Gazeta.ua

Найбільше активістів рухів спротиву "Жовта стрічка" і "Зла мавка" перебуває у Криму За першою освітою я фінансист, кілька років працювала в цій сфері. Але потім відчула поклик душі до більш творчої роботи й пішла на телебачення, не маючи ні зв'язків, ні умінь, ні профільної освіти. Тоді на Першому національному діяв навчальний проєкт "Телеакадемія", де можна було спробувати свої сили в різних ролях. Журналістика мене захопила. Спочатку навчилася робити сюжети, потім стала писати сценарії до токшоу, пізніше пробуватися як ведуча. Займалася освітніми проєктами, але з початком окупації Криму почалася моя робота саме в інформаційній журналістиці. Коли занурюєшся в цю сферу, то потім відмовитися від цього неможливо. Це не просто професія, це твоє життя постійна залученість і намагання якомога більше розповісти про те, що відбувається в Україні. 2017 року долучилася до команди "Чорноморської телерадіокомпанії", яка переїхала з Криму, коли Росія анексувала півострів. Відтоді ще більше почала працювати з кримськими темами. Та найбільш творчим проєктом за весь час моєї роботи в медіа стала програма "Кінотренди" на Українському радіо. Ця передача була в ефірі до повномасштабного вторг­нення, а тоді пріоритети змінилися. Після початку великої війни в мого керівника Юрія Табаченка виникла ідея зробити проєкт про українські спецслужби і спецоперації "Мережа". Хотілося розказати важливі для нашої самоідентифікації речі, що підкреслюють наші сильні сторони, бо слабкі ми й так можемо знайти. Проєкт демонструє, що ми живемо в часи героїчних людей. Коли почала розробляти теми для "Мережі", зрозуміла, що багато цікавого можна розповісти про історичні події. Цьому присвячено перший сезон проєкту. Не тільки слухачів, але й мене вразила серія про замахи на Степана Бандеру, яких було дев'ять. У програмі розкриваються неочевидні факти. Є епізод про кілера, який зрештою вбив Бандеру, проте це вдалося йому не з першого разу. Коли він ішов на це завдання вперше, то, як потім зізнався, в нього здали нерви. Насправді радянська силова машина працювала за величезних ресурсів. СРСР кидав усі свої сили на те, щоб боротися з проукраїнськими настроями і тим паче проти ОУН і українських лідерів. Нам, маючи набагато менше можливостей, вдавалося зберегти свої осередки й чинити спротив цій величезній машині. Коли занурюєшся в цю сферу, то потім відмовитися від цього неможливо Знайшла онука Степана Бандери Стефана. Він живе в Канаді й рідко дає інтерв'ю. Але я написала йому листа, де пояснила, наскільки важливими є унікальні свідчення про його діда. Навіть не очікувала відповіді, але на моє здивування він відписав наступного дня. Запис зі Стефаном Бандерою справді був важливий, адже хто може розповісти краще, ніж сім'я? Третій сезон охоплює період із початку російсько-української війни. Багато подробиць звучить уперше. Є сюжети про Головне управління розвідки, зокрема про спецпідрозділ "Артан", який звільняв "вишки Бойка" та острів Зміїний, про оборону Донецького аеропорту. Також вдалося знайти людей, які першими чинили опір російській агресії в Донецьку та Луганську. Наприклад, активіст Віталій Овчаренко, нині військовослужбовець Збройних сил України, а тоді учасник ультрас "Шахтаря", розповів, що до Донецька приїжджали не місцеві. Тоді розгортали так звані антимайдани, спрямовані проти активістів, які підтримували Революцію гідності. А прихильників євроінтеграції в Донецьку було чимало, й це важливий історичний факт. Але на противагу їм звозили тітушок, які нападали на євромайданівців. Віталій Овчаренко згадує, що у травні 2014-го ситуація загострилася по них почали стріляти. Це стало лише питанням часу, коли їх уб'ють, і кожен вирішував сам: залишитися чи виїхати. Багато активістів і навіть тих, хто не брав участі у спротиві, тоді залишило Донецьк. Почав купувати доступну зброю Розповідаємо унікальні речі про звичайних людей, які об'єднувалися проти російської агресії. Вражає історія партизана з Луганщини, Героя України Володимира Жемчугова. Він жив у Грузії, але, дізнавшись про початок війни, повернувся до рідного міста Красний Луч на Луганщині, де жила його мати, і створив партизанський рух. Володимир Жемчугов зрозумів, що мирними методами нічого не змінити, й почав купувати доступну зброю, і разом з однодумцями чинили спротив самостійно. Вони пропонували співпрацю українським військовим, але довіри спочатку не було. Та коли Володимир дістався до підконтрольної Україні території, зустрівся з представниками Головного управління розвідки й показав список виконаних ним операцій, йому повірили. Відтоді він діяв під їхнім керівництвом, пройшов курси підготовки партизанів. Одна з операцій ледь не коштувала йому життя: Володимир підірвався на міні й отримав тяжкі поранення втратив зір, серйозно ушкодив руки. Він потрапив у полон, де його схиляли до співпраці. Та Володимир на це не пішов і не виказав нікого з українських спецслужб. Повернувся додому внаслідок обміну. Болюча історія про партизана з Харківщини. У нього була зброя, але окупанти все ж зуміли його вистежити, хоч він і переховувався. Зрозумів, що не подолає ворогів через їхню кількість. Вони почали стукати у двері, і він сказав: "Заходьте, я здаюся". Коли окупанти увійшли, підірвав себе разом із трьома росіянами за допомогою мін. Досвід, яким діляться наші герої, можливо, вони не хотіли би згадувати. Але усвідомлюють, що про це необхідно говорити якомога ширшій аудиторії як в Україні, так і за кордоном, щоб люди зрозуміли, з яким ворогом ми боремося. Це надзвичайно жорстокий ворог, який ні перед чим не зупиняється: йому байдуже чоловіки, жінки чи діти, він убиває всіх. Гадаю, для багатьох це єдина причина повертатися до цих історій. Такі травматичні спогади складно оживляти в пам'яті. Для журналістів це теж чутлива тема, й важливо зважувати кожне слово, щоб не зашкодити герою. Херсонець Роман Третьяков приєднався до руху спротиву з початком повномасштабного вторгнення. Він колишній спецназівець, але на той час був цивільний. Утім, залишатися осторонь боротьби не зміг і почав створювати на Херсонщині мережу агентів. Вони збирали дані про розташування й переміщення російських військ і техніки, передавали цю інформацію українським спецслужбам. Згодом за цими координатами працювали Збройні сили України. Російські військові розшукували Романа в той час, коли він перевозив зброю просто під носом у ворога. Зрозуміло, він добре знав своє місто, на відміну від окупантів, і діяв до останнього. На жаль, росіянам усе ж вдалося його вистежити. Хоча Роман переховувався у квартирі, про яку ніхто не знав. Коли окупанти почали випилювати двері, він спробував утекти через вікно, але там уже чатували російські силовики. Його взяли в полон, де він провів 19,5 місяця. Окупаційний суд засудив його до незаконного покарання, яке він відбув, перш ніж повернутися на підконтрольну Україні територію. Перебування в полоні це катування, нелюдські умови, голод. Словом, існування на межі життя і смерті. Це серйозно підірвало здоров'я Романа, згодом йому довелося проходити реабілітацію. Люди, які чинять спротив на окупованих територіях, ризикують надзвичайно. Нам розказали про чоловіка, який удома зберігає символіку так званої ДНР, показує, що начебто він підтримує Росію і це його публічна позиція, але насправді робить багато для українських військ і збирає важливу інформацію. Про багатьох таких людей ми дізнаємося лише після війни, адже російські спецслужби ретельно відстежують будь-які проукраїнські прояви, проводять фільтрації та перевірки. Військові наголошують на тому, що роль цивільних була важлива під час оборони та звільнення наших територій. Легендарний танкіст, Герой України Євген Межевікін із гордістю розповідав, як звичайні люди завзято передавали інформацію українським військовим під час окупації Київщини. Це допомогло в боротьбі з окупантами в перші тижні повномасштабного вторгнення. Взагалі кожна спецоперація сталася лише завдяки героїзму українських людей. Щоб дізнатися історії нашої боротьби, не треба ходити в кіно Приємно здивував той факт, що найбільше активістів рухів спротиву "Жовта стрічка" і "Зла мавка" перебуває у Криму, незважаючи на 12-й рік окупації. Це дивовижні люди, які впевнені в тому, що український прапор повернеться до їхніх рідних міст. Війна триває, і ми розуміємо, що вона надовго. Нині події, які відбулися 11 років тому чи навіть три, це вже історія. Важливо згадувати деталі, тому що з часом вони можуть забутися. Наприклад, мало хто знає про командира зенітно-ракетного взводу Національної гвардії України Сергія Фалатюка, який перебував на аеродромі в Гостомелі першого дня великої війни. Це перша людина, яка почала стріляти по російському десанту, що намагався там висадитися. Сили були абсолютно нерівні, не було чим оборонятися. Ракети, якими можна щось збивати, закінчилися швидко. Боротися не було чим, проте українські воїни вступили в бій із російським десантом. Це було важливо, бо виграли час, поки підійшло підкріплення. В інформаційній війні має звучати правда. Щоб дізнатися історії нашої боротьби, не треба ходити в кіно вони пишуться щодня на фронті. Ворог у нас сильний, його не варто недооцінювати. І те, що нашим військовим вдається протидіяти такій силі вже 12-й рік, не думаю, що комусь іншому вдалося б.

