Цікавості

Американський астронавт Джонні Кім (Jоnny Кіm) залишає NАSА та повертається до активної військової служби. Про це повідомило космічне агентство, на яке посилається видання Sрасе Аstrоnоmy.Кіму 42 роки, і за дев’ять років роботи в NАSА він встиг здійснити одну тривалу місію на Міжнародну космічну станцію (МКС). Директорка Космічного центру імені Джонсона у Х’юстоні Ванесса Вайч (Vаnеssа Wyсhе) назвала його «невід’ємною частиною агентства» та підкреслила, що його внесок відчуватиметься ще поколіннями.

Від «морського котика» до астронавта

До відбору в загін астронавтів Кім уже мав вражаючу кар’єру. Він закінчив Гарвардську медичну школу і став лікарем, а також служив у Збройних силах США як морський піхотинець спецпідрозділу Nаvy SЕАL, військовий льотчик та бортовий лікар.Під час служби у спецпідрозділі він узяв участь у понад 100 бойових операціях, де виконував завдання медика, снайпера, навігатора та передового розвідника. За це Кім отримав Срібну зірку, Бронзову зірку з відзнакою «V» за участь у бойових діях та низку інших нагород.У 2017 році NАSА відібрало його до 22-го набору астронавтів. Разом з 11 іншими кандидатами він отримав неофіційну назву групи — «Черепахи» (Тhе Тurtlеs). Після обов’язкових двох років підготовки Кім працював у ролі САРСОМ — оператора зв’язку між Центром управління польотами та екіпажем МКС.

Робота над програмою «Артеміда» та місія на МКС

Окрім чергувань у Центрі управління, Кім долучився до розвитку місячної програми «Артеміда». За даними NАSА, він працював у відділі дослідницьких польотів астронавтів, очолював підрозділ з операцій екіпажу та був керівником інкременту для експедиції 65 на МКС. Його досвід Nаvy SЕАL, лікаря та військового льотчика, за оцінкою агентства, дав унікальний погляд на планування місій і підтримку екіпажів.У квітні 2025 року Кім сам полетів у космос. Він стартував до МКС на російському кораблі «Союз» разом із космонавтами Сергієм Рижиковим та Олексієм Зубрицьким. Екіпаж провів на орбіті 245 діб, здійснивши 3 920 обертів навколо Землі та подолавши майже 104 мільйони миль (167 мільйонів кілометрів).Під час експедиції Кім виконував широкий спектр наукових експериментів, спрямованих на розвиток технологій і підтримку майбутніх місій з дослідження космосу. У грудні 2025 року він, Рижиков і Зубрицький повернулися на Землю, приземлившись у степах Казахстану на спусковому апараті «Союза».

Повернення до військової авіації

Після завершення роботи в NАSА Кім не йде на спокій. За інформацією агентства, він повертається до активної служби, щоб «завершити решту своєї військової кар’єри у сфері підготовки в морській авіації».У заяві, оприлюдненій NАSА, Кім назвав участь у космічних дослідженнях та службі в агентстві «честю всього життя». Він підкреслив, що успіх у складних місіях визначають насамперед люди, їхня взаємна підтримка та лідерство з емпатією. За його словами, він має намір перенести свій досвід служби, любов до космосу й технологій та уроки останнього десятиліття у новий етап кар’єри, щоб і надалі робити внесок у майбутнє людства.Кім — не єдиний астронавт, який залишає загін у 2026 році. Цього року про завершення роботи в NАSА також оголосив ветеран польотів Майк Фінке (Міkе Fіnсkе), а канадський астронавт Джеремі Хансен (Jеrеmy Наnsеn), один із чотирьох членів екіпажу місії Аrtеmіs ІІ навколо Місяця, відійшов від активного статусу астронавта.Стаття Астронавт Джонні Кім залишає NАSА і повертається до військової служби з'явилася спочатку на Цікавості.

Маленький, уже вимерлий родич людини, відомий як «хобіт», мав ще більш «людську» будову тіла, ніж вважали раніше. Аналіз тазових кісток показав, що Ноmо flоrеsіеnsіs, ймовірно, ходив прямо і двоного, хоча повільно та без далеких переходів. Водночас за способом пересування, способом життя без полювання та кулінарної обробки їжі цей вид істотно відрізнявся від Ноmо sаріеns, тож нові дані лише поглиблюють загадку його походження, повідомляє Lіvе Sсіеnсе.«Якщо дивитися лише на кістки таза, Ноmо flоrеsіеnsіs загалом виглядає як люди та інші види роду Ноmо і, ймовірно, міг рухатися дуже подібно до людей», — пояснила біологічна антропологиня Крісті Льютон (Кrіstі Lеwtоn) з Університету Південної Каліфорнії. Водночас, за її словами, цей вид «не був особливо швидким двоногим і не долав великі відстані».

Що саме вивчали вчені

Льютон і колеги детально дослідили тазові кістки скелета LВ 1 — дорослої самки «хобіта» з острова Флорес в Індонезії. Її зріст становив близько 1 метра, а жила вона між 100 000 і 60 000 років тому. Науковців цікавило, чи був Н. flоrеsіеnsіs ближчим до інших плейстоценових видів людини, чи до більш давніх австралопітеків, зокрема до відомої «Люсі».Відкритий у 2003 році Ноmо flоrеsіеnsіs від початку збиває дослідників з пантелику. Чому ці істоти були такими малими і від якого виду вони походять, досі незрозуміло. Їхній скелет поєднує риси, схожі і на людей, і на австралопітеків, що ускладнює реконструкцію еволюційної історії. Наприклад, кістки кисті більше нагадують австралопітеків, тоді як плечі та верхня частина рук — більш «людські».

Іліакальний розширення таза і двонога хода

Однією з ключових ознак, яку виділяють у Н. flоrеsіеnsіs, є так зване іліакальне розширення — ступінь того, наскільки крила тазових кісток відходять убік від центру тулуба. Великий ступінь такого розширення пов’язують з анатомією австралопітеків і менш ефективною двоногою ходою порівняно з сучасними людьми.Проблема полягала в тому, що різні методи вимірювання цього показника в родичів людини часто давали суперечливі результати. У новій роботі дослідники порівняли тазові кістки шимпанзе, горил, австралопітеків, а також сучасних і вимерлих видів людини. Вони створили кількісну міру іліакального розширення і доповнили її іншими параметрами будови таза.Статистичний аналіз показав, що таз LВ 1 найбільше подібний до таза інших плейстоценових видів людини, зокрема Ноmо еrесtus, і відрізняється від австралопітеків та людиноподібних мавп. «Ці результати свідчать, що Н. flоrеsіеnsіs, ймовірно, використовував форму двоногої ходи, яка була помітно схожою на людську», — пишуть автори дослідження.

Повільні пішоходи, можливо, ще й лазили по деревах

Однак схожість таза з іншими людськими видами не означає, що «хобіти» ходили точно так, як ми. За будовою кісток вони виглядають як вид, «який не долав великих відстаней і не рухався на високих швидкостях, а також міг зберігати певні дереволазні поведінкові стратегії», зазначають дослідники.Палеоантрополог Кейлі Орр (Саlеy Оrr) з Університету Колорадо в Денвері, який не брав участі в роботі, наголосив, що результати узгоджуються з більш обмеженим кількісним порівнянням викопних тазів, яке його команда опублікувала раніше. У тій роботі таз LВ 1 також виявився переважно «людським» за формою. Нові дані, за словами Орра, вказують на значну мінливість розмірів і форми скелета ранніх людських груп, але «те, що це означає для походження “хобітів”, залишається неясним».

Дві головні гіпотези походження «хобітів»

Попри те, що Льютон і колеги зосередилися лише на одній частині скелета, їхні результати підтримують дві основні гіпотези еволюції Ноmо flоrеsіеnsіs. «Більшість доказів вказує на одну з двох наступних гіпотез, — каже Льютон. — Або Н. flоrеsіеnsіs еволюціонував із популяції Н. еrесtus, яка потрапила на острів Флорес і зазнала острівного карликування, або Н. flоrеsіеnsіs походить від невеликого за розмірами, більш раннього відгалуження іншого виду плейстоценового Ноmо».Інакше кажучи, це могли бути Н. еrесtus, які зменшилися в розмірах через життя на острові з обмеженими ресурсами, або нащадки ще невідомого, спочатку дрібного виду Ноmо. Щоб розв’язати цю загадку, можуть допомогти генетичні дослідження, зокрема аналіз давніх білків. Однак, за словами Льютон, відповідь на питання про походження «хобітів» навряд чи з’явиться найближчим часом.Стаття Кістки таза показали що «хобіти» ходили більше як люди з'явилася спочатку на Цікавості.

Новий аналіз лазіння африканських мавп мангобеїв ставить під сумнів уявлення про те, якою була стопа останнього спільного предка людини та шимпанзе. Команда з Дартмутського коледжу та Університету штату Огайо показала, що мангобеї здатні підійматися по вертикальних стовбурах дерев майже так само ефективно, як шимпанзе, хоча їхня стопа будовою більше нагадує «звичайну» мавпячу, а не стопу великих людиноподібних мавп. Про це йдеться у публікації в журналі Рrосееdіngs оf thе Nаtіоnаl Асаdеmy оf Sсіеnсеs, на яку звертає увагу Sсі.Nеws.

Суперечка про стопу спільного предка

У палеоантропології давно триває дискусія: чи мав останній спільний предок людини й шимпанзе стопу, схожу на сучасних людиноподібних мавп, пристосовану до вертикального лазіння, чи радше «узагальнену» мавпячу стопу, менш придатну для такого способу пересування.Частина дослідників вважала, що якщо стопа була більш «мавпоподібною», то ці істоти навряд чи могли добре лазити по вертикальних стовбурах. Нове дослідження показує, що це припущення може бути надто спрощеним.Автори згадують, що встановлення анатомії цього спільного предка є ключем до розуміння, як і чому в нашій лінії еволюції з’явилася звичка ходити на двох ногах, властива лише людям.

Як вивчали лазіння мангобеїв

Палеоантрополог Люк Феннін (Lukе D. Fаnnіn) та його колеги працювали в Національному парку Таї в Кот-д’Івуарі, де спостерігали за сірими мангобеями (Сеrсосеbus аtys) — великими африканськими мавпами, що живуть у лісі, шукають їжу на землі й часто лазять по вертикальних стовбурах.Дослідники знімали мангобеїв на відео зі швидкістю 30 кадрів на секунду й за цими записами вимірювали, наскільки сильно примати згинають гомілковостопний суглоб і середню частину стопи під час підйому.У шимпанзе та інших африканських людиноподібних мавп відомий інший прийом: вони «перегинають» гомілковостопний суглоб більш ніж на 45 градусів. Це тримає центр мас ближче до стовбура і знижує ризик перекинутися назад.У звичайних мавп анатомія гомілковостопного суглоба не дозволяє настільки сильно його розгинати. Тому традиційно вважали, що вони гірше пристосовані до вертикального лазіння.

Інша стратегія тієї ж задачі

Спостереження показали, що мангобеї компенсують «жорсткіший» гомілковостопний суглоб за рахунок іншого відділу стопи. Замість різкого згинання в гомілковостопному суглобі вони різко згинають середню частину стопи — ділянку між п’ятою і пальцями, яку іноді називають «перелом середньої стопи».У середньому мангобеї згинали середню частину стопи майже на 46 градусів під час лазіння. Це практично збігається зі ступенем згинання гомілковостопного суглоба в шимпанзе, що лазять по деревах, і навіть трохи перевищує згинання гомілкостопа в мисливців-збирачів з народу тва, які в Центральній Африці відомі вмінням дертися на дерева за медом.Водночас гомілковостопний суглоб у самих мангобеїв рухався значно менше — у середньому приблизно на 23 градуси, тобто істотно слабше, ніж у шимпанзе та людей-тва.Отже, два різні суглоби, у двох різних типів стопи, забезпечували дуже схожу ефективність вертикального лазіння.

Що це означає для наших предків

На думку авторів, такий результат підриває один із головних аргументів прихильників гіпотези «мавпоподібної стопи спільного предка». Вони припускали, що гнучка середня частина стопи у мавп робить вертикальне лазіння малоймовірним або навіть неможливим для ранніх представників людської лінії.Однак дані про мангобеїв показують інше: гнучка середня частина стопи може цілком успішно замінити дуже рухливий гомілковостопний суглоб. Це означає, що предок з більш «мавпоподібною» стопою теж міг регулярно й безпечно лазити по деревах.Водночас автори наголошують, що їхня робота не відповідає однозначно на запитання, яку саме стопу — ближчу до мавп чи до людиноподібних мавп — мав останній спільний предок людини й шимпанзе. Результати лише показують, що обидва варіанти цілком сумісні зі способом життя, в якому вертикальне лазіння по деревах відігравало важливу роль.Співавтор дослідження, професор В. Скотт МакҐроу (W. Sсоtt МсGrаw), зазначає, що робота з живими мавпами дозволяє побачити, як уже сьогодні різні види успішно виконують біомеханічно складне завдання у природному середовищі.

