Переказ сюжету скорочено

Зворушлива словацька народна казка про добру й працьовиту дівчину Мариню, яка терпіла знущання мачухи та лінивої сестри Голени. Посеред лютої зими її посилають до лісу шукати фіалки, суниці та яблука — речі, яких у цю пору року не буває. У засніженому лісі Мариня зустрічає дванадцятьох Місяців, що по черзі змінюють пори року й допомагають їй завдяки її щирості, скромності та доброті. Це чарівна історія про справедливість, людяність і те, що добро завжди винагороджується, а жадібність і грубість рано чи пізно караються.

Повний текст

Жила собі жінка. Мала вона двох дочок: рідну дочку – Голену і нерідну – Мариню. Тяжко жилося Марині у мачухи, бо мачуха не любила її. Зрання до пізньої ночі працювала дівчинка. А мачуха та Голена нічого не робили, тільки знущалися з Марині. Мусила виконувати бідна дівчинка всі їхні примхи.

От якось, – а було це саме серед зими, – заманулося Голені фіалок.

– Іди, Мариню, принеси мені з лісу фіалок!

– Що з тобою, люба сестрице? Хіба взимку ростуть фіалки? – відповіла бідна дівчинка.

– Як ти смієш перечити Голені! Роби те, що вона наказує! – крикнула мачуха і випхнула Мариню надвір.

Гірко заплакала бідолашна дівчинка та й пішла до лісу. Довго блукала вона глибокими снігами, шукаючи фіалок. Але фіалок ніде не було.

Раптом бачить Мариня – далеко на горі вогонь горить. Зраділа дівчинка і пішла на той вогник.

Довго довелося йти Марині, поки вона зійшла на ту гору. Дивиться – там велике вогнище палає. А навколо вогнища сидять якісь люди. Троє дідів з сивими бородами, троє – трохи молодших, ще троє – середнього віку і, нарешті, троє останніх – вродливі юнаки. Це були дванадцять Місяців.

Крижаний Місяць Грудень сидів найвище, на найпочеснішому місці. Волосся і борода в нього були білі, як сніг. В руках був посох.

Мариня підійшла ближче і попросила:

– Добрі люди! Дозвольте мені погрітися біля вогню.

Крижаний Місяць кивнув головою і спитав:

– Як ти прийшла сюди, дівчинко? І чого шукаєш?

– Я шукаю фіалок, – відповіла Мариня.

– Тепер не час шукати фіалок! Скрізь сніг лежить, – сказав Грудень.

– Я й сама це знаю, – сумно відповіла Мариня. – Але моя мачуха й сестра Голена наказали мені принести лісових фіалок. А без фіалок я не смію прийти додому, бо вони покарають мене. Добрі люди, чи не зможу я десь відшукати фіалок?

І Мариня з таким благанням і з таким сумом подивилася на Крижаного Місяця, що він сказав:

– Не журись, дівчинко. Ми допоможемо тобі відшукати фіалки.

А потім звернувся до молодшого брата, віддав йому посох і сказав:

– Братіку Березню, сядь на моє місце!

Березень сів на найвище місце і махнув посохом над огнищем.

В ту ж мить огнище запалало ще яскравіше, і сніг почав танути. На гілках з’явилися бруньки, скрізь зазеленіла трава, розпустилися квіти. Настала весна… І зраділа Мариня раптом побачила, що між кущів розквітли фіалки, немов хтось розіслав блакитний килим.

– Швидше, швидше, Мариню, рви! – сказав дівчинці Березень.

Мариня швидко нарвала великий букет фіалок, подякувала дванадцяти Місяцям і пішла додому.

Дуже здивувалися Голена й мачуха, коли побачили, що Мариня принесла їм фіалок.

Але незабаром забажалося Голені та її матері суниць. Знову послали вони в ліс Мариню.

Тепер дівчинка не пішла блукати лісом, а попрямувала просто до дванадцяти Місяців. Вони привітно зустріли її.

Розказала Мариня братам про нову примху своєї мачухи та її дочки Голени.

