Gazeta.ua

Батько хотів передбачити місця, куди з найбільшою імовірністю влучатимуть блискавки Мій тато народився 1953 року в Києві. Родина жила на вулиці Прорізній. Є фотографія, на якій він малесенький тримається за свій дитячий візочок у Золотоворітському сквері. Татова мама рано втратила батьків і 1944 року приїхала до Києва. Працювала на відбудові Хрещатика, потім майстром у ЖЕКу, згодом інженером. Батько тата служив на флоті, пізніше працював водієм. Він був молодший за бабусю на сім років. Тато розповідав, що обох його дідів не стало на початку війни. Один загинув за два місяці, інший імовірно, 1944-го, останній його лист отримали зі Східної Румунії під час Яссько-Кишинівської операції. Батько добре вчився у школі, ніколи не пропускав уроків, багато часу проводив у бібліотеці, але водночас був непосидючий. Захоплювався грою у футбол, бігав дахами, йому подобалося підійматися на пожежну драбину. Якось учителька хотіла несправедливо вигнати його з класу, то тато її вкусив. Недарма сусід його бабусі, дядько Павло Жупина, казав: "Із нього будуть або великі люди, або великий вуркаган". Малим тато залюбки їздив до бабусі Олени в село Мартинівка на Черкащині. Там катався на конячці, яку називав Ряба Шкапка. Ми з батьком їздили в ті місця, де жив його дядько, знайомились із сусідами. Батько прагнув зберегти історію нашої родини. Надсилав запити в архів, малював дерево роду. Усе серйозно досліджував, розпитував родичів. Є записи, що в діда на Житомирщині були шматки лісу. Ми мріяли колись поїхати й побачити той край, але не встигли. Тато був хранитель цих знань, і я не очікувала, що він так рано помре. Удома є багато паперів батька, в яких я ще не розібралася. Наскільки це важливо, зрозуміла лише після його смерті. Сподіваюся знайти там якісь зачіпки. Мій тато закінчив 57-му школу, де поглиблено вивчали англійську. Перед вступом в інститут сумнівався: хотів обрати юридичний фах, проте зупинився на фізиці, що тоді стрімко розвивалася. Крім того, протягом канікул у 10-му класі їздив у Харків до двоюрідної сестри Світлани й вони ходили в Політехнічний інститут, на факультет автоматики і приладобудування. Мабуть, побачене його вразило і батько вступив у КПІ. Навчався, а потім працював і проводив дослідження на кафедрі техніки високих напруг. Водночас він мав загострене почуття справедливості, любив розбиратися в законах і проявляв громадську позицію. Постійно писав різні петиції та звернення, наприклад, щоб спорудили "лежачого поліцейського" чи ще щось поміняли в нашому мікрорайоні. З одного боку, тато як науковець був повністю занурений у свою працю, а з другого боку розумів, що треба впливати на громаду. Він глибоко вникав у кожну проблему й не був байдужий. У діда на Житомирщині були шматки лісу. Ми мріяли колись поїхати й побачити той край Туризмом батько цікавився ще зі школи, а у студентські роки став учасником туристичного клубу Медичного інституту. Туди він прийшов разом зі шкільними друзями, зокрема майбутнім дитячим хірургом Олександром Дубровіним. Вони були туристами-водниками. Тоді моя мама навчалася в Медичному інституті імені Олександра Богомольця, що напроти КПІ. Студенти з обох вузів могли зустрічатися в цьому туристичному клубі. Ось так в одному з походів тато познайомився з мамою. Проте вона на той час уже була заміжня. Але 1983 року перший чоловік мами Олег загинув у поході він із друзями подорожував на великих плотах і розбився. Після цієї трагедії батько як друг весь час був поруч із мамою і її двома дітьми моїми братом та сестрою. Допомагав їм, евакуював, коли була аварія на Чорнобильській атомній електростанції. З часом тато з мамою почали зустрічатися. Одружилися мої батьки 1992-го. У родині всі тепло жартують, що тато багато років був занурений у науку, бо довго чекав на свою єдину. Я народилася, коли татові було майже 42. Будь-який його студент скаже, що він був вимогливий і послідовний викладач, але на мене суворість не завжди поширювалася він був лагідний батько. У дитинстві я, мабуть, повністю не усвідомлювала суті татової роботи. Просто знала, що він багато працює і щось досліджує. Лише потім, мало не наприкінці його життя, почала замислюватися, що це ще й цікаві речі, хоч і мало кому відомі. Колись ми з татом їздили на його кафедру, він там дещо показував, підводив до різних приладів, демонстрував, як можна робити іскри. Але сама кафедра була для мене темною, гнітючою та холодною. Коли я там бувала, мені було трохи страшно. Тому роботу батька сприймала як щось таємниче. Дай я понюхаю щічки, вони пахнуть киснем Батько часто сидів над своїми паперами до третьої-четвертої ранку. Але не можу сказати, що робота забирала в мене тата, він був у сусідній кімнаті і працював. Можливо, мені хотілося більше спільного часу, адже він рідко виходив із нами на прогулянку. Але, коли взимку ми повертались у квартиру, казав: "Дай я понюхаю щічки, вони пахнуть киснем". Було затишно і смішно в ці моменти. Він відповідально ставився до викладацької діяльності. Мав великі роздруківки таблиць, у яких, щоб сформувати оцінку студента, додавав по одному, два чи навіть по пів бала за кожен елемент роботи. Але зізнавався, що все одно намагався підвищувати оцінки. Тато казав, що навіть на екзамені продовжував навчати: намагався зрозуміти, чого студент не знає, і додатково пояснював суть речей. Для нього був важливий зворотний зв'язок. Батько засмучувався, коли до його предмета ставилися недобросовісно. Він ретельно готувався до кожної лекції, доповнював їх, поверх своїх матеріалів дописував нові ідеї, робив примітки. Тато був дослідником блискавок цьому були присвячені його практичні роботи. Але суть цих речей фізика й математика, багато формул і розрахунків. Однак у батька були студенти, з якими він писав спільні статті. Подеколи мені здавалося, що він повністю переписує за них тексти, але він пишався, що вони працюють над цією роботою разом. Батьків студент Едуард Шульженко згадував, що його зацікавила дисципліна й він хотів продовжувати роботу над технікою високих напруг. Едуард знав, що Володимир Олександрович закритий, а ще швидко ходить між корпусами й до нього важко підібратися. Але хлопець усе ж вирішив першим почати розмову. Едуард наздогнав мого тата і почав ставити йому запитання. "І тоді Володимир Олександрович сповільнився. Поки ми дійшли до корпусу, то розговорились і домовилися про наступну зустріч після пар. Того разу ми планували попрацювати годину, але затрималися до самого вечора", розповів мені Едуард. Вони з татом їздили на конференції в Японію і Польщу. Нині Шульженко продовжує працювати з темою блискавкозахисту та викладає в Німеччині. Каже, що спілкування з моїм батьком було схоже на спілкування з японцями. До них достукатися непросто, але якщо це вдасться, то тебе приймають повністю. 1992 року тато вперше поїхав на стажування для молодих науковців у Канаду. Тоді відбирали кількох людей із КПІ й він, оскільки добре знав англійську і проявив себе в роботі, потрапив в університет Торонто. Працював із професором українського походження Василем Янішевським. Усе пов'язане з блискавкозахистом там і почалося. Професор Янішевський працював і досліджував блискавки, які влучали у вежу Сі-Ен Тауер. Потім батько з професором постійно листувалися, робили спільні дослідження, писали статті й тато ще кілька разів їздив до Торонто. Це була неперервна співпраця. Батько присилав нам із Канади різні речі у велетенських коробках це були джинси, взуття, якісь солодощі. Він писав листи, а мама обводила мою ніжку й мою ручку, щоб він уявляв, як я росту, і водночас знав мій розмір. Також тато привозив мені технологічні іграшки пейджер, бінокль, у який можна було дивитися в темряві, невеликий пристрій, що передавав музику з mр3-плеєра в колонку. Це були новинки, яких практично не продавали в Україні. Ще в ті роки батько любив фотографувати різні моменти, які тепер ми звично знімкуємо на смартфони. Наприклад, красиві абрикоси на столі чи традиційний стіл на Різдво чи Великдень, нас. Завдяки цьому в мене збережений світ його очима. На кафедрі розповідали, що тато один із перших почав працювати з обчислювальними машинами. Він цікавився новими винаходами й був інноватор. Йому сподобалася думка в якомусь фантастичному фільмі, що хороших людей просять пожити довше, а вже ті вирішують, хочуть вони залишатися чи ні. Ми з ним часто говорили про це, й мені здається, він мріяв, щоб медичні інновації незабаром стали доступними. За моє дитинство ми тричі відпочивали на морі. Коли мені було 10 років, ми поїхали у Крим. Я збирала мушлі та перевіряла, чи немає там маленьких крабиків, а потім кидала у воду. Тепер усвідомлюю, що три поїздки на море за весь період дитинства це, мабуть, мало. У тата була велика відпустка викладача, але він ніколи не міг працювати тільки в університеті, тому що потрібно було заробляти. А також тому, що пристрасно віддавався справі на різних рівнях і відчував, що може бути корисний і в інших галузях. У нього була купа нескінченних проєктів і консультацій. А ще був залучений у великій кількості не­оплачуваної роботи. Звісно, це велике навантаження. Я пропонувала йому покинути роботу в КПІ як найменш оплачувану й найбільш ресурсовитратну. Але навчання студентів для нього було важливе, адже це можливість передати знання. Тато мріяв, щоб кафедра змінювалася, розвивалась і на це вистачало ресурсів. 1992-го він перший на кафедрі, а можливо, й у КПІ, почав викладати українською. Більшість часу літніх канікул ми проводили з мамою в бабусі в селі на Київщині. В останні роки життя тато частіше приїжджав туди. Допомагав мамі по дому, городу, саду. Здавалося, що ось наближається щасливий період життя, коли батьки будуть більше разом і проводитимуть багато таких теплих днів. Мама мріяла, щоб до нас прилетіли лелеки, й тато змайстрував химерну, як на мене, споруду. Це водночас і винахід, і вигадка. Він встановив високий металевий штир, зверху закріпив металеву сітку і на неї поставив гумове колесо. Конструкцію закріпив міцними дротами, які мали захистити цю високу споруду від вітру. Лелеки туди прилітали, але поки що не оселилися. Тато завжди хотів наблизити мрії через своє бачення і фантазії, навіть якщо це було нереально. Тато завжди хотів наблизити мрії через своє бачення і фантазії Мама каже, що, мабуть, так мало бути, що тато не застав повномасштабного вторгнення ми не знаємо, чи міг би він адаптуватися до теперішньої ситуації. Нині ми не можемо нічого передбачити і протистояти всьому. А він хотів убезпечити нас від таких речей, від яких захистити неможливо. У своїй діяльності батько хотів визначати місця, куди з найбільшою імовірністю влучатимуть блискавки. Зокрема працював над блискавкозахистом четвертого реактора Чорнобильської АЕС. Це цікавий проєкт. Інженери з Франції протягом усього періоду будівництва нового накриття консультувалися з татом з приводу створення проєкту блискавкозахисту. Він тривав шість чи сім років, але з батьком підтримували зв'язок до його смерті. Коли діти виростають, то стають друзями батькам. От ми тільки вийшли на цей рівень спілкування. Ми могли, зустрівшись за чаєм-кавою, поговорити про роботу, стосунки, порадити щось одне одному щодо переживань. Це починали бути взаємини дорослих людей. Шкода, що тато помер до того, як я могла усвідомити багато речей, що їх мені було б цікаво обговорити з ним.

