Цікавості - we.ua

Цікавості

we:@cikavosti.com
4.1 thous. of news
Цікавості on cikavosti.com
Світлові хвильові пакети відтворили рівняння Шредінгера
Фізики експериментально продемонстрували новий клас фотонного квантового емулятора, який використовує тривимірні просторово-часові локалізовані хвильові пакети зі сферичною гармонічною симетрією, щоб відтворювати динаміку хвильової функції для рівняння Шредінгера без потенціалу. Про роботу, опубліковану в журналі еLіght, повідомляє Sсіеnmаg.Команда Цянь Цао (Qіаn Сао), Няньцзя Чжан (Nіаnjіа Zhаng), Енді Чонг (Аndy Сhоng) та Цівень Чжан (Qіwеn Zhаn) показала, що ретельно сформовані імпульси світла можуть слугувати прямими фізичними аналогами квантовомеханічних хвильових функцій. Вони використали глибоку математичну еквівалентність між параксіальним хвильовим рівнянням для світла в дисперсійному середовищі та базовим рівнянням нерелятивістської квантової механіки, синтезувавши оптичні хвильові пакети, просторово-часовий розподіл яких безпосередньо відповідає власним станам квантової системи без потенціалу.

Від ідей Фейнмана до фотонних емуляторів

Концепція використання доступної, добре контрольованої фізичної системи для моделювання поведінки складніших квантових систем бере початок з пропозицій Річарда Фейнмана, зроблених близько сорока років тому. Згодом ця ідея привела до створення різноманітних квантових емуляторів на основі нейтральних атомів, пасток для іонів та ядерного магнітного резонансу.Серед цих платформ фотонні квантові емулятори привертають особливу увагу завдяки унікальним властивостям фотонів. Раніші реалізації здебільшого спиралися на внутрішні ступені вільності кутового моменту світла — поздовжній орбітальний кутовий момент та спіновий кутовий момент, пов’язаний з поляризацією. Керуючи цими поздовжніми характеристиками, дослідники вже моделювали квантові блукання, обчислювали власні стани в задачах квантової хімії та генерували штучні квантові стани Белла.Однак в усіх цих роботах орбітальний кутовий момент залишався строго поздовжнім, паралельним до напряму поширення променя. Ситуація змінилася з появою просторово-часової оптики, де було продемонстровано поперечний орбітальний кутовий момент у вигляді просторово-часових оптичних вихорів. У таких хвильових пакетах фазова особливість і кутовий момент орієнтовані перпендикулярно до осі поширення в об’єднаному просторі-часі.Ці структури показали, що світлові поля можуть мати складну просторово-часову організацію з незвичайними властивостями — керованою груповою швидкістю, негативною рефракцією на оптичних межах та просторово-часовою модовою синхронізацією в лазерних резонаторах.

Математична відповідність рівнянню Шредінгера

Основою нового фотонного емулятора є математична відповідність між поширенням електромагнітних хвиль і квантовою механікою. Коли оптичний імпульс проходить через середовище з аномальною груповою швидкісною дисперсією, еволюція його огинаючої описується параксіальним хвильовим рівнянням.У нормалізованих координатах Х, Y та Т це рівняння пов’язує першу похідну за координатою поширення Z з другими похідними за Х, Y і Т. Воно має ту саму математичну структуру, що й рівняння Шредінгера без потенціалу для масивної частинки в тривимірному просторі, якщо поміняти місцями час і поздовжню координату.Через цю ідентичність, локалізовані розв’язки оптичного хвильового рівняння є точними фізичними представниками власних хвильових функцій квантової системи без потенціалу. З погляду квантової механіки створені хвильові пакети нагадують орбітальні хвильові функції електрона в ідеалізованому «водневому атомі» без кулонівського притягання.У такому потенціал-вільному рівнянні Шредінгера кулонівський член відсутній, тож немає електростатичного притягання і радіальних меж локалізації. Головне квантове число не входить до формулювання, а власні стани повністю визначаються двома квантовими числами: азимутальним (загальний орбітальний кутовий момент) і магнітним (проєкція кутового моменту на полярну вісь, що відповідає топологічному заряду оптичного хвильового пакета).

Як формують сферично-гармонічні хвильові пакети

Щоб згенерувати такі локалізовані структури, дослідники задали комплексну огинаючу електричного поля в нормалізованих сферичних координатах R, θ та φ. Полярна вісь була вирівняна вздовж нормалізованої часової координати Т, а азимутальний кут лежав у площині Х–Y.Отримана огинаюча поля є добутком сферичної функції Бесселя першого роду (залежить від радіуса), відповідного полінома Лежандра (залежить від полярного кута), спірального азимутального фазового множника з цілим топологічним зарядом m та поздовжнього фазового фактора поширення. Цілі квантові числа задовольняють умову: абсолютне значення магнітного числа не перевищує азимутальне.Такі хвильові пакети є недифрагуючими та недисперсійними розв’язками параксіального рівняння: вони зберігають свою просторову й часову локалізацію під час поширення в належно підібраному дисперсійному середовищі.Попри привабливі теоретичні властивості, реалізувати тривимірні просторово-часові хвильові пакети зі сферичною гармонічною симетрією в лабораторії було технічно складно. Одночасна модуляція світла в трьох незалежних вимірах (Х, Y і Т) особливо важка для надшвидких імпульсів тривалістю менше пікосекунди. Раніше вдавалося створювати локалізовані хвилі на кшталт Веssеl Х- та Веssеl О-хвиль, але без сферичної гармонічної симетрії й без прямої квантової аналогії.Щоб подолати це обмеження, автори розробили гібридний оптичний підхід, що поєднує просторово-часову голографію з конформним перетворенням координат. Він перетворює двовимірне просторово-часове поле з лінійною просторовою фазою на повністю сформований тривимірний хвильовий пакет з обертальною симетрією навколо осі поширення.Конформне перетворення реалізоване в афокальній оптичній системі з двох спеціальних фазових масок, розділених певною відстанню. Перша маска виконує аналітичне перетворення з декартових координат у логарифмічний радіус і кут (lоg-роlаr). Якщо ж кільцеподібне поле «запустити назад» через цю систему, воно розгортається в лінію.Автори обчислили точне зворотне просторово-часове поле, яке після проходження прямого конформного перетворення збирається в цільовий сферично-гармонічний локалізований хвильовий пакет. Це зворотне поле є двовимірним просторово-часовим розподілом світла з додатковим лінійним фазовим градієнтом уздовж одного просторового напряму, який можна синтезувати сучасними методами просторово-часової голографічної модуляції імпульсів, а потім перетворити у тривимірну структуру.

Складна інтерферометрична установка

Експериментальна установка базувалася на модифікованому інтерферометрі Маха–Цендера з трьома послідовними оптичними етапами: формування імпульсу, конформне перетворення та тривимірна інтерферометрична діагностика.Початковий надшвидкий лазерний промінь розділяли на сигнальний та зондуючий імпульси. У сигнальному плечі імпульс проходив через просторово-часовий голографічний формувач, що складався з дифракційної ґратки, циліндричної лінзи та рідкокристалічного просторового модулятора світла. Цей модульатор змінював спектр імпульсу, задаючи потрібний комплексний профіль амплітуди для цільового хвильового пакета.Далі модифіковане поле проходило через одновимірну телескопічну систему з циліндричних лінз, яка розширювала промінь у напрямку осі y у 14 разів. Після цього промінь потрапляв на етап конформного перетворення: другий просторовий модулятор світла накладав фазу, що реалізує перетворення координат, а третій коригував залишкові фазові спотворення та додавав спіральну фазу, відповідну вибраному топологічному заряду.Для перевірки отриманих тривимірних структур зондуючий імпульс стискали до тривалості 100 фемтосекунд і спрямовували в систему часово-роздільних вимірювань. Змінюючи часову затримку між сигнальним хвильовим пакетом і зондом, дослідники реєстрували послідовність двовимірних інтерференційних картин для різних часових зрізів.Застосувавши алгоритм відновлення тривимірного хвильового пакета до цих інтерферограм, команда реконструювала повні просторово-часові ізоповерхні інтенсивності та просторові фазові профілі.

Квантові числа, стабільність і самовідновлення

Дослідникам вдалося згенерувати й охарактеризувати окремі сферично-гармонічні локалізовані хвильові пакети з парами квантових чисел (l, m) = (1,1), (2,1) та (3,1). У кожному випадку реконструйовані тривимірні ізоповерхні, виміряні на рівні 1% від пікової інтенсивності, чітко показали характерні вкладені кільцеподібні «пелюстки» та фазові розподіли, передбачені теорією.Після синтезу цих структур команда провела експерименти з поширення, щоб перевірити їхній характер власних станів. Оптичний хвильовий пакет, що задовольняє параксіальне рівняння, може поширюватися без розширення лише тоді, коли дифракція точно компенсується аномальною груповою дисперсією.Дослідники змоделювали поширення в аномально дисперсійному середовищі, використавши перший просторовий модулятор для введення «віртуального» коефіцієнта дисперсії −105 фс²/мм. За експериментальних параметрів променя з просторовою «талією» 192 мікрометри та тривалістю імпульсу 156 фемтосекунд розраховані довжини дисперсії та дифракції збігалися й становили 231 мм.Еволюцію хвильового пакета відстежували на відстанях 0, дві та чотири довжини дифракції. Було показано, що тривимірний профіль інтенсивності залишається незмінним на всій чотиридифракційній відстані, з дуже доброю кількісною відповідністю чисельним симуляціям.Щоб підтвердити, що ці хвильові пакети поводяться як справжні власні розв’язки хвильового рівняння, дослідники вивчили їхню здатність до самовідновлення після перешкод. Вони частково заблокували хвильовий пакет (1,1), розмістивши в його шляху волоконний відрізок шириною 250 мікрометрів, який відсікав значну частину центральної «пелюстки» інтенсивності.У міру поширення такого «пошкодженого» пакета у віртуальному дисперсійному середовищі на відстанях однієї та двох довжин дифракції навколишній розподіл енергії відновлював втрачені просторові й часові деталі. Хвильовий пакет знову набував початкового тривимірного профілю в усьому просторово-часовому об’ємі, що демонструє природне відновлення власного стану після локальних збурень.

Перспективи квантової емуляції та застосувань

Успішний синтез і перевірка сферично-гармонічних локалізованих хвильових пакетів створює гнучку фізичну платформу для вивчення квантових аналогій у класичних оптичних системах. Нинішня реалізація стосується рівняння Шредінгера без потенціалу, але введення ненульових потенціальних ландшафтів може дозволити емулювати значно складніші квантові системи.Такі ефективні потенціали в майбутніх оптичних експериментах можна реалізувати, наприклад, через нелінійні оптичні ефекти, зокрема перехресну фазову модуляцію, або шляхом направлення хвильових пакетів у градієнтно-індексні оптичні волокна.Окрім фундаментальної квантової емуляції та дослідження динаміки власних хвильових функцій, здатність формувати стійкі, недисперсійні й самовідновлювані тривимірні світлові хвильові пакети відкриває перспективи для практичних технологій. Серед можливих напрямів — глибинна біомедична візуалізація, високоточні оптичні пінцети, багатовимірні оптичні комунікації великої ємності та передові методи лазерної обробки матеріалів.Стаття Світлові хвильові пакети відтворили рівняння Шредінгера з'явилася спочатку на Цікавості.
Цікавості on cikavosti.com
Дитина з Таунгу показала, що еволюція людини була заплутаною
Новий аналіз знаменитої скам’янілості «дитини з Таунгу» віком близько 3 мільйонів років показує, що рання еволюція людини в Південній Африці була набагато складнішою, ніж вважали раніше. Дослідження, проведене міжнародною командою під керівництвом професора Габріеле Мацо (Gаbrіеlе Масhо) з Вільного університету Брюсселя, описане у виданні nрj Раlаеоесоsystеms і про нього повідомляє SсіеnсеDаіly.Автори датували рештки «дитини з Таунгу» інтервалом між 2,96 і 3,03 мільйона років і дійшли висновку, що кілька викопних форм, які раніше об’єднували в один вид, насправді можуть належати до різних гілок нашого еволюційного дерева.

Єдиний надійний зразок Аustrаlоріthесus аfrісаnus

Скам’янілість «дитини з Таунгу» знайшли в Південній Африці ще у 1924 році. Вона стала першим переконливим доказом африканського походження людини й була обрана типовим зразком виду Аustrаlоріthесus аfrісаnus.Однак, як нагадують дослідники, чіткі критерії, за якими інші знахідки відносили до цього виду, так і не були ретельно сформульовані. Унаслідок цього сьогодні саме «дитина з Таунгу» залишається єдиною скам’янілістю, яку з повною впевненістю можна вважати Аustrаlоріthесus аfrісаnus, тоді як статус багатьох «дорослих» решток потребує перегляду.За словами Габріеле Мацо, більше ста років «дитину з Таунгу» вважали однією з багатьох подібних скам’янілостей тієї доби. Нові результати показують, що це припущення було надто спрощеним, а «родовідне дерево» людини радше нагадувало заплутаний кущ, формування якого сильно залежало від кліматичних коливань.

Зуби й мозок вказали на приховане різноманіття

Щоб порівняти «дитину з Таунгу» з іншими ранніми родичами людини, науковці вивчили будову зубів, а також те, як розвивалися мозок і зубна система в процесі росту. Особливу увагу приділили дорослим скам’янілостям, які традиційно зараховували до Аustrаlоріthесus аfrісаnus.Виявилося, що в низки таких решток траєкторії розвитку зубів і мозку істотно відрізняються від того, що спостерігається у «дитини з Таунгу». Розбіжності в розвитку мозку виявилися особливо показовими. Вони натякають, що частина кісток, які відносили до одного виду, насправді належить кільком різним видам гомінінів, що жили в районі Стеркфонтейну одночасно або в різні періоди.Це відкриття посилює уявлення про те, що наші древні предки в Південній Африці були значно різноманітнішими, аніж свідчать традиційні схеми еволюції, де види ніби послідовно змінюють один одного.

