Gazeta.ua

Усіх треба читати вчасно, щоб потім не шкодувати Ваші вірші, зокрема "Танцюй, моя пташко", декламує велика кількість людей. Як зазвичай спри­ймаєте кожну нову декламацію і чи бували випадки, коли доводилося чесно казати людині: "Не сподобалося"? &еnsр;Вірш "Танцюй, моя пташко" живе своїм життям. Він найпоширеніший саме у відеозаписах. Жартувала, що не минає жодного дня, щоб мене не позначали в соцмережах, коли хтось читає мої вірші. А коли з'явилася "Пташка", то вона просто зайняла топпозицію. Мені це лестить. Чесно кажучи, переглядаю всі відео, які мені надсилають. Важко уявити, щоб я могла сказати "Не читай мого вірша, бо ти читаєш погано". Вважаю, якщо людина це робить, то цей вірш стає частинкою її. Читають щиро, і проживають по-різному. Вірш стає гнучкий, адже, коли читаю я, роблю одні акценти, а хтось - інші. У травні вийшла ваша друга поетична збірка "Вільність". Перший вірш розпочинається фразою "Так багато війни", а остання поезія закінчується рядком "Говорити, торкатися, бути". Які з вами ставалися інсайти, доки працювали над рукописом? &еnsр;Перший рядок у збірці - "Так багато війни", а закінчується перший вірш словами "Багато війни. Багато любові". Це назва нашого проєкту з Ахтемом Сеітаблаєвим. Війна й любов це ті речі, які нас нині найбільше оточують. Тому вірш не лише про те, що багато війни, а й про те, що ми маємо в собі любов, яка допомагає нам триматися. І цей перший вірш справді плавно перетікає у фінальний, у якому йдеться теж про любов у часи війни, про те, де ми шукаємо світло, де беремо силу та підтримку одне для одного. Це єдиний вірш, у якому вжито слово "вільність", взяте з назви збірки. Це теж невипадково, в мене завжди все повинно скластися в один пазл. У такі буремні часи ми маємо вільність любити. "Вільність" - таке гарне й усеохопне слово. &еnsр;Були дискусії з директоркою видавництва з приводу того, чи не назвати збірку "Танцюй, моя пташко". Але я сказала "ні", це було б надто прямолінійно. Були й інші варіанти, але це все було не те. Я мала відчути цю назву. Надумала слово "вільність". Воно має п'ять трактувань у словнику, і мені всі сподобалися. "Вільність" - слово, яке підходить під кожен вірш у цій збірці і стає парасолькою для всіх. Якби я як журналіст міг визначити жанр цієї збірки, то це був би поетичний репортаж. Чи допомагає ваше журналістське минуле в літературній діяльності? &еnsр;Ні. Я вже давно не в журналістиці, хоча присвятила їй понад 10 років. Нині працюю в культурній сфері: література, кіно, музика. Цей вир і має вплив на творчість. Але не можу сказати, що він суттєвий. Практично всі вірші написано з початком повномасштабної війни, й це чітко простежується. Ми хотіли, щоб це була книжка-щоденник, яка відображала б наші відчуття з 2022 року й дотепер. Мабуть, нині кожен пише такий репортаж у своєму житті. У нас нині Відродження, яке стріляє у відповідь Щодо художнього оформлення книжки, то пташка центральний ілюстративний образ. На одній зі сторінок - пташка, вбита стрілами. Це теж невипадково? &еnsр;Ілюстрації створювала моя подруга - художниця Анастасія Усенко. Тут пташка не помирає, адже вірш про поетів, яких намагаються століттями вбити, а їхні вірші все одно живуть, дихають. Мені хотілося про це написати. Є така поширена фраза, що замість Розстріляного відродження в нас нині Відродження, яке стріляє у відповідь. Мені ця теза відгукується. Вдається впливати на дітей завдяки поезії? &еnsр;У мене бувають виступи у школах, коли я спілкуюся з підлітками. Під час зустрічей намагаюся їх надихнути, розповісти про свій шлях і сказати: якщо ви пишете вірші, не соромтеся цього. З мого боку це такі дрібні речі, але мені здається, що вони працюють. Як впливати поезією на дітей і підлітків, я не знаю, але мене тішить, що в тіктоку багато читають мої твори. І нещодавно мене позначили на відео, де 8-річна дівчинка на якомусь конкурсі красиво декламує "Танцюй, моя пташко". Її мати написала, що донька сама знайшла цей вірш і вирішила його прочитати. Одна знайома почула від підлітків, що вони вважають мистецьким батьком Жадана. Мабуть, коли автор стає популярним і його беруть за приклад, це крута історія. &еnsр;Так, у Сергія Жадана є оця унікальна риса, коли всі покоління вважають його своїм, починаючи від дітей, які ходять на концерти гурту "Жадан і Собаки", й закінчуючи старшими людьми, які добре знаються на літературі. Але це виняток: не всім вдасться повторити цей шлях. Одна коментаторка написала: "Ви ще на пілоні читали б вірші" Щодо популяризації поезії можна багато говорити. До повномасштабного вторгнення одна авіакомпанія ініціювала проєкт "Поезія, що окриляє". Суть була в тому, що українські поети й поетки під час польотів до різних міст України читали перед пасажирами свої вірші. Було цікаво й несподівано. Ми жартували, що це були найкращі виступи, бо аудиторії не було куди вийти й усім довелося слухати. Проте в соцмережах розгорілася дискусія щодо доречності, мовляв, поезію не треба читати в таких місцях, бо це елітарна річ. Одна коментаторка навіть написала: "Ви ще на пілоні читали б вірші". Не розумію, чим саме ми принизили цінність української поезії. Але то був перший дзвіночок. Досі час від часу зіштовхуюся з такими думками. Водночас ми вже відходимо від тези, що справжня література - вузька і про неї практично ніхто не має знати. Я прийшла в літературу із соцмереж: мої вірші почали читати й поширювати. Це відбулося ненавмисно з мого боку. Часом запитують: "Де публікувати свої вірші, щоб вони стали популярні?" Чесно відповідаю: "Не знаю". Якщо гарний вірш, його читатимуть і без вашої участі. Із поетичними виступами ви навідуєтеся до військових і людей, які живуть на прифронтових територіях. Як реагують на вірші там? &еnsр;Якщо говорити про виступи для військових, то вмикається відчуття доречності кожного слова і якогось подання. На цих виступах завжди панує легкість, ми жартуємо, десь фліртуємо, бо не хочеться приїхати й навантажити всіх сумними віршами. Цим людям явно не до того тепер. Хочеться якось розважити їх, щоб вони бодай на оцю годину забули про війну, якщо це можливо. Тобто вже спрацьовує не сила поезії, а сила саме спілкування. Загалом атмосфера класна. Прагнемо показати вдячність нашим воїнам і надати якогось відчуття нормальності цьому всьому хоча б на період нашої зустрічі. Мені хочеться їздити до людей, не перенасичених культурними подіями. Маємо нині тур зі збіркою "Вільність" містами на сході й півдні, де справді чекають на мене. Я виступала в Херсоні невдовзі після деокупації. Цього виступу ми не анонсували, зібралися в укритті, де на стіні був напис крейдою: "Ми вдома!" Люди підходили й дякували за те, що ми приїхали. Мені також болять ті міста, в яких я виступала до повномасштабної війни: Авдіївка, Торецьк, Щастя, Станиця Луганська, Покровськ. Пам'ятаю цю аудиторію, як ми співали гімн і як кликали на сцену дітей. Боляче думати про те, що тепер із цими дітьми. Сподіваюся, що вони принаймні в безпеці. Знайомий військовий якось сказав, що жіночі голоси в сучасній українській воєнній поезії