Еспресо

Світ стрімко переходить на військові рейки, і перед нами кілька можливих сценаріїв, хоча ми не знаємо, що в голові у Путіна, Трампа чи навіть Фрідріха Мерца. З Росією все простіше: Путін упертий, відкидає навіть ідею тимчасового перемир’я й прагне до глибшого союзу з Китаєм. Та головне питання — що робити Україні? Як мають діяти наші європейські партнери? Чого чекати від Сполучених Штатів? Якою сьогодні є концепція війни і що означає перемога в сучасному розумінні? Адже йдеться про життя наших військових, про часові рамки та реалістичну стратегію. Як ви оцінюєте перспективи?Це надзвичайно важливе питання. Насамперед я хотів би зазначити, що ви маєте рацію щодо Путіна. Ніколи не було жодного сумніву в тому, що Путін не прагне справжнього миру. На жаль, мирні переговори та дипломатичні зусилля виявилися марнуванням часу.Це був час, який Путін використав з розрахунком, а ми згаяли. Проста правда полягає в тому, що з Путіним не буде миру. І це чітко висвітлює проблеми, з якими ми стикаємось на Заході.Європейські країни розділені. Деякі з них, ті, що ближче до України й до самої Росії, добре розуміють, що ця війна не завершиться, поки її не буде зупинено силою. Інші, такі як Іспанія, Португалія, а іноді й Італія, не відчувають гостроти загрози так, як, наприклад, Польща.Польща, Фінляндія, Швеція та країни Балтії розташовані в безпосередній близькості до Росії і прекрасно усвідомлюють: навіть якщо війна припиниться в одному місці, вона з великою ймовірністю спалахне в іншому. Путін просто перемістить свої війська й розпочне нову агресію в іншому регіоні. І, думаю, ми всі це розуміємо.У північній групі, яку очолює Велика Британія, існує тверде ядро рішучості, що розуміє: єдиний спосіб завершити цю війну — це перемогти Путіна. Водночас усі європейські країни підтримають будь-яке рішення, яке ухвалить Україна. Вони не стануть їй на заваді.Якщо президент Зеленський вирішить шукати миру, він отримає підтримку з боку європейців, незалежно від того, яким буде це рішення — його особисте чи національне. Та загалом більшість європейських країн добре усвідомлює: якщо мир буде фальшивим, наступними можуть стати саме вони.Сполучені Штати, однак, перебувають у зовсім іншій реальності. Президент Путін відверто маніпулює Дональдом Трампом. Віткофф, який відвідав Путіна, був цілком і повністю введений в оману його розмовами про припинення вогню та нібито готовність до компромісу. Після повернення він представив відверто проросійський план, який Білий дім намагався просунути, тиснучи на Україну з вимогою його прийняти.Дональд  Трамп прагне миру, прагне угоди. Але, відверто кажучи, йому байдуже, яким буде цей мир і як саме його буде досягнуто. Його цікавить лише можливість заявити: "Це я зупинив війну".Однак Дональд Трамп не є голосом усіх Сполучених Штатів.Значна частина американського суспільства щиро підтримує Україну — і продовжуватиме це робити, незалежно від політичних змін чи обставин. Символічним і болючим нагадуванням про цю підтримку стала вчорашня загибель американського волонтера, який займався розмінуванням. Це підтверджує, що щирі, віддані і сміливі громадяни США й надалі стоятимуть на боці України, що б не сталося.То якого миру прагне Україна?На мою думку, кожен українець усвідомлює: якщо країна не продовжить боротьбу і не переможе Російську Федерацію, жахіття війни триватимуть. Владімір Путін не має наміру зупинятися — я говорив про це не раз. Він не відступить, доки Україна не буде знищена або доки не знищать його.Саме тому я переконаний, що сьогодні не існує жодної реальної альтернативи опору.Сценарій, відверто кажучи, не надто оптимістичний. Складається враження, що Сполучені Штати самі до кінця не розуміють, яких результатів хочуть досягти. Те, що відбувається всередині США, їхні спорадичні заяви, усе це нагадує геополітичний пінг-понг. Вони постійно коригують свої ж учорашні слова. За останні сто днів наробили стільки, скільки, мабуть, не зробив за той самий період навіть Теодор Рузвельт понад сто років тому.