Громадське радіо

Дмитро Хилюк — журналіст інформаційної агенції УНІАН з понад 20-річним досвідом роботи у медіа. На початку березня 2022 року він перебував у батьківському будинку в селі Козаровичі Вишгородського району Київської області. Село опинилося під російською окупацією. 3 березня 2022 року російські військові викрали Дмитра разом з батьком. Василя Андрійовича росіяни через кілька днів відпустили, а Дмитро залишився у неволі, де пробув три роки, п’ять місяців і 21 день. Він повернувся додому на День Незалежності України — 24 серпня 2025 року. У третьому випуску документального проєкту «Повернення» розповідаємо історіюДмитра Хилюка. Через три місяці після звільнення він повернувся до роботи, а зараз, як і раніше, долає шлях з дому в редакцію на улюбленому мотоциклі.

Життя до полону

Дмитро Хилюк прийшов в агенцію УНІАН 4 грудня 2013 року — в розпал подій Євромайдану. Попереднє його місце роботи закрилося через втрату фінансування, тому він шукав нову. Йому зателефонували з УНІАН і він пішов туди працювати. Журналіст швидко влився в колектив, бо роботи в цей період було дуже багато. Бувало й так, що Дмитро ночував на роботі.Після звільнення з полону журналіст повернувся на роботу у свою агенцію. А вже 29 серпня 2025 року вийшов його перший матеріал після полону. Це було інтерв’ю зі звільненим з полону цивільним заручником Костянтином Давиденком, з яким журналіст познайомився в лікарні, куди звільнених доставили після обміну. У звичному режимі журналіст повернувся до роботи з листопада 2025 року. На запитання про те, як він так швидко повернувся до роботи, журналіст відповів коротко: «зголоднів за спілкуванням, за роботою, за людьми, бо в полоні цього всього не було».

Як Дмитро Хилюк потрапив у полон

Дмитра Хилюка разом із батьком російські окупанти викрали на початку березня просто на вулиці в Козаровичах на Київщині, де проживала родина. Згодом стало відомо, що місцевих чоловіків, у тому числі Дмитра, росіяни утримували в будівлі одного з підприємств у сусідньому селі.Після звільнення Київщини Силами оборони України, з’ясувалось, що батька Дмитра — літнього чоловіка — окупанти відпустили. А журналіста разом з іншими в’язнями вивезли на територію Білорусі, а звідти — в Росію. Відтоді — мінімум новин та відсутність офіційно підтвердженої інформації, де саме перебував Дмитро та в якому він фізичному й ментальному здоров’ї.

Про життя в полоні

Дмитро Хилюк з собакою на руках / Фото: Громадське радіоДмитро Хилюк пробув у полоні 1271 день. Спершу його тримали у в’язниці в Новозибкові у Брянській області, а потім  перевезли до тюрми в Пакіно (Владимирська область).Журналіст розповідає: кожен полонений рахував, скільки днів він там перебуває. Фактично календар полонені тримали в голові: у них навіть не було ручки й паперу, щоб можна було щось записувати.«В Пакіно ми знайшли за плінтусом маленький шматок олівця. І на туалетному папері записували кількість ложок баланди, яку нам давали. Бо ж треба було чимось зайнятись. То ми вели таку статистику. Наприклад, сьогодні сім ложок, вчора було 10, а позавчора дев’ять. Але потім під час чергового так званого «шмону» в нас той олівець забрали. Тому ми тримали все в голові», — пригадує Дмитро.

Без новин було гірше, ніж без їжі

Новини з зовнішнього світу полонені отримували переважно від нових людей, яких підселяли в камери до тих, хто вже перебував у полоні якийсь час. Адже спілкуватися з тими, хто сидить у інших камерах, заборонено. Необов’язково, щоб нова людина потрапила в полон нещодавно: важливою була будь-яка людина з іншої камери чи іншого корпусу. В’язні сподівались на те, що ця людина розповість щось нове.Журналіст, який більшу частину життя працював на новинах, каже: без новин було гірше, ніж без їжі.«Це було навіть гірше, ніж без їжі. Дуже гнітило те, що ти не знаєш, що відбувається вдома, у твоїй хаті, в Україні. Ця невизначеність і відсутність інформації ще більше дошкуляла, ніж голод», — розповів Дмитро.