звучать переконливіше, ніж чоловічі. Піду від зворотного: а чоловічі голоси звучать для вас переконливо? І чиї саме? &еnsр;Ступінь переконливості поезії суб'єктивний. Якісь вірші, які для когось можуть здатися переконливими, для інших будуть недостатньо навіть доречні. До того ж я не люблю, коли поезію ділять за гендерною ознакою. Відокремлюю пласт саме мілітарної поезії, яку пишуть безпосередньо наші військовослужбовці й військовослужбовиці. Хочеться привертати увагу суспільства саме до неї. Це сталося після загибелі Максима Кривцова, коли прочитала про те, які йому були важливі його творчість і його книжка "Вірші з бійниці", як він хвилювався про те, щоб її читали. А більшість людей почала цікавитися нею вже після його загибелі. І мені це здалося страшенно несправедливим, тому що це потужні вірші людини, яка писала про війну зсередини. У той момент зрозуміла, що хоч би де я виступала, хоч у яких проєктах брала участь, говоритиму саме про цю поезію. Нашим військовим важливо, щоб їх читали. Ніхто не напише про війну так, як людина, яка перебуває безпосередньо в ній. У всіх нас різні воєнні досвіди, але якщо говорити про переконливість поезії про цю війну, то найпереконливішими є голоси тих, хто знає, що це таке безпосередньо близько. Тут можна згадувати зокрема Дмитра Лазуткіна, Ярину Чорногуз, Валерія Пузіка, Василя Муліка, Павла Матюшу, Миколу Кулініча, Мальву Крижанівську, Єлизавету Жарікову. Ці люди могли б лише писати вірші, а вони пішли нас захищати. Тому я прошу завжди звертати увагу саме на цих поетів, бо всіх треба читати вчасно, щоб потім не шкодувати. Повертаючись до вашої збірки, яка з поезій давалася, можливо, найтяжче? &еnsр;Є вірш, в якому йдеться про матір, яка впізнає тіло свого сина. Цей текст найважчий для прочитання на сцені. Рідко можу дочитати його до кінця без сліз, особливо, коли знаю, що в залі є жінки, які втратили дітей. Це психологічно важко. Намагаюся уникати навіть публічного прочитання цього вірша, якщо знаю, що це може стати якимось тригером для когось з аудиторії. Як ставитеся до критики? &еnsр;Спокійно і до критики, і до хейту в соцмережах. Якщо збільшується аудиторія, то збільшується кількість негативу. Хай би що ти робив, усе одно будуть ті, хто писатиме тобі неприємні речі. Коли це зрозуміла, мені стало простіше на все реагувати. Я самоіронічна й маю достатньо впевненості в собі, для того щоб цей хейт висміювати, якщо він не переходить межі. А якщо переходить, то в соцмережах завжди є функція блокування. Хоча, звісно, бувають періоди, коли виснажена емоційно або фізично й це стає болісніше переживати. Тоді треба включати якісь інші інструменти для спокою. Будьте щасливі й вільні У мене є купа історій, коли мені пишуть, що не ­можна вдягати короткі спідниці на поетичні читання або що сукня не пасує до цього вечора. Був смішний коментар після виступу з Ахтемом Сеітаблаєвим, коли мене почали оцінювати незнайомі люди. Писали: "У неї тільки перука красива, а більше нічого". Гаразд, хай буде перука! Тобто це неможливо сприймати серйозно. Ця легкість у сприйнятті критики походить від внут­рішньої свободи. Підписуючи збірку "Вільність", я часто бажаю: "Будьте щасливі й вільні". Це моє головне побажання. Нині, коли ми боремося за свободу нашої держави, внутрішня свобода стає особливо важливою. Вона робить нас спокійними, виваженими, допомагає реагувати на критику і створювати щось хороше. Звісно, повністю ми не можемо нині бути щасливими. Але якщо моя книжка комусь принесе щось позитивне, я вважатиму, що виконала частину своєї місії.

Усі цивільні, хто залишається в Покровську, не живуть, а виживають &еnsр;Як там небо? Можемо стартувати? Зупиняємося за десяток кілометрів від Покровська на Донеччині міста, на яке росіяни наступають понад рік. Маємо дізнатися, чи можна рухатися далі, чи ліпше перечекати десь у посадці. Якщо небо брудне, тобто над містом висять російські дрони-розвідники "Орлани", "Зали" чи "Суперками", заїжджати туди не можна. Миттєво змалюють і автівка стане ціллю номер один для ударних БпЛА. А на пікап із військовими окупанти не пошкодують стільки дронів, скільки потрібно, щоб принаймні підбити авто. А далі вже справа техніки й&hеllір; добивання &еnsр;Чисто. &еnsр;Плюс. Віталій з Олександром бійці 68 окремої єгерської бригади, яка вже не перший місяць тримає оборону міста, виходять із машини, щоб надіти броню й каски. Я вже "одягнута" сиджу позаду, налаштовую камеру. Дорога в Покровськ важлива частина знімання. І не тільки тому, що шляхом можна зафільмувати розбиті та спалені російськими дронами автівки та зруйновані людські оселі. Часом можна зняти й сам дрон, який летить у твоє авто. Так було в попередній мій заїзд до Покровська. Це була ніч. Їхала з "Білими янголами" ­поліцейським підрозділом евакуації. Нас врятувала косо­окість російського оператора БпЛА. Вочевидь, він орієнтувався на фари, коли бив по автівці. Дрон влупив у бампер, пошкодив його. Але якимось дивом не зачепив колеса. Ми змогли повернутися в місто й забрати цивільних, які чекали на нас. &еnsр;Й&hеllір; ний голуб! ми влітаємо в Покровськ на шаленій швидкості. Не менш як 140 кілометрів на годину FРV-шки не здатні її досягти. Усім тілом, а особливо п'ятою точкою ти відчуваєш кожну, навіть найменшу ямку. А кожна пташка, яка не так вже й швидко летить, сприймається як дрон. Хоча Віталій не повинен моніторити небо. Це завдання Олександра сапера. Вєталь, як називають командира екіпажу БпЛА Vаmріrе, повинен цинкувати (армійське продивлятися, дивитися) дорогу. Останнім часом росіяни активно мінують шляхи до міста. Роблять це вночі. Міни скидають дронами, маскують їх у пакети, коробки й навіть мертвих тварин. Міни скидають дронами, маскуючи їх у пакети, коробки й навіть мертвих тварин &еnsр;Ого-го! так спершу Сашко, а потім і я реагуємо на величезну вирву посеред шляху. Праворуч гора цегли. Донедавна це був чийсь будинок. &еnsр;Свіженька. Чути запах горілого, вочевидь, КАБ керована російська авіабомба прилетіла вночі. &еnsр;Та куди ж ти? Віталій ледь встигає різко крутанути ліворуч кермо, щоб не наїхати на цивільного на велосипеді, який раптово виникає з-за повороту. Ми повільно їхати не можемо. Швидкий рух тут це життя. Дорогою ми зустрінемо ще багато цивільних. Хто поспішатиме кудись пішки, але більшість на тих-таки великах. Двоколісний основний транспорт прифронтових міст. Особливо тих, де важко в'їхати-виїхати. &еnsр;Приїхали! Швиденько все з авто! Ми, здається, за хвилину вивантажуємо все, що привезли. Я рюкзак із технікою і водою. Бійці важкі боєприпаси для свого гіганта гексакоптера Vаmріrе. Щойно стемніє, цей велетенський дрон вилетить на полювання. Гучний, як паровоз, багатофункціональний, як мультиварка. Та спершу хлопці доставлять піхоті воду, цигарки, ліки, їжу. Хто що замовляв. &еnsр;Це основна частина нашої роботи. Нагодувати й напоїти піхоту. І головне дати їй зрозуміти: вони не самі. Про них пам'ятають, дбають. Сьогодні за оператора Віталій, і він акуратно доставляє воду й усе необхідне тим, хто на нулі. Спускає велику пташку якомога ближче до