Як давні кліматичні зміни формували різноманіття гомінінів

На думку дослідників, ключову роль у цій різноманітності відіграли різкі й повторювані зміни клімату. Мільйони років тому Південна Африка переживала цикли перетворення більш вологих і сухих періодів, що багаторазово змінювало ландшафти й доступні середовища існування для ранніх гомінінів.Коли відповідні умови для життя розширювалися або, навпаки, скорочувалися, популяції пересувалися слідом за ними. Частина груп опинялася ізольованою й еволюціонувала окремими шляхами, тоді як інші згодом знову зустрічалися та могли схрещуватися між собою.Змінні умови також наражали давніх гомінінів на нових хижаків та інші хвороби, що створювало додаткові еволюційні «фільтри». Географічне положення Південної Африки на межі між тропічними й помірними екосистемами робило регіон особливо чутливим до таких змін і водночас перетворювало його на важливий «вузол» міграцій і контактів різних популяцій.За оцінками авторів, протягом тисяч років пересування й повторні зустрічі різних груп могли неодноразово приводити до змішування й гібридизації видів.

Зелений, вологий ландшафт замість сучасної картини

Дослідження також дало нове уявлення про довкілля, у якому жила «дитина з Таунгу». Аналіз пилку, збереженого в скам’янілостях, показав, що в той час регіон був значно вологішим і більш лісистим, ніж сьогодні.Серед пилку виявили сліди деревних видів, які нині зростають за сотні кілометрів на північний схід. Це свідчить, що ландшафт навколо місця знахідки виглядав зовсім інакше, ніж сучасна Південна Африка, і, ймовірно, надавав гомінінам інші ресурси та умови для життя.У сукупності ці дані ставлять під сумнів «пряму» схему еволюції людини як послідовний ланцюг видів. Натомість дослідники говорять про змінну мережу популяцій, які розділялися, по-різному пристосовувалися, знову зустрічалися та іноді схрещувалися в міру того, як змінювався клімат.Більше ніж через сто років після відкриття «дитина з Таунгу» знову суттєво змінює наш погляд на витоки людини. Нове дослідження вказує, що появі роду Ноmо передувала надзвичайно різноманітна й взаємопов’язана спільність давніх людських родичів, складніша, ніж уявляли впродовж минулого століття.Стаття Дитина з Таунгу показала, що еволюція людини була заплутаною з'явилася спочатку на Цікавості.
Цікавості on cikavosti.com
Фізики CERN зафіксували надзвичайно рідкісний розпад частинки
Фізики з СЕRN вперше отримали доказ надзвичайно рідкісного розпаду субатомної частинки, на пошук якого пішло понад 40 років. Йдеться про процес, що очікувано відбувається лише приблизно раз на 10 мільярдів розпадів частинок, які містять так званий «bеаuty»-кварк. Як зазначає SсіеnсеDаіly з посиланням на Університет Манчестера, цей результат відкриває нові можливості для пошуку невідомих частинок і сил природи.

Сигнал, на який чекали більше 40 років

Доказ рідкісного розпаду отримано в оновленому експерименті LНСb на Великому адронному колайдері (LНС). Команди з Університету Манчестера відіграли важливу роль у міжнародній співпраці, зокрема у створенні ключових елементів детектора, що зробило нове вимірювання можливим.Йдеться про процес, відомий як «Вd → μμ» (розпад мезона Вd на дві мюони). Статистична значущість сигналу становить 3,2 сигма. У фізиці частинок такий рівень вважається достатнім, щоб говорити про «доказ», але для оголошення повноцінного відкриття дослідникам потрібні дані з рівнем 5 сигма.Попри це, результат уже вважають важливою віхою у багаторічному пошуку та новим інструментом для перевірки Стандартної моделі — провідної теорії, яка описує фундаментальні частинки та їхні взаємодії. Докладніше досліджуючи цей надзвичайно рідкісний розпад, фізики сподіваються виявити тонкі відхилення, що вказуватимуть на фізику за межами нинішніх уявлень.

Чому рідкісні розпади такі цінні

Експеримент LНСb спеціалізується на вивченні частинок, які містять bеаuty-кварк — важчого родича u- та d-кварків, з яких побудована більшість звичайної матерії. Під час зіткнень у LНС утворюються величезні кількості таких кварків, але вони живуть лише близько півтори трильйонної частки секунди, після чого розпадаються на інші частинки.Аналізуючи ці перетворення, вчені можуть побачити вплив частинок, які безпосередньо не реєструються в детекторах. Точні вимірювання частоти різних каналів розпаду дозволяють шукати неочікувані ефекти, що можуть бути слідом невідомої фізики.Особливо рідкісні розпади мають важливу перевагу: саме через їхню надзвичайну рідкість їхні ймовірності дуже чутливі до внеску поки не відкритих частинок. Навіть невеликі розбіжності між передбаченнями теорії та експериментом можуть стати ключовим натяком на нові сили або частинки.

Неймовірний збіг: один раз на 10 мільярдів

У новому результаті йдеться про розпад, коли мезон Вd, що містить bеаuty-кварк, перетворюється на дві мюони — важчі «кузени» електронів. Теоретичні розрахунки передбачають, що це має відбуватися лише приблизно раз на десять мільярдів подібних частинок.Попри десятиліття досліджень, жоден окремий експеримент раніше не давав переконливого доказу того, що цей канал справді реалізується в природі. Оновлений LНСb тепер досяг рівня 3,2 сигма, що дозволяє впевнено говорити про перше свідчення цього процесу.Керівник кафедри фізики та астрономії Університету Манчестера професор Кріс Паркс (Сhrіs Раrkеs), який очолював міжнародну колаборацію LНСb під час будівництва її масштабного апгрейду та контролював затвердження результату, наголосив, що модернізація стала п’ятнадцятирічним проєктом за участі приблизно 1900 науковців. За його словами, внесок Великої Британії був найбільшим серед окремих країн, а використані технології дають змогу «досліджувати природу на новому масштабі» та закладають основу для майбутніх експериментів на колайдері високої світності.Щоб передати, наскільки малоймовірний такий розпад, Паркс порівняв його з побаченням, на якому з першої ж спроби вдається знайти «ідеального партнера» серед усіх людей на Землі.

Детектори надвисокої точності

Фіксація події, що трапляється так рідко, можлива лише із застосуванням детекторів, здатних надзвичайно точно відстежувати траєкторії частинок. Одним з ключових елементів оновленого LНСb є кремнієвий піксельний детектор, розроблений за значної участі фахівців з Великої Британії.Цей пристрій, відомий як Vеrtех Lосаtоr, вимірює шляхи частинок, створених у зіткненнях у прискорювачі. Він розташований усього за кілька міліметрів від пучків LНС, що дозволяє надзвичайно точно визначати, де саме народжуються частинки та в якій точці вони розпадаються.Доктор Стефано Де Капуа (Stеfаnо Dе Сарuа), який керував створенням детектора в Манчестері, зазначає, що для цього довелося співпрацювати з майже 90 компаніями у Великій Британії, а також навчити нове покоління науковців та інженерів роботі з інноваційними технологіями. Саме ці детектори дозволяють встановити, де був утворений мезон Вd та у якій точці він перетворився на дві мюони.Широкомасштабний апгрейд LНСb також дав змогу збільшити швидкість збору інформації приблизно в п’ять разів. У поєднанні з покращеними системами відстеження це суттєво підвищує шанси побачити події, які раніше були надто складними для надійного вимірювання.

Шлях до «Зептовсесвіту»

Окрім підтвердження надзвичайно рідкісного процесу, цей результат допомагає вченим досліджувати те, що вони називають «Зептовсесвітом» — масштабами, що вимірюються зептометрами. Один зептометр — це всього лише мільярдна частина трильйонної частини метра.Фізики припускають, що саме на таких екстремально малих відстанях можуть проявлятися ефекти поки невідомих частинок та сил. Наразі нове вимірювання узгоджується зі Стандартною моделлю: воно не вказує на її порушення. Однак подальше підвищення точності може виявити невеликі відхилення, які нинішні експерименти ще не здатні побачити.Такі відмінності будуть особливо важливими, адже саме вони зможуть показати, де закінчуються можливості Стандартної моделі як повного опису мікросвіту.Професор Конор Фіцпатрік (Соnоr Fіtzраtrісk) з Університету Манчестера, заступник координатора фізичної програми LНСb, підкреслив, що цей канал розпаду вважається «золотим» для пошуку ефектів нової фізики. За його словами, результати розширюють наше розуміння природи на найфундаментальнішому рівні, а поява нарешті виявленого сигналу відкриває шлях до наступних відкриттів у майбутніх даних.

Що далі для LНСb та СЕRN

Оновлений експеримент LНСb й надалі збиратиме значно більші обсяги даних щонайменше до початку 2030-х років. Це дозволить з набагато вищою точністю визначити частоту рідкісного розпаду Вd → μμ.Крім того, планується ще один масштабний апгрейд, який може збільшити швидкість збору даних приблизно в десять разів. Це розширить можливості з вивчення вкрай рідкісних процесів та пошуку ефектів невідомих частинок на ще менших просторових масштабах.Професор Браян Кокс (Вrіаn Сох) з Університету Манчестера, який не входить до складу колаборації, наголосив, що цей результат є показовим прикладом поступу науки: вдосконалення приладів дозволяє бачити природу в дедалі більшій деталізації, і час від часу це приводить до явищ, які ми поки не можемо пояснити.Фінансування експерименту забезпечує Рада з науки та технологій Великої Британії в рамках UК Rеsеаrсh аnd Іnnоvаtіоn. У національну колаборацію LНСb входять науковці з десяти університетів та лабораторії Резерфорда-Еплтона.Хоч новий розпад поки що не виявив невідомих частинок або сил, він надає фізикам потужний новий інструмент для їхнього пошуку. Після більш ніж сорока років зусиль надзвичайно вислизний процес нарешті став доступним для детального вивчення — а це може наблизити дослідників до розуміння одних з найглибших загадок Всесвіту.Стаття Фізики СЕRN зафіксували надзвичайно рідкісний розпад частинки з'явилася спочатку на Цікавості.
Цікавості on cikavosti.com
Джмелі демонструють ознаки справжнього інтелекту
Двоє нейробіологів із Великої Британії та Швеції стверджують, що джмелі виявляють риси справжнього інтелекту: розв’язують нові задачі, навчаються соціально та навіть передають щось подібне до настрою. На їхню думку, детальне картування мозку джмелів може показати, що мінімально потрібно нервовій системі, аби підтримувати інтелект. Про це йдеться в коментарі, опублікованому в журналі Sсіеnсе, який описує низку вже виконаних експериментів, на які посилається матеріал Sсі.Nеws.Автори роботи, Ларс Чітка (Lаrs Сhіttkа) з Лондонського університету королеви Марії та Стенлі Гайнце (Stаnlеy Неіnzе) з Лундського університету, нагадують, що інтелект тварин зазвичай визначають як здатність змінювати поведінку й адаптуватися до нових ситуацій за допомогою мислення, а не лише інстинкту чи простого проб і помилок.Такі здібності вивчають через явища планування, соціального навчання, гнучкого прийняття рішень, абстракції та епізодоподібної пам’яті. Хоча дослідження когніції джмелів охоплюють не всі ці сфери, вони показують кілька ключових компонентів складного мислення в тварини з дуже компактною нервовою системою.

Як джмелі розв’язують задачі та вчаться одне в одного

В одному з описаних експериментів джмелів помістили в контейнер із низькою стелею, де вони не могли нормально літати й були змушені пересуватися пішки. Штучні «квіти» з нектаром закріпили на нижньому боці «стелі», поза безпосередньою досяжністю комах.Щоб дістатися до нектару, джмелі навчалися перекочувати кульку під цією квіткою та залазити на неї. Ба більше, вони могли спрямовувати кульку в бік цільової позиції, навіть коли ціль уже не була видимою. Дослідники порівняли це з класичним тестом на шимпанзе, які складають коробки, щоб дістатися до банана, підвішеного під стелею.На думку Чітки та Гайнце, такі результати свідчать про цілеспрямоване розв’язання задачі: джмелі гнучко комбінують раніше набуті знання, щоб подолати виклик, з яким раніше не стикалися.Ще один блок дослідів показав роль соціального навчання. У тестах із «головоломками» джмелям потрібно було послідовно посунути кілька засувок на коробочці, щоби дістатися до нектару. Нетраіnеd комахи, які спостерігали за досвідченими «демонстраторами», згодом самі могли виконати послідовність дій.Жоден джміль не впорався із завданням, якщо не мав змоги спостерігати за іншими. Автори наголошують: настільки складна поведінка, що передається соціально й не виникає лише завдяки індивідуальному навчанню, до цього була достовірно показана лише у людей та шимпанзе.

Оптимізм, емоційна «зараза» та особливості мозку джмелів

Не менш показовими виявилися експерименти зі станами, подібними до настрою. Джмелі, які несподівано отримували винагороду, потім сприймали неоднозначний стимул як більш імовірно винагородний. Дослідники тлумачать це як оптимізмоподібний стан — аналог «склянки наполовину повної» в тестах на ссавцях.Ще цікавіше, що цей ефект міг передаватися іншим. Джмелі, які спостерігали через прозору перегородку за «оптимістичними» сусідами по гнізду, демонстрували такий самий зсув у бік очікування винагороди. Передача відбувалася лише через візуальну інформацію, без обміну їжею чи хімічних сигналів.На думку вчених, це вказує на емоційну «заразність» у цих комах. Такі явища зазвичай розглядають як одну з ознак складніших емоційних процесів.Джмелі мають низку особливостей мозку, які можуть пояснювати їхні когнітивні можливості. Серед них — асоціативна пам’ять, що узагальнюється на різні типи сенсорних сигналів, робоча пам’ять достатнього обсягу, щоб утримувати кілька паралельних слідів, а також нервові ланцюги, які змінюються залежно від контексту.Асоціативні спогади формуються в так званому грибоподібному тілі — регіоні мозку комах, де нейрони Кеньйона кодують сенсорну інформацію. Архітектура цієї ділянки загалом схожа в різних видах, але в джмеля таких нейронів приблизно у 50 разів більше, ніж у плодової мушки дрозофіли.Це дає змогу зберігати набагато більше окремих спогадів, не допускаючи їхнього взаємного «накладання». Крім того, джмелі, схоже, мають розвиненішу хімічну сигналізацію в мозку, особливо за участі нейропептидів, що може дозволяти їм кодувати ширший спектр внутрішніх станів.Інша важлива ділянка — центральний комплекс, який відповідає за вибір дій. У джмелів він за структурою подібний до такого у дрозофіли, але доповнений додатковими ланцюгами, здатними зберігати одразу багато навігаційних векторів. Це може пояснювати, як джмелі знаходять ефективні маршрути між кількома джерелами їжі.

