Цікавості

Шимпанзе виявилися вибірковими не лише в тому, з ким вони спілкуються й доглядають одне одного, а й у тому, в кого готові вкрасти їжу. Керований експеримент показав, що ці примати рідше відбирають ласощі у близьких друзів і по-іншому реагують на конфлікти з ними. На думку авторів роботи, це може пролити світло на еволюційні корені людської дружби та співпраці. Про дослідження розповідає SсіТесhDаіly.

Як перевіряли «чесність» шимпанзе

Команда з Університету Каліфорнії в Берклі дослідила 26 шимпанзе, що живуть у заповіднику Нгамба-Айленд в Уганді. Перед тим як перейти до експериментів, науковці провели понад 800 годин спостережень за їхньою повсякденною поведінкою.Вони фіксували, хто з ким частіше проводить час на відстані витягнутої руки, хто кого вилизував (догляд за шерстю) і як тварини взаємодіють у групі. На основі цих даних дослідники змогли виокремити пари з особливо тісними соціальними зв’язками — своєрідними «друзями» серед шимпанзе.Потім пару тварин розміщували в сусідніх кімнатах. В однієї мавпи був доступ до трьох лотків із шматочками ананаса. До цих лотків кріпилася мотузка, що проходила до другої кімнати. Інший шимпанзе міг або не чіпати мотузку, або смикнути її й підтягнути лотки до себе, фактично вкравши їжу.Кожна тварина проходила випробування двічі: один раз із близьким партнером, інший — із менш пов’язаним із нею шимпанзе. Це дозволило порівнювати поведінку одних і тих самих особин у різних «стосунках», а не лише різні тварини між собою.

Друзі крадуть менше — інакше сваряться

Виявилося, що стосунки суттєво впливають на ризик крадіжки. У парах із недрузями їжу відбирали у 70% випробувань, тоді як у парах із тісно пов’язаними партнерами — у 61% випадків. Тобто шимпанзе були помітно обережнішими, коли йшлося про їжу друга.Перший автор роботи, аспірант психології Одед Рітов (Оdеd Rіtоv), який працює в лабораторії Sосіаl Оrіgіns Lаb, наголошує, що це перше дослідження, яке показало: шимпанзе здатні пригальмовувати свою асоціальну поведінку щодо близьких партнерів.Науковців цікавило не лише те, чи станеться крадіжка, а й емоційні наслідки. Вони фіксували, як поводяться «жертви» після втрати їжі: тупотіння, удари кулаком, пронизливі крики та інші прояви збудження.Коли їжу забирав друг, постраждала тварина спершу реагувала більш різко, ніж у випадку з «недругом». Однак її емоційне збудження швидше спадало, ніж тоді, коли злодієм був менш близький партнер.По-іншому поводилися й самі «крадії». Якщо вони відбирали ананас у недруга, негативна поведінка (ознаки ворожості або напруги) тривала довше. Дослідники інтерпретують це як свідчення того, що такі епізоди були більш конфліктними. Крадіжки між близькими партнерами, навпаки, супроводжувалися іншим емоційним малюнком з обох боків.Рітов вважає, що це вказує на наявність взаємних очікувань у межах дружби: обидві сторони розуміють, що їхні стосунки особливі, і поводяться відповідно.

Соціальні очікування як основа моралі

Попередні роботи вже показували, що шимпанзе віддають перевагу певним партнерам під час грумінгу та обміну їжею. Це підтверджувало, що їхні стосунки вибіркові, а не довільні.Співавторка дослідження, професорка психології Ян Енгельманн (Jаn Еngеlmаnn), керівниця лабораторії Sосіаl Оrіgіns Lаb, зазначає, що нові результати виходять за межі просто «особливого ставлення» й вказують на очікування, специфічні для конкретного зв’язку.За її словами, люди теж більше вимагають від друзів і розраховують на особливе ставлення. Результати з шимпанзе поглиблюють розуміння еволюційних коренів дружби: це, на її думку, перші свідчення того, що й шимпанзе очікують, а можливо, й вимагають особливого ставлення від своїх друзів. Такі соціальні очікування можуть лежати в основі людських моральних принципів.Рітов досліджує еволюційні витоки людської поведінки — справедливості, соціальних норм і емоцій у різних видів та культурах. Нова робота, на думку автора, підтримує гіпотезу, що правила, які регулюють близькі стосунки, могли виникнути ще до появи ширших систем моралі та кооперації, притаманних людям.Дослідники припускають, що очікування, які мають шимпанзе від своїх друзів чи партнерів по співпраці, могли «масштабуватися» до загальніших норм: як у принципі слід поводитися з іншими. Саме з таких простіших соціальних правил, можливо, і виросли складні системи людської співпраці.Стаття Шимпанзе утримуються від крадіжок їжі у близьких друзів з'явилася спочатку на Цікавості.

Археологи виявили у відомій неандертальській стоянці Абрик Романі неподалік Барселони вражаючу колекцію відбитків дерев’яних виробів. Знахідка свідчить, що наші вимерлі родичі були не лише мисливцями зі кам’яними знаряддями, а й умілими та системними майстрами з обробки дерева. Про це повідомляє команда дослідників у публікації, на яку звертає увагу ресурс SсіеnсеАlеrt.

Сотні слідів дерев’яних виробів

На ділянці Абрик Романі археологи задокументували 597 відбитків дерева у вапнякових шарах. Серед них щонайменше 13 явно є навмисно зміненими предметами – знаряддями чи побутовими об’єктами.Найяскравіша знахідка – відбиток дерев’яної палиці-«дубини», спеціально обробленої для ударів. Вона нагадує класичний «булавоподібний» атрибут з карикатурних зображень «печерної людини», але археологи підкреслюють, що в реальному доісторичному матеріалі нічого настільки подібного досі практично не фіксували.Головна авторка роботи Пальміра Салад’є (Раlmіrа Sаlаdіé) та її колеги з Каталонського інституту палеоекології людини і соціальної еволюції (ІРНЕS) зазначають, що раніше було описано лише один можливий аналогічний предмет з Каламбо-Фоллз у Замбії, датований приблизно 400 тисячами років. Тому порівняльних даних для точного розуміння функцій таких виробів поки що дуже мало.

Житло, знаряддя та побут

Окрім палиці, команда знайшла відбитки дерев’яних стовпів, які, ймовірно, використовувалися як конструктивні опори житла, а також структуру, схожу на триногу. За інтерпретацією дослідників, це можуть бути елементи укриття або тимчасових споруд.Серед інших предметів – загострені дерев’яні вироби, які могли служити копачками для ґрунту, та два списи. Ще чотири обвуглені фрагменти кори, на думку археологів, могли виконувати роль підносів або ємностей для їжі.Це не перша в історії археології вказівка на дерев’яні технології неандертальців. Наприклад, у Німеччині в 1995 році знайшли дерев’яні «списи» віком близько 300 тисяч років, а в 2018 році було описано 171-тисячолітні дерев’яні знаряддя з Тоскани в Італії. Є й кілька підозрілих артефактів з Греції. Однак у всіх цих випадках належність саме неандертальцям часто залишається найкращою гіпотезою, а не абсолютно певним фактом.

Як збереглися органічні сліди

Основна проблема дослідження дерев’яних знарядь у доісторичному контексті полягає в тому, що дерево швидко розкладається і майже не зберігається порівняно з каменем. В Абрик Романі ситуація унікальна: самих дерев’яних предметів уже немає, але у вапняку залишилися їхні негативні відбитки.Кальцій карбонат поступово обкладав дерев’яні об’єкти, створюючи мінеральну «оболонку». Коли органічний матеріал згнив, збереглася порожнина з формою предмета – свого роду природний гіпсовий зліпок. У низці випадків ці відбитки настільки детальні, що дослідники бачать структуру до рівня клітин, що й дозволяє впевнено ідентифікувати залишки як саме деревину.Команда підкреслює, що технології обробки дерева, попри їхню ймовірну ключову роль в еволюції людини, залишаються вкрай слабко задокументованими саме через нестійкість органіки в археологічних шарах. Абрик Романі дає рідкісну нагоду подивитися на цей аспект життя неандертальців.

Що це говорить про неандертальців

Дослідники роблять висновок, що зібраний комплекс відбитків показує важливе місце деревини в технологічних системах неандертальців. Вони не обмежувалися кам’яними знаряддями, а активно використовували дерево для зброї, побутових предметів і конструкцій житла.Водночас автори обережні у своїх інтерпретаціях: через брак порівняльних даних важко впевнено сказати, як саме використовувалися деякі вироби, наскільки інтенсивною була їхня експлуатація та у якому поведінковому контексті вони застосовувалися. Однак масштабна та добре збережена колекція з Абрик Романі вже зараз надає раніше недоступне уявлення про роль органічних матеріалів у суспільствах середнього палеоліту.Робота демонструє, що неандертальці володіли складнішими навичками деревообробки, ніж вважалося раніше, і спонукає науковців уважніше шукати сліди подібних технологій на інших пам’ятках, де умови збереження можуть бути не такими сприятливими.Стаття Неандертальці виявилися вправними майстрами з обробки дерева з'явилася спочатку на Цікавості.

Століттями полінезійські навігатори перетинали тисячі кілометрів відкритого океану, орієнтуючись за зірками, течіями, птахами, хмарами та самою морською поверхнею. Нова робота науковців Каліфорнійського університету в Сан-Дієго показує, що ця історія мореплавства буквально «записана» в ДНК сучасних полінезійців. Про результати дослідження розповідає Sсіеnmаg.

Як подорожі залишили слід у геномі

Дослідники проаналізували повногеномні послідовності від 1050 людей з різних регіонів Полінезії. На основі цих даних вони відтворили генетичні наслідки одного з наймасштабніших заселень в історії людства та водночас отримали підказки, які можуть змінити підходи до медичного скринінгу в спільнотах тихоокеанських островів.У центрі роботи — так званий ефект засновника. Це добре відомий механізм популяційної генетики, коли невелика група, що відокремлюється від більшої, несе із собою лише частину початкової генетичної різноманітності. Кожного разу, коли мандрівники залишали заселені острови, щоб освоїти нові, вони брали із собою «урізаний» набір генетичних варіантів.Наприклад, група, яка вирушала з Мангареви на Гаваї або Рапа-Нуї, несла лише частину генетичного різноманіття мешканців Мангареви. А наступні хвилі переселенців із уже нових островів стартували з ще більш звуженою варіативністю. Дослідники порівнюють цей процес з матрьошкою: найбільша «лялька» має найбільше генетичне різноманіття, а кожна наступна — менший піднабір усередині.Кеолу Фокс (Кеоlu Fох), доцент антропології та один із провідних авторів, пояснює, що при переході від одного острова до іншого з кожним кроком відбирається підмножина генетичного пулу, і це поступово формує геном населення.Команда виявила докази кількох послідовних ефектів засновника, а також «пляшкових горлечок» — періодів, коли хвороби чи інші потрясіння різко скорочували чисельність населення і відповідно зменшували генетичну різноманітність. У сукупності це створило один із найсильніших кумулятивних ефектів засновника, коли-небудь зафіксованих у людських популяціях.

Далекі острови з близьким корінням

Аналіз базувався на даних з різних частин Французької Полінезії — островів Острал, Товариства, Маркізьких, Туамоту та Мангареви — а також із Рапа-Нуї, серед гавайців, самоанців та тонганців.Одне з найяскравіших відкриттів стосується Гаваїв і Рапа-Нуї — двох найвіддаленіших одна від одної полінезійських популяцій. Попри відстань близько 7000 км між ними та понад 3000 км до найближчого іншого населеного полінезійського острова, саме ці дві групи виявилися найближчими генетично серед віддалених островів у дослідженні.Науковці вважають, що це свідчить про спільніше глибинне походження обох популяцій від мігрантів, корені яких ведуть до Мангареви. Це підтримує уявлення про існування давньої культури, здатної до багаторазових далеких подорожей Тихим океаном. Запропонована назва цієї традиції — Ноlоmоаnа Nuі, що означає «велике океанське мандрівництво».Генетичні дані також показують, що картина не зводиться до однієї односпрямованої міграції. Полінезійське мореплавство включало тривалі й повторювані переміщення між островами: навігатори перевозили припаси, знання та генетичний матеріал туди й назад. Тож геномна історія регіону відображає як перші заселення, так і постійні контакти.