Бійців на передовій немає ким замінити Після початку повномасштабної війни мої пріоритети, звична робота психологом перевернулися з ніг на голову. Але все одно треба було щось робити. Спочатку продовжував надавати психологічну підтримку. Намагався працювати по максимуму. А 2023 року вступив до лав ЗСУ. Пішов до районного ТЦК і попросив дати мені повістку. Звісно, я сподівався, що мої навички та досвід роботи психологом можуть стати у пригоді. Але водночас розумів: щоб проявити себе на війні, доведеться все розпочинати з нуля. Саме на нього я і потрапив за півтора місяця у складі підрозділу 30-ї окремої механізованої бригади. У підрозділ прийшов як звичайний піхотинець першого стрілецького батальйону. У нас була своя ділянка фронту під Бахмутом, де мали тримати позиції. За потребою підтягувати додаткові боєкомплекти чи будматеріали. Також доводилося евакуйовувати поранених, забирати тіла загиблих. Через певну кількість днів на позиціях нас змінювала чергова бойова група, і тоді ми виходили на відпочинок. Спілкування з побратимами залежить від конкретного місця. Якщо на бойовому виході, то розмови переважно про обстановку навколо. За цим маємо постійно стежити. Також треба облаштовувати чи відновлювати позиції. Від цього залежать безпека та життя. А ось коли виходили з позицій на відпочинок, то теми для спілкування були різні. Про дітей, родини, історії з життя, омріяну майбутню відпустку. Найбільше запам'яталася одна зі спроб штурму наших позицій, яку ми успішно відбили завдяки злагодженим діям усіх, починаючи з командира роти і закінчуючи мінометниками. За цей час у мене з'явилися три нові дні народження. Вразила постійна взаємодопомога. Основним психологічним фактором у війську, який почав проявлятися ще два роки тому, є емоційне виснаження. Це природно. На нулі багато бійців давно має сильну моральну втому. Її можна було б зменшити, якби проводили ротацію, коли через три місяці бойовий підрозділ виводять із передової на відпочинок і відновлення на кілька місяців. Але бійців немає ким замінити. Якби воїни мали можливість відновитися морально та фізично, то не було б таких жахливих відео у тіктоку, коли наш виснажений боєць відверто каже: "Найбільше мрію, щоб мені відірвало ногу по коліно. Тоді зможу, хоча б на якийсь час залишити війну та відпочити&hеllір;" Історій, коли дружина виїхала за кордон, а потім заявила чоловіку-військовому, що там знайшла собі іншого, чув, на жаль, багато, але не в нашому підрозділі. Якщо такий шлюб уже тріснув, врятувати його майже нереально. Військові, якщо в них не виникає потреби проходити реабілітацію за кордоном, поїхати туди не можуть. Навіть якщо й малі діти, дозвіл на виїзд отримати важко. У командування є побоювання, що бійці не повертатимуться. А намагатися вирішити проблему збереження стосунків суто завдяки інтернет-зв'язку марна справа. Іноді запитують: коли військові їдуть додому у відпустку, про що не варто з ними говорити? Багато залежить від емоційного стану самого військового. Наприклад, якщо рідні бачать його закриту емоційну напруженість, не потрібно лізти до нього з проханням щось розказати. Але якщо він сам починає розповідати будь-якими словами, в жодному разі не треба його зупиняти. Навіть якщо це якісь жахливі речі й у бійця починають литися сльози, все одно треба дати йому виговоритися. Це, звісно, стосується дорослих. Малим дітям краще взагалі таких історій не слухати. На нулі багато бійців давно має сильну моральну втому У мене так і не з'явилася можливість працювати військовим психологом. Для цього треба пройти додаткове на­вчання. До того ж я прихильник серйозного та комплексного підходу в такій справі. Оскільки рівень кортизолу на нулі є високим, то наших бійців із ситуації хронічного стресу треба обов'язково виводити у прямому значенні цього слова. Це можна було б зробити завдяки ротації. І вже в більш спокійних умовах, подалі від передової, після діагностики надавати кваліфіковану, комплексну психологічну, а в багатьох випадках і психіатричну допомогу, ретельно опрацьовувати набуті психоемоційні розлади. Вони, до речі, серед іншого і призводять до того, що багато бійців зловживає алкоголем, дехто впадає в наркотичну залежність, ігроманію. Через це страждають і їхні рідні. Нині я не на передовій. Під час чергового бойового виходу отримав важку травму, знадобилася операція. З лікуванням допоміг благодійний фонд "Здоров'я українського народу" через спеціальну програму "Врятуй кінцівку". Зібрали гроші й оплатили роботу хірургів в одній із харківських лікарень. А від старшого військового командування все тихо. По ситуації, яка сталася зі мною, досі не провели службового розслідування. Але це все дрібниці порівняно з тим, як важко нині хлопцям на нулі. І саме тому я з величезною повагою ставлюся до тих, хто продовжує у складних умовах боронити нашу країну. Наші воїни тримаються попри все. На мій погляд, держава робить недостатньо для поранених бійців. У нашій країні існує Комітет з питань запобігання і протидії корупції, а Комітету з питань поранених досі немає. Шанси на вдале закінчення війни залишаються завжди. На жаль, ситуація знову стає складнішою через позицію керівництва Сполучених Штатів Америки. Але не треба забувати, що у США є різні політичні сили. А голосування за бюджет їхньої країни буде потребувати консолідації Респуб­ліканської та Демократичної партій. Тому якщо з бюджету Америки викреслять допомогу Україні, його не затвердить Конгрес. До того ж я впевнений, що і Європа продовжить нас підтримувати. Та врешті-решт цю війну буде зупинено. Сам факт, що наша країна вистояла і змогла втримати ті території, які є сьогодні, це вже велика перемога.

Як внутрішньо переміщені особи піднімають економіку громад До 3040% упав валовий внутрішній продукт у при­фронтових регіонах із початку повномасштабної війни. У центральних і частині західних областей ВВП скоротився до 1030%. Про це йдеться в дослідженні Центру економічного відновлення за 2023 рік. Водночас у Закарпатській, Івано-Франківській, Кіровоградській областях відбулося відновлення економіки. Це пов'язують зі збільшенням населення, яке приїхало з районів ведення воєнних дій і тимчасово окупованих територій. Ми поспілкувалися з внутрішньо переміщеними особами, які взялися відроджувати українські села, що дали їм прихисток, і запрошувати до себе туристів 24 лютого 2022-го 47-річна Олена Купіна разом із родиною виїхала з Харкова. Мчала навмання. Раптом написав колега. Запропонував прихисток на Він­ниччині в курортному місті Хмільник або селі Буша. Про Хмільник Олена чула, про Бушу не мала уявлення. &еnsр;Колега пояснив, що Буша це віддалене село на кордоні з Молдовою. Там немає критичної інфраструктури, тому росіянам нецікаво її обстрілювати. Ми поїхали туди, каже Олена. Буша Могилів-Подільського району виявилася колоритним селом зі старими кам'яними будинками й мурами, ярами, лісами й мальовничими пагорбами. &еnsр;Тут були тиша і спокій і нічого не заважало почати жити заново, продовжує Олена Купіна Вона познайомилася з бушанською активісткою Світоярою Качуренко, яка 13 років тому переїхала з великого міста. Жінки вирішили створити громадську організацію "Бушанська толока". Виникла ідея збудувати ретритно-­реабілітаційний центр, який міг би також прихистити ВПО. Тут уже розвивався зелений туризм, але літні туристичні садиби всіх не вміщали, а частина не була пристосована для зимівлі. Тут були тиша та спокій і нічого не заважало почати жити заново &еnsр;Грошей не було зовсім, але я погодилася, каже Олена. Вже був розроблений архітектурний проєкт екобудинку із солом'яних панелей спресованих тюків у дерев'яних каркасах. На європейському з'їзді екопоселень у Данії нам вдалося знайти партнерів і розпочати спільний збір донатів. Так зібрали половину коштів на будівництво. Також організували акцію "Подаруй панель". Її скерували на європейську публіку, де є культура такого типу зборів. А людям, які оплачували солом'яну панель для будинку, ми дарували іменне дерево в нашому саду. Їх ми посадимо на алеї вдячності. У листопаді 2023 року активістки відкрили ретритно-­реабілітаційний центр. &еnsр;Наша головна ціль це розвиток Слободи Бушанської, віддаленої частини села, каже за кермом автівки Олена. З нею їдемо до Буші. У центрі села бачу парк скульптури, музей трипільської культури, відреставровану оборонну вежу, магазини, кав'ярню, продавчинь сувенірів, рівний асфальт. Потім починаються поле і Слобода Бушанська. Нас похитує на нерівній вузькій дорозі поміж покинутих хат. &еnsр;Буша розвивається, а ця частинка села занепадає. Багато родин продало будинки й переїхало ближче до центру або в місто, щоб діти могли ходити до школи. Тепер тут живе зо 30 людей, занедбані будинки, але неймовірно мальовничо, пояснює Олена. В'їжджаємо на подвір'я недавно зведеного двоповерхового будинку. До нього йде зелений узвіз від спокійної річки. У ретритно-реабілітаційному центрі панує тиша. Сходами з другого поверху спускається адміністратор Наталія. Раніше вона жила в Кадіївці до 2016 року Стаханов на Луганщині. Нині Кадіївку окуповано. Серце будинку величезна кімната з вікнами на всю стіну, з яких видно ліс та пагорби. Тут проводять зустрічі, тренінги переважно громадських і навчальних проєктів. Улітку центр