Еспресо

Надзвичайно складна ситуація: в теперішній фазі дипломатичне врегулювання російсько-української війни навряд чи можливе. Під час перемовин у Стамбулі російська сторона продемонструвала свій ультиматум, понизила ранг свого представництва до рівня Мединського, який виконував певну технічну роль. Росіяни починають вкотре по-звірячому бити по наших містах, що демонструє їхню неготовність до перемовин. Вони були готові висунути свій ультиматум для того, щоб продовжувати літню наступальну кампанію. Яке ваше відчуття теперішнього дипломатичного моменту, чи він взагалі прогнозований?Що ж, я вже багато місяців залишаюся песимістом щодо перспектив дипломатичного врегулювання війни з однієї простої причини: Україна не готова капітулювати, а Володимир Путін наполягає саме на її капітуляції. Між цими двома позиціями неможливо знайти компроміс.Попри те, що у Вашингтоні та інших західних столицях останнім часом зростає спокуса вдаватися до магічного мислення, спекулюючи на темі можливої угоди, яку нібито зможе укласти президент Трамп, реальність залишається незмінною: Росія продовжує прагнути підпорядкувати Україну, знищити її суверенітет, а Україна рішуче відмовляється це прийняти. Вона не має наміру капітулювати перед Росією.Хотів би вас розпитати про дві гри. Одна гра, яку провадить теперішня американська адміністрація. Трамп намагався втягнути росіян в переговорний процес, до Москви відряджали Стіва Віткоффа з пропозиціями та великими дискусіями. І Вашингтон демонстрував певні приязні сигнали до Путіна. З другого боку, очільник РФ також провадив свою дуже хитру дипломатичну, спецслужбістську гру стосовно президента США та нової американської адміністрації. Але ми бачимо, що все впирається у неготовність Путіна застосовувати певні дипломатичні моделі поведінки, він ставить лише на війну. На вашу думку, як зараз буде формувати свою позицію американська адміністрація та президент Трамп?Адміністрація Трампа намагалася знайти дипломатичне вирішення, діючи всупереч логіці та здоровому глузду. Вона чинила тиск на Україну, намагаючись водночас задобрити Росію, обіцяючи зняття санкцій, послаблення міжнародного тиску, відновлення економічних зв’язків і перезапуск дипломатичних відносин між США та Росією в майбутньому. Як я вже зазначав, ця стратегія зазнала невдачі.Основи дипломатичної взаємодії між Україною та Росією є надзвичайно простими: Росія вимагає підкорення України, а Україна відмовляється капітулювати. І тому, якими б не були зусилля адміністрації Трампа змусити Україну поступитися, не вірю, що їй вдасться перезапустити відносини з Росією. Вірю президенту Трампу, що саме це є його пріоритетною метою. Проте не вважаю, що ця мета є досяжною.Все більше американських конгресменів, і демократів, і республіканців, розчаровані таким підходом. Вони усвідомлюють, що Путіна звинувачено Міжнародним кримінальним судом у воєнних злочинах, що Росія є агресором у цій війні і що Сполучені Штати повинні підтримувати Україну в пошуках справедливого й довгострокового вирішення. Для цього необхідна не лише додаткова допомога, а й певна форма перемоги України на полі бою.Для нашої перемоги нам потрібні відповідні засоби – далекобійні ракети та системи для стримування російської агресії. Кілька днів тому українські спецслужби здивували не лише нашого ворога, а й наших американських та європейських друзів. СБУ провела надзвичайну ювелірну роботу, йдеться про ураження частини ядерної тріади РФ, дрони атакували російську стратегічну авіацію. Ніхто цього не чекав, а ми це зробили, продемонструвавши, що Україна має карти. Але для перемоги ми потребуємо підсилення певних далекобійних систем. Чи взагалі є вірогідним те, що адміністрація Трампа втомиться від російської брехні та піде на якісь радикальніші та серйозніші кроки?Ви абсолютно праві: Україна має чимало сильних сторін, і на її боці — інноваційність, рішучість і винахідливість. Попри відсутність повноцінно функціонуючого військово-морського флоту, Україна змогла нейтралізувати майже весь Чорноморський флот Росії.Попри значну нерівність у повітрі, коли її військово-повітряні сили поступаються російським повітряно-космічним силам, Україна успішно позбавила Росію переваги в небі над власною територією. Ключовий виклик полягає в тому, як перенести цю асиметричну перевагу на сухопутний театр бойових дій.У цьому ви теж маєте рацію. Можливості для завдання ударів на великі відстані, застосування безпілотників, протипіхотних мін та інноваційної тактики відіграватимуть вирішальну роль у досягненні успіху України.