Gazeta.ua

Під завалами вже рік залишаються мистецькі фонди дипломні роботи студентів за останні двадцять років Малювати почала з 5 років. Спершу відвідувала різні гуртки, а згодом районну художню школу. Крім того, займалася фортепіано. У 12 років вступила до Республіканської художньої середньої школи імені Тараса Шевченка (нині Київський державний художній ліцей ім. Тараса Шевченка. Країна). 1997-го стала студенткою Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. Закінчила майстерню історичного живопису під керівництвом професора Феодосія Гуменюка. Там зібралася сильна команда студентів. Ми майже щовечора додатково займалися рисунком. Після закінчення навчання почала працювати в Київському державному інституті декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука (нині Київська державна академія декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. Михайла Бойчука. Країна), на кафедрі монументального і сакрального живопису. Стала викладати техніку фрески. Це складна техніка живопису, яка потребує швидкості, адже фарба наноситься на вологий тиньк. Якщо цього не зробити вчасно, фреска втрачає довговічність. Атмосфера на кафедрі надихала: колеги за кавою ділилися досвідом розписів Михайлівського Золотоверхого собору й Успенського собору Києво-Печерської лаври, розповідали про спадщину Михайла Бойчука. Це спонукало мене до вивчення іконопису. Я вирішила вступити до аспірантури, де обрала темою дослідження українську хатню ікону, що була особливо поширеною наприкінці ХVІІІ на початку ХХ століття. У дисертації досліджувала її типологію, іконографію, семантику, колористику, історію становлення і трансформаційні процеси, що призвели до згасання цього явища на початку ХХ століття. Розуміючи, що вивчати ікону лише з позиції мистецтвознавства недостатньо, вступила на вечірні курси до духовної семінарії. Торік вийшла друком моя монографія "Візантійські традиції в іконописі: богословсько-символічні та формотворчі аспекти". Нещодавно надруковано четвертий наклад. У праці зібрано статті на основі моїх лекцій із навчальної дисципліни "Основи іконографії". Нині готую до друку ще одну монографію, присвячену українській хатній іконі. І сама пишу ікони. Маю 12 персональних виставок живопису й іконопису. 2024-го разом зі студентами відкрили виставку в Національному музеї літератури України. Натхнення черпаю з подорожей, природи, читання філософських та богословських праць, відвідувань виставок і лекцій. Іконопис потребує молитовного споглядання, внутрішньої концентрації й особливого ритму. Це натхненна творчість і духовна практика, за допомогою якої реалізується аналогічна функція. Іконопис дарує внутрішній спокій і допомагає знайти сили. Вибух повністю зруйнував будівлю 25 березня 2024 року російська ракета влучила в навчальний корпус нашої академії. Вибух зруйнував будівлю, де розміщувалися спортивна зала, майстерня монументального і станкового живопису, конгрес-хол, а також Музей культурної спадщини художника-монументаліста Михайла Бойчука. Прилеглий корпус з актовою залою, галереєю та керамічними майстернями нині в аварійному стані, а напівзруйновані конструкції потребують термінового демонтажу через ризик обвалів. Під завалами вже рік залишаються мистецькі фонди диплом­ні роботи студентів за останні 20 років. Це твори декоративного мистецтва художній текстиль, вишивка, арткостюм, ювелірне мистецтво, художнє дерево, сакральне та монументальне мистецтво, вітражі, ікони, гаряча емаль, графічні роботи представниці школи бойчуківців Марії Котляревської, архіви кафедри монументального і станкового живопису, а також роботи з виставки "Українська жінка в полум'ї війни", яка експонувалася на час ракетного удару. Сподіваємося, деякі твори вдасться реставрувати. Спільно з ЮНЕСКО проведено обстеження: експерт підготував звіт із рекомендаціями щодо прибирання уламків, а в грудні Міністерство культури та стратегічних комунікацій надало дозвіл на демонтаж пошкоджених будівель. Проте ми не можемо розбирати завали власними силами, це мають робити фахівці. На жаль, бюрократичні процедури значно ускладнюють процес. Трагедія сталася о 10:30, коли тривали заняття. За висновками експертів, це був вибух бойової частини ракети, а не влучання уламка. Вибило вікна з першого по четвертий поверхи в навчальному корпусі, де студенти займалися рисунком і живописом. Завдяки щасливому збігу обставин хвиля вибуху пішла в бік актової зали, де нікого не було. Студенти й викладачі встигли сховатися. Виникли точкові пожежі, які погасили рятувальники. Ще одним Божим провидінням було те, що через недостатню площу укриттів студенти навчаються почергово по тижнях. На момент прильоту в четвертих-шостих курсів були практичні заняття. Якби навчалися перші-треті курси, то навіть страшно уявити, яка могла би бути ця трагедія. І головне ракета пролетіла повз гуртожиток, де живе понад 250 осіб. На подяку Богові, що внаслідок прильоту ніхто не загинув, мріємо побудувати на території академії капличку з реконструкціями фрескових розписів та ікон Михайла Бойчука і його учнів. Після прильоту не було часу на розпач. Разом із партнерами та благодійниками ми одразу почали відновлення. Силами академії замінили склопакети в навчальних корпусах, встановили захисний паркан на місці руйнування, підготували чимало необхідної в таких випадках документації. Завдяки спонсорській підтримці Благодійного фонду Sоlіdаrіty відновили опалення навчального корпусу, а за кошти Печерської районної державної адміністрації полагодили систему газопостачання гуртожитку. За допомогою Ноusе оf Еurоре облаштували дві комп'ютерні аудиторії. Власними силами відремонтували кілька навчальних аудиторій і майстерень. Також ми виграли два гранти від Українського культурного фонду і придбали обладнання та художні матеріали для поновлення роботи кафедри монументального та станкового живопису. За благодійної ініціативи ректора Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури Олександра Цугорки і директора аукціонного дому Gоldеns Михайла Василенка провели виставку-аукціон "Від НАОМА для Академії Бойчука", де вдалося зібрати понад 300 тисяч гривень на відбудову. Нині студенти не мають достатньо навчально-виробничих майстерень, але ми прагнемо відбудувати зруйнований корпус як сучасний інноваційний простір із виставковими залами, артхабом, майстернями та зонами для творчих колаборацій і резиденцій. Маємо ідею створити відкритий інклюзивний центр, доступний для всіх, а також для реабілітації військових через арттерапію. Академія отримала визнання й допомогу від міжнародної спільноти. У вересні нас офіційно приєднали до мережі мистецьких закладів світу ЕLІА та платформи UАх, що представляє понад 300 тисяч студентів із понад 285 університетів мистецтв у 52 країнах. Ця ініціатива спрямована на підтримку українських студентів із мистецьких закладів вищої освіти, які постраждали від війни. До річниці ракетного прильоту в галереї академії у квітні відкриється виставка "Тіло/Крихкість". Ця виставка рефлексія на події, що відбуваються не лише в нашому закладі, а загалом в Україні та світі, через живопис, графіку, артоб'єкти та перформанси на завалах. Куратором виставки є викладач Мирослав Вайда художник сучасного мистецтва, який працює в різних медіа і має досвід кураторства міжнародних проєктів.

