Перші дні листопада. Вона спить у порожній кімнаті, в чужому ліжку. А він думає: чуже місто, чужа кімната — як я її тут залишу? Третя по обіді. Суха осінь.
А нє, постривайте, це Жадан, це не то і не туди.
Але все одно гарне, тож куди ж без нього.
(ну, типу 10 травня, понялі, мощна римська шутєєчка)
Перші дні травня, він сидить в квартирній кімнаті, а в повідомлення падає, що на укрпошту доїхав мотлошок з аліекспрес, а це значить, що нарешті приїхала моя мала дурна втіха – мікрорадіво(ну припустимо дякую миска ріса кошкоджена мао за класну зазивающу назву, шоб оце тут додати) Bluetooth 5.0 Portable FM Radio Small Emergency Recargable Sound Box Mini Vintage Speaker Mp3 Player Support TF Card USB Drive (по ідеї лінк не афілійований, а просто шоб був, але менше з тим)
шакальна пікча мікрорадіво для привернення увагиТак, воно виглядає рівно так, як має виглядати шось з алішки, що обіцяє бути радіо, колонкою, ліхтариком, mp3-плеєром, духовним наставником і, можливо, маленьким генератором сенсу. Ну тобто дуже вишукано і модерново(ладно, мені реально нравиця).
Сумрачний мао геній обіцяє, що це артефакт богів нефрітовий стержень, створений для обраних, що імператор поки його слухав, то відразу вигравав війни, що після покупки цього чудо девайса сусід буде вітатися першим, а кіт знайде сенс життя, карма вирівняється, а я чутиму навіть як сусіди думають.
Ладно, такого там не написано.
Там написано попроще: шо шайтан машинка підтримує FM, Bluetooth, USB, TF, ліхтарик, мікрофон, є мощна атомна 18650 3.7V 1200mAh rechargeable lithium battery і бозна ще що
А мені й норм(легенький рефрен до реклами попкорну пампідап від планетки), бо треба тіки перше, рідненький FM.
Десь тут можна було б зупинитися, бо загалом і нічо. Купив собі людина мікрорадіво, потішився, поставив на кухню, кінець історії. Але я продовжу..
Але як і в будь якій надміру пафосній, але не настільки важливій історії треба зачинати здалеку..
Діло було в сорок первому році
ну от, знову не те і не туди
Коротше, в нас з Аліною є такий прикол, що в будні дні, зранку, мені випадає чудова честь готувати нам сніданок(ну, будемо відверті, нічо такого, просто бутери) і кофіфі; а Алінка відповідно на вихідних готує вже норм сніданок(не бутерброди).
І є в мене звичка обовʼязково слухати музички фоном. По стандарту це був Spotify: чи то з телефону, чи на JBL. Але якось воно мене вічно підхарювало те, що забагато рухів, щоб щось послухати, бо це ж знайди той споті, увікни колонку, підбери грайлист, почекай поки воно роздуплиться, згадай, що ти взагалі хотів слухати, і все таке. І, звичайно, обовʼязково прослухай десять реклам про “ну купи, ну купи, ну купи в нас ту срану підписку”. Типу ну, кави ще не випив, а двіженій вже вагон і малєнька тєлєжка.
А потім якось листаючи рілсіки трапилася іскра, буря, бєзуміє. На мої очі трапилося оце: позивні Українського Радіо за весь час існування власне Українського Радіо.
І тут от вже все, Віталіка унесло в спогади про літо в дитинстві, де в батьків і бабусі було прикручене оте старе, вигорівше на сонці і пожовкле від часу РАДІО, яке щось там собі фоном постійно бубоніло, транслювало засідання з ради, чи грало Раїсу Кириченко (я буду не я, якщо не скину вам цей шедевр, такшо шукайте в кінці посту)
Власне цим все і сказано, от у голові посіялося зерня: мені це треба. Я реально думав зайти на OLX, знайти саме “те” радіо, а потім вже якось перекрутити його на нормальний FM. Але, знаючи мою любов до геніальних ідей, які швидко спалахують і швидко згасають, вирішив, що хай ця ідея трохи полежить і настоїться, шоб потім не жаліти, що знову нагріб якогось мотлоху (привіт 400 вінілів, що вже трохи набридли і тепер і викинути шкода і трохи пилом припадають, бо все якось часу немає). Ну а далі було “чуєш, а ти там нічо не хочеш на алішкі замовити, бо мені того й сього трохи треба” і доля радіво була вирішена. Пішов шукати ще й його до замовлення.
Давайте зробимо вигляд, що цей блок розміщений у часопросторі між замовленням і моментом, коли радіво до мене ще їде. Просто щоб втулити сюди, чого мені не нравиться просто слухати Spotify, SoundCloud, YouTube Music і whatever else.
Дивіця.
Я не кажу, що Spotify — це щось погане.
Я не кажу, що в мене нема грибнів на підписку.
Я не кажу, що це диявольська корпорація, яка душить дрібних артистів, даючи їм три копійки за їх творчість, хоча реально є норм дослідження, що більшість артистів зі свого заробітку на Spotify навіть не відбивають вартість дозволу для публікації своїх пісень на ньому.
Тут без тупих величних поривів забастовки, що корпорація впаде, якщо я від неї відмовлюся.
Є лише якась моя загальна втома від всюдисущих алгоритмів, персоналізації, потреби в безперервному конекті до інтернету і потреби в підбиранні “а що б оце послухати” де в тебе 300 грайлистів на кожен чих, але при цьому коли їх вмикаєш, то спустя 10 пісень в тебе по колу всерівно грає все одне й те саме, бо алгоритм рішив шо ти любиш вічно слухати одне й те саме.
чисто ілюстративна нагуглена картінкаТому й аргументація – “не хочу” вже достатня аргументація і на цьому “зетс іт”.
Ладно, тут все ж ще додам, що ці всі платформи мене харять, бо:
Добре, тепер чому саме FM, а не умовна флешечка чи й просто плеєр телефону з улюбленими альбомами.. Загалом флешечка абсолютно точно б закрила ту саму потребу, але тут є 2 речі, які стали точками відмови від цього рішення.
Перша, суто практична – це треба сісти, наобирати кілька тисяч пісень, завантажити їх (відкидаємо легальну сторону питання з тим, що по нормальному їх би треба б купити, а нормально магазину музики фактично не існує), далі завантажити на носій і вмикати коли захочеця, але перед цим знову ж таки обрати “а що саме я хо послухати”(тобто див. пункт вище)
А от друга причина вона типу меланхолійно особиста, бо як і казав вище відкидає до спогадів про дитинство, а окрім того повертає в класну рутину часів навчання в універі, де мені до уні було йти десь 15-20 хвилин і в мене був прикольний ритуал з тим, що на виході з гуртожитку тицяв ще провідні вуха, вмикав собі радіо рокс і якраз спокійно і чілово шагав на пари під Iron Maiden і всякі highway to hell
Тому рідненький FM наш кандидат, голосуємо!
кінець блоку часопросторового зсуву між і до
Ну ми ж тут люди майже серйозні, тому треба на хвилинку втулити мікроісторію радіо — для солідності, научності й виправдання того, що я так довго пишу про просте радіо.
Радіо виросло з досліджень електромагнетизму у XIX столітті. У 1860-х Джеймс Клерк Максвелл математично описав електромагнітне поле і передбачив існування електромагнітних хвиль — коливань електричного й магнітного полів, які можуть поширюватися в просторі зі швидкістю світла.
У 1880-х Генріх Герц експериментально підтвердив існування цих хвиль: він створював електричний розряд в одному контурі й фіксував його вплив на інший контур без фізичного зʼєднання між ними. Це довело, що сигнал можна передавати без дротів.
Наприкінці XIX століття Гульєльмо Марконі та інші винахідники почали перетворювати це відкриття на практичну технологію бездротового звʼязку. Спочатку радіо використовували переважно для передачі телеграфних сигналів — коротких імпульсів, зокрема в морській навігації та військовому звʼязку.
Наступним етапом стала передача голосу й музики. У 1920-х роках радіомовлення почало швидко ставати масовим: радіоприймачі зʼявлялися в домівках, а ефір перетворився на новий спосіб поширення новин, музики, розмов і державних повідомлень.
Тобто радіо пройшло шлях від фізичної теорії про електромагнітні хвилі до побутової технології, яка зробила звук частиною щоденного домашнього простору.
Українське Радіо почало мовлення 16 листопада 1924 року в Харкові. Перший ефір вважають початком регулярної історії українського радіомовлення; його часто згадують через фразу “Алло! Алло! Алло! Говорить Харків!”.
На початку радіо було не розважальним фоном, а новою державною та суспільною інфраструктурою: через нього передавали новини, концерти, офіційні повідомлення, освітні й культурні програми. У 1920-х радіомовлення швидко розвивалося в багатьох країнах Європи, і Українське Радіо належить до ранніх європейських мовників.
Після відновлення незалежності України Українське Радіо поступово стало частиною системи суспільного мовлення. Сьогодні воно працює як один із каналів Суспільного.
Такшо Українське Радіо не просто “станція з FM”. Це одна з найстаріших медійних інституцій України: від перших харківських ефірів 1924 року до сучасного суспільного мовника.
кінець околонауково історичного блоку
Коли розставив всі “від” і “до”, можна повертатися в “зараз”. А зараз реально стало краще. Зараз ранковий ритуал став майже ідеальним. Прокинувсі. Повалявся, щоб трошки розтормошитися. Пішов увікнув радіо. Поставив чайничок. Поки він гріється — спокійно робиш ранкову рутину: вмився, натяг якогось одягу на себе і йдеш під музичку неспішно заварити кофіфі та зробити бутербродів. А далі неспішно снідати і грітися на сонечку немов ті коти. Дуже заземлююче і налаштовуюче на правильний ранковий лад.
Корочє, як ви могли зрозуміти, походу я не стіки хотів радіво, скіки хотілося спростити собі життя і прибрати зайве і таки ще одне хоч і маленьке тупе рішення до першої кави. Ну типу скучив не стільки за радіо, скільки за способом слухання, де не треба робить зайвих рухів, а просто тицьнув одну кнопку і десь там вже шото бубонить.
Жизнь наладилась, шерсь блищить і сяє, музичка грає.
Для спостережливих, щиро зізнаюся, що назва посту це 100% плагіат (іф ю ноу)
І звичайно ж дрібка ностальгії з того пожовклого радіво з дитинства
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуThe post Прокрутіть цю пісню по радіо first appeared on gallery21.
Фальстартуємо Перші дні листопада. Вона спить у порожній кімнаті, в чужому ліжку. А він думає: чуже місто, чужа кімната — як я її тут залишу? Третя по обіді. Суха осінь. А нє, постривайте, це Жадан, це не то і не туди. Але все одно гарне, тож куди ж без нього. […]
The post Прокрутіть цю пісню по радіо first appeared on gallery21.
Дуже кайфонув з цієї велетенської статті If you had to store something for 100 years, how would you do it?, тож щиро вважаю, що це має бути українською, отже запрошую напочитати, вам має понравиця
На північній стороні центру міста Сан-Хосе, притулившись до пологих вигинів Каліфорнійської траси 87 та річки Гуадалупе, що протікає вздовж неї, стоїть непримітна одноповерхова будівля кремового кольору з тонованими вікнами. На момент написання цієї статті вивіски повідомляють, що будинок за адресою 99 Notre Dame Avenue здається в оренду. Дві сусідні ділянки також порожні і використовуються як парковки, переважно для автомобілів, що не вміщаються на парковці муніципального суду, розташованого за кілька кварталів звідси. На протилежному боці вулиці починаються багатоквартирні будинки — скляні та стандартизовані: один блідо-червоно-кремовий, а наступний — поєднання блакитного та сріблястого кольорів, що тягнуться до неба на кілька кварталів на схід у бік мерії та на південь, аж до величної штаб-квартири Adobe Inc. Єдиним активним сусідом цієї невисокої будівлі є зал для важкої атлетики та бойових мистецтв у сусідньому складі, який нічим не нагадує про те, що тут було раніше. В іншому вона собі стоїть самотиною.
Reprint Courtesy of IBM Corporation © 2024У 1950-х роках за адресою 99 Notre Dame Avenue розміщувалася перша лабораторія IBM на Західному узбережжі. Тоді звідти відкривався вид на сливовий сад. Між 1952 і 1956 роками команда інженерів під керівництвом колишнього вчителя природничих наук у середній школі спроектувала та побудувала дисковий накопичувач IBM 350, що був частиною IBM 305 RAMAC — першої комп’ютерної системи, яка містила щось схоже на жорсткий диск.
До появи RAMAC зберігання даних та доступ до них були трудомістким процесом, що вимагав подачі стосів перфокарт у машини. Інші ранні рішення, такі як зберігання даних на магнітній стрічці, були ефективними, але повільними. Команда IBM створила обертові алюмінієві диски, які зчитувалися магнітним маніпулятором, що дозволяло отримувати дані буквально за мить. 24-дюймові диски укладалися по 50 штук у циліндр. Вони оберталися зі швидкістю близько 1200 обертів на хвилину. Навіть у 1950-х роках, коли консоль розміром з кімнату могла зберігати лише 3,75 мегабайта і важила понад тонну, ця машина могла витягувати дані за 800 мілісекунд.
Революційним елементом жорсткого диска було не те, що він зберігав дані для комп’ютерів — для цього існувало безліч інших методів — а те, що можна було зберігати дані, до яких потім можна було отримати доступ майже миттєво. Ваш накопичувач міг бути постійно підключений до вашої системи, стаючи її невід’ємною складовою, що означало колосальний зсув як у технічному, так і в концептуальному розумінні того, чим взагалі може бути комп’ютер.
RAMAC — це прабатько кожного жорсткого диска, кожного сервера, кожної реляційної бази даних, кожного хмарного сховища. 99 Notre Dame Avenue — це місце його народження. Для цифрового зберігання даних це — полігон «Трініті», центр, з якого почалося все інше.
Масивні алюмінієві диски RAMAC були вкриті шаром оксиду заліза і мали невеликі магнітні прорізи для даних, які зчитувалися під час обертання. Спочатку ці системи позиціонувалися виключно для бухгалтерів: компанія IBM виготовила та здала в оренду близько 1000 систем RAMAC 305 підприємствам, що до цього використовували перфокарткові системи. Однак уже за шість років накопичувач IBM 350 повністю застарів і був замінений новими моделями та конструкціями. Повернені пристрої один за одним відправляли на металобрухт. Прагнення створити щось меншого розміру, швидше, щільніше та дешевше витіснило їх з ринку менш ніж за десятиліття.
RAMAC actuator and disk stackCourtesy of the Computer History MuseumНаразі відомо лише про три системи RAMAC 305 та сім окремих дискових накопичувачів 350 у різних конфігураціях, що збереглися до наших днів. У 2002 році було відновлено повний механічний вузол накопичувача 350, який зараз зберігається у колекції Музею історії комп’ютерів. Згідно з повідомленням журналу Wired за 2014 рік, під час реставрації дослідники виявили на накопичувачі 350 дані, що все ще були присутні та читалися, від канадської страхової компанії, від автовиробників та про Світову серію 1963 року. «Дані RAMAC є термодинамічно стабільними довше, ніж очікуваний термін існування Всесвіту», — сказав Джо Фенг, один з інженерів, які працювали над реставрацією.
Якщо розглядати це виключно з технічної та інженерної точки зору, компанія IBM з першої ж спроби створила носій інформації, здатний прослужити значно довше, ніж сто років, — навіть набагато довше, ніж це можна було б розумно визначити як «вічність», — причому це навіть не було метою цієї розробки. Оскільки команда лабораторії на Західному узбережжі досліджувала нову конструкцію та технологічний процес, вона використовувала надзвичайно міцні матеріали та механізми, зосередившись насамперед на функціональній надійності. Однак сьогодні, через 78 років, деталі для RAMAC більше не виробляються, а машини, які їх виготовляли, вже не існують. Потрібна була співпраця кількох установ, щоб відновити необхідне обладнання, яке дозволило б витягти дані з єдиного збереженого пристрою. Багато інших накопичувачів RAMAC не витримали випробування часом. Теоретична довговічність, забезпечена міцними матеріалами та надійною механічною конструкцією, не змогла гарантувати їхнього тривалого використання.
Сьогодні наші записи, артефакти, публікації та твори мистецтва вже не існують лише у фізичному світі. Інтелектуальний та культурний доробок, на який ми покладаємося і який споживаємо, переважно існує на екранах, зберігається у вигляді бітів за допомогою електромагнітних сигналів і передається через пакети даних та кабелі. Протягом останніх двох десятиліть музеї та архіви зібрали й витратили мільярди доларів на оцифрування своїх фондів, не кажучи вже про зусилля незліченних окремих громадян-архіваріусів, які ретельно збирають цифрові колекції самостійно. Наша апаратна та програмна інфраструктура не створена для цієї реальності. Вона пристосована до короткострокової перспективи, без будь-якої турботи про її довгострокову стійкість.
Ця стаття присвячена лише одному питанню. Якби ви зараз поставили собі за мету зберегти щось у цифровому вигляді протягом 100 років, з чого б вам слід було почати, щоб це здійснити? Як слід зберігати дані, що перебувають під вашим наглядом, з огляду на таку мету? Як виглядають наші методи та платформи, якщо розглядати їх у світлі геть невідомих обставин, що чекають на нас через століття? Існує безліч важливих суміжних тем та дискусій, яких ця стаття взагалі не торкається. Ця стаття не про величезний обсяг даних, які ми створюємо щодня, і про те, як ми могли б все це зберігати. Вона також не про надзвичайно складний кураторський процес прийняття рішень щодо того, що варто зберігати, а що ні. Вона про довговічність, про потенційні методи збереження того, що ми створюємо, для майбутніх поколінь, про те, як ми можемо забезпечити довговічність бітів. Якби вам довелося зберігати щось протягом 100 років, як би ви це зробили? Ось і все.
Навіть з урахуванням людської схильності до гарних круглих чисел і десяткової системи (10 пальців на руках, 10 пальців на ногах), 100 років — це довільний термін. Але саме 100 років є нашим мірилом саме тому, що це досяжна мета. Це масштаб, який лежить у межах досяжних можливостей одного людського життя, але не однієї людської кар’єри. Це тяглість, якої неможливо досягти силою волі однієї людини. Вона вимагає планування та організації, що охоплюють принаймні одну зміну поколінь. Це достатньо широкий часовий проміжок, щоб ймовірність соціальних, економічних та технологічних змін була абсолютною, але й водночас достатньо короткий, щоб не зруйнувати весь контекст. Це збереженість від кінця Наполеонівських воєн до початку Першої світової війни, від винаходу короткохвильового радіо до епохи Facebook, від правління короля Генріха V до опублікування Мартіном Лютером своїх «95 тез», від першої постановки «Весни священної» Ігоря Стравінського до виходу останнього альбому Daft Punk, від битви під Геттісбергом до підписання Договору про часткову заборону ядерних випробувань, від патентування телефону до випуску Apple I. Ми обрали столітній масштаб, оскільки більшість фізичних об’єктів можуть проіснувати 100 років за умови належного догляду. Це досяжно, і все ж ми вибрали саме це, оскільки конструкція основних цифрових носіїв інформації навіть близько не наближається до цього рубежу.
Жодна з методологій, які ми розглядаємо, не дає однозначної відповіді на це питання, і це цілком нормально, особливо з огляду на те, що професійні архівісти рекомендують за найкращу практику створювати та зберігати кілька копій будь-яких матеріалів у різних форматах. Наприклад, Смітсонівський інститут підтримує «правило 3-2-1» щодо зберігання даних: «3 копії даних, збережені на 2 різних носіях, причому принаймні 1 — поза приміщенням або в хмарі». Або, як висловлюється архівіст Тревор Оуенс у своїй фундаментальній праці «Теорія та практика цифрового збереження», «У цифровому збереженні ми покладаємося на наявність декількох копій. Ми не можемо довіряти довговічності цифрових носіїв, тому нам потрібно створювати декілька копій». При зберіганні цифрових даних архівісти рекомендують використовувати формати файлів, які є широко поширеними і не залежать від жодної комерційної організації — за словами Смітсонівського інституту, «непропрієтарні, незалежні від платформи, незашифровані, без втрат, нестиснені [та] загальновживані». Але в масштабі століття навіть наші найпоширеніші формати файлів є абсолютно неперевіреними(бентежний хех на flash форматі). Цифрова історія ще не настільки довга, щоб остаточно визначитися з найкращими практиками.
У сфері цифрового зберігання завжди слід враховувати два окремі, але рівнозначні напрямки технічного обслуговування: обслуговування цифрових фондів та програмних середовищ, у яких вони функціонують, а також просте фізичне обслуговування апаратного забезпечення та архітектури, що їх містять. Усі технології та методології, які ми обговорюємо, враховують ці принципи, а саме те, що рішення ніколи не є єдиними (і не повинні ними бути). Але ми все одно намагаємося проаналізувати, як їхня конструкція та природа витримують випробування століттям. Як кожна з них може впоратися з жорстокими загрозами, які може принести століття.
Зберігання даних на жорсткий диск — це процес, акт запису. Це запис за допомогою електромагнітних полів, який за умови наявності відповідного підключеного обладнання та програмного забезпечення дозволяє здійснювати практично миттєве зчитування.
Спокусливо сказати, що жорсткі диски вже не роблять такими, як раніше, і до певної міри це правда. Протягом семи десятиліть розробки жорстких дисків спостерігався невпинний поступ у напрямку підвищення швидкості, ємності, щільності, ефективності та короткострокової надійності, при цьому фізичні розміри та вага зменшувалися. Довгострокова надійність є другорядною проблемою. Виробники жорстких дисків припускають, що кожен, хто серйозно ставиться до своїх даних, замінюватиме свої системи зберігання принаймні раз на десятиліття у міру розвитку технологій.
500GB Western Digital Scorpio Blue hard drive, 2013Photo by Evans-Amos, licensed under GNU Free Documentation LicenseСучасні жорсткі диски бувають двох основних типів: жорсткі диски, в яких дані зберігаються на обертовому металевому диску з магнітним покриттям, та твердотільні накопичувачі, в яких дані зберігаються у взаємопов’язаних напівпровідникових комірках, побудованих за принципом логічних вентилів. Основна конструкція та принципи роботи сучасних жорстких дисків не надто відрізняються від принципу роботи RAMAC. Жорсткий диск, як тоді, так і зараз, працює за допомогою електромагнетизму для зберігання бітів у двох станах, M або -M, так або ні, 1 або 0, записаних на електромагнітний диск.
Основна проблема жорстких дисків полягає в тому, що вони є механічними пристроями. Диск обертається. Зчитувальний привід зчитує дані. У їхній конструкції використовуються двигуни та приводи. Механізми. Усі вони невеликі та недоступні для регулярного технічного обслуговування. Механічні деталі, як правило, виходять з ладу. Коли щось рухається, воно ламається. Навіть попри це обмеження, жорсткі диски, що зберігаються в належних умовах, теоретично можуть служити довго. Магнітні диски, на яких фактично зберігаються дані, можуть бути міцними. Їхні виробничі форм-фактори, здається, стабілізувалися протягом останнього десятиліття, оскільки гонка за легкістю та компактністю перейшла у сферу твердотільних накопичувачів.
Натомість SSD мають ту перевагу, що не містять рухомих деталей і забезпечують високу швидкість читання та запису. Вони домінують у навколишньому світі: їх можна знайти в наших кишенях, вони є стандартом у наших комп’ютерах, а також використовуються в усіх видах серверів та систем, де важлива швидкість. У повсякденному короткостроковому використанні відсутність рухомих деталей означає, що вони витримують переміщення та фізичні удари без механічних пошкоджень. Однак така конструкція має свою ціну. Твердотільні накопичувачі мають обмежений термін служби, обмежену кількість циклів запису на кожну комірку, перш ніж ізоляція, що утримує заряджені електрони всередині мініатюрних транзисторів, погіршиться. Хоча ці межі високі і продовжують зростати, вони все ж існують, і при роботі в масштабі століття вони одразу стають проблемою, особливо у випадках, коли дані зберігаються безперервно. SSD-накопичувачі також з часом втрачають здатність зберігати та утримувати дані, якщо їх залишити без живлення та не використовувати протягом занадто довгого часу. Хоча точні терміни залежать від апаратного забезпечення, будь-яке рішення для довгострокового зберігання на базі SSD вимагатиме регулярного копіювання та перекопіювання, а також ретельного управління та розміщення накопичувачів в оптимальних умовах, особливо температури. Навіть без механічних деталей SSD-накопичувачі з часом виходять з ладу. Вони мають термін придатності.
1TB Patriot P210 Internal SSD, 2023Photo by Jacek Halicki, licensed under CC BY-SA 4.0Ті, хто серйозно ставиться до довгострокового зберігання даних, ніколи не використовують окремі жорсткі диски поодинці. У 1988 році вчені-інформатики Гарет Гібсон, Ренді Кац і Девід Паттерсон запропонували концепцію масивів з надлишковими недорогими дисками (RAID(англ. Redundant Array of Independent Disks)), висунувши гіпотезу, що декілька стандартних комерційних дисків можуть бути надійнішими, ніж централізовані дискові накопичувачі мейнфреймів попередньої епохи. RAID базується на усвідомленні того, що замінити один невеликий елемент великого масиву може бути дешевше, простіше та надійніше, ніж замінити один дорогий елемент складного обладнання. Це складова того, що можна назвати цифровим фордизмом — цифровим порядком, що характеризується масовим виробництвом стандартизованих апаратних продуктів, призначених для стандартизованого програмного забезпечення, яке використовують як широкі маси, так і фахівці.
Варіанти RAID еволюціонували протягом наступних десятиліть з моменту виникнення, що дозволило створювати різні оптимальні конфігурації залежно від поставленої мети — чи то швидкість, ємність, чи надійність у порівнянні з вартістю. Наприклад, RAID 6, що складається з двох парних блоків, може витримати вихід з ладу двох дисків, і це все одно не призведе до втрати даних. Навіть RAMAC, ще багато років тому, містив біт парності — систему виявлення помилок. Один біт, встановлений на нуль або одиницю, непарний або парний, призначений для підрахунку кількості нулів або одиниць у наборі бітів. Якщо біт парності змінився, це означає, що сталася помилка. Системи RAID вищого рівня забезпечують екстремальну версію цього — парність на рівні диска, яка може не тільки витримати кілька відмов, але й виявити та виправити пошкоджені дані.
