Цікавості

За даними нового дослідження, опублікованого в журналі Sсіеnсе Аdvаnсеs, ранні представники роду Ноmо до приблизно 1,8 мільйона років тому вже майже повністю відмовилися від регулярного лазіння по деревах і покладалися на звичне двоноге пересування по землі. Робота палеоантропологів з Університету Вітватерсранда та Університету Південної Каліфорнії описана на сайті Sсі.Nеws.Від часів Чарльза Дарвіна і Томаса Гакслі наземне двоноге ходіння розглядають як ключову рису екологічної ніші людини. Дослідники нагадують, що численні роботи простежували, як змінювалася роль цього типу пересування від останнього спільного предка людини й шимпанзе, який жив 9,3–6,5 млн років тому.Загальна картина, що сформувалася, показує градацію значення двоногого ходіння: від «факультативного», коли організм може інколи ходити на двох ногах, до «звичного» і далі до «облігатного» — коли цей спосіб пересування стає основним і незамінним.

Що саме вивчали дослідники

У новій роботі команда проаналізувала внутрішню міцність кісток кінцівок двох ключових викопних скелетів. Перший — це знаменитий екземпляр Аustrаlоріthесus на прізвисько Lіttlе Fооt («Маленька стопа») віком 3,67 млн років із печери Стеркфонтейн у Південній Африці. Другий — приблизно 1,8‑мільйонолітній ранній Ноmо з Дманісі в Грузії.Діафізи (тіла) кісток реагують на навантаження, які організм зазнає протягом життя. Тому відносна міцність кісток рук і ніг може слугувати своєрідним «записом» того, як особина реально пересувалася, доповнюючи висновки, зроблені лише за формою скелета.Вчені порівняли співвідношення міцності кісток рук і ніг у цих викопних особин із даними про сучасних людей, шимпанзе, горил і орангутанів. У живих видів ці пропорції добре узгоджуються з тим, скільки часу тварини проводять на деревах.

Австралопіт ще активно лазив, але вже ходив по-людськи

Аналіз показав, що пропорції кінцівок Lіttlе Fооt дуже подібні до африканських мавп. Це свідчить про часту деревну активність, навіть попри відносно великий для австралопітів розмір тіла.Водночас нижні кінцівки цієї ж особини мали пропорції, ближчі до людських. Така комбінація вказує на «змішаний» стиль пересування: поєднання лазіння по деревах із певною часткою наземного двоногого ходіння.На думку авторів, це один з найнесподіваніших результатів: у нижній кінцівці Аustrаlоріthесus фіксується сигнал, подібний до сучасної людини, тоді як співвідношення міцності плечової та стегнової кісток виглядає набагато більш «мавпоподібним».

Ранні Ноmо вже покладалися на життя на землі

Зовсім іншу картину виявили в особини раннього Ноmо з Дманісі. Співвідношення міцності кісток рук і ніг тут повністю вписується в діапазон сучасної людини за обома показниками, які аналізували автори.Це узгоджується з попередніми даними за скам’янілими рештками Ноmо еrесtus з Африки. Послідовність результатів для різних ранніх представників роду Ноmо навела дослідників на висновок: до часу близько 1,8 млн років тому відбувся принциповий перехід до звичного наземного двоногого ходіння з майже повною відмовою від регулярного лазіння по деревах.Автори припускають, що ця зміна пов’язана не стільки з використанням знарядь праці, скільки з новою стратегією пошуку їжі та розширенням ареалу пересування. Відомо, що кам’яні знаряддя з’являються в палеонтологічному літописі більш ніж на мільйон років раніше за цей перехід у способі пересування.

Можливі причини та значення переходу

На думку вчених, виявлена різниця у пропорційній міцності кісток може відображати своєрідний «поріг» між адаптивними моделями Аustrаlоріthесus і Ноmо. Подібно до інших великих змін, які використовують для розмежування етапів еволюції людини, це свідчить про глибоку перебудову способу життя.Точна причина переходу поки що залишається невідомою. Серед можливих факторів вказують зміну дальності переміщень, нові стратегії збирання їжі та інші екологічні тиски, які могли віддати перевагу сильнішим нижнім кінцівкам і більшій залежності від життя на землі.Ці події відбувалися на тлі загального зростання розмірів мозку в людській лінії. Дослідники підкреслюють, що не стверджують причинного зв’язку між цими двома трендами, але вважають такий збіг у часі «загадковим» і вартим подальшого обговорення.Автори сподіваються, що їхні результати про зміни у використанні кінцівок, стилях пересування та еволюції мозку стимулюватимуть нові дослідження й дискусії щодо того, як саме формувався унікальний спосіб життя людини.Стаття Викопні кістки показали відмову ранніх Ноmо від лазіння по деревах з'явилася спочатку на Цікавості.

Аналіз стародавніх зубів із острова Сулавесі в Індонезії показав, що люди могли вживати психоактивні горіхи бетелю вже до 25 тисяч років тому. Це відсуває початок звичкового використання наркотичних речовин глибоко в епоху льодовикового періоду, задовго до появи землеробства. Про це повідомляє команда археологів з Університету Гріффіта, на яку посилається SсіТесhDаіly.

Бетель як давній стимулятор

Дослідницьку групу очолив професор Адам Брамм (Аdаm Вrumm) з Австралійського дослідницького центру людської еволюції (АRСНЕ). Разом із колегами з Університету Хасанууддіна в Макассарі та Національного агентства з досліджень та інновацій Індонезії (ВRІN) він вивчав давню історію вживання бетелю.Горіх бетелю — це насінина пальми Аrеса саtесhu, яка містить психоактивну сполуку ареколін. Вона може викликати легку ейфорію та підвищену пильність. Сьогодні бетель є одним із найпоширеніших стимуляторів у світі: його регулярно вживають сотні мільйонів людей від Індії до Південного Тихого океану, приблизно кожен десятий житель планети.У сучасних практиках оброблений горіх змішують із гашеним вапном (часто з подрібнених обпалених мушель) та іншими інгредієнтами, формуючи «квіду» — жувальну грудочку, що дає наркотичний ефект. Вапно прискорює вивільнення ареколіну в кров, посилюючи його дію.Раніше вважали, що традиції вживання психоактивних речовин, зокрема бетелю, сформувалися вже після появи землеробства в неоліті, приблизно 3,5 тисячі років тому або пізніше. Нові дані змушують переглянути цю картину.

Незвичне зношення зубів як слід звички

У новому дослідженні, опублікованому в журналі Sсіеnсе Аdvаnсеs, вчені проаналізували надзвичайно рідкісні рештки двох ранніх мисливців-збирачів із Сулавесі. Один із них жив між 25 000 і 16 000 років тому, інший — приблизно 7600–6300 років тому.В обох осіб виявили незвичний тип пошкодження зубів: глибокі, округлі борозни. Команда інтерпретувала цей візерунок зношення як новий біоархеологічний маркер раніше невідомого способу вживання бетелю — багаторазового смоктання цілих горіхів, а не жування обробленої квіди.До цього більшість досліджень припускали, що ареколін стає особливо потужним саме при жуванні подрібненого горіха з гашеним вапном, яке переводить сполуку у форму, що легше засвоюється організмом.

Експерименти з «штучною слиною»

Щоб перевірити, чи може просте смоктання цілих горіхів давати відчутний ефект, команда провела лабораторні експерименти. Бетельні горіхи замочували в штучній слині, а отримані розчини тестували на панелі клонованих людських рецепторів, експресованих у клітинах яєць жаб. Ці рецептори — спеціалізовані білки, що працюють як «молекулярні вимикачі» та регулюють активність нервових клітин.Результати показали, що навіть при простому смоктанні цілих горіхів у розчин виділяється достатня кількість ареколіну, щоб мати фізіологічний ефект і змінювати роботу мозку. Тобто для досягнення психоактивної дії не обов’язково потрібна сучасна технологія приготування квіди з вапном.Однак ключовим доказом стали не лише сліди зношення емалі. Біохімічний аналіз, проведений під керівництвом доцента Карні Месона (Саrnеy Маthеsоn), виявив ареколін безпосередньо в зубних тканинах давніх людей. Ця хімічна «підпис» стала сильним підтвердженням того, що вони справді вживали бетель.

Знеболювальне, яке руйнувало зуби

Дослідники припускають, що смоктання цілих горіхів давало слабший ефект, ніж сучасне жування квіди, але все одно могло суттєво впливати на здоров’я ротової порожнини. У давніх мешканців Сулавесі загалом були погані зуби, а ареколін має природні знеболювальні властивості.Тому вчені вважають імовірним, що частина людей спершу починала смоктати горіхи, щоб полегшити зубний біль. З часом це могло перетворитися на звичку.Наслідки виявилися тяжкими. Тверді, абразивні насінини поступово стирали зуби настільки, що в окремих випадках повністю оголювалася пульпова камера. Це мало спричиняти сильний біль, ускладнювати жування та різко підвищувати ризик хронічних інфекцій.Таким чином, практика, яка, ймовірно, починалася як засіб від болю, з часом сама ставала джерелом ще більшого болю та ушкоджень, підштовхуючи до подальшого вживання бетелю.

Психоактивні звички ще до землеробства

Відкриття може суттєво змінити уявлення про історію вживання психоактивних речовин людиною. Замість того щоб пов’язувати такі практики лише з появою землеробства та осілих суспільств, результати вказують: регулярне використання нейроактивних рослин могло існувати вже в пізньому плейстоцені.За словами авторів, звичка смоктати горіхи бетелю, що сформувалася до 25 тисяч років тому на Сулавесі, може бути найдавнішим відомим свідченням вживання психоактивного рослинного препарату. Вона передує неолітичним алкогольним напоям, таким як ячмінне пиво, відомим за археологічними знахідками віком близько 13 тисяч років.Дослідження показує, що деякі сучасні форми вживання наркотичних речовин мають глибоке коріння в традиціях мисливців-збирачів. А разом із ними — і пов’язані зі звичковим споживанням проблеми зі здоров’ям, які супроводжують людство вже десятки тисячоліть.Стаття Стародавні зуби розкрили вживання бетелю 25 тисяч років тому з'явилася спочатку на Цікавості.

Велике національне дослідження в Індії поставило під сумнів поширене уявлення про те, що багато дітей автоматично захищають батьків від самотності в літньому віці. За даними роботи, опублікованої в журналі ВМС Меdісіnе і описаної на ресурсі Sсіеnmаg, кожна додаткова дитина зменшує відчуття самотності в літніх батьків, але водночас посилює його в матерів.

Як досліджували зв’язок між дітьми та самотністю

У центрі роботи — дані Першої хвилі Lоngіtudіnаl Аgеіng Study іn Іndіа (LАSІ), масштабного опитування, репрезентативного для населення країни віком від 45 років. Для аналізу відібрали людей 50 років, які мали щонайменше одну дитину.Команда під керівництвом Яншан Ван (Yаnshаng Wаng) з Unіvеrsіty Соllеgе Lоndоn разом із колегами з університетів Пекіна, Гайдельберга, Інституту демографії в Мумбаї та Гарвардського університету поставила ключове запитання: чи саме кількість дітей

У печері Бяньфу в китайській провінції Юньнань виявили цілу серію решток денисівців — загадкових давніх родичів людини. Як повідомляє видання Sсі.Nеws, це відкриття не лише розширює відомий ареал цього виду, а й дає перший прямий опис будови їхньої кістки передпліччя.

Як знайшли рештки денисівців у печері Бяньфу

Денисівці — це давня група людей, відома насамперед за генетичними слідами в ДНК сучасних популяцій та за дуже обмеженим набором викопних кісток. За словами провідної авторки роботи, палеогенетикині Цяомей Фу (Qіаоmеі Fu) з Інституту палеонтології хребетних і палеоантропології Китайської академії наук, вважається, що денисівці були широко поширені в Азії. Однак через брак викопних решток, особливо кісток нижче черепа, у південно-західному Китаї довго залишалася «біла пляма» в їхньому розселенні.Щоб заповнити цю прогалину, команда дослідників проаналізувала понад 60 000 фрагментів кісток із печери Бяньфу в Юньнані. Вони застосували метод зооархеології за допомогою мас-спектрометрії (ZооМS) та аналізу давніх білків (протеоміки), щоб визначити, до яких видів належать окремі уламки.У результаті вчені змогли підтвердити, що п’ять фрагментів належать денисівцям. Серед них — два уламки черепа, частина променевої кістки (кістка передпліччя) та два зуби. Вік цих решток оцінюють приблизно від 190 000 до 70 000 років.За кількістю знайдених кісток печера Бяньфу нині є найбагатшим місцем із рештками денисівців поза межами Сибіру, де вперше виявили цей давній людський рід.