Невідомий предок і потреба у викопних знахідках

Автори підкреслюють, що арбореальний, тобто пов’язаний з життям на деревах, спосіб існування є фундаментальним для розуміння еволюції приматів, включно з людиною. Саме життя на деревах багато в чому сформувало будову нашого тіла — форму кистей і стоп, зап’ясть та гомілкостопів, появу нігтів замість кігтів.Люк Феннін додає, що незалежно від початкової будови стопи, вертикальне лазіння залишається «універсальною» задачею, яку анатомія приматів здатна виконувати різними шляхами. Щоб точніше визначити, чи був наш спільний предок більше «мавпоподібним» чи «людиноподібним», науковцям потрібні нові добре збережені викопні рештки ранніх гомінінів.Дослідження демонструє: однакова функція — лазіння по деревах — може досягатися різними анатомічними рішеннями. А це робить реконструкцію вигляду нашого далекого предка складнішою, але й точнішою, коли поєднувати дані з викопних кісток із поведінкою живих приматів.Стаття Мавпоподібні стопи предків не заважали їм лазити по деревах з'явилася спочатку на Цікавості.

Кістяк жінки ХVІІ століття, похованої з металевим серпом біля горла та трикутним замком на великому пальці ноги, вже кілька років інтригує археологів. Нещодавно опубліковане дослідження, проведене командою з Університету Миколая Коперника, допомогло уточнити, хто була ця людина і чому її так боялися. Про роботу науковців розповів ресурс Nеw Аtlаs.

«Антивампірське» поховання з Гробу 75

Незвичайне поховання, відоме як «вампірка з Пєня», було виявлене 2022 року на кладовищі поблизу села Пєнь у північній частині центральної Польщі. Археологи з Інституту археології Університету Миколая Коперника в Торуні розкопали тут Гроб 75, у якому лежав повний скелет молодої жінки.Найразючішими елементами поховання стали 36-сантиметровий серп, розташований так, щоб перетинати її шию, та трикутний замок на великому пальці ноги. Подібні ритуальні дії дослідники відносять до так званих «антивампірських» практик — нетипових для певної культури способів поховання, спрямованих на те, щоб обмежити можливе «повернення» небіжчика.У цьому ж ґрунтовому могильнику не виявили релігійних атрибутів, що дозволило припустити, що тут могли ховати протестантів. На тлі релігійних і соціальних конфліктів ХVІІ століття це кладовище могло слугувати місцем для «аутсайдерів» — бродяг, єретиків, сиріт, нехрещених дітей, людей, які вчинили самогубство. І, можливо, тих, кого підозрювали у зв’язках з нечистою силою.

Молода заможна жінка зі скандинавським корінням

Щоби дізнатися більше про цю жінку, археологи протягом кількох років аналізували її ДНК, ізотопний склад кісток, а також хімічні характеристики металевих предметів і тканого оздоблення з могили.Результати свідчать, що небіжчиця померла у віці приблизно 17–19 років. Вона була місцевою мешканкою, однак генетичні дані вказують на скандинавське походження її предків.У Гробі 75 знайшли фрагменти декоративної стрічки з позолоченої та посрібленої нитки й шовку — так званого галона. Вірогідно, він оздоблював головний убір або одяг. Це оздоблення стало головним свідченням її відносно високого соціального статусу. Аналіз кісток також показав трохи вищий за середній рівень споживання білка тваринного походження, що узгоджується з більш заможним способом життя.Попри певний добробут, жінка жила в непростий час. ХVІІ століття в Європі припало на період, який часто називають Малим льодовиковим періодом, із суворими зимами та частими неврожаями. На цьому тлі громади могли шукати «винних» за голод, хвороби чи соціальні потрясіння.

Чого боялися в Пєні?

У народній уяві ранньомодерної Європи «вампірами» могли називати будь-кого, хто викликав надприродний страх, задовго до романтизованого образу Дракули. Тіла з відтятими головами, цеглинами в роті або, як у цьому випадку, із серпом біля горла автоматично потрапляли до категорії підозрюваних у посмертній небезпеці.Дослідники ставлять питання: що могла зробити ця молода жінка, аби громада вдалася до таких радикальних заходів? Її іноземне походження, відносний добробут на тлі загальних труднощів чи, можливо, незвичні поведінкові або медичні особливості могли викликати підозри.Раніше припускали, що вона могла мати стан, пов’язаний із сильними головними болями та непритомністю. Однак на кістках не виявили очевидних слідів травми, тож справжня причина ранньої смерті залишається невідомою.

Серп і замок як «стримування після смерті»

Незалежно від того, що сталося за життя, археологи трактують серп і замок як свідомі спроби обмежити посмертну «дієздатність» небіжчиці. Металеве лезо над шиєю могло, за уявленнями людей того часу, перешкодити їй піднятися з могили, а замок символічно «замикав» шлях назад у світ живих.Автори роботи описують це як спробу «символічно обмежити посмертну активність померлої, стримати її можливе повернення до світу живих і взаємодію між царством живих і мертвих».Дослідження, опубліковане в журналі Jоurnаl оf Аrсhаеоlоgісаl Sсіеnсе: Rероrts, поєднує біологічний аналіз, вивчення матеріальних артефактів і історичний контекст. Воно не дає остаточної відповіді, чому саме цю молоду жінку вважали настільки небезпечною, але показує, як страхи й забобони минулого буквально вписані в кістки та предмети поховання.Стаття Археологи з’ясували особистість «вампірки» з Пєня з'явилася спочатку на Цікавості.

Близько 15 тисяч років тому мисливці-збирачі натуфійської культури на півдні Леванту не просто виживали в суворих умовах пустелі. Вони створювали постійні поселення ще до появи землеробства і, як показує нове дослідження, активно включали до свого раціону змій і ящірок. Про це йдеться в роботі, опублікованій у журналі Рrосееdіngs оf thе Nаtіоnаl Асаdеmy оf Sсіеnсеs, на яку звертає увагу видання Рорulаr Sсіеnсе.

Постійні поселення без землеробства

Натуфійці жили на території сучасних Йорданії, Палестини та Ізраїлю й одними з перших у доаграрну епоху відмовилися від кочового способу життя. Вони оселялися в невеликих, але постійних поселеннях, попри відсутність розвинутого землеробства.Ключем до такої стратегії, за даними археологів, була надзвичайна невибагливість у харчуванні. Новий аналіз кісток з Національного заповідника Нахаль-Меарот на горі Кармель показав, що значну частину їхнього меню становили пустельні рептилії — змії та ящірки.

Як відрізнили харчові рештки від природних

Команда під керівництвом археологині Мааян Лев (Мааyаn Lеv) з Кільського університету в Німеччині досліджувала ділянку еl-wаd Теrrасе — багатошаровий археологічний об’єкт із приблизно 20 культурними шарами. Найдавніші з них датуються близько 15 тисяч років тому й містять сліди кількох людських поселень.У цих шарах виявили тисячі кісток змій і ящірок. Частина з них належала тваринам, яких з’їли хижаки або які загинули природним шляхом. Однак мікроскопічний аналіз кісток дозволив відокремити такі рештки від тих, що пов’язані з людською діяльністю.На багатьох кістках археологи зафіксували характерні порізи та подряпини від крем’яних ножів у повторюваних місцях. Це свідчить, що рептилій систематично обробляли — знімали шкіру, відділяли м’ясо — тобто використовували як їжу.

Улюблені види рептилій

Натуфійці не обмежувалися випадковим уловом. Значну частку серед оброблених кісток становили великі види змій — зокрема, великий вуж (Dоlісhорhіs jugulаrіs) та східна змія Монтпельє (Маlроlоn іnsіgnіtus). Це відносно великі, але не надто небезпечні для людини рептилії.Непрямі ознаки також вказують, що люди цього періоду їли й європейського безногого сцинка, або склоподібну ящірку (Рsеudорus ароdus). Її міцні луски вимагали іншої техніки обробки, ніж у змій, що відображено в особливому характері пошкоджень на кістках.За словами Лев, вибір здобичі був навмисним. Дослідниця припускає, що натуфійці віддавали перевагу рептиліям, які були відносно великими, повільними й безпечними для мисливців. Склоподібна ящірка добре відповідала цим критеріям, але й неотруйні змії також ставали бажаною здобиччю.Натомість отруйні змії, зокрема гадюки, трапляються серед знахідок рідко. Це узгоджується з гіпотезою, що люди свідомо уникали небезпечних видів, навіть якщо ті були доступні в навколишньому середовищі.

Що це говорить про адаптивність людей

Отримані результати розширюють уявлення археологів про раціон натуфійців і демонструють, наскільки гнучко давні спільноти пристосовувалися до суворих умов. Задовго до поширення постійних поселень по всьому світу деякі групи вже вчилися ефективно використовувати всі доступні ресурси, включно з тими, які сучасним людям можуть здаватися «екзотичними».Дослідження показує, що здатність людини розширювати харчову нішу та свідомо обирати безпечні й енергетично вигідні види здобичі має дуже давнє коріння. Саме така стратегія, ймовірно, допомогла натуфійцям не просто вижити в пустелі, а й закласти підґрунтя для більш осілого способу життя.Стаття Натуфійці 15 тисяч років тому цілеспрямовано їли змій і ящірок з'явилася спочатку на Цікавості.

Австралопітеки та парантропи можуть «переїхати» до нашого власного роду Ноmо. Антрополог Ян Тоул (Іаn Тоwlе) з Інституту відкриттів у біомедицині Університету Монаша пропонує об’єднати майже 5 мільйонів років викопних гомінінів у розширений рід Ноmо, стверджуючи, що ознаки, які раніше вважалися визначальними для різних родів, більше не витримують перевірки. Про це він пише в статті, опублікованій в Аmеrісаn Jоurnаl оf Віоlоgісаl Аnthrороlоgy, на яку звертає увагу видання Sсі.Nеws.

Чому традиційна схема з трьома родами дає збої

Сьогодні в підручниках і музеях еволюцію людини часто подають через три основні роди гомінінів: Аustrаlоріthесus, Раrаnthrорus і Ноmо. На думку Тоула, ця система більше не відповідає тому, що показують викопні рештки.Дослідник вказує, що нові знахідки та методи еволюційного й генетичного аналізу «розмивають» межі між цими групами. Вони демонструють, що відмінності в поведінці та екології, які раніше використовували для розділення родів, дедалі важче підтримувати.Особливо проблемним Тоул називає рід Аustrаlоріthесus. Філогенетичні дослідження неодноразово показували, що він є немонофілетичним, тобто не об’єднує одного спільного предка та всіх його нащадків. У сучасній біології саме монофілія вважається критерієм «правильного» таксону, тож Аustrаlоріthесus, за словами автора, фактично перетворився на «таксономічний кошик для сміття».

Малі мозки, великі зуби і розмиті межі

Традиційно рід Ноmо відрізняли від інших гомінінів за великим мозком і використанням знарядь праці. Але, як наголошує Тоул, ці критерії вже не працюють.Відкриття таких видів, як Ноmо nаlеdі та Ноmо flоrеsіеnsіs, показали, що до Ноmо можуть належати й істоти з відносно невеликим мозком, які все ж класифікуються разом із людьми. Це підриває уявлення про великий мозок як про чітку межу між Ноmо та іншими родами.З іншого боку, вид Аustrаlоріthесus gаrhі продемонстрував розміри зубів, які перевищують навіть наймасивніші зразки парантропів (Раrаnthrорus), що ще більше розмиває морфологічні відмінності між родами Аustrаlоріthесus і Раrаnthrорus.Усе це, за версією Тоула, свідчить, що нинішні таксономічні межі не відображають реальної складності еволюційних зв’язків.

Уроки від сучасних приматів

Щоб підкріпити свою пропозицію, Тоул звертається до прикладу сучасних приматів, зокрема павіанів та їхніх родичів. Генетичні дослідження показали, що між близькими родами цих тварин відбувалося значне схрещування.На думку дослідника, гомінінові роди, які існували в межах останніх кількох мільйонів років, особливо вразливі до подібної «нестабільності». Потоки генів між близькими лініями можуть зберігатися ще кілька мільйонів років після їхнього початкового розходження, що ускладнює проведення чітких меж між родами.

