Gazeta.ua

Недавно бачив солдата у вагоні метро. Глянути було на що. Високий, може, більш як двометровий, десь літ 30, лице обвітрене. Добре скроєний, уніформа сидить на ньому до ладу. Тільки дещо в ньому було не так. А саме загальмованість рухів, наче він тяжко випивший. Ми всі у вагоні так і подумали. Солдат стояв спиною до дверей і час од часу нахилявся та стискав праву ногу нижче коліна. За його зросту це незручно. Отож він поволі сів на підлогу, спершись плечима об двері. Звісив стрижену голову й тримав себе за ногу. Так притискають пробоїну в днищі човна. Кілька дівчат спурхнуло з місць, щоб він міг сісти по-людськи. Ні, показав рукою: не треба. Очей притому не розплющив, але ж якось бачив тих дівчат. Це наводило на думку, що, можливо, тут винен не алкоголь, а якийсь сильний знеболювальний препарат. Думаю, у вагоні не тільки мені сподобалася ця версія. Хоч би як там, солдат, здається, заснув на підлозі біля дверей, і весь вагон думав-гадав, куди той хлопець їде й чи не проспить зупинку свого призначення. Нам це було важливо з причин, глибших і загальніших, аніж оця дорожня пригода. І нам було печально. Бо ні ми не могли його врятувати, ні він нас. І тут за кілька секунд до наступної зупинки, де є перехід на іншу лінію метро, солдат підвів голову й розплющив очі. Рвучко встав і легко закинув на плече лямку здоровенної камуфляжної сумки, де, мабуть, умістилась би будь-яка з тих дівчат, що поступалися йому місцем. Він упевнено вийшов з вагона, припадаючи на праву ногу. Цей вихід був вартий аплодисментів. Вагон видихнув полегшено, бо в тому всьому немов читалось якесь провіщення, добрий знак, якого всі втомилися ждати. Знак, що все в нас буде добре бо той солдат зумів устати й рушити далі.

Колись давно на наш куток на канікули приїжджала до своєї тітки одна дівчина. Імені не називатиму, воно відоме, бо це історія з тих часів, коли дівчачі імена ще не повторялися й, коли про когось казали Людка чи Марія, всі знали, хто це, і ніхто не думав, що такі імена є ще в когось у світі. Уявіть: природна білявка з карими очима, вся така золотисто-смаглява. Тітка її доярка, і коли та дів­чина взувала кирзові чоботи й короткий чорний халат і йшла на ферму, то було щось королівське. Заговорити з нею здавалось неймовірним. Якось я їхав на велосипеді повз їхній двір і зупинився нібито перевірити, чи накачане колесо. Вона підійшла ззаду й сказала на вухо, щоб я передав привіт моєму однокласникові, що жив на тому кутку, куди я їхав. Сказала і легенько підштовхнула велосипед. Привіт тоді означав дуже багато. А вони двоє дуже личили одне одному. І якось після отого привіту, хоч про нього ніхто не знав, окрім нас трьох, усі повірили, що між цими двома вже все було. Він мовчав, але ж і не казав, що ні. Хлопців з нашого кутка це так заїло, що вони задумали набити фізіономію тому моєму однокласнику. Зібрались душ 10 наших, і я з ними, та з їхнього кутка душ 10. Це літо між сьомим і восьмим класом, усе серйозно. Вели довгі переговори в темряві над ставком, але так і не побились. Тепер з тих двох десятків нас зосталося двоє я і той однокласник. Він не ходить ногами, і я інколи навідую його. Якось говорили про неї. Виявилось, у них нічого не було. Він її один раз провів увечері з клубу додому і всю дорогу мовчав. А бач, нам тоді нічого не сказав, хоч діло могло дійти до грандіозного мордобою. Якийсь він на неї й досі сердитий. Каже, що вона нехороша, бо п'ять разів заміж ходила. І я почуваюся ніби винним. Так наче дарма йому колись од неї привіт передав.

