Ситуація надзвичайно складна: світовий порядок дав величезні тріщини. Розуміємо, ці тріщини почалися з окупації Криму, згодом було повномасштабне вторгнення РФ. І бачимо, то на Близькому Сході, то в Європі відбувається поглиблення певних тріщин. З'явилися нові потужні гравці, які хотіли б змінити світову безпекову конструкцію. Відбувався саміт у Гаазі, ми б хотіли бачити консолідацію дуже багатьох різних еліт для того, щоб спільно давати відповідь на виклик, який кинув світовій спільноті Іран, і той виклик, який кинув Путін. Як ви бачите зараз теперішню велику трансформацію і наслідки її?Атака Ізраїлю на Іран і рішення Сполучених Штатів приєднатися до цієї операції, нового виміру.З української точки зору, ключове питання полягає в тому, наскільки цей розвиток подій змістить акценти порядку денного саміту. Очевидно, що лідери НАТО приділятимуть значну увагу ситуації на Близькому Сході.Втім, остаточні наслідки цього спалаху насильства визначатимуть події, що ще попереду. Якщо застосування сили з боку США та Ізраїлю виявиться ефективним, це може стати вагомим сигналом щодо потужності американського військового потенціалу – сигналом, який Росія та Путін не зможуть ігнорувати.Якщо після саміту конфлікт на Близькому Сході переросте у ширшу та затяжну війну, яка втягне Сполучені Штати та охопить увесь регіон, це неминуче відверне ресурси й увагу від України, особливо з боку США. Це також може створити враження слабкості та виснаженості Сполучених Штатів і посилити розкол у трансатлантичному альянсі.Такий розвиток подій безперечно зашкодить інтересам України і зменшить здатність Заходу, передусім США, зберігати фокус і підтримку у питанні допомоги Україні.У цьому й полягає головний ризик. Саме тому конфлікт на Близькому Сході вже сьогодні кидає тінь на події в Гаазі.На вашу думку, як ірано-ізраїльська війна може відбитися на ситуацію з російською агресією проти України та й загалом на російсько-українську війну? Адже частина уваги світової спільноти зараз переключена на Близький Схід. Іран має союзників, Російська Федерація і, можливо, Китай. Розуміємо, що Близький Схід завжди буде вагітний війнами. Щодо українського кейсу, російсько-української війни, як це зараз може вплинути на російську агресію і на допомогу для України?Як я щойно зазначив, остаточний вплив цієї кризи на Близькому Сході, зокрема військових ударів Ізраїлю та Сполучених Штатів по Ірану, на хід російсько-української війни ще належить оцінити.Якщо ці удари виявляться ефективними у припиненні конфлікту та стримуванні ядерної програми Ірану, це стане яскравою демонстрацією сили, ефективності та рішучості Сполучених Штатів. Такий сигнал обов’язково буде почутий у Москві.Водночас, якщо конфлікт затягнеться та набуде масштабів широкої регіональної війни, це може втягнути США у складну й тривалу ситуацію. Ресурси, які могли б бути спрямовані на підтримку України, зокрема оборонна допомога, політична увага та фокус керівництва, будуть частково розпорошені. І саме це найімовірніше підштовхне Росію до ще більшої агресивності.Ситуація і надалі розвивається, і її остаточний вплив на Україну залишається невизначеним. На цей момент, з огляду на військову ефективність ударів, особливо бомбардувань США по ядерних об'єктах Ірану, це виглядає як потужна демонстрація американського військового потенціалу.Втім, ситуація на місцях на Близькому Сході ще далека від завершення. Її можливі наслідки для російсько-української війни досі залишаються неясними. Я не знаю, що собою являє в теперішній фазі президент Дональд Трамп та якою є його теперішня політика щодо України. З'являється дуже багато різних повідомлень. Дуже часто ті повідомлення взаємосуперечливі, але розуміємо, що у Трампа лежать певні сценарії на столі, які він розглядає. Свого часу президент Трамп озвучував готовність США вийти з переговорного процесу. Перед тим він поміняв статус Сполучених Штатів з друга і партнера України до посередника. Це надзвичайно серйозна зміна статусу. Якщо говорити про теперішню фазу, як ви оцінюєте, які сценарії є вірогідними?Щоб зрозуміти підхід президента Трампа до вторгнення Росії в Україну, необхідно поглянути ширше й поставити запитання: що він вважає життєво важливими інтересами Сполучених Штатів у Європі?