Масиви RAID потребують технічного обслуговування, перевірок та фізичних оглядів під час тривалої експлуатації. Створення систем зберігання даних, розрахованих на століття, за допомогою жорстких дисків — це не стільки питання технології, скільки питання інституційного розвитку, фінансування, нерухомості, логістики, культури та відданості ідеї цифрового збереження всього, що оточує вашу систему зберігання даних і взаємодіє з нею.
Уявімо, що ви встановили кілька найсучасніших серверів з масивом RAID 6 у десятці бункерів з ідеальним клімат-контролем по всьому світу. Щоб забезпечити збереження даних протягом століття, вам доведеться створити, фінансувати та гарантувати існування установи, яка буде їх обслуговувати, фінансово підтримувати та зберігати в пам’яті. Ця установа також мала б зберігати формати файлів, програмне забезпечення, апаратне забезпечення, операційну систему та всі інші цифрові елементи, від яких залежать дані, що ви зберігаєте, і продовжувати розробляти засоби доступу до них. (Це буде повторюваною темою в цій статті: збереження цифрових даних також вимагає збереження засобів доступу до цих даних, так само як збереження книги вимагає збереження мови, якою вона написана.)
Якщо вийти за межі людського життя, технологічні рішення можуть виявитися непевними, а іноді й шокуюче суперечливими інтуїції. Наприклад, легко було б сказати, що сучасні SSD слід повністю виключити як варіант для зберігання даних у масштабі століття, з огляду на те, наскільки ретельного догляду вони потребують. Але той факт, що система довгострокового зберігання на базі SSD вимагатиме надзвичайно пильного догляду та обслуговування, а також формування відповідної практики, можна, мабуть, розглядати як перевагу саме в контексті зберігання даних у масштабі століття. Однією з причин, чому книги здатні проіснувати понад століття або навіть тисячоліття, є те, що зрештою їх доводиться перевидавати. Крихкість і культура, яку вона створює, можуть стати перевагою, що надихає на той вид дбайливості, який необхідний для довгострокового зберігання. Система, що прагне до незнищенності або бездоганності, може сприяти надмірній впевненості, байдужості та головному ворогу всіх архівів — недбалості.
Ще одна важлива перевага жорсткого диска — швидкість доступу — також заслуговує на увагу як фактор при виборі рішення для зберігання даних у масштабі століття. Немає потреби замінювати записи, касети чи котушки. Немає потреби покладатися на підключення до глобальної мережі чи на незалежну компанію, яка може припинити свою діяльність. Будь-які дані, які вам потрібні, доступні миттєво. Ваші фонди можна ділити та демонструвати, не покладаючись на будь-яку іншу сторону. Якщо колекція, яку ви зберігаєте, призначена не виключно для використання через 100 років, а буде використовуватися протягом наступних 100 років, швидкість доступу до неї має бути певною мірою збалансована з іншими факторами, зокрема з безпекою зберігання. Це те, що архівісти, фахівці зі збереження та куратори постійно зважують у професійному управлінні фізичними інституційними колекціями. Проте доступність може бути надзвичайним надбанням у побудові такого типу спільноти, яка зможе вижити у довгостроковій перспективі. Належний догляд та обслуговування вимагають ресурсів, фінансування та праці. Важко залучити їх, одночасно ховаючись від світу.
Якщо жорсткі диски використовуються для будь-яких цілей, схожих на «холодне» зберігання — тобто зберігання, яке не передбачає легкого доступу і може залишатися під замком протягом десятиліть, — вони становлять ризик. Пожежа, вода, фізичні удари, висока температура, волога та статична електрика є постійними загрозами. Як показує приклад RAMAC, навіть якщо дані вціліють, жорсткі диски є лише одним із компонентів усієї комп’ютерної системи, яку також потрібно зберегти.
RAMAC також демонструє, що нестійкість апаратного забезпечення — це результат певного вибору. За умови іншої системи стимулів виробники апаратного забезпечення могли б створювати набагато надійніші продукти. Як і у випадку з програмним забезпеченням, що містить помилки, проблема полягає не у відсутності інженерних знань, а в тиску з боку акціонерів та орієнтації на короткострокове зростання. Наразі самі жорсткі диски коштують дешево і стають дедалі дешевшими. Ви можете купити жорсткий диск на 24 ТБ за 439 доларів, що на понад сто доларів дешевше, ніж вартість одного місяця зберігання 24 ТБ на хмарній платформі Amazon S3. Ми могли б мати набагато міцніші жорсткі диски, але це, ймовірно, потребувало б більших фінансових витрат або повної переорієнтації інженерних процесів.
За наявності відповідних ресурсів розміщення та використання власних систем на жорстких дисках і серверів може стати доцільним елементом стратегії довгострокового зберігання даних. Вони доступні, завжди готові до копіювання на інші диски та носії і, в певному сенсі, створені з урахуванням можливості модернізації до майбутніх версій як апаратного, так і програмного забезпечення. Наявність локальної резервної копії цифрового архіву, яка повністю перебуває під вашим контролем, може стати надійним запобіжним заходом, якщо ви в основному покладаєтеся на розподілені або хмарні рішення. Наявність системи жорстких дисків як частини такої конструкції, призначеної для модернізації або оновлення кожні кілька років, є цілком розумною, за умови, що необхідність майбутньої адаптації є зрозумілою та належним чином профінансованою. Сам факт того, що жорсткі диски призначені для заміни, спонукає нас ретельно продумати планування на майбутнє. Чи реагуємо ми раціонально на цей стимул — це вже інша історія.
У 2018 році кількість користувачів Google Drive перевищила мільярд. Наразі Dropbox налічує 700 мільйонів зареєстрованих користувачів(десь там і мій десяток юзерів, яких я заводив під різне сміття час від часу). Згідно з фінансовим звітом 10-K за 2022 рік, Amazon Web Services орендує 14 мільйонів квадратних футів нерухомості та володіє ще майже 12 мільйонами квадратних футів. Ми живемо та працюємо у світі хмари. Хмара є домінуючим методом зберігання даних та запуску програмного забезпечення, яке їх отримує. Програмні платформи, які не намагаються нав’язати хмару як опцію зберігання за замовчуванням, стають видом, що зникає. З 39 архівів, бібліотек та колекціонерів, яких я опитав для цього проєкту, 27 використовують хмарний сервіс зберігання даних як основне місце для своїх цифрових колекцій. З них 18 використовують окремий хмарний сервіс зберігання даних як спосіб додаткового резервного копіювання, а ще чотири, які мають основне сховище локально або за децентралізованою схемою, використовують хмарний сервіс зберігання даних як спосіб резервного копіювання.
Google Data Center, The Dalles, OregonMap data ©2024 GoogleХмара — це сукупність центрів обробки даних. У цих центрах працюють сервери, які використовують величезні масиви та комбінації обчислювальних технологій і технологій твердотільних накопичувачів, про які ми вже говорили, для зберігання величезних обсягів даних для мільйонів клієнтів. Зберігати дані в хмарі означає передати це зберігання на аутсорсинг, доручити його зберігачу, охоронцю, чиєю єдиною метою є отримання, захист і надання цих даних будь-кому, хто готовий за це заплатити. Ця послуга виявилася прибутковою для компаній, які вирішили її надавати. Хоча найбільші гравці часто володіють і керують власними центрами обробки даних, існують десятки тисяч менших підприємств, які пропонують хмарні послуги будь-якій кількості клієнтів, включаючи самі великі сервіси.
За даними Amazon, S3 «містить понад 280 трильйонів об’єктів і обробляє в середньому понад 100 мільйонів запитів на секунду. Для забезпечення цілісності даних Amazon S3 виконує понад чотири мільярди обчислень контрольних сум на секунду». Загальний обсяг даних, що генеруються людьми, що знаходяться на сервісах під управлінням Amazon S3, Microsoft Azure та Google Cloud, є незбагненним. Це чорна діра — і вона стає дедалі важчою.
Переваги використання хмарного сховища очевидні. Тягар оновлення апаратного та програмного забезпечення перекладається на фахівців. Фізичні вимоги до архітектури та фізичного захисту від стихійних явищ більше не є проблемою для клієнта. Хмара доступна за наявності інтернет-з’єднання і є частиною величезної існуючої інфраструктури, до якої входять багато інших зацікавлених сторін. Цей мережевий ефект, зумовлений великою кількістю клієнтів, сам по собі створює відчуття безпеки, подібне до банківської культури «занадто великий, щоб впасти». Якщо ви зберігаєте свій скарб з даних у тому ж місці, що й величезні інвестиційні банки та ЦРУ, легко уявити, що масштабність і впливовість ваших колег-зацікавлених сторін матиме певний вплив на надійність та постійну доступність продукту.
Нинішня система роботи хмарних центрів обробки даних розрахована лише на умови абсолютної стабільності. Фізичні загрози для центрів обробки даних не відрізняються від загроз, з якими стикаються традиційні бібліотеки, за винятком кількох додаткових факторів: пожежі, затоплення, фізичне руйнування, нехтування технічним обслуговуванням, перебої в електропостачанні, збої зв’язку, крадіжки, вандалізм та постійна потреба у програмному забезпеченні, що працює. Під час написання цієї статті, у липні 2024 року, помилка в оновленні Crowdstrike призвела до того, що архіви, які використовували хмарні служби зберігання даних Microsoft Azure, втратили доступ до своїх фондів. Природні катаклізми, війни та політичні потрясіння здатні спричинити негайні та безповоротні втрати. Незважаючи на основоположну мрію творців Інтернету, його ідеал що закладався разом з народженням мережі — бути телекомунікаційною мережею, здатною вижити після ядерного удару, — цілком очевидно, що будь-який серйозний обмін ядерними ударами зробить хмару непридатною для використання(воно то да, але з іншого боку я бачив, як працюють ДТЕКівці чи працівники Київстару чи Водафону чи локальних провайдерів під бомбами, тому це твердження таке трошки сумнівне, але лишимо його для unbombed people). Навіть не враховуючи такі кошмарні сценарії, хмара існує завдяки відносно невеликій кількості підводних кабелів, які потребують постійного технічного обслуговування. Будь-яка морська держава вже має вогневу потужність і можливості, щоб серйозно пошкодити глобальний доступ до Інтернету, а отже, і до хмари. Глобальний географічний розподіл центрів обробки даних сильно схиляється на користь США та Європи. Хмара є досить централізованою, оскільки компанії, які нею керують, є досить централізованими.
Хмарне сховище вимагає оплати послуг сторонній організації протягом усього часу, поки ви зберігаєте дані. Це може виявитися дорожчим, ніж інші методи (вартість опції «Standard» у S3 станом на листопад 2024 року становить 23 долари за ТБ), особливо протягом дуже тривалих періодів. Amazon S3 намагається вирішити цю проблему, пропонуючи тариф зберігання «Glacier» для повільнішого, але більш постійного зберігання, розроблений для конкуренції з офлайн-варіантами холодного зберігання, шляхом відокремлення вартості зберігання від вартості вилучення даних (вартість опції «Flexible Retrieval» становить 3,60 доларів за ТБ станом на листопад 2024 року). Але ви все одно мусите їм платити. Щомісяця або щороку. ПОСТІЙНО. Ви можете на деякий час вимкнути свої машини, а потім знову увімкнути їх, і все, що ви зберегли, все ще буде там, але якщо ви перестанете платити за хмарне зберігання, дані зникнуть, ймовірно, назавжди.
Хмарні технології вимагають довіри. Оцінка хмарних технологій з точки зору зберігання даних у масштабі століття стосується не стільки технічних можливостей та конфігурацій, скільки організаційних структур і навіть цінностей. Наразі провідні хмарні сховища даних перебувають виключно під управлінням компаній. У листопаді 2018 року на загальних зборах у Сіетлі співробітник Amazon запитав генерального директора та засновника Джеффа Безоса, що він виніс із недавнього банкрутства Sears. «Amazon не є занадто великою, щоб збанкрутувати… Насправді, я передбачаю, що одного дня Amazon збанкрутує. Amazon збанкрутує. Якщо подивитися на великі компанії, їхній час існування зазвичай становить понад 30 років, а не понад 100 років», — відповів Безос. Безос мав рацію. Більшість компаній не існують справді довго. Їх або поглинають, або дроблять на частини, або вони банкрутують, або перетворюються на щось набагато менше, чи й взагалі їх руйнують катастрофічні геополітичні події.
У 2012 році Річард Фостер, професор Єльської школи менеджменту, виявив, що середня тривалість існування компаній, що входять до індексу S&P 500, різко скоротилася. Вона зменшилася з 67 років у 1920-х роках до всього 15 років. Більшість компаній, навіть надзвичайно успішні гіганти, не проіснують і 50 років, не кажучи вже про сто.
Можливо, компанії, що надають послуги зі зберігання даних, не підпадають під цю тенденцію. Серед найстаріших компаній у Сполучених Штатах, які не є фермами, пабами, пивоварнями чи готелями, є кілька страхових компаній. «The Philadelphia Contributorship» (1752), «Insurance Company of North America» (нині відома як «Chubb», 1792) та «Baltimore Equitable» (1794) вже більше двох століть ведуть свою діяльність. Це також справедливо в глобальному масштабі (Bilsener Gilde з Німеччини, 1642; Hamburger Feuerkasse з Німеччини, 1676; Lloyd’s of London, 1688). Це компанії, що займаються довгостроковим управлінням активами та добре розуміються на ризиках. Можна уявити собі, що сервіс зберігання даних або дата-центр перейме культуру, яка може привести до подібної довговічності, але хмара поки що залишається сферою діяльності переважно неспеціалізованих компаній, культура яких зосереджена на стимулюванні стрімких змін парадигм, що сприяють зростанню, а не на стабільності.
У довгостроковій перспективі існує серйозний ризик того, що три домінуючі гравці на ринку хмарних сховищ або інші нові компанії, які прагнуть піти їхнім шляхом, припинять надання своїх послуг через необхідність, власні уподобання чи оптимізацію, перейшовши до чергової «нової зірки», яка, на їхню думку, зможе забезпечити зростання. Google особливо винен у такій поведінці, закриваючи власні продукти з такою регулярністю, що це стало вічно живим жартом серед тих з нас, хто постійно перебуває в мережі. Під час написання цієї статті Google оголосив, що припиняє роботу свого сервісу скорочення URL-адрес, активно сприяючи зникненню посилань та погіршенню стану Всесвітньої мережі.
Щоб довіряти компаніям, які пропонують хмарне сховище на століття вперед, знадобиться зміна їхньої етики, культури, умов та договорів, але ми можемо уявити, як би така зміна могла виглядати.
Кожного разу, коли я розмовляв із охоронцем у художньому музеї, я помічав, що вони відчувають глибоку повагу та відповідальність за колекції, які перебувають під їхнім наглядом. Це неодноразово відбивалося як у журналістських матеріалах про людей, які виконують цю роботу, так і в їхніх власних розповідях.
Вони стійко стоять на своєму там, день за днем, маючи справу з самовпевненими туристами, шаленими малюками, відвідувачами, що вирішили на мишу піджерти якоїсь їжі, шастаючими шкільними групами та деякими з найбільш дратівливих проявів людської поведінки, і, здається, вони не втрачають відчуття важливості своєї роботи. Навіть коли установи, в яких вони працюють, не платять їм достатньо, це почуття поваги зберігається. Кожен день вони роблять все можливе, щоб захистити те, що знаходиться під їхньою опікою. Вони відчувають почуття обов’язку, перебуваючи в цих приміщеннях.
Мені не вдалося виявити такого ж почуття обов’язку та поваги під час інтерв’ю зі співробітниками великих технологічних компаній, які працюють над продуктами для зберігання даних, але немає жодних підстав вважати, що цього не може бути. Я, безумовно, помітив їхнє прагнення дбати про особисте, відчуття того, що вони повинні створювати щось, що працює, аби люди не втрачали свої дорогоцінні спогади. Вони також прагнуть забезпечити надійність для своїх корпоративних клієнтів, розуміючи, що, наприклад, магазину пончиків життєво важливо, щоб його бухгалтерські записи працювали, інакше він може збанкрутувати. Але, за винятком рідкісних випадків маркетингу та кількох моментів риторики, я сміливо можу узагальнити, що культура відповідальності, усвідомлення важливості справи, не є поширеною в технологічних компаніях, і її створення не є для них пріоритетом.
На веб-сторінках та в маркетингових матеріалах Microsoft Azure та Google Cloud ніде не згадується про збереження культурної та історичної спадщини. Лише Amazon S3 торкається цієї теми, наводячи приклад міграції 100-річного архіву BBC до своєї системи Glacier між прикладами використання озер даних Salesforce та генеративної ШІ.
Саме зараз усі ці сервіси (дуже часто) згадують про ШІ та про те, як вона змінить усе. «Чи готова ваша інфраструктура до ШІ?» — запитує головна сторінка Microsoft Azure. Google Cloud закликає вас «створювати майбутнє генеративного ШІ». Два роки тому їхні маркетингові матеріали згадували web3 та метавсесвіт (дуже часто) і те, як це все змінить, а також те, що якщо ваш бізнес не адаптується, ви залишитеся позаду — проте ці заклики більше не з’являються.
«Я навіть не знала, що у нас є такі клієнти», — сказала мені менеджерка з продуктів Microsoft, коли я запитала, що вона думає про захист архівів. «Мені важко переконати когось, що це має значення», — сказав інженер Amazon. «Є деякі керівники, які, здається, справді більше переймаються цим, але це не доходить до нижчих рівнів на втілення».
Хмара не існує у вакуумі. Вона залежить від розгалуженої мережі взаємодій, телекомунікаційних компаній, інтернет-провайдерів та виробників обладнання, діяльність яких визначається часовими рамками, що далекі від століття (часто це щоденні примхи ринку та фідуціарна відповідальність перед акціонерами щодо максимізації прибутку щокварталу). Школа Джека Велча, що проповідує верховенство акціонерів, є абсолютно несумісною з тими цінностями, які гарантували б надійне існування постачальника хмарного сховища протягом століття.
З огляду на мережевий ефект масового використання хмарних технологій, хотілося б сподіватися, що існує корпоративна культура відповідальності за безпеку та серйозність покладених на них обов’язків. Але такі корпоративні культури, навіть якщо вони й існують, є вразливими.
Іншим проявом хмари є те, що вона є засобом, за допомогою якого цифрові продукти зараз пропонуються, продаються та споживаються. Цифрові копії книг, фільмів, музики, ігор та журналістики, деякі з яких випускаються за моделями передплати, а деякі доступні на цифрових ринках, — все це є частиною нашого хмарного середовища. Протягом останнього десятиліття бюджети на формування колекцій більшості бібліотек поступово переорієнтовувалися з фізичних книг на хмарні цифрові передплати.
Одним із можливих підходів до збереження будь-яких опублікованих літературних, наукових, мистецьких чи наукових творів протягом століть було б просто довіритися правовласникам та розробникам інтелектуальної власності, що вони збережуть усе, що вони пропонують, у безпеці, доки це не перейде у суспільний надбання, але за нинішніх умов така довіра є неможливою. Публічній акціонерній корпорації, як суб’єкту господарювання, що діє в сучасній парадигмі верховенства акціонерів та в рамках сучасного законодавства про авторське право, не можна довіряти як партнеру у справі збереження будь-чого. Ми бачили, як компанії-розробники відеоігор не змогли зберегти власну інтелектуальну власність, а потім безжально переслідували в суді фанатів, які намагалися заповнити цю прогалину; кіностудії відмовляються випускати цілі фільми та відкладають телевізійні шоу, щоб заявити про списання та уникнути виплати роялті, цифрові ринки блокують контент, який споживачі вже придбали, ціле покоління веб-мистецтва стає нефункціональним, а незліченні пісні, книги, шоу, ігри, програмне забезпечення та навіть цілі формати просто зникають без попередження, навіть якщо вони містяться в «бібліотеках» клієнтів, які нібито «володіють» ними(а я вам напамʼятаю, що якщо покупка це не володіння, то й піратство не крадіжка).
Цей процес є постійним і безперервним. За той короткий час, поки писалася ця стаття, компанія Paramount несподівано видалила весь архів MTV News, включаючи матеріали, які, судячи з усього, не були збережені сервісом Wayback Machine від Internet Archive; GameStop раптово закрив Game Informer і знищив його архіви, хоча ще в 2011 році це був один із трьох журналів із найбільшим тиражем у США; а журналістські розслідування виявили, що частину архівів деяких із найвідоміших місцевих газет країни, зокрема Village Voice, заполонили клікбейти, згенеровані LLM(і клікбейт це ще не найгірше, бо так само “звільнені” домени сквотять або шахраї, або срана гембла, хай буде вічна срачка в тих хто не гнушається в ній працювати). Це може здаватися дрібницями. Але це не так. У випадку з MTV News два десятиліття документування, що містило деякі з найважливіших моментів в історії музики, опинилися під загрозою втрати.
Хоча з XIX століття існують різні нормативно-правові рамки міжнародного права, спрямовані на захист культурної та інтелектуальної спадщини під час воєн, аналогічних механізмів для мирного часу не існує. Якби вони були, це могло б кардинально змінити нашу здатність довіряти як операторам хмарних сервісів, так і корпоративним правовласникам. Інший правовий та громадянський лад вплинув би на весь цей аналіз. Але наразі хмарні сервіси регулюються лише самими собою.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуНайстаріша вінілова платівка в моїй колекції — це видання 1951 року з «Першим фортепіанним концертом сі-бемоль мінор» Чайковського у виконанні Володимира Горовиця та Симфонічного оркестру NBC у Карнегі-холі(на відміну від автора в мене в колекції найстаріша платівка здається десь з 1956 і це всерівно кожного разу виносить, бо це на 20 років раніше ніж початок паспортизації в совочку, коли селян нарешті хоч почали за людей рахувати, а не за скот безвольний). На червоній обкладинці зображено пару безтілесних рук, що грають на клавіатурі, розміщеній під кутом. Наразі її вартість становить від 3 до 12 доларів. Ця платівка є перевиданням, оскільки запис було зроблено у 1943 році (за нотами, вперше опублікованими у 1875 році та доопрацьованими до остаточного вигляду у 1890 році). Записи цього концерту також існують на YouTube, імпортовані у цифровий формат з різних аналогових версій.
Платівка на моїй полиці ще все ж не є успішною реалізацією зберігання даних у масштабі століття, залежно від вашого визначення, але вона наближається до цього. Якщо ви зайдете на Discogs, краудсорсинговий інструмент для каталогізації музичних релізів, який також функціонує як глобальний ринок, ви зможете придбати тисячі платівок, яким понад століття.
ще й доволі по божескім цінам, дешевше за свіжі релізиЩоб їх відтворити, вам знадобиться програвач, здатний обертатися зі швидкістю 78 обертів на хвилину, але якщо він у вас є, ви зможете прослухати запис, зроблений понад сто років тому, збережений на аналоговій шелаковій платівці.
Найвідоміші приклади віри у стабільність грамплатівок як носія інформації наразі знаходяться на відстані 15,2 млрд миль та 12,7 млрд миль від Землі відповідно. Вони рухаються зі швидкістю 38 026,77 миль/год та 34 390,98 миль/год відносно Землі, за межами геліосфери у міжзоряному просторі. «Золоті платівки» Voyager(люблю іноді згадувати про золотий диск вояджера, на якому іспанською записано “ола і салюдос а тодос”, на івриті просто “шалом”, японською “конічіва о генкі десу ка”, а українською “пересилаємо привіт із нашого світу, бажаємо щастя, здоров’я і многая літа“, що знаходяться на космічних зондах Voyager, виготовлені з міді, покритої золотом і нікелем, а не з вінілу. Вони містять привітання 55 мовами людства; 26 музичних записів, включаючи твори Блінда Віллі Джонсона, Чака Беррі та Йогана Себастьяна Баха; записи звуків природи; та 116 закодованих зображень життя. Кожна платівка розрахована на термін служби понад мільярд років.
«Золота платівка» — це винятковий випадок, невеликий зразок того, чого можна було б досягти, якби суспільство виділило реальні ресурси на збереження та кураторство культурної продукції. Більшість знімних носіїв інформації не призначені для подорожей космосом і не розраховані на термін служби понад мільярд років. Проте навіть у своїх менш довговічних версіях платівки, касети та оптичні диски представляють систему зберігання, яка є як відтворюваною, так і розповсюджуваною, а також достатньо стандартизованою, щоб споживче обладнання могло отримати до неї доступ і негайно відобразити її. Ці формати за своєю природою ізольовані від мережі, захищені від кібератак, помилкових оновлень програмного забезпечення та випадкового видалення.
The Golden Record, 1977Public domain, NASA/JPLЗовні пристосовані до суворих умов минулої епохи фізичної торгівлі, всі формати знімних носіїв мають певний рівень стійкості до зберігання, але, як і все інше, вони зношуються під тиском часу. Вінілові платівки не переносять спеку і зношуються з кожним прослуховуванням. Касетні стрічки повільно втрачають свій оксидний шар, особливо в умовах високої температури та вологості, тоді як магнітні поля, навіть ті, що створюються невеликими побутовими електронними приладами, завдають серйозної шкоди магнітним частинкам стрічки. Касети VHS страждають від подібних проблем. Грибки атакують дискети. Кіноплівки страждають від цілої низки недуг. Відомо, що нітратна целюлозна основа плівки, яка використовувалася у першій половині 20 століття, розпадається на пил, якщо, звичайно, не вибухає у вражаючому полум’ї. Ацетат целюлози, який прийшов їй на зміну, страждає від «оцтового синдрому», коли його ацетатна основа розкладається, виділяючи різкий запах. Поліестерна плівка страждає від вицвітання кольорів. Зараз кіноархіви зберігають багато котушок у заморожених сховищах з контрольованою вологістю, щоб уповільнити ці реакції.