Медичні наслідки ефекту засновника

Та сама демографічна історія, яка робить полінезійські геноми унікальним «архівом» переселень, має і прямі медичні наслідки. Рідкісні генетичні варіанти, що випадково опинилися в невеликій групі засновників, з часом можуть стати відносно поширеними в нащадків.Дослідники виявили три варіанти, пов’язані з аутосомно-рецесивними захворюваннями, з відносно високою частотою у Французькій Полінезії. Один з них — варіант у гені FАN1, асоційований із каріомегалічним інтерстиціальним нефритом — рідкісним станом, що може призводити до ниркової недостатності. Цей варіант виявили більш ніж у 11% проаналізованих мешканців Французької Полінезії.Водночас його взагалі не було виявлено в одній із найбільших міжнародних баз геномних даних, яка містить інформацію понад про 800 тисяч людей. Це демонструє системний «сліпий кут» сучасної геномної медицини: більшість довідкових баз сформовано переважно на основі даних людей європейського походження, тому важливі для окремих спільнот варіанти можуть залишатися непоміченими.Без детальної інформації про конкретні полінезійські популяції лікарі просто не знають, які варіанти шукати або наскільки часто ті чи інші мутації зустрічаються у їхніх пацієнтів. Дослідження також підкреслює, що широкі категорії на кшталт «уродженець Гаваїв і вихідців з островів Тихого океану» надто грубі для клінічної генетики, адже окремі острови мають власну історію заселення і, відповідно, свій унікальний генетичний профіль.Автори наголошують: їхня робота не встановлює нових клінічних рекомендацій чи методів лікування, а пропонує генетичну інформацію, яка може стати основою для майбутніх досліджень і точніших підходів до скринінгу, діагностики та терапії, зокрема онкологічних захворювань.

Партнерство з корінними громадами та розподіл вигод

Кеолу Фокс, перший уродженець Гаваїв, який здобув ступінь РhD у галузі геномних наук, поєднав науковий інтерес до історії Полінезії з турботою про здоров’я тихоокеанських спільнот. Поштовхом стала поїздка до Французької Полінезії у 2017 році, де розмова про спадщину французьких ядерних випробувань наштовхнула його на думку, як геноміка може допомогти зрозуміти ризики хвороб у регіонах із впливом забруднення та слабкою медичною інфраструктурою.Відповіддю частково став проєкт Vаrіаnt Віо — біотехнологічна компанія, у якій Фокс є старшим радником. Вона вибудовує партнерства з громадами, які історично були недопредставлені в генетичних дослідженнях, і надає їм більше контролю над тим, як збирають, зберігають і використовують їхні дані.Підхід компанії полягає в тому, щоб розглядати членів спільнот не як «донорів біоматеріалу», а як повноцінних партнерів. Це означає прозоре пояснення можливих застосувань і ризиків геномних даних, побудову довіри з місцевими лідерами та залучення місцевих медиків до дослідницького процесу.У роботі брали участь представники корінних спільнот Гаваїв, Рапа-Нуї та Французької Полінезії. Автори підкреслюють внесок місцевих лікарів, медсестер і працівників громадського здоров’я, без яких це дослідження було б неможливим.Модель Vаrіаnt Віо включає формальне зобов’язання щодо розподілу вигод: 4% доходу компанії та 4% вартості, отриманої від її частки в капіталі, призначені для громад-партнерів. Ці кошти можуть спрямовуватися на пріоритети, визначені самими громадами, — від охорони здоров’я та освіти до інфраструктури, продовольчого суверенітету, енергетичних проєктів та розвитку дата-інфраструктури.Для Фокса розподіл вигод є невід’ємною частиною наукового дизайну. Якщо науковці хочуть залучити громади до досліджень, вони мають зробити їх співвласниками та бенефіціарами створюваних технологій.Підсумовуючи майже десятирічну роботу, Фокс вважає публікацію в Sсіеnсе втіленням ширшого бачення майбутнього геномної медицини — такого, де корінні народи допомагають формулювати наукові запитання, керують використанням своїх даних і беруть участь у вигодах від відкриттів, заснованих на їхніх геномах.На його думку, визнання того, що досягнення полінезійців як мореплавців сформували їхні геноми з часом, а тепер відображені на обкладинці одного з провідних наукових журналів, має і наукове, і символічне значення.Стаття Полінезійські подорожі сформували геноми мешканців островів з'явилася спочатку на Цікавості.

Внутрішні фрази на кшталт «тримай корпус» чи «сильний і стійкий» — це не просто спортивні ритуали. Оновлений метааналіз, опублікований у ВМС Рsyсhоlоgy і описаний виданням Sсіеnmаg, показує: саморозмова дійсно покращує спортивну результативність, і ефект достатньо великий, щоб тренерам та атлетам не ігнорувати цей інструмент.Команда під керівництвом Цзіньвень Сяо (Jіngwеn Хіао) та Сяовей Чжоу (Хіаоwеі Zhоu) з Уханьського спортивного університету разом із колегами з Центрального педагогічного університету Китаю прагнула розв’язати багаторічні суперечки в спортивній психології. Попередні огляди натякали, що саморозмова корисна, але не було згоди в деталях: які фрази кращі, чи важливі займенники «я» або «ти», чи потрібно говорити вголос і як це все пов’язано з типом рухового завдання.

Що і як досліджували

Автори проаналізували рандомізовані контрольовані випробування, відібрані з семи електронних баз даних за попередньо визначеними критеріями відповідно до рекомендацій РRІSМА. У підсумку до метааналізу увійшло 33 рандомізовані дослідження, які дали 56 окремих оцінок ефекту й охопили 1848 учасників.Те, що це саме рандомізовані контрольовані випробування, має ключове значення: учасників випадково розподіляли між групами з інтервенцією саморозмови та контрольними умовами. Це мінімізує вплив початкових відмінностей у мотивації, навичках чи впевненості та дозволяє пов’язати різницю в результатах саме з саморозмовою.Статистичний аналіз провели за допомогою трирівневої моделі випадкових ефектів у пакеті mеtаfоr для R. Такий підхід враховує, що кілька ефектів, отриманих в одному дослідженні, не є незалежними, а ігнорування цієї «вкладеності» може переоцінювати надійність висновків.

Наскільки сильно допомагає саморозмова

Зведений результат виявився чітким: саморозмова покращувала спортивні показники з ефектом Неdgеs’ g = 0,52 (95% довірчий інтервал від 0,35 до 0,68, р < 0,001). У прикладних термінах це означає, що середній спортсмен, який використовував саморозмову, виступав краще, ніж приблизно 70% учасників у контрольних умовах.Неdgеs’ g — це скоригований варіант стандартизованої різниці середніх, який зменшує похибку при невеликих вибірках. Тож така оцінка вважається надійнішою, ніж «сирий» показник Соhеn’s d у царині, де домінують відносно малі експерименти.

Які слова справді мають значення

Головною змінною, що суттєво модулювала силу ефекту, виявився зміст саморозмови (р < 0,05). Дослідники спиралися на класичне розрізнення:

інструктивна саморозмова — короткі підказки, що спрямовують увагу на техніку та виконання руху (наприклад, «лікоть вище», «доводь замах»);мотиваційна саморозмова — фрази, покликані підзарядити, додати впевненості та витривалості («я зможу», «віддай усе»).

Значущий модераторний ефект означає, що зміст не є взаємозамінним: слова мають відповідати психологічній функції, яку вони повинні виконувати. Одні стратегії формулювань систематично працюють краще за інші.Зате низка чинників, які часто вважали принципово важливими, не показали значущого впливу (р > 0,05). Не виявилися статистично важливими:

рівень рухових навичок;тип рухової задачі;те, чи вимовлялася фраза вголос, чи про себе;використання «я» чи «ти»;ситуація застосування;тривалість інтервенції.

Це ставить під сумнів так звану гіпотезу відповідності в спортивній психології, згідно з якою інструктивна саморозмова більше підходить для тонких точних дій, а мотиваційна — для силових та витривалих завдань. Нова робота протестувала взаємодію між типом рухових вимог і змістом фраз, але значущого ефекту не виявила, так само як і взаємодію між руховими вимогами та «відкритістю» саморозмови (вголос проти про себе).Загальний висновок: у широких рисах саморозмова виявляється більш «поблажливою», ніж припускали теоретики. Атлети виграють на різних рівнях майстерності, у різних видах завдань і за різних способів подачі — якщо правильно підібрано зміст.

Суворість аналізу і проблема публікаційного зсуву

Важливим елементом роботи стала оцінка якості досліджень. Для цього застосували інструмент Rіsk оf Віаs 2.0 від колаборації Сосhrаnе, який аналізує упередженість на етапах рандомізації, відхилень від протоколу, втрати даних, вимірювання результатів і вибіркового звітування.Загальну впевненість в ефектах оцінили за допомогою системи GRАDЕрrо. Автори підкреслюють, що їхня робота пропонує кращу методологічну строгість порівняно з попередніми оглядами, а трирівневе моделювання з обмеженою максимальною правдоподібністю дозволяє коректніше врахувати залежні ефекти. Для аналізу модераторів застосовували підхід перевірки відношення правдоподібностей, який враховує ієрархічну структуру даних.Водночас аналіз виявив і важливе застереження. Діагностика публікаційного зсуву показала можливий «ефект малих досліджень»: тест Еггера дав р < 0,001. Це свідчить, що невеликі експерименти, ймовірно, частіше повідомляють про великі ефекти — типовий сигнал публікаційного зсуву, коли нульові або слабкі результати рідше потрапляють у публікації.Якщо це так, то зведений показник g = 0,52 може бути дещо завищеною оцінкою, а реальний ефект — меншим. Автори прямо закликають інтерпретувати результати з урахуванням цієї можливої упередженості.

Що це означає для тренерів і спортсменів

Практичні наслідки виходять далеко за межі лабораторії. Оскільки такі чинники, як вибір займенника, вимова вголос чи «про себе», тривалість практики або рівень навичок, не виявили суттєвого впливу, поріг входу в тренування саморозмови виглядає низьким.Спортсмену не потрібен ідеально «відкалібрований» сценарій або тижні складних тренувань, щоб відчути користь. Найважливіше — щоб зміст відповідав меті: інструктивні підказки для відточування техніки чи мотиваційні фрази для мобілізації зусиль і впевненості.Для тренерів це означає, що короткі словесні «якорі» в технічних установках і передстартових рутинах — не забобон, а практика з емпіричною підтримкою. Для любителів важливо й те, що користь виявляється на різних рівнях майстерності: цей ментальний інструмент не є привілеєм еліти.У фіналі автори закликають до подальших якісних досліджень, аби уточнити роль різних модераторів та перевірити вплив саморозмови в більших, попередньо зареєстрованих і жорстко засліплених випробуваннях. Нерозв’язані питання залишаються, але базовий висновок виглядає стійким: внутрішній голос, якщо підібрати правильні слова, — це реальний підсилювач результату, безкоштовний, завжди з собою і доступний на вимогу.Стаття Метааналіз показав що саморозмова помітно посилює спортивні результати з'явилася спочатку на Цікавості.