Крижаний Місяць передав посох Прекрасному Червню, що сидів проти нього, і сказав:

– Братику Червню, сядь на моє місце!

Червень сів на найвище місце і махнув посохом над вогнем.

В ту ж мить полум’я яскраво спалахнуло, і сніг швидко розтанув. Земля вкрилася травою, а дерева – листом. Голосно защебетали пташки.

В траві з’явилися квіти. Швидко, на очах почали визрівати ягоди. Суниць було так багато, наче хтось забризкав галявинку краплинами крові.

Мариня назбирала суниць і віднесла їх мачусі та Голені.

Але Голені забажалося червоних яблук. Знову вона наказала Марині йти в ліс.

Глибокими снігами прийшла бідолашна дівчинка до братів – дванадцяти Місяців.

На цей раз Крижаний Місяць передав посох братові Вересню. Сів Вересень на найвище місце і махнув посохом понад огнем. Розтанув сніг, навколо стало по-осінньому сумно. Падало з дерев листя, і вітер гнав його по сухій, пожовклій траві. Перед Маринею стояла яблуня, на якій швидко визрівали соковиті плоди.

– Швидше труси, Мариню! – сказав дівчинці Вересень.

Струснула дерево Мариня – впало з дерева червоне яблучко, струснула вдруге – впало ще одне.

– Ну, а тепер іди додому, – сказав їй Вересень.

Дівчинка подякувала братам і швидко пішла додому.

Здивувалися Голена й мачуха, коли Мариня принесла їм яблук.

– Де ти зірвала їх? – запитали вони.

– На високій горі. Там ще багато яблук лишилося!

– То чого ж ти не принесла більше? Невже сама дорогою поїла? – сердито закричала Голена.

– Ах, люба сестрице! Я навіть і не покуштувала! Мені дозволили струсити тільки двоє.

Поїла Голена яблука. Здалися вони їй надзвичайно смачними.

– Дай-но мені шубу, мамо! Я сама піду в ліс, обтрушу всі яблука, хай хоч дозволяють, хоч не дозволяють, – сказала вона.

Одяглася тепло Голена й пішла з дому.

Довго блукала дівчина, поки, нарешті, натрапила на дванадцять Місяців. Не спитавши дозволу, підійшла до вогнища і стала гріти свої руки.

– Чого ти сюди прийшла? – суворо запитав її Крижаний Місяць.

– А тобі яке діло? – грубо відказала Голена.

Крижаний Місяць нахмурив брови і підняв посох над головою. В ту ж мить згас вогонь. Небо вкрилося хмарами. На землю почав падати лапатий сніг. Зірвався пронизливий холодний вітер. Голені стало дуже холодно. Вона відчувала, що замерзає.

А мати чекала дочку додому. Виглядала у вікно, вибігала за ворота. Та минав час, а дівчини не було.

– Чи їй так ті яблука до смаку припали, що не може одірватися, чи що? Піду сама подивлюся, де вона, – сказала мати, взяла кожушину, хустку на голову й подалася вслід за Голеною.

А кругом сніг глибокий, ніде ні стежини. Гукала вона Голену, та ніхто не обзивався. Блукала вона,блукала, а сніг усе сиплеться, а вітер віяв щораз холодніший.

Марушка вже й обід зварила, й корову попорала, а мачуха з Голеною все не вертаються.

– Де ж вони так довго забарилися? – сказала собі Марушка й сіла до прядки. Уже й веретено напряла, вже й у хаті споночіло – ані Голени, ані мачухи нема.

– Ой лишенько, чи там нічого з ними не сталося?

На небі зірки мерехтять, на землі сніг виблискує, і ніде не видно ані лялечки. Зажурилась вона й зачинила вікно, а мати з сестрою все з думки не йдуть. Рано чекала їх снідати, чекала обідати, та не дочекалась більше ні Голени, ані мачухи. Обидві замерзли в лісі.

Добрій Марушці зосталася хатка, корова й клапоть поля. З часом знайшовся й господар, і жили собі в добрі та злагоді.

The post Словацька народна казка “Дванадцять місяців” first appeared on Бабусині казочки.