Ходили в молитовну кімнату, щоб перешіптуватися з хлопцями з інших камер

Журналіст прихопив з собою з тюрми хрестик. У в’язниці була молитовна кімната, яку в’язням пропонували відвідати по неділях або у вихідні. Власне, цей хрестик — з цієї кімнати. А втім, він у цій історії не головний.По неділях або у вихідні вертухаї (тюремні наглядачі) ходили по камерах і запитували в’язнів, хто хоче до церкви. Багато в’язнів погоджувалися, бо це якийсь час була єдина можливість поговорити з людьми з інших камер, адже, як вже зазначав Дмитро, спілкуватися з в’язнями з інших камер було заборонено. У цій молитовній кімнаті можна було перетнутися з іншими в’язнями й дізнатися щось нове.«Там був присутній вертухай, але він не стояв над душею, тому за ті п’ять хвилин хлопці встигали перешіптуватись. Але потім цю схему розкусили», — розповів звільнений з полону цивільний заручник.А щодо хрестика, то, каже журналіст, перед Великоднем у 2025 році до цієї кімнати прийшов священник і роздавав хрестики. Один з в’язнів узяв кілька штук й пороздавав іншим. Той хрестик — єдине, що Дмитро Хилюк прихопив з собою з тюрми.Читайте також: «Гідність можна зберегти навіть у нелюдських умовах», — Юрій Шаповалов про полон і життя після звільнення

«Розголос стримував їх від жорстокіших тортур»

Розголос довкола журналіста Дмитра Хилюка не припинявся за весь час його перебування в полоні. І це, на його думку, було певним запобіжником від тортур, які загрожують життю.«На моєму прикладі, мені здається, вони знали, що я журналіст і це їх стримувало від побоїв, які можуть спричинити каліцтво. Ймовірно, була якась негласна установка, що от там от є такий-то там, його сильно бити не треба, щоб не покалічити. Це моє таке відчуття», — сказав Дмитро.Він наголошує: те, що він журналіст і про нього говорять не давало йому ніяких привілеїв, «але якийсь плюс у цьому був».Чоловік зазначає: росіяни захоплювали цивільних і їм було байдуже, кого вони беруть. Те, що Дмитро журналіст, росіян, судячи з розповіді Дмитра, не сильно зацікавило.«Офіційно мене допитували ще в Новозибкові. Це було в березні-квітні 2022 року. В них це викликало інтерес, але не більше. Тобто їх набагато більше цікавлять військові, причому військові при посадах, які знають якусь інформацію. Таких вони більше били й катували», — розповів Дмитро Хилюк.Він згадує: у військових випитували різну специфічну стратегічну інформацію. А ось у протоколах його допиту більш ніж половина відповідей виглядала так: «не володіє інформацією, бо не є військовим».Він наголосив: цивільним не висували жодних звинувачень. Вони сиділи там «за компанію» з військовими — «як заручники цієї терористичної держави».

Про лист з дому, який йшов два роки

Дмитро Хилюк гладить собаку / Фото: Громадське радіоЗа весь час перебування в полоні Дмитрові дозволили написати додому одного листа. І так само лише один лист він отримав, який складався з двох — від батьків і від колег.Журналіст розповідає: лист додому відправив ще навесні 2022 року під час перебування в Новозибкові. В’язням сказали написати щось на зразок «живий-здоровий, у мене все добре». Дмитро написав так, як сказали, але не російською, а українською мовою. Він був впевнений, що цей лист не дійде до батьків.«Я думав, що це проста формальність і вони його десь викинуть. Але, на моє здивування, цей лист дійшов, і досить швидко: батьки його отримали 31 серпня того ж року. Тобто він йшов до них чотири місяці», — пригадав журналіст.А ось з листом до в’язня історія інша. Вісточку від колег та батьків він отримав лише в березні 2025 року. Там навіть була фотографія, зроблена у дворі будинку журналіста.Дмитро згадує: спочатку дуже зрадів, але коли побачив дату написання, то засумував: адже там був ще 2023 рік. Утім, Дмитра тішила думка про те, що його дім — цілий.Він розповідає: коли хтось отримував лист, то його читали всі. Адже отримати лист — це була велика рідкість.Читайте також: «Я не могла написати своє прізвище», — історія звільненої з полону Світлани Головань

Думав, що Україні не до полонених через важку ситуацію

Через відсутність інформації про події в Україні журналіст нічого не знав про обміни цивільних. З розповіді журналіста випливає, що тюремна адміністрація не розповідала нічого про обміни. Каже: люди з їхньої тюрми кудись дівалися, але ніхто не знав, чи їх відправили додому, а чи перевели в іншу в’язницю. Та й з тої в’язниці, де його тримали, мало кого міняли.Дмитро Хилюк обдумував два сценарії, які можуть бути вдома:«З одного боку я розумів, що я журналіст і для мого звільнення докладають зусиль. А з іншого боку я думав, що, можливо, ситуація в Україні настільки важка, що не до полонених. Типу, якщо йдеться про виживання країни, утримати, наприклад, Київ чи правобережжя… Думав, що полонені — то справа десята. Часом був такий відчай. Думав: «а чого нас не міняють?» Але в мене ніколи не було думок про те, що нас забули чи покинули».

