Електрички то показник людського горя. Така от дивна рефлексія. Тут не почуєш розмов про щось хороше. Та й радісних людей не побачиш. Всі за***ані - розчаровані - сумні. Список можна продовжувати безконечно. Часом можна зустріти депресивних або апатичних. Я якраз до пасижирів з останнього пункту.
В електричці ти відчуєш всю огиду до цього світу і людей. Якби великі гуманісти колись проїхалися в ранковій електричці Київ - Ніжин, не було б в історії такого явища, як гуманізм. Тут ти ненавидиш всіх, і всі ненавидять тебе. До чорта етичність і позитив. Тобі зле? Зроби зле ближньому своєму.
В електричці продається всьо. От взагалі всьо. Від водички до якихось шнурів, таблеток, мила і мазі від всього. Мені мотузку й мило, угу.
В електричці є всьо, крім нормальних умов. Є сморід, шум, бухі рагулі, тверезі рагулі й за***ані робочі. Віва Київ, новий Вавилон! А електричка все ще повзе десь на прогонах, знову мразотно спізнюючись. Здається, що мої легені вже заповнені цигарковим димом і запахом ″ч***рєкав, піражков з сирам, картошкай, капустай″. Здається, що я то вже видихаю.
Хочеться одночасно виблювати легені, вмерти і проплакатися. Пішло всьо нахєр.
Електрички як показник людського горя. В моєму випадку - безвиході, бо мені не підходить розклад автобусів Київ - Ніжин. Але тут можна впасти в такий депресняк, що поволі зливаєшся з усіма цими сумними людьми.
І так, я ненавижу електрички.