Gazeta.ua

На відміну від Аlyоshа, Олена Тополя ніколи не писала російською Недавно вийшло відео на вашу пісню "Каштан". Який її основний меседж? &еnsр;Це українськомовна версія моєї пісні 2012 року. Ідея її переробити виникла ще під час Революції гідності. Сьогодні вона звучить через рок, біль і надію. Це пісня про мрію, яка не зникає навіть під звуками сирен. Це молитва про Україну. Ваш перший серйозний успіх це перемога на міжнародному конкурсі "Ялта 2006". Чим запам'ятався Крим? &еnsр;Тоді було неймовірно спекотно. Я сильно згоріла й рятувала шкіру сметаною. Не знала, що робити, а треба було виступати. У цьому конкурсі брали участь представники з 14 чи 17 країн. Було страшно, бо відчувала велику відповідальність, до того ж співала свою пісню. А ще в мене була хорео­графічна постановка, і я боялася, що не впораюся. А мені лише 20. Коли почула, що заслужила перше місце, відчула: це серйозна перемога. На жаль, розділила першість із хлопцем з Росії. Однак не відчувалося, що Крим не український. У мене й нині так. Коли відчули себе по-справжньому дорослою? &еnsр;Для мене дорослість це мудрість, коли до тебе приходять за порадою. Проте я ще люблю побути дитиною ­побешкетувати, пострибати, побігати. Як співачка дорослішаю щодня, отримуючи новий досвід. Навіть свої старі пісні нині зовсім по-іншому відчуваю. Багато текстів з'являється миттєво. Я не вмію писати спеціально. Записую потік думок, а згодом починаю їх переосмислювати. Іноді такі пісні по-новому відкриваються за кілька років. Чому відбулася трансформація з Аlyоshа до Олени Тополі? &еnsр;Це планувалося давно, ще з початком війни 2014 року. Через сценічне ім'я дехто вважав мене російською співачкою. По-перше, хочу підкреслити, що я в Росії ніколи концертів не давала. Так, колись мене запрошували на декілька подій, де я не співала. По-друге, в паспорті я Олена Тополя і мені вже не треба ніяких шор. Я вибрала свій шлях співаю рок і повертаюся сама до себе. До речі, суттєва відмінність не тільки в зміні сценічного імені, але й у тому, що Олена Тополя ніколи не писала російською. Не відчувалося, що Крим не український Як познайомилися з чоловіком Тарасом Тополею? &еnsр;Перше поверхове знайомство відбулося у продюсерському центрі Саtарult Мusіс, із яким підписала контракт 2009 року. Потім ми запрошували Тараса знятись у кліпі, але він приїхав наприкінці знімання. А вже після мого повернення з Євробачення попросив виступити на дні заснування селища Славсько (до 2023 року Славське. Країна). У Карпатах ми роззнайомилися, я придивилася до Тараса. Наші світосприйняття перепліталися. Зрозуміла, що не хотілось би втратити такого друга. Тарас пішов добровольцем у територіальну оборону. Як сприйняли це рішення? &еnsр;Я його підтримала, тому що на його місці зробила б так само. Та оскільки в нас малі діти, треба було швидко реагувати. Хоча я не хотіла залишати країну. Думала, може, ми на Заході України перечекаємо й потім повернемося додому. Але, щоб уберегти дітей від війни, ви поїхали у США до рідних? &еnsр;Ми поїхали у Штати, бо саме там живе мама Тараса. Це єдина причина. Ми були там рік і вісім місяців. Спочатку два тижні були на Заході України, де нас прийняла наша няня, потім іще тиждень у Варшаві, доки робили тести на коронавірус. А 13 березня полетіли в Америку. Який був період у США? &еnsр;Складний. Було важко жити не вдома, не з Тарасом, не в рідній країні. Було відчуття, ніби ти в комп'ютерній грі, яка зависла. Наче й життя триває, діти навчаються у школі, ти займаєшся з ними, допомагаєш виконувати завдання з української і американської шкіл, маєш благодійні виступи, щоб заробити щось для ЗСУ, але насправді все, немов у вакуумі, як у чорній дірі. Плюс ти відкриваєш новини і зриває дах. Здається, всередині мене все згоріло, ніби була ­величезна пожежа. Через стреси я почала стрімко втрачати вагу, хоч їла торти й іншу калорійну їжу. Коли повернулася з Америки, важила 41 кілограм. Потім мала відродитися заново, як у фізичному плані, так і в душевному. Це відродження починається з голови, коли психологічно себе підтягуєш, потім серце дозволяє, каже: "Все, можна дихати нормально". А тоді тіло починає реагувати й набирати вагу. Тепер я важу 53, але хочу більше м'язів. Обов'язково займаюся з тренером, враховуючи, що в моєму