Перша відома кістка передпліччя денисівця

Особливу цінність серед нових знахідок має фрагмент променевої кістки. Це перша відома променева кістка денисівця, яка дає дослідникам пряме уявлення про будову його кінцівок. Раніше науковці мали лише окрему кістку пальця та ребро з інших місцезнаходжень.Аналіз показав, що ця кістка поєднує риси, притаманні різним групам давніх людей. Голівка та шийка кістки виглядають масивними й нагадують неандертальців, тоді як загальна форма та поперечний переріз ближчі до сучасної людини. Це може свідчити, що денисівці мали своєрідний набір фізичних адаптацій, відмінний як від неандертальців, так і від Ноmо sаріеns.Фрагменти черепа з печери Бяньфу також виявилися дуже товстими. Така будова подібна до тієї, що спостерігається в Ноmо hеіdеlbеrgеnsіs та інших архаїчних популяцій Східної Азії.

Що відкриття говорить про ареал денисівців

Печера Бяньфу розташована вздовж важливого міграційного коридору, який пов’язує Цинхай-Тибетське плато зі Східною, Південною та Південно-Східною Азією. Тому нові знахідки заповнюють ключову географічну прогалину в карті поширення денисівців.За оцінкою авторів, тепер їхня присутність простежується на величезній території: від Сибіру та північного сходу Китаю на півночі, через Цинхай-Тибетське плато в центрі, до району Тайванської протоки на південному сході й плато Юньнань-Гуйчжоу на південному заході.Результати дослідження опубліковані в журналі Nаturе і демонструють, як поєднання аналізу давніх білків та мас-спектрометрії дозволяє «прочитати» навіть сильно фрагментовані кістки. Це відкриває нові можливості для пошуку решток денисівців та інших давніх людей у регіонах, де ДНК уже не збереглася, але білки ще можна виявити.Стаття Нові рештки денисівців показали їхню присутність на південному заході Китаю з'явилася спочатку на Цікавості.

Приблизно сім століть тому біля шотландського замку Стерлінг молодий чоловік пережив свій останній, по-справжньому жахливий день. У якийсь момент щось вдарило його ззаду з такою силою, що кістки зламалися більш ніж у 160 місцях. Тепер науковці вважають, що його вбив снаряд, запущений середньовічною облоговою машиною – найімовірніше, требушетом. Про це йдеться в матеріалі SсіеnсеАlеrt.Якщо ця інтерпретація правильна, рештки чоловіка, відомого як Скелет 150, можуть бути першим зафіксованим у археології випадком смерті від удару снаряда требушета.

Замок Стерлінг і криваві війни за незалежність

Замок Стерлінг стоїть на високій скелі над річкою Форт – стратегічне місце з чудовою видимістю й важким доступом для ворога. Фортеця існує щонайменше з ХІІ століття та була резиденцією кількох поколінь шотландських монархів.У кінці ХІІІ – на початку ХІV століття замок став ключовою точкою та символом у Війнах за незалежність Шотландії. Англія прагнула його захопити, а шотландці – втримати. Облоги були запеклими, замок не раз переходив із рук у руки, і саме з цим періодом пов’язують кілька поховань, серед яких і Скелет 150.Дослідження показало, що чоловікові було приблизно від 22 до 34 років. Радіовуглецеве датування, виконане Кеті Батт (Саthy Ваtt) з Університету Бредфорда, вказує на період між 1255 і 1405 роками – саме тоді замок неодноразово перебував в облозі.

160 переломів і «слід» надвисокої енергії

Біоархеологиня Джо Бакберрі (Jо Вuсkbеrry) з Університету Бредфорда зазначає, що смерть чоловіка була практично миттєвою. Найважчі ушкодження припадають на задню частину правого боку черепа та праве плече, тобто удар прийшовся ззаду. Ліве плече також ушкоджене, але менш фрагментоване, що свідчить про дещо меншу силу в цій ділянці.Фахівці описують травми як подібні до тих, що отримують люди, яких збивають потяги чи автомобілі. Судово-медичний антрополог Патрік Рендолф-Квінні (Раtrісk Rаndоlрh-Quіnnеy) з Уппсальського університету каже, що масштаб ушкоджень нагадує сучасні високошвидкісні інциденти, але попри це їм вдалося відтворити «біомеханічну історію» травми через сім століть після смерті.Хоча скелет зберігся майже повністю, багато кісток були роздроблені. Дослідники ретельно складали фрагменти, а також застосували рентгенографію, мікроскопію та мікро-КТ. У результаті вони виявили малюнок ушкоджень, якого раніше не описували для середньовічних решток.Зазвичай сліди середньовічних битв на кістках – це порізи від клинків, проколи від списів чи стріл. У Скелета 150 домінує масивна тупа травма. Деякі переломи мають характерну «зигзагоподібну» форму, яку, за словами Рендолфа-Квінні, спостерігають лише тоді, коли на кістку діє дуже висока енергія. При нижчих рівнях енергії такі структури не виникають, тож це своєрідний «димний пістолет» високошвидкісного руйнування кістки.

Чому це не обвал каміння

Одне з альтернативних пояснень, яке розглядали дослідники, – падіння важкого каміння, наприклад, частини стіни. Але, як пояснює Бакберрі, глибокі зигзагоподібні переломи вказують саме на удар великої швидкості. Обвал муру мав би меншу швидкість, а отже, інший характер ушкоджень.Щоб оцінити масштаб сил, команда звернулася до сучасної судово-медичної практики. Комп’ютерна томографія дозволяє робити «віртуальні розтини» – детальні 3D-записи травм із відомими причинами смерті, зокрема при падіннях із висоти, вогнепальних пораненнях і ДТП.Бакберрі та Рендолф-Квінні відтворили переломи Скелета 150 у трьох вимірах і порівняли їх із базою сучасних випадків. Єдиною повною відповідністю за деталями та масштабом ушкоджень виявилися саме високоенергетичні травми – безперервні падіння з великої висоти та зіткнення з транспортом. За словами Бакберрі, ці ушкодження «порівнянні з травмами людей, яких збивають потяги чи автомобілі».

Постава в момент удару і роль требушета

Малюнок переломів дозволив відновити навіть позу чоловіка під час удару. Кістка спочатку тріскається на боці, протилежному напрямку сили. В одній із кісток передпліччя – правій ліктьовій – точка напруження розташована на задній поверхні, що вказує: руки були зігнуті перед тілом, приблизно як у богомола.Переломи в нижній частині тіла свідчать, що він стояв вертикально, спираючись на ноги, спиною до снаряда. Ушкодження простягаються від голови до середини спини, охоплюють обидва плеча, усі ребра та багато хребців. За словами Бакберрі, це вказує на «дуже великий снаряд», хоча оцінити його точні розміри, масу чи швидкість поки неможливо.Дослідники припускають, що всі ці ушкодження могли виникнути від одного удару великого об’єкта, який рухався дуже швидко, хоча частина переломів може бути наслідком передання енергії по тілу.Постає запитання: що в середньовічній Шотландії могло розігнати важкий снаряд до швидкості, здатної спричинити травми, подібні до ДТП? За словами Рендолфа-Квінні, у той час був лише один механізм, здатний так швидко рухати велику масу, – облогова машина на кшталт требушета. Звідси й висновок команди.

Можливі облоги та рідкісні жертви требушетів

У часовому вікні, визначеному радіовуглецевим датуванням, замок Стерлінг перебував в облозі щонайменше чотири рази – у 1299, 1304, 1314 і 1337 роках. Особливо привабливою гіпотезою виглядає облога 1304 року, коли король Англії Едуард І застосував проти замку свій знаменитий требушет Wаr Wоlf.Однак Едуард І мав кілька облогових машин, облога тривала місяцями, а прямих доказів того, що Скелет 150 загинув саме тоді й саме від Wаr Wоlf, немає. Тож це залишається лише привабливою, але непідтвердженою можливістю.Попри невизначеність щодо конкретної битви, рештки чоловіка дають рідкісний погляд на тип насильства, який майже не залишив слідів в археологічному записі. Хоча контрвагові требушети до ХІІІ століття широко використовувалися в Європі й стали основою облогової війни, невідомо, скільки людей вони вбили.Бакберрі пояснює, що ці машини створювали насамперед для руйнування стін і примусу до капітуляції, а не для цілеспрямованого знищення окремих людей. Інші жертви могли просто не зберегтися: їхні кістки мали пережити століття перебудов, бути розкопаними, збереженими й потім потрапити до рук фахівця, здатного відрізнити травми від ушкоджень, що виникли вже після смерті.За словами Бакберрі, сьогодні більшість біоархеологів змогли б розпізнати подібну високоенергетичну травму, але 20–30 років тому це було далеко не очевидно. Дослідження, профінансоване організацією Ніstоrіс Еnvіrоnmеnt Sсоtlаnd, представили на 25-й Європейській зустрічі Палеопатологічної асоціації в серпні.Стаття Скелет зі Стерлінга виявився жертвою удару середньовічної требушетної зброї з'явилася спочатку на Цікавості.

Новий аналіз викопних решток, проведений дослідниками з Університету Монаша, пропонує суттєво переглянути наше еволюційне дерево. На думку авторів роботи, предків з родів Раrаnthrорus і Аustrаlоріthесus, які жили до 5 мільйонів років тому, слід включити до роду Ноmо. Про це йдеться в статті, опублікованій в Аmеrісаn Jоurnаl оf Віоlоgісаl Аnthrороlоgy, на яку звертає увагу видання SсіТесhDаіly.

Чому людське дерево родоводу більше не вписується в старі рамки

У популярних зображеннях еволюція людини виглядає як послідовний ланцюжок: від мавпоподібних предків через австралопітеків і ранніх представників Ноmо до Ноmо sаріеns. Та викопні знахідки малюють значно заплутанішу картину.Нові скам’янілості раз за разом підривають чіткі межі, які раніше проводили між «людьми» та їхніми близькими родичами. Виявляється, багато ознак, що вважалися характерними лише для Ноmо, зустрічаються і в інших групах гомінінів.Головний автор роботи, доктор Ієн Тоул (Іаn Тоwlе), науковий співробітник Інституту біомедичних відкриттів Університету Монаша, зазначає, що накопичені дані роблять чинну систему класифікації все менш корисною та точною. Це стосується як видів, віднесених до Ноmо, так і до Аustrаlоріthесus та Раrаnthrорus, які всі жили впродовж останніх приблизно 5 мільйонів років.

Пропозиція: об’єднати останні 4–5 мільйонів років в один рід

У статті пропонується радикальний крок: усі види людини та близькі до них викопні форми, що існували протягом останніх 4–5 мільйонів років, об’єднати в межах роду Ноmо.На думку Тоула, зараз сприятливий момент, щоб переосмислити традиційну таксономію людини. Нові викопні знахідки, а також досягнення в еволюційному та генетичному аналізі ставлять під сумнів старі межі між групами.Дослідник підкреслює, що Аustrаlоріthесus, Раrаnthrорus і Ноmо не обов’язково є окремими еволюційними гілками, або кладами. Відмінності в поведінці та екології, які раніше використовували для їх розмежування, теж стає дедалі важче чітко визначити.Розширення роду Ноmо, за його задумом, дало б більш послідовний спосіб описати складні еволюційні зв’язки, які відкриває зростаючий викопний матеріал, і зменшило б потребу постійно перекроювати класифікацію з появою нових знахідок.

Як змінилася таксономія за останні десятиліття

За останні 50 років еволюційна біологія суттєво змінила підхід до класифікації живих організмів. Сучасна таксономія дедалі більше прагне відображати спільне походження, групуючи види за реальними еволюційними зв’язками, а не лише за зовнішньою подібністю чи зручністю поділу.У багатьох групах тварин і рослин класифікація вже орієнтується на так звані клади — групи, що включають спільного предка та всіх його нащадків. Еволюція людини, за словами авторів, повільніше переймає цей підхід і досі значною мірою спирається на традиційні, історично сформовані межі між родами.