«Ми сиділи в полоні й думали, чи є вдома хліб»

Дмитро розповідає: не очікував, що полонених зустрічає така велика кількість дорослих і дітей з прапорами.Повернувшись після обміну, чоловік побачив, що життя в Україні не таке, яким його він собі змальовував у російській в’язниці.«Я думав, що тил більше живе війною, а виявилось, що це не так. Я думав, що економічна ситуація в країні, зокрема — в Києві, набагато гірша. Ми сиділи в полоні й думали: «а чи є вдома хліб? І по чому той хліб і чи є газ, чи є чим домівки обігріти?», — ділиться спогадами колишній цивільний полонений.Багато змін сталося й у його журналістському житті. Зокрема, більшість колег Дмитра тепер працюють віддалено, тож приміщення агенції — майже безлюдне. Сам Дмитро віддалено працювати не любить. Каже: вдома неробоча атмосфера. «Дім є дім, а робота — це робота».А ще, констатує Дмитро Хилюк, порівняно з періодом до повномасштабного вторгнення влада стала дуже закритою. Зокрема, посадовці часто зустрічаються з журналістами у форматі оff thе rесоrd (не під запис), а половину зі сказаного там не можна публікувати. Дмитро пригадує: раніше після будь-якої резонансної події з брифінгами виходили всі правоохоронні структури, а паралельно різні громадські організації влаштовували акції. А зараз єдиним відкритим майданчиком залишаються відкриті судові засідання.Читайте також: Як змусити РФ звільнити цивільних заручників?

«Суспільство стало дуже розколотим і знервованим»

Після повернення Дмитро зауважив: за час, поки він перебував у полоні, Суспільство стало дуже розколотим і знервованим. Чоловік констатував: суспільство розкололось на тих, хто воював і не воював, на тих, хто за російську мову й продовжує нею говорити і на тих, хто проти російської, на тих, хто продовжує ходити до російської церкви й на тих, хто її «на дух не переносить».«Це якесь озлоблення всіх проти всіх. Це дуже страшна штука, але знову ж таки, мені здається, це ознака будь-якої війни. І наша війна з Росією не виняток», — додає Дмитро.

«Відновитись після такої історії неможливо»

Говорячи про те, чи відновився журналіст після полону, він сказав: відновитись після такої історії неможливо. Чоловік розповідає: спершу на адреналіні, на ейфорії після повернення вважав, що все нормально. Але потім почали з’являтися проблеми зі здоров’ям. «І ти розумієш, що той полон таки серйозно дався взнаки», — розповів Дмитро Хилюк.Він зауважує: відновлення після полону залежить від багатьох чинників.«До полону всі люди мали різний стан здоров’я. Є люди різного віку. Але Одна справа, коли тобі 20 років, а друга, коли 60. Там все залежить, як ти сприймаєш світ, твій світогляд загалом. Як ти дивишся на світ і на те, що з тобою сталося. Психологічно тут у кожного своя історія індивідуальна, а фізіологічно по здоров’ю, то, я думаю, здорові люди звідти не приходять, навіть якщо тобі і 20 років, і 50», — наголосив чоловік.Водночас він додав: спілкування та робота допомогли у відновленні. Але зазначив: для звикання до нормального життя потрібно щонайменше пів року. І в цей період важливо не навантажувати людину обов’язками — наприклад, не вимагати, щоб вона щодня приходила на роботу.Читайте також: Чому банки змушують родичів полонених сплачувати за них кредити та що з цим робити?