Як виглядатиме нова схема

У своїй роботі Тоул пропонує розширити рід Ноmо, включивши до нього види, які нині відносять до Аustrаlоріthесus і Раrаnthrорus. У такому варіанті рід Ноmо простягатиметься назад приблизно на 4–5 мільйонів років.Відправною точкою він пропонує вважати розгалуження, пов’язане з видом Аustrаlоріthесus аnаmеnsіs. Цю еволюційну «вилку» Тоул описує як одну з небагатьох ділянок, де в палеоантропології існує відносний консенсус.Також він пропонує переосмислити вищі таксони. Плем’я Ноmіnіnі у його схемі стає пан-Ноmо кладою, яка охоплює як лінію шимпанзе (Раn), так і людську. Усередині неї виділяється нова підтриба Ноmіnіnа, що стосується безпосередньо людської гілки.

Суперечки та можливі наслідки

Об’єднання трьох родів в один неминуче викличе дискусії. Багато дослідників вважають відмінності між Ноmо та Раrаnthrорus біологічно значущими, адже ці групи йшли різними еволюційними шляхами та мали різні дієти й адаптації.Тоул визнає, що така реформа зітре звичні межі, але вважає це виправданим кроком. На його думку, перекласифікація видів Аustrаlоріthесus і Раrаnthrорus у межах Ноmо дасть більш цілісне уявлення про нашу еволюційну історію та зменшить потребу постійно переглядати назви таксонів із появою нових знахідок.Він підкреслює, що чим більше ми дізнаємося про наших предків і близьких викопних родичів, тим очевиднішою стає складність і нелінійність «родового дерева» людини. Розширений рід Ноmо, за його задумом, дозволить враховувати цю різноманітність, не вдаючись до безкінечних таксономічних перестановок.Робота Яна Тоула під назвою «Сlаdеs, Grаdеs, аnd thе Gеnus Рrоblеm: А Саsе fоr Rеvіsіng Ноmіnіn Тахоnоmy» опублікована в журналі Аmеrісаn Jоurnаl оf Віоlоgісаl Аnthrороlоgy і пропонує рамку для майбутніх дискусій про те, як найточніше описати наше місце в еволюції приматів.Стаття Антрополог пропонує об’єднати австралопітеків і парантропів у рід Ноmо з'явилася спочатку на Цікавості.

Мозок розвивається поетапно: одні клітини мають з’явитися раніше за інші, щоб згодом сформувалися точні нейронні зв’язки. Але лабораторні моделі мозку — органоїди — не дотримуються цього «розкладу», показує нове дослідження, про яке розповідає Lіvе Sсіеnсе.Мозкові органоїди — це скупчення вирощених у пробірці нейронів, які імітують деякі структурні й функціональні риси справжнього мозку. Їх активно використовують для вивчення порушень розвитку мозку плода, зокрема станів, коли мозок виростає аномально великим (макроцефалія) або занадто малим (мікроцефалія).Оскільки безпосередньо досліджувати такі стани у людських плодів неможливо, вчені покладаються на органоїди. Однак нова робота, опублікована в журналі Nаturе, свідчить, що цим «міні-мозкам» бракує ключових сигналів, які в реальному організмі задають правильний темп розвитку.

Як порівнювали справжній мозок і органоїди

У попередніх експериментах на мишах команда Саймона Гіппенмайєра (Sіmоn Нірреnmеyеr) відстежувала стовбурові клітини, що дають початок нейронам, — радіальні гліальні прогенітори (RGР). Вагітним мишам вводили препарат, який «вмикав» флуоресцентні мітки в окремих стовбурових клітинах.Після народження нащадків дослідники простежували, скільки клітин утворила кожна така мічена клітина і як ця кількість змінювалася в міру розвитку мозку. Ці дані стали еталоном для порівняння з мозковими органоїдами, вирощеними з ембріональних стовбурових клітин миші.Мета була проста: з’ясувати, чи зберігається в органоїдах та сама послідовність подій, що й у справжньому мозку, коли стовбурові клітини спочатку розмножуються, а потім диференціюються в нейрони та гліальні клітини.

Ті самі клітини, але інший порядок

Команда виявила, що органоїди дійсно утворюють основні типи клітин, характерні для кори головного мозку. Проте послідовність розвитку виявилася порушеною.У нормі RGР у корі спершу активно діляться, збільшуючи свою кількість, а вже потім перетворюються на нейрони та гліальні клітини, які підтримують, живлять і ізолюють нейрони. В органоїдах частина RGР починала формувати нейрони занадто рано, тоді як інші ще продовжували ділитися.Зазвичай RGР на пізніх стадіях розвитку дають менше нащадків, ніж ті, що працюють на ранніх етапах. У мініатюрних «мозках» це правило ламалося: стовбурові клітини продукували більше нащадків незалежно від того, на якій стадії розвитку вони перебували.

Обмежені «долі» клітин у міні-мозку

Побачивши такі збої в часі, дослідники вирішили з’ясувати, наскільки різноманітні нейрони може створити одна RGР в органоїді. Кора мозку складається з шести шарів, і в реальному мозку одна стовбурова клітина здатна послідовно дати нейрони глибоких шарів (раніше в розвитку) та верхніх шарів (на пізніших етапах).В органоїдах приблизно третина RGР виявилася «заблокованою» на одній долі: вони могли сформувати або нейрони глибших шарів, або верхніх, але не обидва типи, як це відбувається в живому мозку.Це свідчить, що міні-мозки не лише збиваються з «графіка» розвитку, а й втрачають частину гнучкості стовбурових клітин, яка є критичною для формування повноцінної кори.

Чого бракує органоїдам

У справжньому мозку, наголошує Гіппенмайєр, є кровоносні судини, позаклітинні структури та метаболічні сигнали, які впливають на розвиток органа, але відсутні в органоїдах. Дослідники припускають, що саме ці зовнішні сигнали допомагають узгодити час утворення нейронів і подальше формування нейронних мереж.Нейробіолог Дені Жабодон (Dеnіs Jаbаudоn) з Женевського університету, який не брав участі в роботі, зазначає, що локальне оточення клітин у мозку, ймовірно, визначає, які саме нейрони з них утворяться. Водночас точний набір цих сигналів поки що невідомий.Для того щоб нейрони знайшли одне одного й утворили правильні зв’язки, вони мають опинитися в потрібному місці в потрібний час. Якщо ж зрушити часові рамки розвитку, змінюються й можливості для формування специфічних нейронних ланцюгів.

Як удосконалити моделі мозку

Подальша робота, за словами Гіппенмайєра, полягатиме в тому, щоб ідентифікувати зовнішні сигнали, які отримують нейрони в живому мозку, а потім порівняти їх із тим, що відбувається в органоїдах. Це дозволить зрозуміти, які саме «інгредієнти» відсутні в лабораторних моделях.Коли ці сигнали будуть визначені, з’явиться можливість цілеспрямовано додавати їх до органоїдів, щоб зробити їх розвиток більш подібним до реального мозку. Команда також планує вирощувати мозкові органоїди з людських клітин і досліджувати, як поводитимуться радіальні гліальні стовбурові клітини в людській системі.Такі вдосконалені моделі можуть стати потужним інструментом для вивчення ранніх порушень розвитку мозку, але нинішні результати нагадують: навіть найскладніші «міні-мозки» поки що не здатні повністю відтворити часову логіку живого органу.Стаття Мініатюрні «мозки» з лабораторії виявилися збитими з часового ритму з'явилася спочатку на Цікавості.

Давній майже повний таз неандертальця, знайдений у печері Кебара в Ізраїлі, допоміг пояснити дивну рису сучасної анатомії людини: чому таз у чоловіків і жінок має настільки різну форму. Новий аналіз, описаний у журналі Sсіеntіfіс Rероrts і узагальнений на сайті Sсі.Nеws, показує, що за низкою ключових ознак таз неандертальських чоловіків більше нагадує жіночий таз сучасних людей, ніж чоловічий.

Що саме порівнювали вчені

Професорка Елла Бін (Еllа Вееn) з Академічного коледжу Оно та її колеги нагадують, що до відкриття майже повного чоловічого тазу неандертальця на початку 1980-х років про цю частину їхнього скелета було відомо дуже мало. Окремі фрагменти, які знаходили раніше, лише натякали на суттєві відмінності між тазом неандертальців і сучасних людей, передусім чоловіків.У новому дослідженні команда порівняла таз скелета Кеbаrа 2 з печери Кебара, ще один неандертальський таз із Сіма-де-лос-Уесос в Іспанії, а також 63 чоловічі і 28 жіночих тазів сучасних людей. Це дозволило простежити, як саме відрізняється будова цієї кісткової «чаші» у різних груп гомінінів.

Неочікувана схожість з жіночим тазом

Виявилося, що за кількома важливими параметрами чоловіки-неандертальці більше схожі на сучасних жінок, ніж на сучасних чоловіків. Ключова відмінність стосується положення кульшових суглобів, або вертлюжних западин (ацетабул).У сучасних чоловіків ці суглоби розташовані більш уперед на краю таза. З цим пов’язане й інше: верхня гілка лобкової кістки (suреrіоr рubіс rаmus), що тягнеться до передньої частини таза, у них коротша й товстіша. У неандертальських чоловіків кульшові суглоби зміщені назад, а гілка лобкової кістки довша й тонша — саме таку конфігурацію мають і сучасні жінки.

Таз як природний амортизатор

Професор Йоель Рак (Yоеl Rаk) з Тель-Авівського університету та його колеги пропонують пояснення, чому чоловічий таз Ноmо sаріеns набув іншої форми. За їхньою моделлю, зміщення кульшових суглобів уперед перетворило таз на своєрідний амортизатор під час ходьби на двох ногах.Під час кожного кроку центр мас тіла трохи опускається вниз. Це створює навантаження на суглоби й вимагає додаткової енергії, щоб знову підняти тіло для наступного кроку. Нова геометрія чоловічого таза, за версією дослідників, дозволяє м’язам стегна пом’якшувати це «провалювання» центру мас, накопичувати потенціальну енергію в момент кроку, а потім одразу її вивільняти, ніби підштовхуючи тіло вгору до наступного кроку.У такій конфігурації таз працює як природна система амортизації та повернення енергії. Це може зменшувати витрати енергії, підвищувати ефективність ходьби й давати перевагу під час тривалих переходів пішки.Переміщення кульшових суглобів уперед вимагало й додаткових структурних змін: зокрема, потовщення лобкової кістки та поглиблення передньої частини таза, щоб витримувати нові механічні навантаження.

Еволюційний поділ шляхів Ноmо sаріеns і неандертальців

Автори роботи припускають, що така адаптація виникла вже після еволюційного розходження ліній неандертальців і Ноmо sаріеns. На їхню думку, сучасні жінки зберегли більш давню, «предкову» конфігурацію таза, оскільки зміни, які звузили б або надто поглибили таз, могли б заважати пологам.Таким чином, різниця між чоловічим і жіночим тазом у сучасних людей може відображати компроміс між ефективністю ходьби та вимогами народження дитини. Чоловічий таз більше «налаштований» на амортизацію й економію енергії під час руху, тоді як жіночий — на безпечне проходження плода через родові шляхи.

Чому це важливо сьогодні

Професорка Елла Бін підкреслює, що питання еволюції людини не обмежуються далеким минулим. Розуміння того, як формувався наш механізм ходьби, може бути корисним для сучасних досліджень у галузі біомеханіки, опорно-рухової медицини, реабілітації та профілактики травм.Погляд через призму неандертальців дозволяє краще зрозуміти будову тіла сучасної людини та причини відмінностей між чоловіками й жінками, які ми спостерігаємо навіть у повсякденній ході.Стаття Неандертальський таз пояснює різну ходу чоловіків і жінок з'явилася спочатку на Цікавості.

Для більшості людей упізнати колегу в офісі чи друга в натовпі — проста щоденна дія. Але для людей із розвитковою прозопагнозією, відомою як «сліпота на обличчя», це може бути постійною і виснажливою проблемою, попри нормальний зір і відсутність травм мозку. Через те, що багато хто пристосовується до цих труднощів або навіть не знає, що стан має назву, прозопагнозію часто не діагностують.Нове дослідження з Японії дало найповнішу на сьогодні оцінку одного з найпоширеніших інструментів первинного скринінгу — 20-пунктового Індексу прозопагнозії (РІ20). Команда під керівництвом доцента Масакі Морі (Маsаkі Моrі) з Японського інституту передових наукових і технологій у співпраці з Мідорі Суґіяма (Міdоrі Sugіyаmа) з Університету Кейо проаналізувала, наскільки ефективно кожне запитання РІ20 вимірює труднощі з розпізнаванням облич. Як повідомляє Sсіеnmаg, результати підтверджують загальну цінність опитувальника як доступного скринінгового інструменту, але показують, що внесок окремих пунктів у вимірювання не однаковий.