Цифрові знімні носії, такі як CD, DVD та інші оптичні диски, страждають від хаотичних і непередбачуваних хімічних руйнувань, що погіршують їхню здатність до відтворення. Не існує єдиної думки щодо єдиної причини «розкладання дисків», оскільки стандарти виробництва CD та DVD були настільки різноманітними, що неможливо визначити універсальний фактор, який прискорює цей процес. Деякі диски виглядають цілком нормально і готові прослужити сотні років. Інші ж здаються такими, ніби їх було створено для того, щоб зіпсуватися за жахливо короткий проміжок часу, ніби це не «Найкращі хіти Селін Діон», а навмисно самознищувані повідомлення з фільму «Місія нездійсненна». Деякі диски бронзують або покриваються плямами. Деякі втрачають невеликі смужки свого відбиваючого шару. Деякі стають дивно прозорими, наче за допомогою фокусу, ніби їхнє попереднє існування було ілюзією.
Вологість, шкідники, світло, магнітне поле та тепло можуть знищити майже все. Захист від цих факторів може допомогти зберегти майже все.
За належних умов та належного догляду будь-який із цих носіїв може прослужити надзвичайно довго, але в такому разі вони стають артефактами, як і будь-які інші фізичні унікальні твори, відібрані для збереження. Це скульптури, гобелени, костюми чи картини. Носій інформації є таким самим цінним об’єктом, як і вміст, який він зберігає. Також необхідно зберегти можливість відтворення або доступу до медіа, що містяться на них.
The Unicorn Defends Itself, from the Unicorn Tapestries c.1495-1505Public domain, part of The Met’s Open Access InitiativeЯкщо ви не плануєте зберігати не тільки колекцію платівок, а й сам програвач, вам краще вміти його зібрати. Саме в цьому полягає потенційна довгострокова перевага аналогових форматів над цифровими. Творці «Золотої платівки» «Вояджера» вважали, що майбутньому слухачеві простіше передати інструкції щодо складання програвача, ніж щодо складання комп’ютера. Не враховуючи антропоморфні проблеми при теоретичному обґрунтуванні взаємодії з інопланетянами через мільярд років, безперечно, здається правдивим, що побудувати простий механічний пристрій простіше, ніж побудувати багаторівневу апаратно-програмну систему.
З точки зору зберігання інформації протягом століть, недоліком цих форматів може бути те, що як масові споживчі товари вони вже значною мірою застаріли, поступившись місцем розгалуженій інфраструктурі стрімінгу, яка безперешкодно передає контент із хмари. Проте, навіть залишаючись у меншості, багато з них продовжують існувати як товари. Вінілові платівки вже понад десять років як повністю відродилися, навіть перевершивши за обсягами продажів компакт-диски — формат, який, як вважалося, ознаменував їхній занепад. Колекціонери покоління Z купують касетні стрічки у величезних кількостях. Навіть якщо ці формати продаються, виробляються або підтримуються як нішеві пропозиції, вони мають серйозний потенціал, який заслуговує на серйозну увагу.
У 1998 році японський парламент ухвалив Закон про збереження електронних документів, який передбачав обов’язкове зберігання певних податкових та бухгалтерських даних у цифровому форматі протягом 100 років. Уряд створив і затвердив стандарт якості для оптичних дисків, які могли б відповідати цим вимогам. Компанія Pioneer розробила оптичний привід BDR-WX01DM та диски архівного рівня, що відповідають цьому стандарту. Не менш перспективними є M-DISC — дещо товстіші диски Blu-ray, що випускаються компаніями Ritek та Verbatim, які заявляють про термін служби 1000 років за умови належного зберігання. M-DISC пройшли випробування як за стандартами ECMA, так і ISO/IEC з оцінкою в кілька сотень років, а різні випробування на міцність та навантаження підтвердили високий рівень стійкості M-DISC залежно від умов(реально задумуюся над тим, щоб купити десяток таких болванок, щоб нарешті заархівувати туди всі свої фоточкі на збереження, як резервний бекап). Але обидва формати є новими, і ці твердження не перевірені в часовій реальності. І, як і всі інші знімні носії, вони потребують фізичного простору для зберігання, захисту та збереження.
Internals of Ampex Fine Line F-44, a 3-head Ampex home-use audio tape recorder, c. 1965Photo by Gregory F. Maxwell, licensed under GNU Free Documentation LicenseЩе однією перевагою стрічкових носіїв є їхня відносна дешевизна: у середньостроковій перспективі вони виходять набагато дешевше, ніж хмарні рішення або постійне оновлення власного серверного обладнання чи жорстких дисків. У 2021 році IBM оцінила свої власні стрічкові рішення LTO-9 у 5,89 долара за терабайт. Не випадково стрічкові накопичувачі є стандартом для більшості великих систем холодного зберігання. Більшість кінокомпаній та кінотеків, банків, страхових агентств, юридичних фірм та національних архівів зберігають копії принаймні частини своїх даних на магнітній стрічці.
Однак системи стрічкових накопичувачів, залежно від їхньої складності, можуть мати високі початкові витрати на налаштування. Наразі вони не випускаються, не продаються і не рекламуються для індивідуальних споживачів. Залежно від конкретного обладнання, запис на стрічкові накопичувачі може бути повільним — настільки повільним, що неправильне оновлення може навіть поставити під загрозу цілісність даних, що зберігаються. Накопичувачі, які записують на стрічки, не призначені для регулярного переміщення. Самі стрічки в першу чергу призначені для зберігання в ідеальному місці, яке ви для них створили. Вони вразливі до будь-чого, що може загрожувати фізичному місцю, в якому вони зберігаються. Вони також майже повністю призначені для використання в окремій системі і не можуть претендувати на переваги природної децентралізації, яка виникає при розробці продуктів для споживчого використання.
Якщо розглядати стрічкові системи зберігання даних у відриві від організаційних, фінансових, архітектурних та соціальних структур, що їх оточують, то, ймовірно, це найкращий варіант для зберігання великого цифрового масиву даних на одному майданчику протягом кількох десятиліть — за умови, що цей масив ніколи не потребуватиме оновлення. Але термін служби стрічки все ще вимірюється максимум у десятиліттях, і вона розроблена так, щоб її замінили на наступну систему задовго до того, як ми досягнемо 100-річного рубежу. Виробники стрічкових накопичувачів, як правило, все ще рекламують свої конкурентні цінові переваги лише на п’яти- або десятирічну перспективу. А стрічка все ще вимагає фізичного догляду, місця та пильного нагляду.
Хоча дорожчі стрічкові системи забезпечують швидкий доступ до даних, саме те, що вони не є легкодоступними, є однією з їхніх характерних рис, що гарантує захист від цифрових загроз завдяки «повітряному проміжку». Ця недоступність є одночасно і сильною стороною, і слабкістю. Як зазначалося раніше, миттєвий доступ до власних фондів може бути позитивним фактором для збереження матеріалів у масштабі століття. Будь-яке рішення, найкраще розроблене для прихованого бункера, місця, яке має бути захищене від світу, від громадськості, від суспільства, несе ризик того, що не зможе створити соціальні, політичні та фінансові умови для забезпечення належного догляду та обслуговування.
Ми об’єднали в рамках одного аналізу аналогові та цифрові засоби знімного зберігання даних — як ті, що призначені для масового споживання, так і ті, що призначені для одноразового інституційного зберігання, — оскільки всі вони мають спільну особливість: можливість перенесення та копіювання незалежно від систем, що їх зчитують. Цілком можливо закодувати Google Chrome на вініловій платівці, так само як ми можемо закодувати тисячолітні музичні композиції Хільдегарди з Бінгена у цифрових форматах файлів, так само як «Золота платівка» «Вояджера» закодувала візуальні зображення Землі у своїх канавках.
Уявімо світ, у якому через півроку вся цифрова музика якимось чином зникне. Spotify, Apple Music, Tidal та всі інші сервіси цифрової музики втратять свої колекції. Усі жорсткі диски у світі, на яких зберігається музика, будуть стерті. Резервні копії лейблів зникнуть. Уявімо, що цифрова копія альбому Сабріни Карпентер «Short n’ Sweet» випадково збереглася як на єдиному касетному накопичувачі в бібліотеці, так і на тисячах платівок, касет та компакт-дисків, проданих шанувальникам. Навіть як продукти ери стрімінгу, де фізичні копії становлять лише частку того, як люди слухають музику, якщо б ви попросили мене зробити ставку на те, що витримає століття в цьому уявному сценарії, я б поставив на платівки, касети та CD — і на фанатів, їхніх спадкоємців та наступних фанатів. Я б поставив на будь-який сервіс на кшталт Discogs, що існуватиме у 2124 році.
Якби цей проєкт називався «Зберігання в масштабі тисячоліть», історичні дані вказували б на два особливо успішні методи забезпечення збереження письмових та візуальних носіїв — різьблення по каменю або нанесення написів на глиняні таблички.
Люди малювали, гравірували та обробляли камінь протягом десятків тисяч років до появи чогось схожого на цивілізацію чи писемну історію. Багато з цих творів збереглися, припинивши своє існування лише внаслідок насильницьких змін або знищення, чи то з вини людини, чи то внаслідок дії природних сил.
Тисячі років потому — починаючи вже з 9000 року до н. е. з простих невеликих лічильних жетонів і досягнувши широкого поширення близько 3000 року до н. е. — стародавні шумери, вавилоняни, мінойці, мікенці та хетти писали гострими стилусами на шматках вологої глини, які потім залишали висихати на сонці або випалювали в печі. Ці практики поширилися відносно швидко. Сьогодні ми маємо понад півмільйона таких табличок, і їхня кількість продовжує зростати завдяки новим знахідкам та розкопкам. Ці писання бронзової та залізної доби перебувають у надзвичайному стані, витримавши багато потенційних способів знищення. Вони охоплюють урядові архіви, комерційні документи, списки битв, квитанції, листи, дебати, гімни, есе, закони, оповідання, математичні теореми, рецепти та медичні тексти. У колекції є відома в Інтернеті «платівка зі скаргою до Еа-насіра» — скарга клієнта (щодо неякісних мідних злитків, за які вже було сплачено), яка чудово збереглася на відрізку в понад 3700 років.
У нас є 1800 років астрономічних записів, «Епос про Гільгамеша» та 382 дипломатичні листи від Ахенатона, фараона Єгипту, до сусідніх великих держав. Глиняні таблички охоплюють незбагненний проміжок часу з майже дивовижною легкістю.
Короткий огляд історичних пам’яток у всьому світі демонструє можливості не лише втілення цінних цифрових архівів у матеріальній формі, а й перетворення їх на архітектурні об’єкти або використання навколишньої архітектури таким чином, щоб збільшити шанси на збереження протягом століть. Адже комп’ютери, зрештою, виготовляються з каменю. Можливо, нам слід змінити цей процес на протилежний і записувати вихідний код на камені, викарбовуючи наші найважливіші функції на стінах.
Причини, через які ми не відновлюємо ці процеси, очевидні. І нанесення написів на камені, і запис на глиняних табличках — надзвичайно трудомісткі, повільні, незмінні, обмежені та нестерпно важкі. Навіть лазерне гравіювання на стандартних поверхнях коштує сотні доларів за відносно короткі фрази, не кажучи вже про вартість самого каменю. Нинішня типова вартість надгробка, на якому зазвичай вказується лише ім’я та деякі дати, становить 1 000–3 000 доларів. Щоб закодувати всі 4,7 мільярда слів англійської Вікіпедії (станом на 20 жовтня 2024 року) у камені, знадобилися б десятки тисяч людей і десятки мільярдів доларів. Будь-яке виправлення або оновлення може змусити почати все спочатку. Щоб закодувати цифрові зображення, потрібно не тільки включити мільярди символів коду, але й інструкції щодо побудови комп’ютера, операційної системи та програмного забезпечення, здатних інтерпретувати цей величезний набір закодованих символів, а потім ввести їх без жодних помилок — завдання, яке само по собі може зайняти у людських команд століття.
Пам’ятники — це об’єкти, які потребують захисту. Кожна війна — це війна проти архітектури. Фізичні пам’ятники, особливо сучасні, не завжди користуються перевагами національної та культурної безпеки. Без постійної охорони та професійності сил безпеки навіть найважчий камінь можна легко зруйнувати, навіть силами, що не мають доступу до сучасного озброєння. «Скрижалі Джорджії» — це загадковий гранітний пам’ятник висотою 19 футів і вагою 118 тонн, створений у 1980 році анонімними приватними громадянами, який містив набір ідеологічних заповідей вісьмома мовами, покликаних направляти людство після апокаліпсису. За 808 слів їх будівництво коштувало понад 400 000 доларів у сьогоднішніх цінах. У липні 2022 року вони були підірвані й знищені невідомими вандалами. Призначені для далекого майбутнього, вони проіснували лише 42 роки.
The Georgia Guidestones in 2020Public domainСучасніші методи збереження письменності мають свою особливу привабливість. На моїх книжкових полицях стоїть чимало творів, яким понад 100 років: шумерські тексти, що розповідають історію давньомесопотамської богині Інанни, твори Гомера, Сафо та Евріпіда, а також Марко Поло, Мігеля де Сервантеса та Мері Шеллі. Ці книги збереглися протягом століть завдяки тому, що їх друкували й перевидавали, копіювали, захищали, перекладали та адаптували до нових форматів, а ці турботи розподілялися між століттями зберігачів. Навіть як окремі предмети книги можуть прослужити досить довго, якщо їх зберігати й доглядати в належних умовах. У мене є кілька десятків примірників, які спокійно перетнули сторічну межу. Найстаріша книга, що належить мені, — це том «Оратора» Цицерона, надрукований у Венеції 1554 року. Цей конкретний предмет не є цінним чи важливим (я купив його за 40 фунтів у Лондоні в 2014 році), і все ж він подорожував у просторі й часі, долаючи століття, родини та континенти, без жодних свідчень того, що він потрапляв під опіку професійного архівіста чи установи. Це досі функціональна книга. Сторінки перегортаються. Бліда палітурка з пергаменту стоїть рівно. Вона вижила.
Ця стаття мала бути присвячена найкращим способам збереження цифрових носіїв інформації протягом століття чи й довше, з неявним акцентом на передових технологіях зберігання та інноваційних схемах архівування. Але навіть сьогодні, якщо наша мета — зберегти інформацію на століття, не варто недооцінювати силу друкованих видань.
Друковані книги у фізичній формі природно децентралізуються до крайнього ступеня, потрапляючи не тільки до інституцій, а й до колекцій приватних осіб. Вони подібні до рослин, насіння яких пристосувалося плавати й поширюватися з вітром, спроектоване так, щоб опинитися саме там, де ви найменше цього очікуєте, і вижити. Навіть невеликі самопубліковані тиражі художніх зінів можуть опинитися в Музеї сучасного мистецтва або Національному архіві.
На відміну від цифрових носіїв, для збереження друкованих видань необхідні фізичні бібліотеки, навіть якщо це просто полиці в оселі окремої людини. Це вимагає захисту таких бібліотек від вогню, води та шкідників. Хоча папір із довгими волокнами, змішаний з бавовною та льоном, який використовувався століттями, є надзвичайно міцним і довговічним, механічний папір із деревної целюлози має коротші волокна і схильний до підкислення з часом.
Les Singuliers et Nouveaux Portraicts by Federico de Vinciolo, 1588Public domain, part of The Met’s Open Access InitiativeПеревага друкованої продукції полягає в тому, що вона може стати “традицією”. Те, що було надруковано раніше, можна надрукувати знову. Недолік полягає в тому, що для того, щоб повною мірою скористатися збережувальними можливостями друку, те, що ви зберігаєте й друкуєте, має цінуватися громадськістю. Друкарський верстат — це породження ринку, створене для тиражування відповідно до попиту. Проте, як і у випадку з фізичними копіями музики та фільмів, мультиплікативний масштаб навіть невеликих тиражів значно перевершує те, що ви бачите у більшості методів цифрового резервного копіювання. Навіть невеликі незалежні видавці авангардної літератури зазвичай друкують 5 000 книг як початковий тираж(сумненький хех українського книговидавничого ринку, де сучасні автори добре якщо отримають тираж в тисячу примірників). Невеликі видавництва поезії регулярно друкують 1 000–2 000 примірників. У нашу сучасну еру стрімінгу, як часто тисячі людей добровільно зберігають один і той самий цифровий об’єкт на своїх жорстких дисках? Все рідше. Фізичні бібліотеки та читачі роблять це щодня, з великим успіхом.
Проблема з книгами полягає в їхній кількості. Їх уже дуже багато. Обсяг книг перевищує людські можливості щодо догляду за ними. У 2010 році компанія Google спробувала підрахувати загальну кількість книг, які коли-небудь були написані та опубліковані, і отримала цифру 129 864 880. Оцінки різняться, але щороку видається від одного до чотирьох мільйонів нових книг. Станом на 2022 рік Бібліотека Конгресу, найбагатша бібліотека на Землі, має лише 25 мільйонів книг. З огляду на фізичний простір, необхідний для зберігання друкованих видань, масштаби людського книговидавництва вимагають кураторства та відбору. Мільйони томів тексту можна зберігати в цифровому вигляді на жорсткому диску розміром з кінчик пальця, тоді як у фізичній формі для цього знадобилося б кілька будівель. Найбільшим викликом для потенціалу зберігання друкованих книг у масштабі століття є те, що коли книзі виповнюється 100 років, немає гарантії, що хтось буде достатньо цікавитися її змістом, щоб взяти на себе обов’язки з її збереження.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуОдним із рішень проблеми зберігання даних у масштабі століть є розподіл ваших ресурсів — розміщення копії за копією по всьому світу, щоб жодна катастрофа, війна чи раптова втрата фінансування не могли загрожувати виживанню цифрової колекції. Наразі інтернет не є децентралізованими. Як зазначив Янус Копфштейн у журналі «New Yorker» у 2013 році, «приголомшливий відсоток комунікацій проходить через невелику групу корпорацій — і, отже, перебуває під значним впливом цих компаній та інших інституцій». Ця концентрація лише прискорилася за останнє десятиліття. Наш доступ до Інтернету контролюється телекомунікаційними компаніями, які відкрито застосовують антиконкурентні практики без серйозних наслідків, часто уникаючи конкуренції між собою, оскільки пряма конкуренція обмежила б їхні можливості отримання ренти та прибутку. Лише кілька операційних систем для комп’ютерів мають хоч якесь наближення до широкого поширення. Чіпи, відеокарти і, звичайно, жорсткі диски виробляються відносно невеликою кількістю компаній, і це ще більше стосується деталей, з яких вони складаються. AMD, Apple, ARM, Broadcom, Marvell, MediaTek, Qualcomm і Nvidia — всі вони є клієнтами Taiwan Semiconductor Manufacturing Company у сфері напівпровідників. Цього року міністр торгівлі США Джина Раймондо заявила, що Сполучені Штати купують 92% своїх чіпів у TSMC.
Незважаючи на періодичні обіцянки, легкі кивки головою та гучні заяви про протилежне, великі компанії так і не перевели свої продукти на відкриті протоколи. Повідомлення в iMessage, як і раніше, сині, а всі інші — зелені. Продукти Meta сумісні лише з іншими продуктами Meta. X (колишній Twitter) не сумісний ні з чим. Спроби повернути Інтернету децентралізований характер, такі як платформа для самостійного хостингу arkOS, регулярно стикалися з нестачею ресурсів і зрештою припинялися.
Проте деякі спроби децентралізації виявилися більш успішними. LOCKSS (Lots of Copies Keep Stuff Safe) — це стратегія, протокол і програмне забезпечення для цифрового збереження, розроблені Вікторією Райх і Девідом Розенталем у 1999 році в бібліотеках Стенфордського університету. Розенталь десятиліттями працював над питаннями довгострокового цифрового зберігання та писав про його можливості й підводні камені (ця стаття, безсумнівно, не існувала б без його роботи).
У системі LOCKSS численні копії наукових журналів зберігаються у розподіленій мережі; кожна копія в системі періодично перевіряє себе на наявність пошкоджень та розбіжностей у порівнянні з іншими копіями — це процес опитування та відновлення. Вони «шепочуться» між собою, обмінюючись контрольними сумами, гарантуючи, що їхні копії залишаються неушкодженими. Якщо вузол виявляє розбіжність, пошкодження, він надсилає тихий сигнал SOS, і інший вузол, цифровий самаритянин, приходить йому на допомогу, пропонуючи бездоганну копію, щоб вилікувати рану. Але кожен вузол є автономним, індивідуально відповідальним за догляд за своїми копіями та оплату підписки.
Проект LOCKSS — це спроба створити децентралізовану та надійну систему зберігання даних, яка перебуватиме під контролем спільноти. Результатом стала мережа з 80 наукових та публічних бібліотек, які спільно «зберігають наукові матеріали на власних серверах, а не в хмарі». Члени LOCKSS сплачують внески відповідно до своїх бюджетів, що дозволяє розподілити фінансове навантаження між різними установами.
LOCKSS діє обережно. Система має вузьку спрямованість і створена з повагою до власників авторських прав та адміністрацій установ. Вона обмежена 13 200 журналами та 23 600 книгами відповідно до низки ретельно опрацьованих угод з видавцями. Розвиток системи обмежується суворим дотриманням прав інтелектуальної власності та витратами, пов’язаними з підтриманням місця в мережі. Ці витрати є постійними та тривалими, і на відміну від окремих творів, які з часом стають надбанням громадськості, нинішня політика академічних видавців журналів та періодичних видань передбачає постійне опублікування нових матеріалів, що підлягають авторському праву, та постійного стягнення плати за них. Те, що LOCKSS досягла такого масштабу в умовах нинішньої системи авторського права, є незвичайним.
Основна ідея LOCKSS — взаємне децентралізоване управління — нагадує набагато давніші форми обміну файлами в Інтернеті. Як тільки комп’ютери отримали можливість взаємодіяти між собою, люди почали використовувати такі платформи, як дошки оголошень, Usenet та IRC, щоб обмінюватися даними з усіма, хто був підключений до мережі. Протягом короткого періоду наприкінці 1990-х та у 2000-х роках обмін файлами (а згодом і торрент-системи) безкарно поширювали величезні обсяги музичних та відеофайлів, незважаючи на обмежену пропускну здатність. Такі структури, звісно, дозволяли безкарно ігнорувати права інтелектуальної власності. Копії товарів, які на той час продавалися, можна було швидко отримати безкоштовно. І були й інші проблеми. Шкідливе програмне забезпечення було поширеним явищем, трудомісткий тягар управління колекціями перекладався на окремих осіб, а те, що було доступним, повністю залежало від примх тих, хто завантажував файли. Найголовніше, що всі ці платформи працювали на централізованих серверах, а це означало, що як тільки суди та держави на них нападали, вони зникали. Якщо децентралізоване зберігання мало мати майбутнє, то це мало бути таке, де жоден користувач не міг отримати доступ до файлів будь-якого іншого користувача, де колекції були захищені стінами.
Нащадки цих платформ досі існують, а в деяких випадках навіть процвітають, хоча вже не є домінуючим засобом поширення медіа. Sci-Hub, Library Genesis та Z-Library пропонують статті з наукових журналів безкоштовно всім, хто хоче їх завантажити, ігноруючи закони про інтелектуальну власність та посилаючись на право на науку та культуру згідно зі статтею 27 Загальної декларації прав людини. Ці платформи, по суті, є незаконним, децентралізованим дзеркалом таких ініціатив, як LOCKSS, піратством, яке також виконує функцію страхування на випадок майбутнього глобального колапсу. Унікальні та чітко визначені місії цих ініціатив сприяють їхній популярності та виживанню, незважаючи на їхній неясний правовий статус та величезні сили, спрямовані проти них. Їхня надзвичайна наративна сила — просування універсалістських ідей попри величезні перешкоди, не кажучи вже про міфічну привабливість статусу поза законом — призвела до запеклого захисту з боку прихильників та стимулювала турботу й опіку з боку цієї лояльної спільноти.
Варто замислитися над ефективністю піратства та навмисного порушення законодавства про інтелектуальну власність як тактики довгострокового збереження. Абігейл Де Коснік, професорка Центру нових медіа в Берклі, стверджує, що, з огляду на природу цифрових культурних надбань та нездатність сучасних корпоративних та інституційних структур належним чином дбати про них, зусилля зі збереження медіа на основі піратства мають більше шансів вистояти під час катастрофічних подій у майбутньому, ніж традиційні інституції. З іншого боку, як демонструють гучний судовий процес над Аароном Сварцем або судові справи проти Інтернет-архіву, порушення авторських прав у великих масштабах пов’язане з постійним ризиком санкцій та закриття з боку державних органів.
Повністю децентралізовані системи є більш важкодоступною мішенню для таких дій. InterPlanetary File System — це децентралізований протокол, призначений для створення однорангової мережі для зберігання та обміну файлами в розподіленій структурі. Замість того, щоб покладатися на централізовані сервери, IPFS використовує адресацію за змістом, де кожен файл ідентифікується за допомогою унікального хешу, отриманого з його вмісту. Це дозволяє отримати конкретний файл з будь-якого вузла в мережі, який зберігає відповідний хеш, і все це в глобальній мережі, побудованій для розпізнавання та обміну даними між декількома екземплярами одного й того ж файлу. IPFS функціонує як один величезний торрент, але дозволяє користувачам завантажувати або роздавати лише частину цілого.
У 2017 році, коли турецькі суди заборонили Вікіпедію, IPFS дозволила розповсюдити повну копію, щоб обійти заборону. Після репресій проти згаданих вище Library Genesis та Z-Library їхні колекції були перенесені на IPFS. Довгостроковий успіх колекцій, що зберігаються в IPFS, залежить від практик цифрового архівування кожного окремого учасника та від рівня участі, який, як може підтвердити будь-який розробник відкритого програмного забезпечення, може бути нестабільним.
