Безвихідь це коли тебе навіть в армію не візьмуть, бо ти ВЛК не пройдеш

- Мені не обов'язково йти на першу пару, вона не по моєму профілю. Можливо, я її проїблую
- Сходи
- Не хочууу
- Сходи, бо в'ю не закину
- Чому ти проводишся, як мій тато? Хочаааа...ти всього на чотири роки молодший
- Піздєц, могла про то не казати?

13:40
Я саме дочитала книжку, слухаю, як спить людина поруч. ″Так, мам, це перевірена людина, давно його знаю″ - сказала я вчора. Я збрехала. Ну а ще збрехала про те, що вже прийшла додому, і що ми пили шен пуер в чайній. Коли я це писала, саме ходила босоніж в снігу на терасі. Сніг м'який, коли його багато. А деякі штуки мамам знати не варто. Насправді, ми знайомі п'ять днів і побачилися вперше вчора. І знаю я про нього, певне, багато історій і нічого конкретно важливого. Принаймні, я досі пам'ятаю його ім'я. Це достатньо незле, виходячи з усього.
13:47
До речі, зараз 13:46, просто я не хочу виправляти вже написане. А ще я не люблю говорити про те, що насправді думаю. Тобто, я можу висловити якесь судження. Або розповісти історію. Натомість можу іноді про це писати. Ще мені болить ліва рука, і я намагаюся зрозуміти, чому так. І ще я думаю, що якщо піду на вакансію помічника прес-офіцера, то в якусь мить опинюся в бою зовсім не для того, щоб робити світлини. Система бачить функцію, а не людину. Не хочу бути функцією. І не хочу підписувати контракт на п'ять років.
13:50
Зловила кругле парне. Не люблю парні числа. Вони вселяють тривогу. Натомість дуже люблю такі ранки. Мені подобається проводити з кимось день і прокидатися разом. Або слухати, як спить людина поряд. Це завжди заспокоює. Не знаю, чи має занепокоювати той факт, що мені однаково, хто це буде. Хоча я б не спала в одному ліжку з людиною, яка мені не подобається. Певне, це і є відповідь.
13:53
Я не люблю бути самотою. Це і в оточенні людей є. Але бути постійно самій - щось, що зводить з розуму. Коли відчутна чиясь присутність, я не відчуваю тривожності. Якщо людина мені ок, звісно. Я думаю, що завтра знову почнеться тиждень самоти і тривожності. Іноді в такі моменти хочеться не жити. Не померти, просто не жити. Лишитися на купу часу в саме такому комфортному стані. Стопнути життя і натиснути ″продовжити″ аж коли буду певна, що вивезу. Зараз я в цьому не певна від слова взагалі.
13:58
Мені подобається поєднання чисел. І попри те, що я не люблю матьоху, я взагалі люблю числа. Головне, аби вони не всі були парні. Підозрюю, що в мене все ж є легкий окр. Моя подруга колись говорила, що ра*** ковтки, коли п'є. Нещодавно зрозуміла, що роблю так само. А ще кроки. Намагаюся зловити паліндромні числа на годиннику. Якщо загадати бажання, доки час не зміниться, значить, все буде добре. Я загадую бажання дуже швидко.
14:02
Треба вставати. Людина, що спить поруч - один з найкращих військових журналістів. Я думаю, чи буду я хвилюватися, коли ми розійдемося по своїх справах.

День, який починається з розуміння, що за місяць тобі двадцять, вітру й дощу в ***льничок і водія тролейбуса, який з доброго раночку вирішив наволати саме на тебе, бо приват нині не працює, а готівка ″десятка по дві гривні″ пана нервує. Зрештою, не так і погано бути сонною, бо сил в такому стані: посміхатися і злагоджувати конфлікт, а не слати неврівноваженого мудака до чортової матері.
Хоча коли сонце хоч троха показується з-за дощових хмаровиськ, в навушничках грає відносно позитивний фонк,і на тому осонні можна трошки досипати, доки тролейбус везе дупцю з точки А в точку Б.
Колись я навчуся писати всякі позитивні практики вдячності щоранку, вести розклад в Гугл - календарі й вставати на роботу, як всі нормальні люди, але поки можна підставляти носа рідкісним листопадовим промінчикам, і думати лише про те, що б такого купити на сніданок.
В принципі, конкретно зараз я настільки овоч, що мене мало цікавить щось високе і складне. Просто навчатися. Просто їсти. Просто спати. Просто шукати роботу і періодично сидіти перед компом, щоб заробити грошів. Іноді вилазити гуляти. Іноді плакати. Повторювати щодня. Іноді намагатися в описовий жанр.
Об'єктивно, наявність сонця в небі робить сенси, і, можливо, вдома варто лише поїсти, схопити ноут і побігти десь гуляти чи сидіти в коворкінгу з великими вікнами. Організм вимагає вітаміну Д навіть більше, ніж мозок грошей. Дві константи, на який тримається моя кукуха: сонце й гроші. Могли б бути ще й антидепресанти, але я цьому дуже опираюся. Ніхто й не наполягає, в принципі.
Коротше, доброго ранку, світ.

Можливо, варто поїхати в Карпати, га

Електрички то показник людського горя. Така от дивна рефлексія. Тут не почуєш розмов про щось хороше. Та й радісних людей не побачиш. Всі за***ані - розчаровані - сумні. Список можна продовжувати безконечно. Часом можна зустріти депресивних або апатичних. Я якраз до пасижирів з останнього пункту.
В електричці ти відчуєш всю огиду до цього світу і людей. Якби великі гуманісти колись проїхалися в ранковій електричці Київ - Ніжин, не було б в історії такого явища, як гуманізм. Тут ти ненавидиш всіх, і всі ненавидять тебе. До чорта етичність і позитив. Тобі зле? Зроби зле ближньому своєму.
В електричці продається всьо. От взагалі всьо. Від водички до якихось шнурів, таблеток, мила і мазі від всього. Мені мотузку й мило, угу.
В електричці є всьо, крім нормальних умов. Є сморід, шум, бухі рагулі, тверезі рагулі й за***ані робочі. Віва Київ, новий Вавилон! А електричка все ще повзе десь на прогонах, знову мразотно спізнюючись. Здається, що мої легені вже заповнені цигарковим димом і запахом ″ч***рєкав, піражков з сирам, картошкай, капустай″. Здається, що я то вже видихаю.
Хочеться одночасно виблювати легені, вмерти і проплакатися. Пішло всьо нахєр.
Електрички як показник людського горя. В моєму випадку - безвиході, бо мені не підходить розклад автобусів Київ - Ніжин. Але тут можна впасти в такий депресняк, що поволі зливаєшся з усіма цими сумними людьми.
І так, я ненавижу електрички.

Мандрівка в Тустань.
Мабуть, один з найкращих спогадів цього вересня. Можливо, якось напишу детальніше ( або ніт)

Тиць небесного

Мабуть, тут буде троха про подорожі, троха про творчість, троха біс його зна про що. До речі, тут можна нецензурно лаятися? Сподіваюся, що так, бо в наш бентежний час без того трішки тяженько.
Схоже, що ця соц мережа для таких котиків з лапками, як я, бо критчна нездатність згадати про існування прогнозу погоди вже завела мене в самісіньку грозу на Гимбу. До речі, відчуття незабутні, мені навіть жити захотілося. Щиро раджу (ніт).