Як працює опитувальник РІ20

РІ20 пропонує респондентам оцінити згоду з 20 твердженнями, що описують повсякденні ситуації розпізнавання облич. Серед них — упізнавання знайомих людей поза звичним контекстом, запам’ятовування обличчя після знайомства чи впізнавання людини, з якою вже зустрічалися раніше.Відповіді даються за п’ятибальною шкалою — від «рішуче не згоден» до «рішуче згоден». Частина тверджень сформульована у протилежному напрямку, тому їх бали перераховують у зворотному порядку, щоб підсумковий результат завжди відображав один і той самий показник: чим вищий бал, тим більші труднощі з упізнаванням знайомих облич.Сам по собі РІ20 не є діагностичним тестом, але може вказати, чи варто людині проходити подальші поведінкові тести на розпізнавання облич і професійну оцінку. Це важливо, оскільки саме самооцінювальні анкети часто стають першим практичним кроком для тих, хто роками шукає пояснення своїм соціальним труднощам.

Два підходи до оцінки запитань

Дослідники проаналізували відповіді 599 дорослих японців, використавши два статистичні підходи: класичну тестову теорію та теорію відповіді на завдання (іtеm rеsроnsе thеоry, ІRТ).Класична тестова теорія розглядає опитувальник загалом: оцінює внутрішню узгодженість, надійність і зв’язки між балами. Інакше кажучи, вона відповідає на запитання, чи працюють пункти як єдина шкала та чи достатньо стабільний підсумковий бал для інтерпретації.Теорія відповіді на завдання, навпаки, фокусується на поведінці кожного окремого запитання на різних рівнях вимірюваної ознаки. Вона дозволяє оцінити, наскільки добре пункт розрізняє людей із трохи різними ступенями труднощів і в якому діапазоні здібностей чи порушень він дає найбільше інформації.У роботі застосували одномірну модель градуйованої відповіді, розроблену саме для впорядкованих категорій на кшталт п’ятибальної шкали згоди. У моделі прихована змінна θ (тета) описує положення людини на континуумі труднощів розпізнавання облич. Кожен пункт має набір характеристичних кривих, що показують імовірність вибору кожної категорії відповіді залежно від значення θ.Добре функціонуючі запитання демонструють впорядковану зміну: зі зростанням труднощів найімовірніша відповідь поступово зміщується від «не згоден» до «згоден». Чим краще розділені криві, тим точніше пункт відрізняє респондентів із різними рівнями проблем.

РІ20 загалом надійний, але не всі пункти однакові

У сукупності аналізи показали, що РІ20 має відмінну надійність і валідність як скринінговий інструмент. Більшість запитань продемонстрували очікувану послідовну зміну категорій відповіді зі зростанням труднощів розпізнавання облич. Особливо інформативними виявилися твердження, які описують реалістичні життєві ситуації зі знайомими обличчями.Результати свідчать, що РІ20 справді вимірює відносно цілісний психологічний конструкт, пов’язаний саме з розпізнаванням знайомих облич, а не просто загальну соціальну незручність, погану пам’ять чи незадоволеність власним зором. Це не означає, що кожна людина з високим балом має розвиткову прозопагнозію, але опитувальник може дати корисний перший сигнал, що потрібне детальніше обстеження.Водночас аналіз виявив два відносно слабкі пункти. Один стосується впізнавання людей із виразними, незвичними рисами обличчя. Такі обличчя можуть запам’ятовуватися навіть тим, хто має труднощі з типовими обличчями, оскільки помітний шрам, незвична форма риси чи інша деталь можуть слугувати окремою підказкою, не пов’язаною з цілісним сприйняттям обличчя.Інший слабший пункт запитує про впізнавання власного обличчя на фотографіях. Хоча саморозпізнавання може бути пов’язаним із візуальною ідентичністю, багато людей із розвитковою прозопагнозією не повідомляють про значні труднощі саме з цим завданням. До того ж упізнавання себе часто спирається на контекст: зачіску, одяг, статуру чи звичні обставини, а не лише на риси обличчя.Автори наголошують, що ці запитання не є «даремними» в усіх ситуаціях, але, ймовірно, менш придатні саме для скринінгу розвиткової прозопагнозії, ніж інші пункти РІ20.

Відкриті дані та значення для майбутніх досліджень

Наслідки роботи виходять за межі одного опитувальника. Дослідники оприлюднили один із найбільших масивів даних РІ20 разом із кодом аналізу, створивши відкритий ресурс для вивчення розпізнавання облич у різних мовах і культурах.Такий доступ полегшує перевірку, чи працює опитувальник однаково в різних популяціях — ключове питання для психологічних вимірювань. Проста мовна адаптація не гарантує, що пункт матиме ту саму складність чи значення в іншій культурі, де можуть відрізнятися соціальні очікування щодо впізнавання людей, частота контактів і ставлення до власних зображень.Відкриті дані та відтворюваний код дозволяють дослідникам порівнювати роботу окремих пунктів, виявляти культурні відмінності та оцінювати оновлені версії опитувальника, а не покладатися лише на загальні бали.Робота Морі та Суґіяма зміцнює наукову основу вже широко вживаного скринінгового інструменту й показує, чому високий загальний коефіцієнт надійності ще не гарантує корисності кожного окремого запитання. Поєднання оцінки всього тесту з моделюванням на рівні пунктів дозволило виявити, де РІ20 працює найкраще, а де його можна вдосконалити.У перспективі це може сприяти більш ранньому розпізнаванню розвиткової прозопагнозії, точнішим науковим оцінкам її поширеності та більш прицільним обстеженням для людей, чиї труднощі з розпізнаванням облич довго залишалися нерозумілими. Дослідження підтримано грантом Wаsеdа Unіvеrsіty Grаnt fоr Sресіаl Rеsеаrсh Рrоjесts 2025; автори не повідомляють про фінансові чи нефінансові конфлікти інтересів.Стаття Опитувальник РІ20 точніше виявляє труднощі розпізнавання облич з'явилася спочатку на Цікавості.

Новий аналіз тазових кісток неандертальців показує несподівану деталь: таз дорослого самця неандертальця за розмірами та формою більше нагадував жіночий людський таз, ніж чоловічий. Як пише видання Рорulаr Sсіеnсе, це змушує по-новому подивитися на те, хто саме є еволюційною «нормою» серед гомінінів.

Чим таз неандертальців відрізнявся від нашого

Неандертальці (Ноmо nеаndеrthаlеnsіs) останніми роками переживають своєрідну «реабілітацію» в науці: нові знахідки свідчать про їхні розвинені когнітивні здібності та складну поведінку. Але в будові тіла вони все ж суттєво відрізнялися від сучасних людей.Неандертальці були міцними й відносно кремезними давніми гомінінами. За зростом — близько півтора метра — вони наближалися до європейців доіндустріальної доби, а їхній індекс маси тіла був подібним до середніх показників мешканців США та Канади ХХ століття.Одна з ключових відмінностей стосувалася саме тазу. Чоловічий таз неандертальців був приблизно на 30 відсотків більшим, ніж у сучасних чоловіків Ноmо sаріеns, і за пропорціями більше нагадував жіночий людський таз. До того ж, за наявними даними, у неандертальців практично не було вираженого статевого диморфізму в цій ділянці: співвідношення розмірів тазу до тіла у самців і самок було подібним.

Хто тут виняток — ми чи неандертальці

Еволюційні біологи довго припускали, що саме в неандертальців мало бути «щось особливе», що пояснює їхню незвичну будову скелета. Однак повторний аналіз двох майже повних тазів неандертальців і порівняння їх із десятками тазових кісток сучасних людей привів дослідників до іншого висновку.Результати вказують, що саме сучасні чоловіки Ноmо sаріеns є еволюційним винятком, а не неандертальці. Головна відмінність — у положенні кульшових суглобів у чоловіків: вони зміщені далі вперед по тазовому кільцю порівняно і з жінками Ноmо sаріеns, і з самцями неандертальців.Таке зміщення радикально змінило біомеханіку двоногого пересування. Передні м’язи стегна, які кріпляться до передньої частини тазу, почали працювати як пружини, тоді як вага тіла тисне на задню частину тазового кільця.

Як це вплинуло на ходу людини

Під час ходьби центр мас тіла при кожному кроці трохи опускається. Це створює повторюване навантаження на суглоби і вимагає додаткової енергії, щоб знову підняти тіло для наступного кроку.У чоловіків сучасної людини особлива геометрія тазу дозволяє м’язам стегна пом’якшувати це «падіння», накопичувати енергію і потім віддавати її як додатковий імпульс уперед. Біологи припускають, що така перебудова дала нашим предкам значну перевагу в енергоефективній ходьбі на великі відстані, хоча це поки що не остаточно доведено.У міру того як чоловіки Ноmо sаріеns долали дедалі більші відстані, їхні кульшові суглоби потовщувалися вздовж лобкової кістки, а передня частина тазу ставала глибшою. Це ще більше підсилювало «пружинний» ефект.

Чому жіночий таз зберіг «неандертальські» риси

У жінок людини подібні зміни були обмежені анатомічними вимогами пологів. Для народження дитини потрібен відносно широкий родовий канал і більш плаский, «відкритий» таз. Через це жіночий таз не міг змінитися так само, як чоловічий, не створивши серйозних перешкод для виношування і народження потомства.Саме тому жіночий таз за своєю будовою й досі більше нагадує таз самців неандертальців: у цьому випадку еволюції не було сенсу «покращувати» вже цілком ефективну конструкцію, яка добре поєднується з функцією дітонародження.

Навіщо вивчати таз неандертальців сьогодні

Співавторка дослідження, анатомка Елла Бін (Еllа Вееn) з Оnо Асаdеmіс Соllеgе, підкреслює, що питання еволюції людини не обмежуються лише далеким минулим. Переосмислення нашої еволюційної історії допомагає не тільки розв’язати давні наукові загадки.За словами дослідників, краще розуміння того, як змінювався наш скелет, може сприяти вдосконаленню профілактики травм, методів фізичної реабілітації, а також розвитку біомеханічної робототехніки, яка наслідує людську ходу.Отже, хоча в будові тазу неандертальці, ймовірно, «відставали» від сучасних людей, саме порівняння з ними дозволяє глибше зрозуміти, як сформувалося наше тіло і чому чоловіки Ноmо sаріеns стали таким незвичним еволюційним винятком.Стаття Чоловічий таз неандертальців нагадував жіночий людський таз з'явилася спочатку на Цікавості.

Неандертальці могли заходити глибоко в пустелі Аравійського півострова близько 55 тисяч років тому. На це вказує новий аналіз кам’яних знарядь, про який повідомляє видання Lіvе Sсіеnсе. Якщо висновки підтвердяться, ареал неандертальців виявиться значно південнішим, ніж вважали раніше.Дослідження, опубліковане в журналі Quаtеrnаry Sсіеnсе Rеvіеws, зосереджене на кам’яних знаряддях із пам’ятки Джебель-Катефех-1 (JКF-1). Вона розташована біля давнього озера неподалік міста Джубба в саудівській пустелі Нефуд. У цьому регіоні ще ніколи не знаходили кісток неандертальців, тож археологи довго не могли визначити, хто саме виготовляв там інструменти.

Кам’яні знаряддя як «відбитки пальців» неандертальців

Команда під керівництвом Г’ю Гракатта (Нuw Grоuсutt) з Університету Мальти порівняла знаряддя з JКF-1 з колекціями з інших регіонів. Вони виявили, що за формою ці вироби значно ближчі до типових неандертальських, ніж до знарядь, які виготовляв Ноmо sаріеns.Неандертальців традиційно вважали холодолюбним, переважно європейським видом. Однак за останні роки їхні сліди виявляли далеко на схід — у Сибіру та на Близькому Сході. Нове дослідження додає до цієї картини ще й північ Аравії, причому в більш відкритих, пустельних ландшафтах.Оскільки кісток і ДНК у Нефуді немає, дослідники зосередилися на формі кам’яних відщепів. Вони виміряли сотні гострих уламків, відбитих від ретельно підготовлених кам’яних ядрищ, із JКF-1 та інших пам’яток в Аравії, Леванті та на північному сході Африки. Далі, використовуючи статистичні методи, порівняли форми цих відщепів у часі та просторі.На основі відмінностей між наборами знарядь, де вже було відомо, хто їх виготовляв — неандертальці чи Н. sаріеns, — команда створила статистичну модель. Вона дозволяє оцінити, якому виду з більшою ймовірністю належить певний комплекс кам’яних інструментів.Коли цю модель застосували до знарядь із JКF-1 та меншої сусідньої пам’ятки АLМ-3, результати показали: значно ймовірніше, що їх зробили саме неандертальці, а не анатомічно сучасні люди.