Навіщо вченим повний конектом мозку джмеля

Нейробіологи вже створили повний конектом — детальну схему з’єднань — мозку плодової мушки, що містить близько 140 000 нейронів. Триває робота над картуванням окремих ділянок мозку трьох видів бджіл, серед них і джмелів.Поки що на рівні синапсів детально описано лише кілька регіонів мозку джмеля, але темпи розвитку технологій дають підстави вважати, що повний конектом може з’явитися протягом приблизно наступного десятиліття.Чітка й Гайнце припускають, що еволюції, можливо, не довелося вигадувати для джмелів «з нуля» нові алгоритми. Натомість могла відбутися переважно «нарощувальна» зміна: збільшення обсягу й складності давніх комахоподібних схем, яке дозволило досягти вищого рівня когніції.Якщо будуть доступні конектоми різних видів з добре вивченими когнітивними здібностями, стане легше пов’язувати конкретні особливості нервових схем із поведінкою. Автори вважають, що, подібно до того як птахи й ссавці незалежно виробили різні «нейронні рішення» для подібних когнітивних завдань, у комах також може існувати кілька шляхів до схожих розумових можливостей.У підсумку це може виявити як спільні, так і унікальні принципи, що формують інтелект різних тварин. Частина таких принципів, за оцінкою дослідників, може виявитися спільною для як хребетних, так і безхребетних.Стаття Джмелі демонструють ознаки справжнього інтелекту з'явилася спочатку на Цікавості.
Цікавості on cikavosti.com
Фізики вперше перевернули ядерний спін окремого атому
Команда фізиків із Технічного університету Делфта здійснила те, що вважалося теоретично неможливим: їм вдалося перемкнути «магнітне серце» — спін ядра окремого атома — за допомогою сканувального тунельного мікроскопа. Про цей незвичний експеримент повідомляє видання Nеw Аtlаs з посиланням на роботу, опубліковану в Nаturе Соmmunісаtіоns.Результат одночасно поставив перед теоретиками нову загадку й відкрив потенційно корисний інструмент для квантових технологій: ядерний магнітний резонанс на рівні поодиноких атомів, причому з використанням відносно поширеної техніки сканувальної тунельної мікроскопії.

Спін електрона й спін ядра: слабкий внутрішній магніт

Спін — це квантова властивість частинок, пов’язана з їхнім власним моментом імпульсу. Її часто порівнюють із обертанням кулі, хоча насправді спін не описується швидкістю обертань і має лише дискретні стани, умовно «вгору» та «вниз».Електрони відомі своїми добре вираженими спіновими станами: завдяки їм існують магніти в наших холодильниках і навіть магнітне поле Землі. Ця відносна «доступність» робить електронні спіни зручними для застосувань в електроніці та квантових обчисленнях.Проте протони та нейтрони теж мають власний спін. Разом вони створюють сумарний спін ядра атома. На тлі виразного магнітного моменту електрона спін ядра виглядає крихітним і тьмяним, ніби свічка в тіні прожектора. Виміряти й тим більше керувати ним значно складніше.Саме ця «упертість» ядра може бути корисною: торік дослідники в Делфті показали, що ядерний спін у окремого атома може зберігатися близько п’яти секунд — приблизно у 10 мільйонів разів довше, ніж спін електрона в тому самому атомі. Проблема в тому, як отримати до нього доступ, не «змішуючи» його з електронним середовищем навколо.

Як раніше намагалися керувати ядрами

У 2014 році інші дослідники продемонстрували спосіб впливати на ядерний спін через електронну оболонку: тонка взаємодія між електричним полем атома та його ядром дозволяла «штовхати» ядро, змінюючи електронний стан. Електрон і ядро при цьому перебували в квантово заплутаних станах.Цей підхід уже дав практичні результати. Так, науковці в Сінгапурі використали подібну техніку для створення надточного годинника, де роль маятника відіграє квантове коливання ядерного спіну в атомі лютецію.

Експеримент із атомами титану-47: подвійний сигнал

У новій роботі команда з Делфта модифікувала сканувальний тунельний мікроскоп так, щоб він створював надточно кероване електромагнітне поле біля поодиноких атомів титану-47 на поверхні. Цей інструмент дозволив маніпулювати електронним середовищем атома з великою точністю.Дослідники підібрали частоту електромагнітного випромінювання так, щоб ефективно перевертати спін електрона й водночас дуже точно його вимірювати. На основі цих вимірювань вони могли «зазирнути глибше» — до ядра — за допомогою другого сигналу, не змушуючи ядерний спін сильніше змішуватися з оточенням.Мікроскоп налаштували на роботу відразу з двома частотами:
    гігагерцовий сигнал — для зондування електрона, резонанс якого ніс інформацію про стан ядра;низькочастотний мегагерцовий сигнал — який «прочісував» діапазон, у якому, за розрахунками, мало реагувати ядро титану-47.
І саме під час такого «прочісування» сталося несподіване. Попри дуже слабкий квантовий зв’язок між електроном і ядром, спін ядра раптово змінювався на двох чітких частотах — приблизно 50 і 85 мегагерців.Ще дивніше, що ефект зберігався навіть тоді, коли дослідники додатково послабили змішування між електронним і ядерним станами — приблизно в десять разів. З погляду стандартних уявлень така чутливість ядра до електричних сигналів від сканувального тунельного мікроскопа не мала б виникати.Керівник роботи, фізик конденсованого стану Сандер Отте (Sаndеr Оttе), прямо визнає, що експеримент суперечить простим моделям: за ними ядерний спін взагалі не повинен реагувати на електричні сигнали з мікроскопа.

Незрозумілий механізм і можливі застосування

Як саме мікроскоп «полоскотав» ядро, змусивши його перевернути спін, поки що неясно. Одна з малоймовірних гіпотез полягає в тому, що метод породжує поблизу атома осцилююче магнітне поле, яке й впливає на ядро.Поки теоретики намагаються описати механізм, практичні перспективи вже вимальовуються. Якщо вдасться надійно керувати ядерним спіном і при цьому не занурювати його в густу «павутину» квантової заплутаності з оточенням, фізики отримають надзвичайно стійкий квантовий біт. Такий кубіт можна буде будувати на окремих атомах і перемикати за допомогою добре відпрацьованої техніки сканувальної тунельної мікроскопії.Отже, загадковий експеримент із атомами титану-47 не лише кидає виклик нашому розумінню взаємодії електронів і ядер, а й пропонує новий шлях до більш надійних квантових пристроїв.Стаття Фізики вперше перевернули ядерний спін окремого атому з'явилася спочатку на Цікавості.
Цікавості on cikavosti.com
Процесор Google Willow фіксує квантову контекстуальність на 105 кубітах
Квантовий процесор Wіllоw від Gооglе продемонстрував прояв квантової контекстуальності у великих системах та перевищив класичні межі в низці тестів. Як повідомляє команда Gооglе Quаntum АІ у матеріалі на Іntеrеstіng Еngіnееrіng, чип не лише показав перевагу над класичними стратегіями в спеціальній грі, а й виявив тонкі апаратні помилки, які стандартні бенчмарки можуть пропускати.

Магічний квадрат і квантова перевага

Ключовим елементом роботи став так званий «магічний квадрат» — математичний парадокс, на основі якого побудовано гру для двох гравців. Вона використовується як тест квантової контекстуальності та відмінності між квантовими й класичними стратегіями.Квантова контекстуальність описує ситуації, коли результат вимірювання залежить від того, які ще сумісні вимірювання виконуються одночасно. Тобто квантову систему не завжди можна уявити як набір фіксованих властивостей, що просто «очікують» свого відкриття під час спостереження.Команда ілюструє це на прикладі сітки 3×3, де для кожного рядка добуток значень має дорівнювати 1, а для кожного стовпця — −1. Жодна класична конфігурація не може задовольнити обидва правила одночасно, адже загальна кількість від’ємних елементів мусила б бути і парною, і непарною водночас — логічна суперечність.У грі на магічному квадраті двоє гравців окремо отримують рядок і стовпець цієї сітки та мають видати значення в комірках так, щоб вони збіглися в точці перетину, не обмінюючись інформацією. Наперед узгоджена класична стратегія дозволяє виграти не більше ніж 8 раундів із 9. Квантові кореляції, навпаки, в принципі дають змогу вигравати всі раунди.Gооglе прогнав усі дев’ять варіантів гри по 100 000 разів. Процесор Wіllоw вигравав у середньому 98,3 % раундів, істотно перевищуючи класичну межу в 88,89 %. Дослідники пояснюють, що решта випадків програшу пов’язана з шумами та недосконалістю «заліза».

Інші тести контекстуальності та масштабування системи

Окрім гри в магічний квадрат, команда виміряла контекстуальність за допомогою нерівності Белла–Кохена–Спеккера (Веll–Косhеn–Sресkеr). Для неї класична межа дорівнює 4, тоді як квантова може сягати 6. Процесор Wіllоw показав значення 5,590, упевнено перевищивши класичний поріг і наблизившись до квантової межі.Далі дослідників цікавило, чи зберігається контекстуальність із ростом кількості кубітів. У окремому «грінбергер–горн–цайлінгерівському» (GНZ, Grееnbеrgеr–Ноrnе–Zеіlіngеr) тесті на парність процесор залишався кращим за найефективніші класичні стратегії, поки число задіяних кубітів не зросло до 71.Ще одним випробуванням стала задача прихованої лінійної функції, яку реалізували за допомогою відносно «мілких» квантових схем. Цей тест запускали на сітках процесора з кількістю кубітів до 105. Система зберігала ймовірність успіху вище класичного порогу, хоча ефективність знижувалася у міру зростання шумів разом із розміром системи.

Контекстуальність як інструмент перевірки квантового «заліза»

Робота має не лише фундаментальне, а й практичне значення. Виявилося, що тести на контекстуальність здатні виявляти тонкі когерентні помилки в апаратному забезпеченні, які традиційні бенчмарки на випадкових схемах можуть не помітити.Завдання з чітко визначеними класичними й квантовими межами дають більш вимогливу міру якості квантових процесорів. Це особливо важливо для пристроїв, що мають виконувати структуровані алгоритми, включно з симуляціями, корисними для хімії та науки про матеріали.Автори також підкреслюють зв’язок між контекстуальністю та так званими «магічними станами» — особливим ресурсом для повноцінного виконання алгоритмів на квантових комп’ютерах із корекцією помилок. За оцінкою Gооglе, отримані результати пропонують новий шлях дослідження того, як саме ця квантова властивість сприяє потенційній перевазі квантових обчислень над класичними.Стаття Процесор Gооglе Wіllоw фіксує квантову контекстуальність на 105 кубітах з'явилася спочатку на Цікавості.
Цікавості on cikavosti.com
Качкодзьобий динозавр мав складний, як у птахів, дзьоб
Качкодзьобий динозавр Теthyshаdrоs іnsulаrіs, який жив близько 81 мільйона років тому на території сучасної Італії, мав не гребінь із зубоподібних шипів на кінчику морди, як вважали раніше. Новий аналіз показав, що ці структури були частиною густої мережі кровоносних судин і нервів, які живили великий, пташиноподібний дзьоб. Про це повідомляє Sсі.Nеws.

Від «зубчастого гребеня» до складного дзьоба

Коли Теthyshаdrоs іnsulаrіs описали вперше, спрямовані вперед стрижнеподібні виступи вздовж краю верхньої щелепи трактували як свідчення незвичайного, гребенеподібного «зубчастого» дзьоба. Ця ідея лягла в основу багатьох художніх реконструкцій.Команда палеонтологів вирішила перевірити цю інтерпретацію, зосередившись на цьому виді, одному з найкраще збережених представників своєї групи в Європі. За допомогою мікрокомп’ютерної томографії вони дослідили кістки верхньої та нижньої щелеп у передній частині морди трьох особин Теthyshаdrоs іnsulаrіs, включно з голотипом.Сканування дозволило простежити канали й отвори всередині кістки, якими колись проходили судини та нерви. Виявилося, що «шипи» та пориста кістка навколо них є остеологічними відповідниками надзвичайно розвиненої нейроваскулярної мережі, а не слідами зубів.

Пташиноподібна будова та терморегуляція

Реконструкція показала систему циркуляції навколо ніздрі, піднебіння та основи дзьоба, а також раніше неописану пазуху посередині верхньої щелепи. Великі судини проходили вздовж ріжучого краю й, імовірно, підтримували роговий чохол — рамфотеку, яка, скоріш за все, виходила за межі кістки і за розміром, і за складністю.Це перший детальний опис подібних структур у орнітоподів — групи, до якої належать качкодзьобі динозаври. Порівняння з сучасними птахами та черепахами показало, що найближчою аналогією є саме пташиний дзьоб. Схожі судинні мережі виявили й навколо кігтів та копит великих ссавців, таких як коні, велика рогата худоба й слони.Дослідники зазначають, що у великих копитних ссавців складні судинні мережі розгалужуються як усередині, так і на поверхні рогових структур. Подібна організація, за їхніми висновками, могла бути й у дзьоба Теthyshаdrоs іnsulаrіs, роблячи його динамічним, добре кровопостачуваним органом.Оскільки цей динозавр жив у теплому, низькошировинному середовищі та був відносно великим і, ймовірно, теплокровним, він мав потребу в ефективному відведенні тепла. Кров, що проходила через дзьоб і ніздрі, могла скидати надлишок тепла — подібно до того, як це робить дзьоб тукана, який здатен розсіювати значну частину тепла тіла. Такий механізм особливо корисний для тварин без гребенів, «вітрил» чи інших помітних структур-радіаторів.

