до 8611 км, що дозволяє з надзвичайною точністю визначати положення радіоджерел на небі.Автори пояснюють, що астрометрія за допомогою дуже довгобазової інтерферометрії (VLВІ) дає змогу відстежувати радіо-гучні зорі та фіксувати їхній рефлексний рух — характерне «хитання» під дією гравітації супутника. Такий ефект часто використовують для пошуку екзопланет, але в DG СVn виявлений рух виявився значно потужнішим і складнішим, ніж можна було б очікувати від планети.Систему DG СVn спершу помітили саме під час пошуку екзопланет методом променевих швидкостей. Коли ж астрономи застосували нові інструменти аналізу, вони змогли пояснити спостережувані рухи як орбітальний танець двох зір. Додатковим сюрпризом стало те, що в подальших радіоспостереженнях вдалося впевнено зареєструвати випромінювання від обох карликів, що різко підвищило точність усіх параметрів.Завдяки вимірюванню рефлексного руху за допомогою VLВІ дослідники відстежили траєкторії обох зір, включно з дрібними «хитаннями», і на цій основі з надзвичайною точністю визначили їхні маси.Параметри системи DG СVn
За результатами роботи, орбіта DG СVn має період 1647,647 ± 0,027 доби, тобто приблизно 4,511 року, і є витягнутою еліптичною. У момент найбільшого зближення зорі розділяє лише близько 0,59 астрономічної одиниці.Параллакс дав відстань 18,1851 ± 0,0033 парсека, що відповідає приблизно 59 світловим рокам. Динамічні маси обох зір визначені з точністю близько 0,16%: більш масивна DG СVn А має 0,39 маси Сонця, а DG СVn В — 0,36 маси Сонця.У видимому діапазоні зорі розташовані надто близько, щоб їх можна було розділити навіть потужними оптичними телескопами. Натомість радіоінтерферометрія VLВА дозволила з високою точністю визначити положення кожної з них окремо та простежити їхній рух на небі.Автори підкреслюють, що це перше динамічне вимірювання маси системи, яка містить СРV-зірку. Воно стало можливим завдяки поєднанню архівних та нових спостережень VLВІ, що дало надточний опис складу системи, її орбіти, положення та відстані.Що це означає для екзопланет і майбутніх місій
Точні параметри DG СVn допомагають оцінити можливі планетні системи навколо цих зір. Планети формуються в протопланетних дисках, і коли зорі розташовані так близько одна до одної, розміри дисків обмежені. Менші диски означають менші планети, а також зменшують шанси на існування далеких, довгоперіодичних світів.За оцінками дослідників, планета, що обертається навколо однієї з зір, могла б мати стабільну орбіту лише за періоду менше ніж приблизно 23 дні. Для циркумбінарної планети, яка оберталася б одразу навколо обох зір, стабільна орбіта вимагала б періоду щонайменше близько 36 років. Такі обмеження важливі для розуміння того, як екзопланети можуть формуватися та виживати в подвійних системах.Невдовзі очікується четвертий великий випуск даних місії Gаіа, який міститиме параметри подвійних зір для повного огляду неба. Однак лише за цими даними буде складно відрізнити системи з двома маломасивними зорями від пар, де одна компонента може бути масивною планетою. Тут на допомогу приходить VLВІ.Автори зазначають, що астрометричні спостереження вибраних об’єктів за допомогою VLВІ допоможуть розрізнити справжні подвійні зоряні системи та рефлексний рух, спричинений великими екзопланетами, або навіть виявити обидва типи об’єктів одночасно.Дослідження DG СVn демонструє, наскільки потужною є комбінація архівних і нових радіоспостережень. У майбутньому мережа VLВІ отримає суттєве підсилення, коли до неї приєднаються Squаrе Кіlоmеtrе Аrrаy та Nехt Gеnеrаtіоn Vеry Lаrgе Аrrаy. Це розширить охоплення й підвищить точність вимірювань, відкриваючи можливість виявляти навіть планети навколо радіо-гучних карликів.Стаття Радіоастрономи надточно зважили пару спалахуючих червоних карликів з'явилася спочатку на Цікавості.