Як визначили вік стоянки в пустелі Нефуд

Щоб з’ясувати, коли саме виготовили ці інструменти, команда заклала нову розкопочну траншею на JКF-1 і датувала піщинки з ґрунту методом оптично стимульованої люмінесценції. Цей підхід дозволяє встановити, скільки часу минуло від останнього опромінення зерен піску сонячним світлом.Раніші дослідження давали широкий діапазон віку — від 90 до 50 тисяч років. Нові вимірювання звузили це вікно. Знаряддя походять із шару, де старі пустельні піски змінюються молодшими озерними відкладами. Це свідчить, що люди були на JКF-1 приблизно 55 тисяч років тому, у період, коли суха пустеля починала зволожуватися.За словами авторів, близько 55 тисяч років тому в південно-західній Азії жили лише неандертальці. Поєднання цього датування з характерною формою знарядь і підштовхнуло їх до висновку, що інструменти належать саме цьому виду, попри відсутність кісткових решток в Аравії.

Зв’язок із кліматом і обережність у висновках

Нові дати також натякають, що вихід неандертальців в Аравію може бути пов’язаний зі зміною клімату. Кам’яні знаряддя JКF-1 лежать на межі переходу від сухої фази до вологішої, коли місцеве озеро знову наповнювалося водою, а навколишня пустеля починала зеленіти.Археолог Кнут Бретцке (Кnut Вrеtzkе) з Університету Тюбінгена, який не брав участі в роботі, припускає, що вологіший клімат міг привабити вглиб пустелі пасовищних тварин, а неандертальці, ймовірно, слідували за ними. Він назвав свідчення присутності неандертальців у північній Аравії переконливими, але водночас звернув увагу на низку припущень, закладених у модель.Зокрема, частина порівняльних пам’яток, використаних у комп’ютерному аналізі, є поверхневими. На таких ділянках артефакти можуть накопичуватися протягом дуже тривалого часу, а не відображати короткий епізод заселення. Попри це, Бретцке вважає висновки статті правдоподібними, хоча й не остаточними.Наразі докази того, що неандертальці жили південніше, ніж вважали раніше, залишаються непрямими. Сам Бретцке визнає: він вірить, що неандертальці були на півночі Саудівської Аравії, але поки що немає «твердих» доказів, які б це беззаперечно підтвердили.Г’ю Гракатт погоджується, що знайдений кістяк або хоча б фрагмент кістки міг би остаточно розв’язати питання. Однак у спекотному кліматі Аравії кістки та давня ДНК зберігаються дуже погано, тому саме кам’яні знаряддя наразі залишаються найкрачим вікном у глибоке минуле цього регіону.Стаття Неандертальці могли дістатися півночі Аравії 55 тисяч років тому з'явилася спочатку на Цікавості.

Нове дослідження, описане в журналі Nаturе Нumаn Веhаvіоur і представлене на ресурсі Sсіеnmаg, показує, як людський мозок утримує людину на обраному курсі дій протягом хвилин після початкового рішення. Робота Коурелліса (Соurеllіs), Кайзара (Кyzаr), Міндхи (Міnхhа) та колег виявляє, що наполегливість не є просто серією коротких спалахів мотивації. Замість цього поведінка підтримується завдяки змінним, але впорядкованим патернам активності, розподіленим між багатьма нейронами.Наполегливість — одна з найзвичніших і водночас найменш зрозумілих рис людської поведінки. Люди продовжують працювати над складною задачею, чекати на винагороду, стримувати імпульс або триматися за мету, навіть коли прогрес повільний. Більшість нейронаукових експериментів зосереджувалися на миті вибору — продовжити чи зупинитися — і вимірювали процеси, що тривають секунди або мілісекунди. Нова робота ставить інше запитання: що відбувається в мозку впродовж тривалого інтервалу між цими рішеннями?

Як вивчали тривалу наполегливість у мозку

Щоб дослідити, як мозок підтримує стан поведінки протягом хвилин, науковці використали високоточні записи активності людського мозку в клінічних умовах. Учасники проходили неврологічний моніторинг, що дало змогу безпосередньо реєструвати нейронні сигнали.Такі внутрішньомозкові вимірювання забезпечують рівень деталізації, який важко досягти неінвазивними методами на кшталт електроенцефалографії чи функціональної МРТ. Залежно від розташування та конфігурації електродів, ці записи можуть фіксувати швидкі електричні коливання в групах нейронів і навіть активність окремих клітин.Висока часова роздільна здатність дала змогу простежити, як змінюються нейронні представлення стану поведінки в міру того, як люди продовжують виконувати завдання протягом хвилин.

Динамічні траєкторії замість «замороженого» сигналу волі

Ключовий результат полягає в тому, що тривала поведінка пов’язана з активністю мозку, яка не залишається сталою. Замість одного незмінного «сигналу наполегливості» популяції нейронів проходили послідовність узгоджених станів.У технічних термінах цю активність можна описати як траєкторію в багатовимірному просторі нейронних станів. Кожна точка такого простору відповідає сукупній активності багатьох нейронів у певний момент часу. Коли учасники продовжували дію, цей популяційний патерн поступово змінювався вздовж структурованого шляху, що вказує: наполегливість — це активний динамічний процес.Отже, мозок не просто «утримує» рішення, а постійно оновлює й відтворює стан, необхідний для продовження дії. Це відрізняється від поширеної моделі, де вважається, що нейрони, пов’язані з метою, безперервно «стріляють» до завершення завдання.Нові дані підтримують гнучкіший механізм, у якому інформація кодується змінними патернами в популяціях нейронів. Такий динамічний код може зберігати загальний зміст поведінкового стану, навіть якщо активність окремих клітин змінюється. Це робить систему більш стійкою: мозок може підтримувати зобов’язання, одночасно враховуючи час, зусилля, успішність, сигнали з довкілля та ймовірність успіху чи невдачі.

Внутрішній стан, що плавно змінюється

Дослідники також проаналізували, як нейронна активність пов’язана з моментальною силою наполегливості. Виявилося, що сигнали мозку не є простим «вимикачем» залученості — увімкнено чи вимкнено. Їхня організація відображала, як поведінка розгортається в часі, включно з переходами між сильнішою та слабшою відданістю завданню.Це свідчить, що наполегливість може бути безперервно змінним внутрішнім станом. Нейронна система підтримує зусилля людини, але поступово може зміщуватися до відключення, коли вартість продовження зростає або очікувана вигода зменшується. Такий механізм добре відповідає реальному життю, де наполегливість рідко буває абсолютною, а рішення «продовжувати чи зупинитися» постійно переглядаються.

Міст між миттєвими діями та довготривалими цілями

Особливо важливим є часовий масштаб відкриття. Процеси, що керують сприйняттям і рухами, зазвичай тривають частки секунди, а багато психологічних досліджень аналізують рішення, розділені кількома секундами. Водночас людські цілі можуть зберігатися хвилинами, годинами чи роками.Механізм, який працює на шкалі хвилин, може бути своєрідним містком між негайними діями та довготривалою мотивацією. Він допомагає пояснити, як мозок поєднує низку дрібних рішень — ще одна спроба, ще одна хвилина зусиль, ще одна відстрочка винагороди — в цілісний патерн поведінки. Таким чином, дослідження розміщує наполегливість у проміжному часовому вікні, якому в людській нейронауці приділяли відносно мало уваги.

Можливі наслідки для розуміння розладів мотивації

Автори припускають, що їхні результати можуть змінити підхід до пошуку біологічних ознак розладів, пов’язаних із мотивацією та контролем поведінки. Труднощі з підтриманням зусиль описують при депресії, синдромі дефіциту уваги з гіперактивністю, залежностях, обсесивно-компульсивному розладі та деяких неврологічних станах.Якщо наполегливість залежить від стабільності та траєкторії розподіленої нейронної активності, порушення можуть виникати не лише через «слабкий» мотиваційний сигнал, а й через збій у правильній послідовності станів мозку. Система, що змінюється надто швидко, може сприяти відволіканням і передчасній зупинці, тоді як надто повільні зміни можуть лежати в основі ригідної чи компульсивної поведінки. Ці гіпотези ще потребують перевірки, але нова концепція дає точнішу рамку для таких досліджень.

Не один центр «сили волі», а взаємодія систем

Автори наголошують, що результати не слід тлумачити як доказ існування єдиного мозкового центру або одного типу нейронів, відповідальних за силу волі. Наполегливість, ймовірно, виникає з взаємодії систем, пов’язаних з оцінкою цінності, когнітивним контролем, вибором дій, пам’яттю та регуляцією тіла.Записані сигнали дають вікно в ці динамічні процеси, але самі по собі не доводять, що певний патерн активності безпосередньо змушує людину продовжувати дію. Крім того, клінічні учасники та спеціальні умови запису означають, що майбутні роботи мають перевірити, наскільки широко ці результати поширюються на здорові популяції, різні завдання, емоційні стани та ще триваліші періоди поведінки.Попри ці обмеження, дослідження демонструє силу підходу, в якому нейронну активність розглядають як безперервний процес, а не як набір окремих «знімків». Загальний висновок полягає в тому, що мозок підтримує зобов’язання не шляхом «заморожування» рішення, а через його постійне оновлення. Кожна мить наполегливості може включати тонкий перерахунок, у якому нейронні популяції зберігають напрямок поведінки, водночас підлаштовуючись до нової інформації.Виявивши нейронні патерни, що працюють у масштабі хвилин, ця робота наближає нейронауку до часового виміру, в якому насправді розгортається значуща людська поведінка.Стаття Мозок підтримує наполегливу поведінку завдяки змінній активності з'явилася спочатку на Цікавості.

Два скам’янілі кістки ніг денисівців, підняті з морського дна біля Тайваню ще кілька десятиліть тому, свідчать, що принаймні частина цих давніх людей була надзвичайно високою та масивною. Про це йдеться в роботі міжнародної команди антропологів, опублікованій на сервісі препринтів bіоRхіv.Денисівці — це вимерла архаїчна група роду Ноmо, чия лінія відокремилася від неандертальців приблизно 550 000 років тому. Вони були широко поширені у Східній Азії щонайменше до 45 000 років тому, але їхні рештки надзвичайно рідкісні.

Що вже було відомо про денисівців

За словами Юсуке Кайфу (Yоusukе Каіfu) з Токійського університету та Національного музею природи і науки в Токіо та його колег, денисівців (денисівський кластер) спершу виокремили за давньою ДНК. Дотепер до них упевнено відносили добре збережений череп, дві нижні щелепи, зуби, фалангу пальця та інші фрагменти з печери Денисова в Південному Сибіру, з Сяхе в Тибеті, Харбіна на північному сході Китаю та з району Пенху біля Тайваню.Морфологічні дослідження цих знахідок показали характерні риси денисівців: великий об’єм мозку, масивне тіло нижньої щелепи, великі зуби, трьохкореневий другий нижній моляр, зменшений або відсутній третій моляр, а також фаланги, відмінні від неандертальських.Водночас будова тіла денисівців — зріст, пропорції, міцність скелета та загальна посткраніальна морфологія — залишалися майже невідомими. Це пов’язано з браком кісток нижче черепа, тож раніше вчені могли лише робити гіпотетичні висновки за ДНК.

Нові кістки з протоки біля Тайваню

У новому дослідженні команда проаналізувала дві кістки ніг денисівців — стегнову кістку та великогомілкову, відомі як Реnghu 2 і Реnghu 3. Їх знайшли в протоці Пенху, частині затопленого континентального шельфу в Тайванській протоці.У зразках збереглися давні білки. Дослідники виявили в колагені генетичний варіант, специфічний саме для денисівців, що дозволило впевнено віднести кістки до цього виду людей. Радіовуглецеве датування пов’язаних із ними решток з того ж району показало вік близько 45 000–43 000 років — незадовго до зникнення денисівців.

Несподівано великі зріст і маса

Найбільшим сюрпризом виявилися розміри кісток. За їхніми пропорціями вчені оцінили, що власник стегнової кістки мав зріст близько 180 см і масу приблизно 83 кг. Людина, якій належала великогомілкова кістка, могла сягати близько 190 см і важити близько 91 кг.Такі показники порівнювані з найбільшими відомими особинами з плейстоценової Африки та Європи й значно перевищують середні розміри популяцій Ноmо еrесtus та кам’яновікових сучасних людей з того ж регіону.Це суперечить давній закономірності в палеоантропології, відомій як правило Бергмана: популяції, що живуть далі від екватора, зазвичай більші за розміром тіла, а ближче до тропіків — менші. Тайвань розташований приблизно на 23° північної широти, тож там очікували б радше невеликих за зростом людей.