прийняв перший ретрит для поранених воїнів, організований спільно з ГО "Палай". Лідер організації Назар Двірченко ветеран, спортсмен. Допомагає таким, як він, відновитися після поранень та повернутися до соціального життя. Завданням команди центру було організувати розміщення, тепле приймання та харчування чоловіків. Гроші на останнє зібрали завдяки благодійному продажу тістечок, які випікає адміністраторка Наталія. З ними вийшли на щотижневий ямпільський ярмарок і виручили 5 тис. грн. Дізнавшись про ініціативу, селяни з Буші приносили кролів, цукор, яйця, мед, борошно. Бабусі з сусіднього туристичного села Оксанівка організували військовим стіл та гостинну зустріч. &еnsр;Хлопці отримали повне перезавантаження смачне харчування, екскурсії, зустрічі, додає Олена. Насправді їм найбільше потрібні були тиша без сирен та вибухів і сон у комфортній атмосфері без недоречних запитань про війну. Не вписується в шаблони, як можна приїхати й за короткий термін таке забабахати Господиня каже, що з місцевою владою їхня команда має теплі стосунки, ділиться ідеями. Нині спільно реалізують ідею "Бушанської толоки" прибрати в центрі села. Уже встановили там дитячий майданчик за донати, треба ще поставити лавки. Проте з місцевими жителями буває по-різному. &еnsр;Наприклад, вирішили ми підключити наш центр до комунального водогону. З'ясувалося, що труби у Слободі Бушанській гнилі й постійно потребують ремонту, говорить Олена. Запропонували сусідам разом їх замінити на нові. Для цього нам потрібно було вуличкою з п'яти хат прокопати яму. Пішли домовлятися. Сказали, що маємо трактор, треба лише скинутися на його роботу. Сусіди не погодилися, бо "трактор покопає і тут буде грязюка". Так і донині труби течуть, а ми проклали воду з криниці. Є відмінність менталітету. Ми зі сходу та центру, з великих міст, люди дії, вміємо вибудувати стосунки. Тут у людей не вписується в шаблони, як можна приїхати і за короткий термін таке забабахати. Хтось вважає, що ми збудували церкву. Бо якщо є якась добровільна спільнота, то вона може об'єднуватися лише навколо релігії. Поняття громадської організації дехто сприймає як секту. Місцеві люди переважно не йдуть поговорити, якщо виникла якась проблема, зразу починають кричати й погрожувати. А дехто навпаки нас сприймає добре. Олена Купіна додає, що ще рано говорити про розквіт цієї частинки села, адже ретритно-реабілітаційний центр молодий. Однак уже дві людини купують хати у Слободі Бушанській. &еnsр;Ці люди соціальний капітал, вони приїхали не просто жити й далі свого подвір'я нічого не знати. А хочуть співпрацювати, розвиватися разом, додає жінка. Все не повинно крутитися навколо нашого центру. Він лише початок і інструмент для наступних великих кроків. 2014 року Лариса Михайлова з чоловіком виїхали з Маріуполя на Донеччині. Танки в місті не обіцяли нічого доброго. Незабаром місто почали обстрілювати росіяни. &еnsр;Сподіваюся, що маріупольці вже все зрозуміли. Але тоді це було більшою мірою проросійське місто, всі думали, що прийде Росія і вони заживуть, купуватимуть хліб за 3 копійки. Тому нам там було некомфортно, розповідає 66-річна Лариса Михайлова. Люди почали їхати, а ми докуповувати хатинки Вона з чоловіком приїхала до доньки в Київ. А якось товариш запросив їх до себе в село Рудня-Вороб'ївська Коростенського району на Житомирщині. Після брудного повітря Маріуполя Михайловим сподобалися свіжість і природа поліського села на 50 жителів. Родина швидко вирішила купувати там хату. Удома подружжя мало бізнес гуртову базу. Розраховували на забезпечену старість. Але все довелося залишити й думати, як почати з нуля. &еnsр;Раніше я захоплювалася туризмом гори, байдарки. Тому побачила в селі ідеальні можливості для розвитку зеленого туризму. Наша вулиця біля лісу, за 200 метрів можна збирати ягоди. Гостей не турбуватимуть сусіди, продовжує Лариса. Тож зробили три кімнати для туристів. Назвалися екосадиба "Полісся". І люди почали їхати, а ми докуповувати хатинки. Тепер можемо розмістити 40 осіб. У кожному номері є всі зручності. Меблі дерев'яні, робив чоловік із помічниками. У комплексі ми хотіли зберегти поліський колорит. Хоча щодо місцевої кухні, то її важко продати, адже тут усе смажене на смальці, всюди свинина, багато картоплі. Господиня каже, що більшість гостей їде за тишею. Також тут можна збирати гриби і чорницю, є ставки для риболовлі, дитячий майданчик. Лариса нарікає на різке зменшення гостей із 2022 року. Адже раніше велику частку становили іноземці. Їхали з Нідерландів, Білорусі, Данії, Швеції, Польщі. Полюбляли зупинятися в "Поліссі", коли подорожували до Чорнобильської АЕС, адже Рудня-Вороб'ївська якраз по дорозі. Коли почалася повномасштабна війна, садиба "Полісся" дала прихисток військовим, людям, які втратили житло. Потім подружжя Михайлових залишило Україну майже на півтора року. Але зрозуміли, що не можуть жити на чужині, й повернулися. Михайлови добилися від влади, щоб до села проклали добру дорогу, поставили до нього вказівник, забезпечили освітлення вулиць, встановили смітники, зробили дамбу. &еnsр;Але нам ніхто за це навіть не подякував, додає Лариса Семенівна. Бізнесмен Павло Ярмій на початку повномасштабної війни вивіз родину з Нової Каховки на Херсонщині. Сам повернувся в окуповане місто допомагати людям. З іншими волонтерами збирали гроші й закуповували людям продукти, бо з харчами почалися проблеми. У місті говорили про затримування тих, хто не йшов на співпрацю з росіянами. Павло знав, що скоро прийдуть по нього, адже чоловік іще до війни був відомий у місті як український патріот. 24 квітня 2022 року він опинився на підконтрольній Україні території та осів в Умані Черкаської області. На Херсонщині залишив усе ресторанний бізнес, майно. На новому місці Павло зібрав команду з трьох громадських організацій, які приїхали з Херсонщини, зокрема власної Агенції регіонального розвитку Таврійського об'єднання територіальних громад. За місяць відкрили в Умані офіс Херсонського центру розвитку громад. &еnsр;А 19 серпня зробили перший економічний форум і запропонували місцевим громадам ідею створення агротуристичного кластера "Шляхами трипільської Праматері". Він об'єднав громади Вінниччини, Черкащини й Кіровоградщини, розповідає Павло. Його команда написала проєкт "Міфологізація Трипілля" і виграла грант 50 тис. євро. За два роки тільки в Умані організували чотири туристичні форуми за участі експертів з України та іноземних. У жовтні 2024-го провели форум "Туристичними шляхами українського Поділля" в Ямполі Вінницької області. До цього Павло Ярмій не був новачком у туризмі. Раніше на Херсонщині займався громадськими проєктами цього напряму. &еnsр;Якось ми з групою переселенців поїхали з Умані в Легедзине на Черкащині, до Влада Чабанюка, який має музей трипільської культури. Він зробив прекрасну екскурсію, і я закохався в те, що він казав. Потім ми проїхалися місцевими громадами й винесли спільну для цієї території ідею Трипілля. Адже в усіх громадах, які увійшли до нашого кластера, є сліди трипільської культури. Так, вона була експансивна, але мені подобається така експансія, бо трипільці принесли сільське господарство, кераміку, ткацтво. Це та культура, а трипільці це ті люди, які вплинули на формування мене й моїх предків. Увесь світ шукає коріння там унизу, а ми цього уникаємо. Думку, що ми не повноцінна нація, а невідомо хто, нав'язав нам Радянський Союз. Я пережив окупацію і точно знаю, що ці виродки воюють із нами за нашу культуру. Бо культура формує людей. Команда Павла Ярмія задля реалізації туристичного шляху працює з громадами, проводить навчання для органів місцевого самоврядування, представників локального бізнесу, громадських активістів. &еnsр;У програмі "Економічного розвитку громад" 2530 від­­сотків учасників ВПО, каже Павло Ярмій. Ми зацікавлені в них, бо самі такі й розуміємо, наскільки непросто їм знайти роботу, яка давала б гідні заробітки і становище в суспільстві. Багато хто думає, що нам потрібен тільки шматок хліба й ковдра, щоб укритися. Нас не треба жаліти, допоможіть нам знайти своє місце і ми готові дати більше, ніж від нас очікують. Переселенцям важче відкрити бізнес, вони не мають капіталу, доводиться все починати з нуля. Тому часто цього бояться. Крім того, жевріє надія, що зможуть повернутися додому. Ми ж ділимося своїм досвідом, бо самі є підприємцями. Вчимо створювати громадські об'єднання, подавати грантові заявки на проєкти. Нас не треба жаліти, допоможіть нам знайти своє місце На Поділлі команда Павла побачила два напрями економічного розвитку. Це аграрна сфера й туризм. Тому особливу увагу звертають саме на ці галузі. Окрім того, Павло Ярмій із колегами заснували проєкт "Це крафт". Підтримують локальних виробників і ремісників, популяризують товари з натуральної сировини. &еnsр;Серед учасників проєкту багато переселенців. Частина з них мала виробництва на Херсонщині, а тепер продовжує розвивати бізнес як ВПО. Крафт це один із найшвидших шляхів робити щось корисне й економічно спроможне, продовжує Павло Ярмій. Не треба чекати, коли принесуть чергову порцію польських паштетів із гуманітарної допомоги. Ми закликаємо самим учитися заробляти на життя. Безпосередньо допомагати потрібно лише дітям, неповносправним і людям похилого віку.