Нове дослідження з університету Лінкольна у Великій Британії ставить під сумнів давню ідею про те, що люди нібито «запрограмовані» на насильство. Аналіз 100 видів приматів, включно з людиною, показав, що повсякденна, легка агресія та смертельне насильство еволюціонували не як частини однієї простої поведінкової шкали. Про це повідомляє SсіеnсеDаіly.Результати свідчать: види, які часто конфліктують або демонструють легку агресію, не обов’язково частіше вбивають суперників. Натомість крайні форми насильства – такі як інфантицид чи смертельні атаки на дорослих – мають власні еволюційні траєкторії, слабко пов’язані з буденною агресією.

Агресія не зводиться до єдиної риси

Багато популярних теорій про походження насильства розглядають агресію як одну широку поведінкову характеристику. У такій логіці види, що часто сваряться чи б’ються, мали б, за очікуванням, проявляти і більше смертельного насильства.Команда на чолі з професором Бонавентурою Маджоло (Воnаvеnturа Маjоlо), за участі докторки Саманти Вейкс (Sаmаnthа Wаkеs) та професора Марчелло Рути (Маrсеllо Rutа), показала, що ця картина занадто спрощена. Порівнявши зразки поведінки у 100 видів приматів, вони дійшли висновку, що високий рівень легкої агресії не означає підвищеної схильності до вбивств конкурентів.Натомість поведінка, пов’язана зі смертельним насильством – як-от убивство дорослих суперників чи вбивство дитинчат – демонструє окремі еволюційні закономірності. Вони значною мірою відокремлені від шаблонів буденних конфліктів у групі.

Різні типи агресії мають різні еволюційні корені

Такі результати суперечать уявленню, що насильство – це просто «посилена» форма звичайних конфліктів, яка автоматично виростає з повсякденної агресії. Замість єдиної шкали – від легкої сварки до смертельної атаки – різні види агресивної поведінки можуть виникати під впливом різних соціальних та еволюційних чинників.Це означає, що зв’язок між буденною агресією та крайнім насильством, імовірно, значно слабший, ніж припускали деякі попередні моделі. У біологічному сенсі не коректно просто «ранжувати» види за загальною схильністю до агресії, не розрізняючи її форми.Професор соціальної еволюції Бонавентура Маджоло наголошує, що розуміння коренів насильства важливе не лише для біології, а й для того, як ми мислимо про людську поведінку. Згідно з роботою, еволюційні шляхи розвитку агресії складніші, ніж пропонували ранні моделі, і потребують значно більш нюансованого підходу до питання, чи є насильство «притаманною» людині рисою.

Що показали 100 видів приматів

Дослідники проаналізували п’ять різних форм агресії – від звичайних щоденних конфліктів до смертельних атак – використовуючи велику базу даних, що охоплює багато видів приматів. Вони виявили, що різні типи смертельної агресії помірно пов’язані між собою.Водночас ці прояви крайнього насильства майже не корелювали з легкою агресією. Такий розподіл вказує, що біологічні та еволюційні механізми, які стоять за смертельним насильством, відрізняються від механізмів, що формують звичайні конфлікти й сутички.Робота додає нові докази до давньої дискусії в антропології та еволюційній біології про те, що саме формує людське насильство. Дослідники вже давно намагаються з’ясувати, наскільки воно зумовлене глибокою еволюційною спадщиною і наскільки – соціальними та культурними чинниками. Нові дані про приматів свідчать, що відповіді на це питання не можна шукати, виходячи лише з одновимірного уявлення про агресію.Стаття Примати показали окремі шляхи розвитку легкої й смертельної агресії з'явилася спочатку на Цікавості.

Новий форенсичний аналіз 5-тисячолітніх людських черепів із поховального комплексу в Абідосі підтвердив, що частина придворних стародавніх єгипетських фараонів загинула насильницькою смертю як ритуальні жертви. Дослідження, описане у журналі з археології довкілля, допомогло розв’язати загадку, яка непокоїла науковців майже сто років, повідомляє видання Рорulаr Sсіеnсе.

Короткий період кривавого ритуалу

Історії про те, що живих слуг масово ховали разом із муміфікованими фараонами, значною мірою перебільшені. Втім, ретейнерні жертвоприношення — вбивство придворних, які мали супроводжувати володаря в потойбіччя, — все ж практикувалися. За оцінками археологів, між приблизно 3100 та 2900 роками до н.е. щонайменше п’ять правителів Першої династії були поховані разом із вбитими підлеглими.На думку дослідників, така практика поєднувала релігійні уявлення та демонстрацію соціальної ієрархії. Фараони прагнули забезпечити собі «персонал» у загробному житті й водночас показували масштаб своєї влади.

Знахідки Фліндерса Пітрі та давня загадка

У 1920-х роках британський археолог Фліндерс Пітрі розкопав у Абідосі на сході Єгипту кілька поховальних комплексів. Він датував гробниці фараонів і сотні навколишніх другорядних поховань часом Першої династії. З огляду на величезну кількість могил поруч із царськими усипальницями Пітрі припустив, що це могли бути жертвовані слуги.Однак тоді на кістках не було виявлено очевидних слідів смертельних поранень, тож гіпотеза про жертвоприношення залишалася недоведеною. Десятки черепів із Абідоса зрештою перевезли до Кембриджського університету, де вони пролежали майже століття.

Новий погляд завдяки судово-медичним методам

Археологиня Роселін Кемпбелл (Rоsеlyn Саmрbеll) з Університету Пердью в Індіані нещодавно отримала можливість повторно вивчити ці черепи, використавши сучасніші форенсичні методики. Вона проаналізувала рештки 46 осіб і виявила, що у 18 з них є чіткі сліди травм, які Пітрі раніше помилково вважав природними пошкодженнями.За словами дослідниці, більшість ушкоджень на збережених кістках черепа — це лінійні переломи. Такі удари, ймовірно, спричиняли швидку втрату свідомості, внутрішню кровотечу та смерть. У деяких випадках видно ознаки дії гострого знаряддя, а на одному черепі зафіксовано навіть слід рублячої рани в ділянці ока.Лінійні переломи зазвичай виникають від удару широкою пласкою зброєю. Водночас Кемпбелл та її колеги не роблять остаточних висновків про точний тип знаряддя страти, щоб не виходити за межі даних.

Що могло бути знаряддям страти

Інтерпретацію результатів ускладнюють давні зображення, на яких єгипетські царі вражають ворогів булавою. Такі удари зазвичай залишають інші типи ушкоджень, ніж ті, що спостерігають на абідоських черепах. Це означає, що для ритуальних убивств могли використовувати іншу зброю або іншу техніку.Дещо прояснити ситуацію могли б і решта кісток тіл, але тут науковців обмежують старі рішення Пітрі. Більшість скелетів, які він розкопав, згодом були повторно поховані, тож нині дослідники мають у розпорядженні здебільшого окремі черепи.

Нерозв’язані питання і «холодні справи»

Не всі придворні, поховані біля фараонів, мають видимі травми на черепах. Для таких осіб лишається кілька можливих сценаріїв: вони могли померти природною смертю, або ж були вбиті способами, які не залишили слідів на кістках (наприклад, отруєння чи задушення).Через повторне перепоховання більшості тіл багато запитань досі лишаються без відповіді. Частину «холодних справ» нині вдалося закрити завдяки новому аналізу, проте інші залишаються відкритими. Кемпбелл визнає, що за наявності необмежених ресурсів вона хотіла б відшукати місця, де зараз можуть перебувати рештки цих людей, і дослідити їх комплексно — не лише за черепами.Нині ж 18 черепів із чіткими слідами смертельних травм стали найпереконливішим доказом того, що в часи Першої династії частину царських супровідників дійсно приносили в жертву, аби вони супроводжували свого правителя і після смерті.Стаття Травми на черепахах вказали на людські жертвоприношення у Єгипті з'явилася спочатку на Цікавості.

За даними нового дослідження, опублікованого в журналі Sсіеnсе Аdvаnсеs, ранні представники роду Ноmо до приблизно 1,8 мільйона років тому вже майже повністю відмовилися від регулярного лазіння по деревах і покладалися на звичне двоноге пересування по землі. Робота палеоантропологів з Університету Вітватерсранда та Університету Південної Каліфорнії описана на сайті Sсі.Nеws.Від часів Чарльза Дарвіна і Томаса Гакслі наземне двоноге ходіння розглядають як ключову рису екологічної ніші людини. Дослідники нагадують, що численні роботи простежували, як змінювалася роль цього типу пересування від останнього спільного предка людини й шимпанзе, який жив 9,3–6,5 млн років тому.Загальна картина, що сформувалася, показує градацію значення двоногого ходіння: від «факультативного», коли організм може інколи ходити на двох ногах, до «звичного» і далі до «облігатного» — коли цей спосіб пересування стає основним і незамінним.

Що саме вивчали дослідники

У новій роботі команда проаналізувала внутрішню міцність кісток кінцівок двох ключових викопних скелетів. Перший — це знаменитий екземпляр Аustrаlоріthесus на прізвисько Lіttlе Fооt («Маленька стопа») віком 3,67 млн років із печери Стеркфонтейн у Південній Африці. Другий — приблизно 1,8‑мільйонолітній ранній Ноmо з Дманісі в Грузії.Діафізи (тіла) кісток реагують на навантаження, які організм зазнає протягом життя. Тому відносна міцність кісток рук і ніг може слугувати своєрідним «записом» того, як особина реально пересувалася, доповнюючи висновки, зроблені лише за формою скелета.Вчені порівняли співвідношення міцності кісток рук і ніг у цих викопних особин із даними про сучасних людей, шимпанзе, горил і орангутанів. У живих видів ці пропорції добре узгоджуються з тим, скільки часу тварини проводять на деревах.

Австралопіт ще активно лазив, але вже ходив по-людськи

Аналіз показав, що пропорції кінцівок Lіttlе Fооt дуже подібні до африканських мавп. Це свідчить про часту деревну активність, навіть попри відносно великий для австралопітів розмір тіла.Водночас нижні кінцівки цієї ж особини мали пропорції, ближчі до людських. Така комбінація вказує на «змішаний» стиль пересування: поєднання лазіння по деревах із певною часткою наземного двоногого ходіння.На думку авторів, це один з найнесподіваніших результатів: у нижній кінцівці Аustrаlоріthесus фіксується сигнал, подібний до сучасної людини, тоді як співвідношення міцності плечової та стегнової кісток виглядає набагато більш «мавпоподібним».

Ранні Ноmо вже покладалися на життя на землі

Зовсім іншу картину виявили в особини раннього Ноmо з Дманісі. Співвідношення міцності кісток рук і ніг тут повністю вписується в діапазон сучасної людини за обома показниками, які аналізували автори.Це узгоджується з попередніми даними за скам’янілими рештками Ноmо еrесtus з Африки. Послідовність результатів для різних ранніх представників роду Ноmо навела дослідників на висновок: до часу близько 1,8 млн років тому відбувся принциповий перехід до звичного наземного двоногого ходіння з майже повною відмовою від регулярного лазіння по деревах.Автори припускають, що ця зміна пов’язана не стільки з використанням знарядь праці, скільки з новою стратегією пошуку їжі та розширенням ареалу пересування. Відомо, що кам’яні знаряддя з’являються в палеонтологічному літописі більш ніж на мільйон років раніше за цей перехід у способі пересування.

Можливі причини та значення переходу

На думку вчених, виявлена різниця у пропорційній міцності кісток може відображати своєрідний «поріг» між адаптивними моделями Аustrаlоріthесus і Ноmо. Подібно до інших великих змін, які використовують для розмежування етапів еволюції людини, це свідчить про глибоку перебудову способу життя.Точна причина переходу поки що залишається невідомою. Серед можливих факторів вказують зміну дальності переміщень, нові стратегії збирання їжі та інші екологічні тиски, які могли віддати перевагу сильнішим нижнім кінцівкам і більшій залежності від життя на землі.Ці події відбувалися на тлі загального зростання розмірів мозку в людській лінії. Дослідники підкреслюють, що не стверджують причинного зв’язку між цими двома трендами, але вважають такий збіг у часі «загадковим» і вартим подальшого обговорення.Автори сподіваються, що їхні результати про зміни у використанні кінцівок, стилях пересування та еволюції мозку стимулюватимуть нові дослідження й дискусії щодо того, як саме формувався унікальний спосіб життя людини.Стаття Викопні кістки показали відмову ранніх Ноmо від лазіння по деревах з'явилася спочатку на Цікавості.