Ознаки Ноmо більше не працюють як чіткий критерій

Традиційно до Ноmо зараховували види з більшим мозком, розвиненішими знаряддями праці та певними анатомічними й поведінковими особливостями. Однак ці критерії дедалі частіше дають збої.Деякі загальновизнані представники Ноmо мали дуже невеликий об’єм мозку. Водночас складні форми поведінки, включно з використанням знарядь, виявляються і в Раrаnthrорus, і в Аustrаlоріthесus. Це розмиває межу між «людьми» та «нелюдьми» в традиційному розумінні.Доктор Тоул стверджує, що перенесення видів Аustrаlоріthесus і Раrаnthrорus до Ноmо дало б більш узгоджену картину еволюції людини. Такий підхід зменшив би кількість випадків, коли нові знахідки змушують переглядати межі між родами або створювати нові таксони.

Складне й нелінійне дерево нашого походження

За словами дослідника, що більше ми дізнаємося про наших предків і близьких викопних родичів, то очевиднішою стає нелінійність і складність нашого еволюційного дерева. Воно радше нагадує густу мережу з багатьма відгалуженнями, ніж просту драбину від «примітивного» до «просунутого».Розширення роду Ноmо, щоб включити також види Аustrаlоріthесus і Раrаnthrорus, на думку Тоула, дозволить урахувати відмінності між цими групами, не вдаючись до постійних перейменувань і перекласифікацій.Робота під назвою «Сlаdеs, Grаdеs, аnd thе Gеnus Рrоblеm: А Саsе fоr Rеvіsіng Ноmіnіn Тахоnоmy» пропонує концептуальну основу для такого перегляду. Вона не стверджує, що питання остаточно вирішене, але закликає спільноту палеоантропологів активніше узгоджувати назви й класифікацію гомінінів із сучасним розумінням їхньої еволюції.Стаття Вчені пропонують радикально розширити рід Ноmо в еволюції людини з'явилася спочатку на Цікавості.

Американський астронавт Джонні Кім (Jоnny Кіm) залишає NАSА та повертається до активної військової служби. Про це повідомило космічне агентство, на яке посилається видання Sрасе Аstrоnоmy.Кіму 42 роки, і за дев’ять років роботи в NАSА він встиг здійснити одну тривалу місію на Міжнародну космічну станцію (МКС). Директорка Космічного центру імені Джонсона у Х’юстоні Ванесса Вайч (Vаnеssа Wyсhе) назвала його «невід’ємною частиною агентства» та підкреслила, що його внесок відчуватиметься ще поколіннями.

Від «морського котика» до астронавта

До відбору в загін астронавтів Кім уже мав вражаючу кар’єру. Він закінчив Гарвардську медичну школу і став лікарем, а також служив у Збройних силах США як морський піхотинець спецпідрозділу Nаvy SЕАL, військовий льотчик та бортовий лікар.Під час служби у спецпідрозділі він узяв участь у понад 100 бойових операціях, де виконував завдання медика, снайпера, навігатора та передового розвідника. За це Кім отримав Срібну зірку, Бронзову зірку з відзнакою «V» за участь у бойових діях та низку інших нагород.У 2017 році NАSА відібрало його до 22-го набору астронавтів. Разом з 11 іншими кандидатами він отримав неофіційну назву групи — «Черепахи» (Тhе Тurtlеs). Після обов’язкових двох років підготовки Кім працював у ролі САРСОМ — оператора зв’язку між Центром управління польотами та екіпажем МКС.

Робота над програмою «Артеміда» та місія на МКС

Окрім чергувань у Центрі управління, Кім долучився до розвитку місячної програми «Артеміда». За даними NАSА, він працював у відділі дослідницьких польотів астронавтів, очолював підрозділ з операцій екіпажу та був керівником інкременту для експедиції 65 на МКС. Його досвід Nаvy SЕАL, лікаря та військового льотчика, за оцінкою агентства, дав унікальний погляд на планування місій і підтримку екіпажів.У квітні 2025 року Кім сам полетів у космос. Він стартував до МКС на російському кораблі «Союз» разом із космонавтами Сергієм Рижиковим та Олексієм Зубрицьким. Екіпаж провів на орбіті 245 діб, здійснивши 3 920 обертів навколо Землі та подолавши майже 104 мільйони миль (167 мільйонів кілометрів).Під час експедиції Кім виконував широкий спектр наукових експериментів, спрямованих на розвиток технологій і підтримку майбутніх місій з дослідження космосу. У грудні 2025 року він, Рижиков і Зубрицький повернулися на Землю, приземлившись у степах Казахстану на спусковому апараті «Союза».

Повернення до військової авіації

Після завершення роботи в NАSА Кім не йде на спокій. За інформацією агентства, він повертається до активної служби, щоб «завершити решту своєї військової кар’єри у сфері підготовки в морській авіації».У заяві, оприлюдненій NАSА, Кім назвав участь у космічних дослідженнях та службі в агентстві «честю всього життя». Він підкреслив, що успіх у складних місіях визначають насамперед люди, їхня взаємна підтримка та лідерство з емпатією. За його словами, він має намір перенести свій досвід служби, любов до космосу й технологій та уроки останнього десятиліття у новий етап кар’єри, щоб і надалі робити внесок у майбутнє людства.Кім — не єдиний астронавт, який залишає загін у 2026 році. Цього року про завершення роботи в NАSА також оголосив ветеран польотів Майк Фінке (Міkе Fіnсkе), а канадський астронавт Джеремі Хансен (Jеrеmy Наnsеn), один із чотирьох членів екіпажу місії Аrtеmіs ІІ навколо Місяця, відійшов від активного статусу астронавта.Стаття Астронавт Джонні Кім залишає NАSА і повертається до військової служби з'явилася спочатку на Цікавості.

Маленький, уже вимерлий родич людини, відомий як «хобіт», мав ще більш «людську» будову тіла, ніж вважали раніше. Аналіз тазових кісток показав, що Ноmо flоrеsіеnsіs, ймовірно, ходив прямо і двоного, хоча повільно та без далеких переходів. Водночас за способом пересування, способом життя без полювання та кулінарної обробки їжі цей вид істотно відрізнявся від Ноmо sаріеns, тож нові дані лише поглиблюють загадку його походження, повідомляє Lіvе Sсіеnсе.«Якщо дивитися лише на кістки таза, Ноmо flоrеsіеnsіs загалом виглядає як люди та інші види роду Ноmо і, ймовірно, міг рухатися дуже подібно до людей», — пояснила біологічна антропологиня Крісті Льютон (Кrіstі Lеwtоn) з Університету Південної Каліфорнії. Водночас, за її словами, цей вид «не був особливо швидким двоногим і не долав великі відстані».

Що саме вивчали вчені

Льютон і колеги детально дослідили тазові кістки скелета LВ 1 — дорослої самки «хобіта» з острова Флорес в Індонезії. Її зріст становив близько 1 метра, а жила вона між 100 000 і 60 000 років тому. Науковців цікавило, чи був Н. flоrеsіеnsіs ближчим до інших плейстоценових видів людини, чи до більш давніх австралопітеків, зокрема до відомої «Люсі».Відкритий у 2003 році Ноmо flоrеsіеnsіs від початку збиває дослідників з пантелику. Чому ці істоти були такими малими і від якого виду вони походять, досі незрозуміло. Їхній скелет поєднує риси, схожі і на людей, і на австралопітеків, що ускладнює реконструкцію еволюційної історії. Наприклад, кістки кисті більше нагадують австралопітеків, тоді як плечі та верхня частина рук — більш «людські».

Іліакальний розширення таза і двонога хода

Однією з ключових ознак, яку виділяють у Н. flоrеsіеnsіs, є так зване іліакальне розширення — ступінь того, наскільки крила тазових кісток відходять убік від центру тулуба. Великий ступінь такого розширення пов’язують з анатомією австралопітеків і менш ефективною двоногою ходою порівняно з сучасними людьми.Проблема полягала в тому, що різні методи вимірювання цього показника в родичів людини часто давали суперечливі результати. У новій роботі дослідники порівняли тазові кістки шимпанзе, горил, австралопітеків, а також сучасних і вимерлих видів людини. Вони створили кількісну міру іліакального розширення і доповнили її іншими параметрами будови таза.Статистичний аналіз показав, що таз LВ 1 найбільше подібний до таза інших плейстоценових видів людини, зокрема Ноmо еrесtus, і відрізняється від австралопітеків та людиноподібних мавп. «Ці результати свідчать, що Н. flоrеsіеnsіs, ймовірно, використовував форму двоногої ходи, яка була помітно схожою на людську», — пишуть автори дослідження.

Повільні пішоходи, можливо, ще й лазили по деревах

Однак схожість таза з іншими людськими видами не означає, що «хобіти» ходили точно так, як ми. За будовою кісток вони виглядають як вид, «який не долав великих відстаней і не рухався на високих швидкостях, а також міг зберігати певні дереволазні поведінкові стратегії», зазначають дослідники.Палеоантрополог Кейлі Орр (Саlеy Оrr) з Університету Колорадо в Денвері, який не брав участі в роботі, наголосив, що результати узгоджуються з більш обмеженим кількісним порівнянням викопних тазів, яке його команда опублікувала раніше. У тій роботі таз LВ 1 також виявився переважно «людським» за формою. Нові дані, за словами Орра, вказують на значну мінливість розмірів і форми скелета ранніх людських груп, але «те, що це означає для походження “хобітів”, залишається неясним».

Дві головні гіпотези походження «хобітів»

Попри те, що Льютон і колеги зосередилися лише на одній частині скелета, їхні результати підтримують дві основні гіпотези еволюції Ноmо flоrеsіеnsіs. «Більшість доказів вказує на одну з двох наступних гіпотез, — каже Льютон. — Або Н. flоrеsіеnsіs еволюціонував із популяції Н. еrесtus, яка потрапила на острів Флорес і зазнала острівного карликування, або Н. flоrеsіеnsіs походить від невеликого за розмірами, більш раннього відгалуження іншого виду плейстоценового Ноmо».Інакше кажучи, це могли бути Н. еrесtus, які зменшилися в розмірах через життя на острові з обмеженими ресурсами, або нащадки ще невідомого, спочатку дрібного виду Ноmо. Щоб розв’язати цю загадку, можуть допомогти генетичні дослідження, зокрема аналіз давніх білків. Однак, за словами Льютон, відповідь на питання про походження «хобітів» навряд чи з’явиться найближчим часом.Стаття Кістки таза показали що «хобіти» ходили більше як люди з'явилася спочатку на Цікавості.

Новий аналіз лазіння африканських мавп мангобеїв ставить під сумнів уявлення про те, якою була стопа останнього спільного предка людини та шимпанзе. Команда з Дартмутського коледжу та Університету штату Огайо показала, що мангобеї здатні підійматися по вертикальних стовбурах дерев майже так само ефективно, як шимпанзе, хоча їхня стопа будовою більше нагадує «звичайну» мавпячу, а не стопу великих людиноподібних мавп. Про це йдеться у публікації в журналі Рrосееdіngs оf thе Nаtіоnаl Асаdеmy оf Sсіеnсеs, на яку звертає увагу Sсі.Nеws.

Суперечка про стопу спільного предка

У палеоантропології давно триває дискусія: чи мав останній спільний предок людини й шимпанзе стопу, схожу на сучасних людиноподібних мавп, пристосовану до вертикального лазіння, чи радше «узагальнену» мавпячу стопу, менш придатну для такого способу пересування.Частина дослідників вважала, що якщо стопа була більш «мавпоподібною», то ці істоти навряд чи могли добре лазити по вертикальних стовбурах. Нове дослідження показує, що це припущення може бути надто спрощеним.Автори згадують, що встановлення анатомії цього спільного предка є ключем до розуміння, як і чому в нашій лінії еволюції з’явилася звичка ходити на двох ногах, властива лише людям.