Люблю згадувати, як у сімдесятих роках, коли в нас не було телевізора, я вечорами ходив дивитися серіал про Штірліца аж до ставка. Та хата й досі там стоїть, тільки давно порожня. А тоді в ній збирались на Штірліца тітка Лисовета, її сестра Галька, баба Любка й баба Мелашка. Я приходив із собакою Каштаном, який тоді любив вареники з вишнями. Отже, це було літо. Каштан спав коло порога, поки ми дивились кіно. Баби сприймали все специфічно. Їм було байдуже до пригод псевдоштурмбанфюрера. Зате якась третьорядна деталь могла дуже пожвавити їхній ентузіазм. Скажімо, десь на задньому плані на берлінській вулиці на секунду з'являлася якась дитина. Й баби починали: "А чиє воно, теє дитя? Що воно там робить? Мо, загубилося? А дома й не знають!" Вони були мені трохи смішні, я ставився до них із дорослою поблажливістю. А тепер і сам став схожий на тих бабів. Мабуть, це ознака віку коли тобі робиться важливим третьорядне, а не головне. От часто чую по радіо одну таку рекламу, де є діалог чоловіка і жінки. Він їй каже, що в нього переклинило суглоб абощо. А вона йому од тої біди одразу рекомендує якусь мазь чи щось таке. Який суглоб, яка мазь не запам'ятовується, одразу забуваю. Зате мене заворожують їхні голоси. Там чуєш явний драматичний контраст. З їхніх голосів зрозуміло, що він за неї добряче старший. У нього колишній баритон, вже надірваний. А в неї веселе, задерикувате й насмішкувате базарне контральто. І явно в неї є хтось на стороні. Ну, це їхнє діло. Так трапляється. Зате при цьому вона добра й щедра душа, здатна порятувати й зробити щасливим усякого, хто їй зустрінеться. Оте її контральто якимось дивним чином свідчить, що в неї багато зустрінутих, але немає покинутих. І мені од того гарно, хоч і трохи меланхолійно.

В нинішні дні, тривожні й непевні, гостро відчуваєш свою самотність і покинутість у світі, й ніхто тобі не скаже, що буде завтра. Та й про те, що насправді є сьогодні, теж не скаже. Ні, звісно, говорять усього багато, інколи розумного й правильного, але завжди взаємозаперечного. І ти втомлюєшся від цих ненадійних істин, інтерпретацій і передбачень. І в якийсь момент хочеться просто озирнутись чи не видно десь якогось знака, якоїсь прикмети, без слів і пояснень, як тихий і повільний політ чаплі над очеретами. Словом, чогось такого, на що могла б опертися втомлена душа. Ти не можеш цього попросити бо воно ніяк не називається, просто приходить само й нізвідки. Але ти одразу впізнаєш його, коли воно прийде. Кілька днів тому на Подолі, на Контрактовій площі, коло метро, я пив каву "на винос" і курив. Од Дніпра чувся вологий весняний вітер. Недалечко стояли солдат і дівчина. Її я бачив не дуже, бо стояла упівоберта до мене. Невелика, чорнява. А от солдата розгледів добре. Молодий, веселий, рум'яний, тілистий, упевнений, хазяйновитий, такий собі гриб-боровичок у чистенькому пікселі, що сидів на ньому як влитий. Я прислухався, про що він говорить. А говорив він про прання можливо, якраз оцієї уніформи, в яку був тепер одягнений. Йшлося про ручне прання у трьох водах. Він розказував про це гордо й простодушно-захоплено, немов про найважливішу й найцікавішу річ на світі. А дівчина так само захоплено дивилась на нього й слухала. Від них обох віяло весною й чистою свіжістю армійської уніформи, випраної вручну, простим старовинним способом, у трьох водах. Минуло вже кілька днів, а я, коли душа втомлюється, все згадую того солдата й ту дівчину наче вони й досі там стоять.

Ось випав сніг, ударили морози, й зима нагадала про те, що вона по-особливому зближує тебе з навколишнім світом. Здавалось би, що зимою світ стає незатишним і мало придатним для існування. Але, з другого боку, ти гостріше його відчуваєш. Внесеш до хати дров, затопиш у грубці, стане тепло, й стіни твого дому ясно окреслюють межу між тобою й усім тим, що зосталось надворі. А все те, що живе надворі, теж відчуває цю межу й тулиться ближче. Он воно, просто за вікном сороки зазирають у шибку, на відстані простягнутої руки сидять снігурі або й дрозди-чикотні, які в теплу пору тримаються подалі од людей. А вночі буває, що лисиці або зайці приходять аж до порога з дальніх полів, де гуляють вітри й завірюхи. Та є й ще одне дивовижне й таємниче зимове зближення. Озираючись назад, бачу, що більшість прожитих мною зим можна назвати дівчачими іменами. Інколи імена траплялись рідкісні й екзотичні, а не раз бували й надто поширені й повторювані, одначе вони теж здавались екзотичними й неповторними, як і дівчата, що їх мали. Так ось, саме із зимовими дівчатами у мене щось починалося, а то й продовжувалося частіше, аніж за будь-якої іншої пори року. Можливо, це від того, що зимою живі істоти найгостріше відчувають потребу сховатися одне в одному від холодного й незатишного світу. А зимою сам шлях до схованки довший і складніший, аніж будь-коли. Ось сьогодні все почалося. І це чудо. А завтра відчуття початку чуда не минає. І отак ще багато днів. Через те виникає ілюзія, що й далі все воно триватиме так, як хочеться, неспішно, повільно і довго. Але ні, не триватиме. Або якщо й триватиме, то вже на відстані, як оці дрозди-чикотні, яких не стане видно, коли почнеться весна.