Дванадцять тисяч осіб вийшли на акцію спротиву Нова Каховка це останнє будівництво сталінської епохи. Каховську ГЕС запустили 1954 року. Саме ж місто створювали як етикетку. Воно красиве, зручне, вздовж усього Дніпра паркова зона. У Новій Каховці діяло два великих підприємства. Одне військовий завод "Сокіл", там виготовляли шпигунські буї для океанів. Інше електромашинобудівний завод, на якому виробляли гігантські електродвигуни для шахт діаметром 6 метрів. На обох заводах працювало понад 20 тисяч осіб, і всіх від зварювальників та слюсарів до інженерно-технічного персоналу завезли з Росії. Місцевого населення на роботу не брали. Це зіграло свою роль під час війни. У період мого дитинства в Новій Каховці не було жодної української школи. Це обурювало мого батька. Його звали Станіслав Панасович, а коли до нього зверталися "Афанасьевич", він відповідав: "Ніяких Афанасьєвічей, я Панасович". Мій прапрадід був писар Війська Запорозького, народився в цих краях. Його печатка зберігалася в нашому сімейному архіві. Під час російської окупації я встиг забетонувати всі наші родинні фото й цю печатку. У нашому будинку переважно жила середня ланка керівництва військового заводу. Ми з дружиною суттєво відрізнялися від цього прошарку. Щороку ми садили у дворі 12 дерев, із них половину хтось ламав. До великої війни займався художнім куванням, мав 12 працівників. Вироби нашої кузні часто представляли на виставках. Ніколи не шкодував, що віддав цій справі 22 роки життя. Нині на згадку залишилися лише рекламні буклети із фотографіями. Крім роботи в кузні, моєю духовною потребою завжди була викладацька діяльність. У місцевому училищі я викладав громадянську освіту й захист Вітчизни. Прапрадід був писар Війська Запорозького 24 лютого наша донька мала прилетіти до Києва, щоб обрати весільну сукню. Вона живе в Ірландії, працює в головному Європейському офісі фейсбуку. А 23 лютого Катя телефонує, плаче і кричить: "Мамо, тату, війна!" Ми нічого не можемо второпати миємо вікна, чекаємо сватів із Франції. А о 4-й ранку наступного дня військову частину, що за півтора кілометра від нашого будинку, почали атакувати ракетами. Нашу п'ятиповерхівку трусило. О 6:00 десант російських окупантів був на Каховській ГЕС. А о 8-й ранку на нашій вулиці вже стояли російські танки. Від Нової Каховки до Криму 62 кілометри. Усе видавалося якимось моторошним фільмом: банки, пошта й інші установи працюють, ходять люди, світить сонце, а в нас всюди ворожі танки. Це сюр. Однак саме корінне населення Нової Каховки не скорялося. 6 березня 12 тисяч осіб вийшли на акцію спротиву. Окупанти розпилювали сльозогінний газ, але стріляти бойовими кулями боялися якби тоді вбили хоч когось, ми їх гуртом розірвали б. На жаль, за пів року загарбники вичистили всіх по-проукраїнському налаштованих людей. Добре, що багатьом патріотам вдалося виїхати. Третього дня після початку великої війни сусід Сергій підходить до мене й запитує: "Ну что, Миша, ты снял свою тряпочку желто-блакитную?" Я був шокований. Але нічого дивного немає колись його батько приїхав із Челябінська працювати на військовому заводі. Ось воно й проросло. У березні директорка нашого училища, Олександра Карпенкова, зібрала педраду. У вчительську зайшла разом із ФСБшником і каже: "Это представитель российской власти. С большим удовольствием мы переходим под Российскую Федерацию. У нас начинается новая жизнь". ФСБшник дістає аркуш зі списком усіх працівників училища, де кожному потрібно було поставити підпис, що ми готові співпрацювати з РФ. Неочікувано підіймається наша бухгалтерка, 40-річна мати трьох дітей, завжди стримана, інтелігентна, й каже в тон директорці російською: "Александра Васильевна, я как мать троих детей говорю вам при всех и громко: идите на*уй!" ФСБшник лише хижо примружив очі. Десятеро з нас одразу встали й вийшли разом із бухгалтеркою. Потім мені передали, що директорка сформувала списки бандерівців, і звісно, я також був серед них. Ще б пак, викладач захисту Вітчизни і громадянської освіти автоматично став нациком. Якби тоді вбили хоч когось, ми їх гуртом розірвали б Ближче до літа російські військові почали привозити в Нову Каховку своїх жінок. Якось ішли дві з них і зупинилися якраз біля нашого вікна, а ми жили на першому поверсі. Сидимо з дружиною на кухні, вікно відчинене, а ці росіянки говорять між собою: "Вот, смотри, какая решетка кованая красивая. Квартирка, должно быть, хорошая. Запиши адресочек, надо будет прийти посмотреть". Притому вони нас бачили і ми на них дивилися. Тобто взагалі ніякого сорому немає. Така ментальність. За два місяці після початку великої війни наша донька підняла всіх своїх в Ірландії й почала передавати ліки через Крим. Ящики підписувала "Секондхенд", щоб їх пропускали і ми не мали проблем. Так ми з дружиною організували волонтерську допомогу. До нас зверталися люди з діабетом, нирковою недостатністю, серцевими хворобами. Ми ризикували, адже ліки в окупації як валюта, проте розуміли: хтось має допомагати. Згодом мене вирахували. Якось приїхав на автовокзал, щоб отримати ящики з ліками, а диспетчерка тихо каже: "Про вас запитували ДНРівці. Там уже стоїть їхня машина". Ми з товаришем вирішили розділитися він поїхав машиною, а я чкурнув велосипедом, якраз перед носом чотирьох ДНРівців. Не боявся, адже добре знаю своє рідне місто. З приятелем зустрілися біля мого будинку й почали вивантажувати ящики, аж раптом їде патрульний "Тигр". Що робити? Коробки вже на землі, а ми стоїмо та вдаємо, що весело щось обговорюємо, сміємося, жваво жестикулюємо. Вони проїхали, нічого не запідозрили. За тиждень до нас прибігла знайома з новиною: її подруга й наша сусідка розповіла, що подасть на мене заяву в комендатуру. Мовляв, до нас постійно приходять якісь люди. Так, у під'їзді від очей не сховатись, а я був учасником руху спротиву. Тому через день вирішили виїжджати я з дружиною і 92-річна теща. Взяли лише найнеобхідніші речі й колісне крісло, що його прив'язали на дах машини. Нині не знаємо, що з нашою квартирою. Поставив собі в голові бетонну стіну, щоб не думати про це. Так мені легше. Проїхали 14 блокпостів. Якщо натрапляли на дагестанців, то вони, помітивши колісне крісло й мою тещу, одразу нас пропускали їхній культурі притаманна повага до старих. Коли ж на блокпості стояли росіяни, то обшукували все. Один навіть хотів забрати їжу, яку ми взяли в дорогу. Проте дружина в мене бойова, не побоялася та сказала, як є: "Ми стару матір веземо. Чим маємо її годувати?" Три доби простояли на Василівському блокпості. Перед нами 300 машин, а позаду ще більше. На цій дорозі люди помирали. От оце нам приніс "русский мир". На цьому блокпості були ФСБшники й усіх перевіряли через комп'ютер. Не знав, чи встигли мене занести в базу даних. Переживав, що буде з дружиною і тещею, якщо мене виявлять. Проте обійшлося. На жаль, не всім патріотам вдалося уникнути переслідувань. Нашого друга Анатолія кинули на підвал, мордували там два місяці. Його дружину Тамілу, 60-річну вчительку української мови, теж катували в підвалі, електродами пропалювали шкіру. Це за те, що вона відмовилася викладати в російській школі. Коли в неї стався серцевий напад, її привезли й кинули під поріг лікарні. Дякувати Богу, вона оклигала, Анатолію теж вдалося вийти з полону, і вони виїхали на Київщину. Катували в підвалі, електродами пропалювали шкіру Ми ж спершу приїхали до Запоріжжя. Із знайомих там живе лише сестра нашої подруги Тетяна Свісенко. Зателефонували їй, щоб порадила, де можна зупинитися, а вона одразу: "Не переживайте. Приїжджайте до мене, я все повирішую". Так ми безкоштовно півтора року жили у квартирі її доньки. Але, чесно кажучи, життя в Запоріжжі, до того ж на сьомому поверсі, це справжній екстрим. Шахеди й ракети пролітали буквально поряд із балконом. А щоразу спускатися в підвал з неходячою тещею нереально. Тому вирішили шукати притулок у центральних областях. На цьому також наполягали донька з сином. Отож відкрили карту й навмання тицьнули пальцем. Вказали на місто Гайсин. Там ми раніше ніколи не були. У лютому 2024 року поїхав на розвідку сам. Знайшов будиночок без котла й опалення. Наступного дня завітала сусідка Руслана, принесла гарячого супу. Потім інша сусідка Наталя пригостила борщем. І так, доки я облаштовував дім, вони мене годували. Нині ми з дружиною і тещею понад рік живемо в Гайсині. У цьому невеликому містечку нам багато допомогли. Якось до нашого подвір'я під'їжджає машина, виходить молодий чоловік і несе поперед себе велику коробку. Дає її нам, а я запитую: "Хто ви?" Він так скромно відповідає: "Я Тарас". Уже пізніше виявилося, що це директор місцевого молокозаводу Тарас Осадчий. Привіз нам сир, масло, інші продукти. Нині Тарас допомагає мені з матеріалами для благоустрою дому. Згодом відбулася ще одна ключова для мене зустріч із завжди енергійною та ініціативною людиною, директором школи №3 Олександром Бугою. Він запропонував мені роботу вчителем трудового навчання. Пів року я жив в окупації, бачив убитих людей на вулиці й бачив, якими насправді є росіяни. Це продажна і зла нація, що знає лише одне "отнять и разделить". Тому й не вірю в перемир'я. Сподіваюся лише на те, що найближчого часу Російської Федерації в тому вигляді, як вона нині є, не буде.

