Еспресо

Наступна історія про командира роти вогневої підтримки першого стрілецького батальйону 67-ї окремої механізованої бригади Ксенію. На початку військової кар'єри вона працювала в ППО, а зараз стала жінкою - командиром. Щоб потрапити у військо жінка повернулася із закордону. Їй пропонували паперову роботу та вона рвалася на передову. Бажання служити у війську Ксенія виявила у випускному класі школи. Це був лютий 2014 року, коли почалася Революція Гідності. Жінка готувалась до ЗНО і же тоді вирішила, що потрібно готуватися захищати країну. "Мені військова справа давалася досить легко, - пригадує Ксенія. - Екзамени з фізичної підготовки я склала досить не погано, з психології теж мала високий бал. І я пам'ятаю був набір у 104-й взвод наземної артилерії. Мені вдалося туди вступити". Повномасштабну війну жінка зустріла не в Україні. Але, коли дізналася про наступ Російської Федерації, одразу вирішила повернутися додому. оскільки була офіцером запасу, то отримала повістку. "Були великі черги і дівчат не хотіли брати. Мені казали: "Ну куди ти йдеш? Посиди вдома, почекай, може пізніше, подумай". Дуже мене відмовляли. Казали, як може бути дівчина командиром? Я планувала призватися на посаду командира взводу, а мені пропонували бухгалтера чи діловода. І так з першого дня у війську мені довелось в кожній бригаді доводити, що мені не цікаво працювати з паперами, а бути на бойових. Насправді цей шлях був довгий і виснажливий", - розповіла військова. Але жінці вдалося досягти свого. Ксенію відправили на додаткове навчання і згодом вона потрапила у  138 зенітно-ракетну Дніпровську бригаду. Була заступником командира батареї матеріально-психологічного забезпечення. "Це було озброєння С - 300, - розповідає про роботу Ксенія. -  Я потрапила на зенітну установку і нічого про неї не знала. А протягом двох тижнів я навчилася і вже збивала повітряні цілі. Це були ракети Х-101, Х-55, шахеди. Найдорожчу ракету, яку збила, коштує близько 13 млн доларів. Це Х-101". У бригаді жінка прослужила майже два роки. А потім їй випала можливість перевестись в піхоту. Так і потрапила в 67-му окрему механізовану бригаду на посаду заступника командира роти з морально-психологічного забезпечення. А нині командує ротою вогневої підтримки першого стрілецького батальйону. "Коли я приїхала, пам'ятаю, 14 березня, потрапила в Слов'янськ. Розмістилася, познайомилася з усіма і 16 березня кажу: "Ну що? Куди їдемо? На яку я їду позицію? Вони на мене дивляться, кажуть, та куди ти поїдеш, ти ж тільки прийшла. Вже тоді я хотіла побачити все: як функціонує, як працює логістика, мені було цікаво". Через місяць підрозділ військової перевели на відновлення в Старичі. І там вже дізналася, що буде командиром роти. Зі своїми підлеглими вирушила на Лиманський напрямок. І там першим завданням мала виставити позиції декількох взводів. "Одну ніч я ходила з артилеристами шукала місця для гармати, потім цілий день працювала і наступної ночі їхала з мінометниками, щоб розмістити три міномета. Весь час, який стосувався бойової роботи, я зі своїм підрозділом, - наголошує військова. - Я ніколи не відправляла своїх людей в посадку, де б я не була. Мені було важливо, щоб я знала дорогу, бо, якщо будуть поранені чи загиблі, я розуміла, що нам ніхто не допоможе, крім нас". Розповіла про свою успішну операцію. "Так сталося наші не втримали певну посадку, були змушені відійти і саме мій підрозділ, один з розрахунків міномета, стояв на "нулі". Я не давала команди їм відтягувати міномети, адже розуміла, що в нас є бойова робота, яку ми повинні виконувати. Я приїхала до свого керівництва і попросила для підмоги кількох людей, щоб відбити позицію. Нам потрібно було пройти трохи більше півтора кілометри, але, глянувши на карту, я поставила собі за ціль пройти ще п'ятсот метрів до іншої позиції, яку потрібно зайняти. Нас привезли до мого мінометного розрахунку і в мене були аж сльози на очах. Знаючи, що вони скоро можуть зустрічати ворожу армію, вони не збирали речі, не збиралися втікати, а приготували міни, автомати, піднесли БК, щоб приймати бій. Я тоді була дуже горда за свій підрозділ. Ми пройшли ці 1600 метрів і розуміли, що окупанти можуть бути навколо нас. Ми обійшли всі бліндажі, їх не було, тому я вирішила трьох людей залишити, закріпитися, а з одним солдатом пройти ще пів кілометра. На наше щастя ми встигли дійти до точки, куди я запланувала. Там були агси, кулемети. І як тільки ми почали готувати праву сторону, через три-чотири хвилини я чую ворожі голоси. Їх було орієнтовно п'ятеро, а нас двоє. Ми прийняли бій. Я швидко вирішила, що вийду з цієї посадки в поле на дорогу, щоб вони мене побачили і почну їх прострілювати. І, коли вони почнуть відходити в бік, мій побратим почне з кулемету їх розстрілювати. Ми так і зробили. Були дуже сильні крики з боку росіян. Точно були поранені. Посадку втримали". Ксенія також брала участь в операції на Курщині. Каже, краще воювати не на своїй землі, якби це не було важко. "Моя гармата побила тоді рекорд. Ми від "нуля" стояли один кілометр вісімсот метрів. Це дуже мало, тому що зазвичай її ставлять на відстань 6-8 кілометрів. І все одно наша гармата працювала, - з гордістю розповідає Ксенія. -  Були в нас й полонені. Коли вони почули, що я намагалась рятувати їхнього пораненого, були в шоці. Один з них сказав "я не розумію, наші по нам стріляють, а ви йдете і пробуєте нас врятувати". Вони знають, що росіяни воюють за українців. І після того, як побачили моє ставлення до побратимів, виявили бажання потрапити у мій підрозділ". Ксенія поки не планує цивільного життя, адже вважає, що до завершення війни потрібно дожити. Але наголошує, навіть після завершення, демобілізація швидко не буде. "Це може бути рік, два, три. Тим більше ми офіцери. Треба буде здати все. А з цим будуть великі проблеми, тому що, на жаль, в нас така система. А мрію я зараз лише, щоб нам дали декілька нових пікапів, снаряди. Усі мрії зараз пов'язані із війною".