Коли Галина Баранкевич востаннє Читала казку У межах проєкту "Оповім ти дашто" я читала казку про війну між псом і вовком. Вона перегукується із сьогоденням, адже пес, хоч і мав меншу та слабшу армію, переміг вовка завдяки хитрості, винахідливості та мудрості. Ідея задуму належить Мишку Адамчуку, фронтмену гурту "КораЛЛі", який за походженням лемко, нині служить у війську. Головна мета проєкту популяризувати лемківські казки, озвучені відомими особистостями з лемківським корінням. Участь у ньому вже взяли Христина Соловій та Іван Леньо з Коzаk Systеm. До роботи над проєктом долучився також діалектолог. Я лемкиня у третьому поколінні, проте поки що не можу розмовляти говіркою, хоч добре її розумію. Тому одна з моїх особистих цілей навчитися спілкуватися лемківською. З цієї ж причини я організувала форум "Бесіди і співанки", де ми не лише співали лемківських пісень, а й обговорювали важливі питання. До дискусії долучилися художниця Анна Кирпан, власник телеканалу РАІ Андрій Русиняк, керівник Івано-Франківської торгово-промислової палати Андрій Левкович та інші. Нагадувала про значення Різдва 20 грудня в Івано-Франківській обласній філармонії імені Ірини Маланюк відбувся концерт "Різдвяна феєрія. Легенди святого Різдва". Це вже восьмий рік, як я організовую яскраве дійство. Щороку пишеться новий сценарій, але головна мета залишається незмінною нагадати людям, що Різдво це не лише колядки та 12 страв на столі, а передусім те, наскільки сильно ми відчуваємо Ісуса. Це щось набагато глибше й міцніше. Разом із сценаристкою ми намагаємося показати, що насправді Ісус народжується щодня і впливає на нас через різні життєві ситуації. Він спонукає до прийняття того чи того рішення, а ми робимо свій вибір залежно від нашої віри. Я закохалась у спокій Цьогоріч у концерті брав участь мій проєкт "Етноформація", співачка FІЇNКА й інші виконавці. Також я запросила до участі дітей зі своєї театральної майстерні, які зіграли п'ять сценок із життя. Об'єднувальним елементом був хор ангелів, які підказували, як діяти в тих чи тих ситуаціях. Саме так народжується Ісус Христос у наших вчинках і думках. Завжди кажу, що ворог добивається того, щоб ми склали руки й наділи чорні хустки. Та попри все ми продовжуємо діяти. Люди, які неодноразово бували на моїх заходах, вважають їх важливою справою. Розмовляла з глядачем За день до проведення заходу мені написала жінка з бажанням віддати квитки. Вона давно їх купила й хотіла піти на концерт. Але звістка про те, що її брата відправили на передову, вибила ґрунт із-під ніг. Ми мали довгу розмову, і врешті-решт я переконала її все ж таки піти. Сказала: "Я розумію, що вам нині складно, але від того, що ви плакатимете, легше не стане. Це не просто співи чи танці, а спільна молитва, в якій ми обов'язково згадаємо й вашого брата, попросимо про його безпеку". Але наступного дня їй повідомили, що брат зник безвісти, й вона віддала квитки. Пообіцяла цій жінці, що неодмінно триматиму її біль у серці та згадаю воїна в молитві. Збирала кошти на ЗСУ Ще за часів АТО разом із театром ми їздили грати вистави на лінію фронту. Хлопці тішилися більше, ніж ми. "Ми, військові, не змусимо місцевих людей полюбити Україну, але ви завдяки мистецтву зробите їх ближчими до нашої культури", казали вони. І я зрозуміла одне: доки культура не на часі, в Україні й далі читатимуть Пушкіна й Достоєвського, дивитимуться Чайковського. Навіть Черчилль казав: "Якщо ми економимо на культурі, то за що воюємо?" Нині беру участь у благодійних концертах і заходах, на яких збираємо гроші на ЗСУ. Розчаровувалася Мене дивує те, як нині виховують дітей. Їм дозволяють абсолютно все, через що згодом страждають і дорослі, і самі діти. Звичайно, я не кажу про всіх, але в багатьох випадках спостерігала таку тенденцію. Дітям не прищеплюють почуття вдячності до людей, які для них стараються, намагаються навчити. Часто зіштовхуюсь із ситуацією, ніби деяким дітям усі щось винні, хоча насправді це не так. Я не підтримую методів виховання, що їх застосовували в Радянському Союзі, але й сучасні підходи мене розчаровують. Закохувалася Я закохалась у спокій. Особливо після початку війни я стала цінувати його ще більше. Люди знервовані та роздратовані через нестабільність, тож сварки й непорозуміння спалахують легко. Для мене ця ситуація стала приводом для переосмислення цінностей. Доки культура не на часі, в Україні й далі читатимуть Пушкіна й Достоєвського А взагалі моя найбільша мрія здійснилася поруч коханий чоловік і наш маленький синочок. Пекла торт Два роки тому. Для мене це нетипово, адже з дитинства мені прищепили любов до випікання. Сам процес вимішування тіста чи створення маси для мене своєрідна медитація. До вагітності часто пекла два види випічки солону за рецептом із міста Жидачева, де народився мій батько, та солодку за рецептом моєї мами-лемкині, яка має власноруч списані зошити з різноманітними рецептами. Обов'язково під час випікання вмикаю фільм або серіал, який переглядала вже мільйон разів, наприклад "Друзі" чи "Секс і місто". Одного року журналісти з місцевого каналу приїжджали до мене додому, щоб зняти, як я випікаю. До речі, дуже люблю готувати "Наполеон". Тісто для нього замішую за кілька діб до випікання.

