Еспресо

Пане Анджею, як сталося так, що свого часу ви полишили польську армію, але зараз допомагаєте армії українській?Ви знаєте, тоді армія була ще комуністичною. Тож за сім місяців там мені просто стало нудно, це не те, що я був пацифістом. Але це було так давно, а зараз усе цілком інакше. А чому допомагаємо? Бо потрібно це робити, просто потрібно робити, ми навіть не ставимо собі такого запитання – для чого. Це очевидно, що треба допомагати Україні, потрібно допомагати друзям, допомагати країні, яка бореться за європейські цінності, країні, яка нас захищає від росіян. Бо інакше вони прийдуть сюди, вони завжди приходили, коли мали таку нагоду. Тому наша допомога також в інтересах Польщі.Якби ви зараз були призовного віку, чи взяли б до рук зброю, аби боронити Польщу чи Україну?Якщо б був призовного віку, але я вже не призовного віку. Але знаєте, напевно, що так. Все б залежало від конкретної ситуації, але найімовірніше, що взяв би. Так я собі зараз це уявляю і так мені здається. Я дуже люблю свою країну і не хочу, аби хтось нищив її. Тому напевно, що я пішов би. Мої друзі на українському фронті набагато молодші за мене, вони пішли.Чи багато ваших друзів стали на захист України? Частина "Гайдамаків" перебуває на фронті. Ще Сергій Жадан, наприклад, видатний письменник і музикант, теж на фронті. А три дні тому я переписувався з Дмитром Кушніром, барабанщиком гурту "Гайдамаки", він також в українській Нацгвардії. Тому таки трохи є.Дослідження, проведені у Польщі 2023 року, показують, що лише 15% поляків готові ставати на захист своєї країни. Ще третина стала б волонтерами, а інша третина – втекла б, виїхала з Польщі. Як вам такі настрої поляків?Це просто опитування, але ми не знаємо, як би люди повелися у конкретних ситуаціях. Я ще з того іншого покоління, для мене війна була дуже актуальною з переживань бабусь, дядьків. Вона ще існувала, були ще варшавські руїни, а для тих молодих хлопців, дівчат війна є чимось абстрактним. Я пам’ятаю, як російська армія стояла у Варшаві, в Польщі, тому я маю зовсім інший досвід, більш конкретний. А молоді – для них, як я й кажу, війна є абстракцією чи зображенням на екрані. Але на цей момент вона є конкретною. І ми знаємо, що говорять опитування, але не знаємо, що принесла б реальність. Тим паче, що у цій війні передовсім бере участь молодь, багато всього відбувається, чималий розвиток у техніці, а молодь почувається впевнено у цьому, тож, може, це було б трохи як якась гра для них, а не сморід та бруд безпосередньо в окопі на фронті, можливо, це буде віртуальна боротьба.Чи готова Польща до того? Якщо розпочнеться війна, то це не буде великою несподіванкою?Польщі важко цього не очікувати. Але я не знаю про всю Польщу, інколи стежу, до мене доходять якісь повідомлення. У певному сенсі ми живемо тією війною, не так, як це було два роки тому, але вона увесь час існує поряд. У новинах, думках, у всьому, ми прифронтова країна, тому думаю, що так.Чи всі у Польще ще живуть цією війною? Бо ми часто чуємо, що поляки вже втомлені і кажуть, що це не є наша війна.Знаєте, одні поляки так кажуть, але інші кажуть інакше. Ймовірно, це вже не так, як було на початку війни, коли я упродовж багатьох тижнів перебував на кордоні і бачив, як Польща приймала біженців, бачив цю мобілізацію. Я не часто нами пишаюсь, бо ми народ дивний, але тоді я був гордий. Але зараз ми не те щоб були втомлені війною, але важко жити у такій напрузі довгі роки. Тому, як і всі теми, вона обертається.Проте з іншого боку, ми почали збирати гроші для хлопців з Луганська, з якими співпрацюємо, і за тиждень зібрали 120 тисяч злотих. Тож я не знаю, як воно з тією Польщею є. Люди увесь час думають про Європу, про Польщу, про Україну. Із нашим рівнем, із нашими можливостями, а ми є невеликим фондом, створеним дівчатами й хлопцями, але ми ці гроші зібрали. І постійно збираємо для фронту. Тож, ми змучені, розчаровані, але, з іншого боку, ті зібрані гроші впливають.Ви згадували про початок повномасштабної війни - що тоді поляки були дуже змобілізовані і багато допомогли українцям. Ви також тоді вирушили до кордону з Україною - що було далі? Яким було ваше життя у ті перші дні?