«Цивільні після полону є матеріально в гіршому стані, ніж військові»

Говорячи про те, як держава допомагає цивільним після звільнення з російського полону, Дмитро зауважив: матеріальне забезпечення звільнених з полону військових та цивільних значно відрізняється.«Матеріально цивільні є набагато в гіршому стані після повернення, ніж військові. Тому що військовим платили зарплату, платили бойові виплати тим, хто потрапив у полон за весь час перебування в полоні. І це досить непогані суми, які допоможуть їм і полікуватися, і відновитися, і навіть купити за потреби житло. З цивільними все значно сумніше. У нас виплати набагато скромніші. Це 100 000 грн за факт полону, і по 100 000 грн за кожен рік перебування в полоні», — розповів чоловік.Він додав:«Ми були в однакових умовах, ми сиділи в тих самих місцях. Нас так само мучили й били. Я дякую за те, що є, бо і воно добре. Але просто є така нерівність в цьому плані. Були в полоні в однакових умовах, а цивільний виходить як другий сорт в цьому плані».Утім, є ще можливості отримувати допомогу від благодійників, але тут, як зауважує Дмитро, кому як пощастить.Також держава фактично не допомагає звільненим з полону цивільним у лікуванні, каже журналіст. Він розповів, що після звільнення цивільних доставляють у Київську обласну лікарню, де проводять формальний огляд: зокрема, перевіряють на важкі інфекції (СНІД, туберкульоз, гепатит). Але далі лікування відбувається без якихось пільг чи привілеїв.Журналіст пригадав випадок: у одного зі звільнених через чотири тижні після виписки з лікарні знайшли онкологію. І він лікувався власним коштом.Велика проблема є і з лікуванням зубів. Журналіст наголосив: всі, хто виходить з полону, мають проблеми з зубами. «Здорових зубів не має ніхто», — констатував Дмитро.Йому з лікуванням допоміг роботодавець. І воно було недешевим.«Але ж є люди безробітні. Є люди, роботодавці яких не можуть стільки заплатити, бо це дуже дорого. Знову-таки, треба самому за свої гроші лікуватись і ті самі зуби робити та інше», — наголосив Дмитро.

«Багато людей не знають, що росіяни беруть цивільних у полон»

Дмитро Хилюк каже: потрібно говорити про цивільних заручників, оскільки досі є люди, які не знають, що цивільних беруть у полон. Та й навіть не всі військові знають про те, що цивільних навіть обмінюють.Журналіст розповів про випадок, який стався з ним минулої зими. Коли в маршрутку зайшла група оповіщення ТЦК для перевірки документів, то Дмитро показав їм «Резерв », де було вказано, що у нього відстрочка у зв’язку з полоном. І військовий запитав: «А що, цивільних теж міняють?»«І це був військовий, який трохи дотичний до цієї теми. А ще у мене був випадок у Києві на мотосервісі. Коли я сказав, що був у полоні, працівники питали, за що мене затримали. Коли я сказав, що ні за що, вони почали запитувати, чи багато є полонених серед цивільних. Я кажу: їх тисячі. Тобто люди навіть в Україні, в Києві не знають, що в полоні є цивільні», — сказав журналіст.А людям за кордоном взагалі в голову не вкладається, як то людину можуть затримати просто так і нічого їй не інкримінувати.Журналіст наголошує: коли цивільних беруть у полон, то на лояльність до окупанта їх не перевіряють. Просто хапають людей, бо вони з України. Дмитро пригадує: з ним у полоні був чоловік, який мав російський паспорт. Але також мав український.Тому він наголосив: про цивільних полонених потрібно говорити, щоб люди в Україні, і особливо в Європі знали, що Росія — це абсолютне зло.«Російська пропаганда така, що європейці починають чухати потилицю. Вони думають: ну це ж Росія, вона ж велика, вона ж православна, а може то Україна спровокувала. Тому їм потрібно вбити в голову й переконати, що ні, Росія — це безумовне зло, що ми до них діла не мали, вони до нас прийшли, вони нас прийшли вбивати і вбивають донині», — наголосив журналіст.Тому він за можливості долучається до акцій за звільнення цивільних полонених.

Дав свідчення й планує написати книжку

Дмитро Хилюк планує написати книжку про період свого перебування в полоні. Він розповідає: вже почав писати.Він каже: багато що забувається. Але є люди, які вийшли пізніше, тому з їхньою допомогою можна буде відтворити ці події.«Багато що дійсно забувається, але є хлопці, які повернулися з полону пізніше за мене. Тобто вони щось пам’ятають, я щось пам’ятаю і таким чином воно не забудеться. Просто це треба фіксувати все одно на письмі, бо життя йде, з’являються нові враження, події і це все відсувається вдалину», — констатував журналіст.Він також повідомив, що після звільнення з полону дав свідчення правоохоронцям про знущання росіян з українців у полоні.Проєкт впроваджується за підтримки Федерального уряду НімеччиниЗапис «Ми сиділи й думали, чи є вдома хліб», — журналіст Дмитро Хилюк про перебування в російському полоні спершу з'явиться на Громадське радіо.