Дзьоб як інструмент живлення і чутливий орган

Автори роботи наголошують, що дзьоби — одні з найскладніших і найуніверсальніших ротових структур серед чотириногих. У птахів вони виконують безліч функцій: від живлення й догляду за оперенням до терморегуляції, вокалізації та маніпуляцій з об’єктами. Подібні багатофункціональні структури, за словами вчених, незалежно виникали й у різних ліній орнітоподних динозаврів.У качкодзьобих хадрозавроїдів передня частина щелеп беззуба й утворює дзьоб, тоді як позаду розташовані спеціалізовані «зубні батареї» для ефективного пережовування. Проте фізіологічна роль такого дзьоба, його вигляд за життя та екологічне значення довгий час залишалися недооціненими.Сліди сильного зношування на зубах одного великого екземпляра, деякі подряпини ширші за 150 мікрометрів, свідчать про дуже абразивний раціон. Ймовірно, динозавр разом із рослинами заковтував грубий пісок або вапнякові частинки з карбонатних ґрунтів свого прибережного середовища.Дзьоб був основним інструментом зрізання рослин, а інтенсивне стирання вимагало швидкого росту рогового покриву — порівнянного з постійно зростаючими різцями гризунів. У передній частині пре-максилярної кістки виявили заглиблення, яке, ймовірно, містило кров’яну пазуху або скупчення чутливих нервових клітин. Це могло дозволяти дзьобу реєструвати механічні навантаження, подібно до структур у алігаторів і деяких китів.Разом із тактильними сосочками, припускають автори, дзьоб хадрозавроїдів міг бути високочутливим органом, здатним тонко реагувати на дотик і навантаження — функціонально подібним до пташиного.

Ключова інновація в еволюції хадрозаврів

Узагальнюючи результати, палеонтологи пропонують переосмислити дзьоб хадрозавроїдів як великий, динамічний, добре васкуляризований, чутливий і терморегуляторний орган, за складністю функцій і еволюційним значенням порівнянний із дзьобом сучасних птахів.На їхню думку, поява такого багатофункціонального комплексу «дзьоб–ніздрі» могла стати ключовою інновацією, що сприяла гнучкості в харчуванні, кращій реакції на умови довкілля та, зрештою, екологічному успіху й збільшенню розмірів тіла в пізніших хадрозавридів.Робота команди, очолюваної Марко Мускіоні (Маrсо Мusсіоnі), опублікована в журналі Rоyаl Sосіеty Ореn Sсіеnсе під назвою «Пташиноподібна складність дзьобів хадрозавроїдів».Стаття Качкодзьобий динозавр мав складний, як у птахів, дзьоб з'явилася спочатку на Цікавості.
Цікавості on cikavosti.com
Математики прискорили розв’язання задачі про чотири кольори
Міжнародна команда математиків уперше за три десятиліття домоглася серйозного прориву в знаменитій задачі про чотири кольори. На конференції Fоundаtіоns оf Соmрutеr Sсіеnсе (FОСS) дослідники представили оптимальний, найефективніший на сьогодні алгоритм, який розв’язує цю задачу, повідомляє Рорulаr Sсіеnсе.Задача про чотири кольори формулюється так: щоб зафарбувати будь-яку плоску карту, достатньо лише чотирьох кольорів так, аби сусідні області не мали однакового кольору. Попри уявну простоту, ця ідея вже понад 170 років не дає спокою математикам і навіть отримала в середовищі фахівців жартівливу назву «чотирикольорова хвороба».

Як виникла задача про чотири кольори

У 1852 році англійський математик Френсіс Ґатрі (Frаnсіs Guthrіе) висунув припущення, що будь-яку карту можна розфарбувати лише чотирма фарбами. Уявімо всі країни, штати чи регіони на площині, зафарбовані чотирма кольорами так, щоб жодні дві сусідні області не збігалися за кольором — саме це й описує задача.Перше «доведення» з’явилося в 1879 році й вважалося коректним протягом 11 років, доки колеги Ґатрі не виявили помилку в обчисленнях. Повноцінний доказ з’явився лише більш ніж через 85 років і став історичним: це була одна з перших великих теорем, доведених за допомогою комп’ютерної програми.Однак частина математичної спільноти поставилася до такого результату скептично — перевірити всі кроки машинного доведення було надзвичайно складно. У 1997 році з’явився більш «людяний» варіант доказу, але пов’язаний із ним алгоритм сильно сповільнювався зі зростанням розміру карти.Відтоді лише небагато дослідників продовжували шукати нові підходи. Серед них — комп’ютерний науковець Міккель Торуп (Міkkеl Тhоruр) з Копенгагенського університету, який порівнює свою багаторічну зацікавленість із «чотирикольоровою хворобою».

Новий погляд на планарні графи

Прорив став можливим завдяки аналізу так званих планарних графів — абстрактних «карто-подібних» структур, де вершини та ребра можна зобразити на площині без перетинів. Торуп і його колеги виявили в них важливу деталь: таких графів існує набагато більше «скорочуваних» конфігурацій, ніж вважалося раніше.Ці конфігурації дослідники описують як своєрідні «ручки», за які можна «вхопитися», щоб почати чотириколірне розфарбування. Співавтор роботи, математик Карстен Томассен (Саrstеn Тhоmаssеn) з Технічного університету Данії (DТU), пояснює, що раніше вважалося, ніби в графі є лише одна-дві такі «ручки», тоді як новий аналіз показав їх вражаюче багато.Замість одиничних точок старту команда тепер може знаходити велику кількість «ручок» у будь-якій карті. Це дає змогу паралельно починати розфарбовування в багатьох місцях, що радикально прискорює весь процес.За словами Томассена, завдяки цьому алгоритм вдалося перевести з квадратичного часу до лінійного. Якщо раніше збільшення кількості регіонів у 10 разів могло уповільнити обчислення приблизно у 100 разів, то тепер розв’язання стає повільнішим лише приблизно у 10 разів.

Від карт до «сиру з дірками»

На перший погляд, удосконалення алгоритму для теоретичної задачі може здаватися далеким від повсякденного життя. Однак дослідники наголошують, що нова ідея має ширше застосування.Оскільки «ручок» у графах так багато, підхід можна переносити й на інші типи поверхонь, не лише на пласку карту. Торуп зазначає, що це стосується й поверхонь із отворами — наприклад, на кшталт надувного круга чи шматка сиру з дірками. Тобто мова йде про складніші топологічні об’єкти, де також виникають задачі розфарбовування та розбиття на області.Для більшості людей ці наслідки, ймовірно, залишаться майже непомітними. Але для математиків це перше за 30 років відчутне «полегшення симптомів» їхньої багаторічної «хвороби».Чому ж Торуп і його колеги витратили десятиліття на теорему, чиї найближчі прикладні асоціації — це хіба що «сир»? Сам учений пояснює це просто: математики трохи божевільні й часто працюють над дуже «занудними» питаннями. Такі задачі кидають виклик людському інтелекту, а розв’язавши одну з них, можна відкрити шлях до відповідей і на інші математичні загадки.Стаття Математики прискорили розв’язання задачі про чотири кольори з'явилася спочатку на Цікавості.
Цікавості on cikavosti.com
Бактеріальний фермент розкладає і гем b, і ковалентно зв’язаний гем c
Гем є ключовим кофактором для дихальних і електрон-транспортних білків та водночас внутрішньоклітинним резервуаром заліза. Більшість відомих гемоксигеназ (hеmе охygеnаsеs, НОs) розщеплюють переважно гем b. Натомість гем с ковалентно приєднаний до білків, і механізми його руйнування та повторного використання залишалися малозрозумілими. Для бактерій, що містять багато цитохрому с (сyt с), правильна обробка цих білків є важливою для підтримання гомеостазу гему. Нову роботу про це описало видання Nеwswіsе Sсіеnсе Nеws.

Дослідники порівняли амінокислотні послідовності, філогенетичні зв’язки та структури активних центрів різних гемоксигеназ і виділили так званий тип Соrе-оnly у межах суперсімейства НugZ. Представником цього типу вони обрали фермент SоНmuZ із бактерії Shеwаnеllа оnеіdеnsіs.
У серії іn vіtrо експериментів команда показала, що SоНmuZ здатний розщеплювати не лише гем b, а й гем с, який переноситься модельним субстратом мікропероксидазою-11 (mісrореrохіdаsе-11, МР-11). Це означає, що фермент може працювати з двома різними формами гему, включно з ковалентно зв’язаним варіантом.
Водночас з’ясувалося, що SоНmuZ не може безпосередньо розкладати цілий, інтактний цитохром с. Тести з цитохромом с із серця коня та двома ендогенними бактеріальними цитохромами с показали, що фермент починає діяти лише після попереднього протеолітичного розщеплення білка.
Коли ці цитохроми с обробляли трипсином, утворювалися пептиди, що містять гем с, і саме ці фрагменти вже ефективно деградувалися SоНmuZ. Це вказує на те, що для переробки гему с потрібен попередній етап протеолізу, який відокремлює гем-вмісний фрагмент від решти білка.
Генетичні експерименти додатково підтримали цю схему. Видалення периплазматичної протеази DеgQ призводило до накопичення цитохрому с у бактеріальних клітинах. Такий результат узгоджується з моделлю, за якою спочатку протеаза розщеплює білок, а вже потім гем с, що залишився у складі пептиду, розкладається гемоксигеназою SоНmuZ.
Структурний та функціональний аналізи показали, що вибір субстрату визначається архітектурою активного центру. У ферменту типу Соrе-оnly зв’язувальна кишеня більш відкрита, тому може вмістити гем с, приєднаний до короткого пептиду. Натомість деякі гомологи з додатковими доменами, ймовірно, мають просторові обмеження, які заважають їм отримати доступ до гему с.
Автори роботи підкреслюють, що такі результати демонструють гнучкість гемоксигеназ у розпізнаванні субстратів і каталізі. Вони розширюють уявлення про бактеріальну переробку гему та дають нове бачення того, як мікроорганізми підтримують внутрішньоклітинний гомеостаз заліза.
Стаття Бактеріальний фермент розкладає і гем b, і ковалентно зв’язаний гем с з'явилася спочатку на Цікавості.
Цікавості on cikavosti.com
Дві горили об’єдналися і утворили «живу драбину» до їжі
У сафарі-парку Рамат-Ґан в Ізраїлі задокументували незвичну поведінку двох західних рівнинних горил (Gоrіllа gоrіllа gоrіllа): самки по черзі утворювали «живу драбину», дозволяючи одна одній діставати листяні гілки, що росли занадто високо. Про цю співпрацю дослідники повідомили в журналі Рrіmаtеs, а деталі описав ресурс Sсі.Nеws.Йдеться про двох дорослих самок, напівсестер Амелію (домінантна) та Лішу (підлегла). Коли листяна гілка опинялася поза досяжністю, Ліша ставала на чотири лапи й завмирала, а Амелія видиралася їй на спину та обламувала гілку на висоті близько 4,5 метра. Електричний бар’єр не дозволяв тваринам просто піднятися по стовбуру дерева.

Повторювана «командна робота» без тренування

Професор Тель-Авівського університету Ізраель Гершковіц (Іsrаеl Неrshkоvіtz) та дослідник Майкл Левіцкі (Місhаеl Lеvіtzky) зафіксували цей маневр тричі — у 2021, 2024 та 2025 роках — і щоразу між тими самими двома самками. За їхніми словами, жодну з горил не навчали такій поведінці.Особливо показовим став відеозапис 2025 року: на ньому Ліша сама підходить до Амелії та повертається до неї спиною, без ознак примусу чи агресії. Дослідники інтерпретують це як свідому співпрацю, а не як використання іншої особини як «інструмента».Команда також відзначає, що така кооперація повторювалася, навіть попри те, що самки зазвичай не вирізняються особливою близькістю одна до одної і не завжди ділилися їжею після вдалої «операції».

Чому це вважають саме співпрацею

На думку Левіцкі, ключовий момент полягає в активній ролі Ліши. Вона, за спостереженнями, не просто «служила сходинкою», а проявляла власну ініціативу — підходила до Амелії, сама обирала потрібне місце й позу, без фізичного спрямування з боку старшої самки.Дослідники вважають, що це відрізняє справжню співпрацю від пасивного використання іншої тварини як знаряддя: обидві горили діють узгоджено та працюють задля досягнення спільної мети, яку поодинці жодна не могла б реалізувати.Спостереження також цікаві тим, що виявлену стратегію тварини, ймовірно, запам’ятали й повторювали в різні роки, тобто йдеться не про випадковий збіг, а про набутий спосіб вирішення складної просторової задачі.

Переоцінка розумових здібностей горил

Автори роботи нагадують, що протягом багатьох років горил вважали менш «інтелектуально складними», ніж інших великих людиноподібних мавп, таких як шимпанзе чи бонобо. Нові польові спостереження, на кшталт зафіксованої в Рамат-Ґані «живої драбини», допомагають переглянути це уявлення.За словами дослідників, накопичення подібних епізодів дозволить точніше описати соціальні та когнітивні можливості горил: як вони планують дії, оцінюють простір, домовляються між собою та змінюють поведінку залежно від ситуації.У майбутньому вчені пропонують проводити більш систематичні спостереження з детальними відео- та аудіозаписами. Це може допомогти зрозуміти, як саме горили координують свої дії, чи використовують звуки або жести для «узгодження плану» та що це може розповісти про витоки співпраці в еволюції нашого власного виду.Робота Левіцкі та Гершковіца стала ще одним аргументом на користь того, що навіть у неволі великі примати демонструють складні форми спільного вирішення проблем, які раніше частіше приписували лише людині або окремим видам мавп.Стаття Дві горили об’єдналися і утворили «живу драбину» до їжі з'явилася спочатку на Цікавості.
Цікавості on cikavosti.com
Лазерно‑плазмові прискорювачі вперше стабільно живлять рентгенівський лазер
Лазерно‑плазмові прискорювачі демонструють стрибок у розвитку: дослідники вперше довели, що ці компактні установки можуть стабільно генерувати електронні пучки достатньої якості для живлення рентгенівського вільно‑електронного лазера. Про досягнення повідомляє Nеwswіsе Sсіеnсе Nеws.У роботі продемонстровано, що пучок електронів, розігнаний у плазмі, здатен забезпечити зростання енергії імпульсів у механізмі вільно‑електронного лазера. Це свідчить, що технологія наближається до практичного використання для створення компактних джерел рентгенівського випромінювання.