Я мав друзів, які живуть поруч із кордоном, з польського боку є Будомєж, а з українського, здається, поруч Яворів. Тоді мої друзі об’єдналися для допомоги українцям, я подзвонив їм і запитую: "Добре, а що ж треба робити?" - "Просто приїдь", – було їхньою відповіддю. І я приїхав, мав велику автівку. Ми звільнили там місце і просто доставляли людей. Десь у той період якраз Яворівський полігон обстріляли ракетами, але я все одно це робив, бо була потреба. Особливо зважаючи на те, що мене залучив друг – є така добра фундація "Фольковіско", багато допомагає з гуманітаркою різним регіонам України. І я дякую, що мене в той момент не залишили без діла.Які перші ваші враження від того, що побачили на кордоні?Це було приголомшливо. Мені здалося, що я потрапив у сюжет про якусь холодну Африку після якоїсь катастрофи гуманітарної. Це був кінець зими – початок холодної весни: поля сірі, усе сіре, усе холодне, цвинтарі з українського боку. І сотні, тисячі жінок з дітьми і з валізками на коліщатках. Це було приголомшливо. Ми пішли на український бік тоді, і, власне, у тій пустці, у тому холоді чоловіки проводжали їх до переходу, а тоді поверталися. Приголомшливо, жахливо.Але що ж, потім ми взялися до роботи – перевозити й перевозити. Найперше треба було не роздумувати, а робити. А з іншого боку, в Польщі, розташувався великий табір, з пожежниками, з купою молоді з дредами, яка приїхала звідкись із великих польських міст, і вони просто всі були готові приймати ті великі натовпи дітей і жінок. І це був дуже активний громадський рух, величезний. Фантастичний. Бо попередній уряд багато в чому був антиукраїнським, і ця масова реакція поляків стала для них несподіванкою, тож мусили ту риторику приховати. Бо це переросло у великий суспільний рух. Тому поряд із тим, що це було приголомшливо, ми просто повинні були робити ті прості речі – возити, перевозити, допомагати. Навіть прикордонники допомагали, інколи жінки з дітьми мали проблеми з паспортами, але їх пропускали.Для вас стало несподіванкою те, що Росія пішла проти України великою війною, що почала обстрілювати міста? Як ви тоді відреагували? Чи це було очевидно, що воно колись почнеться?Я був здивований тим, що це викликало у мене здивування якось. Але з іншого боку – це увесь час тривало, Росія планувала це. Тому, скоріше, той десятилітній спокій був чимось підозрілим. Тому частково був здивований, а частково – ні. Трапилось те, що ми мали інтуїтивно відчувати, бо це мусило трапитися ще з часу Криму, це почало відбуватися ще з моменту Донбасу. Тож, був здивований і одночасно не був. Це завжди відбувалося - від Кавказу до Фінляндії. Це для Росії звичний хід подій. Я знаю Росію, бо неодноразово там бував. Це цивілізаційний занепад просто. І єдиним виходом була б внутрішня війна, яка змобілізує той народ і відволіче його. Це єдиний спосіб уникнути уваги до повного цивілізаційного краху країни. Вона у це занурена вічність.  А де саме ви бували в Росії? Ви кажете, що це цивілізаційний занепад, а багато людей захоплюються Росією і кажуть, що це велика й потужна країна. Як так може бути, що країна, яку ви називаєте цивілізаційним занепадом, викликає захоплення у стількох людей у світі, які навіть народилися в таких країнах, як США? Той самий Трамп, який говорить, що Росія є гарна, велика і має доброго лідера Путіна.Не знаю, бо я особисто з такими людьми не знайомий. Я знаю дуже багато людей, але не знаю нікого, хто б захоплювався Росією, особливо зараз. Знаєте, про Росію можна казати різні речі, але є щось на кшталт генія, і продаж того товару, який називається "російська душа", і люди це купують, не знаю навіщо. Мені вистачило поїхати туди один раз, я спеціально поїхав до Росії, бо потоваришував із польським консулом, тож ми поїхали, щоб його побачити, і це був єдиний раз. Але потім я часто, майже щороку їздив до центральної Азії, до Монголії, долаючи тисячі кілометрів через територію Росії. І я не знаю, чим там захоплюються, бо багато фальшивого. А про Трампа ми навіть не говоримо. У Польщі