землі. Щоб не пошкодити "доставку". &еnsр;Прямісінько в руки! сміються зі штабу. Віталій і сам задоволено усміхається. Видно: любить цю частину роботи. &еnsр;Ну що, з доставкою все, переходимо в режим полювання? &еnsр;Ага. Давай щось важкеньке. Там розвідники бліндаж знайшли. Здається, є ворожа піхота. Треба розпакувати, цілі "вампіристам" надходять зі штабу. А там теж із почуттям гумору все Ок. &еnsр;Сань, давай готуй ТМ-ку. Я вибираюся з маленького тісного підвалу разом із сапером Олександром і прямую у святая святих склад боєприпасів. Чого тут тільки немає! Міни різного калібру від 82 до 120 міліметрів. Саморобні "бімби" кардани. Чомусь так їх називають бійці. Тонкі, важкі, схожі на гігантські смертельно небезпечні олівці боєприпаси, начинені сотнями різного роду уламків. Добра та потужна зброя. Особливо проти ворожої піхоти. Розліт уламків щонайменше 50 метрів. Це якщо не смерть, то майже стовідсоткове поранення. Якщо влучно кинути. Заворожено крокую між рядами акуратно складеної смерті. Круглі, довгасті, витягнуті, сплюснуті яких тільки форм не навигадували. Серед них і ТМ-ки протитанкові міни, перероблені під скид із великої пташки. Цей боєприпас улюб­ленець усіх "вампіристів". Він не лише феєрично підривається, коли торкається землі. Якщо поставити затримку, ця потужна "бімба" вибухне не раніше, ніж закотиться в бліндаж. Звісно, якщо пілот ас. Це й називається "розпаковка". Після неї нічого живого в землянці, як правило, не залишається. &еnsр;Давай туди, на край посадки. Там їх бачили, голос зі штабу пояснює Віталію, де шукати ціль. Хоча, як визнають "вампіристи", шансів знищити ворожу піхоту вночі все менші. "Вампіри" навели на московитів таких жах, що в темну пору доби майже ніхто не пересувається. Ідуть удень. Перебіжками, повзуть, роблять відволікальні маневри. І просочуються. По одному, по два. І закріплюються. І знайти їх та вибити складніше і складніше. А ці розвідники потім цинкують усе довкола. І наводять на наші позиції та логістику арту, ударні дрони, КАБи. &еnsр;Тут? Віталій хрестиком на екрані показує точку, куди планує скидати ТМ-ку. &еnsр;Давай, видихають зі штабу. &еnsр;На! в нору чи щось схоже на неї летить 10-кілограмовий боєприпас. Вибух красивий. Навіть у чорно-білому варіанті. На весь екран розповзається щось на зразок полум'я. І зостається позаду, коли "Вампір" спішно залишає цю територію. Я і не підозрювала, що в Покровську так багато людей &еnsр;Диви, загорілося! Ну що, можемо відпечатати? Павло молодий, високий, стрункий, із великими карими очима й кучерявим волоссям боєць хапає зі столу печатку. &еnsр;Ооооо, несподівано! люблю будь-які цікаві та нестандартні речі, які часто оточують захисників. Хоч убий, ніколи не здогадаєшся, для чого вони. І чому тут. Приміром, щодо печатки я точно не здогадалася. І навіть уявити не могла таке її застосування. &еnsр;Коли вбиваємо під&hеllір;.ра, ставимо печатку на стіну! гордо повідомляє Павло. Одночасно гучно залишаючи на стіні підвалу черговий відбиток. &еnsр;Шість. Це за вчора? І плюс один сьогодні? &еnsр;За вчора-позавчора. Ми лише почали, каже блондин Віталій. На ранок, коли "вампіристи" завершать свої польоти, на стіні додасться ще дві синього кольору прямокутні форми з на­звою чиєїсь фірми. Три окупанти за ніч добрий результат, підсумує Віталій. Коли світатиме, захисники занесуть борт у надійне місце й ляжуть спати. Удень "Вампір" не літає. Надто гучний і помітний. Збити його за денного світла неважко навіть зі стрілецької зброї. &еnsр;Саш, я піду пройдуся Покровськом. Де тут базар? я щойно прокинулась і "рвусь у бій". Олександр сапер не спав узагалі. Хтось повинен залишатися на чергуванні. Покровськ місто непередбачуване. Тут і ДРГ ворожі просочуються час від часу. Та й місцеві можуть принести "сюрприз" під двері. Виставлений на певний час боєприпас. Таке вже було з побратимами "вампіристів". На щастя, вибух не зачепив армійців. &еnsр;Тебе підстрахувати? Сашко стурбовано дивиться на мої збори. &еnsр;Ні, дякую. Спробую сама. Без військових за плечима цивільні геть по-іншому розмовляють. А саме такі чесні розмови мені й потрібні. Дивовижно, але в кожному прифронтовому місті, на яке наступали росіяни, базар завжди працював до останнього. Доти, доки туди не заходили окупанти. Так було в Бахмуті, в Часовому Яру. Хіба в Авдіївці інакше. Тому, що там окупанти рознесли базар на друзки ще задовго до того, як зайшли в місто. &еnsр;Добрий день. Вам допомогти? Зустрічаю його на шляху до базару. Ми розмовляємо зверху вниз. Я стою, чоловік лежить горілиць. У нього довга сиво-брудна борода. Чорна тепла шапка. І такого ж кольору фуфайка та ватні, здається, штани. Попри те, що на вулиці 30&dеg;С, цьому чоловіку, схоже, холодно. В руках у нього палиця. На ній прив'язано якийсь пакет. Він лежить на дош­ках, які викинуло на вулицю після енного удару ракетою чи КАБом по території, де раніше був чи то склад, чи то якесь підприємство. Іду до нього, щоб спробувати підвести й дізнатися, чим допомогти. &еnsр;Усе в мене добре. Їсти нічого немає. Ось розкидали собачкам хлібчик, то я позбирав. Буду їсти. Мені б іще молочка. Але немає грошей. Чоловік підтягує до себе пакет, і я справді бачу крізь целофан недогризки хліба, булок, якогось печива. &еnsр;Ходімо, я куплю вам молока! Віталій так звати цього чоловіка, більше схожого на діда, поволі підводиться, і я бачу, наскільки він худий. Саме про таких кажуть: вітром зносить. Вулиця виявляється жвавою. Велосипедисти, пішоходи, цивільні на мопедах. Я і не підозрювала, що в Покровську так багато людей. За офіційними даними, станом на початок серпня, в місті перебувала майже тисяча цивільних. Від несподіванки в мене ледь камера не випадає з рук назустріч біжить жінка в яскраво-синій сукні, акуратно підперезаній коричневим ремінцем. Її голову прикрашає світло-сірий капелюшок. На руці годинник і браслет. На вигляд років 60. &еnsр;Добрий день! &еnsр;Добрий день, дівчатка. Добрий день! &еnsр;Ви така красива! Я не можу не сказати їй цього. Бо вона справді красива. Особ­ливо на тлі тих руїн, які довкола. Така собі краса серед жаху. &еnsр;А бабі вже 73 роки! сміється у відповідь жінка. &еnsр;Куди це ви? &еnsр;Рідним дзвонити, в Покровську давно вже немає ні світла, ні газу, ні централізованої води, ні зв'язку. &еnsр;А чого не виїжджаєте? До них, до рідних? &еnsр;Та куди! 73 роки. Вони за кордоном. А мене туди не пустять. Паспорта немає. &еnsр;Так страшно ж. &еnsр;Дуже страшно. Але що поробиш? Ну все, дівчатка, побігла. Бо треба встигнути. Куди саме встигнути, я не запитала. Але за хвилину розумію, чому вона не йде, біжить. Небо спершу тихо, потім гучніше й гучніше розрізає різкий звук. Так у мирні часи до війни звучала авіація. І так тепер тут, у прифронтових містах, звучать КАБи та ФАБи. Керовані та некеровані російські авіабомби вагою від 250 кілограмів до 3 тонн. Б'ють тут росіяни крепко. І переважно цивільних &еnsр;Ранок час КАБів у Покровську, кажу сама собі. Бо одразу ж за першим летить другий, потім третій. І глухо приземляються, руйнуючи чергову оселю. Над тим місцем, де падають