Складається враження, що він не бачить на європейському континенті справжніх інтересів національної безпеки США. Натомість він розглядає Європу насамперед як ринок для американських товарів і послуг, а також як центр економічної конкуренції, зокрема з боку Європейського Союзу.У його розумінні європейські країни тривалий час користувалися американськими гарантіями безпеки, не беручи на себе достатньої відповідальності за власну оборону. Він не сприймає Європу як спільноту, віддану ідеї колективної безпеки. Коли він дивиться через Атлантику, його, схоже, більше цікавить перспектива нормалізації відносин з Росією, ніж посилення того, що багато хто вважає фундаментальними трансатлантичними інтересами. Я не поділяю такої точки зору, але, на мою думку, саме вона лежить в основі його мислення.Дивлячись на Україну, він не вбачає там життєво важливих інтересів Сполучених Штатів. Він переконаний, що європейці не докладають достатніх зусиль для підтримки України, і навряд чи сам піде далі, ніж готові піти союзники в Європі.Під час передвиборчої кампанії він пообіцяв завершити війну. Після обрання президентом я чув, як він заявляв, що візьме на себе відповідальність за хід російсько-української війни протягом 100 днів – або як за власне досягнення, або як за провал під час свого перебування на посаді.Загалом існує три можливі шляхи, якими він міг би піти у цій війні. Найбільше мене турбував той варіант, який він, здається, почав реалізовувати одразу після інавгурації: використання сили США для нав'язування Україні несправедливого й нестабільного миру. За такий крок довелося б заплатити високу ціну не лише Україні, а й усьому трансатлантичному співтовариству – як у Європі, так і в Північній Америці.Другий шлях – повна відмова від переговорів.Третій варіант, можливо, найнеочікуваніший – рішуча підтримка України, протилежна до підходу Байдена, а саме активне використання американського впливу та відновлення лідерства у трансатлантичній спільноті.Наразі він, схоже, обрав другий шлях. Трамп не вірить у можливість швидкого досягнення миру. Сотий день його президентства вже минув, і війна перетворилася на політичний тягар. Складається враження, що зараз він намагається знайти шлях до виходу з переговорного процесу.На мою думку, це особливо помітно у тому, як адміністрація поступово зменшує акценти саміту НАТО на питанні війни. Це тривожний сигнал, який свідчить, що він активно шукає спосіб дистанціюватися від цієї теми.Американський дипломат Майкл Карпентер в нашому етері сказав, що не бачить причин, щоб Дональд Трамп і його адміністрація змінювали ставлення до російсько-української війни. І водночас пару днів тому, я спілкувався з Девідом Ігнатіусом, заступником головного редактора Тhе Wаshіngtоn Роst, який сказав, що нам в Україні варто розглядати критичні сценарії, якщо адміністрація Трампа буде реалізовувати погані для нас варіанти. Просив би вас прокоментувати, які можливі погані сценарії?Спершу окреслю найгірший сценарій, а потім перейду до більш позитивного, який, на мою думку, є цілком реалістичним.У найгіршому випадку Трамп може ухвалити рішення вийти з переговорного процесу і припинити надання Україні безпекової допомоги — зброї, ракет та іншого озброєння, необхідного для самозахисту. Це стало б серйозним ударом по обороноздатності України, хоча й не критичним. Україна все ще здатна тримати оборону, однак зробити це буде набагато складніше й дорожче.Путін, без сумніву, сприйме це як сигнал і отримає певне моральне підживлення. Проте це аж ніяк не означатиме швидкого завершення війни на російських умовах, принаймні не у найближчій перспективі. У такому сценарії на європейців ляже ще більша відповідальність за підтримку України та посилення тиску на Росію. Вони мають для цього всі ресурси — питання лише в наявності політичної волі.А тепер щодо обнадійливого сценарію. Гадаю, якщо європейські країни значно посилять свої зусилля на підтримку України, нарощуючи безпекову допомогу, використовуючи свій економічний потенціал для запровадження жорсткіших санкцій і завдаючи серйозного удару по російській військовій економіці, це може суттєво змінити хід війни.Паралельна підтримка російської опозиції, як проти самого режиму, так і проти війни, здатна ще більше підірвати спроможність Кремля продовжувати агресію. Такий комплексний підхід може дати Україні реальну перевагу і послабити російську військову машину.