На які посвідчення мають право вдови ліквідаторів наслідків Чорнобильської катастрофи Вдови ліквідаторів Чорнобильської катастрофи постали перед проблемою з належними їм посвідченнями. Учасники ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, які були призвані на так звані шестимісячні збори через військкомати чи направлені силовими структурами (пожежники, працівники прокуратури і міліції) та набули інвалідність через участь у ліквідації, отримують відпо­відний статус. Це гарантує Закон "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи". Якщо їхню інвалідність підтверджено експертним висновком і МСЕК встановила групу інвалідності, то, відповідно до Закону "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (стаття 7, пункти 1 і 2), вони належать до категорії інвалідів війни. І їм видають відповідне посвідчення та надають право на пільги. Якщо чоловік із статусом учасника ліквідації наслідків аварії (УЛНА) на ЧАЕС першої категорії та інваліда війни помирав і ЦМЕК пов'язувала його смерть з участю в ліквідації, вдові видавали два посвідчення вдови ліквідатора першої категорії та вдови інваліда війни. Проте із січня 2024 року управління соціального захисту Гайсинської РДА почало відмовляти вдовам у видаванні другого посвідчення, а саме вдови інваліда війни. Причина: постанова Кабінету Міністрів №551 від 11.07.&thіnsр;2018, яка передбачає видавання лише одного посвідчення для вдів УЛНА на ЧАЕС, навіть якщо їхні чоловіки мали статус інвалідів війни. Це рішення викликало обурення людей. Тому члени Гайсинської територіальної організації ветеранів та інвалідів "Союз Чорнобиль" звернулися з клопотанням до народного депутата Лариси Білозір. Завдяки її оперативності отримали відповіді від Міністерства соціальної політики та Міністерства у справах ветеранів. Мінсоцполітики в листі за підписом міністерки Оксани Жолнович пояснило: посвідчення видають за Порядком, затвердженим постановою КМУ №551. Вдова отримує посвідчення, якщо є підтверджувальні документи й експертний висновок про зв'язок смерті чоловіка з Чорнобильською катастрофою. Тут зрозуміло. Тобто видають посвідчення вдови УЛНА на ЧАЕС. Але постанова №551 чітко зазначає: лише одне посвідчення, яке засвідчує право на пільги як вдові померлого, чия смерть пов'язана з Чорнобилем. Двох посвідчень законодавство не передбачає. Як так? Людина за життя мала статус УЛНА першої категорії, її захворювання пов'язане з ліквіда­цією (за експертним висновком ЦМЕК), закон "Про статус ветеранів війни" (стаття 7, пункти 1 і 2) визнає її інвалідом війни з видаванням відповідного посвідчення, але постанова КМУ забороняє вдові померлого отримати друге посвідчення вдови інваліда війни. Чи не звужує це права членів сімей ветеранів? Це звужує права членів сімей чорнобильців Ще дивніша відповідь надійшла з Міністерства у справах ветеранів. Заступник міністра Руслан Приходько стверджує, що стаття 10, пункт 1 нової редакції Закону "Про статус ветеранів війни" не передбачає надання статусу члена сім'ї померлого ветерана війни вдовам осіб, які померли через захворювання, пов'язане з ліквідацією аварії на ЧАЕС. Таке враження, що Руслан Приходько не ознайомився зі статтею 7, зокрема пунктами 1 і 2, цього ж закону, яка залишилася незмінною в новій редакції й чітко визначає таких осіб як інвалідів війни. Це або некомпетентність, або свідоме ігнорування закону. Через ці суперечності із січня 2024 року вдовам учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС першої категорії, чиї чоловіки були інвалідами війни і чия смерть пов'язана з ліквідацією наслідків катастрофи, відмовляють у видаванні посвідчень вдів інвалідів війни. Сподіваємося, що ця проблема викличе суспільний резонанс, а суди підтримають закон і права вдів, а не постанову Кабміну чи позицію чиновників.

Декоративне яйце створили військові з переплавлених уламків ракет, які обстріляли Коломию першого дня повномасштабного вторгнення. Нині воно зберігається в Музеї писанкового розпису в Коломиї на Івано-Франківщині. В основі композиції писанка, яку тримає рука військового, а вище розміщено літак як символ Коломийського аеродрому. &еnsр;Ідея належить майору Назарієві Палагіцькому, який вирішив перетворити залишки смертоносного озброєння на традиційний український оберіг, каже наукова співробітниця музею Ірина Блонська. Роботу зі сплавів металу виконав рядовий Роман Шкрибенько, за дерев'яну скульптурну інсталяцію відповідав Олександр Ромчук, а гравірування здійснив Михайло Колобейчук. Майстри створили п'ять таких експонатів. Перший із них, оздоблений емблемою Повітряних сил України, передали до музею візитівки Коломиї та всього Прикарпаття. У колекції музею є понад 12 тис. писанок і декоративних яєць. Заклад створили 1987 року в церкві Благовіщення Пречистої Діви Марії. Згодом приміщення храму передали релігійній громаді і 2000-го за 90 днів звели будівлю у формі яйця заввишки 13,5 м.

У Словаччині багатьом біженцям доводиться працювати на двох роботах Ви опинилися після 24 лютого 2022-го у Словаччині. Чому саме там? &еnsр;На реабілітацію після операції на моєму попереку ми з дружиною поїхали до Трускавця. З початку великої війни в місто приходили переповнені поїзди, особливо з Харкова. У магазинах навіть із хлібом були обмеження. Мої закордонні друзі-колеги пропонували виїхати. Ми з дружиною прийняли переконливе запрошення Петера Разуса, в якого я був кілька разів членом міжнародного журі конкурсів карикатур. Він організував потужний у Східній Європі Центр карикатур. Ми перетнули кордон з тими ж рюкзачками, які прихопили до Трускавця. Петер забрав нас у Пряшів. Це центр словацьких русинів і третє за чисельністю місто країни. За ці роки ми декілька разів поверталися в Україну і, коли були в Києві і місяць, і тиждень, жили без обстрілів. Напрошувалася думка: якщо повернемося назовсім, то по столиці не буде прильотів. Чому словаки обрали проросійського Фіцо? &еnsр;У багатьох містах, включно з Братиславою, проходили мої гострі антивоєнні й антипутінські виставки, були зустрічі з глядачами, студентами. Після обрання Фіцо я не хотів цих акцій. Мої словацькі друзі ненавидять Фіцо, виходять із протестами. У країні склалася ситуація, схожа на ту, коли в нас обрали Януковича. Фіцо поставив на всі важливі пости своїх людей. Його проросійські виборці обізлилися проти України: Бандера, бандерівці. Російська пропаганда добре попрацювала. За Фіцо голосували малоосвічені, зокрема старі люди, які бачили російські танки 1968 року. Словаки самі дивувалися такому вибору. Які умови у Словаччині для українських біженців? &еnsр;Друзі допомагали в усьому, організовували виставки. Проте бути біженцем прикро й гірко, навіть за моїх тепличних умов відчував себе людиною другого сорту. Підтримки матеріальної у Словаччині майже нема, крім як на дітей і старих. Євросоюз сплачував за житло, але рік тому це скасували. Багатьом біженцям доводиться працювати на двох роботах, щоб звести кінці з кінцями. Життя складне, але в Україну не вертаються вивчили мову, зрозуміли що до чого. Три роки критичні для повернення. У Словаччині 5,5 мільйона жителів, із них десята частина роми, які працюють переважно на брудних і важких роботах, на які не претендують навіть наші біженці. Які здобутки в жанрі карикатур за минулі три роки? &еnsр;Здобутки є в наших воїнів. Я просто робив те, що мені серце підказувало. Як професіонал малюю карикатури краще, ніж можу робити інші справи. Малював щодня. Зранку і весь день ми з дружиною слухали новини, а ввечері всяких балакучих українських хлопців. Але час від часу мені надсилали новини з Тhе Nеw Yоrk Тіmеs, Lе Моndе, щоб я мав різні оцінки подій, а не тільки ті, про які каже офіційний Київ. Мої словацькі друзі ненавидять Фіцо Які свої виставки виділяєте за ці три роки? &еnsр;Мені організували сім виставок у Словаччині, дві в Парижі, по одній в Норвегії та Італії. Але головне в журналі "Країна" виходили мої антипутінські малюнки. Ті ж малюнки в мене запрошував Американський синдикат карикатуристів зі штаб-квартирою в Санта-Барбарі, газета Lе Моndе. Їх