Однак я не став би покладати великі надії на те, що робитиме адміністрація Трампа. Наразі ініціатива перебуває в руках європейських держав.Вони мають можливість заарештувати заморожені російські активи, які знаходяться під їхньою юрисдикцією, і спрямувати ці ресурси як на інвестування в динамічну та інноваційну оборонно-промислову базу України, так і на розширення власних виробничих потужностей у сфері оборони — тих самих потужностей, які стануть критично важливими для забезпечення так званої стратегічної автономії Європи в майбутньому.Якщо це справді їхня мета, то вони мають продемонструвати на ділі, що володіють політичною волею: мобілізувати ці кошти, інвестувати у власне оборонне виробництво, підтримати оборонний сектор України, а потім, можливо, уклавши угоду з адміністрацією Трампа, отримати доступ до окремих високотехнологічних оборонних рішень зі США. Це виглядає як логічний і прагматичний наступний крок. Проте на цьому етапі все справді залежить від Європи.Дональд Трамп кілька разів казав, що він, в разі чогось, збирається виходити з перемовин. Щоб це означало і для нас, і для Росії? Як так сталося, що теперішня американська дипломатична місія перетворилася з місії країни, яка допомагає Україні, в місію перемовника? Можливо, США в певний момент були б готові повернутися до свого старого ставлення щодо російської агресії – допомогти Україні у військовий спосіб відстояти свою незалежність і суверенні кордони?Ви маєте рацію: адміністрація Трампа позиціює себе як посередника між Росією та Україною, що суттєво відрізняється від підходу адміністрації Байдена, яка послідовно підтримувала Україну та прагнула забезпечити їй якомога сильніші позиції на будь-яких можливих переговорах. Наразі я не став би затамувавши подих очікувати, що адміністрація Трампа змінить свою позицію.На мій погляд, у її основі лежить бажання перезавантажити відносини з Росією. Це, як мені здається, є головним геополітичним імперативом або навіть стратегічною метою адміністрації Трампа. Саме цим пояснюється її нинішній підхід до України, який вона демонструє останні п’ять місяців.Те, що потенційно може змінити цю ситуацію, — це тиск з боку республіканських членів Конгресу, особливо тих, хто не бажає миритися з тим, що Сполучені Штати залишаються осторонь і не підтримують жертву широкомасштабної агресії з боку авторитарної і диктаторської держави, якою є Росія.І тому, на мою думку, з часом ми можемо побачити зрушення, і певні ознаки цього вже помітні — зокрема, у вигляді ухвалення законопроєкту сенаторів Грема та Блюменталя щодо санкцій проти Росії. Цей законопроєкт знаменує початок руху в Конгресі, який подає чіткий сигнал адміністрації про те, що нинішня траєкторія є неприйнятною.Втім, між поточним станом справ і запровадженням справді жорстких санкцій проти Росії ще залишається чимала відстань. Саме тому, відверто кажучи, вважаю, що зараз м’яч на полі європейських країн — саме їм варто зробити наступний крок. Я б не покладав великих очікувань на те, що адміністрація США найближчим часом зробить рішучі кроки на підтримку України.Попри наявність 3,8 мільярда доларів у так званих президентських фондах і ще 9 мільярдів доларів у фондах безпекової допомоги Україні, які можна було б спрямувати вже сьогодні, якщо буде ухвалене відповідне політичне рішення, я б усе одно не сподівався на це.Справжнє питання зараз полягає в тому, чи зможуть європейські держави нарешті активізуватися і використати заморожені російські активи для реальної підтримки України — не в майбутньому, а вже сьогодні.Де закінчується терпіння президента Трампа, коли мова йде про глобальні речі? Він розірвав відносини з Ілоном Маском, сказав, що Путін – аbsоlutеly сrаzy, геть божевільний. Дональд Трамп радше всього може змінювати своє ставлення до ситуації, коли його починає припікати. Якщо ми говоримо про кардинальну зміну політики Трампа, то які ще злочини має зробити Путін, щоб і американці зрозуміли, що очільник РФ знущається не з переговорів, а з президента Трампа? Путін виставляє на посміховисько саме президента США не перед європейцями та Україною, а перед обличчям неконтрольованої поведінки Китайської Народної Республіки.Очевидно, що на міжнародній арені розгортається подвійна гра.