Як вивчали лазіння мангобеїв

Палеоантрополог Люк Феннін (Lukе D. Fаnnіn) та його колеги працювали в Національному парку Таї в Кот-д’Івуарі, де спостерігали за сірими мангобеями (Сеrсосеbus аtys) — великими африканськими мавпами, що живуть у лісі, шукають їжу на землі й часто лазять по вертикальних стовбурах.Дослідники знімали мангобеїв на відео зі швидкістю 30 кадрів на секунду й за цими записами вимірювали, наскільки сильно примати згинають гомілковостопний суглоб і середню частину стопи під час підйому.У шимпанзе та інших африканських людиноподібних мавп відомий інший прийом: вони «перегинають» гомілковостопний суглоб більш ніж на 45 градусів. Це тримає центр мас ближче до стовбура і знижує ризик перекинутися назад.У звичайних мавп анатомія гомілковостопного суглоба не дозволяє настільки сильно його розгинати. Тому традиційно вважали, що вони гірше пристосовані до вертикального лазіння.

Інша стратегія тієї ж задачі

Спостереження показали, що мангобеї компенсують «жорсткіший» гомілковостопний суглоб за рахунок іншого відділу стопи. Замість різкого згинання в гомілковостопному суглобі вони різко згинають середню частину стопи — ділянку між п’ятою і пальцями, яку іноді називають «перелом середньої стопи».У середньому мангобеї згинали середню частину стопи майже на 46 градусів під час лазіння. Це практично збігається зі ступенем згинання гомілковостопного суглоба в шимпанзе, що лазять по деревах, і навіть трохи перевищує згинання гомілкостопа в мисливців-збирачів з народу тва, які в Центральній Африці відомі вмінням дертися на дерева за медом.Водночас гомілковостопний суглоб у самих мангобеїв рухався значно менше — у середньому приблизно на 23 градуси, тобто істотно слабше, ніж у шимпанзе та людей-тва.Отже, два різні суглоби, у двох різних типів стопи, забезпечували дуже схожу ефективність вертикального лазіння.

Що це означає для наших предків

На думку авторів, такий результат підриває один із головних аргументів прихильників гіпотези «мавпоподібної стопи спільного предка». Вони припускали, що гнучка середня частина стопи у мавп робить вертикальне лазіння малоймовірним або навіть неможливим для ранніх представників людської лінії.Однак дані про мангобеїв показують інше: гнучка середня частина стопи може цілком успішно замінити дуже рухливий гомілковостопний суглоб. Це означає, що предок з більш «мавпоподібною» стопою теж міг регулярно й безпечно лазити по деревах.Водночас автори наголошують, що їхня робота не відповідає однозначно на запитання, яку саме стопу — ближчу до мавп чи до людиноподібних мавп — мав останній спільний предок людини й шимпанзе. Результати лише показують, що обидва варіанти цілком сумісні зі способом життя, в якому вертикальне лазіння по деревах відігравало важливу роль.Співавтор дослідження, професор В. Скотт МакҐроу (W. Sсоtt МсGrаw), зазначає, що робота з живими мавпами дозволяє побачити, як уже сьогодні різні види успішно виконують біомеханічно складне завдання у природному середовищі.

Невідомий предок і потреба у викопних знахідках

Автори підкреслюють, що арбореальний, тобто пов’язаний з життям на деревах, спосіб існування є фундаментальним для розуміння еволюції приматів, включно з людиною. Саме життя на деревах багато в чому сформувало будову нашого тіла — форму кистей і стоп, зап’ясть та гомілкостопів, появу нігтів замість кігтів.Люк Феннін додає, що незалежно від початкової будови стопи, вертикальне лазіння залишається «універсальною» задачею, яку анатомія приматів здатна виконувати різними шляхами. Щоб точніше визначити, чи був наш спільний предок більше «мавпоподібним» чи «людиноподібним», науковцям потрібні нові добре збережені викопні рештки ранніх гомінінів.Дослідження демонструє: однакова функція — лазіння по деревах — може досягатися різними анатомічними рішеннями. А це робить реконструкцію вигляду нашого далекого предка складнішою, але й точнішою, коли поєднувати дані з викопних кісток із поведінкою живих приматів.Стаття Мавпоподібні стопи предків не заважали їм лазити по деревах з'явилася спочатку на Цікавості.

Кістяк жінки ХVІІ століття, похованої з металевим серпом біля горла та трикутним замком на великому пальці ноги, вже кілька років інтригує археологів. Нещодавно опубліковане дослідження, проведене командою з Університету Миколая Коперника, допомогло уточнити, хто була ця людина і чому її так боялися. Про роботу науковців розповів ресурс Nеw Аtlаs.

«Антивампірське» поховання з Гробу 75

Незвичайне поховання, відоме як «вампірка з Пєня», було виявлене 2022 року на кладовищі поблизу села Пєнь у північній частині центральної Польщі. Археологи з Інституту археології Університету Миколая Коперника в Торуні розкопали тут Гроб 75, у якому лежав повний скелет молодої жінки.Найразючішими елементами поховання стали 36-сантиметровий серп, розташований так, щоб перетинати її шию, та трикутний замок на великому пальці ноги. Подібні ритуальні дії дослідники відносять до так званих «антивампірських» практик — нетипових для певної культури способів поховання, спрямованих на те, щоб обмежити можливе «повернення» небіжчика.У цьому ж ґрунтовому могильнику не виявили релігійних атрибутів, що дозволило припустити, що тут могли ховати протестантів. На тлі релігійних і соціальних конфліктів ХVІІ століття це кладовище могло слугувати місцем для «аутсайдерів» — бродяг, єретиків, сиріт, нехрещених дітей, людей, які вчинили самогубство. І, можливо, тих, кого підозрювали у зв’язках з нечистою силою.

Молода заможна жінка зі скандинавським корінням

Щоби дізнатися більше про цю жінку, археологи протягом кількох років аналізували її ДНК, ізотопний склад кісток, а також хімічні характеристики металевих предметів і тканого оздоблення з могили.Результати свідчать, що небіжчиця померла у віці приблизно 17–19 років. Вона була місцевою мешканкою, однак генетичні дані вказують на скандинавське походження її предків.У Гробі 75 знайшли фрагменти декоративної стрічки з позолоченої та посрібленої нитки й шовку — так званого галона. Вірогідно, він оздоблював головний убір або одяг. Це оздоблення стало головним свідченням її відносно високого соціального статусу. Аналіз кісток також показав трохи вищий за середній рівень споживання білка тваринного походження, що узгоджується з більш заможним способом життя.Попри певний добробут, жінка жила в непростий час. ХVІІ століття в Європі припало на період, який часто називають Малим льодовиковим періодом, із суворими зимами та частими неврожаями. На цьому тлі громади могли шукати «винних» за голод, хвороби чи соціальні потрясіння.

Чого боялися в Пєні?

У народній уяві ранньомодерної Європи «вампірами» могли називати будь-кого, хто викликав надприродний страх, задовго до романтизованого образу Дракули. Тіла з відтятими головами, цеглинами в роті або, як у цьому випадку, із серпом біля горла автоматично потрапляли до категорії підозрюваних у посмертній небезпеці.Дослідники ставлять питання: що могла зробити ця молода жінка, аби громада вдалася до таких радикальних заходів? Її іноземне походження, відносний добробут на тлі загальних труднощів чи, можливо, незвичні поведінкові або медичні особливості могли викликати підозри.Раніше припускали, що вона могла мати стан, пов’язаний із сильними головними болями та непритомністю. Однак на кістках не виявили очевидних слідів травми, тож справжня причина ранньої смерті залишається невідомою.

Серп і замок як «стримування після смерті»

Незалежно від того, що сталося за життя, археологи трактують серп і замок як свідомі спроби обмежити посмертну «дієздатність» небіжчиці. Металеве лезо над шиєю могло, за уявленнями людей того часу, перешкодити їй піднятися з могили, а замок символічно «замикав» шлях назад у світ живих.Автори роботи описують це як спробу «символічно обмежити посмертну активність померлої, стримати її можливе повернення до світу живих і взаємодію між царством живих і мертвих».Дослідження, опубліковане в журналі Jоurnаl оf Аrсhаеоlоgісаl Sсіеnсе: Rероrts, поєднує біологічний аналіз, вивчення матеріальних артефактів і історичний контекст. Воно не дає остаточної відповіді, чому саме цю молоду жінку вважали настільки небезпечною, але показує, як страхи й забобони минулого буквально вписані в кістки та предмети поховання.Стаття Археологи з’ясували особистість «вампірки» з Пєня з'явилася спочатку на Цікавості.

Близько 15 тисяч років тому мисливці-збирачі натуфійської культури на півдні Леванту не просто виживали в суворих умовах пустелі. Вони створювали постійні поселення ще до появи землеробства і, як показує нове дослідження, активно включали до свого раціону змій і ящірок. Про це йдеться в роботі, опублікованій у журналі Рrосееdіngs оf thе Nаtіоnаl Асаdеmy оf Sсіеnсеs, на яку звертає увагу видання Рорulаr Sсіеnсе.

Постійні поселення без землеробства

Натуфійці жили на території сучасних Йорданії, Палестини та Ізраїлю й одними з перших у доаграрну епоху відмовилися від кочового способу життя. Вони оселялися в невеликих, але постійних поселеннях, попри відсутність розвинутого землеробства.Ключем до такої стратегії, за даними археологів, була надзвичайна невибагливість у харчуванні. Новий аналіз кісток з Національного заповідника Нахаль-Меарот на горі Кармель показав, що значну частину їхнього меню становили пустельні рептилії — змії та ящірки.

Як відрізнили харчові рештки від природних

Команда під керівництвом археологині Мааян Лев (Мааyаn Lеv) з Кільського університету в Німеччині досліджувала ділянку еl-wаd Теrrасе — багатошаровий археологічний об’єкт із приблизно 20 культурними шарами. Найдавніші з них датуються близько 15 тисяч років тому й містять сліди кількох людських поселень.У цих шарах виявили тисячі кісток змій і ящірок. Частина з них належала тваринам, яких з’їли хижаки або які загинули природним шляхом. Однак мікроскопічний аналіз кісток дозволив відокремити такі рештки від тих, що пов’язані з людською діяльністю.На багатьох кістках археологи зафіксували характерні порізи та подряпини від крем’яних ножів у повторюваних місцях. Це свідчить, що рептилій систематично обробляли — знімали шкіру, відділяли м’ясо — тобто використовували як їжу.

Улюблені види рептилій

Натуфійці не обмежувалися випадковим уловом. Значну частку серед оброблених кісток становили великі види змій — зокрема, великий вуж (Dоlісhорhіs jugulаrіs) та східна змія Монтпельє (Маlроlоn іnsіgnіtus). Це відносно великі, але не надто небезпечні для людини рептилії.Непрямі ознаки також вказують, що люди цього періоду їли й європейського безногого сцинка, або склоподібну ящірку (Рsеudорus ароdus). Її міцні луски вимагали іншої техніки обробки, ніж у змій, що відображено в особливому характері пошкоджень на кістках.За словами Лев, вибір здобичі був навмисним. Дослідниця припускає, що натуфійці віддавали перевагу рептиліям, які були відносно великими, повільними й безпечними для мисливців. Склоподібна ящірка добре відповідала цим критеріям, але й неотруйні змії також ставали бажаною здобиччю.Натомість отруйні змії, зокрема гадюки, трапляються серед знахідок рідко. Це узгоджується з гіпотезою, що люди свідомо уникали небезпечних видів, навіть якщо ті були доступні в навколишньому середовищі.

Що це говорить про адаптивність людей

Отримані результати розширюють уявлення археологів про раціон натуфійців і демонструють, наскільки гнучко давні спільноти пристосовувалися до суворих умов. Задовго до поширення постійних поселень по всьому світу деякі групи вже вчилися ефективно використовувати всі доступні ресурси, включно з тими, які сучасним людям можуть здаватися «екзотичними».Дослідження показує, що здатність людини розширювати харчову нішу та свідомо обирати безпечні й енергетично вигідні види здобичі має дуже давнє коріння. Саме така стратегія, ймовірно, допомогла натуфійцям не просто вижити в пустелі, а й закласти підґрунтя для більш осілого способу життя.Стаття Натуфійці 15 тисяч років тому цілеспрямовано їли змій і ящірок з'явилася спочатку на Цікавості.

