Еспресо

Програма "Власні назви з Мирославою Барчук" - це серія розмов з українськими та західними інтелектуалами, письменниками, митцями, правозахисниками, де обговорюються, з одного боку, події та суспільні явища сьогодення, а з іншого – історичний контекст, який ці явища сформував.  Проєкт спільно створюють український ПЕН та телеканал "Еспресо".Я хочу почати з дуже дорогого для мене спогаду. У мене є книжка Миколи Вінграновського “Цю жінку я люблю”. Це абсолютно фантастична збірка поезії, яка вийшла за Радянських часів, коли я була підлітком. Окрім того, для мене це було відкриття Федора Кричевського. Вона дуже щедро проілюстрована репродукціями його картин. І ось коли кажуть Федір Кричевський, я згадую “Життя” (триптих), я згадую “Катерину”, “Наречену”. Який у вас є спогад, пов'язаний з Федором Кричевським і його роботами?Я думаю, що в усіх відвідувачів Національного художнього музею є такий спогад. Пам'ятаю, як стоїть перед очима ця експозиція, її вже немає багато років, це було перед тим, як її змінили. І я пам'ятаю, коли піднімаєшся на другий поверх, відкриваються перші двері, коли ти заходиш із першої зали, повертаєш ліворуч, де починається експозиція ХХ століття, і тебе зустрічає “Наречена”. Це така зустріч, яку неможливо взагалі забути. Цей образ української жінки настільки гідний. Я б навіть сказала, в ньому є такий феміністичний посил. Там така впевненість, гідність, опора. І взагалі у нього в більшості робіт є дуже глибока вкоріненість в своє та опора на обидві ноги. Завжди цей образ від маленької людини, дитини, яка спирається на дві ноги, до його автопортрету в білому кожусі, де він стоїть руки в боки і є ця опора на дві ноги, що дає таку впевненість і переконливість. Неможливо позбутися такого враження, що ось це і є людина, яка належить до української нації.Автопортрет у білому кожусі. Кричевський Федір Григорович, фото: uk.wіkіреdіа.оrg Я теж багато про це думала. З одного боку, про те, що це була дитина, народжена на сході України, а саме у Лебедині на Сумщині. Далі – юнак, який вчився в Москві і в Петербурзі. Але це було абсолютно усвідомлене українство. Яким чином це сформувалося?Це сформувалося через українське село. Це абсолютно зрозуміла історія – приналежність до природи і закоханість в людей, які живуть на своїй землі, а також культура, яку вони створюють. В принципі його родина пов'язана з Полтавщиною, тому що в юності саме там вони з Іваном М’ясоєдовим промишляли в Павлівцях і в Шишаках. Потім у нього був там власний дім. І це територія, на якій дійсно він закохався в життя. Попри все, він був надзвичайно оптимістичною людиною, відкрита до нового. Але сформувалася українськість, зрозуміло, з цього дитячого досвіду. Він дуже любив ці промисли, він ліпив з глини, там десь було народна ця традиція. Є свідчення про те, що він дуже любив гаптувати і навіть працювати з полотном, з нитками і не цурався жодної народної традиції. Він нею надихався і дуже рано почав малювати. Це був дійсно дар і обдарованість природня.«Оплакування Христа», 1910 — дипломна робота Кричевського, фото: uk.wіkіреdіа.оrg Мені це дуже схоже на Малевича. Це та сама Сумщина, дитина всотує в себе цю народну культуру. Ви сказали про Івана М’ясоєдова. Мусимо пояснити, що це син Григорія М’ясоєдова, передвіжника. Це людина українського походження. Іван М’ясоєдов і Федір Кричевський їздили в Шишаки на Полтавщину. Я так розумію, що це було богемне середовище.Так, річ у тім, що у них біля Полтави був свій маєток. А Григорій М’ясоєдов був надзвичайно суворою людиною з традиційними поглядами і на мистецтво, і на все. Але син у нього вдався надзвичайно унікальний. Я думаю, що колись про Івана М’ясоєдова знімуть дуже вражаючий байопік, тому що він цього абсолютно заслуговує. Він надихався сучасними на той момент тенденціями і цікавістю до античної культури, до культу людського тіла. Він збирав довкола себе художників і вони займалися нудизмом, культуризмом, розвивали тіло. Це називалося “Сад богів”.