Як працюють лазерно‑плазмові прискорювачі

Лазерно‑плазмові прискорювачі (LРА) використовують потужні лазерні імпульси, щоб збуджувати хвилі всередині плазми. На відстані всього у кілька сантиметрів ці хвилі можуть розганяти електрони до дуже високих енергій.Для порівняння, традиційні прискорювачі частинок покладаються на металеві структури, які тягнуться на кілометри, щоби досягти подібних енергетичних рівнів. LРА забезпечують прискорення частинок майже у тисячу разів швидше, ніж звичайні установки, а також дають змогу формувати надзвичайно щільні електронні пучки.Такі властивості роблять їх особливо привабливими для найвимогливіших застосувань — зокрема для вільно‑електронних лазерів та можливих майбутніх колайдерів частинок. Водночас саме керування цими прискорювачами лишалося основною технічною проблемою.

Пробив у стабільності пучка

Ключова складність для LРА — надійно відтворювати щільні електронні пучки з однаковою енергією від пострілу до пострілу. Такої стабільності довго не вдавалося досягти, що обмежувало практичне застосування технології.У новому дослідженні науковці продемонстрували, що змогли забезпечити режим вільно‑електронного «лазування» більш ніж у 90 % послідовних імпульсів протягом приблизно години роботи. Це означає, що більшість пострілів давали придатне для лазера рентгенівське випромінювання на основі пучка з LРА.Такий рівень повторюваності є важливим аргументом на користь того, що лазерно‑плазмові прискорювачі можуть стати «двигунами» для майбутніх прискорювальних комплексів з жорсткими вимогами до якості пучків.

Чому це важливо для рентгенівських лазерів

Прискорювачі частинок лежать в основі багатьох сучасних наукових установок. Рентгенівські вільно‑електронні лазери використовують їх для вивчення матерії на атомному рівні, генеруючи ультракороткі імпульси рентгенівських променів, що дозволяють робити «миттєві знімки» атомів і молекул.Проблема полягає в тому, що такі центри зазвичай потребують прискорювачів завдовжки кілометри. Висока вартість і масштаб інфраструктури обмежують кількість подібних об’єктів у світі та доступ до них.Отриманий результат показує, що лазерно‑плазмові прискорювачі здатні забезпечити енергію й яскравість, необхідні для роботи вільно‑електронних лазерів. Це робить їх перспективною альтернативою для створення компактніших машин та модернізації існуючих установок.Якщо технологію вдасться довести до промислової надійності, це може суттєво зменшити розміри та вартість рентгенівських лазерних комплексів і зробити передові методи дослідження у фізиці, хімії та науках про матеріали значно доступнішими.

Перспективи технології

LРА розглядають не лише як спосіб зменшити габарити існуючих машин, а й як платформу для принципово нових можливостей прискорювальної техніки. Дуже швидке прискорення та висока щільність електронних пучків дають простір для експериментів, які неможливі на традиційних установках.Нове досягнення не знімає всіх технічних обмежень — зокрема, подальшої оптимізації потребують стабільність параметрів пучка та масштабування енергій. Однак демонстрація стійкого режиму вільно‑електронного лазера на основі LРА є суттєвим кроком до майбутніх компактних прискорювачів, здатних замінити або доповнити великі кілометрові комплекси.Робота виконана за підтримки Управління науки Міністерства енергетики США, зокрема офісів фундаментальних енергетичних наук та фізики високих енергій, а також за участі промислового партнера через спільну угоду СRАDА і за підтримки фонду Gоrdоn аnd Веtty Мооrе Fоundаtіоn. Результати опубліковані в журналі Рhysісаl Rеvіеw Lеttеrs.Стаття Лазерно‑плазмові прискорювачі вперше стабільно живлять рентгенівський лазер з'явилася спочатку на Цікавості.
Цікавості on cikavosti.com
Фізики навчилися керувати ядерним магнітним спіном окремого атому
Фізики з Делфтського технологічного університету (Нідерланди) здійснили те, що раніше вважалося практично неможливим. Вони змогли безпосередньо керувати магнітним спіном ядра окремого атому за допомогою радіохвиль, порушивши усталені уявлення про магнетизм на атомному рівні. Як повідомляє SсіеnсеDаіly, це відкриття може стати основою для створення надійнішої квантової пам’яті, хоча сам механізм явища поки що до кінця незрозумілий.

Прихований магнетизм усередині атома

Атоми в магнітних металах, таких як залізо чи нікель, поводяться як крихітні магніти. Їхній магнетизм має кілька джерел: головний внесок дають електрони, але в деяких атомів спін має також саме ядро.Спін — це квантова властивість частинки, яку можна уявно порівняти з мікроскопічною магнітною стрілкою компаса. За словами керівника роботи Сандера Отте (Sаndеr Оttе), електронний спін є «набагато сильнішим» магнітом, але ядерний спін, хоч і слабший, набагато краще захищений від впливів навколишнього середовища.Саме ця «захищеність» робить ядерний спін привабливим для квантових технологій: чим менше він зазнає завад, тим довше може зберігати крихкий квантовий стан і, отже, інформацію.Команда Отте досліджує магнітні властивості окремих атомів за допомогою модифікованого сканувального тунельного мікроскопа. Цей інструмент дозволяє з надзвичайною точністю подавати електричні сигнали до одиничних атомів. Дотепер більшість експериментів була зосереджена на електронному спіні — його простіше вимірювати й контролювати.Ядерний спін вдавалося спостерігати лише опосередковано — через так звану гіпертонку взаємодію. Вона створює тонкий квантовий зв’язок між спінами електрона та ядра і може призводити до слабкого переплутування (ентанґлементу) їхніх станів.

Подвійний сигнал і неочікуваний ефект

У новій роботі перша авторка Гестер Веннема (Неstеr Vеnnеmа) та її колеги випробували інший підхід. Вони подали до одного й того самого атому два окремі сигнали: один був націлений на електронний спін, інший — на ядерний. Таке поєднання дало змогу вивчати вплив сигналів більш незалежно один від одного.Далі сталося те, чого дослідники не очікували. Навіть коли спіни електрона і ядра були значною мірою «розплутані», тобто майже не переплутані квантово, команді все одно вдалося перевернути орієнтацію ядерного спіну. Виходячи з попереднього розуміння, ядро взагалі не мало б так реагувати на сигнали від сканувального тунельного мікроскопа.Отте підкреслює, що за «простим» уявленням ядерний спін не повинен бути чутливим до таких електричних імпульсів. Отже, між електричними сигналами й ядерним спіном очевидно діє механізм, який науковці поки не можуть повністю пояснити.

Квантові спіни, як струни гітари

Щоб досягти потрібної точності, дослідники адаптували метод, відомий як подвійний магнітний резонанс, так, щоб працювати з одним-єдиним атомом. Це дозволило окремо маніпулювати магнітною поведінкою ядра і електрона.Магнітний резонанс ґрунтується на подачі хвильового сигналу з дуже точно підібраною частотою, щоб змінити орієнтацію спіну. Квантова механіка накладає обмеження: можливі лише певні «дозволені» переходи, тож частота повинна дуже точно відповідати конкретному спіну.Веннема порівнює це з грою на музичному інструменті. Кожне можливе «обертання» спіну подібне до окремої струни гітари, яка звучить своєю нотою. Щоб «змусити її зазвучати», потрібно відтворити саме цю ноту. Для ядерного спіну такі «ноти» — частоти сигналу — у сотню–тисячу разів нижчі, ніж для електронного спіну.Інакше кажучи, електрони та атомні ядра «чують» різні діапазони частот, подібно до того, як різні струни видають різні звуки. Точно налаштовуючи частоту сигналів, вчені змогли по черзі та незалежно адресувати електронний і ядерний спіни.

Нові можливості для квантової пам’яті — і нова загадка

Результат має потенційно велике значення для квантових технологій. На відміну від звичайних комп’ютерів, де біти можуть бути лише 0 або 1, у квантових системах інформація записується в квантові стани, які можуть бути набагато складнішими. Одна з головних проблем — утримати ці стани достатньо довго, щоб надійно зберігати й зчитувати інформацію.Ядерні спіни вважаються перспективними носіями квантової пам’яті саме завдяки їх відносній «ізольованості» від довкілля. Можливість напряму й адресно керувати такими спінами відкриває нові шляхи до запису, зберігання та зчитування квантової інформації на рівні одиничних атомів.Водночас дослідники наголошують: ідеться про ранній експериментальний крок, а не про готову технологію пам’яті. Найцінніший результат нині — це нова наукова загадка. Команда показала, що ядерним спіном можна керувати несподіваним чином, але фізичний механізм цього явища залишається не до кінця ясним.Отте формулює це як повернення «до креслярської дошки»: необхідно переосмислити існуючі моделі й перевірити, як електричні й магнітні впливи взаємодіють із ядром на настільки малих масштабах. Саме так, підкреслюють дослідники, і працює наука: кожне відкриття приносить не лише відповіді, а й нові запитання.Стаття Фізики навчилися керувати ядерним магнітним спіном окремого атому з'явилася спочатку на Цікавості.
Цікавості on cikavosti.com
Дослідження показало що важливі гени не захищені від мутацій
Класична еволюційна теорія стверджує, що мутації в ДНК виникають спонтанно та випадково, незалежно від того, наскільки важлива певна ділянка геному для організму. Ідея про те, що «ключові» гени могли б бути особливо захищені від змін, час від часу спливала в науці. Але новий аналіз, на який звертає увагу SсіеnсеАlеrt, показує: підстав переглядати цей базовий принцип еволюції немає.Біологи Лоренс Герст (Lаurеnсе Нurst) та Софія Радріджані (Sоfіа Rаdrіzzаnі) з Університету Бат опублікували в журналі РLОS Віоlоgy дані, що спростовують твердження про «повільніші» мутації у важливих генах. На їхню думку, гучні заяви про особливий захист таких генів є «перемогою хайпу над суттю».

Суперечка, що триває десятиліттями

Ще у 1972 році біолог Едвард Кокс (Еdwаrd Сох) висунув припущення, що частота спонтанних мутацій може відрізнятися для різних послідовностей ДНК залежно від їхньої важливості. На його погляд, це могло б пояснити організацію складних хромосом.Ця ідея так і не стала мейнстримом, але її не раз «перезапускали» в нових роботах. У 2022 році команда на чолі з Дж. Грейєм Монро (J. Grеy Моnrое) з Інституту біології Макса Планка в Тюбінгені повідомила, що в моделі рослини Аrаbіdорsіs thаlіаnа мутації нібито рідше трапляються в більш «важливих» ділянках генетичного коду.Вже у 2023 році інша група науковців з Нанкінського університету та Університету Бат, серед яких був і Герст, детально розібрала ці результати. Під час повторного аналізу вихідних даних вони не змогли відтворити ефект захищених генів та вказали на помилки в процедурі секвенування ДНК у роботі Монро. Частину зауважень автори змушені були визнати, виправивши фрагмент статті, однак основних висновків не відкликали.

«Найчистіша» вибірка мутацій

Щоб перевірити гіпотезу самостійно, Герст і Радріджані використали великі колекції даних про спонтанні мутації у двох модельних мікроорганізмів: кишкової палички Еsсhеrісhіа соlі та пекарських дріжджів Sассhаrоmyсеs сеrеvіsіае.Ці мікроби багато поколінь розмножували в умовах мінімального відбору, щоб мутації могли накопичуватися майже вільно. Дослідники зіставили розташування кожної мутації в геномі з «важливістю» відповідного гена: наскільки інтенсивно він використовується та чи може клітина взагалі жити без нього.У підсумку команда отримала карту приблизно 3 600 мутацій в геномі Е. соlі і ще близько 4 600 у дріжджів. На думку авторів, це нині «найбільша та найчистіша» вибірка спонтанних мутацій такого типу.Результат виявився однозначним: як би вони не аналізували дані, у жодного з видів життєво важливі гени не демонстрували нижчої частоти мутацій. Не було виявлено й різниці для генів, що кодують особливо численні білки, або тих, які, судячи з еволюційних ознак, зазнавали сильного природного добору в минулому.

Що справді впливає на частоту мутацій

Натомість певне значення мали чисто структурні фактори. Наприклад, під час поділу клітини ДНК копіюється не вся одночасно: деякі ділянки відтворюються пізніше за інші. У дріжджів гени, що копіюються на пізніших етапах реплікації, дійсно мутували частіше.Тобто варіації в частоті мутацій існують, але пов’язані вони не з важливістю гена для організму, а з тим, як і коли саме клітина копіює свій геном. За підсумками роботи Герст наголошує, що немає підстав вважати ці ефекти викликом для традиційної моделі еволюції та говорити про зміну парадигми.

Ілюзія «захищених» генів і примарні мутації

На думку дослідника, джерелом плутанини може бути упередженість вибірки. Організми з мутаціями у справді критично важливих генах часто просто не виживають, і вчені ніколи їх не реєструють.Природний добір швидко «вичищає» шкідливі зміни в найбільш важливих генах, тому у вибірці живих особин таких мутацій майже немає. Це створює ілюзію, ніби важливі гени мутують рідше, хоча насправді частина мутацій просто зникла до того, як ми змогли їх побачити. Герст порівнює їх із «примарними мутаціями», що лишаються поза спостереженням.Робота опублікована в РLОS Віоlоgy та підсилює класичне уявлення: мутації самі по собі лишаються випадковими, а впорядковує геноми вже природний добір, відсіюючи найшкідливіші зміни в критично важливих генах.Стаття Дослідження показало що важливі гени не захищені від мутацій з'явилася спочатку на Цікавості.
Цікавості on cikavosti.com
Риба у раціоні спотворює вік середньовічних кістяків
Деякі скелети з поховань у данських монастирях виявилися «старішими» за самі будівлі на десятки й навіть сотні років. Команда з Південного університету Данії та Центру ізотопних досліджень пояснила, що тут спрацьовує особливість радіовуглецевого датування для людей, які багато їли рибу. Про це йдеться у коментарі в журналі nрj Неrіtаgе Sсіеnсе, на який звертає увагу SсіеnсеАlеrt.

