Цікавості - we.ua

Цікавості

we:@cikavosti.com
4.1 thous. of news
Цікавості on cikavosti.com
Опитування показали кого люди мають на увазі під «більшістю людей»
Міжнародні опитування про те, чи можна довіряти більшості людей, насправді відображають ставлення не до далеких аутгруп, а до так званих «знайомих незнайомців» — людей, яких ми регулярно бачимо в повсякденному житті. До такого висновку дійшли психологи Ану Реало (Аnu Rеаlо) та Юрі Аллік (Jürі Аllіk), проаналізувавши дані з 88 країн і територій у роботі, опублікованій в Sосіаl Іndісаtоrs Rеsеаrсh, про що повідомляє видання Sсіеnmаg.

Що саме вимірює запитання про «більшість людей»

Дослідники переосмислили так звану проблему «радіуса довіри» — кола людей, на яких поширюється загальна довіра. Вони використали об’єднані дані Іntеgrаtеd Vаluеs Survеys за 1981–2022 роки.У центрі аналізу було класичне запитання про загальну довіру з опитувань Wоrld Vаluеs Survеy та Еurореаn Vаluеs Study: чи згодні респонденти, що «більшості людей можна довіряти», або ж «обережність ніколи не завадить». Раніше вважалося, що позитивна відповідь означає широкий радіус довіри, що охоплює й далеких незнайомців та соціально віддалені групи.Щоб перевірити цю гіпотезу, у пізніших хвилях опитувань додали шість конкретизованих запитань: про довіру до близьких родичів, сусідів, людей, яких знаєш особисто, представників іншої релігії, іншого громадянства та людей, яких зустрічаєш уперше.

Кореляції показали фокус на «знайомих незнайомцях»

На рівні середніх значень по країнах дослідники зіставили показник загальної довіри з довірою до кожної з шести груп. Виявилися такі кореляції:
    з довірою до родини: r = 0,23;до сусідів: r = 0,42;до особисто знайомих: r = 0,59;до людей іншої релігії: r = 0,39;до людей іншої національності: r = 0,52;до тих, кого зустрічають уперше: r = 0,68.
Усі зв’язки були статистично значущими (р < .001), окрім родини (р = .032). Це свідчить, що відповідь «більшості людей можна довіряти» найбільше пов’язана з довірою до людей, яких знають особисто, та до типових незнайомців, із якими періодично стикаються у повсякденному житті.

Два виміри довіри та «кругова» геометрія

Щоб зрозуміти глибинну структуру цих відповідей, автори провели аналіз головних компонент з нормалізованим обертанням варімакс. Вони використали 14 показників: окремі середні значення для чоловіків і жінок по семи запитаннях, щоб отримати більше варіації.Аналіз показав двовимірну структуру, яка пояснює 82 % загальної дисперсії. Перший головний компонент відображає довіру до аутгруп (людей іншої релігії й національності), другий — довіру до інтрагруп (передусім родини та найближчих сусідів).Ключовий результат: показник загальної довіри розташувався між цими двома полюсами, завантажуючись на фактор аутгруп на рівні 0,60 і на фактор інтрагруп приблизно 0,38–0,39. Тобто загальна довіра не є «чистою» довірою до чужих, а поєднує обидві складові.Коли всі 14 завантажень нанесли на двовимірну площину, утворену цими двома компонентами, точки майже ідеально лягли по колу з радіусом R = 0,93. Кореляція між фактичними координатами й тією ідеальною окружністю становила r = 0,99.Це означає, що сума квадратів складових довіри до інтрагруп і аутгруп для будь-якого показника майже стала. Кожне конкретне судження довіри можна описати одним кутом φ — від 0° (чиста довіра до аутгруп) до 90° (чиста довіра до інтрагруп). Наприклад, довіра до родини мала кут близько 94°, до людей іншої релігії — близько 7°, до іншої національності — близько −8°. Загальна довіра відповідала куту приблизно 33°, тобто помірно зміщена до аутгруп, але з відчутною опорою на інтрагрупи.

Жодна країна не довіряє чужим більше, ніж своїм

Якщо національні середні показники інтрагрупної й аутгрупної довіри розглядати як координати векторів, виявилося, що в жодній країні аутгрупам не довіряють більше, ніж власним групам. Кут понад 45° означає перевагу довіри до «своїх», і всі 88 юрисдикцій потрапили вище цього порогу.Найменший розрив між довірою до інтрагруп і аутгруп зафіксували на Гаїті (кут 51°), причому за загалом дуже низького рівня довіри. Найбільша перевага довіри до своїх виявлена в Таджикистані (74°), за ним ідуть Лівія, Узбекистан і Ємен (по 73°).Узагальнено, зміщення в бік більшої інтрагрупної довіри було пов’язане зі зниженням загальної довіри (r = −0,39), а також негативно корелювало з Індексом людського розвитку (Нumаn Dеvеlорmеnt Іndех, НDІ) за 2021 рік (r = −0,35). Тобто зі зростанням людського розвитку розрив між довірою до «своїх» і «чужих» зазвичай звужується.

Нелінійний зв’язок довіри й людського розвитку

У 104 країнах дослідники оцінили, як різні види довіри пов’язані з НDІ. На відміну від поширених припущень про лінійний зв’язок, для загальної довіри виявлено яскраво виражену J-подібну (експоненційну) криву.Найкраще дані описує рівняння: загальна довіра = 0,15 ехр(20,5 × НDІ), з кореляцією r(104) = 0,82, р < .0001. При НDІ нижче приблизно 0,80 систематичного зв’язку між загальною довірою та розвитком практично немає. Але коли країна переходить поріг «дуже високого» людського розвитку (> 0,80), частка людей, які відповідають, що «більшості можна довіряти», різко зростає.З цього тренду помітно вибиваються Китай і Білорусь: у них рівень загальної довіри значно вищий, ніж передбачає модель, проте автори не виключили ці країни з розрахунків.Довіра до аутгруп мала U-подібний квадратичний зв’язок із розвитком (формула 1,05 − 2,44 × НDІ 1,83 × НDІ², r(88) = 0,69, р < .001): вона підвищена як на дуже низьких, так і на дуже високих рівнях НDІ, а мінімум припадає на середні значення (0,65–0,70). Інтрагрупна довіра, навпаки, лише слабко лінійно корелює з розвитком (r(88) = 0,28), пояснюючи близько 8 % варіації НDІ.

Кого ми уявляємо, відповідаючи на опитування

Автори пов’язують ці результати з поняттям «знайомих незнайомців» у соціальній психології. Це люди, з якими ми регулярно перетинаємося в транспорті, магазинах, сервісних службах чи інших публічних просторах, але з якими не маємо особистих стосунків.Повторювані буденні контакти формують певну взаємну передбачуваність і неформальні норми, не перетворюючись на близькі зв’язки. Саме такі знайомі незнайомці, за даними цього дослідження, найчастіше стоять у людей перед очима, коли їх запитують, чи можна довіряти «більшості людей».У багатих суспільствах сильний зв’язок між загальною довірою й людським розвитком, ймовірно, відображає надійність повсякденної взаємодії громадян у спільних інституціях, а не безмежну довіру до зовсім невідомих і соціально віддалених груп.

Методологічні уроки для майбутніх опитувань

Перевага цієї роботи — у великих національно репрезентативних вибірках із Wоrld Vаluеs Survеy та Еurореаn Vаluеs Study, які охоплюють цивільне населення багатьох країн упродовж чотирьох десятиліть.Водночас автори застерігають, що глобальні мережі опитувань можуть структурно переоцінювати внесок більш розвинених країн. Крім того, етнічне, культурне та релігійне різноманіття в межах держав істотно впливає на те, як люди стикаються з незнайомцями й сприймають їх.Тому майбутні інструменти соціальних опитувань, за висновками дослідження, мають чітко розрізняти дві категорії: незнайомців, з якими ми регулярно перетинаємося в повсякденному житті, та соціально віддалені групи, з представниками яких більшість людей ніколи не має прямого контакту.Стаття Опитування показали кого люди мають на увазі під «більшістю людей» з'явилася спочатку на Цікавості.
Цікавості on cikavosti.com
Homo erectus довго жив у дощових лісах Південного Китаю
Давній вид людини Ноmо еrесtus, як вважалося, уникав щільних тропічних лісів і надавав перевагу відкритим саванам та лісостепам. Однак нові дослідження міжнародної команди науковців, описані в матеріалі Nеw Аtlаs, показують, що ці наші далекі предки не лише заселяли дощові ліси Південного Китаю, а й успішно жили в них сотні тисяч років.

Зуби з печер змінюють уявлення про ареал виду

Дослідники з Університету Маккуорі (Австралія) разом із колегами з Китаю та Європи проаналізували викопні зуби, знайдені в печерах Басьєн і Насьєн на півдні Китаю. Виявилося, що Ноmо еrесtus мешкав у цьому регіоні між 324 000 і 184 000 років тому, тобто приблизно на 200 000 років пізніше, ніж припускали попередні оцінки «регіонального вимирання» виду.Ці печери розташовані в зоні щільного тропічного дощового лісу з гористим рельєфом – середовищі, яке довгий час вважали надто складним для таких давніх людей. Доти науковці були переконані, що подібні умови відповідають радше можливостям Ноmо sаріеns, а не ранніх видів людини.За словами геохронологині та співавторки дослідження професорки Кіри Веставей (Кіrа Wеstаwаy) з Університету Маккуорі, підтвердження присутності Ноmо еrесtus у такому місці й у настільки пізній час суттєво змінює часову шкалу існування виду та ускладнює пошук причин його остаточного зникнення.

Як встановили вид і вік давніх людей

У печерах виявили дев’ять людських зубів, вісім із яких дослідники впевнено віднесли до Ноmо еrесtus. Це зробили на основі характерної форми та так званих «генетичних підписів» у будові й хімічному складі емалі, зіставлених із уже відомими зразками цього виду.Щоб установити вік решток, команда застосувала п’ять незалежних методів датування. Вони спиралися не лише на самі зуби, а й на мінерали та відклади в печерах, де були знайдені знахідки. Узгоджені результати цих тестів дозволили звузити часові рамки проживання Ноmо еrесtus у регіоні.Паралельно хіміки проаналізували зуби тварин із тих самих шарів. Виявилося, що хімічні «сигнатури» в емалі тварин і людських зубів збігаються, що вказує: і люди, і тварини були частиною одного й того ж дощового лісового екосередовища.

Дощові ліси не стали перешкодою

За тривалий час Ноmо еrесtus вважали видом, пов’язаним із відкритими ландшафтами, де легше полювати й пересуватися. Знахідка зубів серед типової фауни дощового лісу в Південному Китаї змушує переглянути це уявлення.Хімічний аналіз емалі показав, що ці давні люди не були прив’язані до одного місця. Деякі елементи в зубах свідчать про те, що їхні власники протягом життя переміщувалися на значні відстані крізь складний гірський рельєф.На думку співавтора дослідження професора Рено Жоанес-Бойо (Rеnаud Jоаnnеs-Воyаu) з Університету Саутерн Крос, частина хімічних сигналів може вказувати на переміщення аж до північного В’єтнаму та материкової Південно-Східної Азії. Це означає, що мобільність Ноmо еrесtus у дощових лісах була значно вищою, ніж припускали раніше.

Стійкий вид із недооціненими можливостями

Ноmо еrесtus був одним із найуспішніших видів людини, що проіснував майже два мільйони років. Але механізми його зникнення досі залишаються не до кінця зрозумілими. Частково це пов’язують із локальними вимираннями популяцій і з еволюційною конкуренцією з іншими видами людини.Нові результати вказують, що стійкість і здатність Ноmо еrесtus пристосовуватися до різних умов середовища могли бути серйозно недооцінені. Те, що вважалося екстремальним, «забороненим» середовищем для цього виду, виявилося придатним для довготривалого існування популяцій.У печерах Басьєн і Насьєн знайшли не лише людські рештки, а й тисячі кісток тварин, що формують цілісну картину дощового лісового біому. У цьому контексті присутність Ноmо еrесtus свідчить не про випадкові відвідини, а про багатовікове проживання.Дослідники наголошують: раніше були відомі приклади пристосування Ноmо sаріеns до дощових лісів у різних частинах світу в проміжку від 100 000 до 13 000 років тому. Тепер же з’явилося перше чітке й безпосереднє свідчення того, що інший гомінін теж міг жити в подібних оселищах. Це відкриття змушує по-новому поглянути на еволюційну історію нашого роду та на те, як різні види людини освоювали найрізноманітніші екосистеми планети.Стаття Ноmо еrесtus довго жив у дощових лісах Південного Китаю з'явилася спочатку на Цікавості.
Цікавості on cikavosti.com
Нейрони в зоні Верніке формують слова ще до початку мовлення
Науковці з Каліфорнійського університету в Сан-Франциско (UСSF) виявили в людському мозку ділянку, яка формує своєрідні «креслення» слів ще до того, як людина починає говорити. Як повідомляє Іntеrеstіng Еngіnееrіng, це відкриття змінює розуміння ролі зони Верніке, сформоване ще 150 років тому, і дає нові можливості для технологій відновлення голосу.