є люди, які втікають у Білорусь, що у них в головах – не знаю. Просто не знаю. Але я цим не цікавлюсь, бо психопатологія не є моєю спеціальністю. Але ця війна допомагає позбутися ілюзій багатьом людям, на Заході також, не лише нам, бо поляки у більшості не мають ілюзій, коли йдеться про Росію. Бо російський танк, Росія є жахливою. І Захід зараз трохи починає прозрівати. Бо Західна Європа у цій війні абсолютно проукраїнська у своїй більшості, у своїх діях, а рішення політиків є швидкими й потужними. Тому важко шукати ентузіастів-прихильників Росії у цій частині світу, як на мене. Але що думають прихильники – це глибока таємниця, яку складно розгадати.Ви сказали, що, коли їхали Росією, – навколо була пустка. І звідси питання: якщо росіяни мають стільки землі своєї, навіщо їм ще українська земля?Вони мають просто неосяжну кількість тієї землі, але не вміють дати з нею ради. Тому кудись їдуть і шукають пригод поза своєю територією. Якщо поїхати на схід від Москви, то там просто, знаєте, навіть складно підібрати цьому назву, бо це має вигляд чогось суцільно апокаліптичного, коли можна мати таку велику частину світу і так її зіпсувати. Вони просто не знали, що з цим робити, і лише копали й видобували. Бо природний газ не був заслугою Росії, вони просто його видобули, але нічого не вигадали.Люди, яких ви зустрічали у глибинці, - якими вони були?Як люди вони нормальні там, в якийсь людський спосіб вони є добрими. Але якщо вони збираються у групу, тоді стають стадом. Я ніколи не мав поганого досвіду в Росії, зупинявся, жив, спав. Із досвіду з простими людьми - раз чи два після алкоголю було складно, коли зайшло про історію. Тому я вивчив, що росіяни і алкоголь, а потому розмова про політику чи історію – це непоєднуване. Все є наче пронизане тимчасовістю, апокаліпсисом, бо все вони здобули або відібрали.Ви сказали, що росіянин, історія та алкоголь – це речі, які не можуть бути між собою якось поєднані. Вони так багато п’ють? І що тоді говорять про історію?П’ють, звичайно. Але тут не йдеться навіть про якусь таку народну особливість, бо всі народи п’ють, ті ж іспанці також чимало, поляки, може, не аж так багато. Тут, скоріше, йдеться про неможливість порозумітися на таких фундаментальних темах, як історія. Це зовсім інша картина історії, зовсім інша картина світу, аніж у нас. Вона сформована пропагандою, роками такої ізоляції суспільної, вони зовсім інакше думають, зовсім інакше сприймають світ. Це є певний бар’єр. Живе собі над Байкалом жінка, господиня, була в Америці, в Європі, продавала, працювала, має освіту, але вірить, що американці прилетіли на Байкал і скинули піраній, щоб вони місцеву рибу знищили. Байкал, який замерзає зовсім, - і там живе піранья з Амазонки. Не повіриш, що то настільки інакше, поки сам із цим не зіштовхнешся. Ми просто дуже різні. Інші, але хай собі будуть інші, але ж вони намагаються експортувати це, зараз на Україну, раніше на Східну й Центральну Європу. І експортувати ту іншість є чимось страшним насправді. От я вже бачу, як якийсь російський шпигун слухає нашу розмову і записує мене у списки на розстріл. Ця війна має для мене ще одну прикрість – не можу їздити до країн, які дуже любив, не можу їхати до Монголії, до Киргизстану, Таджикистану. Колись їхав автомобілем, тепер не можу.   Але як так може бути, що та російська душа, ті росіяни, які говорять дивні речі про історію, росіяни, які приходять з війною до інших країн, які прийшли з війною до України, які нищать Україну, які вбивають людей, стріляють у беззбройних, ґвалтують наших жінок, і разом з тим вони мають, як самі кажуть і кажуть у світі, велику культуру? Ми, українці, вважаємо, що коріння того російського варварства проростає з їхньої літератури. Бо їхні великі письменники завжди пишуть за такими двома стандартами – стандартами протиріччя. І українці хотіли б кенселінгу тієї літератури. Як ви думаєте, чи причина лихої душі росіянина лежить у тій літературі?