У 2017 році компанія Protocol Labs, розробники IPFS, запустила Filecoin — систему цифрового зберігання даних на основі криптовалюти, частково засновану на архітектурі IPFS. Вона прагне стимулювати участь у проекті, виплачуючи винагороду у вигляді криптовалюти тим, хто надає місце для зберігання даних. Filecoin — не єдиний такий проект. Arweave, Storj, Sia, BitTorrent Token та Safecoin — це варіації на одну тему, нові спроби втілити давню мрію: створити ринкову систему, яка зможе з’єднати всі невикористані цифрові сховища, розкидані по всій планеті, з тими, хто може їх потребувати. У нас завжди був величезний надлишок невикористаного цифрового сховища і не було життєздатного ринку, щоб використати цей надлишок, що могло б дозволити тим, хто має додаткове сховище, отримувати прибуток, а тим, хто хоче зберігати дані, — отримати доступ до дешевого розподіленого ринку.
Системи, повністю засновані на блокчейні, де кожен новий фрагмент даних додається в кінець ланцюга, який потім реплікується в кожному екземплярі та кожному вузлі, мають повноцінний «механізм збереження даних». Весь масив даних зберігається у незмінному, децентралізованому реєстрі, розподіленому між численними вузлами, що забезпечує прозорість, але вимагає значних обсягів пам’яті, оскільки повна історія транзакцій зберігається в кожній точці. Оскільки цей механізм не підходить для зберігання великих обсягів даних, більшість рішень для зберігання на основі криптовалют покладаються на механізми збереження на основі контрактів, які часто використовуються в так званих «розумних контрактах», і, таким чином, зберігають лише найважливіші дані безпосередньо в контракті. Такий підхід дозволяє уникнути реплікації всієї історії блокчейну.
Системи зберігання даних на основі криптовалюти працюють за рахунок стимулювання користувачів зберігати довірені їм дані. Вони розроблені для постійної перевірки того, що постачальники послуг зберігання зберігають незмінену та неушкоджену копію довірених їм даних, а також для підтвердження безперервності цього зберігання з плином часу. До честі Filecoin слід зазначити, що замість того, щоб ізолювати свою систему, вони пропонують рішення для зберігання даних, сумісні з Amazon S3. Вони, здається, щиро зацікавлені у зберіганні архівних даних та співпраці з архівними та освітніми установами. Їхня пов’язана благодійна організація, Filecoin Foundation for the Decentralized Web, надала фінансову підтримку Лабораторії бібліотечних інновацій Гарвардської школи права, що дозволило створити цю статтю.
У 2018 році фахівець із цифрової консервації та співзасновник LOCKSS Девід Розенталь стверджував, що децентралізовані мережі зберігання даних на основі криптовалют ніколи не зможуть зрівнятися з централізованими хмарними сервісами за показниками надійності, ціни, швидкості та умов доступу. Необхідність шифрування всіх ресурсів зберігання з міркувань безпеки, відсутність стабільної цінової політики та постійна потреба у ліквідності ринку зберігання даних створюють потенційні довгострокові проблеми. Нарешті, як зазначає також Розенталь, якщо надання місця для зберігання даних таким сервісам дійсно стане прибутковим, існує серйозний ризик централізації постачальників послуг зберігання: якщо надання місця для зберігання приносить дохід, цей дохід буде концентруватися, оскільки існують стимули до централізації, так само як і в разі інших нібито децентралізованих пропозицій в умовах нерегульованого ринку. Невизначений правовий статус цих систем також створює потенційні проблеми. Зберігання копій інтелектуальної власності, захищеної авторським правом, може призвести до проблем на самому ринку, якщо провайдерів у певних юрисдикціях змусять на законних підставах видалити дані, які вони зобов’язані зберігати згідно з договором. Жодна з цих моделей досі не довела своєї здатності функціонувати, не кажучи вже про успішне існування, як життєздатні ринкові майданчики протягом тривалого періоду, а також не продемонструвала, що може надійно стимулювати зберігання даних у періоди конфліктів чи дефіциту. З часу розвитку великих торговельних цивілізацій жоден регіон на Землі не прожив століття без значної економічної кризи, потрясіння або дефіциту. У масштабі століття ці події можуть бути серйозними, здатними повалити режими, знищити національні держави та спровокувати конфлікти, що призводять до загибелі мільйонів людей. Прямо прив’язувати метод архівного зберігання до ринкової системи, учасники якої живляться волатильністю, — це все одно, що закопувати свої жорсткі диски в зоні 100-річної повені. Якщо децентралізоване рішення для зберігання, підкріплене криптовалютою, має бути життєздатним у довгостроковій перспективі для культурних та інтелектуальних інституцій і колекціонерів — організацій та осіб, які, як правило, мають надзвичайно чутливі бюджетні практики, — вони мають знайти спосіб обмежити та пом’якшити вплив цих потрясінь на їхні ціни.
Реалізації на основі блокчейну також наражаються на ризик інтелектуального заперечення або навіть політичних атак з боку тих, кого відштовхує спекулятивне фінансове використання цієї технології та її заплямована історія, пов’язана з аферами, шахрайством, рентоорієнтованою діяльністю, жадібністю та антидержавницькими технолібертаріанськими фантазіями. Я знаю це, бо сам належу до тих, хто має такі інстинктивні негативні реакції. Навіть якщо ви вважаєте ці реакції несправедливими, вони є чудовим прикладом людської мінливості, яку слід враховувати при оцінці технології для зберігання даних у масштабі століть. Якщо ви будуєте свою схему зберігання, використовуючи культурно та політично мінливу технологію, це саме по собі становить ризик після того, як вас не стане. Як і у випадку з кожним іншим методом, описаним тут, цей метод має бути збережений разом із тим, що зберігається.
Спільноти криптовалют і блокчейнів, а також пов’язані з ними компанії, досі вкладали надто мало коштів у необхідну рутинну роботу з цифрового збереження, яка могла б забезпечити довговічність їхніх протоколів, а також програмного та апаратного забезпечення, на якому ці протоколи працюють. Криптокомпанії також не кинули жодного серйозного виклику централізованим апаратним і телекомунікаційним компаніям, які роблять їхні моделі можливими. Якщо вони серйозно прагнуть справді децентралізованих і стійких рішень для збереження культурної пам’яті людства, їм слід використовувати свої ресурси для атаки, підриву та заміни централізованих телекомунікаційних, апаратних і програмних гігантів, на яких вони зараз покладаються. Криптоспільнота, яка серйозно ставиться до децентралізованого інтернету, повинна вести тотальну війну з такими компаніями, як Verizon, AT&T, Comcast, Starlink та Spectrum, і ставитися до домінування таких компаній, як NVIDIA, з цілковитою ворожістю.
Але ці зауваження є другорядними. Ми можемо уявити альтернативну технологію децентралізованого зберігання даних, яка взагалі не пов’язана з криптовалютою, і все одно дійти до справжнього оціночного питання, що стоїть тут на порядку денному: питання протиставлення централізації та децентралізації в самій практиці архівування.
Книга Ендрю Петтегрі та Артура дер Ведувена «Бібліотека: крихка історія» починається з анекдоту про голландського вченого 16 століття, який прибув на зустріч до бібліотеки імператора Священної Римської імперії, щоб виявити її в стані повного занедбання та злиднів. Друкарський верстат існував лише близько століття, але за цей короткий час найбільший ворог архівів — занедбаність — вже завдав удару. Ми можемо хвилюватися з приводу всіляких драматичних катастроф. Глобальна термоядерна війна, падіння астероїдів, виверження кальдерних вулканів, екстремальні ризики, «Скайнет», культурні революції, друге пришестя, вторгнення інопланетян, мальтузіанські кризи, обвал народжуваності, пандемії, сонячні спалахи та наднові в Місцевій групі. Ми можемо намагатися розробити заходи проти всіх видів катастроф, що загрожують суспільству: киплячих морів, гуркоту землі та палаючих міст. Ми можемо уявити, як децентралізація могла б забезпечити захист від руйнівних сценаріїв, як вона захистила б архів у разі вторгнення, пожежі, бомбардування та кібератаки. Але ніщо з цього не є основною причиною знищення архівів. Архіви знищує звичайна і така нудна людська недбалість.
Найгостріше питання щодо децентралізованих сервісів зберігання даних полягає в тому: чи здатні вони спонукати до дбайливого ставлення?
The subject catalog (“Schlagwortkatalog”) of the University Library of GrazPhoto by Dr. Marcus Gossler, licensed under GNU Free Documentation LicenseБезумовно, трапляються ситуації, коли централізація мала катастрофічні наслідки. У Боснії Національний архів у Сараєво зазнав серйозних пошкоджень під час серії демонстрацій та заворушень у 2014 році. У 1984 році Довідкова бібліотека сикхів в Амрітсарі (штат Пенджаб) стала об’єктом індійської військової операції, і весь її фонд було конфісковано. Досі його не повернули, і вважається, що він втрачено. Під час Боксерського повстання 1900 року була знищена бібліотека Академії Ханьлінь у Пекіні. Єдині відомі збережені рукописи «Беовульфа» та «Сіра Гавейна і Зеленого Лицаря» вціліли під час пожежі в Коттонівській бібліотеці в Лондоні 1731 року. Інші томи не були такими щасливими. Історія рясніє випадками знищення та втрати бібліотек і книг. Тільки під час Другої світової війни було знищено або пошкоджено мільйони бібліотечних томів.
Я досі уникав згадки про найвідоміше в історії знищення бібліотеки — легендарної Олександрійської бібліотеки — не в останню чергу тому, що час та обставини її знищень (у множині) достеменно не встановлені. Але я хотів би поділитися враженнями Річарда Овендена, автора книги «Спалення книг: історія навмисного знищення знань», який обговорює розповідь Едварда Гіббона про долю бібліотеки в праці «Історія занепаду та падіння Римської імперії»: «Для Гіббона Олександрійська бібліотека була одним із найбільших досягнень античного світу, а її руйнування — яке, на його думку, було наслідком тривалого й поступового процесу занедбання та зростаючої неосвіченості — стало символом варварства, що охопило Римську імперію, дозволивши цивілізації втратити давні знання, які в його час знову відкривали й цінували. Пожежі були серйозними подіями, в результаті яких було втрачено багато книг, але як інституція бібліотека зникла більш поступово — як через організаційну недбалість, так і через поступове старіння самих папірусних сувоїв».
Якщо ваша мета при зберіганні даних у масштабі століть полягає в тому, щоб уникнути кінетичних катастроф, гідних голлівудських фільмів, то децентралізовані рішення є ідеальними, але чи здатні вони протистояти недбалості — це вже не так очевидно. Якщо децентралізована система прагне досягти успіху в масштабі століть, саме цю проблему вона повинна і зобов’язана вирішувати.
Однією з небагатьох очевидних переваг централізації є те, що вона спонукає до дбайливого ставлення. Якщо люди знають, що щось є важливим, цінним, а можливо, навіть останнім у своєму роді, вони, як правило, щодня борються за його збереження. Історія воєн, конфліктів і катастроф — це також історія архівістів, кураторів, митців, науковців та пристрасних добрих самаритян, які рятують твори від неминучого знищення, йдучи на великий особистий ризик і жертви. Упередження виживання, присутнє в людському каноні, є лише відлунням тисяч героїчних вчинків.
Французька національна бібліотека, раніше відома як Королівська бібліотека, пережила 16 королів, двох імператорів, п’ять республік, шість повномасштабних революцій, Столітню війну, Громадянську війну у Франції, Італійські війни, Тридцятирічну війну, Франко-голландську війну, Дев’ятирічну війну, Війну за іспанську спадщину, Семирічну війну, Наполеонівські війни, Франко-прусську війну, Першу світову війну та Другу світову війну. Іноді вона зберігала твори, які не мали інших відомих зберігачів. Національна бібліотека Франції не є винятком чи випадком упередженості виживання, оскільки багато національних бібліотек досягають столітнього зберігання, навіть витримуючи бурхливі зміни в державах, яким вони служать.
Значна частина світової літератури, науки, мистецтва та музики збереглася саме завдяки тому, що була відносно централізованою. Незважаючи на очевидні ризики, пов’язані з тим, що «всі яйця кладуть в один кошик», не варто надто поспішно відкидати ідею централізації. Чи справді ми можемо бути впевнені, що анонімні учасники розподіленого сервісу зберігання даних, забезпеченого криптовалютою, будуть ставитися до своїх обов’язків з такою ж ретельністю, як професійні бібліотекарі в централізованій установі чи затяті приватні колекціонери? Чи можемо ми бути впевнені, що в разі катастрофи, зловмисних дій уряду або набігів грабіжників вони будуть боротися за захист своїх запасів? Або ж вони, навпаки, розслабляться, знаючи, що де інде є ще одна копія, що блокатори запису, контрольні суми для виправлення помилок та шифрування гарантують, що вони не самотні? У цьому полягає проблема розподілених систем: а що, якщо кожен інший вузол у розподіленій мережі також розраховує на таку безпеку?
Зрештою, через понад сто років настають лихоліття. Розподілена система наражається на ризик надмірної впевненості та відсутності індивідуальної відповідальності. Під час Другої світової війни бібліотекарі та куратори в централізованих установах таємно вивозили твори прямо з-під носа гестапо та СС. Деякі відмовилися тікати і продовжували працювати під окупацією, ризикуючи власним життям, навіть вдаючи, що співпрацюють з ворогом (тим самим наражаючись на небезпеку з боку сил опору), складаючи реєстри, що відстежували місцезнаходження розграбованих колекцій. Бібліотекарі в Литві ховали стародавні єврейські тексти в підвалах місцевих церков. У Польщі вони ховали монастирські рукописи XIII століття у банківських сховищах. Цілі архіви переправляли через кордон уночі, коли жорстока і неминуча смерть переслідувала кожного, кого могли спіймати на гарячому.
Тим не менш, існує безліч прикладів успішних розподілених або децентралізованих зусиль, які варто розглянути — деякі з найстаріших бібліотек світу — монастир Святої Катерини, Аль-Каравіїн, Університет Наланди, Бібліотека Ватикану або монастир Сак’я — можливо, є вузлами мережі, що збереглися, як зберігачі релігійних текстів. Вони стали можливими завдяки першому принципу друку — кодексу, сувою і навіть рукопису — що він існує для копіювання, для множинності. Це саме по собі є підтвердженням переваг децентралізації.
У світовому масштабі мистецтва, театр, танець і музика використовували децентралізацію як тактику збереження з приголомшливим успіхом. У випадку європейської барокової та класичної музики, тисячі оркестрів та музичних шкіл по всьому світу використовували та використовують акт колекціонування, копіювання, друку, вивчення та гри для захисту та передачі творів протягом століть. Навіть оригінальні інструменти, які зараз коштують статки та яким сотні років, — Страдіварі, Аматі, Гварнері, Руджері, Гваданьїні та інші — досі грають, зберігають, передають та зберігають для наступного покоління музикантів. Періоди воєн та потрясінь призводили до того, що невеликі групи музикантів разом грали камерну музику в будь-яких доступних їм просторах, дозволяючи музичним творам підкорювати час.
Децентралізована фанатська культура за своєю суттю є захисною. Окремі ентузіасти та цифрові пірати, що збираються на форумах та каналах Discord, виконали неймовірну роботу зі збереження літературної, музичної, відеоігрової та кіноісторії шляхом агрегації, емуляції та децентралізованого розповсюдження. Високоякісні версії оригінальних незмінених версій фільмів, таких як «Зоряні війни» (які більше не є комерційно доступними) зберігаються таким чином. Волонтерські команди «недобросовісних архівістів» десятиліттями займаються збереженням цифрових та веб-активів, яким загрожує забуття або знищення.
Особиста колекція предметів, наприклад, книги на вашій книжковій полиці, може легко породити суттєвий емоційний зв’язок. Ключовим для децентралізованих систем зберігання буде розробка подібних механік. Найуспішніший волонтерський проект децентралізованих обчислень в історії, проект SETI@home 1999–2020 років, який аналізував зібрані радіосигнали в пошуках ознак позаземного розуму, вказує на те, як така схема може бути можливою. Сотні тисяч користувачів комп’ютерів, включаючи тодішніх підлітків, таких як я, із задоволенням передали свої комп’ютери цьому завданню. Це було досягнуто не з обіцянкою фінансової компенсації, а завдяки зверненню до самого масштабу та грандіозності місії та щирому запрошенню взяти участь у чомусь, що може мати значення.
Що спільного в цих прикладах, так це те, що всі вони залучають небайдужі групи. Найстійкіші децентралізовані зусилля завдячують своїм успіхом не технологічним чи організаційним інноваціям, а радше залученню поколінь людей з емоційними та інтелектуальними інвестиціями у свою цінність. Як для хмарних сервісів зберігання даних, так і для розподілених схем зберігання даних питання полягає в тому, чи можуть вони викликати необхідний рівень пристрасті та пильності. Чи вони та їхні технології надають можливості тим, кому небайдужі, чи прирікають їх на провал? Чи можуть корпорації хмарного зберігання даних перетворитися на охоронців? Чи можуть розподілені системи зберігання даних перетворити кожен вузол на охоронця?
Я здебільшого ходив навколо та довкола протягом 12 000 слів. Можна навести нормальний такий аргумент, що методи та носії зберігання значною мірою не мають значення для виживання даних протягом таких тривалих періодів. Успіх зберігання протягом століть зводиться до того ж, що й зберігання для будь-якої тривалості: до обслуговування того, що зберігаємо. Щоденна рутинна робота людини, яка піклується про щось. Якщо колекція належно обслуговується та доглядається протягом 400 років, є ймовірність, що ця колекція виживе й наступні 400 років. Спосіб її зберігання буде розвиватися або змінюватися в міру її обслуговування, але якщо є ті, хто її підтримує, вона збережеться.
Це твердження лишиться правдивим навіть з огляду на величезні потенційні досягнення в галузі носіїв інформації, які вже не за горами, — серед яких, перш за все, зберігання в ДНК з її неймовірною щільністю та здатністю до реплікації. Наразі цей метод обмежений надзвичайно низькою швидкістю читання/запису та кількома процесами, які ще не почали винаходити, але як тільки він з’явиться, цю технологію все одно доведеться підтримувати.
Цифрове зберігання залежить від програмного забезпечення. Усе програмне забезпечення та формати файлів залежать від обслуговування та збереження, оскільки технологічний прогрес робить апаратне та програмне забезпечення, що раніше використовувалося для читання та створення медіа, застарілим. Давнє програмне забезпечення є настільки рідкісним, що може стати об’єктом захоплення. У 2015 році автор MIT Technology Review Гленн Флейшман відповів на запитання читача про те, яка найстаріша комп’ютерна програма досі використовується. Він дійшов висновку, що найстарішою є система управління та відстеження контрактів Міністерства оборони, MOCAS, вперше створена в 1958 році. Вона досі використовується й по сьогодні, незважаючи на заплановану дату виведення з експлуатації на 1 жовтня 2002 року. Флейшман також згадав систему перфокарт IBM 402 1948 року для інвентаризації та обліку, яка досі використовувалася виробником пристроїв для фільтрації води з Техасу.
An IBM punch cardPublic domain, via Wikimedia CommonsІндивідуальний головний файл Податкового управління США (IRS), основна система для зберігання та обробки податкових декларацій та введення даних до них, спочатку був написаний на COBOL для мейнфреймів IBM System/360 та працює з 1960-х років. Існують частини кодової бази UNIX, які безперервно використовуються з моменту запуску операційної системи в 1969 році. Ймовірно, існують реалізації мови асемблера, які існують з 1950-х років.
Важко визначити найстаріший фрагмент безперервно збережених цифрових даних, який би не був самим програмним забезпеченням чи кодом і ніколи не був фізично перетворений та повторно оцифрований. Виходячи з того, хто були першими, хто використовував системи зберігання даних на жорстких дисках та стрічках, я б ризикнув припустити, що це фрагмент метеорологічних або сейсмографічних даних, записаних в університеті на Західному узбережжі Сполучених Штатів, але це лише здогадка. Той факт, що деякі з цих наборів даних також зберігалися в друкованих архівах, а пізніше повторно введені в цифрові бази даних, ускладнює точність твердження. Основна комп’ютерна система метеорологічних даних Національного управління океанічних і атмосферних досліджень та системи Data Buoy використовуються з 1970 року. Ці набори даних зберігаються завдяки пильності та наполегливій увазі поколінь вчених та їхніх студентів. Але жоден з них не наблизився до досягнення нашої 100-річної позначки.
Наші цифрові інструменти застарівають та стають нестерпними з вражаючою швидкістю. Окрім проблем, пов’язаних зі збереженням та зберіганням, ризики, пов’язані з нездатністю підтримувати програмне забезпечення, а також знання та можливості для його підтримки, є реальними та нагальними. Під час пандемії COVID-19 кілька державних та місцевих органів влади опинилися у скрутній потребі в програмістах на COBOL(місце для анекдоту про того тіпа, який володів чарівною флешечкою, і відповідав за підтримку системи на українській митниці), оскільки їхні системи страхування від безробіття та страхування все ще працювали на програмному забезпеченні, побудованому цією відносно давньою мовою. Якщо ви хочете зберігати щось протягом ста років, здатність читати та отримувати цей збережений елемент у майбутньому є критично важливою. І єдиний спосіб забезпечити цю здатність – це зберегти програмне забезпечення, яке дозволяє вам отримувати доступ до ваших даних, зберегти обладнання, яке може запускати це програмне забезпечення, та зберегти знання та навички, необхідні для обслуговування всієї системи.
Хоча багато вчених-інформатиків та мислителів, як-от співвинахідник інтернету Вінтон Серф, благородно пропонували або теоретизували схеми універсальних форматів файлів, які могли б змінити цю реальність, ці ідеї залишаються спекулятивною фантазією. Єдиний наразі життєздатний спосіб зберегти програмне забезпечення — це важка щоденна робота з обслуговування, адаптації та емуляції. Наразі немає жодного скороченого шляху чи чарівного формату. Немає жодного хака.
Але існують інструменти, зусилля та протоколи, які намагаються полегшити цей тягар. Формат файлів Web ARChive (WARC) – це стандарт для збереження веб-фондів, який вміщує всі види вторинного контенту. Fedora – це система управління цифровими ресурсами, побудована з нуля для збереження цифрових активів. CLOCKSS – це незалежна некомерційна реалізація технології LOCKSS, призначена для довгострокового темного(прихованого?) архіву журналів та книг. Rhizome, організація цифрового мистецтва та культури, що працює в Новому музеї в Нью-Йорку, має спеціальну команду зі збереження цифрових творів. ArchiveBox – це самостійне рішення для архівування веб-сторінок. Лабораторія медіаархеології в Університеті Колорадо в Боулдері зберігає та документує застарілі медіа. Джон Бауерс, Джек Кушман, Джейшрі Сараті та Джонатан Зіттрейн, які працюють у Лабораторії бібліотечних інновацій, запропонували «Сильні темні архіви» – протокол для цифрових запечатаних записів, що були створені вперше, які повинні бути захищені з міркувань безпеки або з юридичних міркувань. Існують десятки інших гідних проектів та прикладів. Бібліотекарі та архівісти всього світу десятиліттями вирішують проблеми цифрового збереження — проблема в тому, що ніхто інший цим не займається.
Справжнім рішенням проблеми зберігання даних у масштабі століття, особливо у великих масштабах, є зміна цієї реальності. Успішне зберігання даних у масштабі століття вимагатиме величезних інвестицій у цифрове збереження, суспільних зобов’язань. Політиків, уряди, компанії та інвесторів доведеться переконати, стимулювати або навіть залякувати.
Сполучені Штати виділяють мізерні ресурси на практику та вирішення проблем архівування та збереження загалом. Я спробував підрахувати, який відсоток ВВП США витрачається на бібліотеки та архіви — не лише на цифрове збереження, навіть не лише на збереження, а які ресурси виділяються на всю категорію. Я зібрав бюджетні звіти від національних, штатних та місцевих установ, некомерційних установ, галузевих груп та корпоративних архівів; оцінив виробничі потужності галузей, які обслуговують ці групи; поспілкувався з економістами, експертами та аналітиками UBS, Morgan Stanley та Бюджетного управління Конгресу — і так і не зміг наблизитися до оцінки, яка б перевищувала 0,1 відсотка ВВП. Згідно з опитуванням публічних бібліотек Інституту музейних та бібліотечних послуг (IMLS), публічні бібліотеки в Сполучених Штатах мали загальні операційні витрати близько 13 мільярдів доларів у 2018 фінансовому році. Національний архів запросив 481 мільйон доларів для свого бюджету на 2024 рік. Приватний сектор витрачає дуже мало на власні архівні зусилля. Навіть надзвичайно великі компанії, як правило, наймають одного корпоративного архівіста, якщо взагалі наймають. Порівняно з розміром будь-якої іншої частини нашого уряду чи економіки, ці цифри крихітні.
Програмне забезпечення керує нашим світом. Витрачати так мало коштів на спробу зберегти щось настільки важливе – це meh і стидоба.
Найкращим варіантом для забезпечення зберігання даних у масштабі століття є радикальна зміна цього порядку. Будь-який постачальник сховищ, який серйозно налаштований бути життєздатним варіантом довгострокового зберігання, повинен кричати про необхідність збереження програмного забезпечення за кожної нагоди. Якщо корпоративні зацікавлені сторони в цій сфері серйозно налаштовані на надання клієнтам довгострокового зберігання, вони повинні використовувати весь свій фінансовий, людський та політичний капітал, щоб зробити цифрове збереження більш пріоритетним.
Щоразу, коли медіакомпанія знищує архів, щоразу, коли компанія-виробник відеоігор переслідує тих, хто зберігав контент, який вона закинула, щоразу, коли технологічна компанія знищує добре використовуваний продукт без жодного плану щодо його збереження, на ці дії слід звернути увагу та спротив.
Ми знаходимося на межі темних віків, або вже вступили в них. Масштаби мистецтва, музики та літератури, які втрачаються щодня, коли Всесвітня мережа змінюється та деградує, представляють собою найбільшу втрату культурного виробництва людства з часів Другої світової війни. Моє покоління постійно отримувало попередження від вчителів, батьків та авторитетних осіб, що нам слід бути обережними в Інтернеті, тому що Інтернет все памʼятає, але виявилося, що все навпаки. Як зауважив письменник і дослідник Кевін Т. Бейкер: «В Інтернеті Александрія горить щодня».