Нині менше людей прибуває з навчальних центрів У квітні 2014-го поїхав на заробітки у Фінляндію. За кілька місяців зрозумів: треба повертатися додому, бо на Донбасі починалися серйозні заворушення. У кімнаті нас мешкало шість чоловіків. Усі підійшли до роботодавця і сказали: хочемо повернутися раніше. Відпустив без питань. Розрахував і навіть дав грошей зверху. Бо кожен фінн із 1939 року пам'ятає, що таке Росія. Водій, який забирав нас із Фінляндії та віз до Санкт-­Петербурга, говорив: "А що я? Що Вова скаже, те й робитимемо". На початку 2014-го троюрідний брат Сергій був старшим помічником на кораблі Чорноморського флоту. Коли почалася війна, родичі запитували: "Саша стрілятиме в Сергія?" Мама відповіла їм жорстко. З того часу не спілкуємося. Росіян для мене не існує. Для мене це не люди. В АТО потрапив уже тоді, коли фронт стабілізувався, була чітка його лінія. Знали, де стоїть ворог, яка відстань до нього. Не було дронів, сиділи спостерігачі. Працювала виключно артилерія. В 20152017 роках припускав, що ворог накопичить сили й посуне в Україну так, як це сталося 24 лютого 2022-го. Але з 2018 року такі думки відпустили. Пішла рутина. Приїхали в зону АТО, відбули дев'ять місяців, потім три на злагодженні. Скажу більше: навіть 23 лютого 2022-го, перебуваючи в Олешківських пісках на Херсонщині, не вірив у вторгнення. Наступного ранку прокинувся від вибухів. Мешкали в наметах. Біля мене був побратим. Перевертається на ліжку й каже: "Задовбали ті артилеристи, не дають поспати". Подумав, що навчання. Виходжу з намету в туалет. Гортаю соцмережі й очі на лоба. Прийшов командир батальйону й повідомив: "Антонівський міст уже не наш, там закріпився ворог". Вирішили прориватися боєм. Мені довелося робити це на бойовій розвідувально-дозорній машині. Вдалося. Допомогли танкісти 59 бригади. Вдалося зберегти державу, й люди зрозуміли, що таке бути справжніми українцями Сержант зобов'язаний бути фахівцем у спілкуванні. Будь-які моменти, що тривожать бійця, треба обговорювати. Мій принцип: немає проблем, які не можна вирішити. Якщо тобі кажуть: "Не піду, не хочу, не буду" береш і пояснюєш, чому це треба зробити. Почати розмову з віддалених речей, які не мають стосунку до служби. Раніше було більше мотивованих людей. Нинішні остаточно не розуміють, із яким жорстоким ворогом ми маємо справу. Нині менше людей прибуває з навчальних центрів. Більше з тих, хто самовільно залишив частину. Вони професійніші, бо мають військовий досвід.&thіnsр;59 бригада брала людей не просто в піхоту, а враховуючи їхню спеціалізацію. Війна асоціюється з хлопцями, які полягли в Зеленому Гаю на Херсонщині. 89 березня 2022 року. Вони розташовувались у школі, в яку російський літак запустив ракету. Я з бронегрупою перебував в іншому місці. Бачив, як літак заходить у пускову зону. Безсилля ти нічого не можеш зробити. Там були три хлопці, на яких покладав великі надії. На похороні побратима був одного разу. Поїхав, бо відчував провину за його загибель. Я старший бронегрупи. Увечері приїжджаю до пацанів. Бачу: сидять і добре "вечеряють". Покарав відправив на позицію. Усе зробили добре. Чотири доби і дві відбиті атаки ворога. І вже під час виходу "Бодька" повернувся назад, бо на позиції щось забув. Там його накрили. 27 років. Коли прощалися, мама запитала: "Чому ти його не вберіг?" Херсон звільнили в листопаді 2022-го. Тоді був на на­вчаннях у Великій Британії. Так прикро стало історична подія, а я не брав у ній участі. У Британії перебував півтора місяця. Працювали із шотландцями третій розвідувальний батальйон. Підготовка на найвищому рівні: ретельно все планують. Шотландські солдати говорили: "Ми готові воювати за Україну на передовій". Але треба наказ, якого не було. Навіть коли російські ракети залетіли на територію Польщі члена НАТО. 10 років на війні. Хочу, щоб усе закінчилося. Але все одно залишуся в армії. 2016-го після закінчення контракту не продовжив його. Вісім місяців сидів удома й не міг себе знайти. Хочу купити будиночок у Фінляндії Програш у війні це Буча по всій території України. Проблема в тому, що більшість тиловиків думає: "Піду в армію і помру". Це хибна позиція. Треба піти й вижити, допомогти державі та не дати ворогу просунутися далі. На цей момент ми виграємо. Бо вдалося зберегти державу й люди зрозуміли, що таке бути справжніми українцями. Мене змінила не війна, а дружина й донька. Маленька з'явилася на світ 17 травня 2023 року. Відтоді став обережнішим. Свідомий, що можу загинути. Мав розмову з дружиною. Попросив про одне: розумію, що рік-два побуде сама, а далі їй все одно треба жити. "Знайди такого, сказав, щоб не ображав Олександрівну". Не живу одним днем. Маю плани. Хочу купити будиночок у Фінляндії. Невдовзі доньці має виповнитися 2 роки. Хочу взяти відпустку й поїхати відпочити із сім'єю. Пріоритет Шацькі озера. Далі село Черепашинці на Вінниччині. Кажуть, там гарно. Місцевість називають українськими Мальдивами.