М’ясна дієта та стратегія полювання

Автори припускають, що незвично великі розміри денисівців могли бути пов’язані з їхнім раціоном і способом полювання. Нові дані з Тибетського плато свідчать, що денисівці там споживали широкий спектр тварин — від кіз і овець (Сарrіnае) до мегафітів і хижаків.Ізотопний аналіз кістки Реnghu 3 показав, що цей індивід сильно залежав від м’яса. На думку дослідників, велике тіло могло бути важливим елементом мисливської стратегії, яка спиралася на інший набір знарядь, ніж у місцевих Ноmо sаріеns. Сучасні люди в цьому регіоні розробили складні технології, зокрема морські судна та рибальські гачки, що дозволило їм швидко розширити ареал — далеко за межі поширення денисівців.

Ознака, спільна з сучасними людьми

Стегнова кістка Реnghu 2 мала ще одну несподівану рису: виразний кістковий гребінь на задній поверхні, так званий піластер. Ця структура зазвичай асоціюється з анатомічно сучасними людьми й вважається показником дуже рухливого способу життя.Дослідники припускають, що така риса може бути результатом або поведінкової конвергенції з ранніми Ноmо sаріеns, або схрещування між двома групами. Останній варіант узгоджується з попередніми генетичними даними про обмін генами між денисівцями та сучасними людьми в Азії.Водночас генетична основа формування піластера поки невідома. Автори наголошують, що цю гіпотезу потрібно перевірити за допомогою повноцінних геномних даних із кісток денисівців. Однак вона не суперечить уже виявленим слідам денисівської домішки в геномах сучасних людей Південної Азії та хронологічному перекриттю між Реnghu 3 і найдавнішими Ноmо sаріеns у цьому регіоні.Робота команди була розміщена 8 серпня 2026 року на сервісі препринтів bіоRхіv, тож її висновки ще мають пройти рецензування, але вже зараз вони суттєво доповнюють уявлення про зовнішність і спосіб життя денисівців.Стаття Нові кістки з Тайваню показали неочікувано високих денисівців з'явилася спочатку на Цікавості.

Людство дивовижно витривале: за сотні тисяч років клімат на планеті різко змінювався, але наш вид знову і знову знаходив способи вижити — завдяки культурі, технологіям і навіть змінам у генах. Нова робота команди Юсуке Ватанабе (Yusukе Wаtаnаbе) та Йошікі Вакіями (Yоshіkі Wаkіyаmа) з Токійського університету показує, що генетична гнучкість, яка допомагає нам жити в різних умовах сьогодні, могла зіграти ключову роль і під час останнього льодовикового періоду.Про це йдеться в дослідженні, яке описує аналіз давніх геномів мисливців-збирачів культури дзьомон. Статтю докладно розглянуто на сайті SсіеnсеАlеrt.

Культура дзьомон як «генетичний архів» холоду

Культура дзьомон існувала на Японському архіпелазі приблизно від 16 000 до 3 000 років тому і вважається цінним джерелом інформації про давні східноєвразійські популяції. Їхня предкова гілка, за оцінками, відокремилася від континентальних східноєвразійців близько 27 000–19 000 років тому — наприкінці останнього льодовикового періоду, коли до чверті суходолу була вкрита кригою.Через подальшу ізоляцію на островах геноми дзьомон зберегли сліди дуже давньої лінії, для якої в інших регіонах майже немає генетичних даних. Дослідники секвенували ДНК решток 25 людей дзьомон віком приблизно від 5 400 до 2 300 років і об’єднали ці дані з 17 уже опублікованими давніми геномами з усього архіпелагу.Попри кількатисячолітній часовий діапазон, у всіх цих зразках простежуються спільні, відмінні риси, успадковані від набагато давніших предків. Команда називає це своєрідним «генетичним архівом Верхнього палеоліту Східної Євразії».

Як відновлювали давні геноми і шукали сліди добору

Давня ДНК зазвичай сильно фрагментована та неповна. Щоб заповнити прогалини, вчені використали панель з 9 290 сучасних японських геномів: статистичні методи дозволили за зразком від нинішнього населення відновити відсутні фрагменти давніх послідовностей.Отримавши таке «доповнене» зібрання геномів, Ватанабе та колеги порівняли його з іншими популяціями та шукали сигнали позитивного природного добору — ділянки, де певні варіанти генів ставали частішими, ніби їх «підштовхувало» відбором.Кілька таких сигналів виявилися пов’язаними з механізмами, що допомагають витримувати холод, і разом склали досить виразну картину.

Коричневий жир і «тепло без тремтіння»

Частина виявлених варіантів генів стосувалася не тремтливого термогенезу — здатності тіла виробляти тепло без тремтіння м’язів. Цей процес переважно відбувається в коричневій жировій тканині, яка спалює жир для утворення тепла.Один із варіантів гена, раніше пов’язаний в експериментах із підвищеною теплопродукцією в коричневому жирі, мав частоту алеля близько 73 відсотки у людей дзьомон. Для порівняння, у сучасних східноазійських популяціях він зустрічається лише приблизно у 17 відсотках випадків.Також виявили ознаки добору варіантів генів, пов’язаних із масою тіла та обміном жирів у крові. На перший погляд це виглядає суперечливо: накопичення жиру допомагає зберігати тепло, але водночас організм може інтенсивніше спалювати цей жир, щоб генерувати тепло.На думку дослідників, у комплексі такі зміни могли допомагати одночасно й запасати енергію, і швидко робити її доступною для коричневого жиру, де вона спалюється з утворенням тепла. Це потенційно полегшувало підтримання температури тіла в умовах сильного холоду.

Паралелі з інуїтами і роль харчування

Цікаво, що подібну еволюційну траєкторію, схоже, пройшли й інші народи. Коли вчені вивчили ділянку геному, пов’язану з обробкою жирних кислот, виявилося, що в цьому регіоні геноми дзьомон більше нагадують геноми гренландських інуїтів, ніж сучасних східноазійських популяцій.Автори роботи пояснюють це збіжною еволюцією: різні популяції, опинившись у схожих умовах, незалежно виробили подібні генетичні рішення. Археологія підтримує цю ідею. Ранні вироби кераміки дзьомон зберігають сліди того, що водні ресурси відігравали важливу роль у їхньому раціоні. Разом із генетичними даними це свідчить про адаптацію до дієти з високим вмістом жиру та білка в холодному кліматі — подібно до інуїтів.

Крок за кроком до життя в льодову добу

Один із ключових моментів дослідження — спроба простежити, коли саме діяв природний добір на «холодові» варіанти. Скориставшись віком решток та генетичними зв’язками між ними, команда реконструювала, як змінювалася частота одного з таких варіантів у популяції дзьомон протягом тисячоліть.Аналіз показав, що найсильніший відбір на користь цього варіанта, ймовірно, припав саме на останній льодовиковий період, а вже після його завершення тиск добору послабився.Інші дані свідчать, що адаптація до холоду не була одноразовою подією. Деякі пов’язані з холодом варіанти вже існували в південніших популяціях, споріднених із предками дзьомон, тоді як інші стали поширеними лише у власне дзьомонівській гілці. Дослідники припускають, що пристосування відбувалося поступово, у міру міграції предків дзьомон на північ, де умови ставали дедалі суворішими.

Обмеження висновків і сучасне значення

Самі автори підкреслюють, що частина їхніх інтерпретацій залишається гіпотетичною. Відтворити фізіологію людей, які жили тисячі років тому, непросто, особливо з огляду на те, що їхні дієта й середовище суттєво відрізнялися від сучасних.Попри це, результати дають рідкісну можливість побачити, як природний добір міг допомогти людям вижити в одних із найекстремальніших умов, з якими стикався наш вид. Дослідження також вказує, що давні адаптації до холоду та специфічного харчування можуть і сьогодні впливати на варіації у здоров’ї та фізіології сучасних людей.Автори підсумовують, що такі роботи демонструють значення палеогеноміки для розуміння біології людини і потенційно — для громадського здоров’я, адже вони показують, як спадщина льодовикових епох досі відгукується в наших генах.Стаття Гени давніх людей допомогли пережити останній льодовиковий період з'явилася спочатку на Цікавості.

Під футбольним полем на околиці Відня археологи натрапили на масове поховання римської доби з кістяками молодих чоловіків з різних частин імперії. Аналіз показав, що багато з них перед смертю дістали прицільні поранення в ділянку таза і паху, тож дослідники припускають, що це жертви невідомої битви. Про знахідку повідомило видання Lіvе Sсіеnсе.Могильник у районі Хазенлайтенгассе на території давньоримського міста Віндобона містив щонайменше 129 скелетів, похованих у «надзвичайно неорганізований» спосіб. Розкопки провели у 2024 році, а поховання датували І–ІІ століттями нашої ери.Біоархеологиня Шеридан Стренг (Shеrіdаn Strаng) з археологічної компанії Nоvеtus представила нові дані про цей об’єкт на засіданні Європейської асоціації палеопатології. Робота ще не пройшла рецензування, але попередні результати підтверджують першу гіпотезу фахівців: перед ними, найімовірніше, загиблі у військовому конфлікті.

Хто ці люди і як вони загинули

Дослідники встановили, що всі 129 осіб були чоловіками віком приблизно від 18 до 35 років. Типових для римських поховань супровідних речей археологи не виявили, але знайшли кілька видів зброї. Приблизно у двох третин скелетів зафіксували ознаки насильницької травми, отриманої незадовго до смерті.На кістках простежуються сліди різаних ушкоджень від мечів чи кинджалів по всьому тілу, а також множинні удари тупими предметами, переважно по черепу. Водночас ушкодження від метальних або колючих снарядів були майже виключно зосереджені в ділянці таза та паху.За словами Стренг, найбільш вірогідний сценарій — атака воїна на землі на вершника з використанням метального списа, спрямована у прогалину в обладунках в районі паху. В одному випадку під час розкопок наконечник списа досі знаходився всередині тазової кістки.Такий характер поранень, на думку дослідників, вказує не лише на слабке захисне спорядження в нижній частині тіла, а й на добру обізнаність нападників з анатомією м’яких тканин: удари були спрямовані так, щоб швидко вивести супротивника з бою.

Невідома битва біля Віндобони

Римський військовий табір Віндобона був заснований наприкінці І століття нашої ери в провінції Паннонія. Він розташовувався на березі Дунаю й слугував важливим форпостом для оборони кордону імперії від германських племен, зокрема маркоманів.Історики знають, що поблизу Віндобони точилися бої під час Маркоманських воєн (приблизно 166–180 роки), однак жодні писемні джерела чи попередні археологічні знахідки не свідчили про битву саме в районі Хазенлайтенгассе. Тому, хоча кістяки явно належать жертвам масового насильства — бою чи військової кампанії — конкретну подію наразі ідентифікувати не вдається.Ще одна загадка — хто саме воював і на чиєму боці були загиблі. Стренг визнає, що наразі не ясно, чи це були римські солдати, вояки племені маркоманів або іншого германського угруповання, яке діяло в цьому регіоні.

Що показав ДНК-аналіз

Попередній аналіз ДНК, проведений на 25 скелетах, підтвердив, що всі вони хромосомно чоловічої статі. Генетичні дані також виявили різноманітне походження цих людей.Частина загиблих мала коріння на Апеннінському півострові, інші — в різних регіонах континентальної Європи. Трьох чоловіків віднесли до походження зі східного Середземномор’я та Леванту, регіону на заході Азії.Такий склад узгоджується з практикою Римської імперії залучати до війська рекрутів з багатьох провінцій. Водночас Стренг наголошує, що це не означає, що всі поховані були саме римлянами: могила може об’єднувати як військових імперії, так і бійців германських племен.

Наступні кроки дослідження

Науковці продовжують вивчати знайдені рештки. Тепер, коли є повний кістковий матеріал, команда планує проаналізувати показники здоров’я, харчування та можливі хвороби загиблих, щоб отримати нові дані, яких немає в письмових джерелах.Масове поховання в Хазенлайтенгассе вже стало важливим джерелом для розуміння того, як застосовувалися метальні й колючі види зброї, які слабкі місця мав обладунок і як саме давні воїни намагалися максимально швидко нейтралізувати противника. Водночас відсутність історичних згадок про цю сутичку залишає перед дослідниками ще багато запитань.Стаття Масове поховання біля Відня розкрило поранення римських вояків з'явилася спочатку на Цікавості.

