«Усім несхожим Доням…»

Цей вірш не про те, що мама й донька повинні завжди розуміти одна одну.

Він про те, що можна не розуміти, не погоджуватися, бути абсолютно різними — і все одно залишатися рідними.

І, мабуть, найцінніше тут — моє бажання не зламати доньчину несхожість, а навчитися жити поруч із нею.

Це вірш про любов, яка поступово переходить від бажання бути зрозумілою до здатності приймати.

Бо найскладніше в любові до дитини — не навчити її бути схожою на тебе, а дозволити їй бути собою.

Мама дає доньці коріння.
Але не має права обирати за неї, куди рости.

Це про любов, у якій є не лише близькість, а й свобода.
Не лише турбота, а й повага до окремої особистості.

І, мабуть, саме в цьому для мене полягає дорослішання материнства.

Я не перестала бути мамою.
Я просто перестала вважати, що краще за доньку знаю, ким їй бути.

І це не про те, що я люблю її менше.
Це про те, що я вчуся любити її інакше.

Такою, якою вона є.
Не схожою на мене.
Але ″своєю″.
"Все так не буде", але спочатку розберімося, чому так є. Якщо вам близькі роздуми про себе та стосунки, запрошую до мого Telegram-каналу «Сенси зцілення»
t.me/sensy_ztsilennya.