Ситуація справді складна і має тенденцію до погіршення. Як свого часу казав Девід Ллойд Джордж, будучи прем’єр-міністром Великої Британії, таке враження, що політики просто сидять і дивляться, як вони повільно сповзають у киплячий казан. Він мав на увазі Першу світову війну. І ми зараз усвідомлюємо, що світова архітектура безпеки фактично розвалилася.Її більше не існує. Якщо наші міжнародні відносини регулюються не правом і не договорами, а силою і погрозами застосування ядерної зброї, це вже повернення в епоху варварства. Ініціатором цієї деструкції виступила Росія, але, наскільки я бачу, до цього готові долучитися й інші.Маємо приклади Пакистану, Індії та не лише. Але саме Росія сьогодні взяла на себе роль локомотива і рухається в бік Європейського Союзу. Саме тому я хочу поставити вам запитання: чи росіяни блефують? Я переконаний, що Путін цілком здатен покласти сто або навіть двісті тисяч своїх солдатів заради досягнення поставлених цілей. Ви вже частково їх окреслили.Але наскільки готові до цього інші його ресурси? Адже війна — це не лише готовність жертвувати людьми. Війна — це про ресурси. І ми бачимо, що українські дрони та безпілотні системи стали справжнім викликом для російського агресора. Я маю на увазі і ситуацію в Чорноморському регіоні, і вибухи на території Росії — не лише протягом останніх кількох років, а й буквально за останній тиждень. Маємо справу з масованими ударами по об’єктах у глибині російської території.Перш за все, я не вважаю, що Росія блефує. Вона має багато вразливих місць, і в багатьох аспектах можна стверджувати, що, якщо подивитися на ширшу картину, яка охоплює збройні сили, політику та стратегічну діяльність, Україна показує себе досить успішно. У багатьох відношеннях вона перебуває в кращому стані, ніж Росія. Проблема, однак, у тому, що Росія повністю мобілізована на війну, а Захід — ні. Це добре видно на прикладі настроїв європейських країн: майже жодна з них не готова серйозно і повною мірою готуватися до війни.Рішучий крок до усвідомлення масштабів загрози досі не зроблено, особливо з боку європейців, за окремими винятками. Фінляндія, Швеція та Естонія намагаються зробити все можливе, щоб підготуватися до потенційної війни, не зруйнувавши при цьому власну економіку.Утім варто визнати, що Україна також могла б зробити більше. Ви згадали Рузвельта, і коли він говорив про політику, це було частиною ширшого національного зобов’язання. Коли президент Рузвельт вирішив вступити у війну, він мобілізував усю країну: промисловість, автомобільні заводи - усе було переорієнтовано на військове виробництво. Те саме зробив і прем’єр-міністр Ллойд Джордж.Коли Ллойд Джордж став прем’єром, він максимально переорієнтував державу на потреби війни. Усі чоловіки були звільнені для участі в бойових діях, а жінки замінили їх на робочих місцях. Жінки працювали в шахтах, брали участь у протиповітряній обороні під час Другої світової війни. Ми ще навіть не наблизилися до такого рівня серйозного сприйняття цієї війни.Сьогодні очевидно, що Сполучені Штати також не готові сприймати війну серйозно. Причина в тому, що вона не входить до політичного порядку денного Дональда Трампа. Його мета — повернути владу в країні, утримати її і, можливо, навіть зробити своє правління довічним. Якщо не для себе, то для свого сина.Ця частина світу змінилася, і США наразі не визначилися, чи справді готові вступити в повномасштабне протистояння з Росією. Чи усвідомлює Трамп, що Путін ним маніпулює, чи його проросійська позиція залишиться незмінною — ми, ймовірно, дізнаємося лише за кілька тижнів. Нам залишається тільки чекати й спостерігати.Однак чого ми точно не можемо собі дозволити — так це зволікати в боротьбі з Росією. Удари дронів, особливо по авіабазах, дають результат. Їх потрібно посилити. Навіть якщо президент Зеленський вирішить не атакувати парад, у нього все ще є можливість завдати ударів по ворожих аеродромах і резиденціях Путіна.Існує безліч рішень, які Україна могла б реалізувати, щоб чітко продемонструвати: вона веде цю війну для перемоги. Поки що цього не видно повною мірою. Україна здебільшого тримає оборону, замість того щоб активно завдавати Росії стратегічно болючих ударів на її території.