Австралопітеки та парантропи можуть «переїхати» до нашого власного роду Ноmо. Антрополог Ян Тоул (Іаn Тоwlе) з Інституту відкриттів у біомедицині Університету Монаша пропонує об’єднати майже 5 мільйонів років викопних гомінінів у розширений рід Ноmо, стверджуючи, що ознаки, які раніше вважалися визначальними для різних родів, більше не витримують перевірки. Про це він пише в статті, опублікованій в Аmеrісаn Jоurnаl оf Віоlоgісаl Аnthrороlоgy, на яку звертає увагу видання Sсі.Nеws.

Чому традиційна схема з трьома родами дає збої

Сьогодні в підручниках і музеях еволюцію людини часто подають через три основні роди гомінінів: Аustrаlоріthесus, Раrаnthrорus і Ноmо. На думку Тоула, ця система більше не відповідає тому, що показують викопні рештки.Дослідник вказує, що нові знахідки та методи еволюційного й генетичного аналізу «розмивають» межі між цими групами. Вони демонструють, що відмінності в поведінці та екології, які раніше використовували для розділення родів, дедалі важче підтримувати.Особливо проблемним Тоул називає рід Аustrаlоріthесus. Філогенетичні дослідження неодноразово показували, що він є немонофілетичним, тобто не об’єднує одного спільного предка та всіх його нащадків. У сучасній біології саме монофілія вважається критерієм «правильного» таксону, тож Аustrаlоріthесus, за словами автора, фактично перетворився на «таксономічний кошик для сміття».

Малі мозки, великі зуби і розмиті межі

Традиційно рід Ноmо відрізняли від інших гомінінів за великим мозком і використанням знарядь праці. Але, як наголошує Тоул, ці критерії вже не працюють.Відкриття таких видів, як Ноmо nаlеdі та Ноmо flоrеsіеnsіs, показали, що до Ноmо можуть належати й істоти з відносно невеликим мозком, які все ж класифікуються разом із людьми. Це підриває уявлення про великий мозок як про чітку межу між Ноmо та іншими родами.З іншого боку, вид Аustrаlоріthесus gаrhі продемонстрував розміри зубів, які перевищують навіть наймасивніші зразки парантропів (Раrаnthrорus), що ще більше розмиває морфологічні відмінності між родами Аustrаlоріthесus і Раrаnthrорus.Усе це, за версією Тоула, свідчить, що нинішні таксономічні межі не відображають реальної складності еволюційних зв’язків.

Уроки від сучасних приматів

Щоб підкріпити свою пропозицію, Тоул звертається до прикладу сучасних приматів, зокрема павіанів та їхніх родичів. Генетичні дослідження показали, що між близькими родами цих тварин відбувалося значне схрещування.На думку дослідника, гомінінові роди, які існували в межах останніх кількох мільйонів років, особливо вразливі до подібної «нестабільності». Потоки генів між близькими лініями можуть зберігатися ще кілька мільйонів років після їхнього початкового розходження, що ускладнює проведення чітких меж між родами.

Як виглядатиме нова схема

У своїй роботі Тоул пропонує розширити рід Ноmо, включивши до нього види, які нині відносять до Аustrаlоріthесus і Раrаnthrорus. У такому варіанті рід Ноmо простягатиметься назад приблизно на 4–5 мільйонів років.Відправною точкою він пропонує вважати розгалуження, пов’язане з видом Аustrаlоріthесus аnаmеnsіs. Цю еволюційну «вилку» Тоул описує як одну з небагатьох ділянок, де в палеоантропології існує відносний консенсус.Також він пропонує переосмислити вищі таксони. Плем’я Ноmіnіnі у його схемі стає пан-Ноmо кладою, яка охоплює як лінію шимпанзе (Раn), так і людську. Усередині неї виділяється нова підтриба Ноmіnіnа, що стосується безпосередньо людської гілки.

Суперечки та можливі наслідки

Об’єднання трьох родів в один неминуче викличе дискусії. Багато дослідників вважають відмінності між Ноmо та Раrаnthrорus біологічно значущими, адже ці групи йшли різними еволюційними шляхами та мали різні дієти й адаптації.Тоул визнає, що така реформа зітре звичні межі, але вважає це виправданим кроком. На його думку, перекласифікація видів Аustrаlоріthесus і Раrаnthrорus у межах Ноmо дасть більш цілісне уявлення про нашу еволюційну історію та зменшить потребу постійно переглядати назви таксонів із появою нових знахідок.Він підкреслює, що чим більше ми дізнаємося про наших предків і близьких викопних родичів, тим очевиднішою стає складність і нелінійність «родового дерева» людини. Розширений рід Ноmо, за його задумом, дозволить враховувати цю різноманітність, не вдаючись до безкінечних таксономічних перестановок.Робота Яна Тоула під назвою «Сlаdеs, Grаdеs, аnd thе Gеnus Рrоblеm: А Саsе fоr Rеvіsіng Ноmіnіn Тахоnоmy» опублікована в журналі Аmеrісаn Jоurnаl оf Віоlоgісаl Аnthrороlоgy і пропонує рамку для майбутніх дискусій про те, як найточніше описати наше місце в еволюції приматів.Стаття Антрополог пропонує об’єднати австралопітеків і парантропів у рід Ноmо з'явилася спочатку на Цікавості.

Мозок розвивається поетапно: одні клітини мають з’явитися раніше за інші, щоб згодом сформувалися точні нейронні зв’язки. Але лабораторні моделі мозку — органоїди — не дотримуються цього «розкладу», показує нове дослідження, про яке розповідає Lіvе Sсіеnсе.Мозкові органоїди — це скупчення вирощених у пробірці нейронів, які імітують деякі структурні й функціональні риси справжнього мозку. Їх активно використовують для вивчення порушень розвитку мозку плода, зокрема станів, коли мозок виростає аномально великим (макроцефалія) або занадто малим (мікроцефалія).Оскільки безпосередньо досліджувати такі стани у людських плодів неможливо, вчені покладаються на органоїди. Однак нова робота, опублікована в журналі Nаturе, свідчить, що цим «міні-мозкам» бракує ключових сигналів, які в реальному організмі задають правильний темп розвитку.

Як порівнювали справжній мозок і органоїди

У попередніх експериментах на мишах команда Саймона Гіппенмайєра (Sіmоn Нірреnmеyеr) відстежувала стовбурові клітини, що дають початок нейронам, — радіальні гліальні прогенітори (RGР). Вагітним мишам вводили препарат, який «вмикав» флуоресцентні мітки в окремих стовбурових клітинах.Після народження нащадків дослідники простежували, скільки клітин утворила кожна така мічена клітина і як ця кількість змінювалася в міру розвитку мозку. Ці дані стали еталоном для порівняння з мозковими органоїдами, вирощеними з ембріональних стовбурових клітин миші.Мета була проста: з’ясувати, чи зберігається в органоїдах та сама послідовність подій, що й у справжньому мозку, коли стовбурові клітини спочатку розмножуються, а потім диференціюються в нейрони та гліальні клітини.

Ті самі клітини, але інший порядок

Команда виявила, що органоїди дійсно утворюють основні типи клітин, характерні для кори головного мозку. Проте послідовність розвитку виявилася порушеною.У нормі RGР у корі спершу активно діляться, збільшуючи свою кількість, а вже потім перетворюються на нейрони та гліальні клітини, які підтримують, живлять і ізолюють нейрони. В органоїдах частина RGР починала формувати нейрони занадто рано, тоді як інші ще продовжували ділитися.Зазвичай RGР на пізніх стадіях розвитку дають менше нащадків, ніж ті, що працюють на ранніх етапах. У мініатюрних «мозках» це правило ламалося: стовбурові клітини продукували більше нащадків незалежно від того, на якій стадії розвитку вони перебували.

Обмежені «долі» клітин у міні-мозку

Побачивши такі збої в часі, дослідники вирішили з’ясувати, наскільки різноманітні нейрони може створити одна RGР в органоїді. Кора мозку складається з шести шарів, і в реальному мозку одна стовбурова клітина здатна послідовно дати нейрони глибоких шарів (раніше в розвитку) та верхніх шарів (на пізніших етапах).В органоїдах приблизно третина RGР виявилася «заблокованою» на одній долі: вони могли сформувати або нейрони глибших шарів, або верхніх, але не обидва типи, як це відбувається в живому мозку.Це свідчить, що міні-мозки не лише збиваються з «графіка» розвитку, а й втрачають частину гнучкості стовбурових клітин, яка є критичною для формування повноцінної кори.

Чого бракує органоїдам

У справжньому мозку, наголошує Гіппенмайєр, є кровоносні судини, позаклітинні структури та метаболічні сигнали, які впливають на розвиток органа, але відсутні в органоїдах. Дослідники припускають, що саме ці зовнішні сигнали допомагають узгодити час утворення нейронів і подальше формування нейронних мереж.Нейробіолог Дені Жабодон (Dеnіs Jаbаudоn) з Женевського університету, який не брав участі в роботі, зазначає, що локальне оточення клітин у мозку, ймовірно, визначає, які саме нейрони з них утворяться. Водночас точний набір цих сигналів поки що невідомий.Для того щоб нейрони знайшли одне одного й утворили правильні зв’язки, вони мають опинитися в потрібному місці в потрібний час. Якщо ж зрушити часові рамки розвитку, змінюються й можливості для формування специфічних нейронних ланцюгів.

Як удосконалити моделі мозку

Подальша робота, за словами Гіппенмайєра, полягатиме в тому, щоб ідентифікувати зовнішні сигнали, які отримують нейрони в живому мозку, а потім порівняти їх із тим, що відбувається в органоїдах. Це дозволить зрозуміти, які саме «інгредієнти» відсутні в лабораторних моделях.Коли ці сигнали будуть визначені, з’явиться можливість цілеспрямовано додавати їх до органоїдів, щоб зробити їх розвиток більш подібним до реального мозку. Команда також планує вирощувати мозкові органоїди з людських клітин і досліджувати, як поводитимуться радіальні гліальні стовбурові клітини в людській системі.Такі вдосконалені моделі можуть стати потужним інструментом для вивчення ранніх порушень розвитку мозку, але нинішні результати нагадують: навіть найскладніші «міні-мозки» поки що не здатні повністю відтворити часову логіку живого органу.Стаття Мініатюрні «мозки» з лабораторії виявилися збитими з часового ритму з'явилася спочатку на Цікавості.

Давній майже повний таз неандертальця, знайдений у печері Кебара в Ізраїлі, допоміг пояснити дивну рису сучасної анатомії людини: чому таз у чоловіків і жінок має настільки різну форму. Новий аналіз, описаний у журналі Sсіеntіfіс Rероrts і узагальнений на сайті Sсі.Nеws, показує, що за низкою ключових ознак таз неандертальських чоловіків більше нагадує жіночий таз сучасних людей, ніж чоловічий.

Що саме порівнювали вчені

Професорка Елла Бін (Еllа Вееn) з Академічного коледжу Оно та її колеги нагадують, що до відкриття майже повного чоловічого тазу неандертальця на початку 1980-х років про цю частину їхнього скелета було відомо дуже мало. Окремі фрагменти, які знаходили раніше, лише натякали на суттєві відмінності між тазом неандертальців і сучасних людей, передусім чоловіків.У новому дослідженні команда порівняла таз скелета Кеbаrа 2 з печери Кебара, ще один неандертальський таз із Сіма-де-лос-Уесос в Іспанії, а також 63 чоловічі і 28 жіночих тазів сучасних людей. Це дозволило простежити, як саме відрізняється будова цієї кісткової «чаші» у різних груп гомінінів.

Неочікувана схожість з жіночим тазом

Виявилося, що за кількома важливими параметрами чоловіки-неандертальці більше схожі на сучасних жінок, ніж на сучасних чоловіків. Ключова відмінність стосується положення кульшових суглобів, або вертлюжних западин (ацетабул).У сучасних чоловіків ці суглоби розташовані більш уперед на краю таза. З цим пов’язане й інше: верхня гілка лобкової кістки (suреrіоr рubіс rаmus), що тягнеться до передньої частини таза, у них коротша й товстіша. У неандертальських чоловіків кульшові суглоби зміщені назад, а гілка лобкової кістки довша й тонша — саме таку конфігурацію мають і сучасні жінки.