Це які роки?Вони познайомилися із М’ясоєдовим, коли навчалися в училищі в Москві. У 1901 році Кричевський починає навчатися там, і от з тих пір вони подружилися. Вони разом подорожували Україною, досліджували, вивчали її, але їздили саме Слобожанщиною, тобто східною частиною України. Після училища Кричевський вступає в художню академію в Петербурзі і потім повертається назад. Він всього кілька місяців там провчився, повернутся назад на Полтавщину його змусила хвороба. Ось ці кілька років він проводить з М'ясоєдовим у подорожах Україною. Це вже дуже свідомо, тому що Федір вже побував на той момент в Європі.Він був в Парижі, Берліні і навіть вчився у Відні у майстерні Клімта. І це відчувається в його стилі.Він вперше потрапив в Європу і одразу на коронацію англійського короля, мати якого була з однієї родини з російськими царями. Вони туди відправляли здібних художників, які могли зафіксувати цю коронацію для російської сім’ї. І от Федір був обраний поїхати туди. Здається, вони навіть разом з М’ясоєдовим були в цій подорожі. Звичайно, він зобразив цю коронацію, але всі біографи і дослідники пишуть, що найбільше враження на нього справили музеї. Величезну кількість часу він провів в галереї, музеях, досліджуючи це мистецтво.Потім Кричевський їде в цю велику подорож, за рік об'їжджає Берлін, Мюнхен, Відень, відвідує Італію. Є така гіпотеза, що саме під час цих подорожей, всотуючи новітнє, модерне мистецтво, всі трансформації, отримавши дуже хорошу академічну освіту, але при цьому будучи закоханим і розуміючи глибоко мистецтво, він бачить, наприклад, Мюнхенську сецесію і вражений нею, але він провів багато часу, досліджуючи українське мистецтво – не тільки народне, але й ікони, наприклад, барокову традицію, яку ще не встигли знищити совєти. Неможливо було не познайомитися з ним, якщо у тебе є бажання бачити мистецтво. І воно як два плюс два спрацювало. Ти бачиш Мюнхенську сецесію, але ти розумієш, наскільки твоє мистецтво зовсім не гірше, що мистецтво баракове й ікона з тим самим золотим тлом – це зовсім інше. Але воно відповідає не тільки тій сакральній якості, не тільки те, що працює на цю атмосферу, яка виникає в храмі, на синтез мистецтва, який дає релігійне переживання, а саме в художньому сенсі. І він, бачачи це, повертається і зовсім інакше інтерпретує і відчуває мистецтво і народне, і традиційне, і професійне, яке існувало, яке він бачить тут, і яке, очевидно, було недооцінене. Це не те, що він вивчав в академії, наприклад, або в училищі. Але це те, що він розуміє його рівень і його якість.У Федора, на щастя був співрозмовник - його брат Василь Кричевський, який так само вражений, закоханий і здатний зробити професіоналізацію з народного, перевести ось ці коди в професійне мистецтво. Вони ж були одержимі ідеєю створити національну школу мистецтва.І вони заклали фундамент цієї школи?Федір Кричевський. 1910-ті роки, фото: NАМU Так, вони заклали фундамент цієї школи. Можна сказати, у ній є три кити. Я завжди, коли розповідаю про мистецтво, говорю, що художник – це така людина, яка не здатна розбачити щось, коли щось побачила. Розбачити це і не взяти в свій арсенал. Коли вони подивилися очима, які багато бачили музеїв, світового мистецтва – і старого, і нового, і маючи цей досвід контакту з українською традицією, її розмістили у цій системі координат. Вони усвідомили відповідальність, як її зробити частиною цієї культури.І от перше, це те, що ти бачиш – це візантійська традиція, представлена у храмах і соборах. Ми не усвідомлюємо, наскільки на початку ХХ століття більше було збережено, ніж навіть в 60-х роках.Ще не були росіянами викрадені мозаїки Михайлівського. Ще він стояв.