бомби, росте гриб характерна ознака авіабомб. Я озираюся, щоб сказати щось Віталію худому чоловікові, якому пообіцяла купити молока. Але його вже немає. А шукати його не найкраща ідея. Взагалі гуляти Покровськом теж ідея так собі. Треба постійно дивитися під ноги щоб не наступити на міну. І в небо щоб не проґавити ударного дрона. Або КАБ. Хоча якщо від першого можна втекти перевірено! то від другого навряд. &еnsр;Доброго ранку! це я худенькій жіночці, яка їде з базару на велосипеді. Їй на вигляд чимало років. Але вона вправно крутить педалі. &еnsр;Доброго. Що ти, рідненька, знімаєш, як нас б'ють? це питання жінка вимовляє без сліз та гіркоти. Швидше як констатацію факту. Бо б'ють тут росіяни крепко. І переважно цивільних. Я не знаю, що відповісти, тому зітхаю і прямую на базар, який уже видно на горизонті. &еnsр;О, диви, знімає вона! Зараз прилетить! Цю російську тезу, що там, де працюють журналісти (що характерно українські), одразу прилітає, я чую не вперше. Майже всюди на прифронтових територіях перебувають місцеві, які повторюють цю мантру. У мене вже є неприємні спогади з Костянтинівки, де я так само блукала містом, фільмувала руйнування. І зайшла на базар. Вийти звідти цілою мені вдалося дивом. &еnsр;А нічого, що тут довкола все вже розбите? І давно. Це я кажу швидше в порожнечу. Просто тому, що мовчати теж не можу. &еnsр;Иди, войну останавливай! Снимает она! Я бачу, хто це говорить, і хвиля обурення накриває мене з головою. Цю фразу мені кидає молодий здоровий призовного віку років так 40 чоловік. Який, розвалившись на стільці, чекає на клієнтів. Продає фрукти-овочі. &еnsр;А може, ви підете у Збройні сили й зупините? логічно відповідаю. &еnsр;Хватит, что ты там есть! накидаються у відповідь жіночки бальзаківського віку. &еnsр;Я не в Збройних силах, спокійно відповідаю і розвертаюся. Розмови не вийшло. Треба йти за хлопцями. Коли тебе супроводжують військові, у цивільних геть інша манера спілкування. Черговий КАБ приземляється десь недалеко. Ранок у Покровську гучний. Певне, такий, як завжди, якщо судити з того, що бачу навколо. Руїни, покручені дахи, які валяються на дорозі, скло, бетон, шматки арматури. Місто добивають. &еnsр;Ти в порядку? Олександр зустрічає мене далеко від підвалу, з якого працюють "вампіристи". КАБи падали. Поруч. Я і злякався: як ти, де ти? &еnsр;Усе нормально. Зараз проситиму хлопців піти зі мною. Вони вже прокинулися? &еnsр;Так, п'ють каву. На території зустрічаю заспаних Віталія та Павла. Вислухавши моє прохання, вони мовчки натягують на себе броню, Віталій закидає за спину дробовик. Ми повертаємося на базар. Обурених криків уже не чути. Можу спокійно працювати. З тими, хто йде на контакт. &еnsр;Домашня? Звертаю увагу на красиву велику малину у прозорих лотках. Її продає худенька невисока блондинка жінка років 6070 з правильними рисами обличчя. "Колись вона, певне, була красунею", думаю я. &еnsр;Звичайно, домашня. Збираємо під дронами! Її звати Ліна. І вона налаштована на розмову. Не ховається й не намагається відмовчатися. Відчувається, Ліна скучила за спілкуванням. &еnsр;Як, під дронами? &еnsр;Ось так. Під деревами ховаємося. Треба ж якось виживати. Що всі цивільні, хто залишається в Покровську, не живуть, а виживають, я зрозуміла давно. І в цьому мені допомогли не лише картини руйнувань. А й самі люди. Більшість худі, виснажені та смертельно втомлені. Микола сусід Ліни по базару колишній учитель праці, а згодом історії. Він не залишає Покровська, щоб не кидати на поталу мародерам оселю, яку багато років зводив власноруч. &еnsр;Он сусіди поїхали, то в них щодня алкоголіки й наркомани щось тягнуть і тягнуть із хати. Я такого не хочу&hеllір; Він їсть лише хліб. І п'є молоко та солодку воду боїться розпалювати багаття в дворі. Хтось Миколі сказав, що дим притягує дрони. Так воно і є. Хоча окупантам все одно, по чому бити. &еnsр;Як ваше здоров'я? &еnsр;Плохо&hеllір; Ми ще поспілкуємося кілька хвилин. Поки прямо над нашими головами зі страшним ревом не пролетить КАБ. І ми всі дружно повалимося на асфальт. Він упаде за пів кілометра. У будівлю поліції, яку вже неодноразово били до цього. По сусідству запалає багатоповерхівка. Яскраво-помаранчеве полум'я довго вижиратиме її зсередини. З Миколою попрощаємося, самі ще пройдемося з військовими розбитим містом. Містом-апокаліпсисом. Зруйнованим, побитим, випаленим, пошматованим. Ще не геть схожим на Бахмут, Вовчанськ, Часів Яр. Але з кожним новим КАБом чи ФАБом ця схожість наближається&hеllір;

"Дорогий Атанасію, пересилаю тобі книгу, яку заповів мені близький друг. Я переконаний, що її не зможе прочитати ніхто, крім тебе", написав 19 серпня 1665 року ректор Карлового університету Ян Марек Марці з Праги до вченого-єзуїта Атанасія Кірхера в Рим. Разом із листом відправив рукописну книгу, яку отримав від празького алхіміка Георга Бареша. Той понад 20 років намагався прочитати її, але безрезультатно. Власник знав, що фоліант раніше належав імператору Священної Римської імперії Рудольфу ІІ (15521612). Правитель заплатив за неї 600 дукатів понад 2 кг золота. Книжку написано на 240 сторінках із пергаменту, який виготовили з телячої шкіри на початку ХV ст. Містить тексти невідомою мовою. Більшість літер складається з одного або двох простих штрихів, зроблених гусячим пером. Учені виокремили до 25 основних символів, якими користувався автор текстів. Їх стилістика відповідає періоду ХVХVІ ст. Також у книжці є десятки знаків, які зустрічаються лише по кілька разів. Фоліант має багато кольорових зображень рослин, людей та астрономічних карт. Значна частина книги, очевидно, присвячена травам, але дослідники не можуть ідентифікувати зображені рослини ні за реальними зразками, ні за стилізованими малюнками. Наприкінці 1630-х Бареш дізнався, що Кірхер почав розшифровувати єгипетські ієрогліфи. Алхімік надіслав у Рим зразок тексту зі своєї рукописної книги, укладеної невідомою мовою. Просив Кірхера допомогти з розшифруванням. Єзуїт захотів придбати видання, але Бареш відмовив. "Мій друг присвятив розшифруванню рукопису своє життя, але марно, писав Марці до Кірхера. Такі сфінкси, як ці, не слухаються нікого, крім свого господаря Кірхера". Та вченому-єзуїту теж не вдалося розшифрувати невідому писемність. Манускрипт зберігався в бібліотеці Римського коледжу. На початку ХХ ст. орден єзуїтів потребував грошей і тому продав частину книгозбірні. 1912-го книжку перекупив польський бібліофіл Вільфрід Войнич (18651930). Він намагався зацікавити вчених розшифруванням текстів, а сам займався визначенням походження рукопису. Відтоді книгу стали називати Рукописом Войнича. Після його смерті книжка змінила кількох власників. 1969-го торговець антикваріатом Ганс Краус передав рукопис Єльському університету. Відтоді він зберігається в тамтешній Бібліотеці рідкісних книг та рукописів. Десятки дослідників працювали над його розшифруванням. Та безуспішно. Видання назвали найзагадковішою книгою світу. 