Сім улюблених книжок Марії Воротило 1. Свирид ОПАНАСОВИЧ "Історія України від діда Свирида" Автор під псевдонімом Свирид Опанасович цікаво розповідає про історичні події в Україні. Книжку наповнено яскравими ілюстраціями, чудовими картами та дотепними жартами. Після прочитання першого тому я була вражена стилем написання, який подає глибокий аналіз важливих суспільно-політичних подій зрозумілою мовою. Жваві розмови історичних постатей сповнені гумору й іронії. Учні часто запитують, де можна ознайомитися з історією України так, щоб вона була цікава, захоп­лива та правдива. Відповідаю впевнено: "До ваших послуг три томи діда Свирида". 2. Джоан РОЛІНҐ серія книжок про Гаррі Поттера Завдяки цим книгам я почала читати. Що три-чотири роки перечитую всі сім частин і завжди знаходжу для себе щось нове. По-перше, це посібник для вчителів. Відкриваєш і починаєш аналізувати, до кого з персонажів хотів би бути подібний. Ти обираєш, яким бути добрим, сварливим, дивним чи злим. По-друге, це про нашу війну, особливо останні частини. Уявляєш, як сидиш у цьому замку: навколо темрява, ти не знаєш, чи залишилися в тебе союзники, чи хтось лише надів маску; щодня переживаєш за рідних і близьких, навколо виринають незрозумілі політичні рішення, а новини вибивають ґрунт із-під ніг. І ось це молоде покоління разом з учителями стають проти зла, яке несеться на них звідусіль. Тут саме про це про боротьбу. Здається, що ти нічого не можеш змінити, від тебе нічого не залежить і це точка повної безнадії. Розумієш, що будуть втрати, які приносять біль і розпач. Але якщо нічого не робити, то буде ще гірше. Ці витоки й допомагають триматися, гріють усередині та штовхають рухатися далі. 3. Тамара ГОРІХА ЗЕРНЯ "Доця" Ця книжка є свідченням подій 2014 року. Коли розпочалася війна, сьогоднішнім старшокласникам було по 56 років. Наше завдання передати їм ці спогади. Фільми та книги стають важливими інструментами. Ми повинні це усвідомити, щоб потім не прийшли загарбники й не почали накидати свою версію подій. Як бачимо, вони вміють це робити. Молоде покоління, яке вирішуватиме долю нашої країни, повинно мати міцний ­фундамент переконань. А його надають такі книжки. 4. Лоуренс ЛЕВІ "Планета Ріхаr" Моя неймовірна подорож зі Стівом Джобсом у створення історії розваг" Не надто захоплююся автобіографічними книгами, але ця історія про успіх, про те, як вірити у свої вчинки, боротися з викликами й досягати свого. Автор розкриває й питання командної роботи, яка грає важливу роль у реалізації ідеї. Можна сказати, Лоуренс Леві втілив мою філософію життя: краще спробувати та шкодувати, що не вийшло, ніж нічого не робити та шкодувати, що не спробував. 5. Вільям ШИРЕР "Злет і падіння Третього Райху. Історія нацистської Німеччини" 2014 року мені виповнилося 16. Я не могла зрозуміти, чому почалася війна, а також людей, які свято вірили в поширену сусідами пропаганду. Багато хто мені казав, що саме так діяла нацистська держава. Декілька років тому мені потрапила в руки саме ця книга. Текст написав журналіст, озброївшись величезною кількістю історичних документів. У ньому розповідається, як формується диктатор, яку команду добирає та які інструменти використовує. Після проведення паралелей багато що стане зрозумілим і в новітній історії, особливо з точки зору людей, які живуть концепцією війни. Цю книжку раджу і своїм учням. 6. Богдан ЛОГВИНЕНКО, Оксана КУЗЕМА, Наталія ПОНЕДІЛОК, Софія АНЖЕЛЮК, Дарія ТІТАРОВА "Ukrаїnеr. Країна зсередини" Завдяки цій книжці я змогла прищепити любов до історії своїм учням через подорожі, речі та людей. Авторські ілюстрації розповідають про найцікавіші історико-географічні локації. Читачі дізнаються про кожну з областей, відкривають для себе їхніх жителів і ремесла, вивчають архітектурні пам'ятки та промислові об'єкти. 7. Журнал "Локальна історія" Там неймовірне все від текстів до художнього оформлення. Команда виконує велику роботу. Їхні статті це історичний екскурс нашими територіями та подіями. Коли мені потрібно оновити знання чи отримати інформацію про нову локацію, відкриваю журнал і починаю читати. Міцна база як для тих, хто мало цікавиться історією, правознавством чи суспільними науками, так і для людей, які здобули вищу освіту в цих галузях.

На виготовлення одного замовлення йде два-чотири дні З дитинства мріяла бути дизайнером, але після школи вступила на кафедру хімії педуніверситету. Коли була в декретній відпустці зі старшим сином, зрозуміла, що хочу йти за мрією. Для мене завжди було проблемою знайти для себе сумку. Як і кожній жінці, хочеться, щоб такої не було ні в кого. Стартовим капіталом були 100 євро і бажання створювати ексклюзивні речі. Чоловік підтримав. Коли я тільки починала, мене ніхто не знав. Робіт було багато, а замовлень не дуже. Грошей не було, тому я саджала синочка у візочок, брала свої сумки й ходила пропонувати їх у магазини на реалізацію. Потім були ярмарки, виставки, базари, продаж просто неба. Мала велике бажання створювати щось прекрасне, тому працювала ще більше. Вірила: в мене все вийде. Мої перші роботи відрізняються від того, що створюю нині. Ціную цей непростий шлях, бо саме він зробив мене майстром, яким я є сьогодні. Протягом дев'яти років створюю плетені гачком сумки з атласних стрічок. У світі мало майстрів працює з цим матеріалом. А для мене він ідеальний у роботі. Сумки добре носяться, тримають форму, мають величезну палітру кольорів. Унікальність іще в тому, що використовую простоту форм, естетичний дизайн та високоякісні матеріали, приділяю багато уваги кожній деталі, тому вироби в мене функціональні та довговічні. Люблю експериментувати з кольорами та дизайном. Також в асортимент додалися сумки із джгута, рафії та поліефірного шнура. Ці матеріали не тільки довговічні та зручні, але й натуральні. На виготовлення одного замовлення йде два-чотири дні залежно від розміру та складності моделі. Мій найпродуктивніший час це ранок: прокидаюся о 5-й, заварюю каву й у спокої починаю працювати. Діти ще сплять, ніхто не відвертає увагу. Серед моїх замовників люди різних професій лікарі, вчителі, моделі, політичні діячі, телеведучі, юристи. Нещодавно жінка попросила виготовити дві сумки. Коли записувала деталі, звернула увагу на прі­звище та ім'я, зайшла на її сторінку в соціальній мережі, а то відома українська телеведуча. З дитинства пам'ятаю її у випусках новин. Отримала від неї теплий відгук. Мої сумки є в 45 країнах світу. Найбільше в Польщі, Канаді, США, Великій Британії, Чехії, Італії, Франції, Німеччині та Швейцарії. Вартість стартує від 1300 гривень. Якщо хочеш отримати гарну річ, що буде довго тішити замовника, то потрібно обирати якісні матеріали. А вони коштують недешево, а ще весь час ростуть у ціні. Мої сумки не люблять пилу, їх слід зберігати в пакеті чи коробці, уникати дощу та снігу. Не бажано прати в машинці, навіть на делікатному режимі. Бо вироби втратять форму й колір. Перуть вручну в теплій воді, використовують легкий мильний розчин або дитячий порошок. Для свіжого аромату під час полоскання у воду можна додати крапельку ефірної олії. Щодо виробів із рафії, то їх краще чистити м'якою губкою. Не женуся за модою, бо вона, судячи з останніх фешнпоказів, нині рухається трішки не туди. Легко придумати й виготовити сумку, яка вразить усіх, але не красою і витонченістю, а безглуздістю. Намагаюся створювати моделі сумок, які будуть, як маленька чорна сукня, весь час користуватися попитом. Перші три тижні повномасштабної війни я плакала й майже не спала. Потім зрозуміла: якщо не почну працювати, з'їду з глузду. Удома були запаси матеріалів. Мене не зупиняло, що оголосили світлове маскування, вночі я зашторювала наглухо вікна і працювала над новими моделями. Саме серія "Жакард" сумки з оберегами народжена на початку війни. Синьо-жовті мотиви стали моєю візитівкою. Ці сумки так сподобалися жінкам, що я почала записувати майстеркласи, а замовлення були з багатьох країн. Поступово налагодилося доставляння матеріалів. Пригадую замовницю з Канади. Замовила сумку "Маківка". У Канаду посилка йшла майже місяць. А потім жінка надіслала фото сумки й марок, які вона зняла з посилки, зі словами: "Щойно від вас отримала клаптик українського серця і душі". Найбільше мрію, щоб закінчилася війна і настав мир, щоб усі дочекалися рідних живими та цілими. Щодо творчості, то бажаю зареєструвати й розвивати свій бренд, щоб він став упізнаваним у світі. Звісно, хотіла б відкрити шоурум чи творчий хаб. Але, коли ти і плетеш, і підкладки шиєш, і замовлення приймаєш та відправляєш, рахуєш та купуєш матеріали, а ще ти мама двох дітей та дружина, це важко втілити. Проте, коли людина зробила своє захоп­лення професією, тоді і праця в радість.