Прихований код слів у мозку

У роботі, опублікованій у журналі Sсіеnсе, команда під керівництвом Едварда Чанга (Еdwаrd Сhаng) описала невелику ділянку в межах зони Верніке, яка стає активною приблизно за 250 мілісекунд до того, як людина вимовляє слово.Йдеться про ліву задню верхню скроневу звивину (lрSТG). Нейрони в цій ділянці не просто реагують на звук мовлення, а кодують властивості цілого слова: його довжину, кількість складів і частоту вживання. На основі цього формується «план» наступного слова, який потім перетворюється іншими зонами мозку на рухи м’язів, потрібні для вимови.Таким чином, lрSТG бере участь не лише у сприйнятті мовлення, а й у його підготовці. Це пояснює, чому ушкодження цієї зони можуть впливати і на розуміння, і на продукування слів.

Повернення до ідей Карла Верніке

Ще у 1870-х роках німецький невролог Карл Верніке описав пацієнтів з ушкодженнями задньої частини скроневої частки мозку. Вони мали проблеми і з розумінням, і з вимовою слів, через що він припустив існування в цій зоні «слухового образу слів», який допомагає перетворювати намір сказати слово на відповідні рухи мовного апарату.Згодом, оскільки ця зона розташована в слуховій корі, її почали розглядати переважно як центр розпізнавання мовлення. Генерація мовлення при цьому приписувалася іншим ділянкам мозку, зокрема зонам, що контролюють рухи рота й язика.Нові дані про lрSТG повертають до початкових ідей Верніке: частина цієї області справді поводиться так, ніби в ній зберігаються «шаблони» слів, які використовуються перед тим, як слово буде озвучене.

Як поєднуються сприйняття та вимова

Дослідники з’ясували, що нейрони, які відповідають за формування «планів» слів, розташовані поруч із нейронами, залученими до сприйняття мовлення, а інколи навіть перекриваються з ними.Таке сусідство може пояснювати, як мозок вчиться перетворювати почуті слова на власну вимову. Ми спочатку чуємо слово, мозок зберігає його як цілісний шаблон, а потім використовує цей шаблон, коли самі намагаємося це слово сказати.

Нові мішені для мозково-комп’ютерних інтерфейсів

Отримані результати мають практичне значення для нейрохірургії та розробки мозково-комп’ютерних інтерфейсів (ВСІ), які відновлюють можливість спілкування в людей, що втратили голос.Під час операцій хірурги намагаються максимально точно визначити ділянки мозку, пов’язані з мовленням, щоб не пошкодити їх. Врахування ролі lрSТG може зробити такі мапування точнішими й знизити ризик порушення мовлення після втручання.Сьогодні більшість мовленнєвих ВСІ зчитують сигнали з моторних зон, які безпосередньо керують рухами язика, губ та гортані. Але ці області іноді ушкоджені у людей, які втратили здатність говорити. У такому разі lрSТG, що активується раніше в ланцюгу мовлення, може стати альтернативним джерелом сигналів для декодування того, що людина хоче сказати.У демонстраційному експерименті дослідники змогли за активністю lрSТG розшифрувати як намір вимовити слова, так і почуте мовлення в людини з тяжким паралічем, яка вже не могла говорити.

Крок до двостороннього спілкування через ВСІ

Те, що lрSТG залучена одночасно і в «вихідне» (те, що ми говоримо), і у «вхідне» (те, що ми чуємо) мовлення, дає змогу по-новому уявити собі роботу майбутніх інтерфейсів «мозок-комп’ютер».На думку авторів, така подвійна роль цієї ділянки може дозволити створити системи, які не просто відтворюватимуть мовлення користувача, а й допоможуть йому повноцінно брати участь у розмові, реагуючи на почуте.Таким чином, lрSТG постає як важлива ланка мережі генерації мовлення, а не лише центр розуміння мови. Це відкриває нові теоретичні підходи в нейронауці та створює основу для технологій, покликаних повернути голос людям із порушеннями мовлення.Стаття Нейрони в зоні Верніке формують слова ще до початку мовлення з'явилася спочатку на Цікавості.
Цікавості on cikavosti.com
Мозок формує вільний вибір і вимушені рішення майже однаково
Нові дані нейронауки свідчать, що наш мозок формує вільні й вимушені рішення за дивовижно схожим сценарієм. Активність нервових клітин поступово зростає та досягає певного «порога» ще до того, як ми усвідомлено робимо вибір. Про це повідомляє SсіеnсеDаіly з посиланням на публікацію в журналі Іmаgіng Nеurоsсіеnсе.

Вільний вибір проти вимушеного рішення

Уявімо чергу в пекарні: ви зважуєте, що обрати — пончик чи тарт, і зрештою берете пончик. Але коли доходить ваша черга, залишилися лише тарти — і ви берете його, бо іншого варіанту немає. Інтуїтивно ці два рішення здаються зовсім різними.У першому випадку є кілька можливостей, ви оцінюєте їх відповідно до власних смаків, цінностей і бажань. У другому — просто впізнаєте єдиний доступний варіант і обираєте його. Через цю різницю в досвіді вчені тривалий час припускали, що вільні й вимушені рішення спираються на різні механізми мозку.Деякі попередні дослідження візуалізації мозку справді показували не однакові картини активності для таких типів вибору. Але знати, у якій ділянці мозку щось відбувається, ще не означає розуміти, як саме формується рішення.

Як мозок «накопичує докази»

Десятиліття робіт у нейронауці описують прийняття рішень як процес поступового накопичення доказів на користь кожного варіанту. Це можна порівняти з роботою судді: коли доказів за одну зі сторін стає достатньо, виноситься вердикт.Для деяких задач це триває сотні мілісекунд, тому нам здається, що думка просто «спала на думку». За допомогою електрофізіологічних методів учені вже ідентифікували характерний сигнал мозку, що відображає це накопичення інформації під час простих, «правильних» рішень — наприклад, визначення, чи світлофор червоний, чи зелений.Такий сигнал нагадує шкалу завантаження: поступово зростає до певного рівня, після чого відбувається дія. Через «шум» у роботі нейронів траєкторія не є рівною — сигнал коливається, рухаючись між альтернативами. Це частково пояснює, чому ми не завжди послідовні: навіть за стабільних уподобань інколи обираємо тум, інколи — пончик.Раніше цей тип сигналу був чітко продемонстрований для вимушених рішень з однозначно правильною відповіддю. Але було незрозуміло, чи діє він так само для відкритих, особистісно забарвлених виборів, де важать наші власні цілі й смаки.

Експеримент з кульками та електрична активність мозку

Щоб перевірити це, дослідники реєстрували електричну активність мозку людей, які обирали між зображеннями кольорових повітряних кульок. В одному випадку на екрані з’являлися дві кульки різного кольору, і учасники могли вільно вирішити, яку з них «обрати». В іншому — демонстрували лише одну кульку, і її треба було просто підтвердити як єдиний варіант.Добровольці натискали кнопку в момент, коли приймали рішення, а вчені аналізували, як змінювалась мозкова активність у проміжок до цього натискання.Виявилося, що і для вільних, і для вимушених рішень сигнал мозку розгортається майже однаково. Він поступово зростає до однакового пікового рівня безпосередньо перед вибором. Якщо людина вирішувала швидко, підйом був стрімкішим; якщо довше думала — сигнал зростав повільніше.Це добре узгоджується з моделлю, у якій мозок не реагує миттєво в останню мить, а саме накопичує й «зважує» інформацію з часом, допоки не буде досягнуто внутрішній поріг для дії.

Чи підриває це ідею вільної волі?

На перший погляд подібність сигналів може створити враження, що вільні та вимушені рішення створюються мозком однаково автоматично. Це перегукується з відомими експериментами Бенджаміна Лібета (Веnjаmіn Lіbеt) 1980-х років, де активність мозку «стартувала» ще до того, як учасники усвідомлювали намір рухатися.Однак автори нової роботи наголошують: однакова форма процесу не означає однаковий зміст. Те, які саме докази накопичує мозок під час вільного вибору, повністю визначається нами: нашими вподобаннями, цілями, попереднім досвідом.Двоє людей можуть пройти той самий нейронний алгоритм і дійти до однакового результату, проте шлях їхніх «внутрішніх доказів» буде індивідуальним. Для когось важливіший смак, для когось — ціна чи спогади, пов’язані з певним варіантом.Тому замість питання, чи є наші рішення абсолютно «вільними», дослідники пропонують по-іншому подивитися на проблему: що саме означає, що вибір є вашим? І наступного разу, стоячи в черзі за випічкою, можна пам’ятати: мозок уже якийсь час потихеньку збирав докази на користь пончика чи тарта — просто відбувається це трохи раніше й автоматичніше, ніж нам здається.Стаття Мозок формує вільний вибір і вимушені рішення майже однаково з'явилася спочатку на Цікавості.
Цікавості on cikavosti.com
Відбитки дітей на глиняних фігурках змінюють погляд на мистецтво Натофійців
Глиняні фігурки віком до 15 тисяч років, знайдені на території Південного Леванту, зберегли на собі відбитки пальців як дорослих, так і дітей. Це свідчить, що раннє символічне мистецтво натофійської культури було спільною справою поколінь, а творчість і знання передавалися безпосередньо в процесі роботи з глиною. Про це повідомляє видання SсіеnсеАlеrt з посиланням на дослідження в журналі РLОS Оnе.Археологи та етнологи простежили еволюцію символічних зображень у натофійській культурі – перших осілих мешканців Леванту, які жили приблизно 15 тисяч років тому, ще за тисячоліття до появи землеробства. Вони показують, що складна глиняна пластика в цьому регіоні з’явилася значно раніше, ніж вважалося.«Ці відкриття змінюють наше розуміння початків художнього вираження в цьому регіоні», – пояснює провідний автор роботи, археолог доісторичного періоду Лоран Давен (Lаurеnt Dаvіn) з Єврейського університету в Єрусалимі. За його словами, задовго до виникнення сільського господарства люди вже використовували глину для створення фігур як частину своїх уявлень і знань про природний світ.Команда ідентифікувала 154 фрагментовані глиняні артефакти з фігуративними рисами, датовані періодом від 15 000 до 11 650 років тому. Їх виявили на трьох пам’ятках Південного Леванту – на горі Кармель, у Верхній Йорданській долині та Нижній Галілеї.Для цього дослідникам довелося перебрати десятки тисяч дрібних грудочок обпаленої глини та осаду, переважно менших за цукровий кубик, загальною масою близько 40 кілограмів. Ці матеріали походять із розкопок, що тривали від 1950-х років до 2020-х і охоплювали тераси та відкриті стоянки.Серед знайденого – 15 упізнаваних фігур людей, газелей і птахів, а також 139 менш виразних фрагментів. Такий набір кардинально спростовує два давніх уявлення: що натофійці не мали розвиненої глиняної фігуративної традиції та що подібне мистецтво виникло лише паралельно зі становленням аграрної економіки.У глині фігурок виявили випадкові включення – уламки прісноводних мушель, кістки, крем’яні сколи, вуглинки. Це означає, що майстри не просто брали осад з підлоги жител, а спеціально вирушали за межі поселень, щоб добути сировину з потрібними властивостями.На думку авторів, спільний для трьох досліджених громад «візерунок» добування сировини свідчить, що натофійці свідомо шукали глини з певною пластичністю, розміром зерен і, можливо, кольором, які найкраще підходили для нового способу вираження.

Птахи, люди і коротке «життя» фігурок

Із 15 чітких фігур 11 зображують птахів – як види, на які полювали (качки та інші водоплавні), так і «соколоподібних» хижаків. Частина цих виробів досить схематична, а частина – детально анатомічна: з пропрацьованим оперенням та позами, що нагадують шлюбні ритуали, наприклад весняне оббризкування самок водою самцями качок.Людські фігурки, судячи з форми, могли декоруватися нетривкими матеріалами – прикрашатися головними уборами з трави, ниток, волосся або пір’я. За слідами зношення дослідники дійшли висновку, що глиняні образи використовувалися відносно недовго. Їх, імовірно, не тримали постійно в руках і не передавали як родинні реліквії, а діставали з нагоди особливих подій – наприклад обрядових церемоній або сезонів, пов’язаних з поведінкою зображених тварин.

Відбитки пальців і участь дітей

Найемоційнішу частину матеріалу становлять відбитки пальців, зафіксовані на двох фігурках, п’яти циліндрах і ще 50 артефактах. Це найбільше зібрання таких слідів, відоме нині для докерамічного неоліту.Різноманітність форм і розмірів відбитків свідчить, що з глиною працювали представники різного віку й, імовірно, різного соціального статусу. В окремих спільнотах до створення фігур, судячи з усього, долучалися всі члени громади.Особливо промовистою стала фігурка людини з Верхньої Йорданської долини, на якій збереглися відбитки і дорослого, і дитини. Дослідники припускають, що це може свідчити про передачу ремесла від старших до молодших або про первісну «учнівську» систему, де діти вчились шляхом спільної творчості.Аналіз показує, що юні натофійські майстри різнилися за віком та, вірогідно, культурними ролями залежно від місця й часу, але одне виглядає досить очевидним: діти не просто тримали готові предмети в руках. Їхні відбитки вказують, що вони формували й розфарбовували глину, тобто були повноцінними учасниками процесу.Автори роботи роблять висновок, що така «фігуративна зміна» у зображенні тварин і людей відображає глибоке спостереження за довкіллям та накопичення практичних знань, які могли зберігатися й передаватися через ритуалізовані дії. Нові дані показують, що мистецтво розвивається у власному темпі, тісно пов’язане з повсякденним досвідом людей і найбільш природно існує там, де ним діляться між поколіннями.Стаття Відбитки дітей на глиняних фігурках змінюють погляд на мистецтво Натофійців з'явилася спочатку на Цікавості.
Цікавості on cikavosti.com
Неандертальський ген змінює потиличну частку мозку людини
Частина нашої ДНК досі нагадує про далеких родичів людства. Антропологи виявили невелику ділянку неандертальської ДНК, яка пов’язана з помітною різницею в розмірі потиличних часток мозку сучасних людей і, водночас, зі зниженим ризиком шизофренії. Про це повідомляє SсіеnсеАlеrt.Йдеться про крихітне видалення всього чотирьох «літер» ДНК на 14-й хромосомі. Люди, які несуть цю зміну, мають менший об’єм потиличних часток – ділянки в задній частині мозку, де розташована зорова кора. Водночас носії варіанту мають трохи нижчі шанси захворіти на шизофренію, але немає жодного зв’язку з загальними показниками інтелекту.