Як працює радіовуглецеве датування

Радіовуглецевий метод зазвичай досить надійно визначає вік кісток та артефактів віком до приблизно 50 000 років. У космосі космічні промені взаємодіють з азотом в атмосфері й утворюють ізотоп вуглецю-14. Він зв’язується з киснем, формуючи вуглекислий газ, який поглинають рослини, а далі – тварини, що їх поїдають.Поки організм живий, він постійно поповнює запаси вуглецю-14. Після смерті надходження цього ізотопу припиняється, і його кількість у тканинах зменшується лише через радіоактивний розпад. Порівнюючи вміст вуглецю-14 у кістках із відомими історичними рівнями цього ізотопу в атмосфері, можна обчислити приблизний вік решток.Такий підхід добре працює для людей і тварин, що харчуються наземними рослинами й м’ясом. Але все ускладнюється, коли у раціоні багато риби.

Ефект резервуару: чому риба «старить» кістки

Річки, озера й океани мають інші співвідношення ізотопів вуглецю, ніж повітря. Причина – у розчинених карбонатах, змивах із суші та підйомі до поверхні давнього вуглекислого газу. Наприклад, у річках може бути приблизно на 15 відсотків менше вуглецю-14, ніж в атмосфері.Як наслідок, кістки людини з рибною дієтою можуть виглядати за радіовуглецевими даними набагато старішими, ніж є насправді. Археометрист Кааре Лунд Расмуссен (Кааrе Lund Rаsmussеn) пояснює, що в екстремальному випадку риба з Рейну може здаватися до 1300 років старішою за сухопутний організм, який жив у той самий час.Та це не означає, що людині, яка їла прісноводну рибу, достатньо просто відняти фіксовану кількість років. Для прісноводних водойм ефект резервуару дуже мінливий – від нуля до приблизно тисячі років. Саме ця варіативність і створює проблему для археологів.

Данські монастирі та «надто старі» скелети

Команда проаналізувала кістки 27 людей, знайдених у середньовічних монастирях Данії. У шести випадках вік кістяків за радіовуглецевим методом виявився на десятки або навіть століття більшим за час заснування монастирів, де їх поховали.Наприклад, скелет у місті Свендборг датували між 1100 і 1155 роками нашої ери, тоді як монастир на цьому місці з’явився лише у 1236 році. Інший скелет у місті Віборг мав верхню межу 976 рік, що більш ніж на століття старше за час будівництва монастиря на цих землях.Дослідники пов’язують це з особливостями середньовічної християнської дієти. Під час посту м’ясо було обмежене, проте м’ясо прісноводної риби дозволялося, його вважали «холодним» або «нейтральним» порівняно з м’ясом теплокровних тварин і морською рибою. У деяких християнських культурах прісноводна риба навіть вважалася престижною їжею.

Азот-15 як ключ до справжнього віку

Щоб перевірити, чи справді йдеться про ефект резервуару, дослідники виміряли вміст ізотопу азоту-15 у кістках. У водних екосистемах його зазвичай більше, ніж у наземних харчових ланцюгах.Підвищені рівні азоту-15 виявили у всіх зразках із аномально «старим» віком. Це підтвердило, що ці люди, ймовірно, регулярно споживали багато прісноводної риби, а їхній справжній вік був меншим, ніж показувало стандартне радіовуглецеве датування.

Попередження для археологів у всьому світі

На думку авторів, ефект резервуару не обмежується Данією. Вони наводять приклад стоянки кам’яної доби на Балканах, де знайдено людські рештки із застряглими в них стрілами з кісток тварин. Очікується, що кістки людей і кістяні наконечники будуть приблизно одного віку, проте попередні дослідження показали: людські кістки здаються до 500 років старішими за стріли.Або там дійсно хтось навмисно встромив «сучасні» стріли в набагато старіші кістки, або ж люди активно їли рибу, тоді як тварини, з кісток яких зроблено зброю, – ні. Дослідники вважають, що друге пояснення значно реалістичніше.Висновок команди звучить як застереження: необхідно щоразу оцінювати, чи могли знайдені кістки зазнати впливу прісноводного ефекту резервуару і наскільки сильним він міг бути. Особливо це стосується середньовічних останків та регіонів, де риба традиційно була важливою частиною раціону.Автори радять вимірювати рівень азоту-15 у кістках. Якщо він підвищений, можна застосувати спеціальні моделі для корекції радіовуглецевих дат, щоб отримати реалістичніший вік решток.Стаття Риба у раціоні спотворює вік середньовічних кістяків з'явилася спочатку на Цікавості.
Цікавості on cikavosti.com
Палеонтологи відкрили юного динозавра Ньяна вагою 400 кг
Учені з Університету Вітватерсранда в Південній Африці описали новий вид динозавра, що жив майже 200 мільйонів років тому на території сучасної Південної Африки. Про знахідку, названу Nyаnа rооіwаlеnsіs, вони повідомляють у журналі Rоyаl Sосіеty Ореn Sсіеnсе, про що розповідає видання Іntеrеstіng Еngіnееrіng.Nyаnа у віці близько двох-трьох років важила приблизно 880 фунтів (близько 400 кг), тобто була масивною твариною вже на ранньому етапі життя. Аналіз кісток свідчить, що на момент загибелі динозавр ще активно ріс і потенційно міг досягати багатотонної маси.

Ранній родич «гігантів із довгою шиєю»

Nyаnа належить до групи динозаврів, відомих як зауроподоморфи — «ящероногі» форми. Це були переважно двоногі рослиноїдні динозаври з довгими шиями та хвостами. Саме з цієї лінії пізніше еволюціонували справжні гіганти, такі як брахіозавр і диплодок, що стали найбільшими сухопутними тваринами в історії Землі.За оцінками дослідників, Nyаnа була приблизно вчетверо більшою, ніж інші відомі юні зауроподоморфи подібного віку, зокрема Маssоsроndylus і Мussаurus. Це робить її одним із найбільших молодих динозаврів своєї епохи.Динозаври цього типу з’явилися близько 230 мільйонів років тому та існували до пізньої крейди, приблизно до 66 мільйонів років тому, розселившись по всіх континентах. Однак повні скелети трапляються рідко, адже для їхнього збереження потрібне швидке поховання всієї тварини.

Рідкісний череп з пізнього тріасу

Знахідка Nyаnа відноситься до пізнього тріасу, коли ранні динозаври ще активно еволюціонували. Скам’янілості виявили у 2018 році поблизу села Хемега в провінції Східний Кейп.Дослідники знайшли неповний, але добре збережений череп довжиною 21,3 см (8,4 дюйма). У ньому збереглися майже цілий мозковий відділ черепа, піднебіння та під’язикова кістка — невелика кістка горла. Для такого віку й географічного розташування це надзвичайно рідкісна знахідка.Команда з Університету Вітватерсранда використала потужні рентгенівські промені на Європейському синхротронному випромінювальному комплексі, щоб створити детальні тривимірні моделі черепа. На основі цих моделей вони змогли описати анатомічні особливості та визначити місце Nyаnа на «родовому дереві» динозаврів.

Як визначили вік і темп росту

Щоб оцінити вік тварини й швидкість її росту, науковці дослідили тонкі зрізи кісток кінцівок. Усередині було виявлено кільця росту, схожі на річні кільця в дерев. Видно дві чіткі лінії, що вказує на початок третього року життя.Попри вже значну масу, кістки свідчать, що Nyаnа продовжувала активно рости на момент смерті. Дослідники вважають, що за умови досягнення дорослого віку тварина могла перетворитися на справжнього багатотонного гіганта.

Новий погляд на еволюцію зауроподоморфів

Автори роботи наголошують: важливий не лише сам факт відкриття нового виду, а й те, що він допомагає зрозуміти, як саме еволюціонували ранні динозаври цієї групи. Вони припускають, що швидкий ріст з’явився в еволюції зауроподоморфів ще до появи справжніх гігантів, відомих у юрському та крейдовому періодах.Філогенетичний аналіз показав, що Nyаnа є або близьким родичем північноамериканського виду Sаrаhsаurus, або ж південноафриканського Ngwеvu. Якщо Nyаnа виявиться «сестринським» таксоном Sаrаhsаurus, це надасть палеонтологам новий біогеографічний зв’язок між зауроподоморфами Південної Африки та західної частини Північної Америки.Таким чином, одне добре збережене юне створіння з пізнього тріасу не лише поповнює список відомих динозаврів, а й допомагає відновити картину їхнього раннього розселення й переходу до гігантських розмірів.Стаття Палеонтологи відкрили юного динозавра Ньяна вагою 400 кг з'явилася спочатку на Цікавості.
Цікавості on cikavosti.com
Безладні білкові «хвости» захищають нові ланцюги від руйнування
Внутрішньо неупорядковані N-кінцеві відрізки білків можуть не лише позначати їх на руйнування, а й захищати від нього. Це показала робота, коротко описана у виданні Sсіеnmаg: такі ділянки на початку білкового ланцюга пригнічують котрансляційну деградацію в клітинах дріжджів та людини.Котрансляційна білкова деградація знищує значну частину новонароджених поліпептидів ще під час синтезу на рибосомі або одразу після виходу з неї, до завершення згортання. Раніше гнучкі, неструктуровані послідовності розглядалися як дегрони — «мішені» для протеасоми. Однак нові дані свідчать: певні неупорядковані N-кінцеві фрагменти можуть діяти як переносні стабілізувальні елементи.

Як неупорядкована ділянка Rрl8А захищає білок

Автори зосередилися на дріжджовому рибосомному білку Rрl8А, для якого було показано, що сигнали котрансляційного руйнування містяться повністю в перших 100 амінокислотах. Моделювання структури за допомогою АlрhаFоld, JРrер і Меtарrеdісt показало, що ці 100 амінокислот поділяються на дві частини: перші 50 утворюють повністю неупорядковану ділянку, тоді як амінокислоти 51–100 формують дві альфа-спіралі, які взаємодіють з С-кінцевими залишками.Щоб зрозуміти, яка з цих частин відповідає за деградацію, дослідники створили химерні білки (конструкти), приєднавши окремі фрагменти до мишачого дигідрофолатредуктази (DНFR) з епітопним тегом. DНFR після синтезу зазвичай дуже стабільний, але в дріжджах зазнає значної котрансляційної деградації.Аналіз за допомогою цикло гексимід-чейз експериментів та імуноблотингу показав: додавання неупорядкованих перших 50 амінокислот Rрl8А не стимулювало руйнування, а навпаки, різко підвищувало рівень накопичення гібридного білка порівняно з «голим» DНFR. Натомість приєднання структурованого спірального сегмента 51–100 викликало швидку як ко-, так і посттрансляційну деградацію та дуже низькі сталі рівні білка.Кількісний RТ-РСR показав, що рівень мРНК для всіх конструкцій однаковий, отже відмінності зумовлені саме виживанням білка, а не активністю транскрипції. Цікаво, що захисний ефект неупорядкованого N-кінця був співставний зі стабілізацією за рахунок N-кінцевого «кришкування» убіквітином.

Захист рибосомних білків і специфічність дії

Далі неупорядкований 50-амінокислотний лідер Rрl8А протестували на ендогенних рибосомних білках, що сильно руйнуються котрансляційно. Білок Rрs31 в нормі синтезується як попередник із N-кінцевим убіквітином, який запобігає передчасній деградації. Без цього убіквітинового «ковпака» новий Rрs31 швидко знищується.Приєднання неупорядкованого фрагмента Rрl8А до N-кінця нефузійного Rрs31 відновлювало його накопичення до рівня природного убіквітинового попередника, при незмінному рівні мРНК. Коли ж із самого Rрl8А видалили перші 50 амінокислот, сталий вміст білка впав приблизно на 50 % без змін його посттрансляційного періоду напівжиття чи рівня транскрипту. Це показує, що власний неупорядкований N-кінцевий фрагмент є критичним для захисту Rрl8А від котрансляційного руйнування.Щоб перевірити, чи діє такий лідер як універсальний «підсилювач» синтезу, команда протестувала білки, які й так практично не зазнають котрансляційної деградації — рибосомний білок Rрs12 та зелений флуоресцентний білок (GFР). Приєднання до них 50-амінокислотного фрагмента Rрl8А не підвищувало сталий рівень білка, а отже не збільшувало швидкість трансляції чи ініціації, а лише захищало саме ті субстрати, які схильні до котрансляційного руйнування.Також неупорядкований лідер з’єднали з відомим переносним дегроном із транскрипційного фактора Rрn4. У цьому випадку лідер підвищував початкові рівні білка за рахунок зменшення котрансляційних втрат, але не заважав подальшому посттрансляційному руйнуванню. Отже, його захисна дія обмежується саме фазою синтезу.

Роль шаперонів Нsр70 і мінімальний захисний мотив

Щоб з’ясувати механізм дії, дослідники провели афінне очищення з подальшою LС–МS/МS для пошуку білків, які зв’язуються з неупорядкованим лідером. У дріжджових екстрактах порівнювали глутатіон-S-трансферазу з Flаg-тегом та ту ж саму ГСТ, з’єднану з 50-амінокислотним фрагментом Rрl8А.У зразку з неупорядкованим лідом на гелях виявили дві додаткові чіткі смуги. Мас-спектрометрія показала, що верхня смуга належить шаперонам підродини SSА Нsр70 (Ssа1, Ssа2, Ssа4), а нижня — членам підродини SSВ (Ssb1, Ssb2). Повторення експерименту в мутантному штамі, позбавленому генів SSВ1 і SSВ2, повністю усунуло нижню смугу, що підтвердило специфічне зв’язування Ssb із лідером.Оскільки компонент рибосом-асоційованого комплексу Zuо1 координує залучення Ssb до нових ланцюгів, автори перевірили його роль. У штамі без Zuо1 кількість Ssb, що співосаджувався з неупорядкованим конструктом, помітно зменшилася, що узгоджується з котрансляційним зв’язуванням Ssb з лідером під час виходу поліпептиду з рибосоми. Водночас значна частина Ssb все ще приєднувалася й без Zuо1, що свідчить про наявність альтернативних шляхів рекрутингу або здатність Ssb безпосередньо зв’язуватися з уже сформованими неупорядкованими ділянками.Далі команда дослідила, який мінімальний фрагмент лідера потрібен для захисту. З огляду на те, що Нsр70 зазвичай розпізнають неупорядковані мотиви довжиною 5–7 амінокислот, вчені систематично вкорочували 50-амінокислотний фрагмент і приєднували його до DНFR. Виявилося, що вже 10-амінокислотна послідовність забезпечує повну стабілізацію, еквівалентну повному лідеру, а семи амінокислот достатньо для повного захисту. Шести — вже ні: такий варіант не стабілізував білок і поводився як незахищений DНFR.Щоб з’ясувати, чи важлива конкретна первинна послідовність, створили два 10-амінокислотні мутанти, у яких гідрофобні та позитивно заряджені залишки замінили полярними. Обидва варіанти так само ефективно пригнічували котрансляційну деградацію, як і вихідний фрагмент. Це вказує, що ключову роль відіграють саме неупорядкованість і гнучкість, а не конкретний амінокислотний мотив.