Для збору медалей українців відправляють на універсіади Результати українських біатлоністів на міжнародній арені стають щораз гіршими. З потенційних виборювачів місць на подіумі наші спортсмени перетворилися на статистів, які змагаються лише за те, щоб потрапити до залікової зони тобто фінішувати в числі сорока перших, яким нараховують залікові очки в Кубку світу. У цьому не було б нічого дивного: з нашим рівнем розвитку лижного спорту, який у всьому світі є головною підвалиною біатлонних звитяг, на більше сподіватися не доводиться. Восьме місце українців у чоловічому та жіночому Кубку націй на цьому тлі видається неабияким досягненням. Ми випереджаємо такі сильні в зимовому спорті країни, як Фінляндія, Словенія, Чехія. Але є одна особливість. У названих вище країнах, як і в усіх інших, де серйозно культивують зимовий спорт, біатлон є лише однією із зимових дисциплін, які існують паралельно на приблизно рівних правах. Звісно, що в біатлоністів Франції чи Німеччини більше спонсорів, ніж у бобслеїстів, але такого, як у нас, коли бюджет Федерації біатлону перевищує кошторис усіх інших федерацій зимових видів разом, немає ніде. І зовсім не тому, що українки й українці якось особливо ставляться до біатлону, займаючись ним хоч трохи масово, нічого подібного. Просто саме біатлонна федерація зуміла колись давно представити себе спортивному, і не лише, начальству як мало не єдине джерело потенційних олімпійських нагород у зимових видах спорту. Про те, що в нас були колись фігуристи, лижники, ковзанярі світового рівня, всі вже давно й міцно забули. Всі зусилля, всі ресурси, всю енергію, всі гроші на біатлон! Чи правильне було це рішення? Чи може бути успішний біатлон у країні, чиї лижники на чемпіонаті світу виступили гірше за представників Вірменії, дуже "лижної" держави? Відповіддю на це запитання може бути лише результат у вигляді медалей хоч якого ґатунку на хоч яких міжнародних змаганнях. Саме тому мало не вся наша національна збірна з біатлону вирушила на змагання всесвітньої Універсіади. Там виступають нині здебільшого аматори. Логіка зрозуміла: привезти звідти нагороди. Яка різниця чи Олімпіада, чи Універсіада? Головне ми з медалями. Не знаю, чи спортивне керівництво України справді складене із суцільних невігласів, які не здатні відрізнити рівень пересічних змагань аматорів від форумів насправді найсильніших атлетів світу. Не думаю, що це справді так. Видається, що їм усім разом вигідно, аби інформаційним простором України поширювалися переможні реляції про тріумфи наших "студентів" у біатлоні. Щоправда, новини зі справжніх змагань уже давно не втішають. Остання наша олімпійська перемога 2014 року в жіночій естафеті, теж, до речі, досить випадкова, була аж занадто давно, щоб ховатися в її довгій тіні другий десяток років. Тож можуть виникнути запитання, чи варто так витрачатися на два десятки спортсменів, які не здатні здобути хоч одну медаль на справжніх, а не "студентських" чи ще яких спеціалізованих міжнародних змаганнях? Про те, що ми чемпіони серед спортсменів з інвалідністю мало не в усіх зимових видах спорту, й нагадувати якось незручно. Француженка Сімон допомогла нам остаточно не зганьбитися Цей сезон не обіцяв нічого доброго. Після кількох "дерев'яних" медалей за четверте місце, здобутих на початку зими Юлією Джимою, єдиною нашою хоч трохи конкурентоспроможною біатлоністкою, останньою із золотої естафети 2014 року, результати ставали все гіршими. Найкращий із чоловіків Дмитро Підручний також тоді до подіуму не дотягнувся. Нічого не здобули українці на чемпіонаті світу у швейцарському Ленцерхайде. Сезон здавався проваленим, і підбиття його підсумків не обіцяло нічого доброго. Аж раптом нам пощастило: на останній чоловічій естафеті поточного сезону в чеському Нове Мєсто фаворити захопилися боротьбою поміж собою. Наслідок на останньому етапі шведи, німці й італійці, як кажуть у біатлоні, застрелились і пішли на штрафні кола. Цим скористався наш лідер Дмитро Підручний, від якого ніхто нічого особливого не очікував. Останнє коло він пройшов спокійно, відстрілявся майже без хиб і несподівано навіть для себе фінішував третім. І хто після цього скаже щось погане на адресу наших спортсменів, які проявили силу волі, витримку й холоднокровність, випередивши гігантів світового біатлону? Отже, все робилося правильно і слід продовжувати так і надалі. Не зіпсувала настрою навіть жіноча естафета. Француженка Жюлія Сімон вела перед із великим відривом. Могла спокійно обігнати нашу Олександру Меркушину. Українка йшла останньою на той час, 17-ю, і її француженка випереджала на коло. Але Сімон навмисно пригальмувала, аби наша команда остаточно не зганьбилася. У нас цей конфуз біатлоністок-жінок подали як прикру випадковість на відміну від заслуженості бронзового успіху біатлоністів-чоловіків. А це значить, що й наступного сезону ми сподіватимемося на те, що 35-річна на той час олімпійська чемпіонка Юлія Джима збереже свій нинішній рівень, який дав їй змогу увійти в число 20 найкращих у Кубку світу, що її підтримає 34-річний ексчемпіон світу Дмитро Підручний, який теж зумів зачепитися за світову двадцятку. Тож нам знову буде за кого вболівати.