показували на телебаченні Frаnсе-24. Це велика корпорація, в яку входить багато ЗМІ. У цих організаціях я побачив специфічне ставлення до нашої війни. Паризький журнал Соurrіеr Іntеrnаtіоnаl друкує карикатури з понад 60 країн багато років. Після початку війни моїх антипутінських карикатур вони не друкували. Завідувачкою відділу, що веде матеріали Східної Європи, була жінка з російськими коренями, а за Україну відповідав француз, який не знав ні української, ні російської мови. Але дружина в нього українка, тому він очолив цей підвідділ. Газета Lе Моndе друкувала мої карикатури про війну тільки в перші місяці, а потім виходили не такі гострі серед тих, які пропонував я. Які загрози Україні відчули у ЄС? &еnsр;Багато спілкувався зі впливовими особами на Заході, особливо в Парижі. По-перше, наше ставлення до росіян їх не влаштовує. Вони вважають, що ми повинні вести діалог із "хорошими русскими". Пропонував зробити в Українському домі в Парижі міжнародну виставку карикатур і запросити до участі міжнародний центр карикатуристів "Карикатури за мир". Представники Українського культурного центру заявили, що не згодні на антипутінській виставці бачити російських митців, навіть якщо ті ненавидять Путіна. Проте нас запевняли, що треба бути толерантними. Ми шукали компроміс 2 години. Французи запропонували компроміс: Український культурний центр запрошує, кого вважає за потрібне, а французи лише нам допомагатимуть. Отож я запросив друзів-карикатуристів з усього світу, крім російських. По-друге, в Європі надто м'яко ставляться до нашої війни. Коли в Парижі відбувалася моя персональна антипутінська виставка, одна немолода француженка висловилася, що вона уважно передивилася карикатури та тільки тоді відчула, що в нас жахлива війна, і відтепер ­заохочуватиме допомагати Україні своїх друзів. На той час 50 відсотків французів підтримували Україну. Зрозумів, що мої карикатури справді працюють на нашу перемогу. Які ваші враження від "хороших русских", що виїхали з РФ? &еnsр;Мені присудили нагороду Кофі Аннана "За сміливість у карикатурі". На церемонії в Женеві вручали нагороди нобелівські лауреати Премії миру. Зокрема, головний редактор російської газети "Новое время". До речі, вони колись брали в мене інтерв'ю. Організатори питали, чи погоджуюся, щоб саме він вручив мені нагороду, бо цей редактор спеціально приїхав. Я не погодився. Мені нагороду вручала тендітна лауреатка з Філіппін. А нагорода важила кілограмів 10. Спочатку росіянин узяв цю "каменюку" й пішов до мене, але організатори перенаправили до другого нагороджуваного. Це був угорець, що малює карикатури проти Орбана. А росіянину вручили медаль почесного громадянина Женеви, і він сказав, що цю медаль відвезе до Горбачова в лікарню. Згодом він продав свою золоту нобелівську медаль на аукціоні в Нью-Йорку, а гроші віддав на підтримку дітей України. Спочатку росіянин узяв цю "каменюку" й пішов до мене На вечірці я поговорив з цим російським нобеліантом. Він полюбляє карикатури, має на дачі підшивку "Крокодила". Але, коли ми розмовляли про можливий мир, він транслював вимоги Путіна. Отакі вони "хорошие русские". Потім дізнався, що його десь за кордоном облили кислотою. Що непублічного почули на вечірці, яка відбулася після нагородження? &еnsр;Вечеря після вручення відбулася на тій віллі в Женеві, де зустрічалися Путін із Байденом перед повномасштабною війною. Організатори посадили мене за стіл поруч із молодою головою Женеви. Коли ми випили, вона жалілася, як важко працювати, коли робота заважає бачити своїх дітей. Розповідала, як усі налякалися, коли дізналися, що прилетить Путін. Перед візитом приїхали представники американської та російської спецслужб. Американська подивилася маєток і дала добро, а російська почала вказувати, що не так і де робити реставрацію, бо позолота облупилася. Прилетів Путін двома літаками в другому було пальне для рейсу назад. Його броньований лімузин був настільки важкий, що пошкодив дорогу з аеропорту до вілли. Територію було оточено, навкруги поставили навіть ракетні установки. Засідали в бібліотеці. Там і підписували документи. Путін відмовився від запропонованої ручки й підписав своєю. Байден залишився в готелі "Інтерконтиненталь", а Путін одразу сів у літак і полетів до Москви. Як просувається ваша робота над новим графічним романом? &еnsр;Торік я майже не працював над карикатурами, а займався моєю улюбленою роботою робив графічний роман про біженців "Валізи". У мене біженці це такі люди, в яких горб валіза. Щойно закінчив роман, скинув із себе ярмо біженця, і ми повернулися до Києва. Я написав іще й прозовий роман. Він готовий до друку у видавництві "АДЕФ Україна", але виникла проблема з грошима. Назва роману "Любов бога Беса". Давньоєгипетський бог Бес бог веселощів та охоронець вагітних жінок. У видавничій сфері України забагато слабких ланок. Одна з них літагент. А у вас американський. Як його знайшли? &еnsр;Я надсилав свої графічні романи до десятка західних видавництв, і вони відповіли, що ведуть справи з літагентами від авторів рукописів не приймають. Після інтерв'ю зі мною в газеті Wаshіngtоn Роst на початку війни до мене звернувся літагент, який працює в Нью-йоркському будинку літераторів і веде відділ графічних романів. Йому сподобалося інтерв'ю, він надіслав список художників, із ким працює, і хотів би, щоб я був серед них. Контракт виявився зручним. Агент запропонував створити графічний роман історію про біженців. Я зробив нотатки, які він почав надсилати у видавництва Нью-Йорка. Одне поважне видавництво, яке заснувала газета Wаshіngtоn Роst, запропонувало створити одразу й другу частину роману про майбутнє, для чого мені нададуть іще двох журналістів у допомогу. Навіть назвали термін та скільки сторінок буде у книжці. Але в першій частині в мене було багато антипутінських карикатур. Як про майбутнє робити карикатури, я не знав і не відчував потреби роман втратив би цільність і сердечність. Я відмовився. У вашого сина відбулася виставка в Музеї Тараса Шевченка в Києві, де була недавно й у вас. &еnsр;Славко професійний художник-монументаліст, він закінчив художню академію. Бачу його пошук, важкий шлях у мистецтві. Ставлюся до його робіт або критично, або хвалю середнього не буває. Моя дружина Людмила не дуже любить жанр карикатури. До моєї творчості ставиться архікритично. Вона моя антимуза. І це добре, бо я повинен її переконувати, що можу зробити щось гарне. Хоча вона ніколи не говорить, що щось вдалося добре, а каже: "Може бути". Коли я відчуваю, що її зауваження знаходять у мене відгук, розумію, що недопрацював. Щойно закінчив роман, скинув із себе ярмо біженця Які зміни за три роки відчули в Україні після повернення? &еnsр;На жінок не можу надивитися. Відчуваю привітність українців. Сьогодні гарний весняний день, сходив із шампанським та цукерками на пошту, де я головний клієнт. Назустріч ішла красива жінка, а в її очах була така печаль, якої не бачив у житті. Театральне життя у столиці б'є ключем. Хотіли з дружиною взяти квитки на виставу по Кафці "Процес". Але квитки є тільки на покази за два місяці. До речі, у Пряшеві є український театр імені Олександра Духновича збирача земель русинських, і там вони ставлять вистави русинською, українською і словацькою мовами. Чим нині живете? &еnsр;У мене велика бібліотека карикатур, каталогів із багатьох країн світу понад 1000. Домовився подарувати своє зібрання одній із найкращих бібліотек України. З першого дня існування журналу "Країна" весь час спів­працюю з ним. Загалом, українські журнали зроблені як закордонні кальки. Але "Країна" має власний формат. Пам'ятаю свій перший малюнок для пілотного випуску. У Парижі здивувалися, що журнал виходить на папері навіть під час війни. А ще я співпрацюю з видавництвом "АДЕФ Україна", тим самим, що видало факсимільне Пересопницьке Євангеліє. Вони надрукували мій графічний роман "Динозаврія", котрий спочатку вийшов у Словаччині. Видавництво надрукувало також мій графічний роман "Нутро війни" з антипутінськими карикатурами. Відчуваю свою затребуваність в Україні.