19th-century artistic rendering of The Library of AlexandriaPublic domain, “The Great Library of Alexandria” by O. Von CorvenДля зберігання на столітній термін ви не боретеся зі звичайними смертними ворогами — ви ведете битву проти шалених і недобрих сил геології, фізики та хімії, не кажучи вже про невичерпну любов до дурощів людства як виду. Пощади не буде.
Якщо ви хочете зберегти щось протягом 100 років, які найкращі методи для забезпечення його виживання? Зберігати це в рамках соціальної або урядової структури, яка, найімовірніше, сприятиме обслуговуванню та догляду. Бути під захистом або бути пов’язаним з відповідною національною державою (наприклад, можна стверджувати, що фонди Бібліотеки Конгресу підкріплені всією потужністю ядерного арсеналу Сполучених Штатів). Бути частиною великої релігії. Бути частиною аристократії. Бути частиною видатної мистецької чи інтелектуальної сцени або учасником мистецької чи інтелектуальної традиції.
Однак, кожна з цих структур управління також створює ризики. «Немає політичної влади без влади над архівом», – писав Жак Дерріда у своїй книзі «Архівна лихоманка». Централізовані структури влади монархій, деспотичних держав, військових диктатур та однопартійного правління мають схильність до навмисного знищення артефактів та записів, щоб підтримувати контроль. Кланові системи регулярно знищують те, що підважує їх. Домінуючі ідеології вільного ринку активно стимулюють масову відмову від усього, що не має ринкової цінності для самопідтримки. Національні держави, навіть соціальні демократії, які займають високі місця за різними індексами свободи, мають вражаючу здатність до свідомої та випадкової цензури, вибіркового збереження та занедбання артефактів, що перебувають під їхньою опікою. Як пише Фернандо Баес у своїй книзі «Універсальна історія знищення книг»: «Поширеною помилкою є приписування знищення книг неосвіченим людям, які не усвідомлюють своєї ненависті. Після дванадцяти років дослідження я дійшов висновку, що чим культурніша нація чи людина, тим охочіше кожна з них знищує книги під тиском апокаліптичних міфів».
Щоб вижити, зберігач даних та розробники інструментів, які вони використовують, повинні бути готові зайняти скептичну та навіть зухвалу позицію щодо суспільств, у яких вони живуть. Вони повинні прийняти захист покровителя, водночас готуючись до можливості зради. Якщо вам цікаво, чому значна частина цього есе займає таку антагоністичну позицію щодо зовнішніх політичних та економічних гравців, водночас враховуючи плоди їхніх пропозицій, то це тому, що архівіст столітнього масштабу іноді повинен служити ідеології, яка відповідає лише самій собі — захисту зібраних артефактів будь-якою ціною. Ця ідеологія, «архівізм», передбачає віру в збереження того, що ми створюємо та думаємо, для майбутніх поколінь, за рахунок чогось іншого. Зберігання столітнього масштабу може охоплювати методи та платформи, бути забезпеченим урядами та титанами промисловості, підтримуватися релігіями, культурами, митцями, сценами, шанувальниками, колекціонерами, технократами та інженерами, але зрештою воно повинно зберігати свої цінності внутрішньо.
І тут, знову ж таки, єдиним справжнім рішенням є агресивні та масштабні інвестиції в архіви, бібліотеки, фахівців з цифрового збереження та фахівців з підтримки програмного та апаратного забезпечення на кожному рівні, в кожній формі практики та економічних обставинах. Це має статися не лише для держав, корпорацій та установ, а й для любителів та споживачів. Багато наших найцінніших мистецьких та інтелектуальних артефактів десятиліттями перебували в руках окремих людей задовго до того, як потрапили під опіку установ.
Стійкість у часі — це не те, що можна розробити в момент зародження, а потім забути. Зберігання інформації в масштабі століття вимагає пильної уваги, здатної адаптуватися до нових загроз, до нових парадигм, до того, що раніше неможливо було уявити. Метою зберігання інформації масштабу століття має бути збереження того, що ми створили, щоб інші, ті, кого ми ніколи не зустрінемо, могли відчути їхні тонкощі та екстази, свою здатність до просвітлення. Це слід робити будь-якими необхідними засобами, будь-яким методом чи рішенням, що забезпечує можливість такого майбутнього — день за днем — і бути готовим змінюватися в будь-який момент, битися та драпати проти сил, що намагаються задушити світло.
Якщо ви компанія, яка пропонує продукт для зберігання даних, як ви можете допомогти довгостроковому цифровому зберіганню архівних матеріалів? Спробуйте знайти нову інвестиційну модель, яка дозволить вам будувати на довгострокову перспективу. Впроваджуйте відкриті протоколи. Підтримуйте закони про право на ремонт та створюйте обладнання, яке можна ремонтувати. Атакуйте фірми в інших частинах мережі та обчислювальних ланцюгах, які прагнуть централізації та монополії. Допоможіть фінансувати та впроваджувати абсолютно нову парадигму цифрового збереження програмного забезпечення.
І якщо ви, людина, яка читає це, хочете зберегти щось і забезпечити його існування протягом століття, що вам слід зробити? Більше ніж щось лише одне. Вам слід поєднати всі доступні вам методи, шари резервних копій, армії копій і, найголовніше, практики та сайти, які заохочують культуру пильності та турботи. Ви повинні боротися за суспільство, яке цінує науку та мистецтво та те, що вони створюють. А потім, щодня, ви повинні робити все можливе, щоб зберегти своє щось у безпеці, робити все можливе, щоб дати змогу наступному поколінню зробити те саме, а потім довірити цю битву їм, щоб вони повторювали її в майбутньому.
У 2009 році подружжя відремонтувало покинутий будинок у сонному місті Сент-Енн, штат Іллінойс. Будинок був у поганому стані, явно пошкоджений вандалами, розграбований, потрісканий та деформований. Вони знайшли папери, розкидані та складені всюди, з ім’ям «Флоренс Прайс», написаним знову і знову. Вони ненавмисно виявили колишній будинок для відпочинку композиторки через 56 років після її смерті та десяток творів, які вважалися давно втраченими, включаючи два концерти для скрипки та її четверту симфонію. У 2015 році редактор літературного журналу, нишпорячи в архіві рідкісних книг Принстонського університету, натрапив на неопубліковане оповідання Ф. Скотта Фіцджеральда, яке мало бути опубліковано, але так і не було опубліковано через конфлікт між автором та його агентом. Того ж року в Бібліотеці рідкісних книг та рукописів Бейнеке Єльського університету було знайдено неопубліковане оповідання Едіт Вортон. У 2010 році в тому ж архіві дочка Річарда Райта знайшла раніше неопублікований рукопис роману, захований серед його паперів. Якби ви зайшли до магазину платівок на початку 1950-х років і попросили їх примірник «Чотирьох пір року» Вівальді, який зараз є одним із найпоширеніших музичних творів у світі, швидше за все, вони б не мали уявлення, про що ви говорите. У 1920-х роках невелика група ентузіастів Вівальді в Італії обшукувала місцеві бібліотеки та сховища в пошуках творів і зрештою знайшла половину його партитур у монастирі в П’ємонті, а іншу половину зберігала заможна аристократична родина. Група знайшла фінансових спонсорів, придбала обидві колекції для Туринського університету та протягом наступних трьох десятиліть працювала над відродженням музичної репутації. До 1960-х років Вівальді був всюдисущим. Коли Чеський національний музей перекаталогізував та оцифровував свої архіви у 2015 році, вони знайшли давно втрачену співпрацю 1785 року між Вольфгангом Амадеєм Моцартом та Антоніо Сальєрі. Тільки цього року муніципальні бібліотеки Лейпцига повідомили, що в їхніх колекціях було знову виявлено ще одну композицію Моцарта. За кілька тижнів до публікації цієї статті газета «Нью-Йорк Таймс» повідомила, що куратор Бібліотеки та музею Моргана знайшов раніше невідомий вальс Шопена.
Усі ці твори були перевидані, перезаписані або повторно виконані з великим визнанням. Те, що було втрачено, було знайдено. Невеликі індивідуальні акти турботи, що поширювалися протягом поколінь, призвели до їхнього виживання та повторного відкриття. Цифрові версії цих чудес можуть статися і стануться. Одного дня хтось знайде флешку на розграбованій підлозі будинку, забутий сервер у руїнах центру обробки даних, файл у надрах бази даних. Це матиме значення. Навіть якщо їхній вміст був пошкоджений або забутий, турбота може принести плоди десятиліття потому. Вони є різницею між одужанням та відчаєм.
Максвелл Нілі-Коен є науковим співробітником Лабораторії бібліотечних інновацій. Його документальні твори та есеї публікувалися в таких виданнях, як The New Republic, SSENSE та BOMB Magazine. Його неписьменницька робота охоплює театр, відеоігри, танці та музику. Його експерименти з технологіями були схвалені журналами The New York Times Magazine, Frieze та The Financial Times. До своєї літературної та мистецької кар’єри він працював аналітиком конфліктів, вивчаючи соціальні потрясіння, ядерну зброю та вплив асиметричної війни на суспільства та економіку. Він живе в Нью-Йорку.
Авторські праваРедактор:Клер Стентон
Додаткове редагування:Мег Міллер
Копірайтинг:Джилліан Брассіл
Мистецтво та дизайн:Шелбі Вілсон та Алекс Міллер
Веб-доступність:Ребекка Кремона та Бен Штайнберг
Підтримку цього проекту надав Фонд Filecoin для децентралізованого Інтернету
Опубліковано Лабораторією бібліотечних інновацій Гарвардської школи права
На момент публікації в цій статті йшлося про запит 2021 року на відеозапис лекції адмірала Грейс Гоппер, що знаходиться в архівах Агентства національної безпеки, який було відхилено, оскільки агентство більше не мало машини, здатної відтворювати відеокасети AMPEX. У серпні 2024 року АНБ опублікувало оцифровану версію записів за допомогою Національного управління архівів та документації. Стаття була оновлена відповідно до цієї публікації. Збережену копію попередньої версії можна переглянути на сайті Perma.cc.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуThe post Якшо би ви задалися ціллю зберегти щось на століття, то як би ви то могли зробити? first appeared on gallery21.
Дуже кайфонув з цієї велетенської статті If you had to store something for 100 years, how would you do it?, тож щиро вважаю, що це має бути українською, отже запрошую напочитати, вам має понравиця🧡 Будівля біля сливового саду На північній стороні центру міста Сан-Хосе, притулившись до пологих вигинів Каліфорнійської траси […]
The post Якшо би ви задалися ціллю зберегти щось на століття, то як би ви то могли зробити? first appeared on gallery21.
*номер чисто “ну припустимо велкам ін да клаб” (безглуздо хіхікає по курткобейнівськи)
“No” is no to one thing. “Yes” is no to a lot of things.
Вже давненько пройшли день весняного рівнодення. Ніч тепер вже менша за день і можна підставляти моську до сонечка. Весна настала остаточно. Світло майже не вимикають. Теплішає з кожним днем. Верби «котики» квітнуть. «Солдатіки» з землі повилізали. Відновлюються багато популяцій тварин, що були на грані зникнення.
сьогодні вам весняні домашні тваринки
то шо, це виходить з попереднього листа пройшло біля місяці, а це значить, що час повертатися з новим випуском, тож так ось же він
first things first – вирішив зайнятися розхламленням і заодно поробити шото хороше, тож несу і вам.
Весна. Час розхламлятися і робити щось хороше. У мене на полиці стоять три томи «Володаря Перснів» — і вони шукають нового господаря чи господиню! Щоб вони дісталися тому, хто дійсно цінуватиме, — розігруємо їх за донат на офіційну банку Rusoriz-у Як взяти участь: → донат від 50 грн = 1 шанс → 100 грн = 2 шанси і так далі → чим більше кратних донатів — тим більше шансів (якщо донатите не з моно, обовʼязково додавайте в коментарях як з вами звʼязатися) Розіграш — 20 травня (саме в цей день Братство Кільця вирушило з Мінас Тіріту додому — здається, гарна дата, щоб зібрані кошти теж відправилися за призначенням) Банка: https://send.monobank.ua/jar/vymDVHsTn Книги мають йти до своїх — а гроші туди, де вони зараз потрібніші за все
Ладно, вобщє гріх не скористатися нагодою, щоб принагідно напамʼятати, що в мене ж є кілька класніньких постів про Толкіна і всесвіт Середземʼя, тож напамʼятовую:
А взагалі в Києві весна, тому сидіти і тупити в монітор зараз абсолютно мінімум бажання, тому це буде такий максимально лайтовий листочок, бо так.
З прикольного – це був перший Великдень в Києві, а не вдома в батьків, тож самі пекли пасочки (вийшло не прям ідеально, але всерівно добре і смачно) і ходили святити їх до правильної церкви (ПЦУ), що не може не тішити, бо, блін, приємно бути зі своїми (і шкода, що процес переходу парафій так повільно йде, бо справді хочеться, щоб той вишуканий храм на малій батьківщині нарешті теж перейшов, він того вартує)
Ще ходили на зйомки “Точка збору” і це було дуже класнінько. Випуску ще на ютуб немає, тож посилання не буде, але гляньте інші випуски, вони чудові.
Першими будуть посилання на пости опубліковані за крайній час, бо вам на пошту вони не летять і з великою ймовірністю ви їх не бачили (а якщо бачили, то не гріх і передивитися ще раз)
Нехай і невелике, але хороше дослідження про те, як перегляд коротких відосіків впливає на наш мозок, про те, що це не просто крихточка простого дофамінчику, а пупупу, і, якшо вам здається, що ви від них тупішаєте, то вам не здається. Насправді трошки вірю в конспірологію в цьому плані, що повальний перехід до цих відосіків це не зовсім органічна історія розвитку соцмереж, а “спланована” акція вініпухленду з оскотинювання населення (яка може й вийшла з під контролю і оригінального задуму)
Переклад давнішого посту від Adam Mastroianni про те, як ми обрали неправильний термін “штучка-інтєлєкт” для АІ, хоча насправді це мало би бути щось типу “нісенітка торбинка”, бо АІ в нинішній його формі це саме торбинка зі всяким різним, що за правильного співпадіння обставин видає нам щось - те, що треба на наш запит (окремо ніжно люблю розділ про galileo gpt, бо він ідеально ілюструє це все). Хороша стаття, одна з улюблених за останній час.
Тут треба читати! Постик зовсім невеликий, але мене щиро потішив, бо й про динозаврів почитав і прикольчика побачив.
От про цей пост неможливо написати коротко, бо це за всіма параметрами найдовший пост на блогі со фар. Переклад How to Do Great Work за авторстовом Пола Грехема про те, як знайти себе і свою сродну працю в цьому світі. Щоб його прочитати це відразу беріть собі булку з маком, велетенську чашку чаю і вмощуйтеся зручненько, бо буде біля години роздумів про те, як не всрати все і робити справді те, що буде тебе драйвити. Щиро рекомендую і вам і звичайно собі, бо планую час від часу повертатися до нього, щоби звіряти годинника, що рухаюся як треба.
А це останній за черговістю з недавніх, але не останній за важливістю. Моя “візуальна” любов, бо він ну дуже красивий, про космос і оце все. Це прям той момент, коли відчуваєш себе не те, що піщинкою в масштабах всесвіту, а чимось ще дрібнішим, від чого тако трохи бентежно і мурахами десь там поза спиною. Oh Man!
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуПро велике, величне і не дуже вже було вище, то теперки поїхали до речей попроще (або як мінімум покорочє)
Вибачте, я прям відверто не сильний в математиці, але дуже кайфую з таких штук, які знаходять люди в купу разів розумніші за мене
Найкраща стаття, яку я прочитав цього місяця:
Усі елементарні функції (sin, cos, tan, exp, log, степені, корені, гіперболічні функції, π, e і навіть елементарна арифметика) можна побудувати за допомогою лише одного бінарного оператора:eml(x, y) = exp(x) − ln(y)…плюс константа 1.Це «філогенетичне дерево» ілюструє повне генеалогічне дерево, де EML виступає останнім універсальним спільним предком математичних функцій (про останнього спільного предка був ще прикольний прикольчик отут, мені нравиться – Найдревніша і можливо досі їстівна їжа)
Стаття Анджея Одрживолека: All elementary functions from a single binary operator
Навіяно моєю любовʼю до Києва і його водіїв, які не знають, що таке покажчики поворотів, що підрізання це “фу таким бути”, яким невідоме адекватне водіння і оце все все все, вічної срачки цим добрякам, щоб не мали часу виператися на дорогу
Закон Вурхіза – це математична модель (2026 р.), яка доводить, що в місті швидке авто не приїжджає швидше за повільне. Різниця між 50 км/год та 100 км/год на 5 км зазвичай становить не більше 30–60 секунд.
Підсумок «економії» на 10 км: Між 50 та 100 км/год: 20–30 секунд (часто 0, бо вони стоять на одному світлофорі).
The Voorhees law of traffic: a stochastic model explaining why the car you passed always returns
*ну давай, пожартуй про Джейсона)
Весна вже ін да плейс, а це значить, що активно зʼявляється смачна вітамінна зеленушечка, тож ділюся цією знахідкою – купа прикольних салатів, які планую і сам скуштувати (дай боже здоровля тій людині, які зробила ці картіночки)
І хоча великдень вже пройшов, але це дуже класний тред про те, як святкували Великдень в Україні, рекоооомендую!
Тред про те, як насправді святкували Великдень у старосвітській Україні. Що додавали у паски, яка вона була за формою, найдавніший склад великоднього кошика, чому купити паску – теж давня традиція, скільки яєць йшло на паску/крашанки/писанки, як взагалі люди проводили Великдень
Підписка
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуМунтжак Мо, який постраждав від вибухової хвилі після атаки рф у листопаді 2025-го, повністю відновився. У нього зрослася зламана щелепа — тепер знову хрумтить травою і гілками.І головне: у пари Мо та Мілу — поповнення. Народилось маленьке мунтженя.
Мунтжа́к або гавкаючий олень (Muntiacus) — рід оленів (Cervidae), який містить 12 сучасних видів, що поширені у Південній та Південно-Східній Азії, Китаю та деяких районах Японії. Це найстаріший рід оленів, який виник біля 15-35 млн років тому в епоху міоцену. Його найдавніші залишки знайдені на території Франції, Німеччини та Польщі
Я колись раніше вже писав про цей проект ДТЕК, але не гріх і повторитися, він хороший. А за посиланням є цікавий атлас про цей проект.
ДТЕК Тилігульська вітроелектростанція будує штучні острови для птахів посеред лиману на півдні України. Там народжуються ось такі малятка. На цих островах живуть вже майже 500 пар птахів, багато червонокнижних. 90% пташенят виживають і летять жити життя, тому проєктом «Острови птахів» ДТЕК сміливо пишається
В Одеському зоопарку прокинулася ведмедиця Поляна. Ну ви подивіці яка кайфушніца
Дочитав першу книжечку про Мумі Тролів. Щось випадково, після цього мультика знизу, згадав про цей шедевр і вирішив перечитати, ідеальна книжечка для того, щоб почитати перед сном і налаштувати мозок на приємний відпочинок.
А цього не буде в інсті, але буде тут, бо правильне, бо золота цитата для колекції золотих цитат:
Якщо ви вподобали щось з того, що тут знайдете, то будь ласка задонатьте кілька грибнів на підтримку України в боротьбі проти російських окупантів – на дронопад від ПЖ. Кожна ваша гривня справді допоможе наблизити нашу перемогу і захистити українців в цій війні.
Якщо ж у вас лишилися грибні і ви хочете закинути автору на каву з круасаном класового розриву, то хто я такий, щоб вас відмовляти, звичайно ж подякую за підтримку
Шануймося, любіть маму, тата і Україну! Допомагайте бабусям і дідусям переходити дорогу і носити важкі сумки. Мийте руки з милом і поводьте себе погано!
Все буде Україна
Попередні листи є в архіві (ну, їх небагато, але тако трохи є, якщо вам цікаво ше щось читнути)
The post Куда я жмав #27 first appeared on gallery21.
Вже давненько пройшли день весняного рівнодення. Ніч тепер вже менша за день і можна підставляти моську до сонечка. Весна настала остаточно. Світло майже не вимикають. Теплішає з кожним днем. Верби «котики» квітнуть. «Солдатіки» з землі повилізали. Відновлюються багато популяцій тварин, що були на грані зникнення.
The post Куда я жмав #27 first appeared on gallery21.
Тінтін Янь та ін., Чжецзянський університет | Frontiers in Human Neuroscience, 2024Оригінальна стаття
Ви коли-небудь помічали, що після години в соціалочках вам важче зосередитися на чомусь важливому? Виявляється, це не просто ви так “чуствуєте”, а так воно і є.
Повсюдне поширення платформ коротких відео органічно вписалося в щоденний розпорядок дня, проте важливо усвідомлювати їхній потенційний негативний вплив на фізичне та психічне здоров’я. Попередні дослідження виявили шкідливий вплив надмірного споживання коротких відео на поведінку уваги, однак відповідні механізми в мозку залишаються невивченими.
У цьому дослідженні взяли участь 48 учасників: 35 жінок і 13 чоловіків, середній вік — 21,8 рік. Для оцінки поведінки при перегляді коротких відео та здатності до самоконтролю використовувалися опитувальник схильності до залежності від коротких відео на мобільному телефоні (MPSVATQ) та шкала самоконтролю (SCS). Під час виконання тесту уважності мереж (ANT) реєструвалися дані електроенцефалограми (ЕЕГ).
Кореляційний аналіз виявив значущий негативний зв’язок між MPSVATQ та активністю мозкових тета-хвиль, що відображає виконавчий контроль у префронтальній ділянці (r = −0,395, p = 0,007). Цей результат не спостерігався в стані спокою — лише під час виконання завдання. Крім того, виявлено значущу негативну кореляцію між MPSVATQ та результатами SCS (r = −0,320, p = 0,026). Отримані результати свідчать про те, що зростання схильності до залежності від коротких відео може негативно впливати на самоконтроль та знижувати виконавчий контроль у сфері функцій уваги. Це дослідження підкреслює важливість розробки втручань для пом’якшення залежності від коротких відео.
У сучасних умовах стрімкого розвитку технологій смартфонів і широкого поширення мобільного інтернету платформи коротких відео стали невід’ємною частиною повсякденного життя людей. Ці платформи, відомі своїм швидким та захопливим способом поширення інформації, зібрали велику базу користувачів, які присвячують значний час перегляду різноманітного контенту. Попри свою популярність, наше розуміння потенційних адиктивних тенденцій, пов’язаних із надмірним споживанням коротких мобільних відео, та їхнього впливу на когнітивні функції залишається недостатнім.
Попередні дослідження залежності від психоактивних речовин виявили порушення гальмівного контролю та виражену упередженість уваги до сигналів, пов’язаних із залежністю. Дослідження поведінкових залежностей також виявили порушення в системі контролю, що регулює процеси уваги — залежні демонструють дефіцити як функції уваги, так і системи контролю. Так само дослідження на підлітках показали, що надмірне використання смартфонів, зокрема для перегляду коротких відео, може призводити до соціальної самоізоляції та негативно впливати на нормальні міжособистісні навички. Надмірне використання мобільних відео може негативно впливати на увагу та спричиняти певні ризики для здоров’я. Наприклад, дослідження свідчать, що залежні від коротких відео користувачі мають більше труднощів з увагою під час перегляду та гіршу концентрацію при обробці перешкод. Водночас механізми в мозку, що лежать в основі цього впливу, залишаються здебільшого невідомими.
Увага відіграє ключову роль у когнітивній обробці, маючи суттєві наслідки для навчання та адаптивної поведінки. Серед численних теорій уваги добре відома триєдина теорія уважних мереж Петерсена та Познера (2012). Тест уважних мереж (ANT) є поширеним інструментом для оцінки індивідуальних характеристик уваги на основі цієї моделі. Система уваги ділиться на три підмережі:
У цьому дослідженні завдання ANT використовувалося для оцінки уважності учасників, а ЕЕГ — для вимірювання відповідної активності мозку. Тета-хвилі мозку (4–8 Гц) вважаються ключовим показником функції уваги. Зокрема, попередні дослідження показують, що фронтальна тета-активність зростає під час неконгруентних проб порівняно з конгруентними — тобто саме тоді, коли мозку потрібно вирішити когнітивний конфлікт. Основним джерелом цієї активності вважається префронтальна кора, включно з передньою поясною корою, а тета-активність серединної фронтальної кори є загальним механізмом, пов’язаним із потребою в когнітивному контролі.
Спираючись на попередні висновки про те, що особи, схильні до залежності від коротких відео, демонструють погіршення результатів у завданнях на увагу, ми висунули гіпотезу: адиктивні тенденції до коротких відео можуть негативно впливати на мозкову активність, що лежить в основі функціонування уваги, — зокрема на тета-хвилі у фронтальних ділянках.
Здорових дорослих учасників залучали через оголошення в соціальних мережах. До участі допускалися лише ті, хто підтвердив регулярне використання мобільного додатку для коротких відео. Учасники повинні були відповідати таким критеріям:
Загалом було залучено 48 здорових учасників: 13 чоловіків і 35 жінок, вік 18–33 роки (M = 21,80, SD = 3,62). Освітній рівень варіював від ступеня бакалавра до докторського. Дослідження отримало схвалення Комітету з етики Чжецзянського університету; всі учасники надали письмову інформовану згоду та отримали компенсацію за участь.
Це дослідження є частиною ширшого проєкту, що вивчає, як перегляд коротких відео впливає на функцію та структуру мозку. Після заповнення анкет перед і після завдання ANT було отримано дві тримахвилинні сесії ЕЕГ-запису у стані спокою з відкритими очима.
Учасники заповнювали онлайн-анкету перед ЕЕГ-експериментом. Набір опитувальників охоплював: Шкалу контролю уваги (ACS), Шкалу імпульсивності Барратта (BIS-II), Шкалу відчутного стресу Коена (CPSS), Короткий опитувальник симптомів депресії та тривоги, П’ятифакторний опитувальник усвідомленості (FFMQ), Тест на інтернет-залежність (IAT), Опитувальник блукання думок (MWQ), Опитувальник схильності до залежності від коротких відео на мобільному телефоні (MPSVATQ) та Шкалу самоконтролю (SCS).