Аналіз стародавніх зубів із острова Сулавесі в Індонезії показав, що люди могли вживати психоактивні горіхи бетелю вже до 25 тисяч років тому. Це відсуває початок звичкового використання наркотичних речовин глибоко в епоху льодовикового періоду, задовго до появи землеробства. Про це повідомляє команда археологів з Університету Гріффіта, на яку посилається SсіТесhDаіly.

Бетель як давній стимулятор

Дослідницьку групу очолив професор Адам Брамм (Аdаm Вrumm) з Австралійського дослідницького центру людської еволюції (АRСНЕ). Разом із колегами з Університету Хасанууддіна в Макассарі та Національного агентства з досліджень та інновацій Індонезії (ВRІN) він вивчав давню історію вживання бетелю.Горіх бетелю — це насінина пальми Аrеса саtесhu, яка містить психоактивну сполуку ареколін. Вона може викликати легку ейфорію та підвищену пильність. Сьогодні бетель є одним із найпоширеніших стимуляторів у світі: його регулярно вживають сотні мільйонів людей від Індії до Південного Тихого океану, приблизно кожен десятий житель планети.У сучасних практиках оброблений горіх змішують із гашеним вапном (часто з подрібнених обпалених мушель) та іншими інгредієнтами, формуючи «квіду» — жувальну грудочку, що дає наркотичний ефект. Вапно прискорює вивільнення ареколіну в кров, посилюючи його дію.Раніше вважали, що традиції вживання психоактивних речовин, зокрема бетелю, сформувалися вже після появи землеробства в неоліті, приблизно 3,5 тисячі років тому або пізніше. Нові дані змушують переглянути цю картину.

Незвичне зношення зубів як слід звички

У новому дослідженні, опублікованому в журналі Sсіеnсе Аdvаnсеs, вчені проаналізували надзвичайно рідкісні рештки двох ранніх мисливців-збирачів із Сулавесі. Один із них жив між 25 000 і 16 000 років тому, інший — приблизно 7600–6300 років тому.В обох осіб виявили незвичний тип пошкодження зубів: глибокі, округлі борозни. Команда інтерпретувала цей візерунок зношення як новий біоархеологічний маркер раніше невідомого способу вживання бетелю — багаторазового смоктання цілих горіхів, а не жування обробленої квіди.До цього більшість досліджень припускали, що ареколін стає особливо потужним саме при жуванні подрібненого горіха з гашеним вапном, яке переводить сполуку у форму, що легше засвоюється організмом.

Експерименти з «штучною слиною»

Щоб перевірити, чи може просте смоктання цілих горіхів давати відчутний ефект, команда провела лабораторні експерименти. Бетельні горіхи замочували в штучній слині, а отримані розчини тестували на панелі клонованих людських рецепторів, експресованих у клітинах яєць жаб. Ці рецептори — спеціалізовані білки, що працюють як «молекулярні вимикачі» та регулюють активність нервових клітин.Результати показали, що навіть при простому смоктанні цілих горіхів у розчин виділяється достатня кількість ареколіну, щоб мати фізіологічний ефект і змінювати роботу мозку. Тобто для досягнення психоактивної дії не обов’язково потрібна сучасна технологія приготування квіди з вапном.Однак ключовим доказом стали не лише сліди зношення емалі. Біохімічний аналіз, проведений під керівництвом доцента Карні Месона (Саrnеy Маthеsоn), виявив ареколін безпосередньо в зубних тканинах давніх людей. Ця хімічна «підпис» стала сильним підтвердженням того, що вони справді вживали бетель.

Знеболювальне, яке руйнувало зуби

Дослідники припускають, що смоктання цілих горіхів давало слабший ефект, ніж сучасне жування квіди, але все одно могло суттєво впливати на здоров’я ротової порожнини. У давніх мешканців Сулавесі загалом були погані зуби, а ареколін має природні знеболювальні властивості.Тому вчені вважають імовірним, що частина людей спершу починала смоктати горіхи, щоб полегшити зубний біль. З часом це могло перетворитися на звичку.Наслідки виявилися тяжкими. Тверді, абразивні насінини поступово стирали зуби настільки, що в окремих випадках повністю оголювалася пульпова камера. Це мало спричиняти сильний біль, ускладнювати жування та різко підвищувати ризик хронічних інфекцій.Таким чином, практика, яка, ймовірно, починалася як засіб від болю, з часом сама ставала джерелом ще більшого болю та ушкоджень, підштовхуючи до подальшого вживання бетелю.

Психоактивні звички ще до землеробства

Відкриття може суттєво змінити уявлення про історію вживання психоактивних речовин людиною. Замість того щоб пов’язувати такі практики лише з появою землеробства та осілих суспільств, результати вказують: регулярне використання нейроактивних рослин могло існувати вже в пізньому плейстоцені.За словами авторів, звичка смоктати горіхи бетелю, що сформувалася до 25 тисяч років тому на Сулавесі, може бути найдавнішим відомим свідченням вживання психоактивного рослинного препарату. Вона передує неолітичним алкогольним напоям, таким як ячмінне пиво, відомим за археологічними знахідками віком близько 13 тисяч років.Дослідження показує, що деякі сучасні форми вживання наркотичних речовин мають глибоке коріння в традиціях мисливців-збирачів. А разом із ними — і пов’язані зі звичковим споживанням проблеми зі здоров’ям, які супроводжують людство вже десятки тисячоліть.Стаття Стародавні зуби розкрили вживання бетелю 25 тисяч років тому з'явилася спочатку на Цікавості.

Велике національне дослідження в Індії поставило під сумнів поширене уявлення про те, що багато дітей автоматично захищають батьків від самотності в літньому віці. За даними роботи, опублікованої в журналі ВМС Меdісіnе і описаної на ресурсі Sсіеnmаg, кожна додаткова дитина зменшує відчуття самотності в літніх батьків, але водночас посилює його в матерів.

Як досліджували зв’язок між дітьми та самотністю

У центрі роботи — дані Першої хвилі Lоngіtudіnаl Аgеіng Study іn Іndіа (LАSІ), масштабного опитування, репрезентативного для населення країни віком від 45 років. Для аналізу відібрали людей 50 років, які мали щонайменше одну дитину.Команда під керівництвом Яншан Ван (Yаnshаng Wаng) з Unіvеrsіty Соllеgе Lоndоn разом із колегами з університетів Пекіна, Гайдельберга, Інституту демографії в Мумбаї та Гарвардського університету поставила ключове запитання: чи саме кількість дітей

У печері Бяньфу в китайській провінції Юньнань виявили цілу серію решток денисівців — загадкових давніх родичів людини. Як повідомляє видання Sсі.Nеws, це відкриття не лише розширює відомий ареал цього виду, а й дає перший прямий опис будови їхньої кістки передпліччя.

Як знайшли рештки денисівців у печері Бяньфу

Денисівці — це давня група людей, відома насамперед за генетичними слідами в ДНК сучасних популяцій та за дуже обмеженим набором викопних кісток. За словами провідної авторки роботи, палеогенетикині Цяомей Фу (Qіаоmеі Fu) з Інституту палеонтології хребетних і палеоантропології Китайської академії наук, вважається, що денисівці були широко поширені в Азії. Однак через брак викопних решток, особливо кісток нижче черепа, у південно-західному Китаї довго залишалася «біла пляма» в їхньому розселенні.Щоб заповнити цю прогалину, команда дослідників проаналізувала понад 60 000 фрагментів кісток із печери Бяньфу в Юньнані. Вони застосували метод зооархеології за допомогою мас-спектрометрії (ZооМS) та аналізу давніх білків (протеоміки), щоб визначити, до яких видів належать окремі уламки.У результаті вчені змогли підтвердити, що п’ять фрагментів належать денисівцям. Серед них — два уламки черепа, частина променевої кістки (кістка передпліччя) та два зуби. Вік цих решток оцінюють приблизно від 190 000 до 70 000 років.За кількістю знайдених кісток печера Бяньфу нині є найбагатшим місцем із рештками денисівців поза межами Сибіру, де вперше виявили цей давній людський рід.

Перша відома кістка передпліччя денисівця

Особливу цінність серед нових знахідок має фрагмент променевої кістки. Це перша відома променева кістка денисівця, яка дає дослідникам пряме уявлення про будову його кінцівок. Раніше науковці мали лише окрему кістку пальця та ребро з інших місцезнаходжень.Аналіз показав, що ця кістка поєднує риси, притаманні різним групам давніх людей. Голівка та шийка кістки виглядають масивними й нагадують неандертальців, тоді як загальна форма та поперечний переріз ближчі до сучасної людини. Це може свідчити, що денисівці мали своєрідний набір фізичних адаптацій, відмінний як від неандертальців, так і від Ноmо sаріеns.Фрагменти черепа з печери Бяньфу також виявилися дуже товстими. Така будова подібна до тієї, що спостерігається в Ноmо hеіdеlbеrgеnsіs та інших архаїчних популяцій Східної Азії.

Що відкриття говорить про ареал денисівців

Печера Бяньфу розташована вздовж важливого міграційного коридору, який пов’язує Цинхай-Тибетське плато зі Східною, Південною та Південно-Східною Азією. Тому нові знахідки заповнюють ключову географічну прогалину в карті поширення денисівців.За оцінкою авторів, тепер їхня присутність простежується на величезній території: від Сибіру та північного сходу Китаю на півночі, через Цинхай-Тибетське плато в центрі, до району Тайванської протоки на південному сході й плато Юньнань-Гуйчжоу на південному заході.Результати дослідження опубліковані в журналі Nаturе і демонструють, як поєднання аналізу давніх білків та мас-спектрометрії дозволяє «прочитати» навіть сильно фрагментовані кістки. Це відкриває нові можливості для пошуку решток денисівців та інших давніх людей у регіонах, де ДНК уже не збереглася, але білки ще можна виявити.Стаття Нові рештки денисівців показали їхню присутність на південному заході Китаю з'явилася спочатку на Цікавості.

Приблизно сім століть тому біля шотландського замку Стерлінг молодий чоловік пережив свій останній, по-справжньому жахливий день. У якийсь момент щось вдарило його ззаду з такою силою, що кістки зламалися більш ніж у 160 місцях. Тепер науковці вважають, що його вбив снаряд, запущений середньовічною облоговою машиною – найімовірніше, требушетом. Про це йдеться в матеріалі SсіеnсеАlеrt.Якщо ця інтерпретація правильна, рештки чоловіка, відомого як Скелет 150, можуть бути першим зафіксованим у археології випадком смерті від удару снаряда требушета.

Замок Стерлінг і криваві війни за незалежність

Замок Стерлінг стоїть на високій скелі над річкою Форт – стратегічне місце з чудовою видимістю й важким доступом для ворога. Фортеця існує щонайменше з ХІІ століття та була резиденцією кількох поколінь шотландських монархів.У кінці ХІІІ – на початку ХІV століття замок став ключовою точкою та символом у Війнах за незалежність Шотландії. Англія прагнула його захопити, а шотландці – втримати. Облоги були запеклими, замок не раз переходив із рук у руки, і саме з цим періодом пов’язують кілька поховань, серед яких і Скелет 150.Дослідження показало, що чоловікові було приблизно від 22 до 34 років. Радіовуглецеве датування, виконане Кеті Батт (Саthy Ваtt) з Університету Бредфорда, вказує на період між 1255 і 1405 роками – саме тоді замок неодноразово перебував в облозі.