Далі – це барокова традиція, якої теж було дуже багато. Це теж церкви, які знищувалися в 30-ті роки вже в радянський час. Але на той момент вони всі були на Слобожанщині. Тобто ці всі і Сорочинський іконостас, який зараз є. Були ці церкви в Березні, наприклад, які знищені пізніше, але вони мали змогу це бачити. Також ікони, які Кричевські збирали по хатах і створювали, у них була розкішна сімейна колекція народного і такого сакрального мистецтва.І третє – це народне мистецтво. Це килими, вишивка, кераміка – тобто все, що ми досі любимо в народному мистецтві. Тільки тоді його було значно більше. Треба сказати, що ці колекції були знищені, як і багато творів, в полум'ї всіх цих подій і в першу чергу Другої світової війни.Як наше покоління, покоління наших дітей і наших батьків, переживає грандіозні події у світі, так само біографія Федора Кричевського і його брата Василя – це історія якраз найбільш драматичних, трагічних подій ХХ століття. Вони пережили і Першу світову війну, і українські визвольні змагання, Українську народну республіку, Другу світову війну. Василь Кричевський загинув фактично від голоду за мольбертом у 1947 році в Ірпені. Але я хочу, щоб ви розповіли про те, як відбувається Українська революція, і в Українській Народній Республіці організують художню академію. Розкажіть про їхній внесок фактично як фундаторів академії.Ця академія проіснувала один рік фактично – з 1917-го по 1918-й. Федір Кричевський був її першим ректором. До речі, спочатку Василю Кричевському запропонували бути ректором. Є розкішне дослідження Валентини Рубан, яке присвячене Василю Кричевському, але вона не встигнула завершити своє дослідження про Федора Кричевського. Це абсолютно еквівалентні фігури, але Василю Кричевському значно більше уваги  приділяється, тому що є його нащадки, і він зміг врятуватися, поїхати з України, і помер під Каракесом. Це дозволило створити кілька поколінь художників, які розвивали цей рід. І вони досі є, вони опікуються цією спадщиною.У Федора Кричевського цього всього не було. Олександр Богомазов, який є представником українського модернізму, він був людиною, яка все життя прожила в Києві. Так само, як і Кричевський Федір, він присвятив своє життя Україні. Він виїздив за межі України, але він завжди повертався. Йому дуже важливо було бути саме тут, бути пов'язаними з цією територією. І це зіграло такий жарт, що Богомазов разом із Кандинським і Малевичем винайшов фактичну мову абстрактного мистецтва. Але про нього дізналися вже тільки в 90-х роках. Тобто, якщо Кандинський і Малевич стали світовими зірками за життя або на хвилі захоплення авангардом, то Богомазов – ні. І так само Кричевський: Василь, який поїхав, зміг забезпечити, щоб його пам'ять і спадщина продовжується, якось була врятована, а потім повернута в Україну вже в 90-х, то з Федором так не сталося. Звичайно, що є його колекції, але багато чого згоріло, багато чого було знищено. Також немає нащадків немає І це наша відповідальність перейматися цим.Повернуся до української академії. Коли ми говоримо про академію – це якраз втілення цієї ідеї, як створити українське мистецтво. Дискусія, яка існувала на початку ХХ століття і дуже близька нам сьогодні, тому що ми так само про це говоримо, – що таке українське мистецтво? Враховуючи нашу колоніальну історію, що ми весь час всередині якихось інших імперій намагалися розвивати своє, а для них це так само було питанням. Федір Ернст, Григорій Павлуцький, Федір і Василь Кричевські, які отримали навіть за свій внесок визнання як мистецтвознавців, не тільки як художників і архітектора. Тобто це ідея створити національну школу, суто український стиль, відділити його від всіх інших мистецтв, якими всі захоплювалися, переймалися і глибоко розуміли. Кордонів не існувало для цього покоління художників.