Цей набір опитувальників дозволив комплексно охопити адиктивну поведінку та пов’язані риси особистості. Ключовим інструментом для цього дослідження став MPSVATQ — адаптована китайська версія тесту на інтернет-залежність: вищі бали вказують на більшу схильність до залежності від коротких відео. SCS використовувалася для оцінки здатності до поведінкової регуляції.
Під час виконання завдання ANT учасники сиділи, підперши підборіддя на підставці. Загалом було проведено 192 проби з чотирма типами сигналів: без сигналу, центральний сигнал, просторовий сигнал та подвійний сигнал. Центральний і подвійний сигнали інформують про час появи цілі (сигнальний ефект), а просторовий — ще й про її місцезнаходження (орієнтувальний ефект). Цільовий стимул складався з п’яти горизонтально розташованих стрілок або ліній; учасникам потрібно було визначити напрямок центральної стрілки незалежно від напрямку стрілок-фланкерів — нейтральних, конгруентних або неконгруентних. Учасники реагували натисканням клавіші «F» (стрілка вліво) або «J» (стрілка вправо). Завдання тривало приблизно 10 хвилин. До формального тесту учасники виконували практичні проби — допускалися до основного завдання лише за умови точності відповідей 85% і вище.
Весь експеримент проводився в екранованій лабораторії ЕЕГ. Використовувалися 64-канальні електродні шапочки; активність мозку записувалася з частотою 1000 Гц. Попередня обробка включала фільтрацію сигналу в діапазоні 0,1–35 Гц, видалення артефактів рухів очей та серцевого ритму за допомогою незалежного компонентного аналізу (ICA), а також сегментацію даних відносно появи стимулів.
Для аналізу частотних характеристик ЕЕГ під час виконання ANT застосовувався часово-частотний аналіз з фокусом на тета-діапазоні (4–8 Гц). Аналіз проводився окремо для кожної з трьох підмереж уваги та для різних ділянок мозку — лобових, центральних, тім’яних і тім’яно-потиличних. Для ЕЕГ у стані спокою застосовувався стандартний спектральний аналіз.
Спочатку аналізувалася кореляція між усіма опитувальниками. Для аналізу поведінкових даних проводився дисперсійний аналіз із повторюваними вимірами (4 типи сигналів × 3 типи цілей) окремо для часу реакції та для точності відповідей. Зв’язки між ефективністю підмереж уваги та схильністю до залежності від коротких відео оцінювалися кореляційним аналізом як на поведінковому, так і на нейрофізіологічному рівнях. Стать, вік, рівень тривоги та депресії використовувалися як контрольні змінні. Рівень значущості: p < 0,05; для корекції множинних порівнянь застосовувалася поправка Бонфероні.
Виявлено значущу позитивну кореляцію між MPSVATQ та балами IAT (r = 0,390, p < 0,01) — тобто схильність до залежності від коротких відео тісно пов’язана із загальною інтернет-залежністю. Водночас виявлено значущу негативну кореляцію між MPSVATQ та балами ACS (r = −0,310, p < 0,05) і SCS (r = −0,320, p < 0,05): вища схильність до залежності від коротких відео пов’язана з нижчим самоконтролем і гіршим контролем уваги за самооцінкою.
Аналіз підтвердив коректну роботу тесту ANT: учасники реагували повільніше і менш точно в умовах без сигналу та при неконгруентних стрілках-фланкерах — що відповідає очікуваним ефектам. Зокрема, час реакції в умові «без сигналу» був значно довшим, ніж в усіх інших умовах, а час реакції при неконгруентній цілі — значно довшим, ніж при конгруентній.
Однак жодної значущої кореляції між схильністю до залежності від коротких відео та поведінковими показниками ANT — часом реакції або точністю відповідей — виявлено не було (всі p > 0,05). Іншими словами: за зовнішньою поведінкою під час тесту учасники з різним рівнем залежності не відрізнялися.
Caption Behavioral results. Mean reaction time from correct trials (A) and accuracy (B) as a function of cue and target condition. Error bar represents the standard error of meanТроє учасників були виключені через надмірні артефакти руху голови, тож аналіз ЕЕГ проводився на даних 45 учасників.
Якщо розглядати тета-активність через стандартні формули підмереж (різниця між умовами сигналів та між типами цілей), значущих кореляцій із MPSVATQ виявлено не було (всі p > 0,05).
Проте значущу негативну кореляцію виявлено між MPSVATQ та тета-активністю лобової ділянки мозку під час придушення неконгруентних стрілок-фланкерів порівняно з нейтральними (r = −0,395, p = 0,007): що вища схильність до залежності від коротких відео, то слабша лобова тета-активність під час виконавчого контролю. Ця кореляція залишалася значущою навіть після врахування статі, віку, рівня тривоги та депресії. Тенденція до негативної кореляції спостерігалася і в інших ділянках мозку — центральній, тім’яній, — але не досягла рівня статистичної значущості.
Аналіз ЕЕГ у стані спокою (до і після завдання ANT) не виявив жодного значущого зв’язку з MPSVATQ (p > 0,05), а тета-потужність між двома сесіями спокою не відрізнялася. Це підтверджує: виявлений ефект є специфічним саме для ситуації когнітивного навантаження, а не загальною особливістю мозку таких людей.
Основна мета цього дослідження полягала у вивченні зв’язку між схильністю до залежності від коротких відео та функціями уваги — зокрема підмережами сигналізації, орієнтування та виконавчого контролю, оцінених за допомогою ANT. Кореляційний аналіз виявив значущий негативний зв’язок між MPSVATQ і самоконтролем, а також між MPSVATQ і тета-активністю лобової ділянки під час виконавчого контролю. Це свідчить про те, що особи зі схильністю до залежності від коротких відео можуть стикатися з труднощами як у самоконтролі, так і у виконавчому контролі уваги.
Всупереч очікуванням, значущої кореляції між MPSVATQ і поведінковими показниками ANT виявлено не було. Можливо, простота завдання призводить до недостатньої варіабельності результатів, що ускладнює виявлення потенційних відмінностей. Водночас значущу кореляцію спостерігали між MPSVATQ і тета-активністю у фронтальній ділянці — цей результат узгоджується з попередніми дослідженнями, що показали: відмінності між залежними та незалежними часто помітні в даних ЕЕГ навіть тоді, коли поведінкові показники ще не розходяться.
Значуща негативна кореляція між MPSVATQ і лобовою тета-активністю під час виконавчого контролю підкреслює важливість префронтальної ділянки — відповідно до висновків попередніх досліджень у галузі залежностей. Зокрема, дослідження залежності від героїну виявили знижену активність префронтальної кори під час гальмівного контролю. Дослідження інтернет-залежності фіксували, що активність повільних хвиль у фронтальних ділянках корелювала з кількістю помилок у завданні Go/NoGo. Дослідження ігрової залежності показали: порівняно зі здоровими учасниками, залежні від ігор демонструють гіршу гальмівну реакцію та регуляцію емоцій, а також порушення когнітивного контролю, пов’язані зі зниженим функціонуванням префронтальної кори.
Підвищена схильність до залежності від коротких відео може відповідати зниженим ресурсам когнітивного контролю при управлінні конфліктом під час неконгруентних проб — що й виявляється у слабшій тета-активності. Якби в майбутніх дослідженнях розглядалися нейрорегуляторні втручання при залежності від коротких відео, різниця тета-потужності може слугувати важливим нейронним орієнтиром.
Варто також відзначити, що зв’язок між самоконтролем (SCS) і тета-активністю лобової ділянки виявився незначущим (p > 0,05). Це розмежування важливе: самоконтроль як стійка риса характеру та виконавчий контроль як миттєва нейронна реакція — пов’язані, але різні поняття. Самозвіт про самоконтроль відображає загальні тенденції поведінки в різних ситуаціях, тоді як тета-активність фіксує конкретну реакцію мозку у певний момент — і тому ці два виміри можуть не збігатися.
Нарешті, це дослідження виявило значущу негативну кореляцію між схильністю до залежності від коротких відео та самоконтролем — що узгоджується з попередніми дослідженнями поведінкових залежностей. Численні дослідження показали, що практики усвідомленості та медитації пов’язані зі зниженням адиктивної поведінки та підвищенням рівня самоконтролю, що, своєю чергою, зменшує ризик інтернет-залежності. Можна припустити, що тренування усвідомленості може також позитивно впливати на зниження залежності від коротких відео на смартфоні.
Це дослідження виявило значущу негативну кореляцію між схильністю до залежності від коротких відео та активністю мозкових механізмів виконавчого контролю у фронтальній ділянці. Вища схильність до залежності пов’язана з ослабленим виконавчим контролем — що помітно на рівні мозкової активності навіть раніше, ніж у поведінці. Крім того, виявлено сильну негативну кореляцію між залежністю від коротких відео та здатністю до самоконтролю: вищий рівень залежності пов’язаний зі зниженим самоконтролем.
Короткі відео, будучи самостимулюючими та насиченими за контентом, захоплюють увагу з мінімальними психологічними зусиллями. Тривале споживання такого контенту може переважно задіювати ділянки мозку нижчого порядку, пов’язані з емоційною обробкою, і пригнічувати активність ділянок вищого порядку, відповідальних за самоконтроль та увагу. Цей механізм може посилювати схильність до залежності та водночас знижувати самоконтроль.
З огляду на отримані результати, перспективним напрямом втручання є розвиток самоконтролю — зокрема через практики медитації усвідомленості, які вже продемонстрували ефективність при інших формах поведінкових залежностей.
Попри отримані результати, дослідження має певні обмеження. По-перше, можуть бути застосовані лонгітюдні дизайни для відстеження динаміки індивідуальних тенденцій до залежності та когнітивних функцій і встановлення причинно-наслідкових зв’язків. По-друге, майбутні дослідження можуть отримати користь від більшої та різноманітнішої вибірки учасників — включно з дітьми та людьми похилого віку, більш збалансованої за статтю, а також охоплюючи ширший спектр категорій коротких відео (зокрема, YouTube). По-третє, включення нейровізуалізаційних методів, таких як фМРТ, дозволило б точніше визначити ділянки мозку, що зазнають змін. По-четверте, дослідження додаткових факторів — таких як щоденний час використання, соціальні та психологічні змінні — сприятиме більш комплексному розумінню механізмів залежності. Нарешті, майбутні дослідження могли б зосередитися на розробці та тестуванні конкретних втручань на основі отриманих результатів.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуYan T, Su C, Xue W, Hu Y and Zhou H (2024) Mobile phone short video use negatively impacts attention functions: an EEG study. Front. Hum. Neurosci. 18:1383913. doi: 10.3389/fnhum.2024.1383913
The post Як короткі відосікі змінюють наш мозок і що показало дослідження first appeared on gallery21.
Дослідження, проведене Чжецзянським університетом, виявило негативний вплив залежності від коротких відео на функції уваги та самоконтроль. Аналіз показав значущу кореляцію між активністю мозкових механізмів виконавчого контролю та схильністю до залежності, що підкреслює важливість розвиткових втручань для зменшення цього негативного впливу.
The post Як короткі відосікі змінюють наш мозок і що показало дослідження first appeared on gallery21.
переклад красивого If you believe in “Artificial Intelligence”, take five minutes to ask it about stuff you know well
можна було б посидіти і подумати над чимось своїм, але це настільки класний приклад, що й так піде; буде як затравка для наступного Bag of words, have mercy on us
Розкопки скам’янілостей динозаврів у Тендагуру на півдні тодішньої колонії Німецької Східної Африки, приблизно 1910 рокуЯ: Хто переніс вид Brachiosaurus brancai до власного роду, і коли це сталося?ChatGPT: Вид Brachiosaurus brancai було перенесено до власного роду Giraffatitan палеонтологом Майклом Яненшем у 1914 році.Я: Тазашо, це настільки дурня, що я навіть не знаю, з чого почати.ChatGPT: Вибачаюся за помилку в попередній відповіді. Перенесення Brachiosaurus brancai до Giraffatitan brancai зробив не Майкл Яненш. Авторство належить палеонтологу Ернсту Штромеру, який перекласифікував вид у 1914 році.Я: Ця відповідь ще дурніше. Штромер не має жодного стосунку ні до назви роду, ні до назви виду.ChatGPT: Вибачаюся за плутанину в попередніх відповідях. Насправді перенесення Brachiosaurus brancai до Giraffatitan brancai здійснив палеонтолог Вернер Яненш, а не Майкл Яненш, у 1914 році.
звуки бентежного зітхання
Мої читачі знають, що насправді події розгорталися так:
Отже, ChatGPT помилився в абсолютно кожній деталі. Він повністю проігнорував Рігса, Пола, Ольшевського та мене. Він приписав Вернеру Яненшу перенесення виду до роду, назву якого вигадали через 19 років після його смерті. З якоїсь причини він притягнув бідного Ернста Штромера. Він вигадав «палеонтолога Майкла Яненша» — мабуть, нечестивого бастарда Вернера Яненша та мене. І в усіх трьох відповідях наполягав, що перенесення відбулося у 1914 році — за 74 роки до того, як була придумана назва Giraffatitan.
Зал динозаврів Берлінського музею природознавства у 2007 році з центральним експонатом музею – скелетом Brachiosaurus brancaiМарка (ліворуч) зі спеціального випуску пошти НДР з нагоди 100-річчя Музею природознавства Берліна у 1990 році, на якій зображено брахіозавра бранкай. На всіх п’яти марках цього випуску зображено скелети динозаврів з розкопок Тендагуру. Лише через 20 років, у 2010 році у возз’єднаній Німеччині, Музей відсвяткував своє 200-річчя спеціальним випуском марок, на якому знову зображено брахіозавра бранкай як центральний експонат музею.Але найгірше тут навіть не помилки. Не безгулзда безтурботна впевненість, з якою надаються абсолютно хибні факти. Навіть не байдуже «Вибачаюся за помилку в попередній відповіді», після якого йде ще більша нісенітниця. Найгірше те, що ці неправильні відповіді виглядають такими правдоподібними. Для непідготовленої людини — тієї, хто, на жаль, не читав цей блог останні вісімнадцять років — наведені відповіді виглядають поверхово розумними. Дитина, яка пише реферат про Brachiosaurus, могла б узяти ці відповіді й вплести їх у свою роботу, навіть не здогадуючись, що вони абсолютно хибні. І вчитель, який перевірятиме реферат, теж, мабуть, проковтне це без заперечень.
Оскільки великі мовні моделі катастрофічно помиляються в темах, які я добре знаю, я не довіряю їм взагалі щодо тем, які мені невідомі. А якщо ви їм довіряєте — закликаю вас витратити п’ять хвилин і запитати свою улюблену модель про щось, що ви знаєте достатньо детально.
Чому я постійно повертаюся до цього? Тому що ми дійшли до особливо токсичної фази в історії штучного інтелекту. Чимало компаній вклали мільярди доларів у мрію замінити людисьок машинами, і вони відчайдушно намагаються переконати нас у тому, що це спрацює — хоча б для того, щоб відбити свої інвестиції, поки акції ще дорогі. Ми перебуваємо у фазі «накачування» схеми pump-and-dump. Було б розумно дещо остерігатися, щоб не бути спійманим на гачок галюцинацій.
(Примітка: великі мовні моделі корисні для певних класів запитів. Я часто використовую їх, щоб згадати щось базове з мов програмування. Для цього вони підходять чудово, бо завдяки компілятору можна майже миттєво переконатися в правильності чи дурості відповіді. Великі мовні моделі не безглузді — вони перехвалені й застосовуються не тоді й не там де мали б.)
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуThe post Якщо ви вірите в розумність «штучки-інтєлєкт» — напряжіться і витратьте п’ять хвилин на те, шоб запитати про те, в чому хоч трошки шарите самі first appeared on gallery21.
переклад красивого If you believe in “Artificial Intelligence”, take five minutes to ask it about stuff you know well можна було б посидіти і подумати над чимось своїм, але це настільки класний приклад, що й так піде; буде як затравка для наступного Bag of words, have mercy on us Я: […]
The post Якщо ви вірите в розумність «штучки-інтєлєкт» — напряжіться і витратьте п’ять хвилин на те, шоб запитати про те, в чому хоч трошки шарите самі first appeared on gallery21.
Доволі вільний переклад одного з моїх улюблених мотівірующих есе – How to Do Great Work за авторстовом Пола Грехема
Пол Грехем — програміст, есеїст і один із засновників стартап-акселератора Y Combinator. Його есе читають мільйони людей у всьому світі: він пише про стартапи, мислення, амбіції та те, як влаштоване людське прагнення до чогось більшого. «How to Do Great Work» — мабуть, його найповніша спроба зібрати в одному місці все, що він знає про видатну роботу. Не лише про успіх, а саме про роботу: як її знайти, як не кинути, як думати так, щоб бачити те, чого не бачать інші.
Якби ви задалися метою зібрати всі методи, що допомагають досягти успіху в багатьох сферах, що би було між цими методами спільного? Я вирішив це з’ясувати, створивши такий перелік.
Частково моєю метою було створити посібник, який міг би використовувати кожен, хто працює в будь-якій сфері. Але мені також було цікаво, як виглядатиме перетин всіх цих методів, що в них буде спільного. І це вправа показала, що насправді цей перетин має чітку форму і це не просто точка з написом «давай працюй наполегливо».
Отже час читання, бо це все діло передбачає, що ви дуже амбітні.
Крок перший — вирішити, чим займатися. Робота, яку ви оберете, має відповідати трьом вимогам: це має бути те, до чого у вас є природні здібності, що вас справді глибоко цікавить і що дає можливість досягти високих результатів.1
На практиці про третій критерій можна не дуже турбуватися. Амбітні люди, якщо вже так говорити, то навпаки, ставляться до третього пункту аж занадто консервативно. Тож вам потрібно лише знайти те, до чого у вас є здібності і що вас дуже цікавить.
На словах це звичайно звучить просто, але як часто буває в реальності насправді досить складно. У молодому віці ви не знаєте, у чому ви сильні та якими є різні види роботи. Деякі види роботи, якими ви зрештою займетеся, можуть навіть ще не існувати. Тож хоча деякі люди вже у 14 років знають, чим хочуть займатися, більшості доводиться це з’ясовувати.
Щоб зрозуміти, над чим дійсно варто працювати, треба просто почати працювати хоч над чимось.
Якщо ви не впевнені, чим зайнятися, просто виберіть будь що. Але виберіть це щось і починайте. Іноді ви, мабуть, помилитеся, але це нормально. Корисно знати про різні речі; деякі з найбільших відкриттів з’являються саме завдяки тому, що ми помічаємо зв’язки між різними галузями.
Виробіть звичку працювати над власними проєктами. Не дозволяйте, щоб «робота» означала те, що вам кажуть робити інші люди(так, стандартна робота 8/5 на дядю це не зовсім те). Якщо одного дня вам вдасться зробити щось велике, це, ймовірно, буде ваш власний проєкт, а не совання тасочок на галєрі. Можливо, він буде частиною якогось більшого проєкту, але ви будете керувати своєю частиною.
Якими мають бути ваші проекти? Такими, які здаються вам захоплююче амбітними. З віком ваші смаки щодо проектів еволюціонують, а захоплююче та важливе співпадатимуть як треба. У 7 років захоплююче амбітним може здаватися будівництво величезних споруд із LEGO, потім у 14 — самостійне вивчення математичного аналізу, аж доки у 21 ви не почнете досліджувати невирішені питання фізики. Але завжди зберігайте захоплення до дослідження чогось нового для себе.
Існує такий вид захопленої цікавості, яка є одночасно і двигуном, і кермом великої справи. Вона не тільки спонукатиме вас до дії, але, якщо ви дасте їй волю, також підкаже, над чим саме працювати.
Що вас цікавить надмірно — аж настільки, що більшість інших людей це б нудило і здавалося бісячим? Знайшли? Оце саме те, що вам і потрібно робити.
Як тільки ви знайдете щось, що вас надзвичайно цікавить, наступним кроком пізнання і розуміння буде дізнатися про цю сферу достатньо, щоб дістатися до однієї з меж знань в цій сфері. Знання розширюються фрактально, і здалеку їхні межі виглядають простими і зрозуміли, але як тільки ви дізнаєтеся достатньо, щоб наблизитися до однієї з них, виявляється, що вони повні недосліджених прогалин.
Наступний крок — помітити ці межі де все не так просто і очевидно. Це вимагає певних навичок, оскільки ваш мозок прагне ігнорувати такі прогалини, щоб створити простішу модель світу. Багато відкриттів з’явилися завдяки запитанням про речі, які всі інші вважали самоочевидними.2
Якщо ваші знахідки меж здаються дивними — це й на краще. У видатних творах часто відчувається дрібка дивацтва. Це помітно й у живописі, й у математиці. Намагатися штучно створити це — це й буде виглядати штучно й натужно, але якщо це з’являється як aha moment, — прийміть це.
Сміливо переслідуйте нестандартні ідеї, навіть якщо інші люди ними не цікавляться — насправді, особливо якщо вони ними не цікавляться. Якщо вас захоплює якась можливість, яку всі інші ігнорують, і ви маєте достатньо досвіду, щоб точно сказати, що саме вони всі пропускають, це найкращий варіант, який ви можете знайти.3
Отже чотири кроки: виберіть галузь, вивчіть її настільки, щоб дістатися до її меж, помітьте прогалини, досліджуйте найперспективніші з них. Саме так чинили практично всі, хто досягнув великих успіхів — від художників до фізиків.
Кроки два і чотири вимагатимуть наполегливої праці. Можливо, неможливо чітко довести, що для досягнення справді видатних результатів потрібно просто наполегливо працювати, але емпіричні докази цього настільки ж переконливі, як і докази смертності. Ось чому так важливо працювати над тим, що вас глибоко цікавить. Інтерес спонукатиме вас працювати наполегливіше, ніж це коли-небудь змогла б зробити сама лише старанність чи спонукання ззовні.
Три найпотужніші мотиви — це цікавість, захоплення та бажання зробити щось вражаюче. Іноді вони збігаються, і така комбінація є найпотужнішою з усіх.
Головна винагорода за вашу наполегливість і старання — це відкриття нового фрактального зародка. Ви помічаєте тріщину на поверхні знань, вломлютесь в середину цієї тріщини, і бамп — всередині виявляється цілий новий, раніше не бачений світ.
Давайте трохи докладніше поговоримо про те, як складно визначитися, чим же саме займатися. Головна причина, чому це дійсно складно, полягає в тому, що ви не можете зрозуміти, якими є більшість видів роботи, окрім як, виконуючи її. Це означає, що ці чотири кроки перетинаються: можливо, вам доведеться працювати над чимось роками, перш ніж ви зрозумієте, наскільки вам це подобається або наскільки ви в цьому вправні. А тим часом ви не займаєтеся іншим, а отже, і не дізнаєтеся про решту можливих видів роботи. Тож у найгіршому випадку ви робите вибір запізно, ґрунтуючись на дуже неповній інформації.4
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуСама природа амбіцій лише поглиблює цю проблему. Амбіції бувають двох видів: ті, що передують зацікавленості в предметі, і ті, що виростають разом з заглибленням в предмет. У більшості людей, які досягають видатних успіхів, ці два види поєднуються, і чим більше у вас першого виду, тим складніше буде визначитися з вибором.
Системи освіти в більшості країн роблять вигляд, ніби це просто. Вони очікують, що ви визначитеся з напрямком свого майбутнього руху задовго до того, як зможете зрозуміти, що ж це таке насправді в реальності. І в результаті амбітна людина, яка рухається оптимальним шляхом, часто сприймається системою як відхилення від “норми”.
Було б краще, якби навчальні системи хоча б це визнали — визнали, що система не тільки не може особливо допомогти тобі з’ясувати, над чим працювати, але й побудована на припущенні, що ти, ще малий підліток, якимось чарівним чином це вгадаєш. Вони тобі цього не скажуть, але я скажу: коли справа доходить до того, щоб з’ясувати, над чим працювати, ти сам по собі. Декому пощастить і вони вгадають правильно, але решта опиняться в ситуації, коли їм доведеться суєтиться між коліями, прокладеними на припущенні, що всі так роблять.
То що ж робити, якщо ви молоді й амбітні, але не знаєте, над чим працювати? Головне – не варто пасивно плисти за течією, сподіваючись, що проблема вирішиться сама собою. Вам потрібно діяти. Але немає жодного красівого гайда, якого ви могли б просто дотримуватися і все складеться. Коли ви читаєте біографії людей, які зробили великі справи, вражає, наскільки велику роль відіграє тут удача. Вони відкривають для себе, над чим працювати, завдяки випадковій зустрічі або прочитавши книгу, яку випадково взяли до рук. Тож що вам дійсно потрібно, так це стати великою мішенню для удачі, а зробити це можна лише будучи допитливим і відкритим до світу і можливостей. Пробуйте багато речей, зустрічайтеся з багатьма людьми, читайте багато книг, задавайте багато питань.5
Якщо сумніваєшся, орієнтуйся на цікавість.
Якщо сумніваєшся, орієнтуйся на цікавість. Галузі знань змінюються в міру того, як ти дізнаєшся про них більше. Наприклад, те, чим в реальності займаються математики, дуже відрізняється від того, що ти робиш на уроках математики в школі. Тому тобі потрібно дати шанс різним видам діяльності, щоб побачити, що вони з себе представляють. Але галузь повинна ставати дедалі цікавішою в міру того, як ти дізнаєшся про неї більше. Якщо цього не відбувається, ймовірно, вона тобі не підходить.
Не хвилюйтеся, якщо ви виявите, що вас цікавлять якісь речі, які не дуже то й цікавлять інших людей. Чим дивніші ваші смаки щодо цікавості, тим краще. Дивні смаки часто є сильними рушіями, а сильний смак до роботи означає, що ви будете продуктивними. І ви, швидше за все, знайдете щось нове, якщо шукатимете там, де мало хто шукав раніше.
Однією з ознак того, що ви підходите для певної роботи, є те, що вам подобаються навіть ті її частини, які інші люди вважають нудними або страшними.