430 осіб загинуло внаслідок підпалу кінотеатру Сіnеmа Rех у місті Абадан в Ірані, 19 серпня 1978 року. Терористичний акт скоїли четверо ісламських екстремістів з оточення імама Рухолли Хомейні. Нападники зачинили двері кінотеатру, облили його авіаційним пальним і підпалили. Терористи прагнули перекласти вину на шаха Мохаммеда Резу Пахлаві, щоб підірвати його авторитет у країні "Забій тварин без попереднього оглушення заборонено. Без винятків, для всіх видів забою птиці та худоби", таку норму додали до Федеральної конституції Швейцарії після референдуму 20 серпня 1893 року. Це була народна ініціатива, започаткована асоціаціями захисту тварин у кантонах Берн та Ааргау. Ініціатори прагнули заборонити ритуальний забій тварин, який був поширений серед євреїв. У голосуванні взяло участь 49 відсотків виборців. Ініціативу підтримало 60% 21 серпня 1945-го на полігоні Лос-Аламосської лабораторії у штаті Нью-Мексико американський фізик. 24-річний Гаррі Дагліан, зронив брусок карбіду вольфраму на кулястий заряд плутонію вагою 6,2 кг. Стався викид, який опромінив ученого. Той помер за 25 днів від променевої хвороби. Той заряд назвали осердям демона. Під час роботи з ним загинув фізик Луї Слотін (19101946). Ядро переплавили для використання в інших розробках. 22 серпня 1849 року австрійські військові атакували Венецію за допомогою повітряних куль із бомбами. Ідея належала лейтенанту артилерії Францу фон Ухаціусу (18111881). Гармати його підрозділу не досягали цілей через води Венеційської лагуни. Тому він поклався на вітер, який мав віднести вибухівку із запаленими гнотами до Венеції. Перша спроба була невдала й десятки бомб пролетіли повз місто. Вдруге розрахунки Ухаціуса справдилися і над Венецією розірвалося багато "безпілотників". 23 серпня 1305-го в Лондоні стратили лідера шотландського визвольного руху, 35-річного Вільяма Воллеса. Він потрапив до рук англійців уна­слі­док зради. У Лондоні шотландця роздягнули і прив'язали до коня, який тягнув його до центру міста. Там відтяли геніталії, вирізали кишки і спалили їх перед іще живим Воллесом. Далі відрубали голову, обсмолили її і настромили на стовп одного з мостів через Темзу. Тіло розрубали на шматки, які розвезли по різних містах для залякування повстанців.

Російська пропаганда це орієнтир, до чого не можна звалюватися нам &еnsр;Дякую, але корабеля мені не видали. Мабуть, я єдиний у Збройних силах, кому двічі присвоювали звання старшого лейтенанта. Тому можна сказати, що це пониження в мене було шість зірок, а лишили чотири, жартуючи, дякує за привітання про присвоєння звання капітана автор і ведучий програми "Вата ТV", а нині військовий Віктор Литовченко. Спілкуємося ввечері 7 серпня по відеозв'язку Як і коли потрапили до війська? &еnsр;Служу з 2022 року. Мобілізували мене оперативно. Хоча, крім військової кафедри в інституті, досвіду не мав. Коли навколо Києва втихло і про єдність, про яку говорили з великих екранів, призабули, владні високі люди почали вважати мене опозиційним журналістом. Як елемент якогось такого покарання вирішили швидко мене мобілізувати. Але несильно покарали, адже це відповідало моєму світогляду, тому я спокійно пішов. Єдине, що деякою мірою вибирав куди було б краще. Вирішив піти в розвідку, й там добре вписався. Ось кілька років служу, звик. Наскільки складно поєднувати службу й роботу над блогом, адже ваші ролики виходять практично щодня? &еnsр;До цього з розумінням ставиться командування, і певним чином все йде в інтересах ЗСУ, оскільки ми займаємося і волонтерською діяльністю. Не доводиться відпрошуватись і кудись їхати за рахунок служби. Проте нинішні випуски коротші за ті, що були до повномасштабної війни. Іноді доводиться знімати навіть із дороги. Це непросто. Але коли входиш у ритм, то все працює автоматично. Поки вдається, і слава Богу. Душа рветься журналіст чи блогер із тебе нікуди не дівається. Як автор і душа проєкту "Вата ТV" що вкладаєте в термін "вата"? &еnsр;У класичному розумінні вата це упоротий москвофіл, який заради якоїсь брутальної ідеї не звертає уваги на реальність і підлаштовує її під своє світобачення, а не навпаки. Це стосується не тільки Росії. Скажімо, в поняття ватності нині чудово лягає діяльність Трампа й усієї Республіканської партії в їхньому ганебному вигляді, і те, що робить американська адміністрація. Тобто це коли є "вєлічіє" і заради нього можна пробачати все, що завгодно, називати чорне білим, відкидати розум заради якоїсь ідеї, суть якої є хибною і якоюсь антилюдською. Коли хтось тупо слідує їй, то це і є ватність. А пішов термін від звичайного ватника, якого в нас називають фуфайкою. Це вважається гордістю росіян, бо в цьому "дєди воєвалі" в Другу світову війну. Хоча насправді гордитися там особ­ливо нема чим. Що було, те й нап'ялили. До речі, щодо фуфайки. Після початку повномасштабної війни ваш сатиричний образ ватника трансформувався. Зникла фуфайка, майка-алкоголічка, самовар. З чим це пов'язано? &еnsр;Це суто практична річ ми відірвані від студії, від тих комфортних умов, у яких знімали до великої війни. Тому вже традиційний антураж втілити неможливо. Проте польові знімання привели велику аудиторію. Хоча дехто з підписників із невдоволенням сприйняв зміну іміджу люди хотіли бачити звичний образ, бо так прикольніше. На початку великої війни фільмували в полі, і певним символом була лопата, якою закопують москалів. Потім у нас помінялася дислокація. Знімати у відкритому полі вже не виходить, бо може прилетіти. "Декорації" змінюються не тому, що хтось так задумав, а тому, що життя змушує. До великої війни у вашій студії навіть організували музей совка й зібрали чималу колекцію підстаканників. &еnsр;Не повірите, але ідея зібрати колекцію належить не мені й навіть не нашому авторському колективу. Глядачі самі почали надсилати підстаканники, увійшли в азарт. Багато людей і нині пише, що, тільки-но ми повернемося до студії, вони із задоволенням знову присилатимуть. Загалом зібрали майже тисячу унікальних і авторських екземплярів. У нас найбільша колекція в Україні. Ми навіть хотіли реєструвати її в національній книзі рекордів, проте руки не дійшли. А почалося з того, що підстаканник стояв у мене на столі і став атрибутом програми. Його спри­ймали як один із проросійських символів, подібно до балалайки чи матрьошки. Виявилося, ні фіга, він до Росії має такий же стосунок, як і матрьошки, які теж виявилися ні грама не російськими. До речі, підстаканники й нині поширено в усьому світі. Більша половина нашої колекції це світові зразки, а не радянські чи російські. У модних європейських кафе чай із високою імовірністю подадуть у склянці з підстаканником. Нас із друзями відправили до "американців" через куріння за школою Які люди чи події вплинули на формування вашої особистості? І звісно, як шліфували блискуче почуття гумору? &еnsр;Почуття гумору це, мабуть, вроджене. Воно або є, або його нема. І за нього можна тільки дякувати Богу. Щодо українства й патріотизму, то скажу так: попав у "неблагополучну" компанію. Було оточення, яке усвідомлювало, що таке Україна і що не так у Радянському Союзі. Хоча я зрозумів це не одразу. Мені навіть важко було вловити цей момент. Я ж був, як личить