Із середини ХІХ століття тривали розмови про те, що нам потрібна своя академія, свій вищий навчальний заклад. Як і музей, вони мали отримати дозвіл з центру імперії, щоб створити тут щось. Так само, як намагалися отримати право на створення музею, і цього не ставалося протягом 30 чи 40 років, були лише просто відмови. Лунали пропозиції, щоб вже в університеті створити класи, де можна буде зробити свою школу. Окрім школи Мурашка і Костанді в Одесі не було професійного навчання. А для того, щоб була школа, має бути професійно організоване навчання.І от як тільки з'явилась ця можливість в 2017 році, оскільки українську державу створювали візіонери, гуманітарії, історики, художники. Це була абсолютно ідеалістична мрія, мати свою державу саме для того, щоб реалізувати ось ці мистецькі, гуманітарні і культурні теми, дати дискусії перетворитися на правду, у щось намацальне. Так з’явилася академія. Усі академіки так чи інакше працювали з цим. Там був Федір і Василь Кричевські, Георгій Нарбут,там був Жук і Микола Бурачик, Бойчук. От вони всі так чи інакше розуміли європейські тенденції. Хтось був більше прихильний до сецесії, хтось більше до модерністських нових тенденцій. Але так чи інакше, вони всі були вкорінені в ці три цеглини, які складають підмурок українського мистецтва – візантійську, барокову і народну.Триптих "Життя" (Любов, Сім'я і Повернення), Федір Кричевський, 1927 рік Ви сказали, що академія існувала лише рік, але я правильно розумію, що потім вже радянська Україна в якійсь формі відновила цю академію, і Федір Кричевський там викладав далі? Це тоді, коли там же Малевич і Татлін викладали, так?Абсолютно, так. Вони робили це в формі художнього інституту. Радянська влада діяла, як і зараз, – прийшла і знищила академію. Але вона не знищилась, тому що викладачі, зокрема, Мурашко і Кричевський, викладали вдома. Студенти приходили до них додому для того, щоб продовжувати цю неперервність. Звичайно, що радянська влада спробували використати цих викладачів. Тоді вже починається історія Київського художнього інституту, Іван Врона стає ректором і перетворює це на осередок розвитку найновіших модерністських течій. Він запрошує викладати туди Малевича, Татліна, Бойчука. І Кричевський там викладав живопис, графіку.Кричевський був обдарований. Його унікальність полягає у тому, що він мислив і кольором і лініями, що досить рідко зустрічається у художників. Як правило, у художників або живописна обдарованість, коли ти дивишся на натуру і бачиш її через поєднання різних кольорів, або ти бачиш лінію – це більше графічне мислення. Федір Кричевський бездоганно поєднував одне з іншим. Потім Тетяна Яблонська, яка у нього навчалася, згадувала, що він якраз і вчив цьому своїх студентів. А у нього абсолютно близькочі студенти були, як Тетяна Яблонська або Сергій Григорів. Вони вчилися, що форма має тримати колір, щоб форма не розповзалася по полотну, щоб колір не розтікався за межі форми. Це обдарованість на однаковому рівні. Тому Кричевський викладав і графіку. Також оскільки він ще мав в академії в Пітері скульптурний клас, він ще і міг ліпити. У нього була ще об'ємно-просторове бачення і мислення.Він брав участь в конкурсі на пам'ятник Тарасу Шевченку.Повернуся до знищеної колекції. На заході збереглися спогади другої дружини Василя Кричевського про те, як війська Муравйова обстрілювали будинок Грушевського, який спроєктував Василь Кричевський. На Паньківській вулиці стоїть цей будинок, в якому живе сам Василь Кричевський, а Федір Кричевський – у флігелі біля будинку. Дружина розповідає, як бомба влучає в цей будинок, він починає горіти, і ось це полум'я, яке піднімається з нижніх на верхні поверхи, можна бачити у шахті для ліфту. Вона розповідає, як Василь, Федір і вона з місячною дитиною стоять і дивляться на це. Там були унікальні стародавні українські килими, збірки найліпших зразків українського народного мистецтва, виробів зі скла, вишивок, шиття, кераміки, стародавні українські портрети, численні зарисовки зразків народного мистецтва, архітектурні проекти, шкіци чоловікові і найбільші його картини і етюди. Це мається на увазі Василя Кричевського.