Особисто я не надаю великої ваги гучним заявам президента Трампа на кшталт "Зупиніть Володимира" чи "Путін остаточно з’їхав з глузду". Ці фрази виглядають як риторика, розрахована виключно на внутрішнього виборця. Але врешті-решт, значення мають не слова, а дії. А жодних реальних дій з боку цієї адміністрації, спрямованих на те, щоб завдати Росії бодай якихось відчутних втрат, ми досі не побачили.І це попри те, що війна залишається надзвичайно кривавою протягом останніх п’яти місяців, відколи ця адміністрація перебуває при владі, не кажучи вже про попередні роки систематичних порушень прав людини, воєнних злочинів і злочинів проти людяності. Те, що відбувається в Україні, не викликає жодних сумнівів: це спроба імперської держави жорстоко підкорити свого сусіда, використовуючи методи, які давно мали б бути залишені в минулому.Адміністрація Трампа це чудово розуміє. Було б наївно очікувати і спостерігати, які ще звірства повинні статися, щоб змусити її змінити курс. Значно реалістичніше припустити, що вона продовжуватиме дотримуватися обраної лінії. Якби я був українським дипломатом, я звернувся б до європейських держав із закликом діяти активніше в нинішніх обставинах і сприяти зміні підходу.Підстав сподіватися на кардинальну зміну позиції адміністрації Трампа щодо конфлікту вкрай мало. Віцепрезидент Джей Д. Венс відкрито заявив, що, на його думку, для України не існує шляху до перемоги. Такий висновок є абсолютно безпідставним. Шлях до української перемоги існує, але для його реалізації необхідні сталі ресурси та непохитна підтримка з боку західних партнерів.Попри це, така оцінка залишається офіційною позицією нинішньої адміністрації.Я хотів би розпитати вас про дуже дивну поведінку американської адміністрації, пов'язану з неприсутністю шефа Пентагона Піта Гегсета на засіданні "Рамштайн". Хоч і пояснювали, що був присутній спеціальний представник США, але ж шефа Пентагону не було. Слід сказати, що попередній міністр оборони Сполучених Штатів був на засіданнях у форматі "Рамштайн". Якщо говорити про оборонну підтримку з боку США, чи нема такого побоювання, що може бути накладене вето на продаж американського озброєння нашим європейським друзям для того, щоб вони передавали його Україні? Чи це неможливий розвиток подій?Я вважаю, що ситуація з засіданням у форматі Рамштайн і тим, що міністр оборони США навіть не з'явився на засіданні контактної групи з питань оборони України, говорить сама за себе.Якщо нинішня адміністрація США фактично не готова підтримувати Україну власними ресурсами і закликає Європу взяти на себе більшу відповідальність за безпеку на континенті, то вона хоча б повинна продовжувати лідерство в Рамштайнському форматі, щоб заохотити більше європейських союзників до активної участі.Якщо це справді їхня заявлена мета, то відсутність міністра оборони на цих зустрічах, де він мав би особисто координувати дії з європейськими колегами щодо підтримки України, свідчить про те, що нинішня адміністрація просто не має наміру надавати подальшу допомогу.Це викликає глибоке занепокоєння. Як я вже зазначав раніше, сподіваюся, що члени Конгресу усвідомлять, наскільки ганебною є ситуація, коли Сполучені Штати не підтримують жертву широкомасштабної агресії — Україну. І що вони все активніше закликатимуть Сполучені Штати діяти рішучіше разом із європейськими союзниками.Ймовірно, лише під серйозним тиском з боку Конгресу адміністрація змінить свій підхід.Нещодавно з'явився сигнал, що Трамп хотів би, можливо, повторити дипломатичний прийом президента Ніксона. Трамп спілкувався пару днів тому з Сі Цзіньпіном і запропонував відвідати США, а також продемонстрував свою готовність прибути до Китайської Народної Республіки. Але це поки що перспективи. Яка ваша реальна оцінка позиції Китаю? Відомо, що Путін приймав Сі Цзіньпіна 9 травня у Москві, очільник КНР був чи не єдиний зі світових лідерів, який відвідав Росію. Ми розуміємо, що російська економіка не могла б функціонувати без економічної та військової підтримки Китаю. Що собою зараз являє реальна китайська політика?Це дуже слушне зауваження, і надзвичайно важливо, щоб в адміністрації Трампа усвідомили: проти України воює не лише Росія. Йдеться про справжню коаліцію — Китай, Північну Корею та Іран — які надають Москві масштабну підтримку. У випадку з Північною Кореєю йдеться навіть про відправлення солдатів для підтримки російської агресії проти України.