усім, жовтеням, піонером, правда, в комсомол не хотів. Десь у часи свого піонерства відчув, що щось не те. Якісь гасла традиційні лунали, але я помічав у них нещирість, алогізм, відчував дискомфорт, неприродність. А потім у моєму житті з'явилися люди, які підтвердили, що всі мої підсвідомі сумніви були правильні. В університеті також опинився серед свідомих українців. Усе на 99 відсотків визначає середовище. Наприклад, мої колеги Піховшек та компанія потрапили в російськомовне середовище і з української патріотичної аудиторії переметнулися на той бік. Чи можете пригадати, що підштовхнуло вас до журналістики? &еnsр;Було кілька випадків. У радянській школі роками з російської літератури у класі восьмому чи дев'ятому писали твір за п'єсою Островського "Гроза". Однією зі штампованих тем була: "Кто мне ближе Катерина или Варвара?" Зрозуміло, що всі пишуть: Катерина, вона там така бідна, страждає. Я ж написав, що мені ближче Варвара, і відповідно, аргументовано пояснив чому. Це був юнацький протест, і я свідомо на нього пішов. Це сталося 1985 року, на початку перебудови. Учителька російської літератури поставила за твір двійку, і справа дійшла до директора. Він заявив: "Стоп, хвилинку. Хлопець усе обґрунтував. Якщо є вибір, чому він не може обрати інакше?" Почалася дискусія на рівні школи, і можна сказати, я частково переміг директор підтримав мою позицію. Учителька швидко змінила двійку на п'ятірку. Я тоді подумав: "Як так можна? Учора мене критикувала, а сьогодні п'ятірка". Скандал дійшов до райвно, де заявили: "Це неприпустимо. Що у вас коїться?" Вимагали повернути двійку. Потім у справу втрутилося облвно, яке вирішило: "Ні, перебудова. П'ятірка залишається". Бідолашну вчительку російської літератури ганяли туди-сюди. Через цей інцидент я став помітною постаттю. Коли подорослішав і перечитав свій твір, зрозумів: він був справді непоганий. Вдається щось донести тоді, коли хтось відчуває ризик стати смішним Уже у випускних класах також сталася кумедна історія. У нас діяв політклуб, де вже можна було говорити про політику, але, звісно, Радянський Союз зображали хорошим, а Америку поганою. На одному із засідань мали влаштувати дискусію між СРСР і США. Для Радянського Союзу відібрали ідеологічно правильних відмінників, а "американцями" ставали двієчники. Я хоч і був відмінник, але "неблагонадійний" нас із друзями відправили до "американців" через куріння за школою. Але під час дискусії ми так рознесли СРСР, що завучка з полегшенням сказала: "Слава Богу, начальства не було". Тоді я відчув смак протесту. Зрозумів, що публічність моє. Пішов до газети "Комсомолець Полтавщини", запропонував писати, й мене взяли. Після школи вступив на журналістику. Трапився хороший викладач, хоч і з радянськими поглядами, але він навчив мене професійності. Потім, коли потрапив на телебачення, почалися нові історії. Усе це ланцюжок випадковостей. Я планував працювати в газеті, був, як кажуть, пишучим журналістом. Про телебачення не думав, адже туди було важко потрапити. Але життя само скерувало мене спочатку на телебачення, а згодом до сатиричних і гумористичних проєктів. А як виникла ідея створення проєкту "Вата ТV"? &еnsр;Якось сиділи у студії, жартували. А потім хтось каже: "Так класно виходить. Може, це зняти?" Зняли, подивилися єрунда. Стоп, а давайте тут поміняємо, це допрацюємо. О, ніби цікаво. Виклали на ютубі, а воно стрельнуло. Так і закрутилося. Почали відточувати цей формат. Перші випуски записували дурною російською, тоді якраз була антикисельовщина. Але щось не клеїлося. Потім хтось запропонував суржиком. А я ж із Полтави, тому в мене він чудово виходить. Суржик і образ неоковирного ватника виявилися хорошими інструментами для донесення серйозної аналітичної інформації. У такому форматі можу дозволити собі те, що для серйозного аналітика неможливе. Тобто гіперболізувати якийсь елемент так, як літературною мовою цього не зробиш. А ще через сміх краще доносити багато речей. Так, ваш контент часто викликає бурхливі реакції адекватні люди сміються, а ті, що з ватою в голові, продовжують писати під відео російські наративи. Чи запам'яталися якісь безглузді коментарі? &еnsр;Там нема чого запам'ятовувати. Вони тупі, шаблонні, і з усього щось виділити неможливо. Якийсь час ми банили ватників, а потім махнули рукою. До того ж алгоритми ютубу люблять дискусії. Коли людина напише дурницю і з нею починають усі сваритися, мені як автору контенту це на руку. А взагалі, елемент ватності в тому, що людина не розуміє, що відбувається навколо, живе у своєму вузькому коридорі. От у програмі щойно все пояснили, а вона продовжує гнути своє. Який сенс вступати в дискусію? Над такими людьми достатньо тільки іронізувати. Іронія і сарказм найкращий інструмент проти тупоголовості. Тобто були випадки, коли ви переконали когось змінити погляди? &еnsр;Доводилося багатьох виводити із цієї комфортної ватної ілюзії. Декілька людей навіть писали в особисті, що в 20132014 роках радикально не підтримували Майдан, були за Януковича. Тепер воюють у Збройних силах України. Не скажу, що це виключно наша заслуга, але ми сильно в це вклалися. Прямі пояснення їх не пробивали, а коли над ними починаєш іронізувати й підходити з точки зору сарказму, тоді вони починають думати. Зазвичай люди переживають, щоб не видаватися смішними. Життя показувало неодноразово, що вдається щось донести тоді, коли хтось відчуває ризик стати смішним. Отже, сарказм і іронія дієві методи в лікуванні ватності. &еnsр;Узагалі у формуванні людини. Бо іноді наших патріотів теж заносить. Коли починаєш виводити людей у правильне русло, в них виникає відчуття зради. Але цей метод працює завжди. Тобто сарказм і іронія роблять своє не дають нам заколисуватися щодо чогось. Адже коли якійсь людині щось важко пояснити, ви намагаєтеся її підколоти, й до неї краще доходить. Навіть на побутовому рівні. Якось ви казали, що московія це пропаща територія. Але ми не можемо триматися від неї якнайдалі суто географічно. Чи можливе зцілення від ватності росіян? &еnsр;Ні, навіть закладатися на це не треба. Скажу більше: не дай Бог, вони почнуть зцілюватися, як це було на початку 1990-х. Це сильно нас підвело, й нам це боляче вилізло. Вони пропащі. Там нічого хорошого чи розумного немає. Ми завжди з покоління в покоління повинні розуміти, що це чорна діра, Боже збав заводити з ними якусь дружбу чи вірити в якісь їхні загальнолюдські прояви. Вони повинні нас боятися. Це єдине, що нас рятує. Мусимо викопати так званий рів із крокодилами й забезпечити, щоб ці крокодили завжди були голодні. Іншого шляху немає. У жодному разі не повестися на їхні прояви людськості, які, звичайно, ще будуть. Це буде навіть складніше, ніж протистояти такій убивчій війні. Інакше вони знову прийдуть із війною. Чимало українців вимушено залишається на тимчасово окупованих територіях. Як їм зміцнювати імунітет, щоб не заразитися ватністю і не сприймати за чисту монету російську пропаганду? &еnsр;Тут я не дуже оптимістичний. Хоч би з якою міцною шкірою люди були, їх там відпрацюють. Якщо не їх, то їхніх дітей