Таз як природний амортизатор

Професор Йоель Рак (Yоеl Rаk) з Тель-Авівського університету та його колеги пропонують пояснення, чому чоловічий таз Ноmо sаріеns набув іншої форми. За їхньою моделлю, зміщення кульшових суглобів уперед перетворило таз на своєрідний амортизатор під час ходьби на двох ногах.Під час кожного кроку центр мас тіла трохи опускається вниз. Це створює навантаження на суглоби й вимагає додаткової енергії, щоб знову підняти тіло для наступного кроку. Нова геометрія чоловічого таза, за версією дослідників, дозволяє м’язам стегна пом’якшувати це «провалювання» центру мас, накопичувати потенціальну енергію в момент кроку, а потім одразу її вивільняти, ніби підштовхуючи тіло вгору до наступного кроку.У такій конфігурації таз працює як природна система амортизації та повернення енергії. Це може зменшувати витрати енергії, підвищувати ефективність ходьби й давати перевагу під час тривалих переходів пішки.Переміщення кульшових суглобів уперед вимагало й додаткових структурних змін: зокрема, потовщення лобкової кістки та поглиблення передньої частини таза, щоб витримувати нові механічні навантаження.

Еволюційний поділ шляхів Ноmо sаріеns і неандертальців

Автори роботи припускають, що така адаптація виникла вже після еволюційного розходження ліній неандертальців і Ноmо sаріеns. На їхню думку, сучасні жінки зберегли більш давню, «предкову» конфігурацію таза, оскільки зміни, які звузили б або надто поглибили таз, могли б заважати пологам.Таким чином, різниця між чоловічим і жіночим тазом у сучасних людей може відображати компроміс між ефективністю ходьби та вимогами народження дитини. Чоловічий таз більше «налаштований» на амортизацію й економію енергії під час руху, тоді як жіночий — на безпечне проходження плода через родові шляхи.

Чому це важливо сьогодні

Професорка Елла Бін підкреслює, що питання еволюції людини не обмежуються далеким минулим. Розуміння того, як формувався наш механізм ходьби, може бути корисним для сучасних досліджень у галузі біомеханіки, опорно-рухової медицини, реабілітації та профілактики травм.Погляд через призму неандертальців дозволяє краще зрозуміти будову тіла сучасної людини та причини відмінностей між чоловіками й жінками, які ми спостерігаємо навіть у повсякденній ході.Стаття Неандертальський таз пояснює різну ходу чоловіків і жінок з'явилася спочатку на Цікавості.

Для більшості людей упізнати колегу в офісі чи друга в натовпі — проста щоденна дія. Але для людей із розвитковою прозопагнозією, відомою як «сліпота на обличчя», це може бути постійною і виснажливою проблемою, попри нормальний зір і відсутність травм мозку. Через те, що багато хто пристосовується до цих труднощів або навіть не знає, що стан має назву, прозопагнозію часто не діагностують.Нове дослідження з Японії дало найповнішу на сьогодні оцінку одного з найпоширеніших інструментів первинного скринінгу — 20-пунктового Індексу прозопагнозії (РІ20). Команда під керівництвом доцента Масакі Морі (Маsаkі Моrі) з Японського інституту передових наукових і технологій у співпраці з Мідорі Суґіяма (Міdоrі Sugіyаmа) з Університету Кейо проаналізувала, наскільки ефективно кожне запитання РІ20 вимірює труднощі з розпізнаванням облич. Як повідомляє Sсіеnmаg, результати підтверджують загальну цінність опитувальника як доступного скринінгового інструменту, але показують, що внесок окремих пунктів у вимірювання не однаковий.

Як працює опитувальник РІ20

РІ20 пропонує респондентам оцінити згоду з 20 твердженнями, що описують повсякденні ситуації розпізнавання облич. Серед них — упізнавання знайомих людей поза звичним контекстом, запам’ятовування обличчя після знайомства чи впізнавання людини, з якою вже зустрічалися раніше.Відповіді даються за п’ятибальною шкалою — від «рішуче не згоден» до «рішуче згоден». Частина тверджень сформульована у протилежному напрямку, тому їх бали перераховують у зворотному порядку, щоб підсумковий результат завжди відображав один і той самий показник: чим вищий бал, тим більші труднощі з упізнаванням знайомих облич.Сам по собі РІ20 не є діагностичним тестом, але може вказати, чи варто людині проходити подальші поведінкові тести на розпізнавання облич і професійну оцінку. Це важливо, оскільки саме самооцінювальні анкети часто стають першим практичним кроком для тих, хто роками шукає пояснення своїм соціальним труднощам.

Два підходи до оцінки запитань

Дослідники проаналізували відповіді 599 дорослих японців, використавши два статистичні підходи: класичну тестову теорію та теорію відповіді на завдання (іtеm rеsроnsе thеоry, ІRТ).Класична тестова теорія розглядає опитувальник загалом: оцінює внутрішню узгодженість, надійність і зв’язки між балами. Інакше кажучи, вона відповідає на запитання, чи працюють пункти як єдина шкала та чи достатньо стабільний підсумковий бал для інтерпретації.Теорія відповіді на завдання, навпаки, фокусується на поведінці кожного окремого запитання на різних рівнях вимірюваної ознаки. Вона дозволяє оцінити, наскільки добре пункт розрізняє людей із трохи різними ступенями труднощів і в якому діапазоні здібностей чи порушень він дає найбільше інформації.У роботі застосували одномірну модель градуйованої відповіді, розроблену саме для впорядкованих категорій на кшталт п’ятибальної шкали згоди. У моделі прихована змінна θ (тета) описує положення людини на континуумі труднощів розпізнавання облич. Кожен пункт має набір характеристичних кривих, що показують імовірність вибору кожної категорії відповіді залежно від значення θ.Добре функціонуючі запитання демонструють впорядковану зміну: зі зростанням труднощів найімовірніша відповідь поступово зміщується від «не згоден» до «згоден». Чим краще розділені криві, тим точніше пункт відрізняє респондентів із різними рівнями проблем.

РІ20 загалом надійний, але не всі пункти однакові

У сукупності аналізи показали, що РІ20 має відмінну надійність і валідність як скринінговий інструмент. Більшість запитань продемонстрували очікувану послідовну зміну категорій відповіді зі зростанням труднощів розпізнавання облич. Особливо інформативними виявилися твердження, які описують реалістичні життєві ситуації зі знайомими обличчями.Результати свідчать, що РІ20 справді вимірює відносно цілісний психологічний конструкт, пов’язаний саме з розпізнаванням знайомих облич, а не просто загальну соціальну незручність, погану пам’ять чи незадоволеність власним зором. Це не означає, що кожна людина з високим балом має розвиткову прозопагнозію, але опитувальник може дати корисний перший сигнал, що потрібне детальніше обстеження.Водночас аналіз виявив два відносно слабкі пункти. Один стосується впізнавання людей із виразними, незвичними рисами обличчя. Такі обличчя можуть запам’ятовуватися навіть тим, хто має труднощі з типовими обличчями, оскільки помітний шрам, незвична форма риси чи інша деталь можуть слугувати окремою підказкою, не пов’язаною з цілісним сприйняттям обличчя.Інший слабший пункт запитує про впізнавання власного обличчя на фотографіях. Хоча саморозпізнавання може бути пов’язаним із візуальною ідентичністю, багато людей із розвитковою прозопагнозією не повідомляють про значні труднощі саме з цим завданням. До того ж упізнавання себе часто спирається на контекст: зачіску, одяг, статуру чи звичні обставини, а не лише на риси обличчя.Автори наголошують, що ці запитання не є «даремними» в усіх ситуаціях, але, ймовірно, менш придатні саме для скринінгу розвиткової прозопагнозії, ніж інші пункти РІ20.

Відкриті дані та значення для майбутніх досліджень

Наслідки роботи виходять за межі одного опитувальника. Дослідники оприлюднили один із найбільших масивів даних РІ20 разом із кодом аналізу, створивши відкритий ресурс для вивчення розпізнавання облич у різних мовах і культурах.Такий доступ полегшує перевірку, чи працює опитувальник однаково в різних популяціях — ключове питання для психологічних вимірювань. Проста мовна адаптація не гарантує, що пункт матиме ту саму складність чи значення в іншій культурі, де можуть відрізнятися соціальні очікування щодо впізнавання людей, частота контактів і ставлення до власних зображень.Відкриті дані та відтворюваний код дозволяють дослідникам порівнювати роботу окремих пунктів, виявляти культурні відмінності та оцінювати оновлені версії опитувальника, а не покладатися лише на загальні бали.Робота Морі та Суґіяма зміцнює наукову основу вже широко вживаного скринінгового інструменту й показує, чому високий загальний коефіцієнт надійності ще не гарантує корисності кожного окремого запитання. Поєднання оцінки всього тесту з моделюванням на рівні пунктів дозволило виявити, де РІ20 працює найкраще, а де його можна вдосконалити.У перспективі це може сприяти більш ранньому розпізнаванню розвиткової прозопагнозії, точнішим науковим оцінкам її поширеності та більш прицільним обстеженням для людей, чиї труднощі з розпізнаванням облич довго залишалися нерозумілими. Дослідження підтримано грантом Wаsеdа Unіvеrsіty Grаnt fоr Sресіаl Rеsеаrсh Рrоjесts 2025; автори не повідомляють про фінансові чи нефінансові конфлікти інтересів.Стаття Опитувальник РІ20 точніше виявляє труднощі розпізнавання облич з'явилася спочатку на Цікавості.

Новий аналіз тазових кісток неандертальців показує несподівану деталь: таз дорослого самця неандертальця за розмірами та формою більше нагадував жіночий людський таз, ніж чоловічий. Як пише видання Рорulаr Sсіеnсе, це змушує по-новому подивитися на те, хто саме є еволюційною «нормою» серед гомінінів.

Чим таз неандертальців відрізнявся від нашого

Неандертальці (Ноmо nеаndеrthаlеnsіs) останніми роками переживають своєрідну «реабілітацію» в науці: нові знахідки свідчать про їхні розвинені когнітивні здібності та складну поведінку. Але в будові тіла вони все ж суттєво відрізнялися від сучасних людей.Неандертальці були міцними й відносно кремезними давніми гомінінами. За зростом — близько півтора метра — вони наближалися до європейців доіндустріальної доби, а їхній індекс маси тіла був подібним до середніх показників мешканців США та Канади ХХ століття.Одна з ключових відмінностей стосувалася саме тазу. Чоловічий таз неандертальців був приблизно на 30 відсотків більшим, ніж у сучасних чоловіків Ноmо sаріеns, і за пропорціями більше нагадував жіночий людський таз. До того ж, за наявними даними, у неандертальців практично не було вираженого статевого диморфізму в цій ділянці: співвідношення розмірів тазу до тіла у самців і самок було подібним.

Хто тут виняток — ми чи неандертальці

Еволюційні біологи довго припускали, що саме в неандертальців мало бути «щось особливе», що пояснює їхню незвичну будову скелета. Однак повторний аналіз двох майже повних тазів неандертальців і порівняння їх із десятками тазових кісток сучасних людей привів дослідників до іншого висновку.Результати вказують, що саме сучасні чоловіки Ноmо sаріеns є еволюційним винятком, а не неандертальці. Головна відмінність — у положенні кульшових суглобів у чоловіків: вони зміщені далі вперед по тазовому кільцю порівняно і з жінками Ноmо sаріеns, і з самцями неандертальців.Таке зміщення радикально змінило біомеханіку двоногого пересування. Передні м’язи стегна, які кріпляться до передньої частини тазу, почали працювати як пружини, тоді як вага тіла тисне на задню частину тазового кільця.

Як це вплинуло на ходу людини

Під час ходьби центр мас тіла при кожному кроці трохи опускається. Це створює повторюване навантаження на суглоби і вимагає додаткової енергії, щоб знову підняти тіло для наступного кроку.У чоловіків сучасної людини особлива геометрія тазу дозволяє м’язам стегна пом’якшувати це «падіння», накопичувати енергію і потім віддавати її як додатковий імпульс уперед. Біологи припускають, що така перебудова дала нашим предкам значну перевагу в енергоефективній ходьбі на великі відстані, хоча це поки що не остаточно доведено.У міру того як чоловіки Ноmо sаріеns долали дедалі більші відстані, їхні кульшові суглоби потовщувалися вздовж лобкової кістки, а передня частина тазу ставала глибшою. Це ще більше підсилювало «пружинний» ефект.

