Еспресо

Енн Ма. Жаклін у Парижі. – К.: Наш Формат, 2025З одного боку, ця інтимна, зворушлива, сентиментальна історія – про дорослішання, кохання і становлення легендарної Джекі Кенеді, а з іншого, за словами її героїні, великим коханням того часу для неї був не чоловік - не Джек, - а Франція. "Іноді я сумувала за Парижем, навіть поки там жила: - звіряється головна героїня, - дні спливали надто швидко, час біг крізь пальці. Коли гуляла містом, нечасто могла помилуватися його красою без усеохопного передчуття нестерпної пори, коли воно вже не буде моїм. Однак, коли познайомилася з Парижем - з’ясувала, як можна зрізати шлях провулками, і побачила сховані за автобусними зупинками руїни часів Стародавнього Риму, веселі фонтанчики та склепінчасті газетні кіоски, - елегантність цього міста стала приглушеною, знайомою, ніби вірш, прочитаний так багато разів, що перетворився на молитву". Тож роман "Жаклін у Парижі" Енн Ма - це відчинені двері, які запрошують вас прогулятися разом із Жаклін, коли вона досліджує Францію, відокремлюючи міфи від реальності та розпізнаючи справжні сильні сторони як країни, що її прийняла, так і власного характеру. За сюжетом, у вересні 1949 року юна Жаклін Був’є перетинає Атлантику і прибуває до післявоєнного Парижа - міста свободи, мистецтва і водночас небезпеки. Втеча від очікувань матері й розлучення батьків стає для неї шансом знайти себе. Франція зустрічає дівчину яскравими джаз-клубами, авангардним театром і бризками шампанського. А також - молодим талановитим письменником, чия пристрасть до літератури переплітається з її власною. А ще вона стикається з комуністичними рухами - прокляттям в Америці та частиною буденної реальності Європи, і навіть не знає, що саме цей рік у Парижі змінить її назавжди, ставши основою для майбутньої легенди - Джекі Кеннеді.Ігор Бондар-Терещенко. Rепортаж. – К.: Друкарський двір Олега Федорова, 2025У цій книжці прифронтових репортажів так само чимало мирної лірики, яка поєднується з воєнною реальністю. А також – відповідей на питання, які постають в часі війни, що її переживають у "бронетанковому", а насправді такому вразливому Харкові головні герої оповіді – його мешканці, які залишилися на початку сьогоднішньої війни в місті. Чому українські письменники ідуть на війну? Квіти чи дрова? За що воює Україна? Коли зникне Росія? – ось далеко не всі питання, на які автор намагається дати відповідь, живучи у своєму рідному Харкові, який регулярно обстрілює російський агресор. "На самому початку війна у Харкові була справді по-казковому "народною". Це вже потім для всієї країни вона стала "новою нормальністю", про що навіть розповіли київські художники на своїй виставці "Не страшно". А на початку все мало цілком "харківський" характер. У стилі "погнали наші городських", яскравим прикладом чого був танк на одному із салтівських дворів, який тамтешні пацани зі шматками асфальту в руках відбили у російських зайд. Зброя ж пролетаріяту, нє?» Разом ці відповіді-оповідки  складаються в документальну повість про воєнне лихоліття - своєрідний репортаж з місця подій крізь призму родинної історії, а також прифронтова хроніка, яка римується з історією Другої світової війни.  "На початку минулої війни, чекаючи на німців, жінки бігли до перукарні, а чоловіки – грабувати винні крамниці. На цей раз все було трохи інакше. Налякані жахіттям, яке творили російські вояки з мирним населенням, жінки з дітьми виїжджали геть із країни. Чоловіків нікуди не випускали, але й крамниці на той час вже спорожніли – не розгуляєшся. Якщо серйозно, то багатьох знайомих я несподівано зустрів у пункті територіяльної оборони – мовчазних, рішучих, злих. Утім, коли в крамницях у перші тижні війни не стало  й хліба, їхати за борошном у центр міста, де нещодавно йшли бої, охочих не знайшлося". Як воно було далі – дізнатися можна з харківського "Rепортажу".