“Там усе, над чим працював чоловік, чому він присвятив усе своє життя, намагаючись допомогти відродженню українського мистецтва. Все це тепер гине. Я боялась, що серце його не витримає або він збожеволює. Василю, не дивись на вогонь, дивись на дитину, дивись на Галочку”. Вона каже, щоб чоловік не збожеволів, дивись на дитину, якої ти так чекав, не дивись на те, як гине колекція, все, що ти зробив. Поруч стоїть Федір Кричевський. Я сама себе запитую, вони пережили ось це, вони пережили Муравйовщину в Києві. Як радянська влада їх не репресувала? Як Федору вдалося вижити?Є багато про це різних чуток. З одного боку, неможливо було не скористатися цим обдаруванням, цим масштабним талантом. А Кричевський, особливо в цій академії, який очолював Врона, мав весь час конфлікт. Його вважали доволі ретроградним по відношенню до всіх тих новітніх експериментальних якихось течій, які там розгорталися. У нього був конфлікт з Бойчуком, тому що він дуже обстоював якість мистецтва і таку мистецьку школу, що має бути професіоналізм. А Бойчук, як ми знаємо, дивився в сторону візантійської традиції, і вона здавалась наївною для Кричевського. Він говорив, що її потрібно використовувати, він теж її обожнював і дивився на неї, але її потрібно перевести в професійну школу. Власне, триптих “Життя”, який ми всі обожнюємо, – це якраз плід цієї полеміки. Це твір станковий, але він абсолютно зроблений як монументальне полотно.Стоять (зліва направо): Георгій Нарбут, Василь Кричевський, Михайло Бойчук. Сидять (зліва направо): Абрам Маневич, Олександр Мурашко, Федір Кричевський, Михайло Грушевський, Іван Стешенко, Микола Бурачек. У полеміці з Бойчуком “Життя” – це те, як можна створювати монументальну роботу, не переходячи в таку площинну форму. Візантійське мистецтво здавалося Федору наївним. Він вважав, що це така спрощена форма, яка ідеально підходить для монументальної роботи. Власне, бойчукісти і були монументалістами. А він показує, що можна робити монументальну роботу, залишаючись в професійному і сучасному реєстрі, хоча він стояв завжди на засадах реалізму. Саме це подобалось радянській традиції в 1932 році, коли відбувся розворот до соцреалізму, і всі змушені були так чи інакше працювати в цих реалістичних формах. Тоді Кричевський відчув свою затребуваність, він був максимально затребуваний.Але ще була одна деталь. Під час навчання в академії в Пітер Федір познайомився з Ісаком Бродським – художником українського походження, який став особистим портретистом Сталіна. Є багато свідчень і навіть спогади самого Ісаака про Кричевського, що його протекторат міг зіграти роль. Він міг захищати обидвох Кричевських, щоб їх не чіпали. Це один із таких трагічних епізодів, тому що цей конфлікт, про який я згадала, ця напруга… Зрештою він пішов з інституту і поїхав на початку 30-х років викладати у Харків, а потім повернувся знову, тому що викладання і його студенти було для нього всим. Проте цей конфлікт, який виникає на території мистецтва, – він про мистецтво, про те, як потрібно і можна працювати з монументальною формою. Я уявляю, наскільки це могли бути гарячі, непримиримі дискусії. Тому що ми самі їх спостерігаємо весь час.Але трагедія в тому, що ця полеміка виходить на територію життя. І потім у одного, Федора Кричевського, складається так життя, що він стає першим заслуженим діячем мистецтва України. Він отримує звання професора мистецтвознавства, отримує кафедру і так далі. А Бойчука знищують. І от цей твій ворог, який є ворогом просто через незгоду саме на території мистецтва, через художні якісь різнобачення, зрештою, це перекладається в те, що люди зникають, вони перестають фізично існувати. Я уявляю, який це справляє тиск і неймовірну психологічну розчавленість.