«Маскарад» — п’ятий роман циклу про відьом із серії «Дискосвіт» Террі Пратчетта.
Невгамовні Бабуня Дощевіск і Тітуня Оґґ знову вирушають відкривати для себе нові горизонти — цього разу оперу. Звісно ж, відьми потрапляють у гущу подій: Анк-Морпоркську оперу саме тероризує таємничий привид у масці. І хоч раніше його появу вважали добрим знаком, тепер, коли повсякчас трапляються нещасні випадки й убивства, а оперний колектив зазнав суттєвих втрат, хтось мусить з’ясувати, що ж це діється.
Однак справжня мета відьминого зацікавлення мистецтвом — Аґнес Нітт (вона ж Пердіта Х), чудова дівчина з видатною фігурою та винятковим голосом, яка має всі шанси долучитися до відьомської справи, але натомість поїхала підкорювати велике місто і зовсім не хоче, щоб хтось накреслив її долю замість неї. Правда, не схоже, що Бабуня з Тітунею особливо цим переймаються.
щось я не готовий вигадувати унікальні враження до кожної з 41 книг, тож просто скажу, що вся серія про Дискосвіт це унікально чудові книги, від яких неможливо відірватися, тож люблю, ціную і надихаюся.
Книга на сайті видавництва: «Маскарад» – Террi Пратчетт
Тим, кому не потрібні інші, потрібні ті, кому можна показувати, що тобі не потрібні інші.
Тітуня Оґґ зазвичай лягала спати рано. Врешті-решт вона ж була немолодою пані. Подеколи вона лягала зовсім рано — вдосвіта.
Єдиною хоч скількись відомою співачкою Ланкру була Тітуня Оґґ, чиє ставлення до пісень було суто балістичним: просто цілишся голосом у кінець куплету — і гатиш без перепочинку.
Зробити треба було стільки всього, що вона не знаходила в собі наснаги взятися бодай за щось одне.
Я пройшов вогонь, воду і мідні труби, — вів своєї Черпак. — І сам став тим, ким я став… «Самогоном, чи що», — подумав Сальцелла
«Точно саме того штибу власник, — подумав він. — Сам себе зробив і пишається цим виробничим шедевром. Плутає прямоту і чесність із банальною нечемністю. Долар ставлю: він думає, що може зрозуміти характер людини, потиснувши їй руку і зазирнувши глибоко в очі»
Чого ж ти своїм іменем не підписалася, га? На книжках ставлять ім’я того, хто їх пише, щоб усі розуміли, хто винен.
А з трьома доларами ти що зробила? — Поклала в бляшанку на каміні, — відповіла Тітуня Оґґ. Бабуня схвально кивнула. Така фінансова політика була їй до смаку.
І один із них стверджує, що, якою б складною не була справа, після того, як її таки зробили, все стає набагато легшим — а отже, буде зроблено ще не раз.
Кажуть, кохання завжди знайде собі дорогу; безумовно, те саме стосується і пов’язаних із ним практичних занять
Агент відступив назад, що загалом траплялося з кожним, хто стикався зі словесним брандспойтом Тітуні.
У дверному отворі стояла молода жінка. Явно жінка, і більш ніж явно молода. Вся її зовнішність промовляла про це всіма мовами світу, а надто — шрифтом Брайля.
Я не терплю, коли відьом обводять круг пальця, Гіто. — А я не почуваюся обведеною круг пальця. І поки ти мені не сказала, шо мене обвели круг пальця, все взагалі було прекрасно, — заявила Тітуня, тим самим вказуючи на один із найважливіших соціологічних нюансів.
Дехто відкладає гроші на старість, але Тітуня віддавала перевагу накопичуванню спогадів.
Життєва філософія Тітуні зводилася до того, щоб робити те, що видається найкращим у цей момент — і робити це з найбільшою віддачею. Цей підхід ніколи її не підводив.
Схоже, вона почала розуміти один із найфундаментальніших законів фізики. Час означав гроші. Отже, гроші означали час.
Тітуня не стільки вливалася в колективи, скільки поступово туди просочувалася; вона несвідомо розвинула в собі здатність любити людей і перетворила її на містичний дар
Життєвому успіхові Генрі перешкоджало колосальне відчуття власного невігластва — дефект характеру, який трапляється у дуже й дуже небагатьох.
Вигляд у нього, як у гарнющого безмозкого бандита, — виправила Бабуня. — Шляхетський, — наполягала Тітуня. — Це одне й те саме.
Волтерове обличчя спотворила агонія нерішучості. Та, наскільки б хаотично не працювала його свідомість, їй було далеко до простецького лукавства Тітуні Оґґ. Йому протистояв розум, для якого правда була орієнтиром, але в жодному разі не кайданами.
А як щодо мене? — О, ті, хто робить гепі-енди, самі їх ніколи не мають
Що справді бісило в Тітуні Оґґ і Бабуні Дощевіск (міркувала пізніше Аґнес), то це те, як вони іноді грали дуетом, не обмінявшись ані словом. Звичайно, була й купа всього іншого — наприклад, те, що вони вважали нормальним втручання в чуже життя, якщо втручалися вони; те, що автоматично вважали чужі справи власними; те, як вони йшли по життю лише напряму; те, що в якій би ситуації вони не опинилися, одразу починали все міняти. Порівняно з усім цим уміння грати без сценарію було дрібницею — але ж воно було ось тут, перед її очима.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
The post «Маскарад» – Террi Пратчетт first appeared on gallery21.
Блог про все, що мені видалося цікавим, книжки, фільми, нотатки на полях, меми і всяке різне