Василь Карп'юк. Ще літо, але вже все зрозуміло. – Брустури: Дискурсус, 2025Згадайте, що влітку завжди можна було поїхати з України… в Україну! У наш трагічний час це цінується понад усе. Тим паче, що мова не про ту Україну, туристичні шляхи якої сходжені-переходжені, а саме "внутрішню", призначену не для веселих мандрів, а для внутрішнього, майже буддистського спокою, як це практикує автор цієї збірки гірських оповідок. Хоч уже сьогодні розповідь про зливу з громом, яку автор перечікує на горищі батьківської хати, асоціюється з прильотами та втечею до бомбосховища. Але навіть у книжці - неквапливі, медитативні, теплі чи прохолодні, та все одно заспокійливі – ці спогади так само контрастують з фахом героя. Який, зауважмо, за сюжетом, працює в місті на радіо, і, щоразу, вертаючись додому, переконується у перевагах такого "відпочинку". Але навіть у рідному селі життя тече по-різному, і сприймається, відповідно, його мешканцями. "Те саме з природою, з краєвидами, - свідчить наш герой. - В нас у селі ніхто не вживає слова "краєвид". Бо ніхто не дивиться на природу для того, щоб нею милуватися. І польових квітів ніхто не збирає, щоб поставити в хаті у вазу для краси. Трави збирають на чай. І з усіх, кого знаю з Брустурів і довколишніх сіл, єдиний, хто милується краєвидами, - це мій тато. Мені самому колись було дивно, коли літом корова паслася на пасовиську у горах вище від хати, і тато, видоївши корову, не поспішав униз до якоїсь іншої роботи, а дивився, як заходить сонце".Шерил Стрейд. Дика. Шлях від втрати до віднайдення себе. – К.: ВооkСhеf, 2025"Дерева були високими, але я стояла вище, на стрімкому гірському схилі в північній Каліфорнії, - починає свою літню розповідь авторка цієї історії. - За мить до цього я скинула похідні черевики, і лівий черевик полетів якраз на ці дерева, хоч і не одразу. Спершу він підстрибнув у повітрі, коли на нього звалився мій здоровезний рюкзак, а потім поскакав гравійною стежкою і перелетів через край прірви. Він відскочив від скельного виступу за кілька десятків сантиметрів нижче мене й зник унизу, в гущавині лісу, де його вже було не дістати. Я жахнулася, хоча й провела в дикій глушині щонайменше тридцять вісім днів і за цей час уже встигла зрозуміти: якщо може статися що завгодно, воно станеться. Але це не означає, що мене не ошелешило, коли це таки сталося. Мій черевик щез. Насправді щез. Я притиснула його товариша до грудей, як маля, хоча, звісно, це було безглуздо. Що таке один черевик без другого? Ніщо. Непотріб, навіки сирота, і я не зглянулася над ним. Там було що нести, масивний коричневий шкіряний черевик з червоною шнурівкою і сріблястими металевими петлями. Я високо підняла його, з розмаху жбурнула - і дивилася, як він падає між розлогі дерева й зникає з мого життя". У двадцять два роки авторка цієї книжки так само думала, що втратила все. Після смерті матері її сім’я роз’їхалася, а власний шлюб незабаром був зруйнований. Через чотири роки, не маючи більше чого втрачати, вона прийняла найбільш імпульсивне рішення у своєму житті. Без найменшого досвіду, керуючись лише сліпою волею, вона пройшла понад тисячу миль стежкою Расіfіс Сrеst від пустелі Мохаве через Каліфорнію та Орегон до штату Вашингтон — і зробила це сама. Напружена, стильна, добра й дотепна, її розповідь відверто передає жах і задоволення жінки, яка, попри всі труднощі, рухається вперед.Ярослав Поліщук. Сім поглядів на війну. – К.: Дух і Літера, 2025Чому цю книжку треба прочитати влітку? Тому що далі в Україні все може змінитися, і автор недаремно нагадує, що "без аналогій важко зрозуміти суть того, що з нами відбувається". Тож буде з чим порівняти, бо "Сім поглядів на війну" Ярослава Поліщука – це хоч і не "Вщент" Андрія Краснящих чи "Rепортаж" Ігоря Бондаря-Терещенка (хронологічні, а не аналітичні тексти), і мова про пізніше осмислення війни, яке може редагуватися чи корегуватися згідно з політикою сьогодення, але, безумовно, це важлива лектура для нащадків.  Тож у книжці досліджено візії війни в сучасній українській літературі. Автор зосереджується на аналізі художніх та документальних творів, що вийшли в час повномасштабної російської агресії (2022–2024), авторства Володимира Рафєєнка, Катерини Бабкіної, Олександра Михеда, Євгенії Кононенко, Андрія Любки та інших. Ці тексти – за всього розмаїття індивідуальних досвідів та стилів авторів – дають збірний образ національного спротиву, що буде вписаний як епічна сторінка в історію України ХХІ ст. У них не лише відображено мілітарні реалії сьогодення, а й переосмислено цілу низку базових понять, як-от національної ідентичності, тоталітарного спадку, деколонізації, подолання травми, геокультурних орієнтацій українства в минулому й тепер тощо. Поєднуючи риси літературної критики та есеїстики, автор пропонує розглядати літературу в широкому контексті сучасних суспільних та культурних процесів.