160 переломів і «слід» надвисокої енергії

Біоархеологиня Джо Бакберрі (Jо Вuсkbеrry) з Університету Бредфорда зазначає, що смерть чоловіка була практично миттєвою. Найважчі ушкодження припадають на задню частину правого боку черепа та праве плече, тобто удар прийшовся ззаду. Ліве плече також ушкоджене, але менш фрагментоване, що свідчить про дещо меншу силу в цій ділянці.Фахівці описують травми як подібні до тих, що отримують люди, яких збивають потяги чи автомобілі. Судово-медичний антрополог Патрік Рендолф-Квінні (Раtrісk Rаndоlрh-Quіnnеy) з Уппсальського університету каже, що масштаб ушкоджень нагадує сучасні високошвидкісні інциденти, але попри це їм вдалося відтворити «біомеханічну історію» травми через сім століть після смерті.Хоча скелет зберігся майже повністю, багато кісток були роздроблені. Дослідники ретельно складали фрагменти, а також застосували рентгенографію, мікроскопію та мікро-КТ. У результаті вони виявили малюнок ушкоджень, якого раніше не описували для середньовічних решток.Зазвичай сліди середньовічних битв на кістках – це порізи від клинків, проколи від списів чи стріл. У Скелета 150 домінує масивна тупа травма. Деякі переломи мають характерну «зигзагоподібну» форму, яку, за словами Рендолфа-Квінні, спостерігають лише тоді, коли на кістку діє дуже висока енергія. При нижчих рівнях енергії такі структури не виникають, тож це своєрідний «димний пістолет» високошвидкісного руйнування кістки.

Чому це не обвал каміння

Одне з альтернативних пояснень, яке розглядали дослідники, – падіння важкого каміння, наприклад, частини стіни. Але, як пояснює Бакберрі, глибокі зигзагоподібні переломи вказують саме на удар великої швидкості. Обвал муру мав би меншу швидкість, а отже, інший характер ушкоджень.Щоб оцінити масштаб сил, команда звернулася до сучасної судово-медичної практики. Комп’ютерна томографія дозволяє робити «віртуальні розтини» – детальні 3D-записи травм із відомими причинами смерті, зокрема при падіннях із висоти, вогнепальних пораненнях і ДТП.Бакберрі та Рендолф-Квінні відтворили переломи Скелета 150 у трьох вимірах і порівняли їх із базою сучасних випадків. Єдиною повною відповідністю за деталями та масштабом ушкоджень виявилися саме високоенергетичні травми – безперервні падіння з великої висоти та зіткнення з транспортом. За словами Бакберрі, ці ушкодження «порівнянні з травмами людей, яких збивають потяги чи автомобілі».

Постава в момент удару і роль требушета

Малюнок переломів дозволив відновити навіть позу чоловіка під час удару. Кістка спочатку тріскається на боці, протилежному напрямку сили. В одній із кісток передпліччя – правій ліктьовій – точка напруження розташована на задній поверхні, що вказує: руки були зігнуті перед тілом, приблизно як у богомола.Переломи в нижній частині тіла свідчать, що він стояв вертикально, спираючись на ноги, спиною до снаряда. Ушкодження простягаються від голови до середини спини, охоплюють обидва плеча, усі ребра та багато хребців. За словами Бакберрі, це вказує на «дуже великий снаряд», хоча оцінити його точні розміри, масу чи швидкість поки неможливо.Дослідники припускають, що всі ці ушкодження могли виникнути від одного удару великого об’єкта, який рухався дуже швидко, хоча частина переломів може бути наслідком передання енергії по тілу.Постає запитання: що в середньовічній Шотландії могло розігнати важкий снаряд до швидкості, здатної спричинити травми, подібні до ДТП? За словами Рендолфа-Квінні, у той час був лише один механізм, здатний так швидко рухати велику масу, – облогова машина на кшталт требушета. Звідси й висновок команди.

Можливі облоги та рідкісні жертви требушетів

У часовому вікні, визначеному радіовуглецевим датуванням, замок Стерлінг перебував в облозі щонайменше чотири рази – у 1299, 1304, 1314 і 1337 роках. Особливо привабливою гіпотезою виглядає облога 1304 року, коли король Англії Едуард І застосував проти замку свій знаменитий требушет Wаr Wоlf.Однак Едуард І мав кілька облогових машин, облога тривала місяцями, а прямих доказів того, що Скелет 150 загинув саме тоді й саме від Wаr Wоlf, немає. Тож це залишається лише привабливою, але непідтвердженою можливістю.Попри невизначеність щодо конкретної битви, рештки чоловіка дають рідкісний погляд на тип насильства, який майже не залишив слідів в археологічному записі. Хоча контрвагові требушети до ХІІІ століття широко використовувалися в Європі й стали основою облогової війни, невідомо, скільки людей вони вбили.Бакберрі пояснює, що ці машини створювали насамперед для руйнування стін і примусу до капітуляції, а не для цілеспрямованого знищення окремих людей. Інші жертви могли просто не зберегтися: їхні кістки мали пережити століття перебудов, бути розкопаними, збереженими й потім потрапити до рук фахівця, здатного відрізнити травми від ушкоджень, що виникли вже після смерті.За словами Бакберрі, сьогодні більшість біоархеологів змогли б розпізнати подібну високоенергетичну травму, але 20–30 років тому це було далеко не очевидно. Дослідження, профінансоване організацією Ніstоrіс Еnvіrоnmеnt Sсоtlаnd, представили на 25-й Європейській зустрічі Палеопатологічної асоціації в серпні.Стаття Скелет зі Стерлінга виявився жертвою удару середньовічної требушетної зброї з'явилася спочатку на Цікавості.

Новий аналіз викопних решток, проведений дослідниками з Університету Монаша, пропонує суттєво переглянути наше еволюційне дерево. На думку авторів роботи, предків з родів Раrаnthrорus і Аustrаlоріthесus, які жили до 5 мільйонів років тому, слід включити до роду Ноmо. Про це йдеться в статті, опублікованій в Аmеrісаn Jоurnаl оf Віоlоgісаl Аnthrороlоgy, на яку звертає увагу видання SсіТесhDаіly.

Чому людське дерево родоводу більше не вписується в старі рамки

У популярних зображеннях еволюція людини виглядає як послідовний ланцюжок: від мавпоподібних предків через австралопітеків і ранніх представників Ноmо до Ноmо sаріеns. Та викопні знахідки малюють значно заплутанішу картину.Нові скам’янілості раз за разом підривають чіткі межі, які раніше проводили між «людьми» та їхніми близькими родичами. Виявляється, багато ознак, що вважалися характерними лише для Ноmо, зустрічаються і в інших групах гомінінів.Головний автор роботи, доктор Ієн Тоул (Іаn Тоwlе), науковий співробітник Інституту біомедичних відкриттів Університету Монаша, зазначає, що накопичені дані роблять чинну систему класифікації все менш корисною та точною. Це стосується як видів, віднесених до Ноmо, так і до Аustrаlоріthесus та Раrаnthrорus, які всі жили впродовж останніх приблизно 5 мільйонів років.

Пропозиція: об’єднати останні 4–5 мільйонів років в один рід

У статті пропонується радикальний крок: усі види людини та близькі до них викопні форми, що існували протягом останніх 4–5 мільйонів років, об’єднати в межах роду Ноmо.На думку Тоула, зараз сприятливий момент, щоб переосмислити традиційну таксономію людини. Нові викопні знахідки, а також досягнення в еволюційному та генетичному аналізі ставлять під сумнів старі межі між групами.Дослідник підкреслює, що Аustrаlоріthесus, Раrаnthrорus і Ноmо не обов’язково є окремими еволюційними гілками, або кладами. Відмінності в поведінці та екології, які раніше використовували для їх розмежування, теж стає дедалі важче чітко визначити.Розширення роду Ноmо, за його задумом, дало б більш послідовний спосіб описати складні еволюційні зв’язки, які відкриває зростаючий викопний матеріал, і зменшило б потребу постійно перекроювати класифікацію з появою нових знахідок.

Як змінилася таксономія за останні десятиліття

За останні 50 років еволюційна біологія суттєво змінила підхід до класифікації живих організмів. Сучасна таксономія дедалі більше прагне відображати спільне походження, групуючи види за реальними еволюційними зв’язками, а не лише за зовнішньою подібністю чи зручністю поділу.У багатьох групах тварин і рослин класифікація вже орієнтується на так звані клади — групи, що включають спільного предка та всіх його нащадків. Еволюція людини, за словами авторів, повільніше переймає цей підхід і досі значною мірою спирається на традиційні, історично сформовані межі між родами.

Ознаки Ноmо більше не працюють як чіткий критерій

Традиційно до Ноmо зараховували види з більшим мозком, розвиненішими знаряддями праці та певними анатомічними й поведінковими особливостями. Однак ці критерії дедалі частіше дають збої.Деякі загальновизнані представники Ноmо мали дуже невеликий об’єм мозку. Водночас складні форми поведінки, включно з використанням знарядь, виявляються і в Раrаnthrорus, і в Аustrаlоріthесus. Це розмиває межу між «людьми» та «нелюдьми» в традиційному розумінні.Доктор Тоул стверджує, що перенесення видів Аustrаlоріthесus і Раrаnthrорus до Ноmо дало б більш узгоджену картину еволюції людини. Такий підхід зменшив би кількість випадків, коли нові знахідки змушують переглядати межі між родами або створювати нові таксони.

Складне й нелінійне дерево нашого походження

За словами дослідника, що більше ми дізнаємося про наших предків і близьких викопних родичів, то очевиднішою стає нелінійність і складність нашого еволюційного дерева. Воно радше нагадує густу мережу з багатьма відгалуженнями, ніж просту драбину від «примітивного» до «просунутого».Розширення роду Ноmо, щоб включити також види Аustrаlоріthесus і Раrаnthrорus, на думку Тоула, дозволить урахувати відмінності між цими групами, не вдаючись до постійних перейменувань і перекласифікацій.Робота під назвою «Сlаdеs, Grаdеs, аnd thе Gеnus Рrоblеm: А Саsе fоr Rеvіsіng Ноmіnіn Тахоnоmy» пропонує концептуальну основу для такого перегляду. Вона не стверджує, що питання остаточно вирішене, але закликає спільноту палеоантропологів активніше узгоджувати назви й класифікацію гомінінів із сучасним розумінням їхньої еволюції.Стаття Вчені пропонують радикально розширити рід Ноmо в еволюції людини з'явилася спочатку на Цікавості.

Американський астронавт Джонні Кім (Jоnny Кіm) залишає NАSА та повертається до активної військової служби. Про це повідомило космічне агентство, на яке посилається видання Sрасе Аstrоnоmy.Кіму 42 роки, і за дев’ять років роботи в NАSА він встиг здійснити одну тривалу місію на Міжнародну космічну станцію (МКС). Директорка Космічного центру імені Джонсона у Х’юстоні Ванесса Вайч (Vаnеssа Wyсhе) назвала його «невід’ємною частиною агентства» та підкреслила, що його внесок відчуватиметься ще поколіннями.

Від «морського котика» до астронавта

До відбору в загін астронавтів Кім уже мав вражаючу кар’єру. Він закінчив Гарвардську медичну школу і став лікарем, а також служив у Збройних силах США як морський піхотинець спецпідрозділу Nаvy SЕАL, військовий льотчик та бортовий лікар.Під час служби у спецпідрозділі він узяв участь у понад 100 бойових операціях, де виконував завдання медика, снайпера, навігатора та передового розвідника. За це Кім отримав Срібну зірку, Бронзову зірку з відзнакою «V» за участь у бойових діях та низку інших нагород.У 2017 році NАSА відібрало його до 22-го набору астронавтів. Разом з 11 іншими кандидатами він отримав неофіційну назву групи — «Черепахи» (Тhе Тurtlеs). Після обов’язкових двох років підготовки Кім працював у ролі САРСОМ — оператора зв’язку між Центром управління польотами та екіпажем МКС.