Про шалених та вмотивованих &еnsр;Сегодня повеселее. Сладкая водичка. Девчоночка! Від несподіванки я ледь не впускаю камеру, за допомогою якої фільмую красивий криваво-червоний схід сонця на горизонті. Тут, на Донеччині, чомусь здебільшого саме такі сходи-заходи. Але за секунду згадую, з ким їду. Мовчки усміхаюся. Давно мене не називали "девчоночка". Але цим бійцям батальйону спеціального призначення "Шквал" 59-ї окремої штурмової бригади Збройних сил України можна. Я познайомилася з ними вранці. Точніше, вночі. У бліндажі, коли знімала їхні збори &еnsр;Нічого не забув? суворим голосом "Бармен" командир роти, чиї бійці висуваються сьогодні на штурм, квапить підлеглих, особисто перевіряє спорядження кожного. Його красиве обличчя відкрите і з першого погляду налаштовує на позитив. Хоча "Бармен" з усіх сил намагається супити брови. Воно і зрозуміло. Перед новачками а ці бійці на фронті лише тиждень із хвостиком командир мусить бути суворим і справедливим. Високий, кремезний, із темним густим кучерявим волоссям та добрими карими очима "Бармен" дарма намагається вдавати грізного командира. З цим ротним я знайома не перший день. Хоча за потреби й за певних обставин він може бути жорсткий. Бо на фронті без цього ніяк. А тим паче з таким, м'яко кажучи, непростим колективом. "Шквал" батальйон, основу якого становлять колишні ув'язнені, хто добровільно зголосився підписати контракт на службу в ЗСУ. Командний, офіцерський склад "Шквалу" кадрові військові. 12 ріжків по 30 кульок, 10 гранаток. "Ваха" невисокий, худий, жилавий боєць із величезними очима перераховує те, що бере із собою. Це третій вихід "Вахи" на нуль. Другий вихід, за його словами, був, як перший. Їх переслідували ударні дрони ворога, поруч падали міни, на голову летіли скиди. &еnsр;Яка ніч! дивлюся на повний місяць. У цьому світлі броньований Нummеr має вигляд казкового чудовиська. Власне, на фронті так воно і є. Ця броня, яку американські військові використовували переважно в пустелях, непогано показала себе в наших снігах і болотах. Прохідна, швидка, маневрена, захищена від куль та уламків, ця машина вирулювала з найекстремальніших операцій. Притому подекуди на одному колесі: на Нummеr встановлено систему автопідкачування. Навіть із розшматованими колесами броня здатна вивезти екіпаж за межі небезпечної зони. На дощ, сніг, туман чекають обидві сторони Чисте безхмарне небо та яскравий місяць не найкраща погода для виходу. На фронті є приказка: "Погана погода хороша погода". На дощ, сніг, туман чекають обидві сторони, щоб починати штурмові дії. Тоді в небі мінімум "очей". І розвідники не стежать за кожним кроком штурмовиків. &еnsр;Так, а каска де? ми вже майже завантажились у Нummеr, коли "Бармен" зупиняє "Ваху". На голові у "Вахи" кепка. Не можу не сміятися, бо за хвилину до того "Ваха" з виразом обличчя "Що за дурні запитання?" переконував нас, що такий воїн, як він, не може нічого забути. &еnsр;Тут двері важко відчиняются-зачиняються. Якщо що нехай хлопці тобі допоможуть, інструктує мене "Бармен". Він помітно хвилюється. У штурмовиків сьогодні дві місії. Частина зачищатиме вулицю в Надіївці населеному пункті на покровському напрямку. Частина підриватиме в Успенівці, зруйнованому майже вщент селі, оселю, де засіли окупанти. Такі операції під кодовою назвою "бахи" (так підриви називає "Буратіно" механік-водій М113, американського БТРа, на якому ми й поїдемо) серед найулюбленіших для "Шквала". По-перше, так обнуляють чималу кількість противників у будівлі. По-друге, знищують плацдарм чи схованку, де вони могли накопичуватися. Але таку тактику останнім часом взяли на озброєння і росіяни. &еnsр;Ну все, з Богом! "Бармен" із розмаху зачиняє важкі броньовані двері Нummеr. І ми стартуємо в ніч. Мовчазний водій дорогою акуратно розминається із зустрічними авто, які переважно поступаються шляхом широкому та потужному Нummеr. Кілька разів і наш водій так само пригальмовує, обережно виїжджаючи на узбіччя, назустріч йому виринає такий самий Нummеr. Дорога виявилася довгою. Штурмовики постійно жартують і тролять водія. Здається, моя присутність пожвавила поїздку та підняла їхній настрій. &еnsр;Ого, це що за раритет? на проміжній зупинці там, де базується бронегрупа й де ми за планом повинні розділитися на частини, які поїдуть на різні завдання, красується старенький "Запорожець". З написами "ШКВАЛ" та "ЗЕЛО". "Зело", як з'ясується згодом, гордий власник цього раритету. &еnsр;Та думаємо набити його тротилом і запустити десь у посадку, де орки сидять. Побачимо, що буде, ­на­зустріч нам виходить головний сержант роти невисокий кремезний смаглявий чоловік років за 30. У нього карі очі, хитрий розумний погляд та щетина тижневої давності. Його псевдо "Кіпіш". &еnsр;А де тут у вас можна погрітися? дивлюся на занедбаний будинок, з якого вийшов "Кіпіш". На воротах іще один напис величезними літерами, щоб було видно здалеку: "ЗАЙНЯТО. ШКВАЛ". Це для всіх армійців, хто шукає собі базу ближче до нуля. &еnsр;Хлопці, ану затопити пічку! кричить "Кіпіш" тим, хто вийшов із будинку. Серед них геть невисокий, зростом менший за мене боєць. Це той самий "Буратіно" механік-водій М-ки (М113), на якій ми поїдемо підривати будинок. &еnsр;Проходьте, погрієтеся. Бо це ще буде нескоро. Доки я проведу інструктаж, все перевірю, турбота "Кіпіша" зворушує. На вулиці мінус 11&dеg;С. Заходжу у просторий сільський будинок. Колись тут жила сім'я. Можливо, чиїсь батьки. А може, тут бігали діти. Війна, точніше, росіяни вигнали цю родину з дому. &еnsр;То ви з нами їдете? Там опасно! "Буратіно" непомітно заходить у кімнату. Він постійно усміхається. І налаштований на розмову. &еnsр;Я знаю. Мені не вперше. "Буратіно" на фронті від літа 2024-го. Майже з моменту створення батальйону. Сформували цей підрозділ у червні 2024-го. Коли частина ув'язнених, хто зголосився боронити Батьківщину, завершила БЗВП базову загальну військову підготовку. А готували їх більш ніж серйозно. По суті своїй вони всі штурмовики, які воюють на найскладніших ділянках фронту. Це прописано в положенні про батальйон. Це доводилося до відома кожного бійця, хто обрав для себе цей підрозділ. Аналогічна ситуація і в інших "Шквалах" такі підрозділи є у складі чималої кількості армійських бригад. &еnsр;А ви за що сиділи? запитую "Буратіно", коли йдемо глянути на його лялю американський бронетранспортер М113. Таке запитання не бентежить шквалівців. Чимало з них жартує на цю тему. Згадую відповідь "Жука" одного з героїв моїх програм: "Певне, був десь нечемний". &еnsр;Кража, просто відповідає мехвод. І переводить розмову на свою улюбленицю М-ку. Оце по мені з пекача (кулемет Калашникова. Країна) лупили, коли я хлопців евакуйовував. Одна дірка, друга, третя. А згори приліт дірка. Пропалили. Дрони реально літають роями. Єдине, що спасає, РЕБи. "Буратіно" ані на секунду не замовкає. Відчувається, що він любить свою машину. І свою роботу вивозити, штурмувати, підривати. Попри всі небезпеки та страшні ситуації. &еnsр;Дуже хороша машина, зручно їздити, вертиться, як мураха, на місці. Швидка, маневрена, "Буратіно" ніяк не нахизується своєю М-кою. &еnsр;А часто їздите? &еnsр;Часто. Буває, щодня. І на підриви, і на еваки. Опасно! Але коли відпрацював і приїжджаєш назад, а тобі кажуть такі приємні слова, хочеться їхати ще і ще, широке обличчя "Буратіно" розпливається в усмішці. Певне, згадує все приємне, що кажуть йому бійці. Воно й не дивно коли тебе спалили і треба забиратися геть, евака на передовій бійці чекають як Бога. І звісно, готові на руках носити водія, який прорвався через рій ударних дронів, скидів та шквал снарядів і мін. &еnsр;А яка операція вам подобається найбільше? здається, знаю відповідь на це запитання. &еnsр;Найбільше бахкать, підривати страшенно люблю, на цих словах "Буратіно" сміється. Як підірвав то підірвав, їм немає де більше ховатися. За пів години після інструктажу "Буратіно" і вся команда зі мною включно завантажиться в М-ку і на всю пару полетить в Успенівку. Можливо, це й добре, що в М113 дорогу бачить лише водій. Може, й кулеметник зверху. Але той працює, лише коли бронетранспортер підлітає до місця призначення, прикриваючи підривників. Ти не знаєш, що відбувається назовні. Це і заспокоює, і лякає. Ми різко та несподівано зупиняємося, майже на ходу відчиняючи апарель, широкі двері в кормі БТР. Підривники з чотирма рюкзаками, в кожному з яких по 15 кг тротилу, за секунду вибігають назовні. Я залишаюся в М-ці. Така була умова командирів. Можу зафільмувати лише "Притчу" бійця, який, упавши на одне коліно, прикриває тих, хто побіг усередину будинку. Липкий страх огортає все тіло. А зсередини б'є ключем адреналін. От тут я точно розумію вислів: "Секунди тягнуться, як години". Очі до болю вдивляються в будинок, у який забігли бійці. Вуха максимально налаштовані на будь-який шум, окрім шуму М-ки. &еnsр;Давай, давай! Пішли, пішли! Топи! шквалівці, вискочивши з будинку, кричать водієві. Щойно бійці заскакують в М-ку, вона, страшно заревівши, стартує, як дурна. Апарель повільно зачиняється на ходу. Той самий "Притча", завалившись на мене, тримає автомат у напрямі щілини між бронею та дверима, які повільно зачиняються. Але в якусь мить зупиняються, залишивши чималий отвір. М-ки старенькі машини. І в них час від часу щось клинить. &еnsр;Двері. Двері! Ми всі волаємо на все горло, намагаючись перекричати шум двигуна. "Буратіно" нарешті чує і, щось посмикавши, зачиняє апарель. За кілька десятків хвилин ми висаджуємося на базі де чергує бронегрупа. Ця частина операції завершується успішно. Але за нею за кілька хвилин стартує інша. Наша М-ка приводить за собою ворожий FРV. Це я зрозумію лише тоді, коли знервовані бійці, з якими я щойно повернулася після бахів, заскочивши в оселю, крикнуть мені на ходу: &еnsр;Надіньте каску. А слідом за цим я почую черги з автоматів. І вони практично не стихатимуть. &еnsр;Прямо над нами! Стріляйте! Цією операцією керуватиме "Кіпіш" старший сержант роти. Він одним із перших вискочить на вулицю з автоматом. І випустить у повітря весь запас куль. Я чую гидотний звук FРV, але через чисте безхмарне