Якби Трамп побачив, що Європа діє рішуче й активно сприяє перемозі України, я переконаний, що він не захотів би залишитися осторонь. Він не побажає виглядати слабким, а тим більше співучасником підтримки Росії. Мені здається, саме так він сприймає ситуацію. Тож якщо Європа зробить більше, дуже ймовірно, що і він діятиме активніше.Одна з великих трагедій цієї війни полягає в тому, що трансатлантична спільнота має колосальну перевагу над Росією, але досі не використовує її в повному обсязі. У сценарії, який я описую, Трамп міг би очолити альянс із сукупним ВВП у 55 трильйонів доларів проти лише 2 трильйонів у Росії. Це колосальна економічна міць, яка наразі залишається незадіяною.Країни альянсу витрачають на оборону приблизно 1,5 трильйона доларів щороку, тоді як Росія – лише близько 200 мільярдів, і при цьому не здатна формувати справді високопродуктивні війська. У Заходу є всі можливості, бракує лише політичної волі.З огляду на нинішнє бачення Трампа щодо Європи та трансатлантичного партнерства, ініціатива сьогодні має перейти до Європи. Саме вона має активізуватися і задіяти свій економічний, військовий та дипломатичний потенціал, щоб допомогти Україні переломити ситуацію. Якщо Європа справді візьме на себе цю роль, дуже ймовірно, що Трамп долучиться до цих зусиль. Якщо ж ні, то він навряд чи зробить більше, ніж робить зараз.Єдине, що я хотів би додати, – коли безліч американських чи європейських політиків та аналітиків говорять про Путіна і про Кремль, то не враховують такого елемента, як ірраціональність. Питання російсько-української війни для Путіна є пріоритетним і формулюється – екзистенційна війна. Ми в Україні регулярно зазнаємо звірячих бандитських обстрілів, російські ракети вбивають простих пересічних українців. І треба казати: "Стоп!". Певний час тому була реалізована надзвичайно цікава спеціальна операція, яка вивела з ладу частину російської стратегічної авіації за допомогою наших дронів. І в Кремлі відчули цей біль. Якщо говорити про траєкторію цієї екзистенційної війни, ви взагалі бачите якісь перспективи, що щось могло б зупинити Путіна в теперішній ситуації, адже він завжди погрожує термоядерною війною?Я вважаю, що існує кілька ключових елементів, які можуть сформувати ефективну стратегію завершення війни на умовах України або принаймні наближених до них.Перш за все, йдеться про значне посилення безпекової допомоги з боку Заходу.По-друге – рішуче застосування економічних санкцій проти російської економіки. Досі більшість заходів мали поступовий характер. Такий інкрементальний підхід дозволив Росії адаптуватися й підготуватися до наступних кроків. По суті, це тільки підвищило її стійкість до майбутнього тиску. Нині потрібне повномасштабне й рішуче використання економічної сили. Мета – зупинити російську військову машину. Це в наших силах. Ми здатні запровадити справді жорсткі санкції проти тих, хто досі підтримує російські військові зусилля через торгівлю.Третій ключовий напрям – активізація підтримки тих, хто всередині Росії виступає проти війни та режиму. Це інформаційна боротьба, і ми повинні використовувати силу правди, щоб посилити опір війні в самому російському суспільстві.Отже, йдеться про комплексну стратегію: військова допомога, потужні економічні санкції, м’яка сила.Четвертий компонент – чітка перспектива членства України в НАТО. Це складне питання, враховуючи нинішню позицію окремих союзників, але якщо Сполучені Штати візьмуть ініціативу і відкрито заявлять про підтримку якнайшвидшого вступу України, це кардинально змінить міжнародне сприйняття як і з боку друзів, так і з боку ворогів.Це був би чіткий сигнал, що Україна більше не є сірою зоною для геополітичних маніпуляцій Путіна. Це підтвердило б її належність до трансатлантичної спільноти, її захищеність і недоторканність перед загрозами імперської агресії.Путін, схоже, визнає лише силу – зокрема, дію статті 5 НАТО. Коли Україна залишається поза межами цієї гарантії, Захід мимоволі залишає простір для подальшого наступу Росії.Саме тому Захід має ухвалити стратегію, що поєднує економічний тиск, військову підтримку та ідеологічну рішучість, щоб зупинити Путіна та забезпечити перемогу України.