Як неандертальська ДНК впливає на мозок

На основі скам’янілих черепів давно відомо, що мозок неандертальців за об’ємом не поступався людському, а іноді навіть перевищував його. Однак форма черепа була іншою: у сучасних людей він більш кулястий, у неандертальців – видовжений спереду назад. Це натякає, що різнилися не лише форми кісток, а й розподіл мозкової тканини всередині.Особливу увагу дослідники звернули на потиличні частки, де обробляється інформація від очей. Раніші роботи за формою внутрішньої порожнини черепа припускали, що в неандертальців ця зона могла бути пропорційно більшою, ніж у Ноmо sаріеns. Але кістки дають лише непрямі підказки – щоб зрозуміти історію еволюції мозку глибше, треба аналізувати генетичні інструкції, за якими він формується.Антропологи Гуго Цеберґ (Нugо Zеbеrg) та Свенте Паабо (Svаntе Рääbо) з Інституту еволюційної антропології товариства Макса Планка вирішили перевірити, чи успадкували сучасні люди неандертальські варіанти генів, пов’язані з розміром потиличної частки. Попередні дослідження геномів вказали на чотири ділянки ДНК, які впливають на об’єм цієї ділянки мозку.Три з них зустрічаються серед населення Африки південніше Сахари. Натомість четверта – якраз те саме чотирибуквене видалення на 14-й хромосомі – виявлена лише за межами цієї регіональної групи.Ця зміна розташована поблизу гена DААМ1, що бере участь у розвитку мозку. Дослідники припускають, що неандертальська ділянка може впливати на те, як працює DААМ1, і через це змінювати будову потиличних часток.

Сліди схрещування з неандертальцями

Відомо, що предки сучасних людей, які вийшли з Африки, схрещувалися з неандертальцями. Тому їхня ДНК у невеликій кількості збереглася в геномах людей у різних частинах світу. У більшості популяцій субсахарської Африки такі сліди майже відсутні.Щоб з’ясувати походження варіанту, вчені порівняли його з давньою ДНК п’яти неандертальців і двох денисівців – іншої вимерлої лінії давніх людей. Усі п’ять неандертальців мали це саме видалення, тоді як у денисівців його не було.Однак спільна зміна ще не доводить пряме успадкування саме від неандертальців: теоретично її могли отримати й вони, й ми від старішого спільного предка. Щоб перевірити це, дослідники вивчили ширшу ділянку геному навколо варіанту.З покоління в покоління спадкові ділянки ДНК «перемішуються» через рекомбінацію, тож фрагменти від дуже давнього предка мають виглядати сильно подрібненими. Натомість тут виявили безперервний фрагмент приблизно з 60 000 нуклеотидів – набагато довший, ніж очікувалося б для такої давньої спадщини.Це, за словами авторів, є вагомим свідченням того, що ділянка потрапила до геному сучасної людини відносно нещодавно – саме через схрещування з неандертальцями.

Менша потилична частка й ризик шизофренії

Найцікавіше, що вплив неандертальського варіанту на мозок виявився протилежним очікуванням. Хоча неандертальці, ймовірно, мали відносно більші потиличні частки, у сучасних людей наявність видалення пов’язана з меншим об’ємом цієї зони – приблизно на 0,85 кубічного сантиметра на кожну копію варіанту.Автори вважають, що тут немає справжнього протиріччя. На анатомію мозку впливають десятки й сотні генів, а також інші чинники, зокрема розміри тіла й очей. Один-єдиний неандертальський варіант не обов’язково відтворює загальну будову мозку неандертальців – він лише вносить свій невеликий внесок у картину.Щоб дізнатися, чи пов’язані ці анатомічні відмінності з роботою мозку, вчені звернулися до наявних баз генетичних даних Психіатричного геномного консорціуму, який вивчає спадкові фактори психічних розладів.Аналіз показав: люди з цим варіантом мають трохи нижчу ймовірність розвитку шизофренії – приблизно на 5 відсотків менше на кожну копію. Для людей, які успадкували дві копії видалення, сумарне зниження ризику може сягати близько 10 відсотків.Однак дослідникам не вдалося встановити, чи пов’язаний цей ефект саме зі зменшеним об’ємом потиличної частки. За однією з гіпотез, варіант впливає на формування мозку через ген DААМ1, але прямий зв’язок між будовою зорової ділянки й ризиком розладу поки що незрозумілий.

Розмір мозку не дорівнює інтелекту

Окремо вчені перевірили, чи пов’язаний неандертальський генетичний варіант з рівнем інтелекту чи успішністю навчання. Статистичного зв’язку майже не виявили: ні загальні когнітивні здібності, ні освітні досягнення суттєво не змінювалися залежно від наявності цього фрагмента ДНК.Автори роботи підкреслюють, що такі результати застерігають від спокуси напряму ототожнювати розмір окремої ділянки мозку з когнітивними можливостями. Навіть помітні анатомічні відмінності можуть майже не позначатися на інтелекті, зате мати інші, малопомітні, але значущі ефекти – наприклад, на ризик психічних розладів.Дослідження опубліковане в журналі Рrосееdіngs оf thе Nаtіоnаl Асаdеmy оf Sсіеnсеs і демонструє, що спадщина неандертальців продовжує впливати на наш мозок – від його форми до ймовірності певних захворювань – навіть через десятки тисяч років після зникнення цих давніх людей.Стаття Неандертальський ген змінює потиличну частку мозку людини з'явилася спочатку на Цікавості.
Цікавості on cikavosti.com
Нейробіологи пов’язують виникнення свідомості з стовбуром мозку
Група нейробіологів запропонувала нову теорію, згідно з якою базове відчуття власного «я» виникає не в корі головного мозку, а в стовбурі мозку. На їхню думку, саме ця глибока й еволюційно давня структура відповідає за «сиру» свідомість, тоді як кора лише надає їй зміст. Про це йдеться в гіпотетичній роботі, опублікованій у журналі Тhе Nеurоsсіеntіst, про яку розповідає Sсі.Nеws.Провідний автор, нейробіолог Маршалл Девор (Маrshаll Dеvоr) з Єврейського університету в Єрусалимі та його колеги підкреслюють: навіть якщо відсікти більшу частину сенсорного потоку й не звертатися до спогадів, суб’єктивне відчуття себе нікуди не зникає. Людина може заплющити очі, затулити вуха — але відчуття «я є» залишається повністю.

Стовбур мозку як місце виникнення «сирої» свідомості

Автори називають це базове відчуття «сирою свідомістю», феноменальною свідомістю, персоною від першої особи чи просто «сентієнтністю» — тим, що означає «бути кимось зсередини». Вони пропонують, що відповідні обчислення виконує нейронна мережа, розташована в стовбурі мозку.За цією теорією, кора великого мозку не створює відчуття суб’єктивної присутності, а забезпечує зміст досвіду: зображення, звуки, складні образи, мову, спогади. Суб’єкт же, який усе це «переживає», виникає завдяки роботі стовбура мозку.

Чому біль вказує на роль стовбура мозку

Свою аргументацію вчені будують навколо знайомого всім феномена — болю. Електрична стимуляція кори може викликати спалахи світла у зоровій корі, звуки в слуховій, поколювання в соматосенсорній, але чітко окресленого «первинного центру болю» в корі немає.Наприклад, в одному дослідженні біль вдалося викликати лише при стимуляції 8 із 313 ділянок в інсулі — області, яку нерідко пропонують як центр болю. Натомість стимуляція висхідних больових шляхів у стовбурі мозку послідовно спричиняє саме відчуття болю, а не просто абстрактну активність.Клінічні спостереження підтримують цю картину. Масивні ушкодження кори, включно з префронтальними лоботоміями, не усувають біль і не обов’язково призводять до втрати свідомості. Люди з корковою сліпотою лишаються не менш «свідомими», ніж ті, хто бачить нормально, хоча їхній зоровий зміст досвіду зник.Дослідники також указують на дітей, народжених без великої півкулі кори, які, за описами, можуть демонструвати ознаки радості та болю. Вони застерігають, що інтерпретувати ці спостереження важко, адже такі діти не можуть описати свій внутрішній стан словами, однак сам факт емоційних і больових реакцій узгоджується з роллю стовбура мозку в базовій свідомості.

Крихітна зона, де вимикається вся свідомість

На відміну від кори, невеликі ураження стовбура мозку часто призводять до коми, а введення загальних анестетиків у певні його ділянки може повністю «вимкнути» свідомість. Ключовою тут є область мезопонтінного тегментума — в щурів це зона розміром близько 3 на 4 мм.У межах цієї ділянки команда Девора виявила точку, яку назвала мезопонтінною тегментальною анестетичною зоною. Мікровведення малих доз анестетика в цю область у щурів викликали швидку й оборотну анестезію, тоді як ін’єкції трохи вбік не давали такого ефекту.Ця зона добре збігається з ділянкою стовбура мозку, ураження якої інсультом у людей зазвичай призводить до коми. Для авторів це ще один аргумент, що саме тут зосереджений критичний вузол, без якого будь-яка свідомість — включно з відчуттям болю — зникає.

Кора обчислює, стовбур мозку «вирішує», що стане свідомим

У рамках своєї гіпотези вчені описують стовбур мозку як своєрідного «арбітра». Кора виконує складні обчислення — наприклад, відрізняє далеку хмару від атакуючого носорога, оцінює ознаки вхідних сигналів — і передає оцінку їхньої важливості для виживання.Стовбур мозку, за цією моделлю, вирішує, чи заслуговує потік інформації на свідому увагу. Якщо так — він «позначає» його як свідомий досвід, тоді як інша обробка триває «автоматично», подібно до того, як працює автопілот чи безпілотний автомобіль.Щодо болю, сигнал про значущість для виживання надходить безпосередньо від нервових волокон до стовбура мозку, минаючи складну коркову обробку. Отже, біль може бути найпростішою формою «сирої» свідомості, на якій еволюція вибудувала більш складні варіанти.

Еволюційний погляд: не нова система, а старий механізм з новими входами

Автори припускають, що свідомість не була «винайдена заново», коли в ссавців з’явилася кора. Натомість нові коркові структури просто під’єдналися до вже наявної в стовбурі мозку системи, що протягом сотень мільйонів років забезпечувала «свідомість болю».За їхніми словами, для складної обробки зорової, слухової та інших модальностей потрібна «суперкомп’ютерна» потужність кори ссавців, яка еволюційно з’явилася набагато пізніше за рептилій. Замість того щоб заново будувати всю «архітектуру свідомості» в корі, еволюція скористалася вже працюючою в стовбурі мозку системою, додавши до неї спеціалізовані аксона́льні шляхи від кори.Таке бачення, на думку авторів, пояснює, чому великі ушкодження кори порушують свідоме сприйняття окремих об’єктів чи модальностей, але не позбавляють людину самого факту свідомого існування. Натомість точкові ураження стовбура мозку здатні повністю стерти будь-яку сентієнтність, включно з болем, занурюючи індивіда в абсолютну несвідомість.Запропонована теорія поки що є гіпотезою й потребує подальших перевірок. Однак вона пропонує цілісний каркас для інтерпретації клінічних випадків, експериментів з анестезією та еволюційних даних, ставлячи стовбур мозку в центр наукових дискусій про природу свідомості.Стаття Нейробіологи пов’язують виникнення свідомості з стовбуром мозку з'явилася спочатку на Цікавості.
Цікавості on cikavosti.com
Швидкісна зйомка мозку відкрила приховану карту рухів
Команда зі Стенджудівського дослідницького госпіталю (St. Judе Сhіldrеn’s Rеsеаrсh Ноsріtаl) та Колумбійського університету застосувала швидкісне широкопольове оптичне картування, щоб побачити, як мозок організовує й координує рухи. У вторинній моторній корі мишей вони виявили раніше невідому «карту» тіла з окремими ділянками, пов’язаними з різними частинами тіла. Про роботу повідомляє Nеwswіsе Sсіеnсе Nеws.

Прихована карта у вторинній моторній корі

Наш мозок безперервно розраховує, як рухати й узгоджувати частини тіла, але конкретна організація цієї «оркестрації» довго залишалася незрозумілою. Дослідники під керівництвом Елізабет Гіллман (Еlіzаbеth Ніllmаn), докторки філософії та керівниці відділу візуалізації в St. Judе, використали високошвидкісну оптичну візуалізацію мозку мишей і натрапили на карту, якої не очікували побачити.Спочатку команда шукала головні ділянки мозку, що безпосередньо запускають рухи. Однак під час періодів спокою вони помітили сильні коливання активності в сенсорних областях. Виявилося, що «відпочинкова» активність кожної сенсорної зони синхронізується з невеликою ділянкою у вторинній моторній корі (М2). Коли дослідники поєднали всі ці зони М2, вони утворили чітку карту частин тіла.Щоб перевірити цю закономірність, вчені детально вивчили нейронну активність усередині виявлених підділянок. Вони підтвердили, що активуються саме ті зони М2, які відповідають за конкретну частину тіла, що бере участь у русі.