Адміністрація, яка заявляє, що Китай є головною загрозою для національної безпеки США, має визнати очевидне: Китай є складовою цієї ворожої коаліції. Без китайських оптичних систем, верстатів, нітроцелюлози, а також фінансових ресурсів, російська військова машина була б лише тінню тієї потуги, якою вона є сьогодні. Фактично, Китай значною мірою фінансує цю війну.Крім того, він постачає критично важливі компоненти, які уможливлюють зростання загрози європейській безпеці в майбутньому. Саме тому як Сполучені Штати, так і наші європейські партнери мають бути глибоко занепокоєні ситуацією, яку створює Китай, і тими ризиками, які він становить як для України, так і для безпеки Європи загалом.Проте досі незрозуміло, чи адміністрація Трампа продовжуватиме дотримуватися жорсткої лінії щодо Китаю, чи в певний момент президент Трамп вирішить організувати черговий гучний саміт, подібно до того, який він провів із Кім Чен Ином під час своєї першої каденції, і спробує перезавантажити відносини з Китаєм за аналогією з перезавантаженням відносин із Північною Кореєю кілька років тому. Такий розвиток подій цілком можливий.Так само, як він демонструє бажання відновити відносини з Росією, немає жодних ідеологічних перепон для того, щоб він спробував зробити подібне і з Китаєм. Хоча чимало високопосадовців у його адміністрації, ймовірно, будуть проти такого кроку, ця можливість залишається більш ніж реальною.​​Наскільки я розумію, КНР зосереджена не лише навколо Тайваню. Пекін хотів би змінити глобальний порядок денний, правила гри у всьому світі. Росіяни теж готові міняти глобальний порядок денний. Як не дивно, дуже багато нових популістичних проєктів, можливо, з'єднаних між собою, також намагаються підірвати та змінити світові правила. Ось, і Лавров заявив, що готовий переносити штаб-квартиру ООН до Сочі, звісно, що це його фантазії.  ООН виявилась неспроможною в теперішній своїй формі зупинити агресію постійного члена Ради Безпеки ООН, який вчинив неспровокований акт агресії. Яким може бути глобальний порядок, наприклад, очима Пекіна?Ми спостерігаємо фрагментацію світової системи. Усі ключові елементи міжнародного порядку, заснованого на правилах, який існував протягом останніх п’яти, шести, а можливо, й семи десятиліть, поступово руйнуються. Це стосується не лише сфер безпеки, таких як Договір про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності чи Договір про звичайні збройні сили в Європі, але й економічних інституцій, зокрема Світової організації торгівлі, яка дедалі більше втрачає спроможність ефективно регулювати вільну торгівлю.З погляду Китаю, зменшення впливу Сполучених Штатів на глобальній арені, безумовно, є джерелом стратегічного задоволення. Така фрагментація міжнародного порядку відкриває перед Пекіном можливості для тіснішої співпраці з іншими авторитарними державами з метою підриву позицій демократичних країн, які впродовж останніх тридцяти років після завершення холодної війни визначали правила гри у світовій системі.Історично склалося так, що Північна Америка та Європа разом з окремими демократіями Східної Азії, зокрема Японією, Південною Кореєю, Австралією та Новою Зеландією, визначали засади міжнародної безпеки та економічного порядку. Ця епоха добігає кінця або, можливо, вже завершилася — і, схоже, Китай лише вітає такий розвиток подій. Він бачить у цьому можливість суттєво розширити свій вплив як у власному регіоні, так і за його межами.Частина переваги Китаю полягає в його здатності підтримувати проєкцію сили Росії на її периферії. Обидві держави мають очевидні спільні інтереси у способах, якими вони управляють та впливають на сусідні регіони.Для демократичних країн у всьому світі це має стати тривожним сигналом. Ми входимо в період глибокої невизначеності та зростаючої геополітичної нестабільності, з високим ризиком нових регіональних конфліктів і навіть потенційної війни між великими державами.За моєю оцінкою, теперішня світова диспозиція – Путін, значною мірою, є інструментом в руках Китаю. Я не знаю, наскільки він автономно ухвалює певні рішення, наскільки сам формулює для себе об'єкти для нападу, але задача – змінити глобальний порядок денний. Європейці сподівалися на 5 статтю Євроатлантичного договору. Адміністрація Трампа завжди казала, що Європа повинна платити за безпеку більше. І зараз буде доходити виплата до 5% ВВП на безпеку, і це нормально. Але є питання щодо виконання взятих на себе зобов'язань. Я спілкуюся з представниками країн Балтії й там, м'яко кажучи, дуже занепокоєні тим, що Росія може вчинити конвенційний акт агресії або гібридний акт агресії. А система європейської безпеки донедавна базувалась на тому, що є американський флот, американська авіація та американська готовність захищати своїх союзників по НАТО.