животі встановлено спеціальну сітку. Під час третьої вагітності сильно розійшлися прямі м'язи живота, був стовідсотковий діастаз. Сітку поставили торік, коли на УЗД сказали, що внутрішні органи прикриває лише шкіра. Вирішила, що піду на цю операцію. Після неї залишився великий шрам, тому що я лише півтора місяця носила корсет, а далі повернулася до свого активного життя танцювала, стрибала. Коли приїхала з Америки, важила сорок один кілограм Ви самі впоралися з вигорянням чи зверталися до фахівців? &еnsр;Сама. Адже неможливо навіть ні з ким поговорити про те, що відчуваєш. У мене були спроби, але зазвичай людина проходить це тільки наодинці з собою, і в кожного цей шлях різний. Щодо волонтерської діяльності. Які труднощі були? Що відкрили для себе? &еnsр;На жаль, волонтерська діяльність почалася не з самого початку повномасштабного вторгнення. Хоча я давала благодійні концерти ще з 2014-го. Але серйозні збори почалися, коли я з дітьми вже була в Америці. Брала участь у турах, де українські артисти збирали великі зали, виставляли лоти на благодійні аукціони. Зі свого боку могла поїхати на виступи, але надовго не залишала дітей із бабусею. Також організовувала з подружками концерти у Філадельфії, де ми збирали кошти на прилади нічного бачення. Українці, які вже давно живуть у США, суттєво допомагали. Ми неймовірна нація, об'єднана, сильна. Люди інших національностей, які на початку великої війни виходили на протести, відправляли на підтримку України великі кошти, нині трохи втомилися. Я це розумію, бо війна триває не в їхніх країнах. До того ж вони стежать за новинами й бачать, що ті, хто мають відреагувати максимально чітко й резонансно, обирають іншу сторону, і це велика печаль для нас. Яке було ваше повернення в Україну? Як діти реагують на сигнали повітряної тривоги, чи не бояться? &еnsр;Готувала їх до цього. У США ми ставили аудіо й мали декілька репетицій, щоб вони одразу орієнтувалися на звук і могли максимально швидко зібратися. Марійка найперша хапає подушечку, вдягається, взувається і вже може бігти в укриття. Навіть коли вибухи десь недалеко, а таке часто, діти орієнтуються на нашу з Тарасом поведінку. Вони чекали повернення додому. В Америці постійно спостерігали два моїх перманентних стани маму, яка або плаче, або взагалі ніяка. А вдома я усміхаюся. Навіть більше коли повернулася в Україну, через певний час зловила себе на тому, що сміюся. Помітили якісь зміни в суспільстві після повернення? &еnsр;Передусім зміни щодо мови. Коли я вийшла в наш парк, помітила багато людей, які переїхали зі сходу країни. Вони нас упізнають, підходять і намагаються розмовляти українською. Я кажу: "Нічого, разом усе здолаємо". 2014-го я починала із себе. Для мене це важливо, адже несу велику відповідальність як українка, людина, артистка. Упродовж усієї історії України люди йшли на смерть за свою націю, мову, право відстоювати своє. Мені соромно, що вже в дорослому віці деякі імена чула вперше. На жаль. Ти народився на цій землі, то поважай її, природу, яка тобі так багато дає просто так, своїх героїв, завдяки яким ти живий, поважай інших і особистий простір. Як пережили розлуку з чоловіком тривалістю рік і вісім місяців? І як долаєте критичні моменти в подружньому житті? &еnsр;Як і всі інші через любов і прийняття. Є бажання бути разом, є почуття. Серце не підкорюється розуму, воно кричить голосніше. Серце це голос правди в тобі, який неможливо з чимось переплутати. Так, пережити тривалу розлуку складно навіть фізично, але є інтернет. Як розділяєте сімейні обов'язки? &еnsр;У нас немає якогось розподілу обов'язків, і ніколи не було. Іноді мені було простіше щось самій зробити, ніж просити й бачити, що все залишається на місці. Нині на деякі речі стало все одно. Коли комусь це впаде в очі, то хай бере й робить. Тобі треба візьми й помий посуд, тобі треба помий підлогу, тобі треба поскладай, тобі треба піди й купи продукти. Так само щодо себе мені треба, я пішла і зробила. Тільки коли ми хворіємо або ж не встигаємо, можемо попросити одне одного про щось. І це нормально. Як виховуєте дітей? &еnsр;Величезне значення має максимальний прояв батьківської любові, піклування й підтримки. У цьому ніколи не обманеш дитину. Дитина завжди відчуває щирість і все, що транслюють батьки, навіть коли