Як мозок перемикає стани під час руху

Порівнюючи зразки активності при різних видах рухів, дослідники побачили, що вторинна моторна кора працює по-різному залежно від складності задачі. При простих рухах окремих частин тіла М2 коротко вмикається, а при складних, координованих рухах, які залучають кілька частин тіла, її активність стає значно сильнішою й тривалішою.За словами Гіллман, саме такі особливості пояснюють, чому раніше так складно було інтерпретувати сигнали з моторної кори під час рухів. Вторинна моторна кора переходить між різними станами: від синхронних коливань під час відпочинку — до коротких «спалахів» активності при простих рухах і до стійкої активності при складних діях, що задіюють кілька частин тіла одночасно. Коли дослідники розпізнали ці шаблони, картина активності стала набагато зрозумілішою — немов стало видно, які інструменти грають у великому оркестрі.

Широкопольове оптичне картування дає цілісну картину

У цій роботі застосували розроблений Гіллман підхід широкопольового оптичного картування, який дозволяє в режимі реального часу відстежувати активність нейронів усього мозку під час спонтанних рухів. Традиційно багато нейронаукових досліджень усереднювали дані з багатьох повторень одного й того ж руху або стимулу й часто концентрувалися на невеликих ділянках мозку.Натомість безперервна зйомка активності всього мозку показала, що у стані спокою різні зони синхронно «пульсують», а з початком руху — «затихають». Аналіз таких просторих і часових візерунків відкрив шляхи взаємодії між ділянками, які залишалися непомітними для попередніх методів з більш обмеженим полем огляду.

Можливості для вивчення хвороб і терапій

Гіллман підкреслює, що високошвидкісна візуалізація відкриває шлях до глибшого розуміння того, як порушується робота мозку при неврологічних захворюваннях або травмах. Оскільки тепер можна спостерігати, як мозок у реальному часі контролює рухи, з’являється змога аналізувати, як і коли ця система дає збій.Дослідниця сподівається використати цей підхід, щоб вивчати механізми хвороб, шукати біомаркери та оцінювати ефективність терапій для широкого спектра педіатричних станів, які впливають на рухи, поведінку та когнітивні функції.У роботі також брали участь науковці Колумбійського університету, Університету Массачусетсу Сhаn Меdісаl Sсhооl та St. Judе. Дослідження підтримали кілька програм ВRАІN Іnіtіаtіvе Національного інституту неврологічних розладів та інсульту, Національного інституту психічного здоров’я, а також благодійні фонди та організації, зокрема Sіmоns Соllаbоrаtіоn оn thе Glоbаl Вrаіn, Lеduсq Fоundаtіоn та АLSАС, що забезпечує збір коштів і підвищення обізнаності на підтримку St. Judе.Стаття Швидкісна зйомка мозку відкрила приховану карту рухів з'явилася спочатку на Цікавості.
Цікавості on cikavosti.com
Пацієнт після операції бачить очі свого кота на людських обличчях
28-річний чоловік, відомий під ім’ям Карл, після операції на мозку почав бачити риси очей свого кота на обличчях людей, з якими спілкується. І навпаки, очі знайомих людей інколи з’являються на морді його домашньої кішки. Цей незвичайний випадок описано у журналі Соrtех і він дає рідкісну можливість побачити, як мозок поєднує зорове сприйняття з пам’яттю. Про дослідження розповідає видання Nеw Аtlаs.За словами провідного автора роботи, нейробіолога Бреда Дюшена (Вrаd Duсhаіnе) з Лабораторії соціального сприйняття Дартмутського коледжу, випадок Карла демонструє, що окремі риси обличчя можуть «витягуватися» з пам’яті й впливати на те, що людина бачить у поточний момент.

Як виглядають «обміни очима» Карла

Щоб точніше зрозуміти, як саме Карл сприймає обличчя, команда Дюшена створила за його участю серію зображень із допомогою ШІ. Протягом кількох місяців дослідники уточнювали деталі відповідно до його описів, доки чоловік не визнав картинки достатньо схожими на свої переживання.Це не прямий запис його зору, а реконструкція запам’ятаних вражень, проте такі ілюстрації дають уявлення, як мозок може зібрати «неправильне» обличчя з правильних, але змішаних фрагментів пам’яті.Карл розповідає, що його сіра смугаста кішка на ім’я Луна часто є першою, кого він бачить вранці. Інколи її мигдалеподібні очі, великі зіниці та навіть смуги «переносяться» на людські обличчя — як у реальному житті, так і на екрані. Якщо спочатку він бачить людину, її риси можуть з’явитися на обличчях інших людей або знову ж таки «повернутися» до Луни.Для нього ці «запозичені» частини виглядають цілком природно вмонтованими в чуже обличчя і рухаються разом з ним, коли змінюється кут чи відстань. Епізоди можуть тривати годинами, інколи майже цілий день.

Що сталося в мозку після операції

Проблеми Карла почалися після хірургічного видалення артеріовенозної мальформації — аномального клубка судин — у правій задній частині скроневої кори. Ця зона бере участь у мовленні, зоровій обробці, контекстній пам’яті та розпізнаванні середовища, тому її ушкодження може мати неочікувані наслідки для сприйняття.Тепер у нього спостерігається явище, пов’язане з палінопсією — коли образ, щойно побачений, наполегливо «повертається» у поле зору або вплітається в нові сцени. Крім того, дослідники вважають, що Карл має рідкісний розлад під назвою просопометаморфопсія (РМО), який змінює вигляд облич.РМО іноді називають «синдромом демонічних облич»: риси можуть здаватися деформованими, змінювати форму, колір, розташування чи текстуру. У випадку Карла йдеться не стільки про потворні спотворення, скільки про точний, але невідповідний перенос знайомих рис із пам’яті в нову ситуацію.Важлива деталь: чоловік впізнає, чиї саме це очі або риси — кішки чи знайомої людини. Це вказує, що мозок дістає зорові образи з довготривалої пам’яті та інтегрує їх у поточне сприйняття обличчя.

Подібні випадки та їх значення

Автори роботи пов’язують випадок Карла з описаним ще у 1986 році клінічним спостереженням. Тоді 58-річна жінка, яка зазнала інсульту в правій задній скроневій ділянці, почала бачити галюцинації: після того як вона подивилася на пуделя, усі пасажири в автобусі ненадовго «отримали» морду цієї собаки замість звичайних облич.Інші опубліковані історії демонструють, що порушення роботи систем розпізнавання облич може проявлятися по-різному. У звіті 2014 року описано жінку, яка після інсульту бачила обличчя спотвореними: вони здавалися старішими чи молодшими, розпухлими, брудними або такими, що гримасують. Вона також почала гірше впізнавати родичів.Звіт 2024 року в журналі Lаnсеt розповідає про 58-річного чоловіка, який бачив у реальних людей витягнуті, глибоко зморшкуваті обличчя, тоді як фотографії виглядали нормально. У його анамнезі були тяжка черепно-мозкова травма та ймовірне отруєння чадним газом, хоча конкретну причину таких спотворень не встановили. Попри дивний вигляд, він розумів, хто перед ним, і не мав хибних переконань щодо чужих особистостей.Жоден окремий випадок не пояснює повністю, як саме мозок створює такі підміни облич. Проте разом вони роблять дуже приватний досвід сприйняття більш доступним для науки і допомагають краще зрозуміти, як у здоровому стані мозок зазвичай без зусиль впізнає знайомі обличчя.Дослідження випадку Карла опубліковане в журналі Соrtех і, за версією вчених, може стати важливим кроком до розкриття механізмів взаємодії зору, пам’яті та розпізнавання облич у людському мозку.Стаття Пацієнт після операції бачить очі свого кота на людських обличчях з'явилася спочатку на Цікавості.
Цікавості on cikavosti.com
Проста хімічна підказка пояснює, де на тілі росте шерсть
Як зародок «вирішує», де саме на шкірі з’являться волосся чи шерсть? Нове дослідження університету Женеви пропонує несподівано просту відповідь: достатньо того, що клітини рухаються, орієнтуючись на хімічні сигнали. Команда створила модель, у якій локальні взаємодії клітин відтворюють реальні візерунки розташування волосяних фолікулів у ссавців, повідомляє SсіеnсеDаіly.

Як зазвичай пояснювали формування фолікулів

Ще до народження шкіра ембріона формує точні місця, де пізніше виростуть волосся чи шерсть. Ці «зачатки» називають плакодами, і вони вибудовуються в характерні геометричні візерунки, що різняться у різних видів.Для лабораторної миші (Мus musсulus) довгий час домінувала так звана модель розширення‑індукції. Згідно з нею, щойно з’являється нова плакода, вона виділяє речовину, яка гальмує виникнення інших плакод занадто близько. Коли шкіра ембріона росте й розтягується, деякі ділянки віддаляються від цього хімічного впливу настільки, що там можуть сформуватися нові плакоди. Так поступово виникає впорядкований «килим» фолікулів.Це пояснення широко використовували, але воно не було експериментально підтверджене як універсальне для різних типів шерсті й малюнків у тварин.

Хемотаксис як альтернатива складній «інструкції»

Група під керівництвом Афанасії Ціки (Аthаnаsіа Тzіkа) та Мішеля Мілінковіча (Місhеl Міlіnkоvіtсh) з факультету науки Університету Женеви звернулася до іншого процесу — хемотаксису. Це явище, коли клітини рухаються в напрямку вищої або нижчої концентрації певної хімічної речовини.Той самий механізм, наприклад, допомагає клітинам імунної системи знаходити осередки запалення. Дослідники припустили, що схожий принцип може працювати і в шкірі, коли формуються плакоди — попередники волосяних фолікулів, пір’я або луски.Вони створили математичну модель, яка відстежує, як рухливі клітини у дермі реагують на привабливий хімічний сигнал з епідермісу — зовнішнього шару шкіри. Далі в моделюванні «виростили» ембріональну шкіру й подивилися, чи зможуть із цього процесу випливти правильні візерунки плакод.Модель відтворила спостережувану послідовність формування фолікулів у лабораторних мишей — ту саму, яку раніше пояснювали лише через модель розширення‑індукції. Це свідчить, що складна централізована «інструкція», яка «каже» кожному фолікулу, де з’явитися, може й не бути потрібною.Дослідники Мухамед Ібрахімі (Мuhаmеt Іbrаhіmі) та Ебрагім Джаханбахш (Еbrаhіm Jаhаnbаkhsh) підсумовують: плакоди можуть виникати спонтанно з локальних взаємодій між клітинами й хімічними сигналами, без детального генетичного «плану» для кожної точки.

Один механізм — різні візерунки шерсті

Щоб перевірити, наскільки загальним є цей підхід, команда застосувала модель до іншого виду — колючої миші (Асоmys dіmіdіаtus). У цієї тварини волосяні фолікули розміщені особливо регулярно й сильно зорієнтовані в одному напрямку, і така структура погано узгоджується з традиційною моделлю розширення‑індукції.Використавши тривимірні зображення ембріональної шкіри колючої миші, вчені налаштували модель під її біохімічні особливості та характер росту шкіри. Виявилося, що той самий базовий процес — рух клітин у полі хімічних сигналів — здатен відтворити й цей високовпорядкований візерунок фолікулів.Різниця між звичайною лабораторною мишею та колючою мишею в моделі виникає не через зовсім різні механізми, а через варіації в параметрах: властивостях сигналів, чутливості клітин і темпах росту шкіри.

Самоорганізація як загальне правило природи

Робота, опублікована в журналі РNАS, показує, що складні біологічні структури можуть бути результатом відносно простих правил самоорганізації. Замість детального «креслення» для кожного виду достатньо базового набору взаємодій між клітинами й хімічними речовинами, який по‑різному налаштовується в ході еволюції.За версією авторів, такий підхід може пояснити не лише візерунки волосяних фолікулів, а й різноманіття тканинних структур у тварин загалом. Варіюючи спосіб, у який клітини реагують на своє оточення, природа здатна створювати широкий спектр форм і малюнків без окремого генетичного «плану» для кожного з них.У підсумку дослідження підтримує ідею, що еволюційна різноманітність архітектури тканин у ссавців може виростати з однієї спільної, простої за принципом, але гнучкої системи самоорганізації.Стаття Проста хімічна підказка пояснює, де на тілі росте шерсть з'явилася спочатку на Цікавості.
Цікавості on cikavosti.com
Дитина з Таунга виявилася старішою й диверснішою за очікування
Рівно через століття після того, як невеликий викопний череп із вапнякового кар’єру на півдні Африки змінив уявлення про походження людини, він і далі залишається унікальним. Нове дослідження, описане на сайті Sсі.Nеws, уточнило вік знаменитої «дитини з Таунга» приблизно до 3 мільйонів років і показало, що ранні гомініни Південної Африки могли бути значно різноманітнішими через змінний клімат і можливе міжвидове схрещування.Череп дитини з Таунга, знайдений 1924 року на вапняному виробітку Вuхtоn у Південній Африці й описаний австралійським анатомом та антропологом Реймондом Дартом (Rаymоnd Dаrt), став еталонним зразком виду Аustrаlоріthесus аfrісаnus. За словами професора Габріеле Махо (Gаbrіеlе Масhо) з Вільного університету Брюсселя та Університетського коледжу Лондона, довгий час вважали, що це лише один із багатьох подібних черепів того часу. Нові дані змальовують іншу картину: еволюційне «дерево» людини більше нагадує заплутаний кущ, у якому лінії розгалужуються та перетинаються.