небо побачити дрон складно. &еnsр;"Буратіно", бери М-ку і сйо&hеllір; ся! Бігом! Вона, страшно заревівши, стартує, як дурна Я намагаюся не заважати бійцям, які безперестанку стріляють, намагаючись влучити в ударний дрон. А це непросто. У нього стріляє щонайменше четверо шквалівців. Вуха закладає від автоматних черг. Ворожі FРV, як власне й наші, нині літають на десятки кілометрів углиб території. Я вже мовчу про ракети та КАБи й ФАБи керовані та некеровані російські авіабомби, найбільшу біду прифронтових територій, де ще залишаються цивільні. Щось геть неподалік гучно приземляється. І я вже розумію, що це той дрон, який намагався нас убити. &еnsр;Всьо. Є, це швидше видих "Кіпіша", який ходить двором із порожніми ріжками. Всі, хто поруч, видихають. &еnsр;У когось є патрони? запитує хтось із бійців. &еnsр;Так! Усі по машинах і бігом звідси! командує "Кіпіш". Якщо сюди прилетів російський дрон, то він побачив і М-ку, і Нummеr, на якому штурмовиків завозили на зачист­ку. І бійців у дворі цієї оселі. Базу спалено. І залишатися тут це чекати смерті. Лише питання часу, наскільки швидко сюди пристріляється арта чи прилетять нові ударні дрони. Тож треба якнайшвидше вирулювати звідси. &еnsр;Я думав, що я знаю, куди йду. А коли вперше вийшов на нуль, то усвідомив, що ні фіга не розумів. Що йдемо ми в самісіньку жопу, зізнається згодом "Притча", ув'язнений за крадіжку. А коли я запитаю про мотивацію цього непростого вибору у "Вахи" (його стаття мародерство під час воєнного стану), відповідь запам'ятається надовго. &еnsр;Мотивація? Не люблю, коли в мене в хаті гидять. Чому хтось, у кого самого невідомо що відбувається, прийшов до мене додому в мою Україну з автоматом, стріляє, ламає, ґвалтує, дітей викрадає, пенсіонерів, взагалі людей ні в чому не винних убиває? Я хочу, щоб у моїй країні не було п*дорів, хто вбиває людей і чинить безлад, гидить, просто гидить. Не можна тут гидити. Я добрий, ввічливий, культурний. Але коли справа доходить до такого не треба з нами так, не можна так робити. &еnsр;А не пошкодували, що обрали війну, а не в'язницю? Особливо, коли побували на нулі? ця розмова з "Вахою" та "Притчею" відбувалася там, звідки ми виїжджали. У гарному, добротному бліндажі. У спокійній атмосфері. Де бійці сміялися, згадуючи свої пригоди на нулі. &еnsр;Я ще більше впевнився, що недаремно сюди прийшов. Це моя стихія. Бо я чоловік. Бог дав мені цей шлях захищати, каже "Ваха". &еnsр;У вас є кого захищати? в розмові "Ваха" зізнається, що він сирота. Виховувала його бабуся, яка вже померла. Нині його сім'я це "Шквал". "Братики мої", так зворушливо називає побратимів "Ваха". &еnsр;Звісно! "Ваха" наче дивується моєму запитанню. Вас. У нас іще багато красунь ходить. Дівчата, які потребують захисту. Передплатити журнал "Країна"

Під завалами вже рік залишаються мистецькі фонди дипломні роботи студентів за останні двадцять років Малювати почала з 5 років. Спершу відвідувала різні гуртки, а згодом районну художню школу. Крім того, займалася фортепіано. У 12 років вступила до Республіканської художньої середньої школи імені Тараса Шевченка (нині Київський державний художній ліцей ім. Тараса Шевченка. Країна). 1997-го стала студенткою Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури. Закінчила майстерню історичного живопису під керівництвом професора Феодосія Гуменюка. Там зібралася сильна команда студентів. Ми майже щовечора додатково займалися рисунком. Після закінчення навчання почала працювати в Київському державному інституті декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука (нині Київська державна академія декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. Михайла Бойчука. Країна), на кафедрі монументального і сакрального живопису. Стала викладати техніку фрески. Це складна техніка живопису, яка потребує швидкості, адже фарба наноситься на вологий тиньк. Якщо цього не зробити вчасно, фреска втрачає довговічність. Атмосфера на кафедрі надихала: колеги за кавою ділилися досвідом розписів Михайлівського Золотоверхого собору й Успенського собору Києво-Печерської лаври, розповідали про спадщину Михайла Бойчука. Це спонукало мене до вивчення іконопису. Я вирішила вступити до аспірантури, де обрала темою дослідження українську хатню ікону, що була особливо поширеною наприкінці ХVІІІ на початку ХХ століття. У дисертації досліджувала її типологію, іконографію, семантику, колористику, історію становлення і трансформаційні процеси, що призвели до згасання цього явища на початку ХХ століття. Розуміючи, що вивчати ікону лише з позиції мистецтвознавства недостатньо, вступила на вечірні курси до духовної семінарії. Торік вийшла друком моя монографія "Візантійські традиції в іконописі: богословсько-символічні та формотворчі аспекти". Нещодавно надруковано четвертий наклад. У праці зібрано статті на основі моїх лекцій із навчальної дисципліни "Основи іконографії". Нині готую до друку ще одну монографію, присвячену українській хатній іконі. І сама пишу ікони. Маю 12 персональних виставок живопису й іконопису. 2024-го разом зі студентами відкрили виставку в Національному музеї літератури України. Натхнення черпаю з подорожей, природи, читання філософських та богословських праць, відвідувань виставок і лекцій. Іконопис потребує молитовного споглядання, внутрішньої концентрації й особливого ритму. Це натхненна творчість і духовна практика, за допомогою якої реалізується аналогічна функція. Іконопис дарує внутрішній спокій і допомагає знайти сили. Вибух повністю зруйнував будівлю 25 березня 2024 року російська ракета влучила в навчальний корпус нашої академії. Вибух зруйнував будівлю, де розміщувалися спортивна зала, майстерня монументального і станкового живопису, конгрес-хол, а також Музей культурної спадщини художника-монументаліста Михайла Бойчука. Прилеглий корпус з актовою залою, галереєю та керамічними майстернями нині в аварійному стані, а напівзруйновані конструкції потребують термінового демонтажу через ризик обвалів. Під завалами вже рік залишаються мистецькі фонди диплом­ні роботи студентів за останні 20 років. Це твори декоративного мистецтва художній текстиль, вишивка, арткостюм, ювелірне мистецтво, художнє дерево, сакральне та монументальне мистецтво, вітражі, ікони, гаряча емаль, графічні роботи представниці школи бойчуківців Марії Котляревської, архіви кафедри монументального і станкового живопису, а також роботи з виставки "Українська жінка в полум'ї війни", яка експонувалася на час ракетного удару. Сподіваємося, деякі твори вдасться реставрувати. Спільно з ЮНЕСКО проведено обстеження: експерт підготував звіт із рекомендаціями щодо прибирання уламків, а в грудні Міністерство культури та стратегічних комунікацій надало дозвіл на демонтаж пошкоджених будівель. Проте ми не можемо розбирати завали власними силами, це мають робити фахівці. На жаль, бюрократичні процедури значно ускладнюють процес. Трагедія сталася о 10:30, коли тривали заняття. За висновками експертів, це був вибух бойової частини ракети, а не влучання уламка. Вибило вікна з першого по четвертий поверхи в навчальному корпусі, де студенти займалися рисунком і живописом. Завдяки щасливому збігу обставин хвиля вибуху пішла в бік актової зали, де нікого не було. Студенти й викладачі встигли сховатися. Виникли точкові пожежі, які погасили рятувальники. Ще одним Божим провидінням було те, що через недостатню площу укриттів студенти навчаються почергово по тижнях. На момент прильоту в четвертих-шостих курсів були практичні заняття. Якби навчалися перші-треті курси, то навіть страшно уявити, яка могла би бути ця трагедія. І головне ракета пролетіла повз гуртожиток, де живе понад 250 осіб. На подяку Богові, що внаслідок прильоту ніхто не загинув, мріємо побудувати на території академії капличку з реконструкціями фрескових розписів та ікон Михайла Бойчука і його учнів. Після прильоту не було часу на розпач. Разом із партнерами та благодійниками ми одразу почали відновлення. Силами академії замінили склопакети в навчальних корпусах, встановили захисний паркан на місці руйнування, підготували чимало необхідної в таких випадках документації. Завдяки спонсорській підтримці Благодійного фонду Sоlіdаrіty відновили опалення навчального корпусу, а за кошти Печерської районної державної адміністрації полагодили систему газопостачання гуртожитку. За допомогою Ноusе оf Еurоре облаштували дві комп'ютерні аудиторії. Власними силами відремонтували кілька навчальних аудиторій і майстерень. Також ми виграли два гранти від Українського культурного фонду і придбали обладнання та художні матеріали для поновлення роботи кафедри монументального та станкового живопису. За благодійної ініціативи ректора Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури Олександра Цугорки і директора аукціонного дому Gоldеns Михайла Василенка провели виставку-аукціон "Від НАОМА для Академії Бойчука", де вдалося зібрати понад 300 тисяч гривень на відбудову. Нині студенти не мають достатньо навчально-виробничих майстерень, але ми прагнемо відбудувати зруйнований корпус як сучасний інноваційний простір із виставковими залами, артхабом, майстернями та зонами для творчих колаборацій і резиденцій. Маємо ідею створити відкритий інклюзивний центр, доступний для всіх, а також для реабілітації військових через арттерапію. Академія отримала визнання й допомогу від міжнародної спільноти. У вересні нас офіційно приєднали до мережі мистецьких закладів світу ЕLІА та платформи UАх, що представляє понад 300 тисяч студентів із понад 285 університетів мистецтв у 52 країнах. Ця ініціатива спрямована на підтримку українських студентів із мистецьких закладів вищої освіти, які постраждали від війни. До річниці ракетного прильоту в галереї академії у квітні відкриється виставка "Тіло/Крихкість". Ця виставка рефлексія на події, що відбуваються не лише в нашому закладі, а загалом в Україні та світі, через живопис, графіку, артоб'єкти та перформанси на завалах. Куратором виставки є викладач Мирослав Вайда художник сучасного мистецтва, який працює в різних медіа і має досвід кураторства міжнародних проєктів.