&еnsр;Малюнки донечки надіслали мені позаторік. Тепер із ними не розлучаюся, розповідає 34-річний Святослав Іволга, боєць 59-ї окремої штурмової бригади сил безпілотних систем Старшій Альбіні 11. Ім'я сам обирав. Раніше ходила на танці. Тепер їй більше подобається гра на скрипці. А на танці віддали молодшу. Бере участь у змаганнях, недавно посіла друге місце. Їй 6 років, пішла у школу. Евеліна це вже воля дружини так назвати дитину. Святослав Іволга родом з Олександрії на Кіровоградщині. За освітою учитель фізкультури. Перший контракт із ЗСУ підписав 2017 року. Згодом демобілізувався, але 4 лютого 2022-го, за 20 днів до початку повномасштабної війни, повернувся до лав. Починав гранатометником, згодом став командиром відділення. 2023-го продовжив контракт на п'ять років. Нині має офіцерське звання, заступник командира роти. &еnsр;Запам'ятався один із штурмів. Первомайське 2023 рік, згадує боєць. Солдати ворога засіли за зруйновану будівлю. Дістаємо їх гранатами. Я вибігаю, викидаю гранату. На бронежилеті ззаду карабін. Повертаюся через прохід, через який натягнуто дріт. Карабін за нього чіпляється. Висну й нічого не можу зробити. Чекав, доки побратими підбігли та зняли мене. Добре, що окупанти не спалили моєї "позиції". За час війни Святослав мав два поранення. &еnsр;Під час останнього дивом врятувався. Їхав вулицею, вороги обстрілювали з обох боків. Одна з куль влучила у заднє вікно машини і зрикошетила у стегно. Під час реабілітації мав можливість більше уваги приділити донькам. Виконую майже всі їхні забаганки або в розважальний центр ідемо, або їдемо на природу відпочити. Прошу їх менше чубитися. Бо обидві свої "бої" люблять влаштовувати. Частіше перемагає старша, говорить Іволга. Їй серед навчальних предметів фізкультура подобається. А ще українська мова та література. Математики не любить Альбіна в мене пішла. А менша інколи запитує про війну. "Що там твої дяді?" цікавиться.

Уже є понад тисячу вісімсот творів про російсько-українську війну &еnsр;Учора зняли шви й виписали. Радію, що вдома. Здоров'я на війні геть похитнулося. Хлопці вчасно загнали мене в санчастину. Там подивилися на УЗД і сказали лягати на операцію. У мене була жовчнокам'яна хвороба, й жовчний вже тріщав по швах. Я тепер добрий без жовчі, усміхається письменник Сергій Пантюк. Спілкуємося 27 лютого по відеозв'язку Період реабілітації збігся з проведенням ­29-го поетично-музичного фестивалю "Віршень"? &еnsр;Швидше навпаки. Загострення хвороби почалося на мій день народження, 10 лютого. Я здав аналізи, підготувався, 15 лютого провів "Віршень", і за день мене прооперували. Чим фестиваль був особливий цьогоріч? &еnsр;З 2020 року проводимо "Віршень" онлайн. Раніше я був проти цього формату, а тепер лише за, адже стало реальним велике охоплення учасників. Поет Матвій Смірнов багато років живе з родиною в Британії, він став одним із відкриттів цього року. Зазвичай ми даємо три відзнаки, тому, оскільки згадав про Матвія, скажу про інших двох. Ще одним відкриттям стала поетка, активістка й волонтерка Роніка Пожарська. Також вразила творчістю Інна Пономаренко з Одеси. Вона займається просвітницькою діяльністю, фахова філологиня, кандидатка наук. Писала поезію не на загал. Коли почала публікувати вірші у фейсбуку, вони виявилися приголомшливими. Як змінилася творчість за 11 років російсько-української війни? &еnsр;Війна проникла всюди. І в цілому про що нині писати? Усі інші контексти здрібніли, зміліли. Ще 2014 року першопрохідцем воєнної творчості став близький друг і побратим Борис Гуменюк (з кінця грудня 2022 року вважається зниклим безвісти. Країна). На видання його книжки "Вірші з війни" ми скинулися. До речі, він писав, що справжня література починається нині. Тому маємо великий пласт митців, дотичних до цієї теми. На сьогодні вже є понад 1800 творів про російсько-­українську війну. Десь 60 відсотків авторів це люди, які воюють чи воювали, ті, хто відчув війну на собі. Розумію, що частина цієї творчості є більше документами епохи, ніж художньою літературою у високому розумінні. Проте цей масив текстів дасть змогу гучно говорити про російсько-українську війну в контексті світової літератури. До того ж історія і література завжди перетинаються. Буде ще багато мемуарної літератури, нонфікшну. Зрозуміло, що інтерес коливатиметься. Він і нині трішки інакший, ніж був, скажімо, 2022 року чи навіть 2023-го. Але ця тема нікуди не подінеться, а тільки розвиватиметься, ростиме, як снігова куля. Потім писатимуть твори з висоти іншого часу. З'являться умовні Гемінґвеї, Ремарки, які пробуватимуть відсторонено все узагальнити. Ці геополітичні речі здаються фарсовими За період повномасштабної війни українці стали дорослішими. Як зберігати мудрість нині, коли, здається, весь світ з'їжджає з глузду? &еnsр;Коли дивлюся на це, завжди думаю так: ми вже стільки страшного пережили Голодомори, війни, репресії, жахи 70-річної радянської окупації й сучасної рашистської, ці геополітичні речі здаються фарсовими. Є якісь письменницькі передчуття, що на нас очікує чимало хороших сюрпризів. Як для вас почалася велика війна? &еnsр;З побратимами, з якими воював на Донбасі, місяців за три до повномасштабного нападу знали: щось буде. Коли вранці 24 лютого почув вибухи, одразу зідзвонився з хлопцями, і протягом дня всі зібралися на одній локації. Це була єдина точка, де формувався новий батальйон. Ми прийшли туди всім колишнім підрозділом, тими, хто починали 2014-го як батальйон ОУН, а на початок великої війни майже всі були на цивілці. Так приєдналися до 126-го батальйону 12-ї бригади ТрО. Звідти у травні 2022-го ротою перейшли в 23-й батальйон. Тоді під час проходження ВЛК навіть довелося трохи давати хабарі. Мав попередні поранення, контузії. Коли вступав до ТрО, ніхто про це не запитував, а коли переводилися в ЗСУ, то там нас серйозно перевіряли. Довелося підмазувати, щоб мені поставили деякі підписи, а один кардіолога навіть підробив. Після відновлення знову повертаєтесь у стрій? &еnsр;Поки що, за нормативом, не можу повернутися в бойові умови. Виконуватиму інші завдання. Нині лікарі не дозволяють більш як 4 кілограми підіймати, навіть автомат важчий. Це триватиме як мінімум місяців три. Йому пропонували ще до Нового року списатися, та він сказав: "Ні, я своїх не залишу" На превеликий жаль, сьогодні вранці не стало мого побратима приїхав