так чи так заразять. І вже вони прийдуть нас убивати. Єдина порада: тікати звідти якомога швидше. Розумію, що іноді це фізично важко, але здебільшого люди, які лишаються там жити, будуть втрачені для нас. У Росії проти мене відкрили купу кримінальних справ, кожна ніби орден Російська ментальність ось тут проблема. У них агресивне сприйняття світу. Вони не потерплять людини з іншими поглядами. Весь час тиснутимуть, доки "не перевиховають" або ж уб'ють. Третього там не дано. Це ментальність і та зайва хромосома, про яку говорив Медінський (2014 року російський політик Володимир Медінський в інтерв'ю каліфорнійській газеті припустив, що представникам РФ допомагає існувати зайва хромосома. Країна). От вона в них панівна. Колись ви сказали: "Коли є погрози, мене це радує. Це значить я влучаю в саму точку". Наскільки часто отримуєте погрози нині? &еnsр;Та регулярно. Це вже як фоновий шум, до якого звик. У Росії проти мене відкрили купу кримінальних справ, кожна ніби орден. Так, це ризиковано, і неправильно просто відмахуватися, але з часом перестаєш реагувати. Перебувати на лінії бойового зіткнення набагато небезпечніше. Хоча спочатку погрози комфорту не додавали. А коли відкрили першу кримінальну справу за "екстремізм", тоді я відчув задоволення. Коли ти працюєш на ідеологічному фронті, а на тебе починають так тиснути, це підтверджує, що ти дієш правильно й ефективно. "Вата ТV" активно висміює російські наративи, створюючи сюжети на основі їхніх же новин. Що найбільше сприяє творчому процесу? &еnsр;Самі російські новини. Іноді абсурдність доходить до такого рівня, що з'являється крайній абсурд. Часто роблю випуски, коли беру їхні нісенітниці й подаю з точки зору реальності. От, наприклад, з їхніх останніх новин: "Українських дітей примушують гратися ляльками Гітлера". Ми розуміємо, що це за межею абсурду. Але я створюю з цього основу для сюжету. Починаю плакатися своїй віртуальній помічниці Ізольді Філіповні: "Чому всі нормальні діти граються лялькою Гітлера, а в мене такої ляльки нема? Купіть, купіть". Тобто що абсурдніша новина, то мені менше роботи. Для мене це золота жила. І головне наші люди повинні розуміти, з ким ми маємо справу. Наше завдання все це витягувати й показувати. Велику частину новин навіть обігравати не треба. Просто сам заголовок читаєш і все. Було декілька разів, коли я казав: "Ви сволочі, канєшно, рускі. Ви настільки ідеально видали новину, що я її додатково досмішить не можу". Це вже вершина. Російська пропаганда це орієнтир, до чого не можна звалюватися. Такий приклад, чим ми не повинні ставати. Достатньо бути максимально чесним і об'єктивним. Що вам надає сили продовжувати працювати, коли у світі такі невтішні новини? &еnsр;Досвід не лізти передчасно в помиральну яму. І віра в Україну. Знаю, що ми цьому всьому протистоїмо, бо й не таке переживали. Якщо ми не посипалися ­2022-го, коли все було проти нас, то нині тим паче витримаємо. Так, це важко, війна найближчим часом нікуди не дінеться, але ми набагато сильніші, ніж самі про себе думаємо. А як нам треба змінитися, щоб стати лідерами? &еnsр;Варто усвідомити, що ми мусимо тягти за собою весь світ. Цивілізація не домінантна, вона повинна постійно кудись рости. Як показала війна й чим скористалася Росія, в деяких речах світова цивілізація примудрилася залізти в глухий кут. А виводити її з цього глухого кута багато в чому доведеться нам. Можливо, й хотілося б на когось скинути цю місію, але життя примушує нас іти в авангарді цих процесів. І не тільки задля шляхетних поривів змінити світ. Просто інакше ми не виживемо.

Герой України Сергій Котенко з 1990-х прогнозував війну проти Росії Літо 1988-го. Я навчалася в Одесі, закінчила перший курс. Приїхала на канікули до Гайсина. В магазині купила торт. Іду додому. А Сергій повертався з друзями з річки. "О, дівчинка". Не звертаю уваги, йду далі. Пізніше перетнулися на танцях. Майбутній чоловік був із товаришем, якого я знала. Вони запропонували провести мене додому. Сергій відтер знайомого і сказав: "Ні, Ігорю, ти йдеш додому, я її проведу". Зустрічалися 10 днів і роз'їхалися на навчання. Сергій почав писати мені листи. Щодня. У них неодмінно був якийсь кумедний штрих. І романтика, куди без неї: "Сумую за тобою". Відповідала, але не на кожен. У жовтні я приїхала додому. Він також відпросився. А потім я поїхала до Кам'янця-Подільського, де вчився Сергій. Уже хотілося бачити людину, ще більше дізнатися про нього. На початку лютого 1989-го саме на зимову сесію зробив мені пропозицію. У Сергія був принцип: "Якщо людина хоче робити, вона робить, а не шукає собі виправдання". Сказав твердо: "Я тебе вже нікому не віддам. Ми одружуємося". Усе розклав по поличках. Червень сесія. У травні не можна маятимемося. Квітень піст. Березень у нього розмінування в Білорусі. Єдиний день 25 лютого. За три тижні після пропозиції офіційно стали чоловіком і дружиною. На святкування 25-річчя весілля Сергій був на Майдані Революція гідності. Телефонує і запитує: "Що ти робиш?" "Сиджу на весіллі, їм холодець." "А яке весілля?" "Наше сьогодні 25 років". Після одруження ми поїхали у Вологодську область селище Мирне на межі Карелії й Архангельської області. Чоловіка туди направили. Там була катастрофа. Тайга. Дерев'яний будинок, як у Баби-Яги. Добре, що Радянський Союз розпався. Сергій написав рапорт про переведення в Україну. Тричі відмовляли. Пропонували залишитися в Росії, вступати у військову академію в Москві. Категорично відмовився. У Сергія був принцип: "Якщо людина хоче робити, вона робить, а не шукає собі виправдання" Спочатку дали відношення до Одеси. Мали двоє малих синів. У мене незакінчена освіта. Винаймати житло дорого. Попросилися до Гайсина. Заради того щоб повернутися до рідного містечка, Сергій пішов на пониження. Армія державі тоді не була потрібна. Сергія це зачіпало. Він тоді розумів справжню суть нашого східного сусіда і що ми з ним воюватимемо. Коли РФ анексувала Крим, багато його однокурсників залишилося на тій стороні. Зокрема, хресний тато нашого сина Ростислава. Сергій говорив йому: "Віталію, що відбувається? Як ви могли взяти Крим?" Відповідь: "Надо было исполнять устав". Після цього чоловік спілкувався з ним кілька разів, але потім обірвав стосунки. Коли Сергій загинув, Віталій намагався вийти на зв'язок зі мною, Ростиславом. Але про контакти не могло бути жодної мови. Про що говорити з людиною, яка розповідала нам, що відкрили архіви КДБ і "виявилося", що найбільше зрадників під час Другої світової війни було серед українців? Їхній цинізм зашкалює. На роковини загибелі Сергія українці, які навчалися разом із ним у Кам'янці-Подільському, але згодом зрадили Батьківщину й жили в Москві, зібралися "пом'янути хорошу людину". Коли в Києві розпочалася Революція гідності, чоловік вирушив до столиці. У нього був принцип: усе побачити на власні очі. Пішов у Будинок профспілок, сів на сходинках. Багато речей не мав. Підійшли хлопці з Рівного, дали каремат, їжу. Такі класні люди, казав. Сергій організував навколо себе людей, вступили у 27 сотню. Стояв в оточенні, не пускав солдатів "Беркута" до протестувальників. Один силовик ударив чоботом чоловікового сусіда по коліну так, що тріснула чашечка. Сергій не стримався: схопив нападника за комір, зняв бронежилет, наколінник. 