На відміну від Аlyоshа, Олена Тополя ніколи не писала російською Недавно вийшло відео на вашу пісню "Каштан". Який її основний меседж? &еnsр;Це українськомовна версія моєї пісні 2012 року. Ідея її переробити виникла ще під час Революції гідності. Сьогодні вона звучить через рок, біль і надію. Це пісня про мрію, яка не зникає навіть під звуками сирен. Це молитва про Україну. Ваш перший серйозний успіх це перемога на міжнародному конкурсі "Ялта 2006". Чим запам'ятався Крим? &еnsр;Тоді було неймовірно спекотно. Я сильно згоріла й рятувала шкіру сметаною. Не знала, що робити, а треба було виступати. У цьому конкурсі брали участь представники з 14 чи 17 країн. Було страшно, бо відчувала велику відповідальність, до того ж співала свою пісню. А ще в мене була хорео­графічна постановка, і я боялася, що не впораюся. А мені лише 20. Коли почула, що заслужила перше місце, відчула: це серйозна перемога. На жаль, розділила першість із хлопцем з Росії. Однак не відчувалося, що Крим не український. У мене й нині так. Коли відчули себе по-справжньому дорослою? &еnsр;Для мене дорослість це мудрість, коли до тебе приходять за порадою. Проте я ще люблю побути дитиною ­побешкетувати, пострибати, побігати. Як співачка дорослішаю щодня, отримуючи новий досвід. Навіть свої старі пісні нині зовсім по-іншому відчуваю. Багато текстів з'являється миттєво. Я не вмію писати спеціально. Записую потік думок, а згодом починаю їх переосмислювати. Іноді такі пісні по-новому відкриваються за кілька років. Чому відбулася трансформація з Аlyоshа до Олени Тополі? &еnsр;Це планувалося давно, ще з початком війни 2014 року. Через сценічне ім'я дехто вважав мене російською співачкою. По-перше, хочу підкреслити, що я в Росії ніколи концертів не давала. Так, колись мене запрошували на декілька подій, де я не співала. По-друге, в паспорті я Олена Тополя і мені вже не треба ніяких шор. Я вибрала свій шлях співаю рок і повертаюся сама до себе. До речі, суттєва відмінність не тільки в зміні сценічного імені, але й у тому, що Олена Тополя ніколи не писала російською. Не відчувалося, що Крим не український Як познайомилися з чоловіком Тарасом Тополею? &еnsр;Перше поверхове знайомство відбулося у продюсерському центрі Саtарult Мusіс, із яким підписала контракт 2009 року. Потім ми запрошували Тараса знятись у кліпі, але він приїхав наприкінці знімання. А вже після мого повернення з Євробачення попросив виступити на дні заснування селища Славсько (до 2023 року Славське. Країна). У Карпатах ми роззнайомилися, я придивилася до Тараса. Наші світосприйняття перепліталися. Зрозуміла, що не хотілось би втратити такого друга. Тарас пішов добровольцем у територіальну оборону. Як сприйняли це рішення? &еnsр;Я його підтримала, тому що на його місці зробила б так само. Та оскільки в нас малі діти, треба було швидко реагувати. Хоча я не хотіла залишати країну. Думала, може, ми на Заході України перечекаємо й потім повернемося додому. Але, щоб уберегти дітей від війни, ви поїхали у США до рідних? &еnsр;Ми поїхали у Штати, бо саме там живе мама Тараса. Це єдина причина. Ми були там рік і вісім місяців. Спочатку два тижні були на Заході України, де нас прийняла наша няня, потім іще тиждень у Варшаві, доки робили тести на коронавірус. А 13 березня полетіли в Америку. Який був період у США? &еnsр;Складний. Було важко жити не вдома, не з Тарасом, не в рідній країні. Було відчуття, ніби ти в комп'ютерній грі, яка зависла. Наче й життя триває, діти навчаються у школі, ти займаєшся з ними, допомагаєш виконувати завдання з української і американської шкіл, маєш благодійні виступи, щоб заробити щось для ЗСУ, але насправді все, немов у вакуумі, як у чорній дірі. Плюс ти відкриваєш новини і зриває дах. Здається, всередині мене все згоріло, ніби була ­величезна пожежа. Через стреси я почала стрімко втрачати вагу, хоч їла торти й іншу калорійну їжу. Коли повернулася з Америки, важила 41 кілограм. Потім мала відродитися заново, як у фізичному плані, так і в душевному. Це відродження починається з голови, коли психологічно себе підтягуєш, потім серце дозволяє, каже: "Все, можна дихати нормально". А тоді тіло починає реагувати й набирати вагу. Тепер я важу 53, але хочу більше м'язів. Обов'язково займаюся з тренером, враховуючи, що в моєму животі встановлено спеціальну сітку. Під час третьої вагітності сильно розійшлися прямі м'язи живота, був стовідсотковий діастаз. Сітку поставили торік, коли на УЗД сказали, що внутрішні органи прикриває лише шкіра. Вирішила, що піду на цю операцію. Після неї залишився великий шрам, тому що я лише півтора місяця носила корсет, а далі повернулася до свого активного життя танцювала, стрибала. Коли приїхала з Америки, важила сорок один кілограм Ви самі впоралися з вигорянням чи зверталися до фахівців? &еnsр;Сама. Адже неможливо навіть ні з ким поговорити про те, що відчуваєш. У мене були спроби, але зазвичай людина проходить це тільки наодинці з собою, і в кожного цей шлях різний. Щодо волонтерської діяльності. Які труднощі були? Що відкрили для себе? &еnsр;На жаль, волонтерська діяльність почалася не з самого початку повномасштабного вторгнення. Хоча я давала благодійні концерти ще з 2014-го. Але серйозні збори почалися, коли я з дітьми вже була в Америці. Брала участь у турах, де українські артисти збирали великі зали, виставляли лоти на благодійні аукціони. Зі свого боку могла поїхати на виступи, але надовго не залишала дітей із бабусею. Також організовувала з подружками концерти у Філадельфії, де ми збирали кошти на прилади нічного бачення. Українці, які вже давно живуть у США, суттєво допомагали. Ми неймовірна нація, об'єднана, сильна. Люди інших національностей, які на початку великої війни виходили на протести, відправляли на підтримку України великі кошти, нині трохи втомилися. Я це розумію, бо війна триває не в їхніх країнах. До того ж вони стежать за новинами й бачать, що ті, хто мають відреагувати максимально чітко й резонансно, обирають іншу сторону, і це велика печаль для нас. Яке було ваше повернення в Україну? Як діти реагують на сигнали повітряної тривоги, чи не бояться? &еnsр;Готувала їх до цього. У США ми ставили аудіо й мали декілька репетицій, щоб вони одразу орієнтувалися на звук і могли максимально швидко зібратися. Марійка найперша хапає подушечку, вдягається, взувається і вже може бігти в укриття. Навіть коли вибухи десь недалеко, а таке часто, діти орієнтуються на нашу з Тарасом поведінку. Вони чекали повернення додому. В Америці постійно спостерігали два моїх перманентних стани маму, яка або плаче, або взагалі ніяка. А вдома я усміхаюся. Навіть більше коли повернулася в Україну, через певний час зловила себе на тому, що сміюся. Помітили якісь зміни в суспільстві після повернення? &еnsр;Передусім зміни щодо мови. Коли я вийшла в наш парк, помітила багато людей, які переїхали зі сходу країни. Вони нас упізнають, підходять і намагаються розмовляти українською. Я кажу: "Нічого, разом усе здолаємо". 2014-го я починала із себе. Для мене це важливо, адже несу велику відповідальність як українка, людина, артистка. Упродовж усієї історії України люди йшли на смерть за свою націю, мову, право відстоювати своє. Мені соромно, що вже в дорослому віці деякі імена чула вперше. На жаль. Ти народився на цій землі, то поважай її, природу, яка тобі так багато дає просто так, своїх героїв, завдяки яким ти живий, поважай інших і особистий простір. Як пережили розлуку з чоловіком тривалістю рік і вісім місяців? І як долаєте критичні моменти в подружньому житті? &еnsр;Як і всі інші через любов і прийняття. Є бажання бути разом, є почуття. Серце не підкорюється розуму, воно кричить голосніше. Серце це голос правди в тобі, який неможливо з чимось переплутати. Так, пережити тривалу розлуку складно навіть фізично, але є інтернет. Як розділяєте сімейні обов'язки? &еnsр;У нас немає якогось розподілу обов'язків, і ніколи не було. Іноді мені було простіше щось самій зробити, ніж просити й бачити, що все залишається на місці. Нині на деякі речі стало все одно. Коли комусь це впаде в очі, то хай бере й робить. Тобі треба візьми й помий посуд, тобі треба помий підлогу, тобі треба поскладай, тобі треба піди й купи продукти. Так само щодо себе мені треба, я пішла і зробила. Тільки коли ми хворіємо або ж не встигаємо, можемо попросити одне одного про щось. І це нормально. Як виховуєте дітей? &еnsр;Величезне значення має максимальний прояв батьківської любові, піклування й підтримки. У цьому ніколи не обманеш дитину. Дитина завжди відчуває щирість і все, що транслюють батьки, навіть коли вони мовчать. На цьому в нас будується спілкування. Звісно, іноді діти дослухаються до нас із Тарасом, деколи ні. Але вони найкращі у світі. Марія дівчинка з характером. Проте я вмію боротися з її вибриками. Кажу: "Хоч би що ти зараз робила, хоч катайся по підлозі, я все одно тебе люблю". І вона це знає, підходить і говорить: "Мамо, вибач. Я не буду так поводитися". Це все досвід, якого не було спочатку, особливо з Ромою, первістком. Він моє кохане дитятко, на ньому вчилася бути мамою. Було складно, адже це новий світ. Маєш піклуватися про дитину попри сильну фізичну та психологічну втому. Малюк забирає всю материнську увагу, і це важко, коли не можеш займатися улюбленою справою. А крім того, що ти постійно з немовлям, треба встигати поприбирати, приготувати, попрати, попрасувати, погуляти з дитиною і себе не забути. Та хай там як, материнство це величезне щастя. Воно будується на любові, й коли жінка це розуміє, то їй стає легше, вона перестає втрачати сили, а навпаки заряджається. Чи вірите в дива? &еnsр;Можу назвати дивом багато речей і ситуацій. Якось написала текст пісні "Одной ночи мало". Попросила Бориса Кукобу за нагоди подумати над музикою. І ось він написав музику, пісня вийшла пристрасна, в циганському стилі. Коли записували демо-версію, у студію прийшла Наталка Могилевська. Каже: "Я хочу цю пісню. Дайте мені її. Продайте". Погодилася, тільки сказала, що маю її закінчити. Хотіла зробити куплет циганською. Щоб розібратися з вимовою, звернулася до матері музиканта Василя Котлярова Наталі. Вона не лише циганка, але й філологиня. Домовилися про зустріч у ресторані "Сатурн" нині "Прага". Прийшла з подружкою, а Наталя з чоловіком літнього віку, представила його Пітером. Ми поспілкувалися, я дізналася, як правильно читати куплет. Раптом мені захотілося заспівати. З 15 років моєю улюбленою піснею була Whаt lоvе саn bе гурту Кіngdоm Соmе. Саме її і виконала. Повертаюся за столик і бачу, що Пітер свариться з Наталею. Мовляв, це вона попросила мене цю пісню заспівати. Наталя ж не може зрозуміти, чому він на неї напав. Тоді Пітер дивиться на мене й каже: "Я цю пісню написав". Ну, думаю, чолов'яга з глузду з'їхав. А він обурений, аж почервонів, каже: "Не віриш мені? Зараз доведу". Попросив свого водія привезти документи на авторські права, де написано: гурт Кіngdоm Соmе, текст "Whаt lоvе саn bе", автор Пітер Чекалюк, текст продано 15 квітня 1977 року, і підписи. Уся робота над неймовірними піснями, на жаль, не дала результатів Потім ми з Пітером, який виявився американцем українського походження, записали цілий альбом А Wоrld Оutsіdе Yоur Dооr, який вийшов у США 2010 року під псевдонімом Аlyоshа. Тоді ж в Україні я підписала контракт із Саtарult Мusіс, і вони лагідно натиснули, щоб я пішла на відбір Євробачення, хоч не планувала це робити. По-перше, це було зарано для мене. По-друге, участь у Євробаченні перебила мою присутність у США. Альбом вийшов без промо-­виступів, і вся робота над неймовірними піснями, на жаль, не дала результатів. Після повернення з Євробачення всі мої плани зруйнувалися, довелося працювати у форматі попси за тогочасними потребами аудиторії. Нині, коли маю досвід роботи з різними продюсерами, вирішила, що час робити те, що хочу. Я повернулася до себе справжньої. У мене є купа прекрасних англомовних і українських пісень у рок-стилі. Хочу їх реалізовувати. Як вдається тримати баланс між музичною кар'єрою, материнством і особистим життям? &еnsр;Не можна давати собі розслабитися. Я хочу бути впевненою, хочу собі подобатися. Для цього маю працювати над собою, розвиватися, бути розумною. Треба робити щось, щоб перевершувати себе вчорашню. Хочу показати дітям, що потрібно йти до своєї мети. Адже життя без цілей це зупинка. Звісно, буде постійно кудись кидати то вгору, то вниз. Треба це усвідомлювати й розуміти: такий графік життя. Тому маємо з гордістю виходити з будь-якої ситуації. Хоч які перешкоди трапилися на шляху, стереотипи не повинні нами керувати. У кожного є власний досвід, почуття й розуміння. Не варто жити чужими думками. Виявляйте себе, не бійтеся бути інакшими це чудово бути не таким, як усі. Немає жодних стандартів. Усесвіт величезний, багатогранний, прекрасний і сповнений загадок. Не сприймайте його лише через призму того, що вам накинули.