додому й помер. Фіну було 42 роки. Кілька разів був важко контужений, поранений. Героїчний чоловік. Йому пропонували ще до Нового року списатися, та він сказав: "Ні, я своїх не залишу". Результат зупинилося серце. Ходив з артеріальним тиском 200 на позиції. На війні на це не зважаєш. Це інший рівень стосунків, і про себе не думаєш. Проте коли нормальне командування, то бачить, що з людиною щось не те, й відправляє лікуватися. От мене комбат ганяв, коли в мене був передінфарктний стан. Якби я його не послухав, міг померти. А так пішов в санчастину й мене одразу госпіталізували. Це було 2023 року. А чи траплялися розчарування за період війни? &еnsр;Я належу до тих людей, для яких ідея завжди важливіша за обставини. Однак, якщо в 20142015 роках були розчарування грубо кажучи, люди почали ділити шкуру невбитого ведмедя, то 2022-го всі справді подорослішали. Передусім був командир нашого підрозділу друг "Хохол", який неофіційно є загиблим, а офіційно зниклим безвісти. Це прекрасна людина, з яким ніде не було страшно. Він весь час був поруч в окопі, стріляв, кидав гранати, заходив і виходив зі своїми хлопцями. Це був справжній український офіцер уже нової формації. Коли чув, як хтось із наших розмовляє російською, то вмів так висміяти, що людина вже не по­вторювала своїх помилок. У творчих людей розвинута інтуїція. Чи траплялося, що вона вам допомагала? &еnsр;Так, звичайно. Проте на війні я її не задіював, адже там ти виконуєш бойове завдання. Маєш бути в тому місці й у той час, який тобі визначили, і маєш відпрацювати. Просто подумки спілкуєшся з Богом: "Хоч підкажи, коли моє прилетить?" Якщо мовчить, то все гаразд. На фронті почастішали звертання до Бога? &еnsр;У мене в підрозділі переважно сонцепоклонники. Наш волхв, який нещодавно героїчно відлетів у бою, світла йому пам'ять, давав напучування. Але справа не в релігії, а у відчутті себе в цьому світі. Прекрасно розумієш, що ти на стороні добра, тебе максимально захищають вищі світлі сили, тому звертаєшся до них. У мене після контузії були галюцинації, і хоч я далеко не християнин, якось явилася Божа Матір. Вона прийшла з вервицею, перебирала її, дивилась і усміхалась. Тобто підсвідомість весь час працює, і це нормально. У перші дні великої війни ви склали вірш і записали його на пачці від сигарет. Нині він десь опублікований? &еnsр;Він вийшов у моїй збірці "Зникома зима". Це книжка для дорослих читачів віком 18+, бо там є трохи фронтової лексики. Саму ж пачку з оригіналом вірша в мене вициганив Національний музей літератури. Але то не зовсім вірш, швидше заклик, емоція. Чи пишеться нині для ваших найменших читачів? &еnsр;Недавно вийшла повість-казка "Фікус Бенджамін розповідає про щастя". У центрі сюжету хлопчик, у школу якого прилетіло, його друг загинув, а він втратив ногу. Однак після каліцтва він здобуває здібність розуміти рослини. Книжку написано від імені фікуса, який у певний момент починає спілкуватися з хлопчиком. Більшу частину цієї повісті я написав на війні під час ротацій. Для мене на фронті є звичним потрохи щось писати на телефоні й відсилати дружині, щоб вона складала в купку. Коли приїздив додому, сідав і впорядковував. Як війна впливає на дітей? &еnsр;Ще 2014-го в Пісках познайомився з хлопчиком, який жив із дідусем, а той категорично не хотів виїздити. Потім дідуся таки випхали в сусіднє село до родичів, а хлопчик утік. Він кілька днів так і тинявся, бо йому було цікавіше з нами, ніж із дідусем у родичів. Дитині було 8 чи 9 років, але по суті він був дорослий думками, все розумів, впізнавав за звуком, що летить. Невдовзі його забрали родичі. До речі, поштовхом до створення образу Ромчика з книжки про фікус стала реальна дитина. 2016-го ми виступали в сільській школі, недалеко від лінії розмежування. Приїхало багато авторів, навезли книжок. А в цю школу колись прилетіло. Я вийшов курити в двір, й мене обступили хлопчаки. Один жваво все розказував і показував там ми гралися, там воронка була від вибуху, а там дівчинка загинула. А інший хлопець його перебиває: "Так, одноногий, ти забрехався". Я дивлюсь, а ця дитина справді на протезі. На жаль, ці діти ростуть у зовсім іншому світі. Але ми мусимо цьому давати раду. Передусім треба евакуювати звідти всіх дітей. Для створення дитячої літератури потрібен оптимізм. Звідки його черпаєте? &еnsр;У моїй родині був оптимізм українського штибу: "Ще так не було, щоб якось не було". Якось підсвідомо зрозумів: якщо ти собі намріюєш тільки позитив, то, навіть коли й стається щось не те, це не так боляче. А якщо як намріяв, так і відбувається, то це взагалі кайф. Якщо ж вдається хоча б на третину здійснити намріяне, то це вже велике досягнення. Намагаюся заражати людей позитивним мисленням. Адже оптимізм так само вірусний, як і песимізм. Але песимізму треба протистояти, бо це шлях у нікуди. Ми дурні в хорошому сенсі цього слова Я ніколи не був членом УНСО, але з хлопцями близький. У них є класне гасло: "Будь реалістом вимагай неможливого". А ще коріння мого оптимізму в сучасних дітях і молоді. Вони вже зовсім інакші, і в чомусь це завдяки нам ми шукали себе і знайшли, а дітей вже виховуємо українцями. Якось ви ділилися, що напередодні повномасштабної війни придбали дачу, мріяли завести там собаку й кішку. Чи вдалося втілити плани? &еnsр;Ті гроші, які я навоював, справді вклав у дачу, зробили гарний ремонт. Побратим порадив толкових майстрів. Побудували там камін, про що я все життя мріяв. Перебудували ґанок, прибрали всі зайві приміщення. Сподіваюся цієї суботи поїхати туди з дружиною хоч на декілька годин, помилуватися, походити садом. А живність завелась у квартирі далекий родич подарував кошеня, що перетворилося на вгодованого семи­кілограмового кота Марка. Прагну працювати далі, бо задумів і початого багато. Парадоксально, але завдяки цій операції нарешті здав редакторові нову книжку казок. Жити варто для того, щоб&hеllір; &еnsр;Щоб побачити смерть пуйла, руїни Кремля і як остання імперія планети розсиплеться. Що найбільше цінуєте в людях? &еnsр;Щирість, вірність і, мабуть, якусь позитивну без­башенність. У нас є один армійський жарт. Коли щось придумали чи модернізували і нас хвалять: "Ой які ви розумні хлопці", то відповідаємо: "Ні фіга, ми дурні. Розумні в Німеччину втекли". Так от: ми дурні в хорошому сенсі цього слова. І я ціную таку дурість, її можна назвати творчою.