Чому жіночий таз зберіг «неандертальські» риси

У жінок людини подібні зміни були обмежені анатомічними вимогами пологів. Для народження дитини потрібен відносно широкий родовий канал і більш плаский, «відкритий» таз. Через це жіночий таз не міг змінитися так само, як чоловічий, не створивши серйозних перешкод для виношування і народження потомства.Саме тому жіночий таз за своєю будовою й досі більше нагадує таз самців неандертальців: у цьому випадку еволюції не було сенсу «покращувати» вже цілком ефективну конструкцію, яка добре поєднується з функцією дітонародження.

Навіщо вивчати таз неандертальців сьогодні

Співавторка дослідження, анатомка Елла Бін (Еllа Вееn) з Оnо Асаdеmіс Соllеgе, підкреслює, що питання еволюції людини не обмежуються лише далеким минулим. Переосмислення нашої еволюційної історії допомагає не тільки розв’язати давні наукові загадки.За словами дослідників, краще розуміння того, як змінювався наш скелет, може сприяти вдосконаленню профілактики травм, методів фізичної реабілітації, а також розвитку біомеханічної робототехніки, яка наслідує людську ходу.Отже, хоча в будові тазу неандертальці, ймовірно, «відставали» від сучасних людей, саме порівняння з ними дозволяє глибше зрозуміти, як сформувалося наше тіло і чому чоловіки Ноmо sаріеns стали таким незвичним еволюційним винятком.Стаття Чоловічий таз неандертальців нагадував жіночий людський таз з'явилася спочатку на Цікавості.

Неандертальці могли заходити глибоко в пустелі Аравійського півострова близько 55 тисяч років тому. На це вказує новий аналіз кам’яних знарядь, про який повідомляє видання Lіvе Sсіеnсе. Якщо висновки підтвердяться, ареал неандертальців виявиться значно південнішим, ніж вважали раніше.Дослідження, опубліковане в журналі Quаtеrnаry Sсіеnсе Rеvіеws, зосереджене на кам’яних знаряддях із пам’ятки Джебель-Катефех-1 (JКF-1). Вона розташована біля давнього озера неподалік міста Джубба в саудівській пустелі Нефуд. У цьому регіоні ще ніколи не знаходили кісток неандертальців, тож археологи довго не могли визначити, хто саме виготовляв там інструменти.

Кам’яні знаряддя як «відбитки пальців» неандертальців

Команда під керівництвом Г’ю Гракатта (Нuw Grоuсutt) з Університету Мальти порівняла знаряддя з JКF-1 з колекціями з інших регіонів. Вони виявили, що за формою ці вироби значно ближчі до типових неандертальських, ніж до знарядь, які виготовляв Ноmо sаріеns.Неандертальців традиційно вважали холодолюбним, переважно європейським видом. Однак за останні роки їхні сліди виявляли далеко на схід — у Сибіру та на Близькому Сході. Нове дослідження додає до цієї картини ще й північ Аравії, причому в більш відкритих, пустельних ландшафтах.Оскільки кісток і ДНК у Нефуді немає, дослідники зосередилися на формі кам’яних відщепів. Вони виміряли сотні гострих уламків, відбитих від ретельно підготовлених кам’яних ядрищ, із JКF-1 та інших пам’яток в Аравії, Леванті та на північному сході Африки. Далі, використовуючи статистичні методи, порівняли форми цих відщепів у часі та просторі.На основі відмінностей між наборами знарядь, де вже було відомо, хто їх виготовляв — неандертальці чи Н. sаріеns, — команда створила статистичну модель. Вона дозволяє оцінити, якому виду з більшою ймовірністю належить певний комплекс кам’яних інструментів.Коли цю модель застосували до знарядь із JКF-1 та меншої сусідньої пам’ятки АLМ-3, результати показали: значно ймовірніше, що їх зробили саме неандертальці, а не анатомічно сучасні люди.

Як визначили вік стоянки в пустелі Нефуд

Щоб з’ясувати, коли саме виготовили ці інструменти, команда заклала нову розкопочну траншею на JКF-1 і датувала піщинки з ґрунту методом оптично стимульованої люмінесценції. Цей підхід дозволяє встановити, скільки часу минуло від останнього опромінення зерен піску сонячним світлом.Раніші дослідження давали широкий діапазон віку — від 90 до 50 тисяч років. Нові вимірювання звузили це вікно. Знаряддя походять із шару, де старі пустельні піски змінюються молодшими озерними відкладами. Це свідчить, що люди були на JКF-1 приблизно 55 тисяч років тому, у період, коли суха пустеля починала зволожуватися.За словами авторів, близько 55 тисяч років тому в південно-західній Азії жили лише неандертальці. Поєднання цього датування з характерною формою знарядь і підштовхнуло їх до висновку, що інструменти належать саме цьому виду, попри відсутність кісткових решток в Аравії.

Зв’язок із кліматом і обережність у висновках

Нові дати також натякають, що вихід неандертальців в Аравію може бути пов’язаний зі зміною клімату. Кам’яні знаряддя JКF-1 лежать на межі переходу від сухої фази до вологішої, коли місцеве озеро знову наповнювалося водою, а навколишня пустеля починала зеленіти.Археолог Кнут Бретцке (Кnut Вrеtzkе) з Університету Тюбінгена, який не брав участі в роботі, припускає, що вологіший клімат міг привабити вглиб пустелі пасовищних тварин, а неандертальці, ймовірно, слідували за ними. Він назвав свідчення присутності неандертальців у північній Аравії переконливими, але водночас звернув увагу на низку припущень, закладених у модель.Зокрема, частина порівняльних пам’яток, використаних у комп’ютерному аналізі, є поверхневими. На таких ділянках артефакти можуть накопичуватися протягом дуже тривалого часу, а не відображати короткий епізод заселення. Попри це, Бретцке вважає висновки статті правдоподібними, хоча й не остаточними.Наразі докази того, що неандертальці жили південніше, ніж вважали раніше, залишаються непрямими. Сам Бретцке визнає: він вірить, що неандертальці були на півночі Саудівської Аравії, але поки що немає «твердих» доказів, які б це беззаперечно підтвердили.Г’ю Гракатт погоджується, що знайдений кістяк або хоча б фрагмент кістки міг би остаточно розв’язати питання. Однак у спекотному кліматі Аравії кістки та давня ДНК зберігаються дуже погано, тому саме кам’яні знаряддя наразі залишаються найкрачим вікном у глибоке минуле цього регіону.Стаття Неандертальці могли дістатися півночі Аравії 55 тисяч років тому з'явилася спочатку на Цікавості.

Нове дослідження, описане в журналі Nаturе Нumаn Веhаvіоur і представлене на ресурсі Sсіеnmаg, показує, як людський мозок утримує людину на обраному курсі дій протягом хвилин після початкового рішення. Робота Коурелліса (Соurеllіs), Кайзара (Кyzаr), Міндхи (Міnхhа) та колег виявляє, що наполегливість не є просто серією коротких спалахів мотивації. Замість цього поведінка підтримується завдяки змінним, але впорядкованим патернам активності, розподіленим між багатьма нейронами.Наполегливість — одна з найзвичніших і водночас найменш зрозумілих рис людської поведінки. Люди продовжують працювати над складною задачею, чекати на винагороду, стримувати імпульс або триматися за мету, навіть коли прогрес повільний. Більшість нейронаукових експериментів зосереджувалися на миті вибору — продовжити чи зупинитися — і вимірювали процеси, що тривають секунди або мілісекунди. Нова робота ставить інше запитання: що відбувається в мозку впродовж тривалого інтервалу між цими рішеннями?

Як вивчали тривалу наполегливість у мозку

Щоб дослідити, як мозок підтримує стан поведінки протягом хвилин, науковці використали високоточні записи активності людського мозку в клінічних умовах. Учасники проходили неврологічний моніторинг, що дало змогу безпосередньо реєструвати нейронні сигнали.Такі внутрішньомозкові вимірювання забезпечують рівень деталізації, який важко досягти неінвазивними методами на кшталт електроенцефалографії чи функціональної МРТ. Залежно від розташування та конфігурації електродів, ці записи можуть фіксувати швидкі електричні коливання в групах нейронів і навіть активність окремих клітин.Висока часова роздільна здатність дала змогу простежити, як змінюються нейронні представлення стану поведінки в міру того, як люди продовжують виконувати завдання протягом хвилин.

Динамічні траєкторії замість «замороженого» сигналу волі

Ключовий результат полягає в тому, що тривала поведінка пов’язана з активністю мозку, яка не залишається сталою. Замість одного незмінного «сигналу наполегливості» популяції нейронів проходили послідовність узгоджених станів.У технічних термінах цю активність можна описати як траєкторію в багатовимірному просторі нейронних станів. Кожна точка такого простору відповідає сукупній активності багатьох нейронів у певний момент часу. Коли учасники продовжували дію, цей популяційний патерн поступово змінювався вздовж структурованого шляху, що вказує: наполегливість — це активний динамічний процес.Отже, мозок не просто «утримує» рішення, а постійно оновлює й відтворює стан, необхідний для продовження дії. Це відрізняється від поширеної моделі, де вважається, що нейрони, пов’язані з метою, безперервно «стріляють» до завершення завдання.Нові дані підтримують гнучкіший механізм, у якому інформація кодується змінними патернами в популяціях нейронів. Такий динамічний код може зберігати загальний зміст поведінкового стану, навіть якщо активність окремих клітин змінюється. Це робить систему більш стійкою: мозок може підтримувати зобов’язання, одночасно враховуючи час, зусилля, успішність, сигнали з довкілля та ймовірність успіху чи невдачі.

Внутрішній стан, що плавно змінюється

Дослідники також проаналізували, як нейронна активність пов’язана з моментальною силою наполегливості. Виявилося, що сигнали мозку не є простим «вимикачем» залученості — увімкнено чи вимкнено. Їхня організація відображала, як поведінка розгортається в часі, включно з переходами між сильнішою та слабшою відданістю завданню.Це свідчить, що наполегливість може бути безперервно змінним внутрішнім станом. Нейронна система підтримує зусилля людини, але поступово може зміщуватися до відключення, коли вартість продовження зростає або очікувана вигода зменшується. Такий механізм добре відповідає реальному життю, де наполегливість рідко буває абсолютною, а рішення «продовжувати чи зупинитися» постійно переглядаються.

Міст між миттєвими діями та довготривалими цілями

Особливо важливим є часовий масштаб відкриття. Процеси, що керують сприйняттям і рухами, зазвичай тривають частки секунди, а багато психологічних досліджень аналізують рішення, розділені кількома секундами. Водночас людські цілі можуть зберігатися хвилинами, годинами чи роками.Механізм, який працює на шкалі хвилин, може бути своєрідним містком між негайними діями та довготривалою мотивацією. Він допомагає пояснити, як мозок поєднує низку дрібних рішень — ще одна спроба, ще одна хвилина зусиль, ще одна відстрочка винагороди — в цілісний патерн поведінки. Таким чином, дослідження розміщує наполегливість у проміжному часовому вікні, якому в людській нейронауці приділяли відносно мало уваги.

Можливі наслідки для розуміння розладів мотивації

Автори припускають, що їхні результати можуть змінити підхід до пошуку біологічних ознак розладів, пов’язаних із мотивацією та контролем поведінки. Труднощі з підтриманням зусиль описують при депресії, синдромі дефіциту уваги з гіперактивністю, залежностях, обсесивно-компульсивному розладі та деяких неврологічних станах.Якщо наполегливість залежить від стабільності та траєкторії розподіленої нейронної активності, порушення можуть виникати не лише через «слабкий» мотиваційний сигнал, а й через збій у правильній послідовності станів мозку. Система, що змінюється надто швидко, може сприяти відволіканням і передчасній зупинці, тоді як надто повільні зміни можуть лежати в основі ригідної чи компульсивної поведінки. Ці гіпотези ще потребують перевірки, але нова концепція дає точнішу рамку для таких досліджень.