Шеврон наклеєно на обкладинку документа, що належить 38-річному Юрієві Мельнику. Він командир другого батальйону безпілотних літальних апаратів 59 окремої штурмової бригади у складі Сил безпілотних систем. На шевроні напис Веаrd. У перекладі з англійської борода &еnsр;Я став добровольцем у лютому 2022 року. Був єдиним, хто прийшов до підрозділу з бородою. Уже потім побратими почали свої відрощувати, розповідає боєць. Коли зайшли взводом у 59 бригаду, позивний писав латинськими літерами, бо слово "борода" чути було звідусіль. Наклеїв його собі на емблему. А форма шеврона новоствореного батальйону шестикутник, що вказує на належність до Сил безпілотних систем. У верхній частині стилізована галочка, яка на військових картах позначає пускові майданчики БпЛА. Всередині горизонтальні лінії. Вони символізують небо. Разом ці елементи формують образ безпілотника в повітрі. На нинішній посаді Юрій Мельник перебуває два місяці. До того був командиром піхотного батальйону, пройшов усі ланки бойового офіцера. Найбільш пам'ятний бій відбувся в Первомайському на Донеччині в грудні 2022-го. &еnsр;Виконував обов'язки командира роти. Ворог вклинився в міжпозиційний простір. Узяв у кільце кілька наших позицій. Набої закінчувалися. Потрібно було ухвалювати рішення. Перебуваючи на командному пункті, передав керування ротою. Надів спорядження і з двома побратимами пішов розривати кільце. Мали інформацію, що по ворогу відпрацювали скидами. Усі окупанти там двохсоті. Треба тільки пройти, законтролити і хлопці можуть виходити. Дістаюся позиції. Нове повідомлення: противник живий. Треба заходити й зачищати. Завдали уражень загороджувальним та відвертальним вогнем. Вирішив іти першим. Побратими позаду. У руках тримав гранату зі знятою чекою. Кидок граната не розривається. По нас миттєво відкривають вогонь. Робимо кілька кроків назад. Не в посадку в поле. Залягаємо в невелику яму, відстрілюємося. У голові крутиться думка: "Невже це все кінець? Це чисте поле. У них є кулеметник. Він нас бачить". Одразу проганяю з голови безвихідь. Чую від побратимів: "Командире, роби щось". Наказую: "Накрийте мене шквальним вогнем". Викликаю по рації наших на позиції. Наказую "Шквальний вогонь із різних секторів" і віддаю команду зигзагами зробити відкат. Маневр виконали успішно ми в укритті. Юрій Мельник родом із Хмельниччини. Має десятирічну доньку. &еnsр;Дуже сумує за татом. Коли випадає вільний час, граю з нею онлайн у шахи. Багато спілкуємося телефоном це те, що єднає нас попри війну та відстань.

Найбільше активістів рухів спротиву "Жовта стрічка" і "Зла мавка" перебуває у Криму За першою освітою я фінансист, кілька років працювала в цій сфері. Але потім відчула поклик душі до більш творчої роботи й пішла на телебачення, не маючи ні зв'язків, ні умінь, ні профільної освіти. Тоді на Першому національному діяв навчальний проєкт "Телеакадемія", де можна було спробувати свої сили в різних ролях. Журналістика мене захопила. Спочатку навчилася робити сюжети, потім стала писати сценарії до токшоу, пізніше пробуватися як ведуча. Займалася освітніми проєктами, але з початком окупації Криму почалася моя робота саме в інформаційній журналістиці. Коли занурюєшся в цю сферу, то потім відмовитися від цього неможливо. Це не просто професія, це твоє життя постійна залученість і намагання якомога більше розповісти про те, що відбувається в Україні. 2017 року долучилася до команди "Чорноморської телерадіокомпанії", яка переїхала з Криму, коли Росія анексувала півострів. Відтоді ще більше почала працювати з кримськими темами. Та найбільш творчим проєктом за весь час моєї роботи в медіа стала програма "Кінотренди" на Українському радіо. Ця передача була в ефірі до повномасштабного вторг­нення, а тоді пріоритети змінилися. Після початку великої війни в мого керівника Юрія Табаченка виникла ідея зробити проєкт про українські спецслужби і спецоперації "Мережа". Хотілося розказати важливі для нашої самоідентифікації речі, що підкреслюють наші сильні сторони, бо слабкі ми й так можемо знайти. Проєкт демонструє, що ми живемо в часи героїчних людей. Коли почала розробляти теми для "Мережі", зрозуміла, що багато цікавого можна розповісти про історичні події. Цьому присвячено перший сезон проєкту. Не тільки слухачів, але й мене вразила серія про замахи на Степана Бандеру, яких було дев'ять. У програмі розкриваються неочевидні факти. Є епізод про кілера, який зрештою вбив Бандеру, проте це вдалося йому не з першого разу. Коли він ішов на це завдання вперше, то, як потім зізнався, в нього здали нерви. Насправді радянська силова машина працювала за величезних ресурсів. СРСР кидав усі свої сили на те, щоб боротися з проукраїнськими настроями і тим паче проти ОУН і українських лідерів. Нам, маючи набагато менше можливостей, вдавалося зберегти свої осередки й чинити спротив цій величезній машині. Коли занурюєшся в цю сферу, то потім відмовитися від цього неможливо Знайшла онука Степана Бандери Стефана. Він живе в Канаді й рідко дає інтерв'ю. Але я написала йому листа, де пояснила, наскільки важливими є унікальні свідчення про його діда. Навіть не очікувала відповіді, але на моє здивування він відписав наступного дня. Запис зі Стефаном Бандерою справді був важливий, адже хто може розповісти краще, ніж сім'я? Третій сезон охоплює період із початку російсько-української війни. Багато подробиць звучить уперше. Є сюжети про Головне управління розвідки, зокрема про спецпідрозділ "Артан", який звільняв "вишки Бойка" та острів Зміїний, про оборону Донецького аеропорту. Також вдалося знайти людей, які першими чинили опір російській агресії в Донецьку та Луганську. Наприклад, активіст Віталій Овчаренко, нині військовослужбовець Збройних сил України, а тоді учасник ультрас "Шахтаря", розповів, що до Донецька приїжджали не місцеві. Тоді розгортали так звані антимайдани, спрямовані проти активістів, які підтримували Революцію гідності. А прихильників євроінтеграції в Донецьку було чимало, й це важливий історичний факт. Але на противагу їм звозили тітушок, які нападали на євромайданівців. Віталій Овчаренко згадує, що у травні 2014-го ситуація загострилася по них почали стріляти. Це стало лише питанням часу, коли їх уб'ють, і кожен вирішував сам: залишитися чи виїхати. Багато активістів і навіть тих, хто не брав участі у спротиві, тоді залишило Донецьк. Почав купувати доступну зброю Розповідаємо унікальні речі про звичайних людей, які об'єднувалися проти російської агресії. Вражає історія партизана з Луганщини, Героя України Володимира Жемчугова. Він жив у Грузії, але, дізнавшись про початок війни, повернувся до рідного міста Красний Луч на Луганщині, де жила його мати, і створив партизанський рух. Володимир Жемчугов зрозумів, що мирними методами нічого не змінити, й почав купувати доступну зброю, і разом з однодумцями чинили спротив самостійно. Вони пропонували співпрацю українським військовим, але довіри спочатку не було. Та коли Володимир дістався до підконтрольної Україні території, зустрівся з представниками Головного управління розвідки й показав список виконаних ним операцій, йому повірили. Відтоді він діяв під їхнім керівництвом, пройшов курси підготовки партизанів. Одна з операцій ледь не коштувала йому життя: Володимир підірвався на міні й отримав тяжкі поранення втратив зір, серйозно ушкодив руки. Він потрапив у полон, де його схиляли до співпраці. Та Володимир на це не пішов і не виказав нікого з українських спецслужб. Повернувся додому внаслідок обміну. Болюча історія про партизана з Харківщини. У нього була зброя, але окупанти все ж зуміли його вистежити, хоч він і переховувався. Зрозумів, що не подолає ворогів через їхню кількість. Вони почали стукати у двері, і він сказав: "Заходьте, я здаюся". Коли окупанти увійшли, підірвав себе разом із трьома росіянами за допомогою мін. Досвід, яким діляться наші герої, можливо, вони не хотіли би згадувати. Але усвідомлюють, що про це необхідно говорити якомога ширшій аудиторії як в Україні, так і за кордоном, щоб люди зрозуміли, з яким ворогом ми боремося. Це надзвичайно жорстокий ворог, який ні перед чим не зупиняється: йому байдуже чоловіки, жінки чи діти, він убиває всіх. Гадаю, для багатьох це єдина причина повертатися до цих історій. Такі травматичні спогади складно оживляти в пам'яті. Для журналістів це теж чутлива тема, й важливо зважувати кожне слово, щоб не зашкодити герою. Херсонець Роман Третьяков приєднався до руху спротиву з початком повномасштабного вторгнення. Він колишній спецназівець, але на той час був цивільний. Утім, залишатися осторонь боротьби не зміг і почав створювати на Херсонщині мережу агентів. Вони збирали дані про розташування й переміщення російських військ і техніки, передавали цю інформацію українським