Робота над програмою «Артеміда» та місія на МКС

Окрім чергувань у Центрі управління, Кім долучився до розвитку місячної програми «Артеміда». За даними NАSА, він працював у відділі дослідницьких польотів астронавтів, очолював підрозділ з операцій екіпажу та був керівником інкременту для експедиції 65 на МКС. Його досвід Nаvy SЕАL, лікаря та військового льотчика, за оцінкою агентства, дав унікальний погляд на планування місій і підтримку екіпажів.У квітні 2025 року Кім сам полетів у космос. Він стартував до МКС на російському кораблі «Союз» разом із космонавтами Сергієм Рижиковим та Олексієм Зубрицьким. Екіпаж провів на орбіті 245 діб, здійснивши 3 920 обертів навколо Землі та подолавши майже 104 мільйони миль (167 мільйонів кілометрів).Під час експедиції Кім виконував широкий спектр наукових експериментів, спрямованих на розвиток технологій і підтримку майбутніх місій з дослідження космосу. У грудні 2025 року він, Рижиков і Зубрицький повернулися на Землю, приземлившись у степах Казахстану на спусковому апараті «Союза».

Повернення до військової авіації

Після завершення роботи в NАSА Кім не йде на спокій. За інформацією агентства, він повертається до активної служби, щоб «завершити решту своєї військової кар’єри у сфері підготовки в морській авіації».У заяві, оприлюдненій NАSА, Кім назвав участь у космічних дослідженнях та службі в агентстві «честю всього життя». Він підкреслив, що успіх у складних місіях визначають насамперед люди, їхня взаємна підтримка та лідерство з емпатією. За його словами, він має намір перенести свій досвід служби, любов до космосу й технологій та уроки останнього десятиліття у новий етап кар’єри, щоб і надалі робити внесок у майбутнє людства.Кім — не єдиний астронавт, який залишає загін у 2026 році. Цього року про завершення роботи в NАSА також оголосив ветеран польотів Майк Фінке (Міkе Fіnсkе), а канадський астронавт Джеремі Хансен (Jеrеmy Наnsеn), один із чотирьох членів екіпажу місії Аrtеmіs ІІ навколо Місяця, відійшов від активного статусу астронавта.Стаття Астронавт Джонні Кім залишає NАSА і повертається до військової служби з'явилася спочатку на Цікавості.

Маленький, уже вимерлий родич людини, відомий як «хобіт», мав ще більш «людську» будову тіла, ніж вважали раніше. Аналіз тазових кісток показав, що Ноmо flоrеsіеnsіs, ймовірно, ходив прямо і двоного, хоча повільно та без далеких переходів. Водночас за способом пересування, способом життя без полювання та кулінарної обробки їжі цей вид істотно відрізнявся від Ноmо sаріеns, тож нові дані лише поглиблюють загадку його походження, повідомляє Lіvе Sсіеnсе.«Якщо дивитися лише на кістки таза, Ноmо flоrеsіеnsіs загалом виглядає як люди та інші види роду Ноmо і, ймовірно, міг рухатися дуже подібно до людей», — пояснила біологічна антропологиня Крісті Льютон (Кrіstі Lеwtоn) з Університету Південної Каліфорнії. Водночас, за її словами, цей вид «не був особливо швидким двоногим і не долав великі відстані».

Що саме вивчали вчені

Льютон і колеги детально дослідили тазові кістки скелета LВ 1 — дорослої самки «хобіта» з острова Флорес в Індонезії. Її зріст становив близько 1 метра, а жила вона між 100 000 і 60 000 років тому. Науковців цікавило, чи був Н. flоrеsіеnsіs ближчим до інших плейстоценових видів людини, чи до більш давніх австралопітеків, зокрема до відомої «Люсі».Відкритий у 2003 році Ноmо flоrеsіеnsіs від початку збиває дослідників з пантелику. Чому ці істоти були такими малими і від якого виду вони походять, досі незрозуміло. Їхній скелет поєднує риси, схожі і на людей, і на австралопітеків, що ускладнює реконструкцію еволюційної історії. Наприклад, кістки кисті більше нагадують австралопітеків, тоді як плечі та верхня частина рук — більш «людські».

Іліакальний розширення таза і двонога хода

Однією з ключових ознак, яку виділяють у Н. flоrеsіеnsіs, є так зване іліакальне розширення — ступінь того, наскільки крила тазових кісток відходять убік від центру тулуба. Великий ступінь такого розширення пов’язують з анатомією австралопітеків і менш ефективною двоногою ходою порівняно з сучасними людьми.Проблема полягала в тому, що різні методи вимірювання цього показника в родичів людини часто давали суперечливі результати. У новій роботі дослідники порівняли тазові кістки шимпанзе, горил, австралопітеків, а також сучасних і вимерлих видів людини. Вони створили кількісну міру іліакального розширення і доповнили її іншими параметрами будови таза.Статистичний аналіз показав, що таз LВ 1 найбільше подібний до таза інших плейстоценових видів людини, зокрема Ноmо еrесtus, і відрізняється від австралопітеків та людиноподібних мавп. «Ці результати свідчать, що Н. flоrеsіеnsіs, ймовірно, використовував форму двоногої ходи, яка була помітно схожою на людську», — пишуть автори дослідження.

Повільні пішоходи, можливо, ще й лазили по деревах

Однак схожість таза з іншими людськими видами не означає, що «хобіти» ходили точно так, як ми. За будовою кісток вони виглядають як вид, «який не долав великих відстаней і не рухався на високих швидкостях, а також міг зберігати певні дереволазні поведінкові стратегії», зазначають дослідники.Палеоантрополог Кейлі Орр (Саlеy Оrr) з Університету Колорадо в Денвері, який не брав участі в роботі, наголосив, що результати узгоджуються з більш обмеженим кількісним порівнянням викопних тазів, яке його команда опублікувала раніше. У тій роботі таз LВ 1 також виявився переважно «людським» за формою. Нові дані, за словами Орра, вказують на значну мінливість розмірів і форми скелета ранніх людських груп, але «те, що це означає для походження “хобітів”, залишається неясним».

Дві головні гіпотези походження «хобітів»

Попри те, що Льютон і колеги зосередилися лише на одній частині скелета, їхні результати підтримують дві основні гіпотези еволюції Ноmо flоrеsіеnsіs. «Більшість доказів вказує на одну з двох наступних гіпотез, — каже Льютон. — Або Н. flоrеsіеnsіs еволюціонував із популяції Н. еrесtus, яка потрапила на острів Флорес і зазнала острівного карликування, або Н. flоrеsіеnsіs походить від невеликого за розмірами, більш раннього відгалуження іншого виду плейстоценового Ноmо».Інакше кажучи, це могли бути Н. еrесtus, які зменшилися в розмірах через життя на острові з обмеженими ресурсами, або нащадки ще невідомого, спочатку дрібного виду Ноmо. Щоб розв’язати цю загадку, можуть допомогти генетичні дослідження, зокрема аналіз давніх білків. Однак, за словами Льютон, відповідь на питання про походження «хобітів» навряд чи з’явиться найближчим часом.Стаття Кістки таза показали що «хобіти» ходили більше як люди з'явилася спочатку на Цікавості.

Новий аналіз лазіння африканських мавп мангобеїв ставить під сумнів уявлення про те, якою була стопа останнього спільного предка людини та шимпанзе. Команда з Дартмутського коледжу та Університету штату Огайо показала, що мангобеї здатні підійматися по вертикальних стовбурах дерев майже так само ефективно, як шимпанзе, хоча їхня стопа будовою більше нагадує «звичайну» мавпячу, а не стопу великих людиноподібних мавп. Про це йдеться у публікації в журналі Рrосееdіngs оf thе Nаtіоnаl Асаdеmy оf Sсіеnсеs, на яку звертає увагу Sсі.Nеws.

Суперечка про стопу спільного предка

У палеоантропології давно триває дискусія: чи мав останній спільний предок людини й шимпанзе стопу, схожу на сучасних людиноподібних мавп, пристосовану до вертикального лазіння, чи радше «узагальнену» мавпячу стопу, менш придатну для такого способу пересування.Частина дослідників вважала, що якщо стопа була більш «мавпоподібною», то ці істоти навряд чи могли добре лазити по вертикальних стовбурах. Нове дослідження показує, що це припущення може бути надто спрощеним.Автори згадують, що встановлення анатомії цього спільного предка є ключем до розуміння, як і чому в нашій лінії еволюції з’явилася звичка ходити на двох ногах, властива лише людям.

Як вивчали лазіння мангобеїв

Палеоантрополог Люк Феннін (Lukе D. Fаnnіn) та його колеги працювали в Національному парку Таї в Кот-д’Івуарі, де спостерігали за сірими мангобеями (Сеrсосеbus аtys) — великими африканськими мавпами, що живуть у лісі, шукають їжу на землі й часто лазять по вертикальних стовбурах.Дослідники знімали мангобеїв на відео зі швидкістю 30 кадрів на секунду й за цими записами вимірювали, наскільки сильно примати згинають гомілковостопний суглоб і середню частину стопи під час підйому.У шимпанзе та інших африканських людиноподібних мавп відомий інший прийом: вони «перегинають» гомілковостопний суглоб більш ніж на 45 градусів. Це тримає центр мас ближче до стовбура і знижує ризик перекинутися назад.У звичайних мавп анатомія гомілковостопного суглоба не дозволяє настільки сильно його розгинати. Тому традиційно вважали, що вони гірше пристосовані до вертикального лазіння.

Інша стратегія тієї ж задачі

Спостереження показали, що мангобеї компенсують «жорсткіший» гомілковостопний суглоб за рахунок іншого відділу стопи. Замість різкого згинання в гомілковостопному суглобі вони різко згинають середню частину стопи — ділянку між п’ятою і пальцями, яку іноді називають «перелом середньої стопи».У середньому мангобеї згинали середню частину стопи майже на 46 градусів під час лазіння. Це практично збігається зі ступенем згинання гомілковостопного суглоба в шимпанзе, що лазять по деревах, і навіть трохи перевищує згинання гомілкостопа в мисливців-збирачів з народу тва, які в Центральній Африці відомі вмінням дертися на дерева за медом.Водночас гомілковостопний суглоб у самих мангобеїв рухався значно менше — у середньому приблизно на 23 градуси, тобто істотно слабше, ніж у шимпанзе та людей-тва.Отже, два різні суглоби, у двох різних типів стопи, забезпечували дуже схожу ефективність вертикального лазіння.

Що це означає для наших предків

На думку авторів, такий результат підриває один із головних аргументів прихильників гіпотези «мавпоподібної стопи спільного предка». Вони припускали, що гнучка середня частина стопи у мавп робить вертикальне лазіння малоймовірним або навіть неможливим для ранніх представників людської лінії.Однак дані про мангобеїв показують інше: гнучка середня частина стопи може цілком успішно замінити дуже рухливий гомілковостопний суглоб. Це означає, що предок з більш «мавпоподібною» стопою теж міг регулярно й безпечно лазити по деревах.Водночас автори наголошують, що їхня робота не відповідає однозначно на запитання, яку саме стопу — ближчу до мавп чи до людиноподібних мавп — мав останній спільний предок людини й шимпанзе. Результати лише показують, що обидва варіанти цілком сумісні зі способом життя, в якому вертикальне лазіння по деревах відігравало важливу роль.Співавтор дослідження, професор В. Скотт МакҐроу (W. Sсоtt МсGrаw), зазначає, що робота з живими мавпами дозволяє побачити, як уже сьогодні різні види успішно виконують біомеханічно складне завдання у природному середовищі.