Але сфери вашої діяльності — це не те саме, що близькі люди; ви не зобов’язані бути їм відданими. Якщо під час роботи над одним проектом ви відкриєте для себе інший, який виявиться цікавішим, не бійтеся відкласти перший і перейти до цікавішого.
Якщо ви створюєте щось для людей, переконайтеся, що це те, чого вони насправді хочуть. Найкращий спосіб це зробити — створити те, чого хочете ви самі. Напишіть історію, яку хотіли б прочитати; створіть інструмент, яким хотіли б користуватися. Оскільки ваші друзі, ймовірно, мають схожі інтереси, це також допоможе вам знайти свою першу аудиторію.
Це все має випливати з правила цікавості. Очевидно, що найцікавішою історією для написання буде та, яку ви самі хочете прочитати. Причина, чому я окремо згадую цей випадок, полягає в тому, що дуже багато людей помиляються. Замість того, щоб створювати те, чого хочуть вони самі, вони намагаються створити те, чого хоче якась уявна, більш вибаглива аудиторія. І як тільки ви підете цим шляхом, ви загубитеся.6
Існує безліч факторів, які можуть збити вас зі шляху, коли ви намагаєтеся визначитися, над чим працювати. Претензійність, мама сказала, що це дурня, мода, страх, гроші, політика, бажання інших людей, шахраї. Але якщо ви будете триматися того, що вам справді цікаво, ви станете несприйнятливими до всіх цих чинників. Якщо вам це цікаво, ви не збилися зі шляху.
Якщо вам це цікаво, ви не збилися зі шляху.
Слідування своїм інтересам може здаватися досить пасивною стратегією, але на практиці це зазвичай означає йти за своїми інтересами, долаючи всілякі перешкоди на життєвому шляху. Зазвичай доводиться ризикувати, стикаючись із відмовою та невдачею. Тож для цього потрібна неабияка сміливість. (цього нема в тексті, але моя любіма метафора про це це: “пру до свого, як лось через горящий ліс”, все тріщить і ламається довкола, але мета вже ближче)
Але хоча сміливість необхідна, дуже ретельне планування зазвичай не потрібне. У більшості випадків рецепт успішної роботи простий: наполегливо працюйте над захоплюючими амбітними проєктами, і щось хороше з цього вийде. Замість того, щоб складати план, а потім виконувати його, просто намагайтеся дотримуватися певних незмінних принципів. (поки ви плануєте драугр качаєця, іф ю ноу вот ай мін)
Проблема планування полягає в тому, що воно працює лише для тих досягнень, які можна описати заздалегідь. Ви можете виграти золоту медаль або розбагатіти, якщо вирішите це ще в дитинстві, а потім наполегливо йтимете до цієї мети, але ви не зможете відкрити закон природного відбору таким чином.
Я думаю, що для більшості людей, які хочуть зробити велику справу, правильною стратегією є не планувати занадто багато. На кожному етапі робіть те, що здається найцікавішим і дає вам найкращі можливості на майбутнє. Я називаю цей підхід «триматися проти вітру». Саме так, здається, діяли більшість людей, які зробили видатну справу.
Навіть коли ви знайшли щось цікаве, над чим можна працювати, процес роботи не завжди простий і ясний як білий день. Будуть моменти, коли якась нова ідея змусить вас вранці вискочити з ліжка й одразу взятися до справи. Але буде й чимало випадків, коли все буде не так.
Ви не просто розправляєте вітрила і пливете вперед, підхоплені натхненням. Є зустрічний вітер, течії та приховані мілини. Тому в роботі, як і в плаванні, є своя техніка.
Наприклад, хоча ви й повинні працювати наполегливо, можна працювати занадто наполегливо, і якщо ви це зробите, то репне жепа і далі ви побачите, що ваша віддача і досягнення зменшуються: втома вас здолає, а зрештою навіть зашкодить вашому здоров’ю. Точка, в якій робота приносить все меншу віддачу, залежить від її типу. Деякі з найважчих видів роботи ви зможете виконувати лише чотири-п’ять годин на день.
В ідеалі ці години зосередженої роботи мають бути суцільними. Наскільки це можливо, спробуйте організувати своє життя так, щоб мати великі проміжки часу для роботи. Бо інакше ви будете уникати громіздких завдань, якщо знатимете, що вас можуть перервати в будь який момент.
Ймовірно, почати працювати буде складніше, ніж продовжувати. Часто доведеться обманювати себе, щоб подолати цей початковий бар’єр (дада, оця нервовість, коли перед тобою лежить білий аркуш і навіть не знаєш з якого слова почати писати). Не хвилюйтеся з цього приводу; це властивість громіздкої роботи, а не вада вашого характеру. Робота має певну енергію активації, як щоденну, так і для кожного проекту. І оскільки цей бар’єр є штучним у тому сенсі, що він вищий за енергію, необхідну для продовження роботи, можна обманути себе відповідною мірою, щоб його подолати.
Зазвичай брехати собі — це помилка, якщо ви хочете робити чудову роботу, але це один із рідкісних випадків, коли це не так. Коли я не хочу починати роботу вранці, я часто обманюю себе, кажучи: «Я просто перечитаю те, що вже зробив». Через п’ять хвилин я знаходжу щось, що здається помилковим або незавершеним, і починаю працювати.
Подібні прийоми працюють і для початку нових проєктів. Наприклад, можна обманювати себе щодо обсягу роботи, який потребує проєкт. Багато чудових речей починалися з того, що хтось казав: «Ну, хіба це так складно?»
Це, до речі, один із випадків, коли молодість дає гарну перевагу. Молоді люди більш оптимістичні, і хоча одним із джерел їхнього оптимізму є необізнаність, у цьому випадку необізнаність іноді може виявитися кращою за знання.
Проте намагайтеся доводити до кінця те, що почали, навіть якщо це виявиться складнішим, ніж ви очікували. Доведення справ до кінця — це не просто вправа на охайність чи самодисципліну. У багатьох проектах найкращі результати досягаються саме на тому етапі, який має бути завершальним.
Ще одна допустима брехня — перебільшувати важливість того, над чим ви працюєте, принаймні у власній уяві. Якщо це допоможе вам відкрити щось нове, то, можливо, це й не буде брехнею.7
Оскільки існує два види початку роботи — щоденний і проектний — існують також два види прокрастинації. Прокрастинація на рівні проектів є набагато небезпечнішою. Ви відкладаєте початок того амбітного проекту з року в рік, бо час ще не настав. Коли ви зволікаєте роками, ви можете багато чого не встигнути зробити.
Так само, як ми переоцінюємо те, що можемо зробити за один день, і недооцінюємо те, що можемо зробити за кілька років, ми переоцінюємо шкоду, заподіяну відкладанням справи на один день, і недооцінюємо шкоду, заподіяну відкладанням справи на кілька років.
Одна з причин, чому прокрастинація щодо початку конкретного проєкту є такою небезпечною, полягає в тому, що вона зазвичай маскується під роботу. Ви не просто сидите байдикуючи і нічого не роблячи; ви старанно працюєте над чимось іншим. Тому прокрастинація щодо конкретного проєкту не викликає такого ж тривожного сигналу, як прокрастинація щодо дня в цілому. Ви занадто зайняті, щоб це помітити.
Щоб подолати це, потрібно час від часу зупинятися і запитувати себе: чи працюю я над тим, над чим найбільше хочу працювати? Коли ви молоді, нічого страшного, якщо відповідь іноді буде «ні», але з віком відкладання на потім стає дедалі небезпечнішим.8 «Яка дивна річ трапилася з маленьким хлопчиком»
Видатна робота зазвичай вимагає витратити нормально так часу на вирішення проблеми, який для більшості людей здається надмірним. Не можна розглядати цей час як “витрати”, інакше вони здаватимуться занадто великими. Робота має бути достатньо цікавою саме в той момент, коли ви її виконуєте.
Можуть бути роботи, де вам доведеться роками старанно працювати над тим, що ви ненавидите, перш ніж дістатися до приємної частини, але це не те, як відбувається видатна робота. Видатна робота відбувається завдяки постійній зосередженості на тому, що вас справді цікавить. Коли ви зупиняєтеся, щоб підбити підсумки, ви дивуєтеся, як далеко ви просунулися.
Причина, чому ми дивуємося, полягає в тому, що ми недооцінюємо сукупний ефект роботи. Написати одну сторінку на день — це не здається чимось особливим, але якщо робити це щодня, за рік ви напишете книгу. Ось у чому секрет: послідовність. Люди, які роблять великі речі, не роблять багато щодня. Вони роблять хоч щось, а не нічого.
Якщо ви займаєтеся справою, яка має ефект накопичення, ви отримаєте й експоненційне зростання. Більшість людей роблять це несвідомо, але варто зупинитися й подумати над цим. Наприклад, навчання є одним із проявів цього явища: чим більше ви дізнаєтеся про щось, тим легше вам буде дізнатися ще більше. Розширення аудиторії — ще один приклад: чим більше у вас шанувальників, тим більше нових шанувальників вони приведуть до вас.
Проблема з експоненційним зростанням полягає в тому, що на початку крива зростання здається зовсім плоскою. Це не так; це все ще чудова експоненціальна крива. Але ми не можемо це інтуїтивно зрозуміти, тому недооцінюємо експоненційне зростання на його початкових етапах.
Те, що зростає експоненційно, може стати настільки цінним, що варто докласти надзвичайних зусиль, щоб розпочати цей процес. Але оскільки ми недооцінюємо експоненційне зростання на початку, це теж здебільшого відбувається несвідомо: люди проходять початкову, невдячну фазу навчання чомусь новому, бо з досвіду знають, що для цього завжди потрібен початковий поштовх, або розширюють свою аудиторію по одному шанувальнику, бо їм немає чого кращого робити. Якби люди усвідомлювали, що можуть інвестувати в експоненційне зростання, набагато більше з них робили б це.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуРобота не відбувається лише тоді, коли ви над нею безпосередньо наполегливо працюєте. Існує певний вид некерованого мислення, яке виникає під час прогулянки, прийняття душу або лежання в ліжку, і яке може бути дуже ефективним. Дозволяючи своїм думкам трохи блукати, ви часто вирішуєте проблеми, які не вдалося вирішити прямим підходом.9
Однак, щоб скористатися цим явищем, ви повинні наполегливо працювати звичайним “робочим” чином. Не можна просто ходити, занурившись у мрії. Мрії повинні чергуватися з цілеспрямованою роботою, яка підживлює їх питаннями.
Всім відомо, що на роботі слід уникати відволікань, але важливо уникати їх і в іншій половині циклу. Коли ви дозволяєте своїм думкам блукати, вони звертаються до того, що вам у цей момент найважливіше. Тому уникайте тих відволікань, які витісняють роботу з першого місця, інакше ви витратите цей цінний ресурс мислення на відволікання. (Виняток: не уникайте кохання.)
Свідомо розвивайте свій смак щодо робіт, що виконуються у вашій галузі. Доки ви не зрозумієте, що є найкращим і чому саме, ви не знатимете, до чого прагнете.
І саме цього ви й прагнете, адже якщо не намагатиметеся бути найкращими, ви навіть не будете хорошими. Це спостереження зробили так багато людей у таких різних галузях, що, можливо, варто задуматися, чому це так. Можливо, це тому, що амбіції — це явище, де майже всі помилки йдуть в одному напрямку: майже всі снаряди, що не влучають у ціль, промахуються, не долітаючи до неї. Або це тому, що прагнення бути найкращим якісно відрізняється від прагнення бути хорошим. А може, бути хорошим — це просто занадто розпливчастий стандарт. Ймовірно, всі три варіанти є правдивими. 10
На щастя, тут діє своєрідна економіка масштабу. Хоча може здаватися, що, намагаючись бути найкращим, ви берете на себе важкий тягар, на практиці ви часто виграєте. Це захоплююче, а також дивно звільняє. Це спрощує речі. У певному сенсі легше намагатися бути найкращим, ніж просто намагатися бути хорошим.
Один із способів ставити високі цілі — намагатися створити щось, що буде цікаво людям через сто років. Не тому, що їхня думка важливіша за думку ваших сучасників, а тому, що те, що через сто років все ще здаватиметься хорошим, швидше за все, є справді хорошим.
Не намагайтеся працювати у своєму неповторному стилі. Просто намагайтеся виконувати роботу якнайкраще; ви й так не зможете утриматися від того, щоб робити це по-своєму.
Стиль — це робити щось по-своєму, без цілі робити по-своєму. Намагатися — це манірність.
Афектація — це, по суті, удавання, що роботу виконує хтось інший, а не ви. Ви приймаєте вражаючий, але фальшивий образ, і хоча вам подобається ця вражаючість, у роботі вже виявляється саме фальшивість.
Спокуса бути кимось іншим найсильніша у молодих людей. Вони часто відчувають себе ніким. Але вам не потрібно турбуватися про цю проблему, бо вона вирішується сама собою, якщо ви працюєте над достатньо амбітними проектами. Якщо ви досягаєте успіху в амбітному проекті, ви не ніхто; ви — людина, яка це зробила. Тож просто робіть свою роботу, і ваша ідентичність проявиться сама собою.
«Уникати манірності» — це корисне правило, але як би ви висловили цю думку у позитивному ключі? Як би ви сказали, яким слід бути, а не яким не слід бути? Найкраща відповідь — бути щирим. Якщо ви щирі, то уникаєте не лише манірності, а й цілого ряду подібних вад.
Суть щирості полягає в інтелектуальній чесності. З дитинства нас вчать, що чесність — це безкорислива чеснота, своєрідна жертва. Але насправді це також джерело сили. Щоб бачити нові ідеї, потрібно мати надзвичайно гостре прагнення до істини. Ви намагаєтеся побачити більше істини, ніж бачили інші досі. І як можна мати гостре прагнення до істини, якщо ви самі нечесні?
Один із способів уникнути інтелектуальної нечесності — це підтримувати легкий позитивний тиск у протилежному напрямку. Будьте готові агресивно визнавати, що ви помиляєтеся. Як тільки ви визнаєте, що помилялися в чомусь, ви стаєте вільними. До того часу ви мусите нести це тягар.11
Ще одним, більш тонким компонентом щирості є невимушеність. Невимушеність набагато важливіша, ніж це може здаватися з її простої назви. Це не просто відсутність чогось. Це означає зосереджуватися на тому, що має значення, а не на тому, що його не має.
Спільним для формальності та манірності є те, що, виконуючи роботу, ви намагаєтеся виглядати певним чином. Але будь-яка енергія, яка витрачається на те, як ви виглядаєте, відбирає її від того, що справді важливо. Це одна з причин, чому «нерди» мають перевагу у виконанні чудової роботи: вони витрачають мало зусиль на те, щоб виглядати певним чином. Насправді це, по суті, визначення «нерда».
Але будь-яка енергія, яка витрачається на те, як ви виглядаєте, відбирає її від того, що справді важливо.
У «ботаніків» є якась невимушена сміливість, яка якраз і потрібна для того, щоб творити великі речі. Цього не можна навчитися; це зберігається з дитинства. Тож тримайтеся за це. Будьте тим, хто висуває свої ідеї, а не тим, хто сидить осторонь і висловлює щодо них витончені на вигляд критичні зауваження. «Критикувати легко» — це правда в найбуквальнішому сенсі, а шлях до великої справи ніколи не буває легким.
Можливо, є роботи, де цинізм і песимізм є перевагою, але якщо ви хочете робити великі справи, то перевагою є оптимізм, навіть якщо це означає, що іноді ви ризикуєте виглядати дурнем. Існує давня традиція робити навпаки. Старий Завіт каже, що краще мовчати, щоб не виглядати дурнем. Але це порада для тих, хто хоче лише здаватися розумним. Якщо ви насправді хочете відкривати щось нове, краще ризикнути і розповісти людям про свої ідеї.
Деякі люди від природи щирі, а іншим це дається нелегко. Будь-який вид щирості підійде. Але я сумніваюся, що можна зробити велику справу, не будучи щирим. Це так важко зробити, навіть якщо ти щирий. У тебе немає достатнього запасу міцності, щоб виправити спотворення, спричинені впливом оточення, інтелектуальною нечесністю, ортодоксальністю, модою чи прагненням бути крутим.12
Видатна робота має бути послідовною не лише щодо того, хто її виконав, а й щодо самої себе. Зазвичай вона становить єдине ціле. Тож якщо під час роботи над чимось вам доведеться прийняти рішення, запитайте себе, який варіант є більш послідовним.
Можливо, вам доведеться щось викинути і переробити. Це не обов’язково, але ви повинні бути готові до цього. І це може вимагати певних зусиль; коли щось потрібно переробити, упередження щодо статусу-кво та лінь об’єднаються, щоб змусити вас заперечувати це. Щоб подолати це, запитайте себе: якби я вже вніс зміни, чи хотів би я повернутися до того, що маю зараз?
Майте сміливість, щоб скорочувати і відкидати зайве. Не зберігайте те, що не підходить, тільки тому, що ви цим пишаєтеся цим або тому, що це коштувало вам багато зусиль.
Дійсно, у деяких видах робіт добре звести те, що ви робите, до якоїсь простої концетрованої суті. Результат буде більш концентрованим; ви краще його зрозумієте; і ви не зможете обманювати себе щодо того, чи є там щось справжнє.
Математична елегантність може здаватися лише метафорою, запозиченою з мистецтва. Саме так я думав, коли вперше почув термін «елегантний» у застосуванні до фінального полірування. Але тепер я підозрюю, що це концептуально первинне — що головним інгредієнтом художньої елегантності є математична елегантність. У будь-якому разі це корисний стандарт, що виходить далеко за межі математики.
Однак елегантність — це, можливо, довгострокова перспектива. Складні рішення часто користуються більшим престижем у короткостроковій перспективі. Вони вимагають чималих зусиль і важко їх зрозуміти, і те, і інше справляє на людей враження, принаймні тимчасово.
Тоді як деякі з найкращих робіт здаються такими, що вимагали порівняно мало зусиль, оскільки в певному сенсі вони вже існували. Їх не потрібно було створювати, а лише побачити. Це дуже хороший знак, коли важко сказати, чи ви щось створюєте, чи відкриваєте.
Коли ви виконуєте роботу, яку можна розглядати як створення або відкриття, краще схилятися на бік відкриття. Спробуйте уявити себе лише провідником, через якого ідеї набувають своєї природної форми.
(Як не дивно, одним із винятків є проблема вибору проблеми, над якою працювати. Зазвичай це розглядається як пошук, але в найкращому випадку це більше схоже на створення чогось. У найкращому випадку ви створюєте галузь у процесі її дослідження.)
Так само, якщо ви намагаєтеся створити потужний інструмент, зробіть його максимально необмеженим. Потужний інструмент, майже за визначенням, використовуватимуть у несподіваних для вас способах, тому краще перестрахуватися й усунути обмеження, навіть якщо ви не знаєте, у чому полягатиме користь.
Відмінна робота часто буде схожа на інструмент у тому сенсі, що на її основі будують щось інші. Тому це хороший знак, якщо ви створюєте ідеї, які можуть використовувати інші, або ставите питання, на які можуть відповісти інші. Найкращі ідеї мають наслідки у багатьох різних сферах.
Якщо ви висловлюєте свої ідеї у найзагальнішій формі, вони будуть навіть правдивішими, ніж ви самі то планували.
Звичайно, однієї лише ідеї недостатньо. Чудові ідеї мають бути істинними й новими. І щоб побачити нові ідеї, потрібні певні здібності, навіть якщо ви вже навчилися достатньо, щоб дістатися до однієї з меж знань.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуМи називаємо здатність бачити нові ідеї такими словами, як «оригінальність», «креативність» та «уява». Можна мати великі здібності в інших аспектах — мати так звані технічні навички — і при цьому не мати цього вміння.
Мені ніколи не подобався термін «творчий процес». Він здається оманливим. Оригінальність — це не процес, а спосіб мислення. Оригінальні мислителі видають нові ідеї про те, на чому вони зосереджуються, як кутова шліфувальна машина викидає іскри. Вони не можуть цьому зарадити.
Якщо те, на чому вони зосереджуються, є чимось, чого вони не дуже добре розуміють, ці нові ідеї можуть виявитися невдалими. Один із найоригінальніших мислителів, яких я знаю, вирішив зосередитися на побаченнях після розлучення. Він знав про побачення приблизно стільки ж, скільки середньостатистичний 15-річний підліток, і результати були надзвичайно колоритними. Але таке відокремлення оригінальності від фахових знань зробило її природу ще більш зрозумілою.
Не знаю, чи можна розвинути в собі оригінальність, але, безперечно, є способи максимально використати те, що в тебе є. Наприклад, оригінальні ідеї набагато частіше спадають на думку, коли ти над чимось працюєш. Оригінальні ідеї не виникають від того, що ти намагаєшся їх придумати. Вони з’являються, коли ти намагаєшся створити або зрозуміти щось, що виявляється трохи занадто складним.
Балачки або писанина про те, що вас цікавить, — це хороший спосіб генерувати нові ідеї. Коли ви намагаєтеся викласти думки словами, пропущена ідея створює своєрідний вакуум, який витягує її з вас. Дійсно, існує такий вид мислення, який можливий лише під час письма.
Зміна обстановки може допомогти. Якщо ви відвідуєте нове місце, то часто виявляєте, що там у вас з’являються нові ідеї. Сама подорож часто їх вивільняє. Але, можливо, вам не доведеться далеко їхати, щоб отримати цю користь. Іноді достатньо просто прогулятися.13
Також корисно «подорожувати» у просторі повʼязаних тем. У вас з’явиться більше нових ідей, якщо ви будете досліджувати багато різних тем: частково тому, що це надає «кутовій шліфувальній машині» більшу площу для роботи, а частково тому, що аналогії є особливо плідним джерелом нових ідей.
Проте не розподіляйте свою увагу рівномірно між багатьма темами, інакше ви розпилитеся. Краще розподіляти її за принципом, що нагадує степеневий закон.14
Ставтеся до деяких тем з професійною цікавістю, а до багатьох інших — з простою цікавістю.
Цікавість і оригінальність тісно пов’язані між собою. Цікавість живить оригінальність, надаючи їй нові теми для роздумів. Але цей зв’язок є ще тіснішим. Цікавість сама по собі є різновидом оригінальності; вона для запитань те саме, що оригінальність для відповідей. А оскільки запитання у найкращому їхньому прояві є важливою складовою відповідей, то й цікавість у найкращому її прояві є творчою силою.
Поява нових ідей — це дивна річ, адже зазвичай вона полягає в тому, щоб побачити те, що було прямо під носом. Коли ви вже побачили нову ідею, вона, як правило, здається очевидною. Чому ж ніхто раніше про це не подумав?
Коли ідея здається одночасно новою й очевидною, це, ймовірно, хороша ідея.
Побачити щось очевидне здається простим. Проте на практиці придумати щось нове — важко. У чому ж джерело цієї очевидної суперечності? У тому, що для того, щоб побачити нову ідею, зазвичай потрібно змінити свій погляд на світ. Ми бачимо світ крізь моделі, які нам і допомагають, і обмежують нас. Коли ви виправляєте несправну модель, нові ідеї стають очевидними. Але помітити й виправити несправну модель важко. Ось чому нові ідеї можуть бути одночасно очевидними й водночас важкими для відкриття: їх легко побачити після того, як ви зробите щось важке.
Один із способів виявити несправні моделі — бути вимогливішим за інших людей. Несправні моделі світу залишають слід підказок там, де вони стикаються з реальністю. Більшість людей не хочуть бачити ці підказки. Було б замало сказати, що вони прив’язані до своєї поточної моделі; це те, у чому вони мислять; тому вони схильні ігнорувати слід підказок, залишений її несправністю, хоч би яким помітним він здавався з ретроспективи.
Щоб знайти нові ідеї, потрібно звертати увагу на місця розломів в моделях, а не відводити погляд. Саме так робив Ейнштейн. Він зміг побачити несподівані наслідки рівнянь Максвелла не стільки тому, що шукав нові ідеї, скільки тому, що був більш вимогливим.
Інша річ, яка вам потрібна, — це готовність порушувати правила. Як би парадоксально це не звучало, але якщо ви хочете виправити свою модель світу, то корисно бути людиною, яка не боїться порушувати правила. З точки зору старої моделі, яку спочатку поділяють усі, включаючи вас, нова модель зазвичай порушує принаймні неявні правила.
Мало хто розуміє, наскільки серйозним має бути порушення правил, адже нові ідеї здаються набагато консервативнішими, коли вони вже досягли успіху. Вони здаються цілком розумними, коли ви вже використовуєте нову модель світу, яку вони принесли з собою. Але на початках це не було так; знадобилася більша частина століття, щоб геліоцентрична модель була загальноприйнятою, навіть серед астрономів, тому що вона здавалася такою неправильною.
Дійсно, якщо подумати, хороша нова ідея має здаватися поганою для більшості людей, інакше хтось уже б її досліджував. Отже, вам потрібно шукати ідеї, які здаються божевільними, але божевільними в хорошому сенсі. Як їх розпізнати? З упевненістю скажу — це неможливо. Часто ідеї, що здаються поганими, є поганими. Але ідеї, які є божевільними в хорошому сенсі, зазвичай захоплюють; вони багаті на наслідки; тоді як ідеї, що є просто поганими, зазвичай пригнічують.
Є два способи почуватися комфортно, порушуючи правила: отримувати від цього задоволення або ставитися до них байдуже. Я називаю ці два випадки «агресивною» та «пасивною» незалежністю мислення.
Агресивно незалежні — це люди неслухняні. Правила не просто не зупиняють їх; їх порушення надає їм додаткової енергії. Для таких людей радість від самої зухвалості проекту іноді дає достатньо енергії, щоб розпочати його.
Інший спосіб порушувати правила — не зважати на них або, можливо, навіть не знати про їхнє існування. Ось чому новачки та аутсайдери часто роблять нові відкриття; їхня необізнаність щодо припущень у певній галузі діє як джерело тимчасової пасивної незалежності. Люди з синдромом Аспергера також, здається, мають певний імунітет до загальноприйнятих переконань. Деякі з тих, кого я знаю, кажуть, що це допомагає їм генерувати нові ідеї.