​​Генерал Залужний нині обіймає посаду надзвичайного і повноважного посла України в Сполученому Королівстві Великої Британії та Північної Ірландії. Якщо коротко підсумувати його останню програмну статтю, її головна думка зводиться до формули: дрони і РЕБ. Ми вже маємо справу з революцією у сучасному характері війни.Ви слушно зауважили, що росіяни спочатку були до цього не готові. З іншого боку, вони мали кілька років для переозброєння та модернізації як у сфері радіоелектронної боротьби, так і у створенні власних безпілотних систем. В Україні ці технології розвиваються швидше й ефективніше. Є сподівання, що й наші західні партнери зробили необхідні висновки з цієї війни.У цьому контексті хотів би почути вашу думку щодо стратегічного бачення війни з боку Росії. Дональд Трамп з певних причин заявляє, можливо наївно, а можливо свідомо дезінформуючи громадськість, що нібито досяг домовленостей із Путіним і той не має наміру захоплювати всю територію України. Така позиція виглядає суперечливою і малопереконливою.Кілька днів тому я мав честь поспілкуватися з генералом Веслі Кларком, який у свій час очолював об’єднаний контингент НАТО в Європі під час балканських війн. Саме він координував операції зі стримування режиму Мілошевича і зробив це успішно.За його оцінками, Росія справді готується до активізації бойових дій на північному сході, зокрема в Харківській і Сумській областях. Водночас, за словами Кларка, Кремль не відмовився від реалізації свого стратегічного плану на півдні. Йдеться насамперед про Одесу.Підкреслюю, що ми не маємо на меті когось залякувати. Водночас генерал Веслі Кларк чітко окреслює ризики, які слід сприймати серйозно.Я цілковито погоджуюсь. Стратегія Росії абсолютно зрозуміла: вона прагне не стільки територіального просування, скільки контролю над Україною. Їй не потрібно доходити до Львова – мета в іншому. Їй потрібен важіль впливу, і ключовим елементом цього є Одеса. Якщо Росії вдасться захопити Одесу, вона зможе ефективно задушити Україну – фінансово, економічно і політично.Загроза наступу на Одесу залишатиметься завжди. І цілком можливо, що вона реалізується тоді, коли цього очікуватимуть найменше.Нещодавно мені випала нагода поговорити з генералом Залужним, який нині перебуває на дипломатичній посаді. Ми обговорювали, як кардинально змінилася ця війна. Його останній виступ був надзвичайно влучним – він дав європейським країнам чітке уявлення про те, що потрібно робити далі. Та я досі не впевнений, що більшість із них по-справжньому усвідомила масштаб змін.Ідеться не лише про зміну формату бойових дій. Змінилися самі принципи та вимоги війни. У технологічному вимірі ми перейшли від мислення епохи картингу до мислення рівня "Формули-1". Водночас більшість країн демонструють "танкове мислення" – усе ще тримаючись за застарілі моделі, сподіваючись, що вони продовжать працювати. Але ця епоха вже минула.Мене непокоїть те, що Дональд Трамп досі не усвідомив, наскільки докорінно змінилася природа цієї війни, хоча його військові командири це добре розуміють. Вони чітко бачать, що ми маємо справу з абсолютно іншим типом конфлікту.Я переконаний, що впродовж наступних дванадцяти місяців ми побачимо суттєві зміни у форматі американських військових навчань та у співпраці США з НАТО.Водночас маю сумнів, що це приведе до справжніх змін у європейській системі оборони. Поки що я не бачив жодного аналітичного підходу, достатньо глибокого і реалістичного, щоб відповідати тим змінам, які вже відбулися на полі бою.А якщо говорити, наприклад, про стратегію оборони Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії. Днями з’явилася інформація, що опрацьовуються різні протоколи дій на випадок навіть висадки на Британські острови. Також оновлюються алгоритми реагування на використання безпілотних систем тощо. Це надзвичайно серйозний сигнал. Наскільки мені відомо, за останні 25 років Лондон нічого подібного не робив. Ідеться про комплексне оновлення оборонної стратегії.Раніше надходила інформація, що французи також почали активніше реагувати та переосмислювати можливі загрози. Вони зрозуміли, що росіяни можуть становити небезпеку не лише для Берліна. У Росії довга історична пам’ять і не менші імперські амбіції. Свого часу російські війська мили копита своїх коней у Сені, в самому Парижі.