Я вчився в тому самому інституті, що тепер уже університет, про який зараз багато й скандально пишуть шакали в соцмережах. І нехай оцей мій спогад назвуть як завгодно мені байдуже. Поміж себе ми називали наш ВНЗ теат­ральним факультетом при кафедрі марксизму-ленінізму. Перебільшення невелике, десь так воно й було. Ту кафедру очолював колоритний чоловік із грізними сірими очима, схожий на капітана піратського корабля. Він колишній льотчик-винищувач, потім став художником, як сам казав малював голих баб і носив на базар. І от прийшов сюди. Ми його любили й боялися. Він викладав істмат історичний матеріалізм. Наприкінці другого курсу іспит. Заходимо втрьох: я, мій приятель-режисер і дівчина з акторського. В аудиторії три столи, один із них майже перед столом екзаменатора. Там і сіла дівчина. Ми з приятелем зубрили всю ніч, а вона просто сховала за пояс пачку шпаргалок. А як їх тепер дістати? Дівчина була дуже гарна, а стала ще краща од того стресу. Викладач дивився на неї своїми сірими очима. Усміхнувся. Узяв зі свого столу здоровенний букет півоній і поставив на її стіл. Мовляв, діставай свої шпаргалки, я тебе не бачу. Він не дав їй осквернити уста жодним терміном осоружного істмату, просто поставив п'ятірку й відпустив. Ми ж із приятелем одержали по четвірці. Зараз це назвали б сексизмом абощо. Але це було красиво. Тижнів через два та дівчина загинула на кінозйомках перекинулася машина. Пізніше загинув і той викладач. Заступився за даму серця, один проти чотирьох зеків-утікачів, і нарвався на ножі. Я вже старий, і в голові часом все складається дивним чином. Мені, наприклад, іноді здається, що і ту дівчину, і того викладача істмату вбили шакали з інтернету.

Коли трапляється нагода, втішаюся тим, що шукаю стежку, кудою б хотів пройти на той світ. Перебираю ті стежки, й мені гарно, бо знаю, що коли до діла дійде, то навряд чи зможу вибирати. Там уже кудою скажуть, тудою й підеш. Недавно знов трапилась така нагода. Чогось вони з роками почастішали. І ця стежка одразу з'явилася переді мною, бо я її найбільше з усіх люблю. Треба, щоб було літо, теплий вечір, а мені років 10. І я несу трилітровий алюмініє­вий бідончик молока здавати на молочарню. Треба вийти з двору, перейти вигін з шовковицею по ліву руку, потім повз кладовище, де вже темно, бо воно густо заросло. А далі городами, де вузесенька стежечка, схована під картопляним бадиллям, виведе тебе через Костянтишин двір на шлях. Перейдеш його і знов у вузеньку вуличку, вздовж городу Колі Кузі. А за городом вже й ферма. Там тітки-доярки сидять під коровами, а старий Грицько Журавель зважує молоко. Він вредний. Каже, що в моєму бідончику недолито 7 чи 8 грамів. Баба розказувала, що когось із родичів того Журавля на нашій вулиці колись шаблями зарубали махновці. Жаль, думаю, що не оцього. Стою, плачу. Хтось із доярок кличе мене й доливає в бідончик оті 78 крапель, не ховаючись, просто на очах вредного Журавля. А він байдуже записує моє молоко в книжечку. Тепер можна нести мого бідончика на молочарню, до Надьки, старшої сестри моєї однокласниці Шурки. Надька мені таємно подобається, хоч і старша. Вона найпривітніша з усіх дівчат, які в мене в житті були. Досі гірко на душі, як згадаю, що вона вийшла заміж за того, хто їй, як мені здавалося, зовсім не личив. А надворі вже зовсім ніч. Бідончик порожній. І можна повертатися додому. Тільки на цей раз не треба. Бо я вже там.

Я в тому дивному віці, коли який-небудь нічим не видатний предмет із твого минулого раптом спливає на поверхню пам'яті й здається тобі дуже важливим. І ось ти починаєш його шукати, бо знаєш, що десь він є, от тільки де? За якимись хитрими закономірностями він тоне в завалах інших предметів, якісь із них, може, стануть важливими завтра й десь сховаються так само, як оцей. Нащо він тобі? Може, просто хочеш пережити ще раз щось, пов'язане з тим предметом, а це може бути стара сорочка, складаний ніж або книжка. А в цьому випадку, що тепер, це журнал "Вітчизна" кінця 1970-х. Хто пам'ятає, він був товстий. Я засунув його за пояс і пішов пасти череду. То був, мабуть, кінець серпня. Весь день сіялась дрібна мряка не дощ, а таке наче туман, відчутний на дотик. Корови ліниво паслися, а я читав. Що там було не згадаю. До кінця дня журнал просочився вологою і став удвічі товщим. Пізніше він висох, але не повернувся до попереднього об'єму, так і зостався удвічі товщим. Від нього пахло дощем і старим папером. Десь він є у мене й досі. Нащо хочу його побачити? Може, щоб знов відчути наївну надію сімдесятих, коли намагався вичитати в тому, та й не тільки в тому, журналі, те, чого там не було, але воно здавалося схованим десь близько, і так відчувалося не тільки того мокрого дня, а цілими роками, й не тільки мені, й усі ті роки були підсвічені тією таємною, тихою й невисловленою надією. І тепер, якби перечитав той журнал, знов би згадав, якою та надія була. Бо ті, що потім, вже не були такими. А може, просто хочеться знову пережити той день, а в ньому пів сотні мокрих лінивих корів і зелене бурякове поле аж до самих Божків, а між тим полем і коровами смуга бур'яну, червоні стебла жаб'ячої шовковиці, високої й густої.