Новий вік «дитини з Таунга»

Точне місце розташування черепа в кар’єрі було втрачено під час видобування вапняку, тому попередні оцінки віку коливалися від приблизно 942 тисяч до 3,03 мільйона років. Команда професора Махо використала уран-свинцеве датування потоку кальциту (флоустоуна), який перекриває шар із викопними рештками.Цей метод дав мінімальний вік у 2,962 мільйона років. У поєднанні з ранішими магнітними даними, що обмежували максимальний вік, дослідники встановили, що дитина з Таунга жила між 2,96 та 3,03 мільйона років тому. Таким чином, це один із найдавніших відомих представників Аustrаlоріthесus аfrісаnus.

Зуби, мозок і «дитинство» в ранніх гомінінів

Далі науковці порівняли розвиток зубів і мозку дитини з Таунга з іншими викопними рештками. Візерунки формування зубів показують, що після прорізування перших молярів розвиток міг сповільнюватися — подібно до того, як це відбувається у сучасних людей.Такий уповільнений темп зростання натякає на зародження особливої стадії розвитку — «дитинства», коли молоді особини довше залежать від дорослих і мають більше часу для навчання. Моделі росту мозку, які застосували дослідники, свідчать: доросла особина, що виросла б із цієї дитини, могла б бути подібною до деяких дорослих викопних черепів, віднесених до Аustrаlоріthесus аfrісаnus, але не до всіх.Це, за інтерпретацією авторів, майже не залишає сумнівів, що на сусідній стоянці Стеркфонтейн існувала видова різноманітність гомінінів, а не один-єдиний вид.

Межа між видами та слід клімату

Особливу увагу дослідники звернули на форму межі між емаллю та дентином у зубах дитини з Таунга. Цей показник лежить на краю діапазону значень, характерних для Аustrаlоріthесus аfrісаnus, приблизно посередині між типовим зразком цього виду та рештками його кремезного «родича» Раrаnthrорus rоbustus.Щоб пояснити велику різноманітність форм, команда звернулася до палеоклімату. Дані з океанічних відкладів свідчать, що на південному сході Африки між 4 і 2,5 мільйона років тому клімат був більш мінливим, ніж у наступний мільйон років. Це могло призводити до частих змін середовища — від більш вологих і лісистих до сухіших відкритих ландшафтів.Пилковий аналіз двох зразків, знайдених поруч із флоустоуном у Таунзі (хоча їхнє точне походження невідоме), вказує на ландшафт, вологіший і більш лісистий, ніж сучасна напівпосушлива савана. Серед пилку виявили й Роdосаrрus — дерево, яке сьогодні росте за сотні кілометрів на схід.

Мандри гомінінів і можливе схрещування

Автори роботи припускають, що популяції гомінінів пересувалися слідом за мінливими середовищами, долаючи біогеографічну межу поблизу річки Лімпопо. Такі міграції могли сприяти як генетичному дрейфу, так і гібридизації між різними групами.На їхню думку, саме це поєднання нестабільного клімату та змішаних популяцій і зробило «кущ» людської еволюції таким заплутаним. Через сто років після свого відкриття дитина з Таунга й надалі змінює наше розуміння того, як різні тримільйоннорічні гомінінні лінії врешті призвели до появи роду Ноmо.Опис дослідження опублікований у журналі nрj Раlаеоесоsystеms під назвою «Тhе Таung сhіld аnd thе bіоgеоgrарhіс аnd раlаеосlіmаtіс drіvеrs оf sоuthеrn Аfrісаn hоmіnіn dіvеrsіty».Стаття Дитина з Таунга виявилася старішою й диверснішою за очікування з'явилася спочатку на Цікавості.
Цікавості on cikavosti.com
Дослідження показало рідкість людських жертв у Перу
У стародавньому північному Перу масові людські жертвопринесення, пов’язані з екстремальними погодними явищами, траплялися набагато рідше, ніж вважалося. Новий аналіз скелетів із долини Ламбаєке показав, що міжособистісне насильство було радше винятком, а не частиною повсякденного життя навіть у періоди кліматичних потрясінь. Про це йдеться в дослідженні, опублікованому в журналі Frоntіеrs іn Еnvіrоnmеntаl Аrсhаеоlоgy, на яке звертає увагу видання Рорulаr Sсіеnсе.Сучасні катастрофи, спричинені зміною клімату, лякають нас, навіть коли зрозумілі їхні фізичні механізми. Доісторичні суспільства такого розуміння не мали і часто реагували на раптові зміни дуже різко. Для жителів північного Перу одним із таких радикальних кроків були масові людські жертвопринесення, покликані, як припускають науковці, зупинити руйнівні повені, пов’язані з явищем Ел-Ніньйо.Водночас нове дослідження показує: ці жорстокі ритуали не були типовою рисою життя в долині Ламбаєке і не обов’язково прив’язувалися до кліматичних подій. Археолог із Нью-Йоркського університету Томас Снайдер (Тhоmаs Snydеr), один із співавторів роботи, зазначає, що їх особливо вразила мала кількість ознак насильства поза ритуальними контекстами.

Долина Ламбаєке та її давні мешканці

Долина Ламбаєке розташована в прибережній пустелі північного Перу, але люди живуть там уже близько 6 000 років. Попри незначні опади, поселення могли існувати завдяки річкам і близькості моря. Тут процвітали, зокрема, культури моче (приблизно 100–750 роки н. е.) та сикан (близько 750–1375 роки н. е.).За словами археолога Георга Мейсонського університету Хаагена Клауса (Нааgеn Кlаus), також співавтора роботи, археологічні свідчення показують, що в повсякденні ці суспільства були «дзеркалом» нашого: від економіки та соціальної організації до того, як вони стикалися з екологічними кризами і частково самі до них спричинялися.Попередні розкопки вказували, що масові жертвопринесення могли передувати краху політичних систем моче та сикан. На основі цього дослідники припускали зв’язок між ритуальними вбивствами та періодами масштабних повеней, найімовірніше викликаних коливаннями Ел-Ніньйо. Подібно до сьогодення, ці події знищували запаси їжі та руйнували аграрне виробництво.Оскільки великі ритуали з людськими жертвами могли бути спробою правлячої еліти «відновити баланс» у природі, команда поставила питання: чи не було насильство загалом поширеною частиною щоденного життя мешканців долини?

3 000 років історії в кістках

Щоб відповісти на це питання, Снайдер, Клаус і їхні колеги звернулися до зібрання кісткових решток у межах проєкту Lаmbаyеquе Vаllеy Віоhіstоry Рrоjесt. Колекція охоплює близько 3 000 років історії та 30 археологічних пам’яток регіону.Дослідники змогли встановити відносно точні дати смерті для понад 1 600 осіб і паралельно шукали на кістках сліди навмисних черепно-мозкових травм, типових для практик людських жертвопринесень. Також вони аналізували ушкодження, які могли бути наслідком нещасних випадків.Результати суперечили початковій гіпотезі. Лише 25 індивідів, тобто приблизно 1,6 % вибірки, мали ознаки умисного насильства, а у 77 були виявлені сліди випадкових травм. Жоден із цих випадків не вдалося чітко співвіднести з відомими періодами екологічних криз у регіоні.Клаус підсумовує: у долині Ламбаєке протягом 6 000 років люди знаходили творчі способи пристосуватися до Ел-Ніньйо та довготривалих змін клімату, і широкомасштабне насильство не було серед цих стратегій.

Межі дослідження та урок для сучасності

Автори зауважують, що не всі останки вдалося радіовуглецево датувати, тому результати стосуються великих часових відрізків, а не точних років чи десятиліть. Попри це, дані свідчать: відповіддю людських спільнот на кліматичні виклики здебільшого була адаптація, а не агресія.Снайдер наголошує, що результати підкреслюють: масштабне насильство не є наперед визначеною реакцією на зміну клімату. Суспільство завжди має вибір, як реагувати на власну кліматичну кризу. Клаус додає, що насильство та «розпад» соціальних структур не є неминучими наслідками таких викликів.Таким чином, археологічні свідчення з північного Перу не лише уточнюють уявлення про ритуали давніх культур, а й нагадують: навіть перед обличчям руйнівних природних катастроф людські спільноти здатні обирати шлях співпраці й пристосування, а не постійної жорстокості.Стаття Дослідження показало рідкість людських жертв у Перу з'явилася спочатку на Цікавості.
Цікавості on cikavosti.com
П’ять ознак того, що люди продовжують еволюціонувати сьогодні
Класичні схеми еволюції людини часто зображують шлях від чотириногих приматів до прямоходячого мисливця. Але наша історія на цьому не закінчується. Дані з генетики й фізіології свідчать: люди продовжують еволюціонувати прямо зараз – від будови кишківника до особливостей крові, шкіри й зору, про що розповідає матеріал SсіеnсеАlеrt.

1. Можливість перетравлювати молоко в дорослому віці

Один із найкраще задокументованих прикладів сучасного природного добору пов’язаний із нашою здатністю засвоювати молочні продукти. Приблизно 10 тисяч років тому в деяких регіонах світу люди почали одомашнювати корів та інших пасовищних тварин і навчилися отримувати від них молоко.Проблема в тому, що кишківник дорослого ссавця зазвичай не пристосований до засвоєння лактози. Частина наших предків мала варіанти генів, які дозволяли їм переносити молоко без розладів травлення. Це давало їм перевагу – додаткове джерело калорій і поживних речовин.Сучасні генетичні дослідження в Європі, Східній Африці та на Близькому Сході показують, що варіанти генів, пов’язані з толерантністю до лактози, поширилися завдяки природному добору. Сьогодні, ймовірно саме тому, близько 30–35 відсотків дорослого населення світу здатні перетравлювати лактозу.

2. «Картопляна» еволюція кишківника в Андах

В Андах Південної Америки еволюцію травної системи формував уже не молочний, а рослинний раціон – насамперед картопля. В Перу вона є ключовим харчовим продуктом.Кечуа – представники високогірних корінних народів Анд – були одними з перших, хто одомашнив картоплю. Нещодавно дослідники виявили, що це населення краще за більшість інших груп людей генетично пристосоване до перетравлення крохмалю.Еволюційний антрополог Омер Гьокчумен (Оmеr Gоkсumеn) з Університету Баффало пояснює, що ця група має підвищену кількість копій певного генетичного варіанта, пов’язаного з розщепленням крохмалю. Приблизно з часів початку землеробства в цьому регіоні, близько 10 тисяч років тому, люди з 10 і більше копіями цього варіанта мали близько 1,24 відсотка переваги в виживанні або розмноженні в кожному поколінні.Ця перевага невелика, але за тисячі років вона накопичується. Особи з меншою кількістю копій, ймовірно, поступово вибували з популяції, а носії більшої кількості копій – залишали більше нащадків.

3. Кров, пристосована до життя на великій висоті

Ще один приклад сучасної еволюції – адаптації до життя на великих висотах, де мало кисню. На Тибетському плато люди живуть уже понад 10 тисяч років, і це спричинило особливі зміни в їхній фізіології.Антропологиня Синтія Білл (Сynthіа Веаll) з Університету Кейс Вестерн Резерв у США багато років досліджує, як тіло людини реагує на хронічний дефіцит кисню. У 2024 році вона з колегами повідомила про ознаки того, що в тибетських спільнотах сформувалися спадкові риси, які покращують здатність крові переносити кисень.Йдеться, зокрема, про дані щодо 417 непальських жінок, які все життя жили на висоті понад 3 500 метрів. У тих із них, хто мав найвищу кількість успішних пологів, червоні кров’яні клітини демонстрували незвично високу насиченість киснем.За словами Білл, вищий рівень насичення гемоглобіну киснем приносить вимірювану репродуктивну перевагу: саме показник кількості живонароджених дітей кількісно відображає цей ефект. Це яскравий приклад поточного природного добору в людській популяції.

4. Зміна пігментації шкіри за останні тисячоліття

Деякі сліди добору добре видно просто неозброєним оком – це колір шкіри. Вважається, що ранні люди в Африці мали темну шкіру, яка захищала ДНК від потужного ультрафіолетового випромінювання.При переселенні далі від екватора умови змінилися: менше сонячного світла зменшувало ризик ультрафіолетових пошкоджень, але водночас утруднювало синтез вітаміну D. У таких регіонах селекційний тиск, схоже, почав віддавати перевагу світлішій шкірі.Цього року найбільший на сьогодні масив давньої ДНК для населення Західної Євразії виявив майже 500 варіантів генів, які зазнали змін за останні 10 тисяч років. Багато з них пов’язані з відомими фізіологічними рисами – наприклад, обміном жиру, целіакією чи ризиком шизофренії.Одним із найсильніших сигналів еволюції стали саме гени, що відповідають за пігментацію шкіри. Результати свідчать: варіанти, пов’язані зі світлішим забарвленням, ставали дедалі поширенішими. Автори вважають, що це, ймовірно, відображає добір на підвищений синтез вітаміну D у регіонах з малою кількістю сонячного світла, особливо серед землеробів, чий раціон містив небагато цього вітаміну.