І от питання: чи всі ці оновлення військових доктрин і протоколів дій — це просто формальність, чи, можливо, в Лондоні, Парижі та Берліні справді володіють певною інформацією, яка викликає серйозне занепокоєння?За останні півтора року ми чітко побачили: російська фронтова піхота загалом є слабкою та погано підготовленою. Так, існують окремі боєздатні підрозділи, але Росія тримає їх у резерві й задіює лише тоді, коли справді потрібно прорвати оборону.На сьогодні основна стратегія Росії полягає в застосуванні так званих м’ясних штурмів — масових наступів із використанням великої кількості живої сили. Проте варто пам’ятати: за цими хвилями стоїть далеко не примітивна армія. Росія все ще має серйозні запаси артилерії та розвинені засоби радіоелектронної боротьби. Завдяки підтримці Ірану та Північної Кореї вона зберігає значний арсенал ракет і дронів, які може постійно запускати по Україні. Генерал Залужний влучно назвав російську доктрину "доктриною знищення". І це надзвичайно точне визначення. Стратегія полягає в методичному знищенні всього на шляху — повільному, але неухильному просуванні вперед шляхом руйнування та виснаження.Я не бачу жодних ознак того, що Росія змінюватиме цю доктрину. Вона діє в межах її можливостей і приносить відчутний результат. Тож, найімовірніше, вона й надалі дотримуватиметься саме такого курсу.Водночас очевидно, що, попри окремі зрушення у Франції та Великій Британії, оборонні системи обох країн перебувають у стані дисбалансу: збройні сили стали надто професійними, але критично малочисельними для ведення сучасної війни.Сьогодні вони стоять перед ключовим викликом: як розширити свої збройні сили, як наростити резерви і разом з Німеччиною підняти свій оборонний потенціал до рівня, на якому вони зможуть колективно протистояти Росії. Реальність така, що більшості європейських держав бракує спроможності проєктувати військову силу за межі власних кордонів. Деякі країни взагалі не мають політичної волі це робити. Польща зосереджується на внутрішній обороні. Такий самий переважно оборонний підхід має Фінляндія. Швеція здатна надавати обмежену підтримку, але в цілому більшість країн мають ресурси лише для базового самозахисту в умовах надзвичайної ситуації. Вони не готові до масштабного розгортання військ в Україні і до прямого зіткнення з Росією.Це вимагає серйозного переосмислення стратегії.Мені відомо, що в Сполученому Королівстві розмірковують над цими питаннями, однак там ще не зроблено найважливішого висновку: Росія не зупиниться і продовжуватиме свою агресію.​​Чи справді Велика Британія готова сьогодні серйозно вступити у війну? У 1914 році Лондон оголосив війну Німеччині після порушення суверенітету Бельгії. Це була червона лінія.Нині ситуація в Балтійському регіоні вкрай напружена, і події можуть вийти з-під контролю. Ідеться не лише про можливу атаку в напрямку Нарви. Балтика залишається зоною історичного впливу Великої Британії, і вона, очевидно, готова реагувати, хоча межі цієї готовності залишаються незрозумілими.Ми чули про коаліцію рішучих, проте чіткого плану дій у разі відсутності перемир’я з Росією досі немає. Росія не прагне миру, бо не хоче бачити іноземні війська в Україні. Тим часом ситуація залишається без істотних змін.З огляду на зобов’язання в межах НАТО, Велика Британія повністю готова діяти. Якщо Естонія, де дислокується британський батальйон, зазнає нападу, Сполучене Королівство докладе всіх зусиль і вступить у бойові дії.Однак я не бачу, щоб Британія або інші союзники втручалися, якщо не буде прямої атаки Росії на країну-члена Альянсу. Одна з причин — брак достатніх ресурсів на місцях. На сьогодні Британія не має ані необхідної вогневої потужності, ані технічної спроможності для масштабних операцій. Варто згадати, що вона фактично передала Україні всі свої основні артилерійські системи.Це ключовий факт: вся важка артилерія вже передана, і зараз британські війська мають у своєму розпорядженні лише легкі системи, очікуючи постачання нових. У цей момент вони не здатні вести масштабні наземні бойові дії. І я впевнений, Росія про це знає.