Еспресо

Наступна історія про сержантку медичного пункту Інну Короленко. Бахмут - перша точка, де вона рятувала поранених. Працювала переважно у нічні зміни. Її бойовий досвід важкий, але вона з гордістю може сказати, що у її евакуаційній машині ніхто не помер. На фронті вона вчила французьку та грала на музичних інструментах. А після звільнення з війська потрапила у збірну Ігор нескорених від України. Інна Короленко - ветеранка російсько-української війни, сержантка медичного пункту 71-го батальйону. У 15 років жінка переїхала з Одеси до Львова і вчилася на факультеті міжнародних відносин та дипломатичної служби у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Студентське життя було досить активне, адже тоді волонтерила у дитячих будинках, будинках престарілих, а також збирала допомогу для воїнів АТО."Я відвідувала шпиталь тричі на тиждень, - розповідає Інна Короленко. - Два рази у будні. Ми ходили по відділеннях, діставали військовим все, що потрібно для життя. Адже багато приїжджали навіть без речей першої необхідності. А вихідний день в мене був присвячений музиці. Ми кликали хлопців у  сквер біля шпиталю, я грала і всі інші співали".Так було до початку повномасштабної війни. А далі Інна ще й почала допомагати переселенцям. Вирішила створити гурток для дітей, куди батьки могли завести дітлахів і вирішувати свої "дорослі" справи. "Діти були різного віку. Цей момент мене трохи лякав. Адже, коли береш дітей однієї категорії, ти плануєш свій тренінг згідно цієї вікової категорії. А що робити, коли в тебе діти від трьох до 16? Я на той час я не уявляла. Але, зрештою, багато старших взяли собі по одному молодшому і разом розбилися на пари. Так ми й працювали, - каже Інна. - Я все життя в музиці, тому вирішила поєднати психологію і музику і вийшла музична терапія".  Втім Інна недовго пробула музичним терапевтом, адже вирішила долучитися до війська. Стала бойовим медиком. Перша точка, де рятувала поранених був Бахмут. "Там я відчула, що таке бойові дії. В мене таке враження, що за перші чотири зміни, в мене сталося все, що могло статися в бойового медика, - згадує військова. - Відпало колесо на машині. Ми евакуйовували на трьох колесах під обстрілами. Мені дали машину на евакуацію, у якій вже були пошкоджені колеса. Я на неї подивилась, думаю, добре, якщо ми доїдемо, це вже буде класно. Ми заводимось, виїжджаємо, а було дуже багато бруду, глини. Ми по цьому проїжджаємо, кладуть пораненого в багажник і колесо пробиває стінку, багажник, а іншої машини ми не маємо. У нас поранений кричить, ми веземо його на трьох колесах, під обстрілами. Я кричала в рацію, що машині гаплик, щоб хтось виїхав. На базі були ще два екіпажі і в результаті не виїхав ніхто. Як ми довезли, золотий водій насправді. Його звали гуманіст, нема в живих вже, на жаль. Другий випадок - нас з групою, яку вивели з позиції, засік дрон. Я їх доводила до машини. Ми заглохли посеред поля, де росіяни могли нас помітити просто небо. Я розумію, що машина, коли заводиться, в неї горять стопи. І, в принципі, бути у них  на прицілі не дуже приємно. Також  мене викликали на евакуацію, коли людину вже евакуювали і я приїхала просто в бій. Це був теж треш контент".