спецслужбам. Згодом за цими координатами працювали Збройні сили України. Російські військові розшукували Романа в той час, коли він перевозив зброю просто під носом у ворога. Зрозуміло, він добре знав своє місто, на відміну від окупантів, і діяв до останнього. На жаль, росіянам усе ж вдалося його вистежити. Хоча Роман переховувався у квартирі, про яку ніхто не знав. Коли окупанти почали випилювати двері, він спробував утекти через вікно, але там уже чатували російські силовики. Його взяли в полон, де він провів 19,5 місяця. Окупаційний суд засудив його до незаконного покарання, яке він відбув, перш ніж повернутися на підконтрольну Україні територію. Перебування в полоні це катування, нелюдські умови, голод. Словом, існування на межі життя і смерті. Це серйозно підірвало здоров'я Романа, згодом йому довелося проходити реабілітацію. Люди, які чинять спротив на окупованих територіях, ризикують надзвичайно. Нам розказали про чоловіка, який удома зберігає символіку так званої ДНР, показує, що начебто він підтримує Росію і це його публічна позиція, але насправді робить багато для українських військ і збирає важливу інформацію. Про багатьох таких людей ми дізнаємося лише після війни, адже російські спецслужби ретельно відстежують будь-які проукраїнські прояви, проводять фільтрації та перевірки. Військові наголошують на тому, що роль цивільних була важлива під час оборони та звільнення наших територій. Легендарний танкіст, Герой України Євген Межевікін із гордістю розповідав, як звичайні люди завзято передавали інформацію українським військовим під час окупації Київщини. Це допомогло в боротьбі з окупантами в перші тижні повномасштабного вторгнення. Взагалі кожна спецоперація сталася лише завдяки героїзму українських людей. Щоб дізнатися історії нашої боротьби, не треба ходити в кіно Приємно здивував той факт, що найбільше активістів рухів спротиву "Жовта стрічка" і "Зла мавка" перебуває у Криму, незважаючи на 12-й рік окупації. Це дивовижні люди, які впевнені в тому, що український прапор повернеться до їхніх рідних міст. Війна триває, і ми розуміємо, що вона надовго. Нині події, які відбулися 11 років тому чи навіть три, це вже історія. Важливо згадувати деталі, тому що з часом вони можуть забутися. Наприклад, мало хто знає про командира зенітно-ракетного взводу Національної гвардії України Сергія Фалатюка, який перебував на аеродромі в Гостомелі першого дня великої війни. Це перша людина, яка почала стріляти по російському десанту, що намагався там висадитися. Сили були абсолютно нерівні, не було чим оборонятися. Ракети, якими можна щось збивати, закінчилися швидко. Боротися не було чим, проте українські воїни вступили в бій із російським десантом. Це було важливо, бо виграли час, поки підійшло підкріплення. В інформаційній війні має звучати правда. Щоб дізнатися історії нашої боротьби, не треба ходити в кіно вони пишуться щодня на фронті. Ворог у нас сильний, його не варто недооцінювати. І те, що нашим військовим вдається протидіяти такій силі вже 12-й рік, не думаю, що комусь іншому вдалося б.

Бійців на передовій немає ким замінити Після початку повномасштабної війни мої пріоритети, звична робота психологом перевернулися з ніг на голову. Але все одно треба було щось робити. Спочатку продовжував надавати психологічну підтримку. Намагався працювати по максимуму. А 2023 року вступив до лав ЗСУ. Пішов до районного ТЦК і попросив дати мені повістку. Звісно, я сподівався, що мої навички та досвід роботи психологом можуть стати у пригоді. Але водночас розумів: щоб проявити себе на війні, доведеться все розпочинати з нуля. Саме на нього я і потрапив за півтора місяця у складі підрозділу 30-ї окремої механізованої бригади. У підрозділ прийшов як звичайний піхотинець першого стрілецького батальйону. У нас була своя ділянка фронту під Бахмутом, де мали тримати позиції. За потребою підтягувати додаткові боєкомплекти чи будматеріали. Також доводилося евакуйовувати поранених, забирати тіла загиблих. Через певну кількість днів на позиціях нас змінювала чергова бойова група, і тоді ми виходили на відпочинок. Спілкування з побратимами залежить від конкретного місця. Якщо на бойовому виході, то розмови переважно про обстановку навколо. За цим маємо постійно стежити. Також треба облаштовувати чи відновлювати позиції. Від цього залежать безпека та життя. А ось коли виходили з позицій на відпочинок, то теми для спілкування були різні. Про дітей, родини, історії з життя, омріяну майбутню відпустку. Найбільше запам'яталася одна зі спроб штурму наших позицій, яку ми успішно відбили завдяки злагодженим діям усіх, починаючи з командира роти і закінчуючи мінометниками. За цей час у мене з'явилися три нові дні народження. Вразила постійна взаємодопомога. Основним психологічним фактором у війську, який почав проявлятися ще два роки тому, є емоційне виснаження. Це природно. На нулі багато бійців давно має сильну моральну втому. Її можна було б зменшити, якби проводили ротацію, коли через три місяці бойовий підрозділ виводять із передової на відпочинок і відновлення на кілька місяців. Але бійців немає ким замінити. Якби воїни мали можливість відновитися морально та фізично, то не було б таких жахливих відео у тіктоку, коли наш виснажений боєць відверто каже: "Найбільше мрію, щоб мені відірвало ногу по коліно. Тоді зможу, хоча б на якийсь час залишити війну та відпочити&hеllір;" Історій, коли дружина виїхала за кордон, а потім заявила чоловіку-військовому, що там знайшла собі іншого, чув, на жаль, багато, але не в нашому підрозділі. Якщо такий шлюб уже тріснув, врятувати його майже нереально. Військові, якщо в них не виникає потреби проходити реабілітацію за кордоном, поїхати туди не можуть. Навіть якщо й малі діти, дозвіл на виїзд отримати важко. У командування є побоювання, що бійці не повертатимуться. А намагатися вирішити проблему збереження стосунків суто завдяки інтернет-зв'язку марна справа. Іноді запитують: коли військові їдуть додому у відпустку, про що не варто з ними говорити? Багато залежить від емоційного стану самого військового. Наприклад, якщо рідні бачать його закриту емоційну напруженість, не потрібно лізти до нього з проханням щось розказати. Але якщо він сам починає розповідати будь-якими словами, в жодному разі не треба його зупиняти. Навіть якщо це якісь жахливі речі й у бійця починають литися сльози, все одно треба дати йому виговоритися. Це, звісно, стосується дорослих. Малим дітям краще взагалі таких історій не слухати. На нулі багато бійців давно має сильну моральну втому У мене так і не з'явилася можливість працювати військовим психологом. Для цього треба пройти додаткове на­вчання. До того ж я прихильник серйозного та комплексного підходу в такій справі. Оскільки рівень кортизолу на нулі є високим, то наших бійців із ситуації хронічного стресу треба обов'язково виводити у прямому значенні цього слова. Це можна було б зробити завдяки ротації. І вже в більш спокійних умовах, подалі від передової, після діагностики надавати кваліфіковану, комплексну психологічну, а в багатьох випадках і психіатричну допомогу, ретельно опрацьовувати набуті психоемоційні розлади. Вони, до речі, серед іншого і призводять до того, що багато бійців зловживає алкоголем, дехто впадає в наркотичну залежність, ігроманію. Через це страждають і їхні рідні. Нині я не на передовій. Під час чергового бойового виходу отримав важку травму, знадобилася операція. З лікуванням допоміг благодійний фонд "Здоров'я українського народу" через спеціальну програму "Врятуй кінцівку". Зібрали гроші й оплатили роботу хірургів в одній із харківських лікарень. А від старшого військового командування все тихо. По ситуації, яка сталася зі мною, досі не провели службового розслідування. Але це все дрібниці порівняно з тим, як важко нині хлопцям на нулі. І саме тому я з величезною повагою ставлюся до тих, хто продовжує у складних умовах боронити нашу країну. Наші воїни тримаються попри все. На мій погляд, держава робить недостатньо для поранених бійців. У нашій країні існує Комітет з питань запобігання і протидії корупції, а Комітету з питань поранених досі немає. Шанси на вдале закінчення війни залишаються завжди. На жаль, ситуація знову стає складнішою через позицію керівництва Сполучених Штатів Америки. Але не треба забувати, що у США є різні політичні сили. А голосування за бюджет їхньої країни буде потребувати консолідації Респуб­ліканської та Демократичної партій. Тому якщо з бюджету Америки викреслять допомогу Україні, його не затвердить Конгрес. До того ж я впевнений, що і Європа продовжить нас підтримувати. Та врешті-решт цю війну буде зупинено. Сам факт, що наша країна вистояла і змогла втримати ті території, які є сьогодні, це вже велика перемога.