Водночас війна — це не лише сухопутні війська. Велика Британія, як і раніше, має потужні військово-повітряні сили та сучасний, боєздатний військово-морський флот. Саме ці інструменти вона використає в разі необхідності.Можна з певністю сказати: наразі жодна європейська країна не має достатнього потенціалу сухопутних сил, аби повноцінно підтримати Україну. Проте разом вони володіють значною авіаційною перевагою. Їм потрібно зосередитися на тому, як максимально ефективно застосувати цей потенціал — зокрема через точкові та масовані авіаудари, які могли б змусити Росію сісти за стіл переговорів.Тому ситуація зовсім не безнадійна. Просто ця війна не буде такою, якою її уявляє собі багато українців, звиклих до уявлення про лінію фронту на сході.Україна буде змушена утримувати цей фронт, тому що іншого вибору наразі немає.Час від часу виникає відчуття, яке поділяють і багато військових експертів: ситуація заходить у стратегічний глухий кут. Потрібні додаткові зусилля, щоб зламати російський наступ. Росія не має ресурсів, щоб подолати український спротив за кілька років. Європа готується, але не вступає у війну. На цьому тлі ми бачимо послаблення, особливо з огляду на непослідовну політику адміністрації Дональда Трампа.На вашу думку, пане полковнику, що Україні варто вдосконалити, щоб утримати хоча б паритет? Росія готується і, ймовірно, розраховує на підтримку Китаю. Вони комунікують і співпрацюють.Також Росія вже використовує північнокорейських найманців. Проблеми з живою силою є, але це ще не означає її стратегічної поразки. Україна ж залишається в надзвичайно складному становищі.Не маю жодних сумнівів у тому, що Україна впевнено розвиває свої технології. Але найголовніше — це люди: турбота про них і їхня якісна підготовка.Потрібно створити сучасну, ефективну систему підготовки, яка виходить за межі коротких 45-денних курсів. Йдеться про формування армії з бійців, які досконало володіють навичками і розуміють, що саме вони роблять. І це, ймовірно, потребує зміни підходу до самого розуміння ролі солдата. Українці не мають бути гарматним м’ясом — вони мають стати висококваліфікованими, технічно грамотними воїнами.Це означає реформу системи рекрутингу, яка наразі не дає бажаного результату, а також оновлення всіх рівнів підготовки — від базової до спеціалізованої. Важливо також переглянути доктрину, зосередивши її не лише на досягненні цілей, а й на збереженні життя. Чим довше солдат залишається живим на передовій, тим досвідченішим і ефективнішим він стає, і тим вищими є шанси на перемогу.Втрати без потреби означають відсутність прогресу. Захист життя військових і їхній професійний розвиток — це фундамент перемоги. Адже жодна технологія не працює сама по собі — її ефективність залежить від підготовлених людей.Недостатньо просто видати безпілотник і сподіватися на результат. Без належного навчання він не буде використаний ефективно.Саме у цьому — шлях до української перемоги. Рано чи пізно, Росія не витримає.Що кажуть ваші колеги, військові експерти з Великої Британії, Німеччини, Франції чи країн Балтії, про можливість ударів у відповідь з боку України?Ми розуміємо, що головні центри в Росії — Москва і Санкт-Петербург. Путін намагається представити їх як повністю захищені. Проте цілком можливі удари дронами по військових або стратегічних об'єктах у цих містах.Росія регулярно запускає балістичні ракети по українських мирних містах. Водночас вона лякає Захід перспективою застосування ядерної зброї. Щоразу, коли ситуація загострюється, Кремль переходить до ядерного шантажу, чи то стратегічного, чи тактичного.Перш за все, слід припинити зациклюватися на загрозі ядерної зброї. Якщо Путін вирішить її застосувати, він це зробить. Ми не можемо дозволити собі постійно жити в страху перед цим.Гадаю, що завдання ударів по цивільному населенню було б серйозною стратегічною помилкою. Росія й без того прагне знищити Україну, і вбивство ще більшої кількості людей лише зміцнить її рішучість продовжувати агресію. Наше завдання — зламати саму систему.Згадайте, як під час Другої світової війни одним із переломних моментів стало цілеспрямоване бомбардування критичних промислових об’єктів, зокрема заводів з виробництва шарикопідшипників. Адже башта танка не обертається без них. Знищення таких деталей блокує роботу коліс, механізмів і всього, що обертається або рухається.