5. Короткозорість і «темний бік» еволюції

Навіть те, як ми читаємо цей текст, може частково бути результатом еволюційних процесів. Короткозорість (міопія) за останні десятиліття різко поширилася. У 2021 році вчені, аналізуючи дані британського біобанку, знайшли свідчення, що цей стан пов’язаний із певними мутантними алелями – варіантами генів, частота яких зростала протягом приблизно 25 років.Автори роботи припускають, що на це міг впливати природний добір. Хоча сама по собі короткозорість виглядає недоліком для виживання, деякі пов’язані з нею генетичні варіанти можуть давати інші переваги для розмноження.Такий механізм називається антагоністичним плейотропізмом. Це еволюційна концепція, згідно з якою один і той самий ген може мати корисний ефект у ранньому віці, але призводити до негативних наслідків пізніше.За оцінками авторів дослідження, тільки у Великій Британії природний добір додає понад 100 000 нових випадків міопії на покоління. Вони пропонують ширше враховувати антагоністичний плейотропізм, пояснюючи поширення, на перший погляд, невигідних для здоров’я рис у людей та інших видів.

Еволюція не обіцяє нам здоров’я

Усі ці приклади показують, що еволюція людини триває й сьогодні, але її напрямок не завжди збігається з нашими уявленнями про «фітнес» чи здоров’я. Природний добір відбирає гени, які підвищують шанси вижити й залишити нащадків, але разом із ними можуть «затягуватися» й небажані ефекти.У світі, який швидко змінюється – від харчування до умов життя й технологій, – змінюються й еволюційні тиски, що формують наше тіло. Історія людини як виду очевидно ще далека від завершення.Стаття П’ять ознак того, що люди продовжують еволюціонувати сьогодні з'явилася спочатку на Цікавості.
Цікавості on cikavosti.com
Опитування показало неочікуваний зв’язок між раціоналізмом і магією
Новий аналіз соціологічного опитування в США показує: навіть міцна довіра до науки зовсім не обов’язково витісняє віру в привидів, прокляття та інші форми магії. За даними дослідження, про яке розповідає SсіеnсеАlеrt, серед людей, що зберігають релігійні зв’язки, поєднання раціоналістичних поглядів і незалежності від релігійної влади пов’язане з сильнішою вірою в магічні явища.

Що саме вивчали соціологи

Дослідників цікавило, що відбувається з надприродними переконаннями, коли вплив традиційних релігійних інститутів слабшає. Чи зникають разом із довірою до церковних авторитетів привиди, прокляття й «невидимі сили»? Чи люди починають самостійно відбирати, у що саме вірити?Соціологи Пол Фрізе (Раul Frоеsе) з Університету Бейлора, Айзея Кінг (Іsаіаh Кіng) з Університету Карсон-Ньюман і Жуйцянь Лі (Ruіqіаn Lі) з Американського університету проаналізували відповіді 1 812 дорослих американців з опитування Ваylоr Rеlіgіоn Survеy 2025 року. Компанія Gаlluр збирала відповіді онлайн та поштою з січня по березень, а потім зважувала їх, щоб вибірка краще відображала структуру дорослого населення США.Команда зосередилася на світогляді, який вони назвали «секулярним раціоналізмом». Дослідження показує, що в людській свідомості наука та надприродне не завжди жорстко протистоять одне одному.

Що таке «секулярний раціоналізм» у цьому дослідженні

Під секулярним раціоналізмом автори розуміють поєднання кількох установок:
    переконання, що наука є єдиним способом зрозуміти всі аспекти світу;наголос на розумі та людському досвіді у моральних рішеннях;самостійне трактування духовних вчень, без покори релігійним авторитетам;байдужість або низький інтерес до релігійних дискусій.
Високий показник за цією шкалою не обов’язково означав повний розрив із релігією. Деякі респонденти з високим рівнем секулярного раціоналізму все ще вірили в Бога, відносили себе до певної конфесії або відвідували богослужіння.

Міраж чи диво, магія чи забобон

Дослідники порівняли світоглядні установки з трьома групами надприродних вірувань: чудесами, магією та повсякденними забобонами. Вони розрізняли переконання, де фігурує божественне втручання, і ті, що не потребують бога чи спільної релігійної доктрини.До «магії» зарахували віру в привидів, прокляття, духів, що мешкають у предметах, спілкування з мертвими, передбачення майбутнього та власне магічні дії. До «забобонів» — повсякденні практики на кшталт уникання слів, які нібито можуть «сполохати удачу» чи зіпсувати омріяний результат.Результати показали: люди з вищими показниками секулярного раціоналізму рідше вірили в чудеса, тобто події, де діє Бог. Натомість їхні бали віри в магію та забобони були вищими.

Коли віра в науку підсилює віру в привидів

Детальніший аналіз виявив, що зв’язок між секулярним раціоналізмом і сильною вірою в магію проявлявся саме серед тих, хто зберігав релігійні зв’язки. Серед невіруючих, людей без релігійної приналежності або тих, хто ніколи не відвідував служби, ця залежність була не такою виразною.У своєму описі результатів Лі навів приклад для групи людей, які вірять у Бога. Близько 40 % тих, хто поділяв секулярно-раціоналістичний підхід, схилялися до віри в магію. Серед тих, хто цей підхід відкидав, таких було лише 19 %.Пояснення дослідників спирається на відмінність між особистою вірою та інституційною владою. Релігійна спільнота може визнавати чудеса, але засуджувати ворожіння чи спроби спілкуватися з духами. А член цієї спільноти, який більше довіряє власному судженню у духовних питаннях, може прийняти й ці ідеї.Такий тип незалежності, за версією авторів, дозволяє частині надприродних вірувань зберігатися навіть тоді, коли довіра до релігійної ієрархії слабшає. Відповіді в опитуванні узгоджуються з цією можливістю, хоча саме походження переконань анкета безпосередньо не досліджувала.

Що це означає для вивчення віри

Для соціологів висновок один: сумнів у релігійній владі не завжди означає відмову від надприродного як такого. Щоб зрозуміти, у що люди справді вірять, недостатньо просто спитати про конфесійну приналежність. Потрібно враховувати, як саме поєднуються віра, довіра до науки та особисті духовні судження.Двоє людей, які відвідують ту саму церкву, можуть мати зовсім різні уявлення про «невидимі сили», що існують у світі. Один погодиться лише з тим, що визнає його конфесія, інший доповнить це вірою в привидів, прокляття чи інші форми магії.

Обмеження дослідження і відкриті запитання

Автори наголошують, що їхні результати не доводять, ніби довіра до науки спричиняє магічне мислення. Показник раціоналізму не був тестом на рівень наукових знань чи логічного мислення.Опитування охоплювало тільки дорослих у США і відображає їхні погляди в певний період часу. Воно не може показати, чи віра в магію загалом посилюється або слабшає з роками. Лі також зазначив, що деякі групи для порівняння були невеликими, тож висновки для них менш упевнені.Автори вважають, що відстеження тих самих людей протягом тривалого часу могло б показати, як змінюються їхні уявлення про надприродне разом зі ставленням до релігійних інститутів.Умовний «будинок із привидами», з якого починалася розповідь, не дає доказів існування духів. Натомість дослідження показує, які переконання люди можуть принести із собою, заходячи в такий дім: навіть упевненість у наукових поясненнях часто залишає місце для можливості невидимої присутності.Стаття Опитування показало неочікуваний зв’язок між раціоналізмом і магією з'явилася спочатку на Цікавості.
Цікавості on cikavosti.com
Повільний дофаміновий сигнал пояснює, як гіркий смак стає бажаним
Багато хто не отримує задоволення від першої чашки кави, але з часом починає її жадати. На думку вчених з Каліфорнійського університету в Сан-Франциско, частково це пояснює повільний дофаміновий сигнал, що йде від кишечника до мозку і навчає нас любити їжу, яка змушує нас почуватися краще. Про роботу повідомляє видання Sсі.Nеws.

Повільна сторона дофаміну

Дофамін давно відомий як нейромедіатор, що допомагає мозку вирішувати, за чим варто «полювати» — від винагороди до звичок. Добре вивчені його швидкі сигнали, які виникають майже миттєво у відповідь на події.Натомість повільні дофамінові шляхи залишалися значно менш зрозумілими. Автори роботи під керівництвом професора Закарі Найта (Zасhаry Кnіght) показали, що саме повільний сигнал, пов’язаний із поживними речовинами в їжі, формує наші довготривалі харчові вподобання.Сенсори в травній системі виявляють поживні речовини — зокрема цукри та жири — і надсилають інформацію до мозку. Відповідний дофаміновий сигнал наростає вже після того, як їжа потрапила до кишечника, і може зберігатися протягом багатьох хвилин.

Експерименти на мишах: навчання без смаку

Щоб відокремити смак від поживної цінності, дослідники проводили експерименти на мишах, вводячи тваринам у шлунок цукрову воду або рідину, схожу на молочний коктейль, минаючи рецептори смаку в роті.Таке «обхідне» надходження поживних речовин запускало тривале вивільнення дофаміну в ділянці мозку, що називається базолатеральною мигдалиною. Саме там, за даними роботи, формується зв’язок між певним смаком і калорійністю їжі.Коли вчені блокували цей дофаміновий сигнал, миші продовжували їсти, але переставали вчитися тому, що новий смак означає надходження калорій. Іншими словами, вони не формували стійкої переваги до нового смаку, навіть якщо за ним стояла поживна їжа.У протилежному експерименті дослідники штучно стимулювали ті самі дофамінові волокна після того, як миші куштували некалорійний смак. У результаті тварини починали віддавати перевагу цьому смаку, хоча він не ніс енергії. Це показує, що повільний дофаміновий сигнал сам по собі здатен «навчити» мозок любити певний смак.За словами професора Найта, саме так мозок поступово вчиться сприймати, наприклад, каву як приємний напій: коли смак напою неодноразово поєднується з підйомом від кофеїну, дофаміновий шлях закріплює цю асоціацію, і гіркий смак починає подобатися.

Подібний сигнал у мозку людини

Щоб перевірити, чи працює подібний механізм у людей, команда переаналізувала попереднє ПЕТ-дослідження за участю 13 чоловіків, а також провела нове дослідження з використанням фМРТ у 38 дорослих.В обох випадках виявили активність, пов’язану з поживними речовинами, у тій самій ділянці мозку, що й у мишей. І в тварин, і в людей реакція була сильнішою в лівій півкулі, що стало несподіванкою для авторів.Ці результати вказують, що повільний дофаміновий шлях, який пов’язує сигнали з кишечника з навчанням у мозку, може бути загальним механізмом формування харчових вподобань у різних видів.

Чи можна буде змінювати харчові вподобання?

Отримані дані піднімають питання, чи можна в майбутньому цілеспрямовано коригувати наші уподобання до їжі. Автори згадують, зокрема, препарати класу GLР-1, які імітують гормон кишечника і здатні суттєво змінювати харчову поведінку.Дослідники підкреслюють, що вони не вивчали GLР-1-препарати безпосередньо, і невідомо, чи впливають вони на виявлений шлях. Однак теоретично такі ліки можуть зменшувати дофаміновий сигнал, що запускається поживними речовинами, роблячи їжу менш підкріплювальною з часом.Звідси випливає ширша можливість: майбутні підходи до корекції харчової поведінки можуть впливати не лише на відчуття голоду чи ситості, а й на сам процес навчання, який робить певні продукти особливо бажаними.На думку авторів, краще розуміння ланцюжка подій між виявленням поживних речовин у кишечнику та змінами в мозку може одного дня дозволити тонко налаштовувати наші вподобання — наприклад, послаблювати потяг до надто калорійної їжі або, навпаки, підсилювати привабливість більш корисних продуктів.Стаття Повільний дофаміновий сигнал пояснює, як гіркий смак стає бажаним з'явилася спочатку на Цікавості.
Цікавості on cikavosti.com
Мозок людини впорядковує емоції за шестикутною сіткою
Наш мозок може впорядковувати емоції за тим самим геометричним принципом, що й бджолині стільники. Команда нейронауковців виявила за допомогою функціональної МРТ (fМRІ) шестикутний «відбиток» у мозковій активності людей, коли вони оцінювали емоційні стимули. Це свідчить, що для сортування емоційної інформації мозок може використовувати ґраткоподібну систему координат.Про роботу, виконану Юмен Ма (Yumеng Ма) та Філіпом А. Крагелем (Рhіlір А. Кrаgеl) з Університету Еморі, повідомляє видання SсіеnсеАlеrt.

Як зазвичай описують емоції

Емоції часто здаються хаотичними: вони можуть бути короткочасними або тривалими, суперечливими, виснажливими й важкими для розуміння навіть для самої людини. Водночас саме вони допомагають оцінювати ризики, ухвалювати рішення, реагувати на зміни та будувати стосунки.Щоб орієнтуватися в цьому емоційному «ландшафті», нам потрібно розпізнавати емоції, відрізняти їх і розуміти, як вони пов’язані між собою. Дослідники вже давно описують емоції у вигляді двовимірної карти — так званого афективного циркумплексу.На цій карті є дві осі:
    валентність — наскільки емоція приємна чи неприємна;збудження — наскільки вона заспокійлива чи активуюча.
Наприклад, задоволення й захоплення обидва приємні, але перше заспокоює, а друге збуджує. Гнів і піднесення однаково сильно активують, але мають протилежну валентність.Хоча така впорядкованість у самозвітах людей добре відома, довго залишалося незрозумілим, як саме мозок кодує цю структуру.