І тут є черговий геній російської культури, але, з іншого боку, якщо уважно придивитися, ця культура завжди використовувалась як зброя. Коли я читав Достоєвського, то він є дуже антизахідним, повністю прошите тією антизахідністю, ненависне. Коли я читаю свого улюбленого Андрія Платонова, який описував комунізм найбільш реалістично, то його риторика також є антизахідною, ненависницькою до іншого, неросійського світу. Якщо читати точно божевільного Федорова, філософа, який винайшов концепцію загального воскресіння, дуже цікава концепція, що всі померлі можуть воскреснути, але вона є повною антитезою Заходу. Вона показує, що тільки російський народ до цього здатен. Це є культура комплексів – комплексів вищості й нижчості одночасно, руйнівне поєднання, бо це справді руйнує мозок. Поляки теж балансують між вищістю й нищістю, але не мають таких можливостей, як Росія, не є такі агресивні, і той комплекс у нас не є таким потужним. Видатним представником тієї російської культури, якого я цінував і шанував, є поет Бродський. А потім я прочитав той його вірш про Україну, жодна культура не дозволяє собі такого варварства, і це він емігрант, російський єврей, який взявся написати настільки огидний текст, як цей вірш про українців. І такий вигляд має російська культура – завжди всередині є комплекс та ненависть.    Тоді для чого читати російську літературу? Можливо, не варто?Це буде так, що хто хоче, той таки читатиме російську літературу і цього не можна заборонити. Але можна говорити, які сенси та література транслює. До війни ми видавали російських письменників, а тепер в жодному разі цього не робитимемо. Ми видавали, зокрема, відому книжку "Санькя", але після того як почалась війна – жодних росіян. Хтось мене в Польщі запитував - а як так? А отак, кажу,це моє власне видавництво, і не буде тут жодної російської літератури. Натомість ми відкриваємо українських письменників, які насправді є прекрасними. Тому очевидно, що я кенселю російську літературу.Ви народилися у Варшаві, але в певний момент переїхали в село, де виникло таке видавництво, яке називається "Чарне", бо це село також називалося Чарне. І в тому видавництві ви презентуєте багато українських книжок. Яких саме українських письменників ви видаєте в Польщі?Цим видавництвом більше опікується моя дружина, я не впорався б із ним сам в умовах без телефону чи без електрики. Тому це головним чином Моніка Шнайдерман перетворила все на велике видавництво. Ми починали з Юрка Андруховича, перша книжка була його. Він був у іншому видавництві, коли ми вирішили переманити його до нашого, побачились тоді у Кракові на вулиці, і я сказав: "Вітаю найвидатнішого українського письменника". А Юрко, як і кожен письменник, полюбляє похвалу, тож ми його переманили. А потім видавали ще Тараса Прохаська, Сергія Жадана. Але це все також поєднувалось із дружбою – з Андруховичем, з Тарасом мандрували Україною, українськими горами. Тому це було таке дуже дружнє, не лише робоче. Але очевидним є й те, що видавництво "Чарне" також і 12 – 15 років тому оцінило українську літературу, найбільше видавали, промотували – на зустрічах, фестивалях. Тож упродовж тривалого часу українська література в Польщі посідала важливе місце, була добре впізнаваною. Ми були одними з перших на цьому шляху. І цікавий момент, ми створили видавництво у селі Чарне, яке було одним із сіл, що потрапили під операцію "Вісла", коли багатьох людей поляки виселили, когось знищили. І ми жили в тому будинку без електрики і без телефону, і власне там створили видавництво. Це теж нас якось дуже зближувало з Україною, десь внутрішньо, ментально. … Тут було 5800 жителів, які були усі виселені, окрім може 5-7 господарів, але тут вціліла церква. Тому це теж атмосфера місця, Україна завжди була для нас ментально близькою. Коли ми грали з "Гайдамаками", то завжди сміялися, що от є такий поляк, який наш. Це не є до кінця правда, бо частина моєї родини виховувалась під білоруським кордоном, тому маю і від білорусів частину, але й від українців є частина… Тож ментально мені Україна близька. Це є особисті мотиви, які накладаються на загальні, на видавничі, на увагу до української культури, гру з українськими гуртами.А хто, на вашу думку, зараз є найвидатнішим українським письменником? Далі Юрка Андруховича?