Як внутрішньо переміщені особи піднімають економіку громад До 3040% упав валовий внутрішній продукт у при­фронтових регіонах із початку повномасштабної війни. У центральних і частині західних областей ВВП скоротився до 1030%. Про це йдеться в дослідженні Центру економічного відновлення за 2023 рік. Водночас у Закарпатській, Івано-Франківській, Кіровоградській областях відбулося відновлення економіки. Це пов'язують зі збільшенням населення, яке приїхало з районів ведення воєнних дій і тимчасово окупованих територій. Ми поспілкувалися з внутрішньо переміщеними особами, які взялися відроджувати українські села, що дали їм прихисток, і запрошувати до себе туристів 24 лютого 2022-го 47-річна Олена Купіна разом із родиною виїхала з Харкова. Мчала навмання. Раптом написав колега. Запропонував прихисток на Він­ниччині в курортному місті Хмільник або селі Буша. Про Хмільник Олена чула, про Бушу не мала уявлення. &еnsр;Колега пояснив, що Буша це віддалене село на кордоні з Молдовою. Там немає критичної інфраструктури, тому росіянам нецікаво її обстрілювати. Ми поїхали туди, каже Олена. Буша Могилів-Подільського району виявилася колоритним селом зі старими кам'яними будинками й мурами, ярами, лісами й мальовничими пагорбами. &еnsр;Тут були тиша і спокій і нічого не заважало почати жити заново, продовжує Олена Купіна Вона познайомилася з бушанською активісткою Світоярою Качуренко, яка 13 років тому переїхала з великого міста. Жінки вирішили створити громадську організацію "Бушанська толока". Виникла ідея збудувати ретритно-­реабілітаційний центр, який міг би також прихистити ВПО. Тут уже розвивався зелений туризм, але літні туристичні садиби всіх не вміщали, а частина не була пристосована для зимівлі. Тут були тиша та спокій і нічого не заважало почати жити заново &еnsр;Грошей не було зовсім, але я погодилася, каже Олена. Вже був розроблений архітектурний проєкт екобудинку із солом'яних панелей спресованих тюків у дерев'яних каркасах. На європейському з'їзді екопоселень у Данії нам вдалося знайти партнерів і розпочати спільний збір донатів. Так зібрали половину коштів на будівництво. Також організували акцію "Подаруй панель". Її скерували на європейську публіку, де є культура такого типу зборів. А людям, які оплачували солом'яну панель для будинку, ми дарували іменне дерево в нашому саду. Їх ми посадимо на алеї вдячності. У листопаді 2023 року активістки відкрили ретритно-­реабілітаційний центр. &еnsр;Наша головна ціль це розвиток Слободи Бушанської, віддаленої частини села, каже за кермом автівки Олена. З нею їдемо до Буші. У центрі села бачу парк скульптури, музей трипільської культури, відреставровану оборонну вежу, магазини, кав'ярню, продавчинь сувенірів, рівний асфальт. Потім починаються поле і Слобода Бушанська. Нас похитує на нерівній вузькій дорозі поміж покинутих хат. &еnsр;Буша розвивається, а ця частинка села занепадає. Багато родин продало будинки й переїхало ближче до центру або в місто, щоб діти могли ходити до школи. Тепер тут живе зо 30 людей, занедбані будинки, але неймовірно мальовничо, пояснює Олена. В'їжджаємо на подвір'я недавно зведеного двоповерхового будинку. До нього йде зелений узвіз від спокійної річки. У ретритно-реабілітаційному центрі панує тиша. Сходами з другого поверху спускається адміністратор Наталія. Раніше вона жила в Кадіївці до 2016 року Стаханов на Луганщині. Нині Кадіївку окуповано. Серце будинку величезна кімната з вікнами на всю стіну, з яких видно ліс та пагорби. Тут проводять зустрічі, тренінги переважно громадських і навчальних проєктів. Улітку центр прийняв перший ретрит для поранених воїнів, організований спільно з ГО "Палай". Лідер організації Назар Двірченко ветеран, спортсмен. Допомагає таким, як він, відновитися після поранень та повернутися до соціального життя. Завданням команди центру було організувати розміщення, тепле приймання та харчування чоловіків. Гроші на останнє зібрали завдяки благодійному продажу тістечок, які випікає адміністраторка Наталія. З ними вийшли на щотижневий ямпільський ярмарок і виручили 5 тис. грн. Дізнавшись про ініціативу, селяни з Буші приносили кролів, цукор, яйця, мед, борошно. Бабусі з сусіднього туристичного села Оксанівка організували військовим стіл та гостинну зустріч. &еnsр;Хлопці отримали повне перезавантаження смачне харчування, екскурсії, зустрічі, додає Олена. Насправді їм найбільше потрібні були тиша без сирен та вибухів і сон у комфортній атмосфері без недоречних запитань про війну. Не вписується в шаблони, як можна приїхати й за короткий термін таке забабахати Господиня каже, що з місцевою владою їхня команда має теплі стосунки, ділиться ідеями. Нині спільно реалізують ідею "Бушанської толоки" прибрати в центрі села. Уже встановили там дитячий майданчик за донати, треба ще поставити лавки. Проте з місцевими жителями буває по-різному. &еnsр;Наприклад, вирішили ми підключити наш центр до комунального водогону. З'ясувалося, що труби у Слободі Бушанській гнилі й постійно потребують ремонту, говорить Олена. Запропонували сусідам разом їх замінити на нові. Для цього нам потрібно було вуличкою з п'яти хат прокопати яму. Пішли домовлятися. Сказали, що маємо трактор, треба лише скинутися на його роботу. Сусіди не погодилися, бо "трактор покопає і тут буде грязюка". Так і донині труби течуть, а ми проклали воду з криниці. Є відмінність менталітету. Ми зі сходу та центру, з великих міст, люди дії, вміємо вибудувати стосунки. Тут у людей не вписується в шаблони, як можна приїхати і за короткий термін таке забабахати. Хтось вважає, що ми збудували церкву. Бо якщо є якась добровільна спільнота, то вона може об'єднуватися лише навколо релігії. Поняття громадської організації дехто сприймає як секту. Місцеві люди переважно не йдуть поговорити, якщо виникла якась проблема, зразу починають кричати й погрожувати. А дехто навпаки нас сприймає добре. Олена Купіна додає, що ще рано говорити про розквіт цієї частинки села, адже ретритно-реабілітаційний центр молодий. Однак уже дві людини купують хати у Слободі Бушанській. &еnsр;Ці люди соціальний капітал, вони приїхали не просто жити й далі свого подвір'я нічого не знати. А хочуть співпрацювати, розвиватися разом, додає жінка. Все не повинно крутитися навколо нашого центру. Він лише початок і інструмент для наступних великих кроків. 2014 року Лариса Михайлова з чоловіком виїхали з Маріуполя на Донеччині. Танки в місті не обіцяли нічого доброго. Незабаром місто почали обстрілювати росіяни. &еnsр;Сподіваюся, що маріупольці вже все зрозуміли. Але тоді це було більшою мірою проросійське місто, всі думали, що прийде Росія і вони заживуть, купуватимуть хліб за 3 копійки. Тому нам там було некомфортно, розповідає 66-річна Лариса Михайлова. Люди почали їхати, а ми докуповувати хатинки Вона з чоловіком приїхала до доньки в Київ. А якось товариш запросив їх до себе в село Рудня-Вороб'ївська Коростенського району на Житомирщині. Після брудного повітря Маріуполя Михайловим сподобалися свіжість і природа поліського села на 50 жителів. Родина швидко вирішила купувати там хату. Удома подружжя мало бізнес гуртову базу. Розраховували на забезпечену старість. Але все довелося залишити й думати, як почати з нуля. &еnsр;Раніше я захоплювалася туризмом гори, байдарки. Тому побачила в селі ідеальні можливості для розвитку зеленого туризму. Наша вулиця біля лісу, за 200 метрів можна збирати ягоди. Гостей не турбуватимуть сусіди, продовжує Лариса. Тож зробили три кімнати для туристів. Назвалися екосадиба "Полісся". І люди почали їхати, а ми докуповувати хатинки. Тепер можемо розмістити 40 осіб. У кожному номері є всі зручності. Меблі дерев'яні, робив чоловік із помічниками. У комплексі ми хотіли зберегти поліський колорит. Хоча щодо місцевої кухні, то її важко продати, адже тут усе смажене на смальці, всюди свинина, багато картоплі. Господиня каже, що більшість гостей їде за тишею. Також тут можна збирати гриби і чорницю, є ставки для риболовлі, дитячий майданчик. Лариса нарікає на різке зменшення гостей із 2022 року. Адже раніше велику частку становили іноземці. Їхали з Нідерландів, Білорусі, Данії, Швеції, Польщі. Полюбляли зупинятися в "Поліссі", коли подорожували до Чорнобильської АЕС, адже Рудня-Вороб'ївська якраз по дорозі. Коли почалася повномасштабна війна, садиба "Полісся" дала прихисток військовим, людям, які втратили житло. Потім подружжя Михайлових залишило Україну майже на півтора року. Але зрозуміли, що не можуть жити на чужині, й повернулися. Михайлови добилися від влади, щоб до села проклали добру дорогу, поставили до нього вказівник, забезпечили освітлення вулиць, встановили смітники, зробили дамбу. &еnsр;Але нам ніхто за це навіть не подякував, додає Лариса Семенівна. Бізнесмен Павло Ярмій на початку повномасштабної війни вивіз родину з Нової Каховки на Херсонщині. Сам повернувся в окуповане місто допомагати людям. З іншими волонтерами збирали гроші й закуповували людям продукти, бо з харчами почалися проблеми. У місті говорили про затримування тих, хто не йшов на співпрацю з росіянами. Павло знав, що скоро прийдуть по нього, адже чоловік іще до війни був відомий у місті як український патріот. 