Перинатальному фотографу важко щось планувати У дитинстві здавалося, що не матиму дітей. Коли ж мені було 10 років, народився молодший брат і все змінилося: зрозуміла, що обов'язково хочу діток. Найскладнішим періодом для мами є той, коли малюку до пів року Первістка народила досить рано у 18 років. Пологи були важкі, ми з малюком ледь вижили. За пів року зрозуміла, що материнство це моє покликання. Найскладнішим періодом для мами є той, коли малюку до пів року, адже ти повністю належиш дитині. Щодо підлітків, головне не забувати, що це також діти й вони потребують навіть більше уваги та любові, ніж молодші. Наповнюю себе ресурсом завдяки творчості. Вона допомагає рухатися далі. І звісно, без підтримки чоловіка ніяк. Коли важко, згадую жінок, які хотіли б, але не можуть мати дітей. Ціную те, що в мене є. Після народження п'ятої дитини захотілося зайнятися фотографією. Спочатку й сама ставилася скептично до цієї ідеї. Згодом усвідомила, що найцікавіше було б знімати пологи й новонароджених. А тоді на власному досвіді переконалася: це не просто робота, а можливість бути свідком народження нового життя, а кожен кадр це особлива історія любові й материнства. Перед першим перинатальним фотографуванням було трохи лячно. Не знала, чи вдасться зробити гарні кадри. Але мені пощастило: жінка була відкрита. Вона не звертала уваги ані на мене, ані на медперсонал, у неї була головна ціль її дитина. Світлини вийшли зворушливі. Жінки, які замовляють фільмування пологів, не мають якихось стереотипів про те, що фотографу цікаво дивитися на певні анатомічні особливості породіллі чи ще щось таке. Але чоловіки зазвичай так думають. Коли спілкуюся з парами напередодні пологів, чоловіки часто запитують: "Що там фотографувати? Навіщо дивитися туди?" Доводиться пояснювати, що завдання фотографа зберегти емоції. Важливо зазнімкувати моменти, які більше не повторяться, але притому не доставити дискомфорту батькам. Коли народжується дитя, не менш яскравими є емоції лікарів часто ті плачуть, ніби це з ними відбулося вперше. Тато поспішав на пологи, їхав із фронту. А мама переживала, щоб устиг Фотограф у процесі має викладатися повністю. Щоб було відчуття максимального комфорту, потрібні зв'язок і щирість. Це такий вид знімкування, коли не можна натягнути усмішку, тут не може бути фальші. Як мама розумію на 200 відсотків, як себе почуває жінка в пологах, як їй боляче, як вона переживає. Перинатальному фотографу важко щось планувати, наприклад, якусь зустріч чи похід у кіно, адже малята приходять у цей світ свого часу. Мушу постійно бути напоготові. З собою завжди маю увесь набір на пологи: костюм, взуття, камеру, запасну батарейку, їжу та воду. Тривалість пологів зазвичай непередбачувана. Якщо жінка народжує 15 годин, то я з нею весь час. Це фізіологія, і тут нічого не вдієш. Був випадок, коли я забігла в пологовий зал, а дитинка вже народилася. Фотографувала зважування й вимірювання малюка, емоції батьків, як мама цілує дитя, плаче й водночас сміється, перші дотики, як немовля вперше розплющило оченята, повзло до грудей. Ці моменти просто неймовірні, і потім їх неможливо відтворити. Коли трохи згодом батьки роблять селфі, це відбувається інакше. Тому що люди вже виявили свої перші емоції, а потім згадали, що треба взяти телефон, усміхнутися в камеру і сфотографуватися. Перинатальний фотограф ловить кадри непідробних емоцій. Навіть якщо були важкі пологи й жінці було дуже погано, у фотографіях зберігаються такі моменти, які нагадують: ось воно народилося щастя. Що старшою стає дитина, то ціннішими є ці світлини. Запам'яталося, як тато поспішав на пологи, їхав із фронту. А мама переживала, щоб він устиг. Це було омріяне дитя, на яке вони чекали майже 10 років. І якраз тієї миті, коли жінка була в потугах і от-от мала народитися дитина, в палату влетів тато. Вийшли чудові фото. Нині жінки все частіше замовляють зняти плановий кесарів розтин. Адже під час цієї операції мама у кращому разі бачить усе тільки з одного ракурсу: перед очима шторка й тобі показують дитинку буквально на декілька секунд. А хотілося б запам'ятати цей день. Важливо побачити, як лікарі дістали дитину, як вона вперше вдихнула, її перший крик. Фото пологів переважно є чорно-білими. По-перше, не всі пологові будинки мають нормальний ремонт. По-друге, під час пологів часто є кров, а на цьому не варто акцентувати увагу. Чорно-біле знімкування прибирає все зайве й дає глибину. Нині чимало чоловіків у війську й не кожен має можливість бути присутнім на пологах. А я багато знаю з ­власного досвіду як мама сімох дітей, бачу, де не варто втручатися, а де краще допомогти. Тому додатково пішла навчатися на доулу, щоб підтримувати жінок у пологах. Основна допомога доули заспокоювати Дехто вважає, що доула це людина, яка в домашніх умовах приймає пологи. Це не так. Доула супроводжує жінку в пологах у медичному закладі. У перекладі з давньогрецької слово "доула" означає "рабиня", вона повністю присвячує себе жінці, яка народжує. Тобто допомагає фізично, морально й інформаційно. Доула знає різні аспекти як народжується дитина, як полегшити пологи, які можуть бути ускладнення, проте вона ніколи не лізе в медичну частину, не має права призначати лікування. Основна допомога доули це заспокоювати. Жінка, яка народжує вперше, не знає, як усе має відбуватися. Вона боїться, а враховуючи те, що в пологових будинках іще трапляються грубість і медична агресія, доула має стати щитом між медичним персоналом і породіллею. Крім того, вона пояснює слова лікарів доступною мовою. Адже жінки часто не розуміють, для чого їм потрібні певні маніпуляції. До прикладу, породіллі кажуть, що потрібно поставити окситоцин, а жінка десь чула, що це погано, і сперечається. Хоча насправді в конкретній ситуації це потрібно, і доула пояснює, що лікар правий. Жінка вже сама вирішує. Мета доули зробити пологи максимально комфортними. Вона піклується про те, щоб жінка змогла піти в туалет, щоб вона зручно сиділа або лежала, може подати їй води, приглушити світло, увімкнути музику, допомогти змінити позу, потерти спину, провести в душ. Траплялося, що я поєднувала діяльність фотографа й доули, але це складно. Щоб усе робити якісно, ці два види діяльності розділяю. Також фотографую новонароджених немовлят у найбільш ранній період віком від 5 до 15 днів. Чому? Тому що саме в цей проміжок часу малюк зазвичай більше спить і менше капризує. Але цей наймиліший період життя дитини важко пригадати мамі, бо вона у стресі після пологів, зміни ритму життя, недосипання і хронічної втоми. Маю цілу кімнату, де зберігаю все для фотографування. Важливо, щоб реквізит був якісний, гіпоалергенний і стерильний. Правило фотографа новонароджених: ніколи не роби, якщо не йде Коли чують, що фільмування новонародженого триває 23 години, то думають, що весь цей час фотограф мучить малюка. Насправді є моменти, коли мамі треба погодувати дитину, переодягнути, погойдати, заспокоїтися самій. Ці нюанси також враховуються в час. Коли всі базові потреби немовляти закрито, то дитя зазвичай засинає. Сама фотосесія проводиться повільно й ніжно, щоб не зашкодити дитині. Був цікавий випадок, коли я фотографувала немовля, а батько навіть не знав про це. Він був проти цієї ідеї, бо вважав, що над дитиною знущаються викручують рученята й ніжки, щоб покласти в якусь позицію. І от у процесі він телефонує дружині й каже, що вже їде додому. Я поспіхом збираю речі і з валізою вибігаю з квартири. З татом ми ледь не зіткнулися на сходах. Проте, коли дружина показала йому готові фото й відео, він був у захваті. Тепер прошу матусь, щоб обов'язково всі рідні знали про фотосесію. Стати фотографом новонароджених без очного на­вчання неможливо. Потрібно добре знати фізіологію немовлят, вивчити безпечні позування, проконсультуватися з неонатологами й ортопедами-реабілітологами. Важливе правило фотографа новонароджених: ніколи не роби, якщо не йде. Наприклад, якщо дитина не дає якось покласти ручку, значить їй незручно. А якщо малюку некомфортно, він ніколи не лежатиме мовчки. Часом складно поєднувати обов'язки мами і професійну діяльність, але в мене є підмога це мій чоловік. Без нього я не могла б займатися улюбленою справою. Старші діти також знають свої завдання. Пів року тому ми переїхали у власний дім, який звели після того, як 9 березня 2022-го російська ракета знищила нашу квартиру в Гостомелі. Протягом перших двох тижнів повномасштабної війни ми жили на лінії фронту, були в російському полоні в підвалі. Коли під'їзд нашого будинку згорів, нас перевели в інший підвал, а вже звідти ми змогли евакуюватися. Після цього починали життя з нуля. Від людей ішли посилки з найнеобхіднішими елементарними речами. Проте головне ми були одне в одного.