Це дуже слушне запитання. Наразі багато членів Альянсу глибоко стурбовані тим, чи зберігають Сполучені Штати політичну волю виконати зобов’язання за Статтею 5 — надати допомогу союзнику по НАТО у разі нападу.Реальність полягає в тому, що Росія вже веде гібридну війну проти багатьох європейських союзників, застосовуючи методи, які не підпадають під класичне розуміння збройного конфлікту. Після завершення війни між Росією та Україною існує цілком реальна ймовірність того, що Москва переключить свою увагу на Європу з наміром вдатися до більш відкритої, конвенційної агресії.Саме тому непорушність Статті 5 є критично важливою для запобігання подібним сценаріям у майбутньому. Водночас Альянс має бути набагато активніше залучений у стримування Росії в Україні, адже оборона України й ефективність стримувального потенціалу НАТО — нерозривно пов’язані між собою.Однак нинішня ситуація свідчить про те, що Сполучені Штати дедалі менше демонструють відданість Альянсу, заснованому на спільних цінностях. Зараз Вашингтон усе більше зосереджується на захисті власної території, а не на розширеному стримуванні чи обороні союзників. Це суттєва зміна мислення порівняно з підходами, які домінували в попередні десятиліття.Ми пам'ятаємо, з чого починалась повномасштабна російська агресія проти України – з путінського ультиматуму, який був адресований не лише до України, а й до Америки та Євроатлантичної спільноти. "Збирайте манатки та викидайте їх до кордонів Євроатлантичної спільноти 1997 року", - ось, з чого починав свою агресивну війну проти України Путін. Як зараз виглядає ситуація з урахуванням того, що Путін про це говорить менше в публічній сфері? Це б означало виведення військ НАТО з Литви, Латвії, Естонії, Польщі, можливо, Словаччини, Угорщини, Румунії?Абсолютно вірно. Буквально нещодавно міністр закордонних справ Лавров озвучив ці тези знову.Коли Володимир Путін говорить про першопричини війни в Україні, про мотивацію Росії до збройної агресії, він фактично посилається на три основні аргументи. Перший — так звана "денацифікація", яку всі українці розуміють як евфемізм для зміни влади в Києві.Другий — "демілітаризація", яка, на думку Кремля, означає нейтралізацію Збройних Сил України, аби зробити країну беззахисною та підвладною волі Росії в будь-яких майбутніх безпекових домовленостях.Третій — вимога згортання розширення НАТО в Східній Європі. Цей процес, як ви справедливо зазначили, розпочався задовго до повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року, але й досі постійно з’являється в російському наративі як одна з так званих «корінних причин» війни, які, на думку Москви, слід усунути.Європейські держави ігнорують ці сигнали на власний страх і ризик. Під загрозою — не просто стабільність України, а сама архітектура європейської безпеки.Саме зараз у європейських держав є реальний шанс зупинити Росію в Україні, поки конфлікт не перекинувся далі. Але для цього потрібно проявити політичну волю і надати Україні ті ресурси, які їй критично необхідні для продовження боротьби.Я розумію, що футурологія війни – справа надзвичайно невдячна. Яке у вас відчуття траєкторії російсько-української війни? Чи вона взагалі надається до локалізації, чи має властивість лише збільшувати певні ділянки фронт? Тут йдеться і про Білорусь, і напрямок Сувалок, і відкриття ще інших додаткових ділянок фронту російсько-української війни.Я переконаний, що Володимир Путін націлений на підкорення України, і він не зупиниться, допоки його не зупинять зовнішні сили разом із самою Україною. Його цілі абсолютно чіткі. Як кажуть, апетит приходить під час обіду.Для Путіна чим довше триває ця війна і чим більше шансів він бачить на окупацію нових українських територій, тим активніше він буде готовий мобілізовувати ресурси і розгортати війська для досягнення цієї мети.Втім, якщо його зупинити, і якщо західна допомога виявиться достатньою для того, щоб змінити хід війни на користь України, він може бути змушений переосмислити свої плани — зокрема, чи здатен він їх реалізувати, або ж чи варто припинити бойові дії й переглянути майбутнє самої Російської Федерації. Його цілі змінюватимуться в міру зміни траєкторії війни.Проте стратегічна мета залишається незмінною — підкорення України. І я не вірю, що вона зміниться, доки, як я вже зазначав, Росію не буде зупинено.