У частини сучасних людей досі зберігається варіант рецептора гормону росту, успадкований від неандертальців. Як показує нове дослідження, описане у виданні SсіТесhDаіly, цей рецептор посилює сигнали, пов’язані з ростом, і пов’язаний із дещо більшою м’язовою масою та певними особливостями будови черепа і зубів.Неандертальці загалом були міцніше збудовані, ніж більшість сучасних людей: їхній скелет свідчить про значну масу м’язів, а також про характерні риси — виразні надбрівні дуги та відносно короткі корені зубів. Одну з можливих біологічних основ цієї статури дослідники шукали в роботі рецептора гормону росту.

Як працює неандертальський варіант рецептора

Гормон росту, який виробляється гіпофізом біля основи мозку, відіграє ключову роль у розвитку м’язів і кісток. Він циркулює в крові і діє, приєднуючись до спеціальних рецепторів на поверхні клітин, запускаючи внутрішньоклітинні сигнальні каскади.Команда під керівництвом Гуго Зеберга (Нugо Zеbеrg) з Каролінського інституту та Філіппа Каніса (Рhіlірр Каnіs) з Інституту еволюційної антропології Товариства Макса Планка вивчила саме неандертальську форму цього рецептора. Вчені виявили дві зміни, яких немає у найпоширенішого варіанта рецептора в сучасних людей.Коли неандертальський рецептор тестували в лабораторії на вирощених клітинах, ті реагували на гормон росту помітно сильніше. Клітини з цим варіантом рецептора збільшувалися на 40% більше, ніж клітини з типовим «людським» рецептором. Більшість посиленого ефекту вдалося пов’язати з однією з двох специфічних неандертальських змін.

Поширення давнього гена серед сучасних людей

За оцінками дослідників, цей варіант рецептора потрапив до генофонду сучасної людини через схрещування з неандертальцями приблизно 47 000 років тому. Нині його частота суттєво відрізняється між популяціями.У деяких народів Південної Азії до 24% людей несуть цей варіант, досить часто він трапляється також у Східній Азії. Серед європейців його частота значно нижча — приблизно 0,5%.Філіпп Каніс зазначає, що особливо вражаючим стало узгодження двох різних типів доказів: клітини в пробірці показували посилену реакцію, а аналіз даних більш ніж мільйона людей продемонстрував схожий ефект уже на рівні організму.

Ефект проявляється після дитинства

Вплив неандертальського рецептора на зріст та розвиток не помітний у ранньому дитинстві. Дослідивши антропометричні дані більш ніж 6 000 дітей, науковці не виявили зв’язку між наявністю цього варіанта і ростом до одинадцятирічного віку.Результати вказують, що ефект може проявлятися пізніше, ймовірно, в період наближення до статевого дозрівання, коли рівень гормону росту суттєво зростає. У дорослих носіїв неандертальського варіанта в середньому виявили приблизно на 270 грамів більше м’язової маси.Співавторка роботи Міріам Беррайтер (Міrіаm Веrrеіtеr), яка займається кросфітом, з гумором зауважує, що поєднання неандертальської генетики та м’язової маси виглядає спокусливо, але навіть такий рецептор не може замінити тренування.

Сліди в будові черепа і зубів

Успадкований від неандертальців варіант рецептора пов’язали і з дуже помірними відмінностями в будові черепа та зубів. Люди, які його несуть, частіше мають трохи коротшу задню частину нижньої щелепи та коротші корені зубів — риси, що більше нагадують характерні особливості неандертальців.Старший автор дослідження Гуго Зеберг підкреслює, що йдеться лише про один із численних генетичних факторів, які впливають на ріст і форму тіла. Сам по собі цей варіант не здатен пояснити типову статуру неандертальців і, тим паче, не визначає зовнішність людини загалом.Робота демонструє, що окремі спадкові елементи неандертальської ДНК все ще відчутно впливають на наш організм — від м’язової маси до найтонших деталей скелета, — і водночас нагадує, наскільки складною є взаємодія генів, що формує людське тіло.Стаття Неандертальський ген рецептора гормону росту збільшує м’язову масу з'явилася спочатку на Цікавості.

Довготривала пам’ять може зберігатися в мозку не так, як вважали раніше. Дослідження мишей у стані штучної сплячки показало, що важливішими за окремі міцні зв’язки між нейронами є вищі за рівнем просторові «візерунки» зв’язності в мережі мозку. Про це повідомляє Lіvе Sсіеnсе.

Коли класична модель пам’яті дає збій

У нейронауці довго домінувала ідея, що спогади виникають і зберігаються завдяки посиленню синапсів — контактів між нейронами. Через процес, відомий як довготривала потенціація (LТР), нейрони, які часто активуються разом, починають передавати сильніші сигнали, а їхні «приймачі» — дендритні шипики — збільшуються в розмірах і кількості. Це перетворює певні синапси на міцні вузли пам’яті: «нейрони, які разом спалахують, разом і з’єднуються».Співавтор роботи Кадзумаса Танака (Каzumаsа Таnаkа) з Окінаському інституту науки і технологій наголошує, що нові дані не заперечують важливість LТР для формування нових спогадів. Але, коли йдеться про їхнє довготривале утримання, LТР може бути не головним фактором. Останні роботи показують, що фізичні сліди пам’яті в мозку дуже динамічні: посилені раніше синапси можуть зникати за кілька днів, але самі спогади залишаються. Постає запитання — за рахунок чого.

Штучна сплячка як «стрес-тест» для пам’яті

Команда Танакі звернулася до явища сплячки. У природних зимосплячих тварин — наприклад, альпійських бабаків (Маrmоtа mаrmоtа) чи європейських ховрахів (Sреrmорhіlus сіtеllus) — під час сплячки мозок зменшується в об’ємі, а кількість зв’язків між клітинами різко скорочується. При цьому активність мозку й метаболізм падають, що вважають енергозберігальним механізмом.Попри таке «обрізання» синапсів, тварини після пробудження зберігають спогади, сформовані до сплячки: впізнають родичів і запам’ятовують сховища їжі. Нова робота мала з’ясувати, що дозволяє пам’яті пережити таку масштабну перебудову мозку.Дослідники зосередилися на гіпокампі — ключовому центрі обробки епізодичної пам’яті, тобто спогадів про конкретні події й власний досвід. Саме там нові спогади «народжуються», певний час зберігаються, а згодом поступово переносяться до інших ділянок мозку для надтривалого зберігання.Лабораторним мишам спершу прищепили нові спогади в кількох експериментах. В одному разі тварин навчали пов’язувати певне оточення з легким електричним ударом у лапи. В іншому — запам’ятовувати розташування солодких гранул у лабіринті.Після навчання мишей вводили у стан штучної сплячки на два дні, активуючи спеціальну групу нейронів, описану в попередніх роботах. Зміни в мозку починалися вже за кілька хвилин.«Ми знали, що певна перебудова відбувається, але її масштаб виявився значно більшим, ніж очікували», — зазначає Танака. Уже за 30 хвилин кількість синапсів почала падати, а за 24 години, за словами дослідника, зникало понад половину всіх синапсів.

Більшість синапсів зникла, а спогади залишилися

Попри радикальні зміни в гіпокампі, миші після сплячки поводилися так, ніби нічого не забули. Опинившись знову в кімнаті, де раніше отримували удар струмом, вони завмирали на місці — типовий показник того, що тварина очікує загрозу. У лабіринті ж миші так само впевнено знаходили їжу, як і до сплячки.Поведінка тварин, що проходили сплячку, не відрізнялася від контрольних мишей без неї, підкреслює Танака. Це означало, що різке скорочення синапсів саме по собі не руйнує вже набутих спогадів.Щоб зрозуміти, чому так відбувається, дослідники порівняли мишей у сплячці з іншою групою, якій замість сплячки ввели тривалу анестезію й додали молекулу, що блокує здатність нейронів зміцнювати синапси. У цієї групи теж спостерігали значну втрату синапсів, але, на відміну від «сплячих» мишей, їхні спогади не збереглися.Це вказало, що важлива не лише кількість втрачених зв’язків, а й те, які саме структури в мережі мозку переживають «чистку».

Кластери зв’язків як можливий слід пам’яті

При детальному аналізі мозку обох груп вчені виявили відмінність: у мишей у штучній сплячці певні кластери синапсів виявилися особливо стійкими. Ці вцілілі зони мали характерні риси.По-перше, це були «вузли-ретранслятори», де один нейрон з аксоном, що передає сигнали, контактував одразу з кількома сусідніми клітинами, розсилаючи повідомлення цілій групі. По-друге, у живучих кластерах спостерігали щільне згрупування дендритних шипиків — точок прийому сигналів — які отримували інформацію від багатьох аксонам одночасно.Такі «кластеризовані патерни енґрам» — структури, в яких шипики, пов’язані з тим самим спогадом, розташовані близько одне до одного й зв’язані з різними аксонами — значно рідше зникали під час сплячки. Під час анестезії ж, за словами Танакі, ці унікальні структури повністю руйнувалися.Розмір окремих дендритних шипиків практично не впливав на виживання зв’язку. Вирішальним виявився саме просторовий візерунок — те, як шипики та аксони організовані в кластер.На думку авторів, це свідчить, що для тривалого збереження пам’яті важлива топологія ширшої мережі — конфігурація зв’язків на вищому рівні, а не просто сила одиничних синапсів.

Що далі і для чого це може знадобитися

Дослідники підкреслюють, що про ці кластери поки відомо небагато. Зараз команда намагається описати їх на молекулярному рівні: з яких білків і механізмів вони складаються, як формуються й підтримуються. У перспективі вчені хочуть цілеспрямовано змінювати структуру таких кластерів і спостерігати, як це позначається на пам’яті тварин.Ще одна важлива загадка — як саме мозок під час сплячки «вирішує», які кластери слід зберегти, а які синапси можна безпечно «обрізати» для економії енергії. Ці процеси зараз вивчають на рівні гіпокампа.За словами Танакі, ці результати можуть бути корисними не лише для розуміння живої пам’яті. Знання про те, як мережа може радикально змінюватися, не втрачаючи закодовану інформацію, потенційно допоможе інженерам створювати нові способи зберігання даних у комп’ютерних системах.Насамперед же робота розширює уявлення про те, як фізичні сліди пам’яті в мозку можуть бути вкрай мінливими, а самі спогади — напрочуд стійкими. Як підсумовує Танака, це дослідження лише «відкрило ще одні двері» до розуміння цього складного явища.Стаття Штучна сплячка мишей показала неочікуваний механізм пам’яті з'явилася спочатку на Цікавості.

Людськоспецифічний ген SRGАР2 може пояснити, чому ключові клітини мозку дозрівають настільки повільно та як цей ритм розвитку пов’язаний з формуванням унікальних когнітивних здібностей людини. Про це йдеться в роботі дослідників Колумбійського інституту Цукермана, на яку повідомляє SсіТесhDаіly.Мікроглія — це найчисленніші імунні клітини мозку. Вони захищають від інфекцій, прибирають пошкоджені нейрони та допомагають формувати нейронні мережі під час розвитку. Команда з лабораторії Франка Полле (Frаnсk Роllеuх) показала, що людська мікроглія, так само як і нейрони, дозріває значно повільніше, ніж у інших тварин: у мишей цей процес триває близько трьох тижнів, тоді як у людей — від чотирьох до восьми років.

Людськоспецифічний ген у центрі уваги

Лабораторія Полле більше 15 років вивчає SRGАР2 — один із кількох десятків генів, копії яких з’явилися лише в людини. Мета цих досліджень — зрозуміти генетичні зміни, що зробили людський мозок відмінним від мозку інших видів.У попередніх роботах було показано, що людськоспецифічні копії SRGАР2 збільшують кількість синапсів — контактів, через які нейрони обмінюються сигналами. Вони також уповільнюють дозрівання цих синапсів. Обидві риси характерні для людських нейронів і відрізняють їх від нейронів інших ссавців.Триваліший розвиток призводить до формування нейронів із більш щільними й міцними зв’язками з оточенням, що підсилює здатність обробляти та зберігати інформацію. Нові експерименти показали, що вплив SRGАР2 не обмежується лише нейронами.