2015-го це екіпірування він забрав на війну. Після смерті чоловіка я отримала ці речі й передала бійцям. У квітні 2014-го Сергій очолив Гайсинську райдержадміністрацію. Перед цим він запитував себе: "Чи потрібно це мені?" Знав, багато людей набиватиметься в друзі. Але якось йому зателефонували й назвали два прізвища на посаду голови. Запитали: кого порадив би? Почувши ці прізвища, чоловік сказав: "Я сам іду. Бо я не за те стояв на Майдані, щоб хтось із них прийшов до влади". Чую: "Мам, папи немає". У мене шок: "Ростиславе, так не жартують" Досвіду такої роботи не мав. Тому одразу сформував коло радників, які були фахівцями в різних профілях. Не терпів, коли люди перекладали відповідальність. Щовівторка збирав працівників і роздавав доручення. Вимагав виконання, а не перекладання обов'язків на інші плечі. 2 травня 2014-го Гайсинщина втратила на війні першого захисника 20-річного Петра Коваленка. Чоловік очолював тоді районну адміністрацію. Були на дачі. Йому зателефонував військком і каже: "Що робити?" Сергій дав чіткі вказівки. А потім до мене: "Їдемо додому". Сильно переживав у собі. Згодом, коли пішли втрати, відвідував рідних загиблих і особисто їм повідомляв: "Приношу вибачення як голова райдержадміністрації&hеllір;" Після цього повертався додому зі сльозами на очах, зачинявся в кімнаті. Син Ростислав у вересні 2014-го добровольцем поїхав до Маріуполя. Чоловік сказав мені: "Не плач, не відмовляй, мусимо його підтримати". Сам Сергій пішов на фронт у квітні 2015-го. У вересні 2015-го чоловіка з Широколанівського полігона відправили до Попасної. Там стояли рік і два місяці. Згідно з Мінськими домовленостями, нам забороняли відстрілюватися. Сергій нервував: росіяни розуміють тільки мову сили, говорив. Червень 2016-го. У Києві наш син Ростислав лікувався. У госпіталі зустрілися з хірургом, який служив у Попасній. Той запитав: "А куди ви хворих возите?" "У Попасну". "Так там же одні сєпари". "Ні, в мене там усі свої". Просто Сергій ділився з місцевими жителями всім хлібом, вугіллям. І вони зрозуміли: українці люди, які готові віддавати, а не фашисти, про яких торочило російське ТБ. І віддячували йому сторицею. 2020 рік. У Сергія була гангрена жовчного під час навчання на Яворівському полігоні. Приїхали американські інструктори, чоловік їх іще борщем із варениками пригощав. Каже: "В мене болить живіт". "Сергію, відповідаю, це підшлункова". Знайшла лікаря на місці. Думала, панкреатит. Поставили крапельницю, але підвищилася температура. Тож не панкреатит. Біль такий, що Сергій не міг зі мною говорити. Терплячий я розуміла, що ситуація серйозна. "Викличте йому швидку", благала. Повіз водій службової машини через затори. Лікарі розібралися: гангрена. Екстрена операція. "Пане полковнику, сказали, як можна було терпіти цей біль? Ви в сорочці народилися". 25 грудня 2021-го вперше за час служби він приїхав на Новий рік додому. Планували 1 січня поїхати в Одесу до дітей. Опівночі, коли президент оголосив про підвищення зарплати поліцейським та надзвичайникам, Сергій підняв келих і сказав: "А в солдата зарплата 10 тисяч". Розумів, що за такі гроші люди з його батальйону контракту не продовжуватимуть. 10 січня 2022-го він поїхав на полігон Широкий Лан. 4 лютого ввечері ми довго говорили по телефону. Сергій до найменших подробиць цікавився моїм життям. Поклала слухавку, а за якийсь час вирішила набрати чоловіка знову. Десята вечора. Чую, він у дорозі. "Куди ти їдеш?" запитую. "Додому", відповідь. "Щось сталося?" цікавлюся. "Ні, все гаразд, просто хочу додому". Приїхав о третій ночі 5 лютого. Підіймаюся о сьомій, готую коханому сніданок. Він завжди жартував: "Не можна так смачно готувати, бо я багато з'їм". Піднявся разом зі мною. Спав 4 години. "Полеж іще, відпочинь", кажу. "Ні, я так хочу побути з тобою", відповідає. Відчував, що буде велика війна. Весь час тоді були разом. Хіба потім захотів відвідати мою маму. Завжди просив її насипати нам їжі. Любив голубці, капусняк в одну тарілку. Це об'єднує. Коли від'їжджали від мами, він зупинив машину, вийшов, підійшов до тещі. "Чому ж ти повернувся?" запитала мама. "Просто хочу вас обійняти". 6 лютого він поїхав на Ширлан. За кілька днів зателефонував мені і сказав, щоб діти збирали тривожні валізи. 24 лютого почалася велика війна. Телефонувала чоловіку щопівгодини. Коли міг відповідав. Говорив, усе буде добре, ми переможемо. Сергій мав молодшого на чотири роки брата Олександра. Той тягнувся за чоловіком. У 20142015 роках Олександр служив в "Айдарі". Отримав поранення. До великої війни волонтерив. На початку повномасштабного вторгнення брат чоловіка, не зважаючи на стент у серці, підписав контракт із 9 батальйоном, який очолював Сергій. Олександр загинув 7 березня за два дні до брата. Сергій телефонує і каже: "Мусиш про це сказати мамі, дружині й поховати його". Для мене це шок. Як я це зроблю? Я ніколи нікого не ховала. А він тоді написав у фейсбуку: "Прощавай, братику". 9 березня 2022 року. Зранку я з ним поговорила. В обід, о 15:00, також. Запитала: "Що ти робиш?" Відповідь: "Обідаю". Телефоную Сергієві о 15:30. Слухавки не бере. Поїхали на прощання з братом тіло Олександра саме привезли до Гайсина. І тут дзвінок від сина Ростислава: "Ти де? Приїдеш додому, набери". Заходжу у квартиру, не роззуваючись, набираю Ростика. Чую: "Мам, папи немає". У мене шок: "Ростиславе, так не жартують". Зачинилася в нашій спальні, почала вити. Поруч був Тарас молодший син. Довго сиділа на транквілізаторах. Чоловік любив дивитися футбол та біатлон. Уболівав за "Динамо", підтримував гайсинську футбольну команду ветеранів. Дуже любив, коли я сідала біля телевізора й коментувала матчі. Любив співати і грати на гітарі. Якось я із синами та невістками дивилися в одній кімнаті серіал, а Сергій в іншій увімкнув якийсь концерт і почав підспівувати: "Ой, смереко, розкажи мені, смереко". Ми поставили кіно на паузу, відчинили двері в його кімнату й затягнули пісню разом. Немає жодного слова, яке я не встигла б сказати Сергієві Коли Сергій пішов на війну, заспокоювала себе тим, що солдати захистять свого командира. На могилі й Алеї Слави в Гайсині Сергій для людей. Для нашої сім'ї він поруч. Перший час жила тим, аби він приснився. Чоловік приходив до мене щоночі. Так тривало три роки. Звикла. Перед третьою річницею він прийшов і сказав: "Я піду". Носила годинник, який син подарував Сергію на 50-річчя. Тепер він зупинився. У шафі цивільні та військові речі чоловіка. Досі не можу вчепити чорну смужечку на фотографію. Обручки не зняла: не можу й не хочу. Діти й онуки єдине, що мене підтримує. Я і чоловік розчинялися в них. У гості до друзів ми не любили ходити. Коли запрошували, завжди знаходили відмовки. Бо хотіли побути разом із родиною. Коли молюся, завжди дякую Богу за ті 33 роки, які я прожила з чоловіком. Немає жодного слова, яке я не встигла б сказати Сергієві.