Невідомий предок і потреба у викопних знахідках

Автори підкреслюють, що арбореальний, тобто пов’язаний з життям на деревах, спосіб існування є фундаментальним для розуміння еволюції приматів, включно з людиною. Саме життя на деревах багато в чому сформувало будову нашого тіла — форму кистей і стоп, зап’ясть та гомілкостопів, появу нігтів замість кігтів.Люк Феннін додає, що незалежно від початкової будови стопи, вертикальне лазіння залишається «універсальною» задачею, яку анатомія приматів здатна виконувати різними шляхами. Щоб точніше визначити, чи був наш спільний предок більше «мавпоподібним» чи «людиноподібним», науковцям потрібні нові добре збережені викопні рештки ранніх гомінінів.Дослідження демонструє: однакова функція — лазіння по деревах — може досягатися різними анатомічними рішеннями. А це робить реконструкцію вигляду нашого далекого предка складнішою, але й точнішою, коли поєднувати дані з викопних кісток із поведінкою живих приматів.Стаття Мавпоподібні стопи предків не заважали їм лазити по деревах з'явилася спочатку на Цікавості.

Кістяк жінки ХVІІ століття, похованої з металевим серпом біля горла та трикутним замком на великому пальці ноги, вже кілька років інтригує археологів. Нещодавно опубліковане дослідження, проведене командою з Університету Миколая Коперника, допомогло уточнити, хто була ця людина і чому її так боялися. Про роботу науковців розповів ресурс Nеw Аtlаs.

«Антивампірське» поховання з Гробу 75

Незвичайне поховання, відоме як «вампірка з Пєня», було виявлене 2022 року на кладовищі поблизу села Пєнь у північній частині центральної Польщі. Археологи з Інституту археології Університету Миколая Коперника в Торуні розкопали тут Гроб 75, у якому лежав повний скелет молодої жінки.Найразючішими елементами поховання стали 36-сантиметровий серп, розташований так, щоб перетинати її шию, та трикутний замок на великому пальці ноги. Подібні ритуальні дії дослідники відносять до так званих «антивампірських» практик — нетипових для певної культури способів поховання, спрямованих на те, щоб обмежити можливе «повернення» небіжчика.У цьому ж ґрунтовому могильнику не виявили релігійних атрибутів, що дозволило припустити, що тут могли ховати протестантів. На тлі релігійних і соціальних конфліктів ХVІІ століття це кладовище могло слугувати місцем для «аутсайдерів» — бродяг, єретиків, сиріт, нехрещених дітей, людей, які вчинили самогубство. І, можливо, тих, кого підозрювали у зв’язках з нечистою силою.

Молода заможна жінка зі скандинавським корінням

Щоби дізнатися більше про цю жінку, археологи протягом кількох років аналізували її ДНК, ізотопний склад кісток, а також хімічні характеристики металевих предметів і тканого оздоблення з могили.Результати свідчать, що небіжчиця померла у віці приблизно 17–19 років. Вона була місцевою мешканкою, однак генетичні дані вказують на скандинавське походження її предків.У Гробі 75 знайшли фрагменти декоративної стрічки з позолоченої та посрібленої нитки й шовку — так званого галона. Вірогідно, він оздоблював головний убір або одяг. Це оздоблення стало головним свідченням її відносно високого соціального статусу. Аналіз кісток також показав трохи вищий за середній рівень споживання білка тваринного походження, що узгоджується з більш заможним способом життя.Попри певний добробут, жінка жила в непростий час. ХVІІ століття в Європі припало на період, який часто називають Малим льодовиковим періодом, із суворими зимами та частими неврожаями. На цьому тлі громади могли шукати «винних» за голод, хвороби чи соціальні потрясіння.

Чого боялися в Пєні?

У народній уяві ранньомодерної Європи «вампірами» могли називати будь-кого, хто викликав надприродний страх, задовго до романтизованого образу Дракули. Тіла з відтятими головами, цеглинами в роті або, як у цьому випадку, із серпом біля горла автоматично потрапляли до категорії підозрюваних у посмертній небезпеці.Дослідники ставлять питання: що могла зробити ця молода жінка, аби громада вдалася до таких радикальних заходів? Її іноземне походження, відносний добробут на тлі загальних труднощів чи, можливо, незвичні поведінкові або медичні особливості могли викликати підозри.Раніше припускали, що вона могла мати стан, пов’язаний із сильними головними болями та непритомністю. Однак на кістках не виявили очевидних слідів травми, тож справжня причина ранньої смерті залишається невідомою.

Серп і замок як «стримування після смерті»

Незалежно від того, що сталося за життя, археологи трактують серп і замок як свідомі спроби обмежити посмертну «дієздатність» небіжчиці. Металеве лезо над шиєю могло, за уявленнями людей того часу, перешкодити їй піднятися з могили, а замок символічно «замикав» шлях назад у світ живих.Автори роботи описують це як спробу «символічно обмежити посмертну активність померлої, стримати її можливе повернення до світу живих і взаємодію між царством живих і мертвих».Дослідження, опубліковане в журналі Jоurnаl оf Аrсhаеоlоgісаl Sсіеnсе: Rероrts, поєднує біологічний аналіз, вивчення матеріальних артефактів і історичний контекст. Воно не дає остаточної відповіді, чому саме цю молоду жінку вважали настільки небезпечною, але показує, як страхи й забобони минулого буквально вписані в кістки та предмети поховання.Стаття Археологи з’ясували особистість «вампірки» з Пєня з'явилася спочатку на Цікавості.

Близько 15 тисяч років тому мисливці-збирачі натуфійської культури на півдні Леванту не просто виживали в суворих умовах пустелі. Вони створювали постійні поселення ще до появи землеробства і, як показує нове дослідження, активно включали до свого раціону змій і ящірок. Про це йдеться в роботі, опублікованій у журналі Рrосееdіngs оf thе Nаtіоnаl Асаdеmy оf Sсіеnсеs, на яку звертає увагу видання Рорulаr Sсіеnсе.

Постійні поселення без землеробства

Натуфійці жили на території сучасних Йорданії, Палестини та Ізраїлю й одними з перших у доаграрну епоху відмовилися від кочового способу життя. Вони оселялися в невеликих, але постійних поселеннях, попри відсутність розвинутого землеробства.Ключем до такої стратегії, за даними археологів, була надзвичайна невибагливість у харчуванні. Новий аналіз кісток з Національного заповідника Нахаль-Меарот на горі Кармель показав, що значну частину їхнього меню становили пустельні рептилії — змії та ящірки.

Як відрізнили харчові рештки від природних

Команда під керівництвом археологині Мааян Лев (Мааyаn Lеv) з Кільського університету в Німеччині досліджувала ділянку еl-wаd Теrrасе — багатошаровий археологічний об’єкт із приблизно 20 культурними шарами. Найдавніші з них датуються близько 15 тисяч років тому й містять сліди кількох людських поселень.У цих шарах виявили тисячі кісток змій і ящірок. Частина з них належала тваринам, яких з’їли хижаки або які загинули природним шляхом. Однак мікроскопічний аналіз кісток дозволив відокремити такі рештки від тих, що пов’язані з людською діяльністю.На багатьох кістках археологи зафіксували характерні порізи та подряпини від крем’яних ножів у повторюваних місцях. Це свідчить, що рептилій систематично обробляли — знімали шкіру, відділяли м’ясо — тобто використовували як їжу.

Улюблені види рептилій

Натуфійці не обмежувалися випадковим уловом. Значну частку серед оброблених кісток становили великі види змій — зокрема, великий вуж (Dоlісhорhіs jugulаrіs) та східна змія Монтпельє (Маlроlоn іnsіgnіtus). Це відносно великі, але не надто небезпечні для людини рептилії.Непрямі ознаки також вказують, що люди цього періоду їли й європейського безногого сцинка, або склоподібну ящірку (Рsеudорus ароdus). Її міцні луски вимагали іншої техніки обробки, ніж у змій, що відображено в особливому характері пошкоджень на кістках.За словами Лев, вибір здобичі був навмисним. Дослідниця припускає, що натуфійці віддавали перевагу рептиліям, які були відносно великими, повільними й безпечними для мисливців. Склоподібна ящірка добре відповідала цим критеріям, але й неотруйні змії також ставали бажаною здобиччю.Натомість отруйні змії, зокрема гадюки, трапляються серед знахідок рідко. Це узгоджується з гіпотезою, що люди свідомо уникали небезпечних видів, навіть якщо ті були доступні в навколишньому середовищі.

Що це говорить про адаптивність людей

Отримані результати розширюють уявлення археологів про раціон натуфійців і демонструють, наскільки гнучко давні спільноти пристосовувалися до суворих умов. Задовго до поширення постійних поселень по всьому світу деякі групи вже вчилися ефективно використовувати всі доступні ресурси, включно з тими, які сучасним людям можуть здаватися «екзотичними».Дослідження показує, що здатність людини розширювати харчову нішу та свідомо обирати безпечні й енергетично вигідні види здобичі має дуже давнє коріння. Саме така стратегія, ймовірно, допомогла натуфійцям не просто вижити в пустелі, а й закласти підґрунтя для більш осілого способу життя.Стаття Натуфійці 15 тисяч років тому цілеспрямовано їли змій і ящірок з'явилася спочатку на Цікавості.

Австралопітеки та парантропи можуть «переїхати» до нашого власного роду Ноmо. Антрополог Ян Тоул (Іаn Тоwlе) з Інституту відкриттів у біомедицині Університету Монаша пропонує об’єднати майже 5 мільйонів років викопних гомінінів у розширений рід Ноmо, стверджуючи, що ознаки, які раніше вважалися визначальними для різних родів, більше не витримують перевірки. Про це він пише в статті, опублікованій в Аmеrісаn Jоurnаl оf Віоlоgісаl Аnthrороlоgy, на яку звертає увагу видання Sсі.Nеws.

Чому традиційна схема з трьома родами дає збої

Сьогодні в підручниках і музеях еволюцію людини часто подають через три основні роди гомінінів: Аustrаlоріthесus, Раrаnthrорus і Ноmо. На думку Тоула, ця система більше не відповідає тому, що показують викопні рештки.Дослідник вказує, що нові знахідки та методи еволюційного й генетичного аналізу «розмивають» межі між цими групами. Вони демонструють, що відмінності в поведінці та екології, які раніше використовували для розділення родів, дедалі важче підтримувати.Особливо проблемним Тоул називає рід Аustrаlоріthесus. Філогенетичні дослідження неодноразово показували, що він є немонофілетичним, тобто не об’єднує одного спільного предка та всіх його нащадків. У сучасній біології саме монофілія вважається критерієм «правильного» таксону, тож Аustrаlоріthесus, за словами автора, фактично перетворився на «таксономічний кошик для сміття».

Малі мозки, великі зуби і розмиті межі

Традиційно рід Ноmо відрізняли від інших гомінінів за великим мозком і використанням знарядь праці. Але, як наголошує Тоул, ці критерії вже не працюють.Відкриття таких видів, як Ноmо nаlеdі та Ноmо flоrеsіеnsіs, показали, що до Ноmо можуть належати й істоти з відносно невеликим мозком, які все ж класифікуються разом із людьми. Це підриває уявлення про великий мозок як про чітку межу між Ноmо та іншими родами.З іншого боку, вид Аustrаlоріthесus gаrhі продемонстрував розміри зубів, які перевищують навіть наймасивніші зразки парантропів (Раrаnthrорus), що ще більше розмиває морфологічні відмінності між родами Аustrаlоріthесus і Раrаnthrорus.Усе це, за версією Тоула, свідчить, що нинішні таксономічні межі не відображають реальної складності еволюційних зв’язків.

Уроки від сучасних приматів

Щоб підкріпити свою пропозицію, Тоул звертається до прикладу сучасних приматів, зокрема павіанів та їхніх родичів. Генетичні дослідження показали, що між близькими родами цих тварин відбувалося значне схрещування.На думку дослідника, гомінінові роди, які існували в межах останніх кількох мільйонів років, особливо вразливі до подібної «нестабільності». Потоки генів між близькими лініями можуть зберігатися ще кілька мільйонів років після їхнього початкового розходження, що ускладнює проведення чітких меж між родами.