SRGАР2 у мікроглії та повільне дозрівання

Карлос Діас-Салазар (Саrlоs Dіаz-Sаlаzаr), провідний автор дослідження, виявив, що людськоспецифічні копії SRGАР2 у мікроглії майже вдесятеро численніші, ніж у нейронах. Це поставило перед науковцями запитання, чому саме цей ген настільки активний в імунних клітинах мозку.За останні два десятиліття уявлення про мікроглію суттєво змінилися. Окрім боротьби з інфекціями та відновлення ушкоджених тканин, вона бере важливу участь у побудові мозку, що розвивається. Мікроглія становить приблизно 5–10% усіх клітин мозку, а під час розвитку визначає, які синапси нейрони збережуть, а які — буде вилучено. Вона також може змінювати чутливість синапсів у нейронних мережах.Експерименти з використанням мишей та людських клітин показали, що людськоспецифічні копії SRGАР2 істотно подовжують розвиток мікроглії. Якщо у мишей ці клітини дозрівають приблизно за три тижні, то у людини на це потрібно від чотирьох до восьми років.За словами дослідників, цей ген допомагає контролювати «темп розвитку» нейронів, а еволюція також обрала його для регуляції розвитку мікроглії, яка критично важлива для формування нейронних мереж. Таким чином, ці два типи клітин залишаються синхронізованими під час тривалого періоду дозрівання мозку.

Неотенія та унікальність людського мозку

Серед ссавців мозок людини вирізняється надзвичайно тривалою фазою дозрівання. Цей феномен називають неотенією — збереженням «ювенільних» рис протягом довгого часу — і пов’язують із високими когнітивними здібностями людини.Отримані результати свідчать, що SRGАР2 може координувати повільне дозрівання і нейронів, і мікроглії, яка спрямовує їхній розвиток. Завдяки такому узгодженому графіку мікроглія може впливати на формування нейронних зв’язків упродовж незвично тривалого періоду, коли людський мозок активно перебудовується.Наступний крок для команди — з’ясувати, яким саме чином SRGАР2 запускає неотенію в нейронах, мікроглії та інших клітинах мозку. Дослідники прагнуть зрозуміти, які саме елементи будови та розвитку мозку роблять людину унікальною з еволюційного погляду.Автори також зазначають, що в останні роки мікроглію пов’язують з нейророзвитковими розладами та нейродегенеративними хворобами. Тому розуміння того, чим людська мікроглія відрізняється від мікроглії інших видів, може наблизити науку до кращого пояснення походження цих захворювань і ролі генів на кшталт SRGАР2 у їхньому розвитку.Стаття Людський ген SRGАР2 сповільнює дозрівання клітин мозку з'явилася спочатку на Цікавості.

Десятки тисяч років тому неандертальці схрещувалися із сучасними людьми і передали їм генетичний варіант, що посилює здатність набирати м’язову масу. Нове дослідження показує, що цей неандертальський варіант гена робить клітини чутливішими до дії гормону росту, тож у його носіїв може бути помітно більше м’язів.Про роботу повідомляє видання Lіvе Sсіеnсе.

Який саме ген успадкували від неандертальців

Дослідники вивчили варіант гена рецептора гормону росту, який широко траплявся в неандертальців. Порівняно з типовим рецептором у більшості сучасних людей, неандертальська версія містить дві заміни амінокислот і одну невелику делецію.Команда вважає, що цей варіант потрапив до генного пулу Ноmо sаріеns через міжвидові схрещування приблизно 47 тисяч років тому. Аналіз показав, що майже всі неандертальці мали цю особливість, тоді як серед сучасних людей її носіями є лише близько 10%.За оцінкою співавтора дослідження, генетика Гуго Цеберга (Нugо Zеbеrg) з Каролінського інституту в Швеції, кожна копія варіанту пов’язана із збільшенням м’язової маси приблизно на 270 грамів. Людина, яка успадкувала по одній копії від кожного з батьків, теоретично може мати понад пів кілограма додаткових м’язів.

Кому найчастіше дістався цей ген

Вчені оцінили поширення варіанту, спираючись на великі сучасні біобанки з більш ніж 1,1 мільйона геномів і пов’язаних із ними фізичних даних. Виявилося, що частота значно різниться між групами.

Серед людей європейського походження носіями є приблизно 1%.Серед мешканців Південної та Південно-Східної Азії частка носіїв може сягати до 25%.У людей африканського походження цей варіант практично не трапляється, ймовірно тому, що схрещування відбувалося в Євразії.

Таке несподівано високе поширення серед південноазійських і південно-східноазійських популяцій, на тлі низького рівня в європейців, може вказувати на складніші маршрути давніх міграцій, ніж вважалося раніше, зазначає палеоантрополог Корнеліус Купчік (Коrnеlіus Кuрсzіk), який не брав участі в дослідженні.

Як працює гормон росту та що робить неандертальський варіант

У більшості людей гормон росту виробляється гіпофізом у мозку. У дитинстві й підлітковому віці він стимулює ріст, а в дорослих бере участь у регуляції обміну речовин, впливає на роботу яєчників та яєчок, у тому числі на вироблення тестостерону.У лабораторних експериментах дослідники змусили клітини виробляти або звичайний людський варіант рецептора гормону росту, або неандертальський. Коли клітинам подавали гормон росту, ті, що мали неандертальську версію, ділилися приблизно на 40% активніше, ніж клітини зі звичайним рецептором.Попри це, неандертальський варіант не завжди робить людину візуально «масивнішою». Зміни можуть бути тоншими: наприклад, у носіїв фіксують вищі рівні ключового сигнального білка у відповідь на гормон росту, а також деякі особливості будови зубів і щелепи.У носіїв цього гена можуть бути трохи коротші корені зубів і невеликі відмінності форми щелеп — подібні риси описані в неандертальців, які вимерли близько 40 тисяч років тому.

Чому це не пояснює повністю «міцну» статуру неандертальців

Неандертальці загалом були кремезнішими й масивнішими за сучасних людей. Однак, за словами Цеберга, посилена реакція на гормон росту не може повністю пояснити їхню характерну статуру.Робастність неандертальців, ймовірно, формувалася під впливом багатьох генів, а також умов розвитку, способу життя й середовища. Тож виявлений варіант рецептора гормону росту — лише одна з частин великої еволюційної мозаїки.

Ріст до і після народження

Під час вагітності гормон росту для плода виробляє плацента — це інша форма гормону, ніж та, що надалі синтезується гіпофізом. За даними дослідження, неандертальський варіант рецептора майже не реагує на плацентарний гормон росту.Це означає, що новонароджені неандертальці та сучасні люди були приблизно однакового розміру при народженні, але неандертальські діти росли швидше вже після пологів, коли починав діяти гормон росту з гіпофіза.Аналіз сучасних носіїв гена показав, що діти до 11 років із цим варіантом ще не демонструють помітного ефекту. Відмінності проявляються переважно після початку статевого дозрівання. Це узгоджується з тим, що під час пубертату рівні гормону росту значно підвищуються, і саме тоді варіант рецептора може впливати найбільше.Таким чином, неандертальський генетичний спадок продовжує відчутно впливати на частину населення планети — від форми щелепи до того, як організм нарощує м’язи в підлітковому і дорослому віці. Водночас незвичний розподіл цього варіанту серед різних народів натякає, що історія пересування й змішування давніх людських популяцій залишається складною загадкою для науки.Стаття Неандертальський ген збільшує м’язову масу в людей, але трапляється рідко з'явилася спочатку на Цікавості.

Відчуття, яке змушує людину сміятися, сіпатися, відсахуватися або благати припинити, може бути значно універсальнішим, ніж вважали раніше. Нове дослідження, про яке повідомляє видання Sсіеnmаg, показує, що людська схильність до лоскоту не зводиться до дитячих ігор, особистості чи культурних звичок.Робота Ц. Сюна (Z. Хіоng) та К. Кілтені (К. Кіltеnі), опублікована в журналі Nаturе Нumаn Веhаvіоur, розглядає, як люди переживають лоскот, на яких ділянках тіла він відчувається найсильніше і як культурне тло впливає на реакцію. Головний висновок: хоча соціальні норми задають, коли лоскот сприймається як гра, інтимність чи дратівливість, сама сенсорна основа цього відчуття виявляється дивовижно схожою у різних людей.

Лоскот як особливий тип дотику

Науковці нагадують, що лоскот часто вважають дрібницею, однак з погляду науки він лежить на перетині дотику, емоцій, передбачення та соціальної взаємодії. Стимул може бути фізично дуже легким, але викликати потужну відповідь: сміх, скорочення м’язів, рефлекторне відсмикування кінцівок і сильне бажання втекти від джерела подразнення.Це поєднання робить лоскот відмінним від звичайного дотику. Він не є простим показником чутливості шкіри, а являє собою цілісну реакцію всього тіла, яку формує нервова система.

«Карта лоскоту» на тілі

Результати дослідження свідчать, що лоскотливість організована по всьому тілу, а не розподілена випадково. Є ділянки, які зазвичай реагують сильніше за інші. Це, зокрема, зони з відносно відкритою шкірою, багаті на сенсорні рецептори або особливо вразливі під час соціального контакту.Таким чином, наше тіло ніби має структуровану «карту лоскоту», яку задає спосіб, яким мозок представляє різні поверхні тіла та інтерпретує дотики. Ця організація відображає роботу соматосенсорної системи — мережі, що опрацьовує сигнали від шкіри, м’язів і суглобів.Легкий дотик породжує сигнали, які рухаються периферичними нервами до спинного мозку, а далі — до кількох зон мозку, включно з первинною та вторинною соматосенсорними кортикальними областями. Вони визначають, де саме відбувся контакт і який тип механічного впливу був застосований.Втім, відповідь на лоскот не обмежується лише цими зонами. У неї залучаються системи, пов’язані з емоціями, увагою та усвідомленням власного тіла. Саме завдяки цьому, на вигляд нешкідливий дотик може стати або нестерпним, або нестримно кумедним.

Чому себе лоскотати складніше

Важливу підказку дає різниця між лоскотом з боку іншої людини і спробами полоскотати себе. Самостійно викликаний лоскот зазвичай значно слабший. Причина в тому, що мозок передбачає сенсорні наслідки власних рухів.Регіони, які керують рухами, створюють внутрішній прогноз того, яким має бути відчуття дотику, і це дозволяє частково «скасовувати» або приглушувати вхідні сигнали. Коли ж стимул надходить від іншої людини, таке передбачення менш точне. Розбіжність між очікуванням і реальним відчуттям посилює переживання, допомагаючи пояснити, чому зовнішній лоскот так важко ігнорувати.

Соціальна сторона лоскоту

Автори роботи підкреслюють, що лоскот глибоко пов’язаний із соціальною поведінкою. Сміх у процесі лоскоту не завжди означає задоволення, а реакція може виникати навіть тоді, коли людина хоче, щоб взаємодія припинилася.Люди засвоюють значення лоскоту через стосунки, дитячі ігри та культурні звичаї. В одному контексті він сприймається як ніжна гра, в іншому — як надмірно інтимний або недоречний жест. Такі відмінності впливають на очікування та словесні описи, але не скасовують спільного тілесного «шаблону», який виявили дослідники.Поєднання біологічної закономірності і культурної варіативності може пояснювати, чому лоскот такий ефективний як форма соціальної взаємодії. Він націлюється на вразливі ділянки тіла, перериває довільний контроль і спричиняє помітні реакції, які складно підробити чи приховати.Сміх, крутіння, відсмикування рук і ніг, голосові протести — усе це дає миттєвий зворотний зв’язок тому, хто лоскоче. У дружній атмосфері це створює швидкий цикл дії та відповіді. У небажаних ситуаціях та сама властивість робить лоскот особливо травматичним, нагадуючи про важливість згоди навіть тоді, коли дія подається як «невинна розвага».

Вікно у роботу мозку і сенсорні розлади

Отримані результати можуть розширити розуміння порушень дотику та зміненої тілесної чутливості. Люди з аутизмом, особливостями сенсорної обробки, хронічним болем або неврологічними станами можуть відчувати дотик інакше, ніж більшість. Вивчення лоскоту дає природну модель для дослідження того, як мозок поєднує фізичні сигнали з передбаченням, контекстом і емоціями.Оскільки лоскот легко впізнати, але важко описати єдиним фізичним параметром, він може стати корисним інструментом для вивчення суб’єктивного досвіду — точки, де нейронна активність перетворюється на усвідомлене тілесне відчуття.Показуючи, що лоскот є водночас культурно спільним і анатомічно організованим явищем, дослідження ставить під сумнів уявлення про сміх і тілесну гру як суто набуті моделі поведінки. Культура формує правила навколо лоскоту, але здатність його відчувати, ймовірно, ґрунтується на спільних рисах людської фізіології та будови мозку.Отже, відчуття, що починається з найлегшого дотику, дозволяє побачити щось базове: попри відмінні традиції та норми, людські тіла можуть «говорити» спільною сенсорною мовою, навіть якщо соціальний зміст цієї мови змінюється.Стаття Дослідження показало спільну «карту лоскоту» у людей з'явилася спочатку на Цікавості.