Ґраткові клітини і простір у мозку

Підказку дали дослідження того, як мозок представляє простір. У 2005 році в щурів описали особливий тип нейронів — ґраткові клітини (grіd сеlls). Вони активуються, коли тварина проходить через певні точки середовища.Якщо нанести на карту всі місця, де спрацьовує одна така клітина, вийде повторюваний візерунок рівносторонніх трикутників, тобто сітка з шестикутною симетрією. Одна клітина «запалюється», коли щур опиняється в центрі або в будь-якій з шести вершин уявного гексагона, і цей малюнок повторюється по всьому простору.Різні ґраткові клітини реагують на різні набори позицій, разом утворюючи координатну систему, яка допомагає мозку відстежувати місцезнаходження тіла під час руху.Подальші роботи показали, що подібний ґраткоподібний код може застосовуватися не лише для фізичного простору, а й для абстрактної інформації — наприклад, для візуальних понять чи відносної цінності варіантів вибору.Це й підштовхнуло до запитання: якщо емоції можна розташувати на двовимірній карті, чи не використовує мозок той самий тип координат, щоб «пересуватися» емоційним простором?

Експеримент з емоційним простором

Ма та Крагел обстежили 18 добровольців. Під час сканування мозку за допомогою fМRІ учасникам показували «емоційно насичені стимули» — обличчя, що поступово змінювали вираз від однієї емоції до іншої, а також послідовності емоційно забарвлених фраз.Кожен стимул був побудований так, щоб викликати перехід через афективний циркумплекс, тобто рух по цій двовимірній карті емоцій. Це дозволило дослідникам відстежувати, як змінюється активність мозку, коли учасники «слідують» за цим рухом емоційного стану.У ділянці, що називається вентромедіальною префронтальною корою, вони виявили характерний шестикутний патерн активності. Активність у цій зоні змінювалася з шестикратною симетрією залежно від напрямку руху по емоційній карті — так само, як це відбувається при ґратковому кодуванні фізичного простору.Мозкові відповіді були більш подібними, коли переходи через емоційний простір збігалися з одним і тим самим уявним гексагональним «ґратчастим» орієнтиром.

Не лише реакція на картинки

Важливо, що цей шестикутний патерн з’являвся як тоді, коли учасники оцінювали мімічні вирази, так і тоді, коли читали емоційно забарвлені фрази. Це вказує, що мозок кодував не просто видимі стимули, а відносини між емоційними поняттями.Дослідники також виявили, що активність мозку відображала відстань між емоційними концептами на афективному циркумплексі. Цей сигнал був пов’язаний із тим, як учасники оцінювали зміни емоційної інформації.Іншими словами, чим далі дві емоції розташовані на цій двовимірній карті, тим помітніше це відбивалося в патернах мозкової активності та в судженнях людей про зміну емоційного стану.

Обмеження та значення результатів

Автори наголошують, що дослідження має суттєве обмеження: вибірка була невеликою — лише 18 осіб. Потрібні подальші роботи, щоб з’ясувати, як саме працює це ґраткоподібне кодування і чи відіграє воно безпосередню роль у тому, як ми переживаємо та обробляємо емоції.Попри це, результати виглядають багатообіцяльними. Вони свідчать, що структура, яку ми бачимо в опитуваннях про власні емоції, може відображати те, як мозок організовує знання про емоції, використовуючи механізми, подібні до тих, що залучені в навігації фізичним і концептуальним простором.Робота опублікована в журналі РLОS Віоlоgy і додає ще одну ланку до розуміння того, як мозок перетворює наші складні переживання на впорядковану внутрішню карту.Стаття Мозок людини впорядковує емоції за шестикутною сіткою з'явилася спочатку на Цікавості.
Цікавості on cikavosti.com
Дві малопомітні навички виявилися ключовими для успіху в читанні
Масштабне дослідження, проведене командою з кількох університетів США, показало: успіх дитини в читанні майже не визначається ані загальним інтелектом, ані особливостями зору. Натомість найсильнішими передбачувачами виявилися дві часто недооцінені здібності — розпізнавання звуків мовлення та накопичені знання й словниковий запас. Про це йдеться в матеріалі на SсіеnсеDаіly.

Чому традиційні пояснення труднощів читання не працюють

Десятиліттями проблеми з читанням у дітей часто пояснювали двома чинниками: рівнем інтелекту та здатністю обробляти зорову інформацію. Дітей, які легко читають, нерідко вважали «розумнішими», а тих, хто відстає, — менш здібними. Поширеною була й думка, що головна причина труднощів — у тому, як дитина «бачить» і розпізнає літери та слова на сторінці.Нове дослідження ставить під сумнів ці уявлення. Воно показує, що ключові для читання навички можуть суттєво відрізнятися від того, що зазвичай очікують батьки й педагоги.

Як дослідники оцінили зв’язок між мисленням і читанням

Роботою керував доцент кафедри освітньої психології Техаського університету А&М Даніел Гайовскі (Dаnіеl Наjоvsky). Разом із колегами з Університету Канзасу, Університету Сент-Джонса, Державного університету Монклер та Університету Темпл він провів одне з наймасштабніших досліджень зв’язку між когнітивними здібностями та навичками читання.Науковці об’єднали в єдину статистичну модель 50 000 кореляцій, отриманих із 137 батарей тестів на пізнавальні здібності та навчальні досягнення. Такий підхід дав змогу окремо оцінити внесок кожної ментальної навички в успішність читання та пояснити, чому попередні роботи іноді давали суперечливі результати.Результати виявилися несподіваними. Зорова обробка інформації не показала суттєвого зв’язку з умінням читати. Загальний інтелект був пов’язаний із читанням, але його вплив виявився значно меншим, ніж припускали деякі попередні дослідження.

Дві недооцінені здібності, що найкраще передбачають читання

Натомість на перший план вийшли дві менш обговорювані здібності: слухова обробка та компетентність розуміння/знань (соmрrеhеnsіоn-knоwlеdgе).Слухова обробка — це вміння розпізнавати й розрізняти окремі звуки, з яких складаються слова. Дитина має «розкласти» слово на звуки, щоб зрозуміти, як вони відповідають літерам на письмі. Ця навичка безпосередньо підтримує декодування — процес, коли дитина «зчитує» написане слово й визначає, як його вимовити.Компрехенсійно-знаннєва компетентність охоплює словниковий запас, засвоєні поняття та фонові знання, які дитина накопичує завдяки навчанню й повсякденному досвіду. Чим ширші ці знання, тим легше розуміти значення окремих слів, речень і цілих текстів.У сукупності саме ці дві здібності виявилися найнадійнішими передбачувачами успішності читання серед усіх навичок, які аналізувалися. Інші когнітивні функції — пам’ять, логічне мислення, швидкість обробки інформації — теж робили внесок у розвиток читання, але радше як допоміжні чинники.Отримані дані свідчать, що читання — це не просто «відображення» загального інтелекту чи ефективності зорової системи. Воно спирається на мережу взаємопов’язаних здібностей, серед яких мовні навички відіграють особливо важливу роль.

Що це означає для дітей з труднощами читання

Результати дослідження можуть допомогти вчителям точніше розуміти, чому окремі учні стикаються з труднощами. Замість того щоб сприймати всі проблеми з читанням як однакові, педагоги можуть шукати конкретні слабкі ланки — наприклад, у розпізнаванні звуків чи у браку словникового запасу — і будувати навчання так, щоб цілеспрямовано їх посилювати.Для родин це також дає обнадійливий сигнал. Дитина, якій важко дається читання, не обов’язково менш розумна чи «не здатна» стати хорошим читачем. Часто труднощі пов’язані з окремими навичками, які потребують додаткового розвитку й підтримки.Автори роботи наголошують, що зміцнення базових умінь удома — навіть тих, які здаються простими, — може помітно вплинути на більш складні навички читання. Проблеми з читанням у багатьох випадках відображають не низькі загальні здібності, а потребу «підтягнути» одну конкретну навичку в ширшій системі, де всі елементи працюють разом.Висновки дослідження підкреслюють цінність послідовної підтримки читання як у школі, так і вдома. На думку Гайовскі, найефективніший підхід — це співпраця шкіл, батьків і громад. Оскільки читання розвивається завдяки мережі пов’язаних умінь, поетапне зміцнення цих основ може допомогти дітям стати впевненішими й успішнішими читачами.Стаття Дві малопомітні навички виявилися ключовими для успіху в читанні з'явилася спочатку на Цікавості.
Цікавості on cikavosti.com
Мумії дітей інків показали, які наркотики давали перед жертвоприношенням
Діти інків, чиї тіла знайшли на засніжених вершинах Анд в Аргентині та Перу, збереглися настільки добре, що здаються майже живими. Насправді вони померли сотні років тому, ставши жертвами ритуалу капакоча – однієї з найважливіших церемоній Імперії інків, коли дітей приносили в жертву як посланців богів. Новий аналіз цих мумій, описаний у матеріалі SсіеnсеАlеrt, показав, що принаймні вісьмом дітям протягом тижнів і місяців до смерті давали різні психоактивні речовини, ймовірно, щоб полегшити їхню останню подорож.Археолог Дагмара Соха (Dаgmаrа Sосhа) з Варшавського університету пояснює, що дітей вважали священними посланцями, які й після смерті мали важливу роль. Тому їхня підготовка до жертвоприношення могла бути ретельно продуманою, аби вони «дісталися кінцевого пункту в найкращому стані».

Як відбувалася капакоча і кого обирали

Капакоча проводилася з нагоди смерті чи сходження на трон правителя, великих свят або для умилостивлення богів під час стихійних лих. Для жертви відбирали дітей з усіх куточків імперії за ознаками виняткової вроди та «фізичної чистоти».Часто їх спершу привозили до столиці Куско, де вони брали участь у пишних церемоніях, а потім у супроводі процесій вирушали до священних місць по всій імперії. Ці подорожі могли тривати місяцями й проходили через важкодоступні гірські райони. Найсакральніші місця розташовувалися високо в Андах, де дітей ховали разом із тонкими тканинами, керамікою та коштовними фігурками як дарами богам.Раніше археологи вже знаходили на муміях сліди коки та алкоголю, тож було відомо, що перед смертю дітей одурманювали. Нова робота мала з’ясувати, які саме психоактивні речовини вони отримували та з якою метою – медичною, для полегшення стану, чи як частину релігійних практик зі зміненими станами свідомості.

Що показав аналіз волосся і нігтів

Дослідники взяли зразки волосся та нігтів у восьми мумій, яким близько 500 років. Волосся й нігті багаті на кератин, що «запечатує» хімічні сліди речовин, спожитих за життя. Оскільки ці тканини ростуть поступово, по їхній довжині можна відтворити історію вживання наркотиків за тижні й місяці до смерті.У зразках шукали широкий спектр психоактивних сполук: стимулятори, галюциногени та речовини, пов’язані з лікувальними рослинами. Вживання коки виявилося майже універсальним: у всіх шести досліджених зразках волосся знайшли кокаїн і його метаболіт бензоїлекгонін, що відповідає жуванню листя коки – глибоко вкоріненої в андійській культурі практики.Жування коки пригнічує голод і втому, тому могло допомагати дітям витримати виснажливі переходи горами. У частини дітей виявили також кокаетилен – сполуку, яка утворюється в печінці, коли кокаїн і алкоголь присутні в організмі одночасно. Це свідчить, що деякі діти отримували і коку, і алкоголь.Алкоголь, імовірно, надходив у вигляді чичі – ферментованого кукурудзяного напою, який відігравав важливу роль у релігійних обрядах інків.

Сліди амазонської рослини в нігтях «Дівчини з Ампато»

Особливо інтригуючим виявленням стала речовина гармін у нігтях 14-річної дівчини, відомої як «Діва з Ампато» або Хуаніта. Гармін – психоактивна сполука, що міститься в кількох рослинах, зокрема у ліані Ваnіstеrіорsіs саарі з Амазонії, яку використовують для приготування аяуаски. Вона блокує фермент, що розщеплює певні нейромедіатори, і може впливати на настрій.Дослідники не змогли точно визначити, яку саме рослину споживала дівчина, але виявлення гарміну в неї та ще двох дитячих мумій з гори Ампато натякає, що рослини з Амазонії могли спеціально доставляти в Анди для ритуального використання.За словами Сохи, її найбільше здивувала різноманітність результатів. Хоча кока була спільною для всіх, вживання інших речовин сильно відрізнялося, що вказує на значно складнішу й різноманітнішу підготовку дітей, ніж вважалося раніше.

Відсутність галюциногенів і що це може означати

Команда також шукала сліди речовин, здатних викликати галюцинації або глибоко змінені стани свідомості, які могли б бути частиною релігійної підготовки дітей до «священної місії». Однак результати виявилися несподіваними.Попри цілеспрямований пошук, у зразках не знайшли жодних слідів таких галюциногенів, як мескалін, ДМТ чи буфотенін. Дослідники не можуть повністю виключити одноразове вживання цих речовин у фінальні години перед смертю, яке могло не встигнути відбитися у волоссі й нігтях. Та загалом відсутність галюциногенів натякає, що дітям, ймовірно, давали наркотики насамперед для полегшення фізичних і емоційних страждань під час останньої подорожі, а не для навмисного викликання видінь.