Ми повинні виявляти й вражати подібні цілі — об'єкти, атака на які створить довгострокові проблеми для російської оборонної промисловості та, відповідно, для її армії.Ми вдало розпочали, завдавши ударів по критично важливих виробничих об'єктах. Тепер потрібно продовжувати — виявляти вразливі ланки російської промисловості та цілеспрямовано виводити їх з ладу, щоб Росія більше не змогла відновити ці спроможності.Саме так перемагають такі держави, як Росія, — шляхом системного удару по її оборонному потенціалу та економічній основі, а не по мирному населенню.Якщо говорити про нашу внутрішню трансформацію - як ви це відчуваєте? Що, на вашу думку, потребує вдосконалення? Йдеться не про якісь секретні речі, а про загальні напрями, які можуть бути очевидними навіть для противника. Якщо говорити про систематизацію та покращення окремих процесів, де ви бачите потребу посилити зусилля? З боку Генерального штабу? З боку Міністерства оборони? Очевидно, що потрібно навчати людей, готувати кадри, впроваджувати нові технології і робити це системно. Але мені здається, що ви значно глибше відчуваєте ситуацію.Основна проблема — це управління. Менеджмент у секторі оборони потребує докорінного оновлення, починаючи з самого Міністерства оборони. Необхідно змінити підходи й почати призначати на керівні посади людей, які є не лише фаховими військовими, а й кваліфікованими управлінцями з досвідом у бізнесі. Нам потрібні люди, які справді керували великими компаніями, незалежно від галузі. Ті, хто звик приймати стратегічні рішення, ефективно використовувати ресурси та впроваджувати нові підходи до організації процесів.Одна з найбільших проблем полягає в тому, що Міністерство оборони не сприймає управлінські поради. Військові рекомендації ще можуть бути почуті, але коли йдеться про системне управління — там панує закритість. Як наслідок, ті самі помилки повторюються знову і знову. Це ключове, що має змінитися.Як я вже зазначав, на рівні солдата також необхідне серйозне покращення підготовки.Ми частково використовували іноземні програми навчання, але в багатьох випадках вони виявилися неефективними. Один із підрозділів, відправлених на навчання до Франції, повернувся на передову й зазнав поразки. Деякі з підрозділів, які проходили підготовку у Великій Британії, втратили бійців, бо ті не були готові до умов сучасної війни.На структурному рівні необхідно переосмислити, як саме використовуються навички, наявні в підрозділів НАТО. Йдеться не стільки про навчання веденню дронової війни, скільки про вміння ефективно організовувати процес підготовки й управляти великими структурами. Адже саме цього нас навчали — і саме це було основою нашої професійної підготовки протягом усього періоду служби.Саме тому, коли я відвідую, наприклад, рівненський полігон, я бачу чималий прогрес, але водночас — і великі зони, що потребують суттєвого вдосконалення, особливо в питаннях підготовки. Реформа триває: впроваджуються технологічні рішення, здійснюються організаційні зміни, на фронті поступово формується нова система корпусного управління. Але для того, щоб цей процес успішно розвивався, потрібно також переглянути саму структуру майбутніх корпусів і принципи їхньої комплектації. Вони повинні бути спроможними діяти самостійно й ефективно в умовах реального бою.Залишається низка критичних викликів, зокрема глибоке нерозуміння ролі географії у війні. Це не другорядний фактор, а основа планування.Коли підрозділ, звиклий до рівнин півдня, перекидають у лісисту й горбисту місцевість, втрати неминучі. І навпаки: війська з північних регіонів, не адаптовані до відкритих просторів степу, опиняються в уразливому становищі.Потрібно серйозно враховувати географію й використовувати корпусну модель не лише для організаційної ефективності, а й для цільової, регіонально адаптованої підготовки військових. Кожен район ведення бойових дій — це окрема тактична реальність, яка потребує спеціального підходу. Не загальної бази, а глибокого розуміння конкретного середовища.Херсон — це не Курськ. Це два різних світи. І готуватися до них потрібно по-різному.