Gazeta.ua

Недавно бачив солдата у вагоні метро. Глянути було на що. Високий, може, більш як двометровий, десь літ 30, лице обвітрене. Добре скроєний, уніформа сидить на ньому до ладу. Тільки дещо в ньому було не так. А саме загальмованість рухів, наче він тяжко випивший. Ми всі у вагоні так і подумали. Солдат стояв спиною до дверей і час од часу нахилявся та стискав праву ногу нижче коліна. За його зросту це незручно. Отож він поволі сів на підлогу, спершись плечима об двері. Звісив стрижену голову й тримав себе за ногу. Так притискають пробоїну в днищі човна. Кілька дівчат спурхнуло з місць, щоб він міг сісти по-людськи. Ні, показав рукою: не треба. Очей притому не розплющив, але ж якось бачив тих дівчат. Це наводило на думку, що, можливо, тут винен не алкоголь, а якийсь сильний знеболювальний препарат. Думаю, у вагоні не тільки мені сподобалася ця версія. Хоч би як там, солдат, здається, заснув на підлозі біля дверей, і весь вагон думав-гадав, куди той хлопець їде й чи не проспить зупинку свого призначення. Нам це було важливо з причин, глибших і загальніших, аніж оця дорожня пригода. І нам було печально. Бо ні ми не могли його врятувати, ні він нас. І тут за кілька секунд до наступної зупинки, де є перехід на іншу лінію метро, солдат підвів голову й розплющив очі. Рвучко встав і легко закинув на плече лямку здоровенної камуфляжної сумки, де, мабуть, умістилась би будь-яка з тих дівчат, що поступалися йому місцем. Він упевнено вийшов з вагона, припадаючи на праву ногу. Цей вихід був вартий аплодисментів. Вагон видихнув полегшено, бо в тому всьому немов читалось якесь провіщення, добрий знак, якого всі втомилися ждати. Знак, що все в нас буде добре бо той солдат зумів устати й рушити далі.