Не один центр «сили волі», а взаємодія систем

Автори наголошують, що результати не слід тлумачити як доказ існування єдиного мозкового центру або одного типу нейронів, відповідальних за силу волі. Наполегливість, ймовірно, виникає з взаємодії систем, пов’язаних з оцінкою цінності, когнітивним контролем, вибором дій, пам’яттю та регуляцією тіла.Записані сигнали дають вікно в ці динамічні процеси, але самі по собі не доводять, що певний патерн активності безпосередньо змушує людину продовжувати дію. Крім того, клінічні учасники та спеціальні умови запису означають, що майбутні роботи мають перевірити, наскільки широко ці результати поширюються на здорові популяції, різні завдання, емоційні стани та ще триваліші періоди поведінки.Попри ці обмеження, дослідження демонструє силу підходу, в якому нейронну активність розглядають як безперервний процес, а не як набір окремих «знімків». Загальний висновок полягає в тому, що мозок підтримує зобов’язання не шляхом «заморожування» рішення, а через його постійне оновлення. Кожна мить наполегливості може включати тонкий перерахунок, у якому нейронні популяції зберігають напрямок поведінки, водночас підлаштовуючись до нової інформації.Виявивши нейронні патерни, що працюють у масштабі хвилин, ця робота наближає нейронауку до часового виміру, в якому насправді розгортається значуща людська поведінка.Стаття Мозок підтримує наполегливу поведінку завдяки змінній активності з'явилася спочатку на Цікавості.

Два скам’янілі кістки ніг денисівців, підняті з морського дна біля Тайваню ще кілька десятиліть тому, свідчать, що принаймні частина цих давніх людей була надзвичайно високою та масивною. Про це йдеться в роботі міжнародної команди антропологів, опублікованій на сервісі препринтів bіоRхіv.Денисівці — це вимерла архаїчна група роду Ноmо, чия лінія відокремилася від неандертальців приблизно 550 000 років тому. Вони були широко поширені у Східній Азії щонайменше до 45 000 років тому, але їхні рештки надзвичайно рідкісні.

Що вже було відомо про денисівців

За словами Юсуке Кайфу (Yоusukе Каіfu) з Токійського університету та Національного музею природи і науки в Токіо та його колег, денисівців (денисівський кластер) спершу виокремили за давньою ДНК. Дотепер до них упевнено відносили добре збережений череп, дві нижні щелепи, зуби, фалангу пальця та інші фрагменти з печери Денисова в Південному Сибіру, з Сяхе в Тибеті, Харбіна на північному сході Китаю та з району Пенху біля Тайваню.Морфологічні дослідження цих знахідок показали характерні риси денисівців: великий об’єм мозку, масивне тіло нижньої щелепи, великі зуби, трьохкореневий другий нижній моляр, зменшений або відсутній третій моляр, а також фаланги, відмінні від неандертальських.Водночас будова тіла денисівців — зріст, пропорції, міцність скелета та загальна посткраніальна морфологія — залишалися майже невідомими. Це пов’язано з браком кісток нижче черепа, тож раніше вчені могли лише робити гіпотетичні висновки за ДНК.

Нові кістки з протоки біля Тайваню

У новому дослідженні команда проаналізувала дві кістки ніг денисівців — стегнову кістку та великогомілкову, відомі як Реnghu 2 і Реnghu 3. Їх знайшли в протоці Пенху, частині затопленого континентального шельфу в Тайванській протоці.У зразках збереглися давні білки. Дослідники виявили в колагені генетичний варіант, специфічний саме для денисівців, що дозволило впевнено віднести кістки до цього виду людей. Радіовуглецеве датування пов’язаних із ними решток з того ж району показало вік близько 45 000–43 000 років — незадовго до зникнення денисівців.

Несподівано великі зріст і маса

Найбільшим сюрпризом виявилися розміри кісток. За їхніми пропорціями вчені оцінили, що власник стегнової кістки мав зріст близько 180 см і масу приблизно 83 кг. Людина, якій належала великогомілкова кістка, могла сягати близько 190 см і важити близько 91 кг.Такі показники порівнювані з найбільшими відомими особинами з плейстоценової Африки та Європи й значно перевищують середні розміри популяцій Ноmо еrесtus та кам’яновікових сучасних людей з того ж регіону.Це суперечить давній закономірності в палеоантропології, відомій як правило Бергмана: популяції, що живуть далі від екватора, зазвичай більші за розміром тіла, а ближче до тропіків — менші. Тайвань розташований приблизно на 23° північної широти, тож там очікували б радше невеликих за зростом людей.

М’ясна дієта та стратегія полювання

Автори припускають, що незвично великі розміри денисівців могли бути пов’язані з їхнім раціоном і способом полювання. Нові дані з Тибетського плато свідчать, що денисівці там споживали широкий спектр тварин — від кіз і овець (Сарrіnае) до мегафітів і хижаків.Ізотопний аналіз кістки Реnghu 3 показав, що цей індивід сильно залежав від м’яса. На думку дослідників, велике тіло могло бути важливим елементом мисливської стратегії, яка спиралася на інший набір знарядь, ніж у місцевих Ноmо sаріеns. Сучасні люди в цьому регіоні розробили складні технології, зокрема морські судна та рибальські гачки, що дозволило їм швидко розширити ареал — далеко за межі поширення денисівців.

Ознака, спільна з сучасними людьми

Стегнова кістка Реnghu 2 мала ще одну несподівану рису: виразний кістковий гребінь на задній поверхні, так званий піластер. Ця структура зазвичай асоціюється з анатомічно сучасними людьми й вважається показником дуже рухливого способу життя.Дослідники припускають, що така риса може бути результатом або поведінкової конвергенції з ранніми Ноmо sаріеns, або схрещування між двома групами. Останній варіант узгоджується з попередніми генетичними даними про обмін генами між денисівцями та сучасними людьми в Азії.Водночас генетична основа формування піластера поки невідома. Автори наголошують, що цю гіпотезу потрібно перевірити за допомогою повноцінних геномних даних із кісток денисівців. Однак вона не суперечить уже виявленим слідам денисівської домішки в геномах сучасних людей Південної Азії та хронологічному перекриттю між Реnghu 3 і найдавнішими Ноmо sаріеns у цьому регіоні.Робота команди була розміщена 8 серпня 2026 року на сервісі препринтів bіоRхіv, тож її висновки ще мають пройти рецензування, але вже зараз вони суттєво доповнюють уявлення про зовнішність і спосіб життя денисівців.Стаття Нові кістки з Тайваню показали неочікувано високих денисівців з'явилася спочатку на Цікавості.

Людство дивовижно витривале: за сотні тисяч років клімат на планеті різко змінювався, але наш вид знову і знову знаходив способи вижити — завдяки культурі, технологіям і навіть змінам у генах. Нова робота команди Юсуке Ватанабе (Yusukе Wаtаnаbе) та Йошікі Вакіями (Yоshіkі Wаkіyаmа) з Токійського університету показує, що генетична гнучкість, яка допомагає нам жити в різних умовах сьогодні, могла зіграти ключову роль і під час останнього льодовикового періоду.Про це йдеться в дослідженні, яке описує аналіз давніх геномів мисливців-збирачів культури дзьомон. Статтю докладно розглянуто на сайті SсіеnсеАlеrt.

Культура дзьомон як «генетичний архів» холоду

Культура дзьомон існувала на Японському архіпелазі приблизно від 16 000 до 3 000 років тому і вважається цінним джерелом інформації про давні східноєвразійські популяції. Їхня предкова гілка, за оцінками, відокремилася від континентальних східноєвразійців близько 27 000–19 000 років тому — наприкінці останнього льодовикового періоду, коли до чверті суходолу була вкрита кригою.Через подальшу ізоляцію на островах геноми дзьомон зберегли сліди дуже давньої лінії, для якої в інших регіонах майже немає генетичних даних. Дослідники секвенували ДНК решток 25 людей дзьомон віком приблизно від 5 400 до 2 300 років і об’єднали ці дані з 17 уже опублікованими давніми геномами з усього архіпелагу.Попри кількатисячолітній часовий діапазон, у всіх цих зразках простежуються спільні, відмінні риси, успадковані від набагато давніших предків. Команда називає це своєрідним «генетичним архівом Верхнього палеоліту Східної Євразії».

Як відновлювали давні геноми і шукали сліди добору

Давня ДНК зазвичай сильно фрагментована та неповна. Щоб заповнити прогалини, вчені використали панель з 9 290 сучасних японських геномів: статистичні методи дозволили за зразком від нинішнього населення відновити відсутні фрагменти давніх послідовностей.Отримавши таке «доповнене» зібрання геномів, Ватанабе та колеги порівняли його з іншими популяціями та шукали сигнали позитивного природного добору — ділянки, де певні варіанти генів ставали частішими, ніби їх «підштовхувало» відбором.Кілька таких сигналів виявилися пов’язаними з механізмами, що допомагають витримувати холод, і разом склали досить виразну картину.

Коричневий жир і «тепло без тремтіння»

Частина виявлених варіантів генів стосувалася не тремтливого термогенезу — здатності тіла виробляти тепло без тремтіння м’язів. Цей процес переважно відбувається в коричневій жировій тканині, яка спалює жир для утворення тепла.Один із варіантів гена, раніше пов’язаний в експериментах із підвищеною теплопродукцією в коричневому жирі, мав частоту алеля близько 73 відсотки у людей дзьомон. Для порівняння, у сучасних східноазійських популяціях він зустрічається лише приблизно у 17 відсотках випадків.Також виявили ознаки добору варіантів генів, пов’язаних із масою тіла та обміном жирів у крові. На перший погляд це виглядає суперечливо: накопичення жиру допомагає зберігати тепло, але водночас організм може інтенсивніше спалювати цей жир, щоб генерувати тепло.На думку дослідників, у комплексі такі зміни могли допомагати одночасно й запасати енергію, і швидко робити її доступною для коричневого жиру, де вона спалюється з утворенням тепла. Це потенційно полегшувало підтримання температури тіла в умовах сильного холоду.

Паралелі з інуїтами і роль харчування

Цікаво, що подібну еволюційну траєкторію, схоже, пройшли й інші народи. Коли вчені вивчили ділянку геному, пов’язану з обробкою жирних кислот, виявилося, що в цьому регіоні геноми дзьомон більше нагадують геноми гренландських інуїтів, ніж сучасних східноазійських популяцій.Автори роботи пояснюють це збіжною еволюцією: різні популяції, опинившись у схожих умовах, незалежно виробили подібні генетичні рішення. Археологія підтримує цю ідею. Ранні вироби кераміки дзьомон зберігають сліди того, що водні ресурси відігравали важливу роль у їхньому раціоні. Разом із генетичними даними це свідчить про адаптацію до дієти з високим вмістом жиру та білка в холодному кліматі — подібно до інуїтів.

Крок за кроком до життя в льодову добу

Один із ключових моментів дослідження — спроба простежити, коли саме діяв природний добір на «холодові» варіанти. Скориставшись віком решток та генетичними зв’язками між ними, команда реконструювала, як змінювалася частота одного з таких варіантів у популяції дзьомон протягом тисячоліть.Аналіз показав, що найсильніший відбір на користь цього варіанта, ймовірно, припав саме на останній льодовиковий період, а вже після його завершення тиск добору послабився.Інші дані свідчать, що адаптація до холоду не була одноразовою подією. Деякі пов’язані з холодом варіанти вже існували в південніших популяціях, споріднених із предками дзьомон, тоді як інші стали поширеними лише у власне дзьомонівській гілці. Дослідники припускають, що пристосування відбувалося поступово, у міру міграції предків дзьомон на північ, де умови ставали дедалі суворішими.

Обмеження висновків і сучасне значення

Самі автори підкреслюють, що частина їхніх інтерпретацій залишається гіпотетичною. Відтворити фізіологію людей, які жили тисячі років тому, непросто, особливо з огляду на те, що їхні дієта й середовище суттєво відрізнялися від сучасних.Попри це, результати дають рідкісну можливість побачити, як природний добір міг допомогти людям вижити в одних із найекстремальніших умов, з якими стикався наш вид. Дослідження також вказує, що давні адаптації до холоду та специфічного харчування можуть і сьогодні впливати на варіації у здоров’ї та фізіології сучасних людей.Автори підсумовують, що такі роботи демонструють значення палеогеноміки для розуміння біології людини і потенційно — для громадського здоров’я, адже вони показують, як спадщина льодовикових епох досі відгукується в наших генах.Стаття Гени давніх людей допомогли пережити останній льодовиковий період з'явилася спочатку на Цікавості.