Як завжди, я не встигла заскочити в останній вагон шакалячого експресу, котрий нісся опісля нового «Носферату» на повних парах, але, думаю, ви й без вашого не дуже покірного кота оцінили підгнившого Мазепу і вайб голівудської кіношки золотих часів (з ним наприкінці минулого й ось цього року якось зачастили на тому боці земної кулі, і хоч мене то не надто втішає, але маєм, шо маєм).
Попри таку довгу затравку, тут вам не про фільми прийшла теревені водити, бо тематика відверто «не моє». Алееее…в Чернігові є така собі байка про пана Василя Дуніна - Борковського, і вона вельми добре вписується у ввесь цей навколовампірський двіж, а якщо виють з мого рідного болота - хто я така, аби про це не розповісти. Летс гоу до історії)
Узагалі, пан не пан, а цілком собі граф, із достоту древнього шляхетського роду, мав герб (шо на ті часи важливо), але жити своє краще життя на початку виходило так собі, бо, як кажуть чутки, під час повстання Хмельницького всю його родину вирізали і загалом далі, аж до вступу до війська, про нього відомо приблизно нічого.
Після усіх історичних перипетій (гугліть), з посади сотника наш герой перекочовує на посаду Чернігівського полковника, шо нічого собі на той час, а після отримання грамоти на володіння землею, стає одним з найбагатших на теренах сучасної України. Але узагалі, якшо загуглити це ймення, можна добряче так попливти від родоводу й кількості впливових родичів. І нє, це не кумівство, це нетворкінг)
Був визнаним меценатом, за його рахунок (список чисто перекопійований з вікіпедії, бо мені лінь): відреставровані Чернігівський Спасо -Преображенський собор, Єлецький монастир, оздоблено Воскресенський, Благовіщенський храми, відновлений П’ятницький монастир. Про подарунки храмам й іже з ними мені писати ще більш ліньки, якщо цікаво – дьдько Гугл і тітка Вікіпедія з вами. До речі, пан був власником першого цегельного заводу в Чернігові. Не знаю, нащо вам ця інформація, живіть з цим.
Після смерті цього дуже милого мужчину почали кликати чернігівським Дракулою.
«Але чому чернігівський Дракула?» - спитаєте ви. «Тому шо ***ана меншовартість» - скажу я, бо не всі історії про упирів варто називати «геолокація Дракула». Але гаразд, доходимо до найцікавішого.
*вмикає моторошну музичку на фоні*
Кажуть, шо після пишної церемонії поховання, йому, як і личить подібній персоні, поставили красівий портрет і бронзову плиту з епітафією за всьо хороше у Єлецькому монастирі. Але пан обозний, як не личить подібній персоні, вирішив, що потойбічне життя це надто нудно, і внадився опісля заходу сонця робити тусу в одному зі своїх маєтків. Говорять, щоночі через міст на Стрижні неслася на всіх примарних кінських силах чорна (а яка ще) карета, котра супроводжувалася всілякими пекельними звуками, чим лякала містян до гикавки. Хоча біс його знає, що може привидітися поночі, нема чого шастати в комендантську. Коротше кажучи, тусу очевидно не зацінили, поставили нуль з десяти на гугл мапсі й тут версії розходяться - одні кажуть, що вдова покійного відверто задовбалася й запросила архієпископа Іоанна Максимовича, інші – що місцеві скинулися дзвінкою монетою й покликали цього ж таки Максимовича нечисть прогнати, відновити справедливість і відправити пана Василя на той світ остаточно. Результат, зрештою, один: за переказами архієпископ підсуєтився і організував хресний хід (люблю християн, у них на всяку напасть один вихід: війна – хресний хід, чума – хресний хід, привиди чи упирі – хресний хід). Загалом, ввесь цей веселий, і головне – дуже православний двіж перекрив дорогу кареті на Червоному мосту, владика помахав хрестом, міст упав, Борковський разом із каретою і всякою демонічною компашкою скупалися в Стрижні й зникли. Наступного дня вирішили відкрити склеп пана Василя (після смерті тусіть не дають, спати не дають, люди в ті часи були неприємні) – і шо ви думаєте – лежить собі, гарненький, рожевощокий, нарядний, навіть з трубкою в зубах, тому громада порішила, що «катюзі по заслузі» або упиряку на гілляку…ой, це не те. Коротше, кілок в серце, та й по всьому. Осиковий, звісно. Кажуть, що опісля того трапилася гроза і Десна вийшла з берегів.
А він просто хотів тусити…
Висновок з історії один - колись люди вміли дуже креативно пояснювати, чого міст, на який виділили бютжетні кошти, раптом впав у Стрижень)))

Безвихідь це коли тебе навіть в армію не візьмуть, бо ти ВЛК не пройдеш

- Мені не обов'язково йти на першу пару, вона не по моєму профілю. Можливо, я її проїблую
- Сходи
- Не хочууу
- Сходи, бо в'ю не закину
- Чому ти проводишся, як мій тато? Хочаааа...ти всього на чотири роки молодший
- Піздєц, могла про то не казати?