Ми про це весь час говоримо, кажучи про, наприклад, про літераторів, яким вдалося вижити під час Розстріляного відродження. Як сталося, що в 1947 році такий видатний майстер міг померти від голоду в Ірпені.Про це теж є багато різних версій. Одна з версій, що це сталося через Другу світову війну і те, що Київ був окупований. Ні Василь Кричевський, ні Федір Кричевський не захотіли поїхати в евакуацію туди, на Схід.А це було злочином за сталінськими законами. Ти під підозрою.Ти під підозрою, тебе одразу підозрюють в колабораціонізмі. Мені здається, що вони все розуміли про радянську владу і користалися можливостями для того, щоб продовжувати робити своє, тому що інакше неможливо. Але до того, щоб поїхати на схід – ні. Єдиний шлях, який вони могли розглядати, це на захід. І навіть за однією з версій Кричевський опинився в Кенігсберзі, на території Німеччини на той момент.Я правильно пам'ятаю, що це був якийсь німець, який цінував лікаря, цінував його роботи, купував картини, щоби дати йому вижити в окупації. І цей же лікар його вивіз до Кенігсберга.Це за однією з версій. Це те, що потребує таких ретельних досліджень і занурення, тому що є різні версії. Дуже цікаво читати, як ця історія розказується в різні періоди, як вона розповідається мистецтвознавцями, які теж все знали і розуміли, але не могли дозволити собі сказати, як Лариса Члунова, наприклад. Вона писала про Кричевського і вимальовувала наратив, що Кричевський – основоположник соцреалістичного мистецтва в Україні. Це, власне, теж можна розглядати як варіант правди про Кричевського, абсолютно уникаючи певних історій його життя. Як у 90-х інтерпретація спадщина Кричевського та історія його життя, знову ж таки уникаючи незручних уже в інший бік фрагментів. Він міг опинитися в такому становищі саме через те, що радянська система не мала півтонів, не мала місця для того, щоб мати людський вимір.Пізніше виникла така версія, що Федір не поїхав в окупацію, тому що йому дали лише одне місце у потягу, і він не міг зняти з собою дружину. Він сів на цей потяг, але зійшов з нього для того, щоб залишитись разом із дружиною. Ми не знаємо, чи було це так чи ні, але очевидно, що він не хотів їхати в окупацію. Можливо, він не був на території Німеччини. Можливо, це просто була окупація в Києві. Але так чи інакше, його схопив НКВД і його тримали майже рік. Це було вже після 1945 року, коли він повертається в Київ після цих поневірянь, і його відпускають через стан здоров'я, здається, у нього був рак. Його учні Сергій Григор’єв і Тетяна Яблонська, згадують, як побачили, що ця кремезна, надзвичайно вітальна, переповнена силою і оптимізмом людина, просто зникла. Це була абсолютно інша людина, зламана, знищена як фізично, так і  морально.Після цього його квартира у Георгіївському провулку була знищена. Десь вони жили на дачах у друзів. А потім їм навіть заборонили жити в Києві і виселили в Ірпінь, в жахливі умови. Ісаак Бродський розповідає історію, що запропонував Кричевському написати портрет Сталіна, і тоді йому дозволили б бути частиною цієї системи. На що за легендою Кричевський відповідає, що зображати різних пройдисвітів і временщиків йому його сан не дозволяє. Він відмовився це робити. Ми не знаємо, чи це правда чи ні, але це дуже вписується в цей портрет цієї людини, якому було, щоб пред'явити і Сталіну, і цій всій системі, попри те, що він мав.Ви сказали багато дуже важливих речей і щодо творчого методу Кричевського, і щодо його стилю, і щодо цих трьох китів української культури, на яких він будував сучасне українське мистецтво.І ще найважливіше, що це було сучасне для європейської традиції мистецтво. Тобто це не просто така ностальгія за минулим. Це було абсолютно в дусі часу європейського повітря, яким вони дихали. Вони жили тут, а дихали європейським повітря. Вони знали, як адаптувати, як взяти найкраще, як на цьому ґрунті побудувати нове, те, що може вразити Європу.