Не можу цього сказати, бо образяться. Ви знаєте, як це, письменники - маємо дуже велике его, я також, всі ми вразливі, не тільки письменники й письменниці, тому отак.Добре, розумію, не хочу, аби ви посварилися з друзями з України.Але це очевидно, що є значною мірою питанням смаку, питанням вибору, дуже особистого.Ви казали, що ментально для вас українці дуже близькі. Чи для всіх поляків так є? Чи схожі поляки й українці між собою.Я думаю, що це два найближчі народи. Вони є дуже близькими і ментально, і культурно. Ну, і історично. Та дуже складна, кривава, часто брутально історія часом розділяє, але також і об’єднує. Інколи можна порозумітися без слів, без перекладу жарту, наприклад.Ви згадали історичну тему, тут є трохи запитань між поляками й українцями. Як ви дивитесь на це з нинішньої перспективи? Чи вдасться українцям якось ті спільні історичні рани вилікувати?Парадоксальним чином у цьому допомагає війна. По-перше, до Польщі приїхали майже 2 мільйони українців, і поляки, наслухані про бандерівщину, не знали, якими вони будуть, спочатку уявляли їх якимись дикунами, а натомість приїхали звичайні, нормальні люди, з якими легко співіснувати, немає конфліктів. І це дуже важливо. По-друге, ця війна більше нас об’єднує, аніж розділяє. Це є єдиним плюсом тієї війни. Те, що я чую в Польщі щодня українську мову, – це фантастично поряд із польською мовою. Ця ментальність добре вплине. Відкриває думки, мислення. Мені це подобається.А що відмінного між поляками та українцями? Що є таке, в чому ми не є схожими?Складно мені на таке питання відповісти, я не є соціологом, не досліджую цього. Український схід, ця їхня відкритість – це такий колос між західним і східним, якась близькість. Так я це бачу. Але зараз складні воєнні часи, і я б не шукав відмінностей, краще схожості, політично це має більше сенсу.Зараз Польща готується до виборів президента. І багато також в інформаційному просторі кандидати говорять саме про Україну, і часто це не надто гарні речі. Навіть той самий Менцен, який на початку повномасштабного вторгнення підтримував Україну, а тепер каже, що "кінець, ми маємо свої проблеми". Як ви думаєте, за кого проголосує Польща?Побачимо, це велике невідоме. Я сподіваюсь, що не голосуватимуть за Менцена, бо це буде повний крах. Бо він ідіот, але хитрий. Побачимо, як проголосують люди. Але я думаю, що переможе Тшасковський, він часом теж звертається до легких антиукраїнських наративів, проте робить це суто з політичних поглядів для перемоги. Не знаю, у Польщі зараз дуже цікава ситуація. Тшасковський принаймні дає надію на цивілізовану розмову, на відміну від інших, я їх навіть не впізнаю. Не знаю, мені ще до всіх клопотів якраз польських виборів бракувало.  Це чудово, що можна втекти від світу, але буває так, що світ наздоганяє тебе, навіть у селі, де немає засобів комунікації, де навіть просто не працює мобільний зв’язок.Але працює, як бачите.Ви зазначили, що навіть Тшасковський інколи використовує певну антиукраїнську риторику. Чому польське суспільство хоче чути і приймає такі настрої, що "вистачить тієї війни", що "українці живуть тут на наші кошти", "ми витрачаємо забагато грошей на них, а маємо свої проблеми"?Кожне суспільство поділене з різних моментів, так само й поляки. Так мені здається. Я не політик і не соціолог, просто намагаюсь робити речі, які для мене мають сенс, як от ми зараз говоримо про Україну, тому я стараюсь якось змістовно говорити про сутність цих двох народів. Так, ми граємо з "Гайдамаками" і в нашого проєкту була фантастична футболка, яка зараз на мені, де польський орел був поєднаний з українським тризубом. У Польщі частина мене ненавидить за це, але частина - навпаки. Ми такі речі з "Гайдамаками" робимо капітальні, щоб вони показували, що спільно з українцями можна зробити, Міцкевича граємо. Бували якісь інциденти на концертах, коли десь із перших рядів голос вигукував: "А що з Волинню?" І я пропонував: "Виходь на сцену, маєш 15 секунд, починай". І волинський герой просто втікав. Таке життя є культурне, чи це допоміжне - не знаю, не задумуюсь, чи це має сенс - має. Бо Україна є європейською країною.