Бойове чергувала в Інни переважно було вночі, а вдень за 36 годин потрібно було займатися іншою роботою: капати поранених, видавати таблетки, возити у лікарню і заповнювати документацію. "Як відбувається чергування? Я стою біля позиції на точці евакуації, коли триває бій і йде повідомлення про двохсотих, трьохсотих. Тоді ми з водієм їдемо забирати. Буде це одна людина, чи дві, чи три, чи п'ять, ми все одно забираємо. Навіть, якщо це дві ходки,чи більше, не важливо, - додає Інна. - Коли я їхала за двохсотими, були сумні випадки, коли ми не могли дістати от тіла. Це дуже "б'є" по голові, що не можеш дістати. Бувають різні випадки. Тривав бій, група зайшла, а вийшла не вся і ту позицію вже окупували. Послати ще людей, щоб дістати два тіла, ви отримаєте ще тіла, які не факт, що дістанете. Коли ти їдеш за трьохсотим, в тебе ще є ентузіазм і бажання, можливості його врятувати. А от найскладніше напевно їхати за загиблими. А ще складніше, коли його нема, коли не можеш передати рідним, щоб його нормально поховали. І ще складніше розуміти, що там перебувають тіла одного віку з тобою - 24, 25, 26 років".Але на фронті не рідко є щасливі і кумедні випадки. Інна гордиться, що в її машині ніхто не помер. "Ти розумієш - там твої люди, вони працюють. У тебе є своя робота, ти маєш теж працювати. І твоя робота має бути найкращою з усіх, тому що немає права на помилку, - наголошує Інна. - Розкажу про француза. Він вже, на жаль, загинув, але він був моїм щасливим випадком. Він перевівся до нас з інтернаціонального легіону. Стовідсотковий француз, він не розумів жодної мови, крім французької. І ця людина в підрозділі, ми мусимо якось адаптуватись, він мусить адаптуватись, щоб виконувати завдання. Коли він приїхав до нашого підрозділу, я відкрила всі свої старі підручники з французькою і намагалася з ним спілкуватись спочатку через перекладача, потім простими реченнями, а потім ми вже вільно спілкувались. І під Соледаром він дістав поранення. Коли я його забирала, почала говорити французькою базові речення, які медик питає при огляді пораненого. Водій на мене дивиться круглими очима і француз на мене дивиться круглими очима і починає до мене говорити українською.  " В мене все окей, давай доїдемо, я тобі спину покажу". Тобто я весь цей період вчила французьку, щоб в екстремальній ситуації, коли він буде говорити тільки французькою, порозумітися з ним, а він починає до мене говорити українською. Ми всі дуже сильно посміялись".Коли Інна перебувала у Соледарі, подала заявку на Ігри нескорених. Але не знала чи зможе поїхати, адже після боїв у Мар'їнці була у дуже поганому стані. Тож думала вже відмовлятися. Але випадок змінив думку Інни. "Мені було важко перебувати в оточенні людей, я постійно від них тікала, боялась мотоциклів, які проїжджають. Я в такому стані і тут трапився відбір. Я не могла встати з ліжка і вже думала відмовлятися. Але приїхав мій друг Сергій, забрав мене з лікарні і на відбіркових змаганнях був зі мною поруч. Це було дуже круто, коли у важкі моменти зі мною хтось буде, тому я погодилася. Після відбіркових мені знову дзвонить Сергій і каже. що я потрапила у збірну".Так Інна цього року взяла участь в Іграх нескорених у Канаді. "Змагання мене вразили. Я мала певні проблеми в перебуванні серед великої кількості людей, але до того часу я вже навчилася себе правильно розуміти, попереджати, бо я відчуваю, коли може статися напад, - розповідає про змагання Інна. - Було дуже класно відчувати себе частиною цієї команди. Я знаю, що вони мене майже не чули, не бачили, але я стала фанатом нашої збірної. Я читала про них в інтерв'ю. Мені було легше прочитати про них, ніж з ними говорити. Але я знаю про них все. І я ними дуже пишаюсь". Інна вже звільнилася з війська і зараз повертається у цивільне життя. Каже, спорт буде однією з його частин. А ще забрала свою кішку Кіру, яка чекала на неї три роки. Крім того долучилась до театру ветеранів у Києві."Мені це дуже подобається. Це дуже класний, гідний проект, в якому можна себе реалізувати як письменник, як драматург і як акторка. Це перше місце після звільнення з армії, куди я прийшла з власної ініціативи і мені захотілося тут залишитися. Мені нарешті класно серед більшої кількості людей", - підсумувала Інна.