Gazeta.ua

Коли трапляється нагода, втішаюся тим, що шукаю стежку, кудою б хотів пройти на той світ. Перебираю ті стежки, й мені гарно, бо знаю, що коли до діла дійде, то навряд чи зможу вибирати. Там уже кудою скажуть, тудою й підеш. Недавно знов трапилась така нагода. Чогось вони з роками почастішали. І ця стежка одразу з'явилася переді мною, бо я її найбільше з усіх люблю. Треба, щоб було літо, теплий вечір, а мені років 10. І я несу трилітровий алюмініє­вий бідончик молока здавати на молочарню. Треба вийти з двору, перейти вигін з шовковицею по ліву руку, потім повз кладовище, де вже темно, бо воно густо заросло. А далі городами, де вузесенька стежечка, схована під картопляним бадиллям, виведе тебе через Костянтишин двір на шлях. Перейдеш його і знов у вузеньку вуличку, вздовж городу Колі Кузі. А за городом вже й ферма. Там тітки-доярки сидять під коровами, а старий Грицько Журавель зважує молоко. Він вредний. Каже, що в моєму бідончику недолито 7 чи 8 грамів. Баба розказувала, що когось із родичів того Журавля на нашій вулиці колись шаблями зарубали махновці. Жаль, думаю, що не оцього. Стою, плачу. Хтось із доярок кличе мене й доливає в бідончик оті 78 крапель, не ховаючись, просто на очах вредного Журавля. А він байдуже записує моє молоко в книжечку. Тепер можна нести мого бідончика на молочарню, до Надьки, старшої сестри моєї однокласниці Шурки. Надька мені таємно подобається, хоч і старша. Вона найпривітніша з усіх дівчат, які в мене в житті були. Досі гірко на душі, як згадаю, що вона вийшла заміж за того, хто їй, як мені здавалося, зовсім не личив. А надворі вже зовсім ніч. Бідончик порожній. І можна повертатися додому. Тільки на цей раз не треба. Бо я вже там.