Але також ви згадували, що хтось сказав "а що з Волинню?". Волинь – це питання також дуже часто лунає, коли говорять навіть, що Україна не вступить до ЄС, поки не вирішить це питання.Яким має бути те вирішення? Вони мають воскресить тих убитих поляків? Що Україна може зробити? Ви знаєте, зараз якась страшна мода на вибачення і також на те, аби відчувати себе жертвою. А я цього не визнаю. Волинь закінчилася, поставмо там пам’ятники, вшанування. Але ця тема вічного вибачення. Але що та Україна має ще зробити? Віддати Волинь, бо там лишилися наші могили? Те покоління, як би це не було цинічно, яке знало ту трагедію, яке пам’ятало Волинь, вимирає. І хоч це буде спеціально нагнітатися, але природним способом воно мало б минути. Була трагедія, були вбивства. Але також і кілька сотень років Польщі на українських землях, серед козацтва – це теж потоки крові та жертви.Це можна згадувати до нескінченності. І це теж використовують політики. Тому що має зробити Україна? Я не знаю, справді не знаю.Вас знову критикуватимуть за ці слова у Польщі…Так, мене не любить і правиця, і лівиця, ну, але тоді я відчуваю, що живу. Це частина історії. Не знаю. Бабцю моєї дружини вбили українці під час погромів, ми їздили, шукали. І поряд із тим моя дружина видає українську літературу. Це треба робити, хоч і не означає, що щось потрібно забути.Ви письменник, а ми вже довго розмовляємо і я досі не запитала, чи зараз щось пишете? Чи ця війна спонукає вас до якихось тем, чи ви пишете про війну?Зараз не пишу, бо маю поговорити з українським телебаченням. В моїй останній книжці про східний кордон Польщі, це є "Річка мого дитинства", Україна часто з’являється. І там є один розділ такого собі репортажу, як хлопців везуть автівки на фронт до Слов’янська. Вона з’являється, тим часом я не відчував себе в праві писати про українську війну, бо бачив її під час одного виїзду до Слов’янська на фронт. Ми після того повернулися, а фронт і українські хлопці залишились там, під обстрілами. Тому такі речі я не можу. Натомість Україна з’являється, але я зараз пишу книжку зі свого глибокого досвіду. Там є й частина про кордон, але це не є основною темою. Це українські письменники повинні дати ради з тією війною, і знаю, що вони впораються. Ми зараз видаємо книжку Сергія Жадана про війну, і це видатна робота. Його перша книжка про війну, про Донбас, була однією з найкращих, яку я читав, а ця ще краща. Він написав про свій досвід у Харкові, про свій воєнний досвід. Тому це українці мають про то писати.Які ви маєте передчуття? Як закінчиться війна?Росіяни мають програти, будь-яким способом.Мусять бути виштовхнуті зі світової арени. Через багато років вони зможуть знову там з’явитися. Але українську війну треба тим чи іншим способом виграти.Але, як ми бачимо, те, що зараз відбувається у світі, те, що говорить Трамп, то виглядає так, що світ не хоче, щоб росіяни програли. Трамп не хоче, але він взагалі безвідповідальний, і навіть невідомо, що з ним буде далі. І як Америка поведеться щодо Трампа. Америка не монолітна. Так, він виграв вибори, але може програти свою каденцію. Деякі мудрі люди говорять про те, що він не залишиться до кінця каденції, то такий хаос, що вже самі американці незадоволені. Але це шанс для Європи інтегруватися. Щоб навчилась міцно стояти на своїх ногах Західна Європа, ми. І це видається реальним. І щось у тій Європі починає відбуватися, якась інтеграція. Без огляду на Америку.А якщо Європі не вдасться?Вам здається, що не вдасться?Не знаю, але запитую: що буде, якщо не вдасться? Я б не хотіла того, бо від цього залежить доля моєї країни, моя доля і моїх рідних. Але якби так сталося?Моя доля і доля моєї країни, може, менше, аніж ваша, але також від європейської інтеграції залежить. Тому все мусить вдатися, розумію, що це таке бажане мислення, але все, що ми робимо, - ми робимо для того, аби це вдалося.Я дуже вам дякую, що ви допомагаєте українцям, допомагаєте українським військовим, українським письменникам, щоб їхній голос було чутно у Польщі.