Хотів би вас розпитати про Китай. Майже за два місяці, 2 вересня, має відбутися у Пекіні велика форматна зустріч Путіна і лідера китайських комуністів Сі Цзіньпіна. Розуміємо, що роль Китаю є комплексною, він підставив потужне плече Росії в її агресії проти України, але не перейшов певної "червоної лінії". Однак, якби позиція Китаю була б іншою, то російська агресія була б на порядок слабшою, і ми б не побачили на лінії фронту північнокорейських солдатів. Чого нам зараз чекати від Китаю і чого хоче досягнути Сі Цзіньпін? Він використовує Путіна як інструмент, яким торпедує світовий лад. Китай хоче значно більше, ніж хоче Путін, який прагне дуже конкретних речей. Чого нам чекати від 2 вересня? На мою думку, Китай уже перетнув червону лінію. Його підтримка військової економіки Росії – це прямий акт агресії проти України та трансатлантичної спільноти.Що стосується російсько-китайських відносин, то Сі Цзіньпін отримує усе, чого хоче. Росія фактично перетворилася на випробувальний полігон для Китаю. У цій війні Росія тестує свою зброю проти західних систем, а Китай спостерігає, аналізує і вчиться. Він оцінює технічні можливості західного озброєння, ефективність тактики й політичну реакцію Заходу.До того ж війна поступово виснажує ресурси США, європейських союзників і партнерів в Індо-Тихоокеанському регіоні. Вичерпуються запаси озброєнь, спалюються ракети та артилерійські снаряди.По-третє, ця війна виснажує Росію. Вона вже зазнала катастрофічних втрат і невдовзі, ймовірно, перетне межу в мільйон убитих і поранених солдатів. Водночас Китай отримав безцінну інформацію про військові можливості та доктрину Заходу. Захід дещо послабився, але Росія – значно більше. І це очевидна стратегічна перевага для Пекіна.Саме тому мене вражає, що Росія добровільно дозволила себе використати як інструмент для зміцнення глобальних позицій Китаю.Я хотів би уточнити, коли ми говоримо про локальнішу, але не менш серйозну історію, - про Білорусь. Генерал Кіт Келлог, який є уповноважений Дональда Трампа з питань України, прибув у Білорусь на перемовини з Лукашенком. Було звільнено кількох політичних в'язнів білоруського режиму. Але все одно, чому генерал Келлог, який пов'язаний з Україною, за своїми посадовими обов'язками поїхав до Білорусі? Які погані сценарії можуть розгортатися у Білорусі? Розуміємо, що Путін хотів би використати Білорусь як плацдарм, можливо, для того, щоб відкрити північну ділянку фронту в російсько-українській війні, а, можливо, для того, щоб тиснути та провокувати Литву, Польщу, а, можливо, і готуватись до ще якихось форматніших дій проти держав Балтії.Гадаю, ви майже відповіли на своє запитання. Я досі не зовсім розумію, навіщо Келлог поїхав до Білорусі. Це дуже добре, що йому вдалось звільнити кілька білоруських дисидентів з тих жахливих в’язниць. Проте в Білорусі досі залишаються тисячі політичних в’язнів, які продовжують гнити в тюрмах Лукашенка. Тож, хоч це й була позитивна подія, ми не можемо ігнорувати серйозну та триваючу проблему репресій проти опозиції.Маю підозру, що Келлог намагався оцінити, чи можливо хоч якось послабити вплив Путіна на Білорусь. Але, якщо чесно, це виглядає малоймовірно і навряд чи є реалістичним у нинішніх умовах.Водночас я не вважаю, що Келлог припустився помилки, поїхавши до Білорусі. Принаймні, ця поїздка дала йому змогу глибше зрозуміти поточний стан стосунків між Лукашенком і Путіним.Однак я не бачу в цьому візиті сигналу про якісь суттєві зрушення в ширшому геополітичному контексті чи зміни у фундаментальній динаміці, яка визначає хід російсько-української війни.Якщо ми говоримо про перспективи україно-ізраїльської співпраці, наскільки це б було реалістично і чи це могло б стати певним геополітичним гейм-чейнджером?Думаю, обом країнам було б вигідно істотно зміцнити співпрацю.Ізраїль і Україна мають унікальний досвід у веденні сучасної війни — зокрема у використанні дронів, спецоперацій та нових бойових тактик. Таке партнерство могло б бути цінним. Проте я не думаю, що воно кардинально змінить перебіг війни. Воно може дати Україні додаткові тактичні переваги, але не стане стратегічно визначальним.