Коли Галина Баранкевич востаннє Читала казку У межах проєкту "Оповім ти дашто" я читала казку про війну між псом і вовком. Вона перегукується із сьогоденням, адже пес, хоч і мав меншу та слабшу армію, переміг вовка завдяки хитрості, винахідливості та мудрості. Ідея задуму належить Мишку Адамчуку, фронтмену гурту "КораЛЛі", який за походженням лемко, нині служить у війську. Головна мета проєкту популяризувати лемківські казки, озвучені відомими особистостями з лемківським корінням. Участь у ньому вже взяли Христина Соловій та Іван Леньо з Коzаk Systеm. До роботи над проєктом долучився також діалектолог. Я лемкиня у третьому поколінні, проте поки що не можу розмовляти говіркою, хоч добре її розумію. Тому одна з моїх особистих цілей навчитися спілкуватися лемківською. З цієї ж причини я організувала форум "Бесіди і співанки", де ми не лише співали лемківських пісень, а й обговорювали важливі питання. До дискусії долучилися художниця Анна Кирпан, власник телеканалу РАІ Андрій Русиняк, керівник Івано-Франківської торгово-промислової палати Андрій Левкович та інші. Нагадувала про значення Різдва 20 грудня в Івано-Франківській обласній філармонії імені Ірини Маланюк відбувся концерт "Різдвяна феєрія. Легенди святого Різдва". Це вже восьмий рік, як я організовую яскраве дійство. Щороку пишеться новий сценарій, але головна мета залишається незмінною нагадати людям, що Різдво це не лише колядки та 12 страв на столі, а передусім те, наскільки сильно ми відчуваємо Ісуса. Це щось набагато глибше й міцніше. Разом із сценаристкою ми намагаємося показати, що насправді Ісус народжується щодня і впливає на нас через різні життєві ситуації. Він спонукає до прийняття того чи того рішення, а ми робимо свій вибір залежно від нашої віри. Я закохалась у спокій Цьогоріч у концерті брав участь мій проєкт "Етноформація", співачка FІЇNКА й інші виконавці. Також я запросила до участі дітей зі своєї театральної майстерні, які зіграли п'ять сценок із життя. Об'єднувальним елементом був хор ангелів, які підказували, як діяти в тих чи тих ситуаціях. Саме так народжується Ісус Христос у наших вчинках і думках. Завжди кажу, що ворог добивається того, щоб ми склали руки й наділи чорні хустки. Та попри все ми продовжуємо діяти. Люди, які неодноразово бували на моїх заходах, вважають їх важливою справою. Розмовляла з глядачем За день до проведення заходу мені написала жінка з бажанням віддати квитки. Вона давно їх купила й хотіла піти на концерт. Але звістка про те, що її брата відправили на передову, вибила ґрунт із-під ніг. Ми мали довгу розмову, і врешті-решт я переконала її все ж таки піти. Сказала: "Я розумію, що вам нині складно, але від того, що ви плакатимете, легше не стане. Це не просто співи чи танці, а спільна молитва, в якій ми обов'язково згадаємо й вашого брата, попросимо про його безпеку". Але наступного дня їй повідомили, що брат зник безвісти, й вона віддала квитки. Пообіцяла цій жінці, що неодмінно триматиму її біль у серці та згадаю воїна в молитві. Збирала кошти на ЗСУ Ще за часів АТО разом із театром ми їздили грати вистави на лінію фронту. Хлопці тішилися більше, ніж ми. "Ми, військові, не змусимо місцевих людей полюбити Україну, але ви завдяки мистецтву зробите їх ближчими до нашої культури", казали вони. І я зрозуміла одне: доки культура не на часі, в Україні й далі читатимуть Пушкіна й Достоєвського, дивитимуться Чайковського. Навіть Черчилль казав: "Якщо ми економимо на культурі, то за що воюємо?" Нині беру участь у благодійних концертах і заходах, на яких збираємо гроші на ЗСУ. Розчаровувалася Мене дивує те, як нині виховують дітей. Їм дозволяють абсолютно все, через що згодом страждають і дорослі, і самі діти. Звичайно, я не кажу про всіх, але в багатьох випадках спостерігала таку тенденцію. Дітям не прищеплюють почуття вдячності до людей, які для них стараються, намагаються навчити. Часто зіштовхуюсь із ситуацією, ніби деяким дітям усі щось винні, хоча насправді це не так. Я не підтримую методів виховання, що їх застосовували в Радянському Союзі, але й сучасні підходи мене розчаровують. Закохувалася Я закохалась у спокій. Особливо після початку війни я стала цінувати його ще більше. Люди знервовані та роздратовані через нестабільність, тож сварки й непорозуміння спалахують легко. Для мене ця ситуація стала приводом для переосмислення цінностей. Доки культура не на часі, в Україні й далі читатимуть Пушкіна й Достоєвського А взагалі моя найбільша мрія здійснилася поруч коханий чоловік і наш маленький синочок. Пекла торт Два роки тому. Для мене це нетипово, адже з дитинства мені прищепили любов до випікання. Сам процес вимішування тіста чи створення маси для мене своєрідна медитація. До вагітності часто пекла два види випічки солону за рецептом із міста Жидачева, де народився мій батько, та солодку за рецептом моєї мами-лемкині, яка має власноруч списані зошити з різноманітними рецептами. Обов'язково під час випікання вмикаю фільм або серіал, який переглядала вже мільйон разів, наприклад "Друзі" чи "Секс і місто". Одного року журналісти з місцевого каналу приїжджали до мене додому, щоб зняти, як я випікаю. До речі, дуже люблю готувати "Наполеон". Тісто для нього замішую за кілька діб до випікання.

Сім улюблених книжок Марії Воротило 1. Свирид ОПАНАСОВИЧ "Історія України від діда Свирида" Автор під псевдонімом Свирид Опанасович цікаво розповідає про історичні події в Україні. Книжку наповнено яскравими ілюстраціями, чудовими картами та дотепними жартами. Після прочитання першого тому я була вражена стилем написання, який подає глибокий аналіз важливих суспільно-політичних подій зрозумілою мовою. Жваві розмови історичних постатей сповнені гумору й іронії. Учні часто запитують, де можна ознайомитися з історією України так, щоб вона була цікава, захоп­лива та правдива. Відповідаю впевнено: "До ваших послуг три томи діда Свирида". 2. Джоан РОЛІНҐ серія книжок про Гаррі Поттера Завдяки цим книгам я почала читати. Що три-чотири роки перечитую всі сім частин і завжди знаходжу для себе щось нове. По-перше, це посібник для вчителів. Відкриваєш і починаєш аналізувати, до кого з персонажів хотів би бути подібний. Ти обираєш, яким бути добрим, сварливим, дивним чи злим. По-друге, це про нашу війну, особливо останні частини. Уявляєш, як сидиш у цьому замку: навколо темрява, ти не знаєш, чи залишилися в тебе союзники, чи хтось лише надів маску; щодня переживаєш за рідних і близьких, навколо виринають незрозумілі політичні рішення, а новини вибивають ґрунт із-під ніг. І ось це молоде покоління разом з учителями стають проти зла, яке несеться на них звідусіль. Тут саме про це про боротьбу. Здається, що ти нічого не можеш змінити, від тебе нічого не залежить і це точка повної безнадії. Розумієш, що будуть втрати, які приносять біль і розпач. Але якщо нічого не робити, то буде ще гірше. Ці витоки й допомагають триматися, гріють усередині та штовхають рухатися далі. 3. Тамара ГОРІХА ЗЕРНЯ "Доця" Ця книжка є свідченням подій 2014 року. Коли розпочалася війна, сьогоднішнім старшокласникам було по 56 років. Наше завдання передати їм ці спогади. Фільми та книги стають важливими інструментами. Ми повинні це усвідомити, щоб потім не прийшли загарбники й не почали накидати свою версію подій. Як бачимо, вони вміють це робити. Молоде покоління, яке вирішуватиме долю нашої країни, повинно мати міцний ­фундамент переконань. А його надають такі книжки. 4. Лоуренс ЛЕВІ "Планета Ріхаr" Моя неймовірна подорож зі Стівом Джобсом у створення історії розваг" Не надто захоплююся автобіографічними книгами, але ця історія про успіх, про те, як вірити у свої вчинки, боротися з викликами й досягати свого. Автор розкриває й питання командної роботи, яка грає важливу роль у реалізації ідеї. Можна сказати, Лоуренс Леві втілив мою філософію життя: краще спробувати та шкодувати, що не вийшло, ніж нічого не робити та шкодувати, що не спробував. 5. Вільям ШИРЕР "Злет і падіння Третього Райху. Історія нацистської Німеччини" 2014 року мені виповнилося 16. Я не могла зрозуміти, чому почалася війна, а також людей, які свято вірили в поширену сусідами пропаганду. Багато хто мені казав, що саме так діяла нацистська держава. Декілька років тому мені потрапила в руки саме ця книга. Текст написав журналіст, озброївшись величезною кількістю історичних документів. У ньому розповідається, як формується диктатор, яку команду добирає та які інструменти використовує. Після проведення паралелей багато що стане зрозумілим і в новітній історії, особливо з точки зору людей, які живуть концепцією війни. Цю книжку раджу і своїм учням. 6. Богдан ЛОГВИНЕНКО, Оксана КУЗЕМА, Наталія ПОНЕДІЛОК, Софія АНЖЕЛЮК, Дарія ТІТАРОВА "Ukrаїnеr. Країна зсередини" Завдяки цій книжці я змогла прищепити любов до історії своїм учням через подорожі, речі та людей. Авторські ілюстрації розповідають про найцікавіші історико-географічні локації. Читачі дізнаються про кожну з областей, відкривають для себе їхніх жителів і ремесла, вивчають архітектурні пам'ятки та промислові об'єкти. 7. Журнал "Локальна історія" Там неймовірне все від текстів до художнього оформлення. Команда виконує велику роботу. Їхні статті це історичний екскурс нашими територіями та подіями. Коли мені потрібно оновити знання чи отримати інформацію про нову локацію, відкриваю журнал і починаю читати. Міцна база як для тих, хто мало цікавиться історією, правознавством чи суспільними науками, так і для людей, які здобули вищу освіту в цих галузях.