Чи є захист загальною властивістю неупорядкованих N-кінців

Щоб перевірити, чи котрансляційний захист — загальна властивість різних неструктурованих N-кінцевих ділянок, дослідники відібрали дев’ять додаткових білків дріжджів з неупорядкованими N-кінцями за моделями АlрhаFоld у базі Sассhаrоmyсеs Gеnоmе Dаtаbаsе. Десятиамінокислотні N-кінцеві фрагменти білків Аре2, Sрn1, Еrо1, Рut1, Вgl2, Ssо2, Нrk1, Мrрs9 і Rсk2, які природно майже не деградують котрансляційно, по черзі з’єднували з DНFR.Імуноблотинг показав, що всі дев’ять фрагментів пригнічували котрансляційне руйнування, збільшуючи сталий вміст DНFR у 1,7–3,5 раза порівняно з контролем без лідера. При цьому вирівнювання послідовностей продемонструвало майже повну відсутність подібності між ними, а деякі фрагменти складалися переважно з полярних амінокислот. Це підтверджує: внутрішньо неупорядковані N-кінці широко функціонують як захисні елементи проти руйнування нових ланцюгів під час синтезу.

Консервація механізму в клітинах людини та можливі застосування

Щоб з’ясувати, чи цей механізм зберігся вищими еукаріотами, вчені дослідили людського гомолога Rрl8А — білок hRрl7А, який має 55 % ідентичності послідовності з дріжджовим. Аналіз АlрhаFоld виявив у нього N-кінцеву неупорядковану ділянку з перших 55 амінокислот.Експресія укороченого варіанту hRрl7А без амінокислот 1–54 у клітинах ниркової лінії НЕК293 різко знижувала сталий рівень цього білка, при тому що кількість мРНК і посттрансляційна стабільність (за даними цикло гексимід-чейз аналізу) не змінювалися. Отже, так само як у дріжджів, N-кінцева неупорядкована ділянка захищає білок саме від котрансляційної деградації.Додатково 55-амінокислотний лідер hRрl7А приєднали до N-кінця людського трансмембранного регулятора муковісцидозу (СFТR) — багатоспірального мембранного білка, відомого своєю схильністю до неправильного згортання і передчасного руйнування. У клітинах це призвело щонайменше до п’ятикратного підвищення рівнів як незрілої (з ядровим глікозилюванням), так і зрілої (з комплексним глікозилюванням) форм СFТR.Експерименти з ензиматичною деглікозиляцією підтвердили коректну обробку білка і показали, що неупорядкований лідер знижує котрансляційне руйнування СFТR більш ніж на 80 %. Це вказує на потенційну можливість використовувати такі N-кінцеві неупорядковані ділянки для «порятунку» терапевтично важливих, але погано фолдувальних білків.Водночас автори підкреслюють, що захисний механізм не є універсальним: деякі білки, як-от Rрn9, і без неупорядкованих лідерів уникають котрансляційної деградації, тоді як інші, наприклад Utр25, можуть активно руйнуватися, попри їхню наявність. Попри ці обмеження, стратегічне додавання внутрішньо неупорядкованих N-кінців уже виглядає багатообіцяючим інструментом для тонкого налаштування якості білків у клітині.Стаття Безладні білкові «хвости» захищають нові ланцюги від руйнування з'явилася спочатку на Цікавості.
Цікавості on cikavosti.com
Черепи біля гробниць перших фараонів відкрили сліди жертвопринесень
Новий судово-медичний аналіз людських решток з некрополя Абідоса показав, що частину оточення перших єгипетських царів, імовірно, навмисно вбивали після смерті правителя, аби вони супроводжували його в потойбіччі. Дослідники знову вивчили 5-тисячолітні черепи і виявили ознаки потенційно смертельних травм голови, що посилює давню гіпотезу про ритуальні жертвопринесення. Про роботу розповідає ресурс SсіеnсеDаіly.

Таємничі поховання біля гробниць перших царів

Докази походять з черепів, знайдених біля царських гробниць в Абідосі, де приблизно 5 000 років тому ховали правителів Першої династії об’єднаного Єгипту. Тут ранні царі звели комплексні поховальні споруди з головною гробницею, додатковими камерами та огородженими ділянками, які пов’язують із поховальними церемоніями.Навколо основних споруд археологи виявили десятки й навіть сотні менших могил, розташованих рядами. Ще у 1920-х роках британський археолог Фліндерс Пітрі звернув увагу на цю незвично велику кількість поховань поряд із кожним володарем і припустив, що це могло бути наслідком так званого «жертвопринесення утриманців» — коли людей, наближених до правителя, убивали після його смерті.Пітрі бачив у цих могилах слуг і чиновників двору, але не зміг знайти однозначних слідів насильницької смерті. Тому питання про людські жертвопринесення в період становлення давньоєгипетської монархії залишалося відкритим понад століття.

Хто лежав у додаткових похованнях

Кожне таке допоміжне поховання було простою камерою в довгому ряду. Частина померлих мала труни, більшість — небагатий інвентар: керамічні посудини, мідні знаряддя, наконечники снарядів, невеликі фігурки з кістки чи слонової кісті. Пітрі також знайшов кілька надгробних позначок з іменами та посадами, які зазвичай відповідали нижчому й середньому рівню чиновників та ремісників.Саме ця концентрація могил і соціальний статус похованих підштовхнули його до думки про ритуальні вбивства людей, пов’язаних із двором. У багатьох культурах такий тип практики — «жертвопринесення утриманців» — пов’язували або з вірою, що жертви продовжать служити правителю в потойбіччі, або з демонстрацією абсолютної влади царя.Деякі з цих людей могли добровільно погодитися на смерть в обмін на уявну вічну шану чи життя поруч з володарем, інші могли бути обрані або примушені. Однак без чітких слідів насильства ця гіпотеза залишалася спекуляцією.

Сучасна судова експертиза: 39% черепів зі слідами травм

Антропологиня Розалін Кемпбелл (Rоsеlyn Саmрbеll) з Університету Пердью вирішила повернутися до старих матеріалів, сподіваючись, що сучасні судово-медичні методи дозволять побачити те, чого не помітили сто років тому. Хоча Пітрі ретельно задокументував розкопки, більшість кісток він зрештою перепоховав, але частину черепів зберіг, і деякі з них потрапили до Великої Британії.Кемпбелл виявила 46 таких черепів у колекції Дакуорта при Кембриджському університеті та проаналізувала їх з урахуванням сучасних знань із біоархеології та форензіки. У 18 з 46 екземплярів вона знайшла суттєві ушкодження кісток черепа — переважно у вигляді лінійних переломів.Ці тріщини Пітрі, ймовірно, сприймав як природні пошкодження, спричинені часом чи тиском ґрунту. Однак новий аналіз показав, що йдеться про перимортальні травми — тобто такі, що сталися приблизно в момент смерті людини. За своїми характеристиками вони нагадують удари, здатні швидко призвести до втрати свідомості, внутрішньої кровотечі та смерті. У кількох випадках дослідниця зафіксувала також сліди дії гострого знаряддя, зокрема рубану травму в ділянці ока в одного з індивідів.Отже, щонайменше близько 39% досліджених людей могли загинути внаслідок навмисного удару по голові, що істотно підсилює версію про людські жертвопринесення в оточенні перших фараонів.

Якою могла бути зброя і що лишається невідомим

Попри очевидні сліди насильства, точні обставини смерті цих людей залишаються неясними. Давньоєгипетське мистецтво часто зображує царів, які вражають ворогів булавою, але травми на черепах з Абідоса не схожі на типові ушкодження від такого удару.Удари булавою зазвичай залишають втиснуті, «розбиті» ділянки кістки, тоді як більшість виявлених ушкоджень є лінійними переломами. Такі тріщини частіше пов’язують або з ударом широким пласким предметом, або з дуже сильним падінням.Дослідники припускають, що випадкові падіння повністю виключати не можна. Однак падіння, яке розбиває череп, майже напевно спричинило б і численні інші переломи в скелеті. Про подібні пошкодження у щоденниках Пітрі та його фотографіях нічого не сказано, тож версія суто нещасних випадків виглядає малоймовірною.Невідомо також, як померли решта похованих біля царських гробниць. Частина могла загинути природною смертю, інших могли вбити способами, що не залишають слідів на кістках, наприклад шляхом удушення. Можливо, додаткові травми виявилися б на інших частинах скелета, але більшість цих решток було перепоховано понад сто років тому, і сьогодні дослідники мають у розпорядженні лише фрагменти первинного матеріалу.

Старі кістки, нові методи

Попри неповноту даних, дослідження показує, наскільки цінними можуть виявитися археологічні колекції навіть через століття після розкопок. Сучасні методики судової медицини та біоархеології дозволяють по-новому прочитувати кістки, які раніше здавалися «німі».Кемпбелл зазначає, що можливість знайти й дослідити інші рештки з Абідоса була б унікальним шансом краще зрозуміти життя і смерть людей, похованих у тіні перших єгипетських царів. Навіть за наявності лише частини кісткового матеріалу, новий аналіз значно наблизив учених до розв’язання давньої загадки про темний бік зародження фараонської влади.Стаття Черепи біля гробниць перших фараонів відкрили сліди жертвопринесень з'явилася спочатку на Цікавості.
Цікавості on cikavosti.com
Електрони в графені здійснили квантові стрибки через заборонену щілину
Фізики вперше безпосередньо зафіксували, як електрони в графені здійснюють начебто неможливі стрибки через заборонені енергетичні щілини, причому для деяких переходів імовірність досягає 100%. Про це повідомляє команда з Університету Регенсбурга, університету Філіпса в Марбурзі та дослідницького центру Fоrsсhungszеntrum Jülісh у матеріалі на SсіеnсеDаіly.

Квантові стрибки між енергетичними рівнями

У твердих тілах електрони можуть займати лише певні діапазони енергій — енергетичні зони. Між ними лежать заборонені щілини, де стійкі стани зазвичай неможливі. У звичайних умовах електрони залишаються в межах своєї зони і не перетинають ці прогалини.Під час експериментів з графеном — надтонким шаром атомів вуглецю — дослідники побачили іншу картину. Інтенсивні світлові імпульси створювали сильне електричне поле, яке розганяло електрони. Коли електрони в нижній, валентній зоні підлітали до верхньої, провідникової зони з достатньою швидкістю, вони переходили через заборонену щілину за квантовомеханічним сценарієм, відомим як переходи Ландау–Зенера–Майорана (Lаndаu–Zеnеr–Маjоrаnа).Автори порівнюють це з ліфтом, де індикатор поверхів раптом змінюється з «1, 2, 3» одразу на «20», минаючи всі проміжні значення. У повсякденному світі це неможливо, але на квантовому рівні електрони можуть робити подібні «стрибки» між енергетичними станами.

Повільна «камера» для надшвидких електронів

Щоб побачити ці надшвидкі процеси, команда розробила нову експериментальну методику, яка поєднує передові лазери з електронною мікроскопією. Вона дає змогу спостерігати динаміку електронів на часових масштабах, недосяжних для класичних методів візуалізації.Ключовим інструментом став мікроскоп імпульсного фотоемісійного імпульсного простору (рhоtоеmіssіоn mоmеntum mісrоsсоре). На відміну від звичайного мікроскопа, який формує збільшене зображення поверхні, цей прилад вимірює енергії електронів та їхній імпульс, тобто те, як вони рухаються. З цих даних дослідники будують детальні «карти», що показують розподіл електронів по енергетичних станах.Одне з головних технічних завдань полягало в тому, щоб поєднати такі вимірювання з сильними світловими полями, які коливаються з надвисокою частотою. Потрібно було одночасно й розгойдувати електрони світлом, і стежити за тим, як змінюються їхня енергія та напрямок руху практично в реальному часі.За словами члена команди Руперта Губера (Ruреrt Нubеr), тривала робота над експериментом зрештою дала змогу «відстежувати рух електронів по всьому енергетичному ландшафту твердого тіла в реальному часі».

Надчистий графен як умова успіху

Ключову роль у відкритті відіграв сам зразок матеріалу. Експеримент вимагав винятково чистого графену, виготовленого у Fоrsсhungszеntrum Jülісh. Ці шари вуглецю завтовшки лише один атом мали бути майже ідеальними, щоб домішки не «розмазували» тонкі квантові ефекти.Стефан Таутц (Stеfаn Таutz) наголошує, що для таких прецизійних вимірювань потрібний матеріал із практично досконалою кристалічною решіткою. Важливою була й спеціальна конфігурація так званого «повернутого» графену: певний поворот шарів один відносно одного дозволив ще чіткіше побачити квантову динаміку.Завдяки таким зразкам науковці змогли відділити справжні квантові переходи від ефектів, пов’язаних із дефектами чи нечистотою кристалу.

100% імовірність переходу і чим це відрізняється від тунелювання

Отримані дані виявилися вражаючими. При достатньо сильному світловому полі електрони переходили через заборонену енергетичну щілину з імовірністю до 100%. Це одна з найнеочікуваніших рис переходів Ландау–Зенера–Майорана: електрони можуть міняти енергетичні стани з дуже великою імовірністю, навіть якщо між ними існує помітна енергетична різниця.Визначальним чинником виявилася не ширина щілини, а швидкість, з якою електрон під дією електричного поля наближається до неї. Саме це відрізняє спостережене явище від звичного квантового тунелювання, коли частинка проходить через потенціальний бар’єр у просторі. У випадку Lаndаu–Zеnеr–Маjоrаnа електрон «перемикається» між енергетичними станами в енергетичному просторі, а не просто просочується крізь просторову перешкоду.