24 квітня 2022 року він опинився на підконтрольній Україні території та осів в Умані Черкаської області. На Херсонщині залишив усе ресторанний бізнес, майно. На новому місці Павло зібрав команду з трьох громадських організацій, які приїхали з Херсонщини, зокрема власної Агенції регіонального розвитку Таврійського об'єднання територіальних громад. За місяць відкрили в Умані офіс Херсонського центру розвитку громад. &еnsр;А 19 серпня зробили перший економічний форум і запропонували місцевим громадам ідею створення агротуристичного кластера "Шляхами трипільської Праматері". Він об'єднав громади Вінниччини, Черкащини й Кіровоградщини, розповідає Павло. Його команда написала проєкт "Міфологізація Трипілля" і виграла грант 50 тис. євро. За два роки тільки в Умані організували чотири туристичні форуми за участі експертів з України та іноземних. У жовтні 2024-го провели форум "Туристичними шляхами українського Поділля" в Ямполі Вінницької області. До цього Павло Ярмій не був новачком у туризмі. Раніше на Херсонщині займався громадськими проєктами цього напряму. &еnsр;Якось ми з групою переселенців поїхали з Умані в Легедзине на Черкащині, до Влада Чабанюка, який має музей трипільської культури. Він зробив прекрасну екскурсію, і я закохався в те, що він казав. Потім ми проїхалися місцевими громадами й винесли спільну для цієї території ідею Трипілля. Адже в усіх громадах, які увійшли до нашого кластера, є сліди трипільської культури. Так, вона була експансивна, але мені подобається така експансія, бо трипільці принесли сільське господарство, кераміку, ткацтво. Це та культура, а трипільці це ті люди, які вплинули на формування мене й моїх предків. Увесь світ шукає коріння там унизу, а ми цього уникаємо. Думку, що ми не повноцінна нація, а невідомо хто, нав'язав нам Радянський Союз. Я пережив окупацію і точно знаю, що ці виродки воюють із нами за нашу культуру. Бо культура формує людей. Команда Павла Ярмія задля реалізації туристичного шляху працює з громадами, проводить навчання для органів місцевого самоврядування, представників локального бізнесу, громадських активістів. &еnsр;У програмі "Економічного розвитку громад" 2530 від­­сотків учасників ВПО, каже Павло Ярмій. Ми зацікавлені в них, бо самі такі й розуміємо, наскільки непросто їм знайти роботу, яка давала б гідні заробітки і становище в суспільстві. Багато хто думає, що нам потрібен тільки шматок хліба й ковдра, щоб укритися. Нас не треба жаліти, допоможіть нам знайти своє місце і ми готові дати більше, ніж від нас очікують. Переселенцям важче відкрити бізнес, вони не мають капіталу, доводиться все починати з нуля. Тому часто цього бояться. Крім того, жевріє надія, що зможуть повернутися додому. Ми ж ділимося своїм досвідом, бо самі є підприємцями. Вчимо створювати громадські об'єднання, подавати грантові заявки на проєкти. Нас не треба жаліти, допоможіть нам знайти своє місце На Поділлі команда Павла побачила два напрями економічного розвитку. Це аграрна сфера й туризм. Тому особливу увагу звертають саме на ці галузі. Окрім того, Павло Ярмій із колегами заснували проєкт "Це крафт". Підтримують локальних виробників і ремісників, популяризують товари з натуральної сировини. &еnsр;Серед учасників проєкту багато переселенців. Частина з них мала виробництва на Херсонщині, а тепер продовжує розвивати бізнес як ВПО. Крафт це один із найшвидших шляхів робити щось корисне й економічно спроможне, продовжує Павло Ярмій. Не треба чекати, коли принесуть чергову порцію польських паштетів із гуманітарної допомоги. Ми закликаємо самим учитися заробляти на життя. Безпосередньо допомагати потрібно лише дітям, неповносправним і людям похилого віку.

На які посвідчення мають право вдови ліквідаторів наслідків Чорнобильської катастрофи Вдови ліквідаторів Чорнобильської катастрофи постали перед проблемою з належними їм посвідченнями. Учасники ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, які були призвані на так звані шестимісячні збори через військкомати чи направлені силовими структурами (пожежники, працівники прокуратури і міліції) та набули інвалідність через участь у ліквідації, отримують відпо­відний статус. Це гарантує Закон "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи". Якщо їхню інвалідність підтверджено експертним висновком і МСЕК встановила групу інвалідності, то, відповідно до Закону "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (стаття 7, пункти 1 і 2), вони належать до категорії інвалідів війни. І їм видають відповідне посвідчення та надають право на пільги. Якщо чоловік із статусом учасника ліквідації наслідків аварії (УЛНА) на ЧАЕС першої категорії та інваліда війни помирав і ЦМЕК пов'язувала його смерть з участю в ліквідації, вдові видавали два посвідчення вдови ліквідатора першої категорії та вдови інваліда війни. Проте із січня 2024 року управління соціального захисту Гайсинської РДА почало відмовляти вдовам у видаванні другого посвідчення, а саме вдови інваліда війни. Причина: постанова Кабінету Міністрів №551 від 11.07.&thіnsр;2018, яка передбачає видавання лише одного посвідчення для вдів УЛНА на ЧАЕС, навіть якщо їхні чоловіки мали статус інвалідів війни. Це рішення викликало обурення людей. Тому члени Гайсинської територіальної організації ветеранів та інвалідів "Союз Чорнобиль" звернулися з клопотанням до народного депутата Лариси Білозір. Завдяки її оперативності отримали відповіді від Міністерства соціальної політики та Міністерства у справах ветеранів. Мінсоцполітики в листі за підписом міністерки Оксани Жолнович пояснило: посвідчення видають за Порядком, затвердженим постановою КМУ №551. Вдова отримує посвідчення, якщо є підтверджувальні документи й експертний висновок про зв'язок смерті чоловіка з Чорнобильською катастрофою. Тут зрозуміло. Тобто видають посвідчення вдови УЛНА на ЧАЕС. Але постанова №551 чітко зазначає: лише одне посвідчення, яке засвідчує право на пільги як вдові померлого, чия смерть пов'язана з Чорнобилем. Двох посвідчень законодавство не передбачає. Як так? Людина за життя мала статус УЛНА першої категорії, її захворювання пов'язане з ліквіда­цією (за експертним висновком ЦМЕК), закон "Про статус ветеранів війни" (стаття 7, пункти 1 і 2) визнає її інвалідом війни з видаванням відповідного посвідчення, але постанова КМУ забороняє вдові померлого отримати друге посвідчення вдови інваліда війни. Чи не звужує це права членів сімей ветеранів? Це звужує права членів сімей чорнобильців Ще дивніша відповідь надійшла з Міністерства у справах ветеранів. Заступник міністра Руслан Приходько стверджує, що стаття 10, пункт 1 нової редакції Закону "Про статус ветеранів війни" не передбачає надання статусу члена сім'ї померлого ветерана війни вдовам осіб, які померли через захворювання, пов'язане з ліквідацією аварії на ЧАЕС. Таке враження, що Руслан Приходько не ознайомився зі статтею 7, зокрема пунктами 1 і 2, цього ж закону, яка залишилася незмінною в новій редакції й чітко визначає таких осіб як інвалідів війни. Це або некомпетентність, або свідоме ігнорування закону. Через ці суперечності із січня 2024 року вдовам учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС першої категорії, чиї чоловіки були інвалідами війни і чия смерть пов'язана з ліквідацією наслідків катастрофи, відмовляють у видаванні посвідчень вдів інвалідів війни. Сподіваємося, що ця проблема викличе суспільний резонанс, а суди підтримають закон і права вдів, а не постанову Кабміну чи позицію чиновників.

Декоративне яйце створили військові з переплавлених уламків ракет, які обстріляли Коломию першого дня повномасштабного вторгнення. Нині воно зберігається в Музеї писанкового розпису в Коломиї на Івано-Франківщині. В основі композиції писанка, яку тримає рука військового, а вище розміщено літак як символ Коломийського аеродрому. &еnsр;Ідея належить майору Назарієві Палагіцькому, який вирішив перетворити залишки смертоносного озброєння на традиційний український оберіг, каже наукова співробітниця музею Ірина Блонська. Роботу зі сплавів металу виконав рядовий Роман Шкрибенько, за дерев'яну скульптурну інсталяцію відповідав Олександр Ромчук, а гравірування здійснив Михайло Колобейчук. Майстри створили п'ять таких експонатів. Перший із них, оздоблений емблемою Повітряних сил України, передали до музею візитівки Коломиї та всього Прикарпаття. У колекції музею є понад 12 тис. писанок і декоративних яєць. Заклад створили 1987 року в церкві Благовіщення Пречистої Діви Марії. Згодом приміщення храму передали релігійній громаді і 2000-го за 90 днів звели будівлю у формі яйця заввишки 13,5 м.