День закінчувався якось безславно й беззмістовно, й пора було повертатися додому. Я йшов до метро і вже майже втратив надію на якусь пригоду або хоч на який-небудь знак, що виправдав би мене. Бо коли проживаєш день отак, мигцем і наспіх, то почуваєш вину перед ним. І пригода таки трапилася вже коли й перестав сподіватися. Зайшов на Подолі у вестибюль метро, перед турнікетами, шукав по кишенях проїзну картку. Людей у цей час тут небагато. І тут збоку щось підійшло. Зупинилось і мовчало собі. Так, наче його там і нема. Дивлюсь а то чоловічок, літ сорок, куртка мішкувата, на кілька розмірів більша, ніж треба. В руці поліетиленова торба, порожня на вигляд. Не алкаш, але якийсь чудний, з круглими печальними очима. Він стояв і мовчки дивився. Я спитав, чого йому. Чоловічок відповів рівним тихим голосом: &еnsр;На метро. До мами хочу. Він дуже шепелявив, і на слух виходило: "До мами хосю". Так, ніби йшлося про японські острови Кюсю чи Хонсю, що їх омивають води Тихого океану десь далеко звідси, там, де живе мама цього чоловічка, бо вона, може, японка. А може, й наша. Кругленька така, сидить на березі моря, обмахує сльози японським віялом. Жде свого неприкаяного сина, який загубився отут на Подолі. Я завжди готовий купитися на отакі власні фантазії, хоч воно насправді, може, зовсім не так, як мені фантазується. Добре, що в мене було 20 гривень. Дістав і подав йому. А сам швидко пішов через турнікет, не озираючись на той випадок, якщо чоловічок з моєю зеленою двадцяткою вирушить кудись зовсім не туди, куди казав. Бо цим би він споганив гарно задуманий фінал цього короткого грудневого дня. А то було б несправедливо, бо той фінал придумав і не я, і не той чоловічок. Воно само придумалось то хай вже так і буде.

Коли почалися листопадові холоди, одного вечора згадався мені інший давній вечір, подібний на цей. Усе, як і тоді, сходив місяць, і дорога де-не-де блищала замерзлими калюжами. Це та бічна вуличка, що вздовж річки веде до школи. Дуже рідко згадую той вечір, бо він мені тяжкий. Я тоді був у шостому чи сьомому класі, й у школі задумали для нас танцювальний вечір під наглядом учителів. Дуже хотілося туди потанцювати з дівчинкою, від якої я тоді втрачав словесний дар. Добре, а в що вдягтися? Це шістдесяті роки, треба розуміть. А до нас тоді приїхав з Дніпропетровська в гості дядько Василь. Було йому трохи за сорок, набагато молодший за мене теперішнього. Приїхав він у чорному осінньому пальті, в шляпі й при галстуку. І позичив усе те добро мені на той вечір. Сказав, що все це йому сьогодні не треба, не питиме ж він горілку з родичами при шляпі й галстуку. Одягся я. Всі сказали, що парубок хоч куди. Іду. Та вуличка довжиною десь кілометр. Дядькове пальто пахне одеколоном, шоколадом і "Біломором". І мені здається, що йду не я, а хтось чужий. Уже й дійшов, уже бачив освітлені вікна шкільного спортзалу, де й були танці. І повернув назад. Забоявся, що всі сміятимуться, як побачать мене отаким. І вона сміятиметься. Дійшов майже додому й думаю: це ж дядько образиться, а що я йому скажу? І знов пішов назад, і йшлося мені непогано, бо таки ж наближався до тієї дівчинки. А як дійшов до шкільних воріт знов у печалі повернув назад. І отак ходив туди-сюди тією вуличкою стільки, скільки вистачило б на добрячий танцювальний вечір. Аж тоді пішов додому. А чого тепер сумно? Бо я й досі такий самий тільки у справах, що вважаються серйознішими за танці. Хоча що може бути серйозніше?