13:40
Я саме дочитала книжку, слухаю, як спить людина поруч. ″Так, мам, це перевірена людина, давно його знаю″ - сказала я вчора. Я збрехала. Ну а ще збрехала про те, що вже прийшла додому, і що ми пили шен пуер в чайній. Коли я це писала, саме ходила босоніж в снігу на терасі. Сніг м'який, коли його багато. А деякі штуки мамам знати не варто. Насправді, ми знайомі п'ять днів і побачилися вперше вчора. І знаю я про нього, певне, багато історій і нічого конкретно важливого. Принаймні, я досі пам'ятаю його ім'я. Це достатньо незле, виходячи з усього.
13:47
До речі, зараз 13:46, просто я не хочу виправляти вже написане. А ще я не люблю говорити про те, що насправді думаю. Тобто, я можу висловити якесь судження. Або розповісти історію. Натомість можу іноді про це писати. Ще мені болить ліва рука, і я намагаюся зрозуміти, чому так. І ще я думаю, що якщо піду на вакансію помічника прес-офіцера, то в якусь мить опинюся в бою зовсім не для того, щоб робити світлини. Система бачить функцію, а не людину. Не хочу бути функцією. І не хочу підписувати контракт на п'ять років.
13:50
Зловила кругле парне. Не люблю парні числа. Вони вселяють тривогу. Натомість дуже люблю такі ранки. Мені подобається проводити з кимось день і прокидатися разом. Або слухати, як спить людина поряд. Це завжди заспокоює. Не знаю, чи має занепокоювати той факт, що мені однаково, хто це буде. Хоча я б не спала в одному ліжку з людиною, яка мені не подобається. Певне, це і є відповідь.
13:53
Я не люблю бути самотою. Це і в оточенні людей є. Але бути постійно самій - щось, що зводить з розуму. Коли відчутна чиясь присутність, я не відчуваю тривожності. Якщо людина мені ок, звісно. Я думаю, що завтра знову почнеться тиждень самоти і тривожності. Іноді в такі моменти хочеться не жити. Не померти, просто не жити. Лишитися на купу часу в саме такому комфортному стані. Стопнути життя і натиснути ″продовжити″ аж коли буду певна, що вивезу. Зараз я в цьому не певна від слова взагалі.
13:58
Мені подобається поєднання чисел. І попри те, що я не люблю матьоху, я взагалі люблю числа. Головне, аби вони не всі були парні. Підозрюю, що в мене все ж є легкий окр. Моя подруга колись говорила, що ра*** ковтки, коли п'є. Нещодавно зрозуміла, що роблю так само. А ще кроки. Намагаюся зловити паліндромні числа на годиннику. Якщо загадати бажання, доки час не зміниться, значить, все буде добре. Я загадую бажання дуже швидко.
14:02
Треба вставати. Людина, що спить поруч - один з найкращих військових журналістів. Я думаю, чи буду я хвилюватися, коли ми розійдемося по своїх справах.

День, який починається з розуміння, що за місяць тобі двадцять, вітру й дощу в ***льничок і водія тролейбуса, який з доброго раночку вирішив наволати саме на тебе, бо приват нині не працює, а готівка ″десятка по дві гривні″ пана нервує. Зрештою, не так і погано бути сонною, бо сил в такому стані: посміхатися і злагоджувати конфлікт, а не слати неврівноваженого мудака до чортової матері.
Хоча коли сонце хоч троха показується з-за дощових хмаровиськ, в навушничках грає відносно позитивний фонк,і на тому осонні можна трошки досипати, доки тролейбус везе дупцю з точки А в точку Б.
Колись я навчуся писати всякі позитивні практики вдячності щоранку, вести розклад в Гугл - календарі й вставати на роботу, як всі нормальні люди, але поки можна підставляти носа рідкісним листопадовим промінчикам, і думати лише про те, що б такого купити на сніданок.
В принципі, конкретно зараз я настільки овоч, що мене мало цікавить щось високе і складне. Просто навчатися. Просто їсти. Просто спати. Просто шукати роботу і періодично сидіти перед компом, щоб заробити грошів. Іноді вилазити гуляти. Іноді плакати. Повторювати щодня. Іноді намагатися в описовий жанр.
Об'єктивно, наявність сонця в небі робить сенси, і, можливо, вдома варто лише поїсти, схопити ноут і побігти десь гуляти чи сидіти в коворкінгу з великими вікнами. Організм вимагає вітаміну Д навіть більше, ніж мозок грошей. Дві константи, на який тримається моя кукуха: сонце й гроші. Могли б бути ще й антидепресанти, але я цьому дуже опираюся. Ніхто й не наполягає, в принципі.
Коротше, доброго ранку, світ.

Можливо, варто поїхати в Карпати, га

Електрички то показник людського горя. Така от дивна рефлексія. Тут не почуєш розмов про щось хороше. Та й радісних людей не побачиш. Всі за***ані - розчаровані - сумні. Список можна продовжувати безконечно. Часом можна зустріти депресивних або апатичних. Я якраз до пасижирів з останнього пункту.
В електричці ти відчуєш всю огиду до цього світу і людей. Якби великі гуманісти колись проїхалися в ранковій електричці Київ - Ніжин, не було б в історії такого явища, як гуманізм. Тут ти ненавидиш всіх, і всі ненавидять тебе. До чорта етичність і позитив. Тобі зле? Зроби зле ближньому своєму.
В електричці продається всьо. От взагалі всьо. Від водички до якихось шнурів, таблеток, мила і мазі від всього. Мені мотузку й мило, угу.
В електричці є всьо, крім нормальних умов. Є сморід, шум, бухі рагулі, тверезі рагулі й за***ані робочі. Віва Київ, новий Вавилон! А електричка все ще повзе десь на прогонах, знову мразотно спізнюючись. Здається, що мої легені вже заповнені цигарковим димом і запахом ″ч***рєкав, піражков з сирам, картошкай, капустай″. Здається, що я то вже видихаю.
Хочеться одночасно виблювати легені, вмерти і проплакатися. Пішло всьо нахєр.
Електрички як показник людського горя. В моєму випадку - безвиході, бо мені не підходить розклад автобусів Київ - Ніжин. Але тут можна впасти в такий депресняк, що поволі зливаєшся з усіма цими сумними людьми.
І так, я ненавижу електрички.

Мандрівка в Тустань.
Мабуть, один з найкращих спогадів цього вересня. Можливо, якось напишу детальніше ( або ніт)