Путін неодноразово посилав сигнали на Захід, зокрема до американської адміністрації стосовно готовності використати ядерну зброю. Була неофіційна чітка і безкомпромісна відповідь з боку представників і Пентагону, і Білого дому – якщо Путін застосує ядерну зброю, можливо, тактичну ядерну зброю проти України, відповідь буде надзвичайно жорсткою. Відповідь буде, зокрема і військовою. Але іранська ядерна програма знов повернула та актуалізувала проблему використання ядерної зброї. І в теперішній ситуації, наскільки ми наблизились до подолання цього юридично-військового і морального порогу використання ядерної зброї?У новинному просторі більше уваги зараз приділяється ударам США по Ірану, але в контексті російського вторгнення саме ядерний шантаж був ключовим елементом стратегії Путіна.На мою думку, хоча адміністрація Байдена згодом рішуче відреагувала на загрозу можливого застосування ядерної зброї, сам факт використання Путіним ядерного примусу виявився досить ефективним.Згадаймо, наскільки часто лунала фраза про необхідність уникати безпосередньої участі. Усе це з остраху спровокувати ядерну відповідь.Постачання західного озброєння Україні від самого початку супроводжувалося обмеженнями. Спершу не надавали танків, обмежували дальність ударних систем – усе це продиктовано страхом перед ескалацією.У результаті ці рішучі зусилля на підтримку російської опозиції були послаблені, розмиті або заблоковані через побоювання ескалації з боку Путіна. Він зумів ефективно використати ядерний шантаж для досягнення своїх цілей, створивши небезпечний прецедент, який тепер потребує серйозної протидії.Такий прецедент заохочує Путіна і надалі вдаватися до ядерних погроз. Це вже саме по собі є небезпечним, адже коли ядерний шантаж спрацьовує, зростає ймовірність його повторення. Саме це ми спостерігаємо впродовж останніх трьох років. І я б сказав, що така повторюваність, через саму людську природу, лише підвищує ризик реального застосування ядерної зброї.Це тривожний прецедент не лише у контексті цієї війни, а й у глобальному масштабі. Інші держави уважно стежать за подіями. Зокрема, Китай, який має амбіції щодо Тайваню. Вони бачать, що ядерна зброя може стати інструментом для реалізації імперських або гегемоністських прагнень. Це викликає серйозне занепокоєння.Зараз ми ризикуємо стати свідками того, як ядерний примус підживлює нову хвилю розповсюдження, оскільки інші країни розмірковують над тим, як використати ядерну зброю, якою вони вже володіють, для досягнення своїх стратегічних цілей, або, якщо вони її ще не мають, то чи варто їм її придбати. Прикладом є нинішні дискусії в Південній Кореї.Ядерний шантаж, який Путін використав проти України, уже вплинув на хід війни та заклав небезпечні прецеденти, що резонують далеко за межами Європи.Щодо політичних об'єднань оборонного плану, зокрема йдеться про НАТО. Є питання п'ятої статті Євроатлантичного договору, на якій будувалась вся Європа після Другої світової війни. І тут з'являються сумніви, безліч народів на Європейському континенті переживають. Якщо говорити про п'яту статтю НАТО і загалом переосмислення ролі Альянсу, то це вже не просто політичний клуб на континенті, а об'єднання держав, яким, можливо, доведеться захищатись без американської присутності.П’ята стаття є основою НАТО, ключовим елементом Північноатлантичного договору. Це серйозне і глибоке зобов’язання.Попри певну невизначеність, яку створив Трамп, я досі вважаю, що Сполучені Штати загалом залишаються надійними у виконанні цього обов’язку – стати на захист союзника у разі нападу.Так, Трамп часом озвучував сумніви, але можу сказати одне: істеблішмент у сфері національної безпеки у Вашингтоні твердо вважає, що цей обов’язок є священним. І ця думка практично одностайна на Капітолійському пагорбі, незалежно від партійної належності.Це переконання поділяє переважна більшість американців. За даними нещодавнього опитування Інституту Рональда Рейгана, 69% респондентів вважають, що США повинні захистити союзника по НАТО в разі нападу, навіть якщо агресором буде Росія. Це чітка й послідовна позиція.Ще цікавіший результат цього опитування полягає в тому, що коли його проаналізували за політичними групами в США, з’ясувалося: 69% прихильників МАGА, основної електоральної бази Трампа, тих самих людей у червоних кепках за його спиною на мітингах, вважають, що Америка повинна дотриматися цього зобов’язання у разі нападу на союзника.Тому я глибоко переконаний, що США виконають свої обіцянки. Водночас розумію, чому деякі заяви Трампа викликають стурбованість.
... More