вони мовчать. На цьому в нас будується спілкування. Звісно, іноді діти дослухаються до нас із Тарасом, деколи ні. Але вони найкращі у світі. Марія дівчинка з характером. Проте я вмію боротися з її вибриками. Кажу: "Хоч би що ти зараз робила, хоч катайся по підлозі, я все одно тебе люблю". І вона це знає, підходить і говорить: "Мамо, вибач. Я не буду так поводитися". Це все досвід, якого не було спочатку, особливо з Ромою, первістком. Він моє кохане дитятко, на ньому вчилася бути мамою. Було складно, адже це новий світ. Маєш піклуватися про дитину попри сильну фізичну та психологічну втому. Малюк забирає всю материнську увагу, і це важко, коли не можеш займатися улюбленою справою. А крім того, що ти постійно з немовлям, треба встигати поприбирати, приготувати, попрати, попрасувати, погуляти з дитиною і себе не забути. Та хай там як, материнство це величезне щастя. Воно будується на любові, й коли жінка це розуміє, то їй стає легше, вона перестає втрачати сили, а навпаки заряджається. Чи вірите в дива? &еnsр;Можу назвати дивом багато речей і ситуацій. Якось написала текст пісні "Одной ночи мало". Попросила Бориса Кукобу за нагоди подумати над музикою. І ось він написав музику, пісня вийшла пристрасна, в циганському стилі. Коли записували демо-версію, у студію прийшла Наталка Могилевська. Каже: "Я хочу цю пісню. Дайте мені її. Продайте". Погодилася, тільки сказала, що маю її закінчити. Хотіла зробити куплет циганською. Щоб розібратися з вимовою, звернулася до матері музиканта Василя Котлярова Наталі. Вона не лише циганка, але й філологиня. Домовилися про зустріч у ресторані "Сатурн" нині "Прага". Прийшла з подружкою, а Наталя з чоловіком літнього віку, представила його Пітером. Ми поспілкувалися, я дізналася, як правильно читати куплет. Раптом мені захотілося заспівати. З 15 років моєю улюбленою піснею була Whаt lоvе саn bе гурту Кіngdоm Соmе. Саме її і виконала. Повертаюся за столик і бачу, що Пітер свариться з Наталею. Мовляв, це вона попросила мене цю пісню заспівати. Наталя ж не може зрозуміти, чому він на неї напав. Тоді Пітер дивиться на мене й каже: "Я цю пісню написав". Ну, думаю, чолов'яга з глузду з'їхав. А він обурений, аж почервонів, каже: "Не віриш мені? Зараз доведу". Попросив свого водія привезти документи на авторські права, де написано: гурт Кіngdоm Соmе, текст "Whаt lоvе саn bе", автор Пітер Чекалюк, текст продано 15 квітня 1977 року, і підписи. Уся робота над неймовірними піснями, на жаль, не дала результатів Потім ми з Пітером, який виявився американцем українського походження, записали цілий альбом А Wоrld Оutsіdе Yоur Dооr, який вийшов у США 2010 року під псевдонімом Аlyоshа. Тоді ж в Україні я підписала контракт із Саtарult Мusіс, і вони лагідно натиснули, щоб я пішла на відбір Євробачення, хоч не планувала це робити. По-перше, це було зарано для мене. По-друге, участь у Євробаченні перебила мою присутність у США. Альбом вийшов без промо-­виступів, і вся робота над неймовірними піснями, на жаль, не дала результатів. Після повернення з Євробачення всі мої плани зруйнувалися, довелося працювати у форматі попси за тогочасними потребами аудиторії. Нині, коли маю досвід роботи з різними продюсерами, вирішила, що час робити те, що хочу. Я повернулася до себе справжньої. У мене є купа прекрасних англомовних і українських пісень у рок-стилі. Хочу їх реалізовувати. Як вдається тримати баланс між музичною кар'єрою, материнством і особистим життям? &еnsр;Не можна давати собі розслабитися. Я хочу бути впевненою, хочу собі подобатися. Для цього маю працювати над собою, розвиватися, бути розумною. Треба робити щось, щоб перевершувати себе вчорашню. Хочу показати дітям, що потрібно йти до своєї мети. Адже життя без цілей це зупинка. Звісно, буде постійно кудись кидати то вгору, то вниз. Треба це усвідомлювати й розуміти: такий графік життя. Тому маємо з гордістю виходити з будь-якої ситуації. Хоч які перешкоди трапилися на шляху, стереотипи не повинні нами керувати. У кожного є власний досвід, почуття й розуміння. Не варто жити чужими думками. Виявляйте себе, не бійтеся бути інакшими це чудово бути не таким, як усі. Немає жодних стандартів. Усесвіт величезний, багатогранний, прекрасний і сповнений загадок. Не сприймайте його лише через призму того, що вам накинули.