Меблі а-ля мілітарі називає свої вироби з ящиків з-під мінометних мін 54-річний Андрій Кметь. Львів'янин служить у 32-й окремій механізованій бригаді &еnsр;"Оту хату від самого фундаменту колись твій дід побудував, й отой будинок, і отой", чув я в дитинстві. Це надихнуло стати схожим на свого діда-муляра, розповідає Андрій. За освітою я інженер-будівельник, що допомогло опанувати бусоль для орієнтування міномета. Принцип дії схожий на оптичний нівелір геодезичний пристрій для визначення різниці висот. До війська робив людям ремонти, зводив будинки. Кожну роботу треба аналізувати, робити висновки, щоб удосконалюватися. У влучній стрільбі так само. Я взагалі, хоч куди прийду, все оцінюю з точки зору будівельника. Як я то зробив би? Ну, облаштувати своє робоче місце, наприклад. Під Торецьком поселилися в геть порожню хату. Вирішив, щоб не на голій підлозі жити, використати ящики від мін міномета калібру 82 міліметри оті квадратні. Прямокутні для 120-міліметрового калібру. Зроблені з якісних соснових дощок. У нас тих ящиків багато назбирується в них зручно зберігати продукти, бо захищають від мишей і котів. Трансформуються, не треба було нічого різати, достатньо викрутки й дизайнерської думки. Вийшов стіл з антресоллю, який поставили на веранді під навісом. Готували і їли за ним. На кухні шафа для посуду. У бліндажі на позиції поставив ліжко, полички для горнятка і планшета. Андрій отримав у навчальному центрі військову спеціальність зв'язківця і потрапив у мінометну батарею як радіотелефоніст. Життєве кредо чоловіка: завжди й усюди намагатися приносити максимум користі. Терміново потрібен був водій завезти боєприпаси на позиції, й Андрій рішуче сів за кермо. Шукали, хто стане новим командиром розрахунку 82-мм міномета, не вагаючись, запропонував свою кандидатуру. &еnsр;Раз на зворотному шляху з позицій у хвіст FРV прилетів, згадує Андрій Кметь. Драйву отримали того дня нормально. Перед поворотом я сильно натиснув на газ, не знаю чого навіть. Наче Бозя в той момент сказав мені: "Андрію, жми і праворуч звертай". Ями не ями, ми лише десь за 10 кілометрів зупинилися. Мокрі від поту були, як хлющі. Нині підрозділ Андрія воює на покровському напрямку. Меблі, які воїн зробив під час оборони Торецька, залишилися в будинку. Туди заселилися захисники міста з іншої бригади.

Повномасштабне вторгнення змусило кожного переосмислити поняття свободи особистої, національної, економічної. Українці стійко переживають важкі часи, не втрачають віри, демонструють сміливість, продовжують підтримувати одне одного Підтримка військових і ветеранів стала важливою місією для компанії МХП. Вона забезпечує гуманітарну допомогу військовим частинам, медичну (медобстеження, лікування, реабілітацію), юридичну, психологічну допомогу, професійну та соціальну адаптацію для працівників компанії та жителів громад, де розмщено виробничі потужності МХП. Нині це 13 областей України. МХП однією з перших в Україні запустила комплексну програму підтримки військових, ветеранів та їхніх родин "МХП Поруч". Розвиває мережу ветеранських просторів та адаптивних спортивних клубів. Павло Мороз, директор Департаменту корпоративної соціальної відповідальності: &еnsр;Свобода для українців це те, що ми захищаємо щодня. МХП продовжує працювати, дбати про продовольчу безпеку, підтримувати громади, інвестувати в майбутнє країни, бо ми віримо в Україну та в українців. Особливе місце в наших ініціативах посідає підтримка військових і ветеранів. У межах комплексної програми "МХП Поруч" ми допомагаємо тим, хто захищав і захищає суверен­ність та незалежність. Україна це країна вільних, сильних і відповідальних людей, і наша родина МХП є частиною цієї незламної нації. Олександр Пахолюк, директор Благодійного фонду "МХП Громаді": &еnsр;До лютого 2022 року ми зосереджували свої зусилля на підтримці екології, громадського здоров'я, розвитку громад та соціального капіталу. Але після повномасштабного вторг­нення стало очевидно, що до цих напрямів має додатися ще один підтримка захисників, ветеранів і їхніх родин. Ми бачимо, що спорт є потужним драйвером реабілітації та адаптації ветеранів. Наприклад, у Коломиї на Івано-Франківщині адаптивний простір облаштовує ветеран, який не лише знає про виклики після поранень, а й сам є тренером, тож глибоко розуміє потреби людей з інвалідністю. У Миронівці на Київщині ветерани теж активно долучаються до створення спортивного клубу. У межах цієї ініціативи ми встановлюємо спеціальне обладнання для басейнів, щоб зробити їх доступними для людей з інвалідністю. Приділяємо особливу увагу й підготовці тренерів разом з університетами фізичної культури проводимо навчання, щоб фахівці оволоділи сучасними методиками роботи з ветеранами та людьми з інвалідністю. 2025 року ми плануємо масштабувати ініціативу та залучити ще більше громад. Адже в багатьох із них досі немає сучасних адаптивних спортивних клубів, оснащених якісним інвентарем і забезпечених професійними тренерами. Ми прагнемо змінити цю ситуацію, щоб кожен ветеран мав можливість повноцінної реабілітації та повернення до активного життя. Марія Мевша, керівниця Центру із взаємодії з військовими та ветеранами МХП: &еnsр;Координатори Центру із взаємодії з військовими та ветеранами надають індивідуальний супровід для тих, хто захищав і захищає українців та Україну. Завдяки цій роботі ми розуміємо, які системні зміни потрібні для розвитку ветеранської політики держави. Наприклад, у багатьох громадах бракує якісних реабілітаційних центрів, тому на 2025 рік ми запланували їх розвиток: навчання та залучення фахівців реабілітаційних команд, забезпечення спецобладнанням. Торік наші координатори Центру опрацювали понад 2300 звернень. Це гуманітарна, медична, правова, психологічна та соціальна допомога. Окрему увагу приділяємо підтримці сімей військових. Ми організовуємо родинні кола, ретрити для дружин воїнів, реабілітаційні табори для дітей загиблих захисників. Разом із Федерацією стронгмену України проводимо "Звитягу Нескорених" інклюзивні змагання для ветеранів. Наша мета не лише допомагати тут і тепер, а і створювати можливості та довгострокові ініціативи, які змінюватимуть систему та покращуватимуть якість життя військових, ветеранів і їхніх родин.