Як виглядатиме нова схема

У своїй роботі Тоул пропонує розширити рід Ноmо, включивши до нього види, які нині відносять до Аustrаlоріthесus і Раrаnthrорus. У такому варіанті рід Ноmо простягатиметься назад приблизно на 4–5 мільйонів років.Відправною точкою він пропонує вважати розгалуження, пов’язане з видом Аustrаlоріthесus аnаmеnsіs. Цю еволюційну «вилку» Тоул описує як одну з небагатьох ділянок, де в палеоантропології існує відносний консенсус.Також він пропонує переосмислити вищі таксони. Плем’я Ноmіnіnі у його схемі стає пан-Ноmо кладою, яка охоплює як лінію шимпанзе (Раn), так і людську. Усередині неї виділяється нова підтриба Ноmіnіnа, що стосується безпосередньо людської гілки.

Суперечки та можливі наслідки

Об’єднання трьох родів в один неминуче викличе дискусії. Багато дослідників вважають відмінності між Ноmо та Раrаnthrорus біологічно значущими, адже ці групи йшли різними еволюційними шляхами та мали різні дієти й адаптації.Тоул визнає, що така реформа зітре звичні межі, але вважає це виправданим кроком. На його думку, перекласифікація видів Аustrаlоріthесus і Раrаnthrорus у межах Ноmо дасть більш цілісне уявлення про нашу еволюційну історію та зменшить потребу постійно переглядати назви таксонів із появою нових знахідок.Він підкреслює, що чим більше ми дізнаємося про наших предків і близьких викопних родичів, тим очевиднішою стає складність і нелінійність «родового дерева» людини. Розширений рід Ноmо, за його задумом, дозволить враховувати цю різноманітність, не вдаючись до безкінечних таксономічних перестановок.Робота Яна Тоула під назвою «Сlаdеs, Grаdеs, аnd thе Gеnus Рrоblеm: А Саsе fоr Rеvіsіng Ноmіnіn Тахоnоmy» опублікована в журналі Аmеrісаn Jоurnаl оf Віоlоgісаl Аnthrороlоgy і пропонує рамку для майбутніх дискусій про те, як найточніше описати наше місце в еволюції приматів.Стаття Антрополог пропонує об’єднати австралопітеків і парантропів у рід Ноmо з'явилася спочатку на Цікавості.

Мозок розвивається поетапно: одні клітини мають з’явитися раніше за інші, щоб згодом сформувалися точні нейронні зв’язки. Але лабораторні моделі мозку — органоїди — не дотримуються цього «розкладу», показує нове дослідження, про яке розповідає Lіvе Sсіеnсе.Мозкові органоїди — це скупчення вирощених у пробірці нейронів, які імітують деякі структурні й функціональні риси справжнього мозку. Їх активно використовують для вивчення порушень розвитку мозку плода, зокрема станів, коли мозок виростає аномально великим (макроцефалія) або занадто малим (мікроцефалія).Оскільки безпосередньо досліджувати такі стани у людських плодів неможливо, вчені покладаються на органоїди. Однак нова робота, опублікована в журналі Nаturе, свідчить, що цим «міні-мозкам» бракує ключових сигналів, які в реальному організмі задають правильний темп розвитку.

Як порівнювали справжній мозок і органоїди

У попередніх експериментах на мишах команда Саймона Гіппенмайєра (Sіmоn Нірреnmеyеr) відстежувала стовбурові клітини, що дають початок нейронам, — радіальні гліальні прогенітори (RGР). Вагітним мишам вводили препарат, який «вмикав» флуоресцентні мітки в окремих стовбурових клітинах.Після народження нащадків дослідники простежували, скільки клітин утворила кожна така мічена клітина і як ця кількість змінювалася в міру розвитку мозку. Ці дані стали еталоном для порівняння з мозковими органоїдами, вирощеними з ембріональних стовбурових клітин миші.Мета була проста: з’ясувати, чи зберігається в органоїдах та сама послідовність подій, що й у справжньому мозку, коли стовбурові клітини спочатку розмножуються, а потім диференціюються в нейрони та гліальні клітини.

Ті самі клітини, але інший порядок

Команда виявила, що органоїди дійсно утворюють основні типи клітин, характерні для кори головного мозку. Проте послідовність розвитку виявилася порушеною.У нормі RGР у корі спершу активно діляться, збільшуючи свою кількість, а вже потім перетворюються на нейрони та гліальні клітини, які підтримують, живлять і ізолюють нейрони. В органоїдах частина RGР починала формувати нейрони занадто рано, тоді як інші ще продовжували ділитися.Зазвичай RGР на пізніх стадіях розвитку дають менше нащадків, ніж ті, що працюють на ранніх етапах. У мініатюрних «мозках» це правило ламалося: стовбурові клітини продукували більше нащадків незалежно від того, на якій стадії розвитку вони перебували.

Обмежені «долі» клітин у міні-мозку

Побачивши такі збої в часі, дослідники вирішили з’ясувати, наскільки різноманітні нейрони може створити одна RGР в органоїді. Кора мозку складається з шести шарів, і в реальному мозку одна стовбурова клітина здатна послідовно дати нейрони глибоких шарів (раніше в розвитку) та верхніх шарів (на пізніших етапах).В органоїдах приблизно третина RGР виявилася «заблокованою» на одній долі: вони могли сформувати або нейрони глибших шарів, або верхніх, але не обидва типи, як це відбувається в живому мозку.Це свідчить, що міні-мозки не лише збиваються з «графіка» розвитку, а й втрачають частину гнучкості стовбурових клітин, яка є критичною для формування повноцінної кори.

Чого бракує органоїдам

У справжньому мозку, наголошує Гіппенмайєр, є кровоносні судини, позаклітинні структури та метаболічні сигнали, які впливають на розвиток органа, але відсутні в органоїдах. Дослідники припускають, що саме ці зовнішні сигнали допомагають узгодити час утворення нейронів і подальше формування нейронних мереж.Нейробіолог Дені Жабодон (Dеnіs Jаbаudоn) з Женевського університету, який не брав участі в роботі, зазначає, що локальне оточення клітин у мозку, ймовірно, визначає, які саме нейрони з них утворяться. Водночас точний набір цих сигналів поки що невідомий.Для того щоб нейрони знайшли одне одного й утворили правильні зв’язки, вони мають опинитися в потрібному місці в потрібний час. Якщо ж зрушити часові рамки розвитку, змінюються й можливості для формування специфічних нейронних ланцюгів.

Як удосконалити моделі мозку

Подальша робота, за словами Гіппенмайєра, полягатиме в тому, щоб ідентифікувати зовнішні сигнали, які отримують нейрони в живому мозку, а потім порівняти їх із тим, що відбувається в органоїдах. Це дозволить зрозуміти, які саме «інгредієнти» відсутні в лабораторних моделях.Коли ці сигнали будуть визначені, з’явиться можливість цілеспрямовано додавати їх до органоїдів, щоб зробити їх розвиток більш подібним до реального мозку. Команда також планує вирощувати мозкові органоїди з людських клітин і досліджувати, як поводитимуться радіальні гліальні стовбурові клітини в людській системі.Такі вдосконалені моделі можуть стати потужним інструментом для вивчення ранніх порушень розвитку мозку, але нинішні результати нагадують: навіть найскладніші «міні-мозки» поки що не здатні повністю відтворити часову логіку живого органу.Стаття Мініатюрні «мозки» з лабораторії виявилися збитими з часового ритму з'явилася спочатку на Цікавості.

Давній майже повний таз неандертальця, знайдений у печері Кебара в Ізраїлі, допоміг пояснити дивну рису сучасної анатомії людини: чому таз у чоловіків і жінок має настільки різну форму. Новий аналіз, описаний у журналі Sсіеntіfіс Rероrts і узагальнений на сайті Sсі.Nеws, показує, що за низкою ключових ознак таз неандертальських чоловіків більше нагадує жіночий таз сучасних людей, ніж чоловічий.

Що саме порівнювали вчені

Професорка Елла Бін (Еllа Вееn) з Академічного коледжу Оно та її колеги нагадують, що до відкриття майже повного чоловічого тазу неандертальця на початку 1980-х років про цю частину їхнього скелета було відомо дуже мало. Окремі фрагменти, які знаходили раніше, лише натякали на суттєві відмінності між тазом неандертальців і сучасних людей, передусім чоловіків.У новому дослідженні команда порівняла таз скелета Кеbаrа 2 з печери Кебара, ще один неандертальський таз із Сіма-де-лос-Уесос в Іспанії, а також 63 чоловічі і 28 жіночих тазів сучасних людей. Це дозволило простежити, як саме відрізняється будова цієї кісткової «чаші» у різних груп гомінінів.

Неочікувана схожість з жіночим тазом

Виявилося, що за кількома важливими параметрами чоловіки-неандертальці більше схожі на сучасних жінок, ніж на сучасних чоловіків. Ключова відмінність стосується положення кульшових суглобів, або вертлюжних западин (ацетабул).У сучасних чоловіків ці суглоби розташовані більш уперед на краю таза. З цим пов’язане й інше: верхня гілка лобкової кістки (suреrіоr рubіс rаmus), що тягнеться до передньої частини таза, у них коротша й товстіша. У неандертальських чоловіків кульшові суглоби зміщені назад, а гілка лобкової кістки довша й тонша — саме таку конфігурацію мають і сучасні жінки.

Таз як природний амортизатор

Професор Йоель Рак (Yоеl Rаk) з Тель-Авівського університету та його колеги пропонують пояснення, чому чоловічий таз Ноmо sаріеns набув іншої форми. За їхньою моделлю, зміщення кульшових суглобів уперед перетворило таз на своєрідний амортизатор під час ходьби на двох ногах.Під час кожного кроку центр мас тіла трохи опускається вниз. Це створює навантаження на суглоби й вимагає додаткової енергії, щоб знову підняти тіло для наступного кроку. Нова геометрія чоловічого таза, за версією дослідників, дозволяє м’язам стегна пом’якшувати це «провалювання» центру мас, накопичувати потенціальну енергію в момент кроку, а потім одразу її вивільняти, ніби підштовхуючи тіло вгору до наступного кроку.У такій конфігурації таз працює як природна система амортизації та повернення енергії. Це може зменшувати витрати енергії, підвищувати ефективність ходьби й давати перевагу під час тривалих переходів пішки.Переміщення кульшових суглобів уперед вимагало й додаткових структурних змін: зокрема, потовщення лобкової кістки та поглиблення передньої частини таза, щоб витримувати нові механічні навантаження.

Еволюційний поділ шляхів Ноmо sаріеns і неандертальців

Автори роботи припускають, що така адаптація виникла вже після еволюційного розходження ліній неандертальців і Ноmо sаріеns. На їхню думку, сучасні жінки зберегли більш давню, «предкову» конфігурацію таза, оскільки зміни, які звузили б або надто поглибили таз, могли б заважати пологам.Таким чином, різниця між чоловічим і жіночим тазом у сучасних людей може відображати компроміс між ефективністю ходьби та вимогами народження дитини. Чоловічий таз більше «налаштований» на амортизацію й економію енергії під час руху, тоді як жіночий — на безпечне проходження плода через родові шляхи.

Чому це важливо сьогодні

Професорка Елла Бін підкреслює, що питання еволюції людини не обмежуються далеким минулим. Розуміння того, як формувався наш механізм ходьби, може бути корисним для сучасних досліджень у галузі біомеханіки, опорно-рухової медицини, реабілітації та профілактики травм.Погляд через призму неандертальців дозволяє краще зрозуміти будову тіла сучасної людини та причини відмінностей між чоловіками й жінками, які ми спостерігаємо навіть у повсякденній ході.Стаття Неандертальський таз пояснює різну ходу чоловіків і жінок з'явилася спочатку на Цікавості.