Історія однієї дівчинки та різноманіття в імперії інків

Мумія восьмирічної дівчинки з гори Чусча в Аргентині дала особливо детальне уявлення про останні місяці життя. Її волосся зберегло приблизно пів року «хімічної історії», і, аналізуючи різні його ділянки, вчені змогли простежити зміни за цей час.Виявилося, що вживання коки в неї коливалося протягом кількох місяців, а в останній місяць перед смертю, ймовірно, зменшилося, тоді як з’явилися ознаки споживання алкоголю. Соха застерігає, що такі зміни можуть частково відображати не реальну зміну раціону, а особливості вбудовування сполук у волосся. Однак сам факт, що дівчинка отримувала і коку, і алкоголь, не викликає сумнівів.Відмінності між дітьми можуть відображати й культурну різноманітність усередині Імперії інків. Вона включала багато спільнот із власними релігійними традиціями та місцевими божествами. Хоча капакоча була загальноімперським ритуалом, результати дослідження свідчать, що практики його проведення не були однаковими всюди.Науковці припускають, що відмінності у вживаних речовинах могли пов’язуватися з вимогами конкретних гірських божеств і локальних культів. Це нагадує, що Імперія інків не була культурно однорідною: імперські релігійні практики могли включати значну регіональну варіативність.

Подальші дослідження священних гір

Команда планує детальніше вивчати речовини, використані в цих церемоніях, щоб краще зрозуміти походження дітей, їхнє життя до відбору на капакочу та етапи підготовки до жертвоприношення. Паралельно Соха та її колеги досліджують священні гірські місця в Андах за допомогою дронів, LіDАR і георадару, щоб відтворити ціліснішу картину ритуального ландшафту інків.За уявленнями інків, гірські божества мали власні риси й впливали на воду, клімат і врожайність. Тож різниця в ритуальних практиках, яку вчені бачать у даних, може відображати саме специфіку цих місцевих культів. Дослідження опубліковане в журналі Аntіquіty й додає новий, дуже особистий вимір до нашого розуміння того, як інки поєднували імперську владу, релігію та жорстокі, але ретельно організовані жертвоприношення дітей.Стаття Мумії дітей інків показали, які наркотики давали перед жертвоприношенням з'явилася спочатку на Цікавості.
Цікавості on cikavosti.com
Жителі Анд успадкували генетичний захист від миш’яку
У високогірних районах аргентинських Анд люди протягом тисячоліть пили воду, яка для більшості населення світу була б смертельно небезпечною. Як повідомляє SсіеnсеАlеrt, у мешканців одного з таких регіонів природний добір, схоже, сприяв появі незвичної генетичної переваги, що допомагає безпечніше метаболізувати миш’як.У вулканічних породах Пуна-де-Атакама природно міститься миш’як, який вимивається у підземні води й забруднює місцеві джерела. Концентрації цього токсичного металоїда тут сягають рівнів, що для більшості людей пов’язані з високими ризиками раку, уражень шкіри, ускладнень вагітності та передчасної смерті.

Небезпечна вода і дивовижна витривалість

Всесвітня організація охорони здоров’я рекомендує обмеження для миш’яку в питній воді на рівні 10 мікрограмів на літр. До встановлення системи фільтрації у 2012 році у віддаленому високогірному містечку Сан-Антоніо-де-лос-Кобрес у північній Аргентині вода містила близько 200 мікрограмів миш’яку на літр — приблизно у 20 разів більше за рекомендовану межу.Попри це, плато Пуна-де-Атакама заселене щонайменше 7 000 років, а можливо, й до 11 000 років. Така стійкість до небезпечних концентрацій миш’яку довго залишалася загадкою для науковців.Ще у 1995 році дослідники помітили, що жінки з аргентинських Анд мають «унікальну» здатність переробляти миш’як: аналіз сечі показав незвичний набір його метаболітів. Це натякало на особливу ефективність їхнього організму у знешкодженні токсину.

Як організм перетворює миш’як

Потрапляючи в організм, миш’як проходить кілька стадій хімічних перетворень під дією ферментів. Один із проміжних продуктів — моно-метильований миш’як (ММА) — особливо токсичний. Натомість пізніша форма, ди-метильований миш’як (DМА), легше виводиться із сечею.У мешканців Сан-Антоніо-де-лос-Кобрес виявили менше токсичного проміжного ММА та більше кінцевого DМА. Це свідчить, що їхній організм незвично ефективно «перескакує» небезпечну стадію й швидше переводить миш’як у форму, придатну для виведення.

Пошук відповіді в генах

Зацікавившись цим феноменом, еволюційні біологи Каріна Шлебуш (Саrіnа Sсhlеbusсh) та Люсі Гаттепайє (Luсіе Gаttераіllе) з Уппсальського університету з колегами вирішили з’ясувати, що відбувається на генетичному рівні. Вони проаналізували ДНК 124 жінок із Сан-Антоніо-де-лос-Кобрес, у яких у сечі фіксували широкий діапазон рівнів метаболітів миш’яку.Команда дослідила мільйони генетичних маркерів по всьому геному, а потім порівняла результати з відкритими даними про геноми людей з Перу та Колумбії з міжнародного проєкту 1000 Gеnоmеs. Це дозволило з’ясувати, чи є виявлені варіанти унікальними для аргентинської популяції.Попередні роботи вказували, що важливу роль у метаболізмі миш’яку відіграє фермент арсеніт-метилтрансфераза АS3МТ (аrsеnіс ( 3 охіdаtіоn stаtе) mеthyltrаnsfеrаsе). Тому дослідники зосередили увагу саме на ділянці геному поблизу гена АS3МТ.Вони виявили кластер генетичних варіантів поруч із АS3МТ, які сильно впливали на те, як організм переробляє миш’як. Ці варіанти значно частіше траплялися у мешканців Сан-Антоніо-де-лос-Кобрес, ніж у генетично подібних популяцій Перу та Колумбії.На думку авторів, саме адаптація до постійного впливу миш’яку, ймовірно, підвищила частоту «захисних» варіантів АS3МТ. У статті 2015 року вони зазначили, що це може бути першим переконливим прикладом еволюційної адаптації людини до токсичної хімічної речовини в довкіллі.

Генетичні підказки з інших регіонів

Подальші дослідження показують, що історія не обмежується лише Андами. У роботі науковців з Університету Чикаго, які проаналізували понад 6 500 дорослих з Бангладеш, що зазнають впливу миш’яку, виявили ще два кластери генів — FМО та GSТО. Вони також впливають на ефективність метаболізму миш’яку, доповнюючи дію варіантів АS3МТ.Ці варіанти, за даними дослідження, роблять організм ефективнішим у перетворенні миш’яку на форми, які легше вивести із сечею, зменшуючи накопичення найтоксичніших проміжних сполук. Це добре узгоджується з попередніми спостереженнями за складом миш’якових метаболітів у сечі мешканців Анд.Інші роботи вказують, що подібні генетичні сигнали можуть з’являтися й в інших андійських популяціях, які протягом багатьох поколінь живуть із підвищеним вмістом миш’яку у воді. Це підтримує ідею, що тривала експозиція здатна спрямовувати природний добір у бік підвищеної толерантності до токсину, і натякає, що така адаптація може бути поширенішою в регіоні, ніж вважалося.З огляду на тяжкі наслідки отруєння миш’яком для дітей і дорослих, носії «миш’якостійкого» гаплотипу, як пишуть дослідники, можуть мати дуже сильну селективну перевагу в середовищах з високим рівнем миш’яку. Робота була опублікована в журналі Моlесulаr Віоlоgy аnd Еvоlutіоn.Стаття Жителі Анд успадкували генетичний захист від миш’яку з'явилася спочатку на Цікавості.
Цікавості on cikavosti.com
Карти пережитої клінічної смерті виявили дивну закономірність
Тунель, що веде до яскравого світла, став майже універсальним символом смерті в популярній культурі. Люди, які були на межі життя і смерті або пережили коротку зупинку серця, часто розповідають про рух крізь темний простір до сліпучого сяйва. Інші ж описують безмежні світлі простори, вигнуті горизонти чи відчуття повного занурення у світло.Попри цю різноманітність, нове дослідження, про яке розповідає SсіеnсеАlеrt, виявило спільну рису таких переживань. Коли 50 людей із досвідом клінічної смерті попросили намалювати простори, які вони пам’ятають, з’ясувалося, що геометрія цих «інших світів» пов’язана з кольорами, які люди бачили.

Як досліджували досвід на межі смерті

Переживання клінічної смерті давно цікавлять і широку публіку, і науковців, але вивчати їх складно. Люди описують їх як надзвичайно емоційні, особисті чи духовні події, які важко передати словами. Стандартні опитувальники фіксують окремі елементи — тунель, світло, вихід із тіла, — але не здатні передати повну складність простору й руху в ньому.Дослідниця нейрофеноменології Франс Лернер (Frаnсе Lеrnеr) з Університету Хайфи в Ізраїлі та її колеги вирішили підійти до проблеми візуально. Вони припустили, що малюнки можуть виявити закономірності, які губляться в описах словами.Команда залучила 50 людей, які повідомляли про досвід на межі смерті. В онлайн-сесіях учасників просили поетапно відтворити свої спогади, користуючись каталогом геометричних піктограм. Кожен мав розбити переживання на стадії та для кожної позначити:
    форму простору, в якому він перебував;своє положення в цьому просторі;напрямок і характер руху;кольори, які він пам’ятає.
Отримані «карти» дослідники зібрали в базу даних і порівняли між собою, шукаючи спільні риси в геометрії та пов’язаних із нею відчуттях.

Чотири типи просторів і дивний зв’язок із кольором

Попри глибоко особистий характер цих переживань, у малюнках постійно повторювалися певні форми. Науковці виділили чотири основні категорії:
    конічні простори — сюди входив і знайомий «тунель»;широкі вигнуті простори — на кшталт арок чи склепінь;пласкіші, м’яко вигнуті простори;оточувальні простори, які ніби повністю огортають спостерігача, як внутрішність сфери чи овалу.
Найцікавіша закономірність виявилася не лише у формах, а в тому, як із ними поєднувалися кольори. Із 28 конічних просторів, які відтворили учасники, 22 були ахроматичними — тобто сприймалися у чорному, білому, сірому або як світло без виразного кольору.Натомість із 31 широкого вигнутого простору 27 описувалися як кольорові. Дві інші категорії форм давали змішану картину — і кольорових, і безколірних переживань. Але контраст між «тунелями» та широкими вигнутими просторами був особливо разючим.На думку авторів, цей зв’язок між формою й кольором може підказати, які саме процеси сприйняття лежать в основі таких видінь на межі життя і смерті.

Можливі пояснення з боку нейронауки

Лернер і її колеги посилаються на вже відомі з нейронауки візуальні явища, які частково нагадують отримані картини. Один із прикладів — так зване «тунельне бачення», що виникає, коли порушується постачання кисню до сітківки або мозку й поле зору звужується до центральної ділянки.Переважання чорного, білого та сірого в тунельних просторах також має аналог у звичайному зорі. В умовах слабкого освітлення наші очі втрачають чутливість до кольору, і провідну роль беруть на себе світлочутливі клітини, що працюють у темряві.Деякі з описаних учасниками безмежних, огортаючих просторів нагадують феномен, відомий як ефект Ґанцфельда (Gаnzfеld еffесt). Коли людина дивиться на однорідне, незмінне поле (наприклад, рівномірне світло без деталей), це може спричиняти незвичні відчуття та навіть галюцинації.Втім, подібні паралелі ще не пояснюють, що саме спричинило переживання учасників. Автори підкреслюють, що їхня робота описує й порівнює простори, які люди пам’ятають, але не встановлює механізми, що стоять за ними.

Обмеження дослідження і що лишається невідомим

Дослідження має кілька важливих обмежень. По-перше, вибірка була невеликою і самовибірковою: брали участь люди, які самі відгукнулися й були готові ділитися досвідом. По-друге, вони відтворювали події, що іноді сталися багато років тому, тож пам’ять могла змінитися.По-третє, набір геометричних піктограм, хоч і спирався на попередні роботи, міг ненавмисно спрямувати учасників до певних форм. Дослідники також вели сесії, що могло внести тонкі упередження в те, як люди описували й малювали свої переживання.Нарешті, без групи порівняння — наприклад, людей, які б аналогічно відтворювали інші незвичні стани свідомості — неможливо сказати, чи є виявлені геометричні закономірності унікальними саме для досвіду на межі смерті.Попри це, візуальне картографування таких переживань показало аспект, який раніше майже не вивчали: просторову структуру й пов’язану з нею кольорову палітру. Це натякає, що, аби краще зрозуміти «потойбічні» відчуття мозку на межі життя і смерті, іноді потрібно ставити запитання іншою «мовою» — мовою форм і зображень, а не лише слів.Стаття Карти пережитої клінічної смерті виявили дивну закономірність з'явилася спочатку на Цікавості.
Sign up, for leave a comments and likes
About news channel
  • Пізнавальний інтернет журнал

    All publications are taken from public RSS feeds in order to organize transitions for further reading of full news texts on the site.

    Responsible: editorial office of the site cikavosti.com.

What is wrong with this post?

Captcha code

By clicking the "Register" button, you agree with the Public Offer and our Vision of the Rules

Back to authorization