чомусь у класичній літературі проглядається тенденція, що найчастіше ті, хто писали про таємниці й містику, самі ставали жертвами загадкових смертей/зникнень. деякі справи так і залишаються не розгаданими донині, тож ми можемо вкотре їх розглянути у пошуках істини.

ми звикли до позиціонування в суспільстві наукової фантастики як маскулінного жанру, що зачасту пишеться чоловіками для чоловіків. але як часто ми говоримо про те, що його основоположницею є жінка? перед едґаром алланом по та жулем вернем була вона.

лувр — чи не найвеличніший музей світу — має у своїй колекції 460 000 експонатів і лише 663 з них належить жінкам. знадобилось століття, щоб там з’явилась перша мисткиня. тож хто та, що кинула виклик світу “чоловічого” мистецтва і відкрила ті двері, які для жінок були закриті?

“що, якби холодна війна не закінчилась так, як вона закінчилась? якби натомість почалась третя світова? і якби в ній люди використали комп’ютерний інтелект?” певне, саме ці питання задав собі гарлан еллісон, перед тим як писати своє оповідання “я не маю рота, але мушу кричати”.

заперечувати вплив грецької мітології на світову культуру даремно, але найголовніша її проблема - вона була записана чоловіками, які оповідали досвіди жінок зі свого боку. тож певної мірою давньогрецька культура доклалась і до формування стереотипних архетипів жінок.

в масовій культурі, не лише в літературі, дарк або інші види академій зустрічаються доволі часто. щоб зрозуміти різницю між ними і загалом цей тренд розберемось як він взагалі з'явився.