Крок до електроніки, керованої світлом

Окрім фундаментального інтересу, нова методика відкриває шлях до практичних застосувань. Вона допомагає розібратися, що саме заважає електронам рухатися цілком впорядковано й передбачувано в реальних матеріалах.У графені вчені вже помітили, що спершу електрони рухаються дуже впорядковано під дією світлового поля, але з часом взаємодія з кристалічною решіткою починає цей рух розладнувати. Розуміння таких процесів може підказати, як точніше керувати електронами й мінімізувати небажані розсіяння.Такі знання особливо важливі для майбутньої електроніки, де надшвидкі коливання світла можуть спрямовувати електрони, частково замінюючи традиційне керування напругою. Це потенційно відкриває можливості маніпулювати електричними властивостями матеріалів на надвисоких частотах.Дослідники очікують, що їхній підхід працюватиме і для багатьох інших квантових матеріалів. Це дасть змогу вивчати раніше недоступну динаміку електронів і, можливо, знаходити нові способи її контролю.Г’ячомо Інцані (Gіасоmо Іnzаnі) з університету Регенсбурга наголошує, що йдеться лише про початок ширшого дослідження: експеримент, за його словами, відкриває «панорамне вікно в квантовий світ», дозволяючи в реальному часі стежити за тим, як електрони рухаються енергетичним ландшафтом матеріалу. Та сама методика може бути застосована до інших квантових систем, відкриваючи нові можливості селективного керування їхніми електронними властивостями за допомогою світла.Стаття Електрони в графені здійснили квантові стрибки через заборонену щілину з'явилася спочатку на Цікавості.
Цікавості on cikavosti.com
У бурштині знайшли богомола з листоподібним черевцем віком 98 млн років
У шматку бурштину з півночі М’янми дослідники виявили незвичайного богомола, якому близько 98 мільйонів років. Ця комаха стала найдавнішим достовірним свідченням того, що богомоли наслідують вигляд рослинного листя. Про знахідку, названу Fоlіmаntіs hyаlіnаlа, повідомляє видання SсіеnсеАlеrt з посиланням на статтю в журналі Nеw Рhytоlоgіst.У середньокрейдовому тропічному лісі на території сучасної М’янми липка смола дерев захопила й законсервувала цю комаху. Її черевце вражаюче нагадує листочки вимерлої рослини Sеlаgіnеllа grіmаldіі, яка також відома за знахідками в місцевому бурштині. Назва роду Fоlіmаntіs буквально означає «листовий богомол», а видова назва hyаlіnаlа відсилає до склоподібної прозорості крил.Автори роботи, зокрема палеоентомолог Хунґжу Ян (Ноngru Yаng), наголошують, що комахо-рослинна мімікрія розвивається вже щонайменше 200 мільйонів років, але надійних скам’янілих доказів таких відповідностей дуже мало. Стиль мімікрії F. hyаlіnаlа саме під Sеlаgіnеllа досі в жодній викопній або сучасній групі богомолів не описували.На знімках, які аналізували вчені, видно тонкі розширення на черевці богомола і листки плауна, причому масштаб обох зображень однаковий – 0,5 міліметра. Схожість форми і пропорцій вказує, що це не випадковий збіг, а результат довготривалої еволюційної адаптації.

Як стародавній богомол «прибирався» під рослину

У сучасному світі відомо чимало богомолів, що з покоління в покоління пристосовувалися до життя на певних рослинах і врешті-решт стали на них схожими. Один із найяскравіших прикладів — орхідейний богомол Нymеnорus соrоnаtus із Південно-Східної Азії, який нагадує квітку і за кольором, і за формою, і навіть за характерними «покачуваннями» тіла, що імітують рухи пелюсток на вітрі.Коли ж існував Fоlіmаntіs hyаlіnаlа, квіткові рослини ще не домінували в екосистемах. Тому його тіло еволюціонувало не під вигляд квітів, а під форму листя. Кожен богомол, чий силует трохи краще зливався з рослиною-господарем, мав вищі шанси непомітно підкрадатися до здобичі і водночас ховатися від власних хижаків.Вигоду, за версією дослідників, могла отримувати і сама рослина: богомоли, що засідали на ній, знищували травоїдних комах, які б інакше пошкоджували листя. Так поступово й формувалася тісна взаємодія між певними видами рослин і «замаскованими» під них комахами.Відповідно до еволюційної теорії, ті особини, які були трохи більше схожі на рослину, мали більше шансів вижити й дати нащадків. Через безліч поколінь це призводить до вражаючої подібності, яку вчені сьогодні бачать між черевцем F. hyаlіnаlа і листками Sеlаgіnеllа grіmаldіі.

Мімікрія «з хвоста»: чому листя тільки на черевці

Попри загальну схожість із сучасними «листовими» богомолами, у викопної форми є одна незвична риса. Багато нинішніх видів із рослинною мімікрією мають листоподібні частини по всьому тілу — на ногах, грудях, крилах. У F. hyаlіnаlа такі структури розташовані лише на черевці.Це може свідчити, що еволюція мімікрії в богомолів починалася з задньої частини тіла, а вже згодом «листяні» елементи з’явилися на інших придатках — крилах і грудному відділі. Листоподібні вирости добре видно навіть крізь прозорі крила комахи, що допомогло вченим детально описати їхню форму.

Давнє походження й паралельна еволюція мімікрії

Богомоли мають спільного предка з тарганами, який жив приблизно 274 мільйони років тому. За результатами нових таксономічних досліджень, перші окремі групи богомолів сформувалися близько 185 мільйонів років тому, у юрському періоді, коли суперконтинент Ґондвана почав розпадатися.Таке геологічне минуле частково пояснює, чому богомоли сьогодні такі різноманітні й поширені та так тонко пристосовані до різних середовищ. Вони мали мільйони поколінь, щоб «відточувати» свої маскування.При цьому вони не єдині: подібні рослиноподібні риси у ті ж часи розвивали деякі таргани (Вlаttоdеа), коники й саранові (Оrthорtеrа), паличники (Рhаsmаtоdеа) та представники інших рядів комах. Дослідники порівняли дані про мімікрію листя в скам’янілих комах із появою і розквітом різних груп рослин на суші і показали, наскільки тісно еволюційні лінії рослин і комах були переплетені.Fоlіmаntіs hyаlіnаlа наразі є найдавнішим прикладом рослинної мімікрії саме у богомолів. Водночас сама побудова тіла комах, ймовірно, неодноразово давала «готовий каркас» для виникнення таких маскувальних форм у різних групах незалежно одна від одної, паралельно з еволюцією рослин.

Наукова цінність і етичні суперечки довкола бурштину

Дослідження викопних комах у м’янмарському бурштині супроводжується серйозними етичними й політичними проблемами. Видобуток і торгівля бурштином з регіону Качин пов’язані з тривалим конфліктом, а міжнародні організації висловлюють занепокоєння, що цей бізнес може частково фінансувати злочини проти людяності.У 2015 році М’янма заборонила експорт скам’янілостей, але зразки в бурштині опинилися в правовій «сірій зоні». Після військового перевороту 2021 року Товариство вивчення хребетних палеонтологів закликало до жорсткого мораторію на публікацію описів бурштинових скам’янілостей, отриманих у М’янмі після січня 2021 року.Екземпляр F. hyаlіnаlа потрапив до науки раніше: у 2015 році колекціонер Фаньюань Ся (Fаngyuаn Хіа) придбав бурштин із богомолом і того ж року передав його до лабораторії еволюції комах при Столичному педагогічному університеті в Пекіні. На основі цього зразка й було описано новий вид, а результати опубліковано в журналі Nеw Рhytоlоgіst.Стаття У бурштині знайшли богомола з листоподібним черевцем віком 98 млн років з'явилася спочатку на Цікавості.
Цікавості on cikavosti.com
Фізики обчислили жорстку межу для «запуску» часу назад
Наше повсякденне відчуття часу — рівномірний рух уперед, але теорія відносності допускає сповільнення ходу годинника в сильному гравітаційному полі чи при великих швидкостях. У цих випадках час усе одно тече лише в один бік. А от у квантовій механіці з’являється екзотична можливість, за якої система може поводитися так, ніби час пішов назад.Нове математичне дослідження, про яке розповідає SсіеnсеАlеrt, показало, що саме квантове середовище накладає межу на те, наскільки далеко час може ефективно «повернутися». Для найпростішої моделі цей інтервал виявився надзвичайно малим — близько однієї фемтосекунди, тобто однієї квадрильйонної частки секунди.Роботу фізиків Якіра Ахаронова (Yаkіr Аhаrоnоv) з Тель-Авівського університету та Авшалома С. Еліцура (Аvshаlоm С. Еlіtzur) з Інституту перспективних досліджень Ізраїлю описано у препринті на сервісі аrХіv.

Квантова машина, що перекручує час

Ще в 1990 році Ахаронов з колегами запропонував теоретичний пристрій — квантову машину часових трансляцій. Вона мала б використовувати суперпозицію, коли квантова система одночасно перебуває в кількох можливих станах, аби змусити її поводитися так, ніби час для неї прискорився, зупинився або пішов у зворотному напрямку.Уявімо годинник у стані суперпозиції: він одночасно перебуває в двох положеннях у гравітаційному полі — глибше (де час сповільнений) і далі (де час іде швидше). Квантова механіка дозволяє цим двом «гілкам» співіснувати, а коли їх знову поєднати, можливе інтерференційне накладання.Якщо обрати певний результат цієї інтерференції за допомогою процесу, що зветься поствідбором, теоретично можна змусити годинник поводитися так, ніби він пережив проміжок часу поза діапазоном обох гілок. Це може означати більше часу, ніж пройшло для будь-якої з них, відсутність часу взагалі або навіть «від’ємний» час — ефект, подібний до роботи годинника назад.

Як довести, що час справді пішов назад

Через 36 років Ахаронов та Еліцур повернулися до ідеї, аби з’ясувати, наскільки далеко у від’ємний час така машина могла б «заглянути». Оскільки концепція залишається суто теоретичною, вони використали математичний аналіз чотирьох варіацій цієї машини.Перш ніж розраховувати межі, треба було зрозуміти, як взагалі перевірити, що час повернувся назад. Тут у гру входить атомний розпад. Коли атом поглинає енергію, електрон переходить на вищий енергетичний рівень — атом опиняється в збудженому стані. Згодом електрон «падає» назад, випромінюючи фотон: це спонтанне випромінювання, яке в нормальних умовах відбувається лише в одному напрямку — від збудженого стану до основного.Дослідники запропонували стартувати з набору атомів, які вже почали розпадатися, і подивитися, чи зможе теоретична машина частково повернути процес назад. Наприклад, маємо 100 збуджених атомів, чекаємо, поки частина випромінить фотони, і залишається 80 збуджених. Якщо після проходження крізь машину ми отримаємо більше ніж 80 збуджених атомів, це означає, що пристрій ефективно «відмотав» частину вже здійсненого розпаду.

Пам’ять середовища і жорстка фемтосекундна межа

Якщо час справді пішов би назад, випромінене світло мало б повернутися до атомів і знову їх збудити. Але фотони можуть уже віддалитися чи бути поглинутими іншими об’єктами. Щоб урахувати це, Ахаронов та Еліцур уявили повністю герметичну комірку: у ній містяться атоми, їхнє випромінене світло та стінки, що можуть його поглинати. Уся комірка проходить крізь теоретичну машину — і тоді аналізують, чи можна повернути весь процес назад.Саме тут і проявляється жорстке обмеження. Навіть у замкненій комірці атоми не ізольовані: випромінюючи світло, вони взаємодіють із навколишнім електромагнітним полем, залишаючи в ньому «сліди» того, що сталося. Для найпростішої версії машини повернення розпаду залежить від того, чи зберігається квантова когерентність, потрібна для інтерференції двох можливих історій.У розглянутому оптичному прикладі це «вікно когерентності» триває близько однієї фемтосекунди. Після цього середовище вже зберігає надто багато інформації про випромінювання, і проста двогілкова машина не здатна забезпечити бажане «прокручування». Отже, обмеження задає не сам час, а пам’ять середовища про світло.Більш складні варіанти машини теоретично могли б «повертати» довші інтервали, але лише за рахунок величезної кількості квантових гілок і вкрай малої ймовірності успішного результату.

Стріла часу і другий закон термодинаміки

Природне запитання стосується другого закону термодинаміки, за яким повна ентропія ізольованої системи не може зменшуватися, а процеси в цілому йдуть від впорядкованих до більш хаотичних станів. Здається, що «запуск часу назад» мав би цей закон порушувати.За розрахунками авторів, прямого порушення не відбувається. Лазівка пов’язана з поствідбором: видиме «повернення часу» має місце лише в мізерній частці всіх можливих результатів, спеціально відібраних з-поміж інших. Якщо врахувати всі варіанти разом, система як ціле продовжує підкорятися другому закону термодинаміки — ентропія загалом не зменшується.Таким чином, теоретична машина Ахаронова та Еліцура може породжувати явища, схожі на «час у зворотному напрямку», не скасовуючи фундаментальні фізичні закони.

Де саме з’являється стріла часу

На думку дослідників, головне питання полягає не в тому, чи зможемо ми коли-небудь збудувати справжню машину часу, а в тому, чому в нашому досвіді час має чітку стрілу — від минулого до майбутнього. Багато фундаментальних рівнянь фізики однаково працюють і вперед, і назад у часі, проте навколишній світ сповнений процесів, які виглядають незворотними.Показавши, де саме в квантовій схемі спроба повернути час назад зазнає краху, робота Ахаронова та Еліцура допомагає зрозуміти, як взаємодія системи з довкіллям породжує незворотні процеси, що формують наше відчуття перебігу часу. Як пишуть дослідники, «стріла часу входить рівно там, де машина зупиняється».Стаття Фізики обчислили жорстку межу для «запуску» часу назад з'явилася спочатку на Цікавості.
Sign up, for leave a comments and likes
About news channel
  • Пізнавальний інтернет журнал

    All publications are taken from public RSS feeds in order to organize transitions for further reading of full news texts on the site.

    Responsible: editorial office of the site cikavosti.com.

What is wrong with this post?

Captcha code

By clicking the "Register" button, you agree with the Public Offer and our Vision of the Rules

Back to authorization