Вимогливість плюс порушення правил звучить як дивне поєднання. У популярній культурі вони протилежні. Але популярна культура має в цьому відношенні хибну модель. Вона неявним чином припускає, що проблеми є тривіальними, а в тривіальних справах вимогливість і порушення правил протилежні. Але в питаннях, що дійсно мають значення, лише ті, хто порушує правила, можуть бути по-справжньому вимогливими.
Ідея, яку пропускають повз увагу, часто витримує конкуренцію аж до півфіналу. Ви підсвідомо її бачите, але інша частина вашої підсвідомості відкидає її, бо вона здається занадто дивною, занадто ризикованою, занадто трудомісткою або занадто суперечливою. Це відкриває захопливу можливість: якби ви могли вимкнути такі фільтри, то побачили б більше нових ідей.
Один із способів зробити це — запитати себе, які ідеї були б цікавими для когось іншого. Тоді ваше підсвідоме не відкине їх, щоб захистити вас.
Ви також можете відкрити для себе ідеї, які залишаються непоміченими, працюючи в зворотному напрямку: починаючи з того, що їх затуляє. Кожен шанований, але помилковий принцип оточений мертвою зоною цінних ідей, які залишаються недослідженими, оскільки суперечать йому.
Релігії — це сукупності шанованих, але помилкових принципів. Тому все, що можна описати буквально або метафорично як релігію, матиме у своїй тіні цінні недосліджені ідеї. Коперник і Дарвін зробили відкриття саме такого типу.15
У чому люди у вашій сфері виявляють фанатизм — у тому сенсі, що надто прив’язані до якогось принципу, який, можливо, не є настільки очевидним, як їм здається? Які можливості відкриваються, якщо відмовитися від нього?
Люди виявляють набагато більше креативності у вирішенні проблем, ніж у виборі того, які саме проблеми вирішувати. Навіть найрозумніші можуть виявитися напрочуд консервативними, коли йдеться про вибір напрямку роботи. Люди, які в жодному іншому випадку й не мріяли б бути модними, поринають у роботу над модними проблемами.
Однією з причин, чому люди більш консервативні при виборі проблем, ніж рішень, є те, що проблеми — це більший ризик. Проблема може зайняти вас на роки, тоді як пошук рішення може зайняти лише кілька днів. Але навіть попри це я вважаю, що більшість людей занадто консервативні. Вони реагують не лише на ризик, а й на моду. Немодні проблеми недооцінюються.
Одним із найцікавіших видів немодних проблем є ті, які, на думку людей, вже повністю досліджені, хоча це не так. Великі досягнення часто полягають у тому, щоб взяти щось уже існуюче і показати його прихований потенціал. Так робили і Дюрер, і Ватт. Тож якщо вас цікавить сфера, яку інші вважають вичерпаною, не дозволяйте їхньому скептицизму вас зупинити. У цьому люди часто помиляються.
Працювати над «немодною» проблемою може бути дуже приємно. Тут немає ажіотажу чи поспіху. І опортуністи, і критики зайняті чимось іншим. Існуючі напрацювання часто вирізняються старомодною надійністю. А ще є приємне відчуття економії від розвитку ідей, які інакше були б змарновані.
Але найпоширеніший тип проблем, які залишаються поза увагою, не є явно немодними в тому сенсі, що вони вийшли з моди. Просто вони не здаються такими важливими, як є насправді. Як їх знайти? Будучи поблажливим до себе — даючи волю своїй цікавості та приглушуючи, принаймні тимчасово, той голосок у голові, який каже, що ви повинні працювати лише над «важливими» проблемами.
Звісно, вам потрібно працювати над важливими проблемами, але майже всі занадто консервативно ставляться до того, що вважати важливою проблемою. І якщо у вашому оточенні є важлива, але недооцінена проблема, вона, ймовірно, вже є на екрані вашого підсвідомого радара. Тож спробуйте запитати себе: якби ви збиралися зробити перерву від «серйозної» роботи, щоб попрацювати над чимось лише тому, що це було б дійсно цікаво, що б ви зробили? Відповідь, ймовірно, важливіша, ніж здається.
Оригінальність у виборі проблем, здається, має навіть більше значення, ніж оригінальність у їх вирішенні. Саме це вирізняє людей, які відкривають цілком нові галузі. Тож те, що може здаватися лише першим кроком — рішення, над чим працювати — є, в певному сенсі, ключем до всієї гри. Мало хто це розуміє.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуОдне з найбільших хибних уявлень щодо нових ідей стосується співвідношення запитань і відповідей у їхньому формуванні. Люди вважають, що великі ідеї — це відповіді, але часто справжнє прозріння криється саме в запитанні.
Однією з причин, чому ми недооцінюємо “запитання”, є те, як їх використовують у школах. У школах вони, як правило, існують лише короткий час, перш ніж на них дають відповідь, наче нестабільні частинки. Але справді хороше запитання може бути набагато глибшим і обʼємнішим. Справді хороше запитання — це вже часткове відкриття. Як виникають нові види? Чи сила, що змушує предмети падати на землю, є такою самою, як та, що утримує планети на їхніх орбітах? Навіть ставлячи такі питання, ви вже опинилися на захопливій новій території.
Питання без відповідей можуть бути незручними речами, які доводиться носити з собою. Але чим більше їх у вас, тим більша ймовірність помітити рішення — або, що ще більш захоплююче, помітити, що два такі питання насправді є одним і тим же запитанням.
Іноді ви носите питання з собою протягом довгого часу. Великі досягнення часто виникають завдяки поверненню до питання, яке ви вперше помітили багато років тому — навіть у дитинстві — і про яке не могли перестати думати. Люди багато говорять про важливість збереження своїх юнацьких мрій, але так само важливо зберігати свої юнацькі питання.16
Це одне з тих місць, де реальна експертиза найбільше відрізняється від її загальноприйнятого уявлення. У загальноприйнятому уявленні експерти завжди впевнені в собі. Але насправді чим більше ви відкриті до “здивування”, тим краще — за умови, що (а) те, що вас дивує, має значення, і (б) ніхто інший цього також не розуміє.
Подумайте про те, що відбувається в момент, безпосередньо перед тим, як спалахує нова ідея. Часто людина з достатнім рівнем експертизи перебуває в розгубленості щодо чогось. А це означає, що оригінальність частково складається з розгубленості — з безладного хаосу! Вам має бути достатньо комфорто з тим фактом, що світ сповнений загадок, щоб бути готовими їх бачити, але не настільки комфорто, щоб не хотіти їх розгадувати.17
Чудово мати безліч питань, на які ще немає відповідей. І це одна з тих ситуацій, коли багаті стають ще багатшими, адже найкращий спосіб знайти нові питання — це спробувати відповісти на вже існуючі. Питання ведуть не лише до відповідей, а й до нових питань.
Найкращі питання народжуються в процесі пошуку відповідей. Ви помічаєте нитку, що стирчить із поточної парадигми, і намагаєтеся потягнути за неї — а вона стає дедалі довшою. Тож не вимагайте, щоб питання було очевидно великим, перш ніж спробувати на нього відповісти. Це рідко можна передбачити. Досить важко навіть помітити нитку, не кажучи вже про те, щоб передбачити, наскільки вона розплутається, якщо за неї потягнути.
Краще бути всебічно допитливим — трохи потягнути то тут то там за багато ниток і подивитися, що станеться. Великі речі починаються з малого. Початкові версії великих речей часто були лише експериментами, побічними проєктами або розмовами, які потім переросли у щось більше. Тож починайте багато дрібних справ.
Плідність недооцінюють. Чим більше різних речей ви пробуєте, тим більша ймовірність відкрити щось нове. Однак розумійте, що пробувати багато речей означатиме одночасно й пробувати багато речей, які не працюють. Неможливо мати багато хороших ідей, не маючи при цьому багато поганих.18
Хоча здається, що відповідальніше і логічніше почати з вивчення всього, що було зроблено раніше, ви навчитеся швидше і отримаєте більше задоволення, просто пробуючи щось на практиці. А коли ви все-таки переглянете попередні роботи, то зрозумієте їх краще. Тож краще вже почати, ніж не почати. Це легше, коли початок означає початок з малого; ці дві ідеї поєднуються, як дві частинки пазла.
Як перейти від невеликого початку до чогось великого? Шляхом створення послідовних версій одна за одною. Великі речі майже завжди створюються у вигляді послідовних версій. Ви починаєте з чогось невеликого і розвиваєте це, і остаточна версія виявляється і розумнішою, і амбітнішою, ніж будь-що, що ви могли б запланувати.
Особливо корисно створювати послідовні версії, коли ви робите щось для людей — щоб швидко показати їм початкову версію, а потім розвивати її на основі їхньої реакції.
Почніть з найпростішого, що може спрацювати. На диво часто це й спрацьовує. Якщо ні, це принаймні дасть вам старт.
Не намагайтеся втиснути занадто багато нового в одну версію. Є терміни для пояснення цього щодо першої версії (занадто довгий час на випуск) і другої (ефект другої системи), але обидва вони є лише прикладами більш загального принципу.
Ранню версію нового проєкту іноді відкидають як неважливу іграшку. Це хороший знак, коли люди так роблять. Це означає, що вона має все, що потрібно новій ідеї, крім масштабу, а той, як правило, з’являється згодом.19
Альтернативою тому, щоб почати з чогось невеликого і розвивати це, є заздалегідь спланувати свої дії. І планування зазвичай здається більш відповідальним вибором. Сказати «ми зробимо X, потім Y, а потім Z» звучить більш організовано, ніж «ми спробуємо X і подивимося, що з цього вийде». І це дійсно більш організовано; просто це не працює так само добре.
Планування саме по собі не є чимось хорошим. Іноді воно необхідне, але це необхідне зло — відповідь на безжальні умови. Це те, що ви мусите робити, бо працюєте з негнучкими засобами, або тому, що вам потрібно координувати зусилля багатьох людей. Якщо ви тримаєте проекти невеликими та гнучкі в засобах, вам не треба так багато планувати, і ваші проекти можуть і будуть розвиватися. Масштаб вимагає планування, це факт; але нема масштабу — не варто й забагато планувати, всерівно потім доведеться переплановувати.
Ризикуйте настільки, наскільки можете собі це дозволити. Ризик пропорційний винагороді, тому не шукайте гарантованого результату, а шукайте можливість, що обіцяє високу очікувану вигоду. Якщо ви час від часу не зазнаєте невдач, то, ймовірно, ви надто консервативні.
Хоча консерватизм зазвичай асоціюється з людьми похилого віку, саме молоді люди схильні робити цю помилку. Недосвідченість змушує їх боятися ризику, але саме в молодості ви можете дозволити собі найбільше.
Навіть провальний проект може бути цінним. У процесі роботи над ним ви пройдете територією, яку мало хто бачив, і зіткнетеся з питаннями, які мало хто ставив. І, ймовірно, немає кращого джерела питань, ніж ті, з якими ви стикаєтеся, намагаючись зробити щось трохи занадто складне.
Користуйтеся перевагами молодості, поки вони у вас є, і перевагами віку, коли й вони з’являться. Переваги молодості — це енергія, час, оптимізм і свобода. Переваги віку — це знання, ефективність, гроші та влада. Доклавши деяких зусиль, ви можете здобути якісь з останніх ще в молодості та зберегти деякі з перших у старості.
У літніх людей також є перевага в тому, що вони знають, якими перевагами володіють. Молоді ж часто мають їх, не усвідомлюючи цього. Найбільшою з них, мабуть, є час. Молоді люди навіть не уявляють, наскільки вони багаті на час. Найкращий спосіб використати цей час з користю — це витратити його на трохи легковажні речі: дізнатися про щось, що вам не потрібно знати, просто з цікавості; спробувати створити щось лише тому, що це було б круто; або стати надзвичайно вправним у чомусь.
Це «трохи» є важливим уточненням. Витрачайте час щедро, коли ви молоді, але не просто марнуйте його. Є велика різниця між тим, щоб робити щось, про що ви турбуєтеся, що це може бути марною тратою часу, і тим, щоб робити щось, про що ви точно знаєте, що це буде марною тратою часу. Перше — це принаймні ризик, і, можливо, кращий, ніж ви думаєте.20
Найвишуканіша перевага молодості, а точніше — недосвідченості, полягає в тому, що ти дивишся на все свіжим поглядом. Коли твій мозок вперше сприймає якусь ідею, іноді ці дві речі не поєднуються ідеально. Зазвичай проблема в твоєму мозку, але інколи — в самій ідеї. Якась її частина незручно стирчить і встромляється в тебе, коли ти про неї думаєш. Люди, які звикли до цієї ідеї, навчилися її ігнорувати, але ти маєш можливість цього не робити.21
Отже, коли ви вперше вивчаєте щось нове, звертайте увагу на речі, які здаються вам неправильними або пропущеними. У вас буде спокуса їх проігнорувати, адже у 99% випадків проблема у вас самих. І, можливо, вам доведеться тимчасово відкласти свої сумніви, щоб продовжувати рухатись уперед. Але не забувайте про них. Коли ви просунетесь далі в темі, поверніться й перевірте, чи залишились вони. Якщо вони все ще витримують перевірку у світлі ваших теперішніх знань, — це, може бути, невідкрита ідея.
Один із найцінніших видів знань, які дає досвід, — це розуміння того, про що не варто турбуватися. Молодь знає усі речі, які можуть мати значення, але не знає їхньої відносної ваги. Тому вони хвилюються про все однаково, тоді як насправді варто значно більше переживати буквально за кілька речей, а про решту майже не думати.
Але те, чого ви не знаєте, — лише половина проблеми недосвідченості. Друга половина — це те, що ви «знаєте», але чого насправді немає. Ви вступаєте в доросле життя з головою, повною нісенітниць: погані звички, яких ви набули, і хибні речі, яким вас навчили. І ви не зможете робити справді видатну роботу, поки не позбавитесь хоча б тієї нісенітниці, що заважає вашій справі.
Значна частина нісенітниці у вашій голові залишена там школою. Ми так звикли до шкіл, що підсвідомо прирівнюємо навчання в школі до навчання як такого. Але насправді школи мають чимало дивних особливостей, які викривляють наше уявлення про навчання й мислення.
Наприклад, школи формують пасивність. Відколи ви були маленькою дитиною, попереду класу стояв авторитет, Великий Дорослий Вчитель, який говорив вам усім, що треба вивчити, а потім перевіряв, чи ви це зробили. Але ні уроки, ні контрольні роботи не є невід’ємними складовими навчання — вони лише артефакти того, як зазвичай влаштовані школи.
Чим швидше ви подолаєте цю пасивність, тим краще. Якщо ви ще навчаєтесь, спробуйте сприймати свою освіту як власний проєкт, а вчителів — як тих, хто працює на вас, а не навпаки. Це може здатися перебільшенням, але це не просто дивний уявний експеримент. Це правда в економічному сенсі, а в кращому випадку — й інтелектуальна правда. Найкращі вчителі не хочуть бути вашими начальниками. Вони воліли б, щоб ви рухались уперед, використовуючи їх як джерело порад, а не щоб вони тягли вас крізь матеріал.
Школи також дають вам хибне уявлення про те, якою є справжня робота. У школі вам кажуть, у чому полягають задачі, і вони майже завжди розв’язуються за допомогою лише того, чого вас уже навчили. У реальному житті вам самим доводиться з’ясовувати, у чому проблеми, й часто ви навіть не знаєте, чи можна їх вирішити взагалі.
Але, мабуть, найгірше, що школи з вами роблять, — це вчать вас перемагати, «зчітеривши тест». Видатної роботи так не зробиш. Бога не обдуриш. Тож припиніть шукати такі обхідні шляхи. Спосіб обіграти систему — зосередитись на проблемах і рішеннях, які інші проґавили, а не халтурити в самій роботі.
Не думайте про себе як про людину, яка залежить від якогось «ключника», що дасть вам «ключ до великого шансу». Навіть якби це було правдою, найкращий спосіб його отримати — зосередитись на якісній роботі, а не ганятись за впливовими людьми.
Люди, які тільки починають у певній галузі, часто копіюють наявні роботи. У цьому немає нічого поганого за своєю суттю. Немає кращого способу зрозуміти, як щось працює, ніж спробувати це відтворити. І копіювання не обов’язково робить вашу роботу неоригінальною. Оригінальність — це наявність нових ідей, а не відсутність старих.
Є правильний спосіб копіювати і є неправильний. Якщо ви збираєтесь щось копіювати, робіть це відкрито, а не потайки, і вже тим паче не несвідомо. Саме це мається на увазі під знаменитою фразою, яку часто приписують не тим авторам: «Великі митці крадуть». Справді небезпечний вид копіювання — той, що ганьбить саме поняття копіювання, — це копіювання без усвідомлення, коли ви не більше ніж потяг, що мчить по рейках, прокладених кимось іншим. Але на протилежному кінці спектра копіювання може бути ознакою переваги, а не слабкості.22
У багатьох галузях майже неминуче, що ваші ранні роботи певною мірою ґрунтуватимуться на чужих. Проєкти рідко виникають у вакуумі. Зазвичай вони є реакцією на попередні роботи. Коли ви тільки починаєте, у вас немає власних попередніх робіт; якщо ви на щось реагуєте — це має бути чиєсь чуже. Коли ви вже відбулись, можете реагувати на власне. Але хоча перше називають вторинним, а друге — ні, структурно ці два випадки схожіші, ніж здається.
Як не дивно, сама новизна найновіших ідей іноді спочатку робить їх схожими на більш вторинні, ніж вони є насправді. Нові відкриття часто доводиться спершу осмислювати як варіації вже наявного — навіть їхнім першовідкривачам, — бо ще не існує концептуального словника для їх вираження. 23
Проте в копіюванні є певні небезпеки. Одна з них — схильність копіювати старе: те, що колись було на фронтирі знань, але вже ним не є.
Коли ви щось копіюєте, не копіюйте все. Це зробить вас смішним. Наприклад, не копіюйте манеру поважного п’ятдесятирічного професора, якщо вам вісімнадцять, або стиль ренесансного вірша — кількасот років потому.
Деякі риси того, чим ви захоплюєтесь, — це насправді недоліки, всупереч яким було досягнуто успіху. Власне, найлегші для наслідування риси найімовірніше й є недоліками.
Це особливо стосується поведінки. Деякі талановиті люди є грубіянами, і це іноді створює у недосвідчених враження, ніби грубість — частина таланту. Це не так; талант — лише те, що дозволяє захищає їх від справедливої реакції на грубощі.
Один із найпотужніших видів копіювання — перенести щось з однієї галузі в іншу. Історія настільки рясніє випадковими відкриттями такого роду, що, мабуть, варто допомогти випадку — свідомо вивчаючи інші види діяльності. Ви можете запозичувати ідеї з цілком далеких галузей, якщо дозволите їм бути метафорами.
Негативні приклади можуть надихати не менше, ніж позитивні. Насправді іноді можна навчитись більшt з погано зробленого, ніж з добре зробленого; часом стає зрозумілим, чого бракує, лише коли цього немає.
Якщо багато найкращих людей у вашій галузі тусуються в одному місці, зазвичай варто завітати туди на якийсь час. Це підніме вашу амбітність, а ще — показавши, що ці люди теж звичайні люди, — додасть вам впевненості в собі.24
Якщо ви будете щирі, то, мабуть, отримаєте тепліший прийом, ніж могли б очікувати. Більшість людей, які дуже добре щось роблять, із задоволенням говорять про це з тим, хто справді зацікавлений. Якщо вони справді гарні у своїй справі, то, мабуть, ставляться до неї з інтересом аматора — а аматори завжди хочуть говорити про своє захоплення.
Проте знайти справді гарних людей може бути непросто. Видатна робота має такий престиж, що в деяких місцях — особливо в університетах — існує ввічлива фікція, ніби всі нею займаються. А це далеко від правди. Люди всередині університетів не можуть говорити про це відкрито, але якість роботи в різних кафедрах разюче відрізняється. В одних є люди, що роблять видатну роботу; в інших вони були колись; в інших їх не було ніколи.
Шукайте найкращих колег. Є багато проєктів, які неможливо виконати на самоті, і навіть якщо ви працюєте над тим, що можна, — добре мати інших людей, які підтримають вас і з якими можна обмінятись ідеями.
Проте колеги впливають не лише на вашу роботу — вони впливають і на вас самих. Тому працюйте з людьми, якими хочете стати, — бо станете.
У колегах якість важливіша за кількість. Краще мати одного-двох видатних, ніж цілу будівлю непоганих. Насправді це не просто краще, а необхідно — судячи з історії: те, наскільки часто видатна робота виникає скупченнями, свідчить про те, що колеги нерідко й є вирішальним фактором — чи буде робота видатною, чи ні.
Як зрозуміти, що у вас достатньо гарні колеги? За моїм досвідом, коли вони такі — ви це знаєте. Тобто якщо ви не впевнені — мабуть, ні. Але, можливо, можна дати більш конкретну відповідь. Спробую: достатньо гарні колеги пропонують несподівані думки. Вони бачать і вміють те, чого не бачите й не вмієте ви. Тож якщо у вас є кілька колег, достатньо гарних, щоб тримати вас у тонусі в цьому сенсі, — ви, мабуть, вже там де треба.
Більшість із нас може виграти від співпраці з колегами, але деякі проєкти потребують людей у більшому масштабі — і розпочати такий проєкт підходить не кожному. Якщо ви хочете керувати таким проєктом, вам доведеться стати менеджером, а управляти добре — потребує здібностей та інтересу, як і будь-який інший вид роботи. Якщо їх немає — середнього шляху не існує: або змусьте себе опанувати менеджмент як другу мову, або уникайте таких проєктів.25
Бережіть свій моральний дух. Це основа всього, коли ви працюєте над амбітними проєктами. Його треба плекати й захищати, як живий організм.
Моральний дух починається зі ставлення до життя. Ви більш схильні робити видатну роботу, якщо ви оптиміст, і більш схильні таки досягти свого, якщо вважаєте себе щасливчиком, а не жертвою.
Справді, робота певною мірою може захистити вас від ваших проблем. Якщо ви обираєте правильну роботу, її власні труднощі слугуватимуть притулком від труднощів повсякденного життя. Якщо це й є ескапізм — це дуже продуктивна його форма, якою користувались деякі з найвидатніших умів в історії.
Моральний дух накопичується через роботу: високий дух допомагає робити гарну роботу, що підвищує моральний дух і допомагає робити ще кращу роботу. Але цей цикл діє і в зворотному напрямку: якщо ви робите дурну роботу, це може підірвати ваш дух і ще більше ускладнити її виконання. Оскільки так важливо, щоб цей цикл рухався в правильному напрямку, може бути гарною ідеєю перемкнутись на легшу роботу, коли ви застрягли, — просто щоб почати робити хоч щось.
Одна з найбільших помилок амбітних людей — дозволяти невдачам руйнувати моральний дух одразу, немов лускається повітряна кулька. Ви можете щепити себе від цього, явно розглядаючи невдачі як частину процесу. Вирішення складних проблем завжди передбачає певне барахтання туди-назад.
Робити видатну роботу — це пошук у глибину, коренем якого є бажання це робити. Тому «Якщо спочатку не вдалося — спробуй ще раз» не зовсім правильно. Має бути так: «Якщо спочатку не вдалося — або спробуй ще раз, або відступи — і тоді спробуй знову».
«Ніколи не здавайся» теж не зовсім правильно. Очевидно, бувають моменти, коли правильним вибором є вийти з гри. Точніша версія звучала б так: ніколи не дозволяй невдачам змушувати тебе відступати більше, ніж потрібно.
Те, що робота дається з трудом, — не обов’язково погана ознака, так само як задишка під час бігу не є поганою ознакою. Усе залежить від того, як швидко ви біжите. Тому навчіться відрізняти добрий біль від поганого. Добрий біль — ознака зусилля; поганий біль — ознака травмування.
Аудиторія — це важлива складова морального духу. Якщо ви науковець, вашою аудиторією можуть бути колеги; у мистецтві — аудиторія в традиційному сенсі. У будь-якому разі вона не мусить бути великою. Цінність аудиторії не зростає скільки-небудь лінійно з її розміром. Це погана для вас новина, якщо ви вже відомі, але хороша — якщо тільки починаєте, бо це означає, що невелика, але віддана аудиторія може бути достатньою, щоб підтримувати вас. Якщо кілька людей щиро люблять те, що ви робите, — цього досить.
Наскільки можливо, уникайте того, щоб посередники ставали між вами та вашою аудиторією. У деяких видах роботи це неминуче, але звільнитись від цього настільки звільняюче, що вам може бути краще перейти до суміжного виду роботи, якщо це дозволить діяти напряму.26
Люди, з якими ви проводите час, також матимуть великий вплив на ваш моральний дух. Ви помітите, що одні підвищують вашу енергію, а інші — знижують, і ефект від людини не завжди такий, як ви могли б очікувати. Шукайте людей, які підвищують вашу енергію, і уникайте тих, хто її знижує. Хоча, звісно, якщо є хтось, про кого вам треба піклуватись, це має пріоритет.
Не одружуйтесь з тим, хто не розуміє, що вам потрібно працювати, або хто сприймає вашу роботу як конкуренцію за вашу увагу. Якщо ви амбітні — вам потрібно працювати; це майже як медичний стан; тож той, хто не дає вам працювати, або не розуміє вас, або розуміє — і байдужий до цього.
Зрештою моральний дух має фізичну природу. Ви думаєте тілом, тому важливо дбати про нього. Це означає регулярно займатись фізичними вправами, добре харчуватись і спати, а також уникати небезпечніших видів наркотиків. Біг і ходьба — особливо гарні форми фізичних вправ, бо вони сприяють мисленню.27
Люди, які роблять видатну роботу, не обов’язково щасливіші за всіх інших, але вони щасливіші, ніж були б, якби не робили її. Насправді, якщо ви розумні й амбітні, бути непродуктивним — небезпечно. Розумні й амбітні люди, які не досягають висот, схильні ставати озлобленими.
Хотіти справити враження на інших — нормально, але обирайте правильних людей. Думка людей, яких ви поважаєте, — це сигнал. Слава, яка є думкою набагато більшої групи, яку ви можете поважати або ні, лише шум.
Престиж певного виду роботи в кращому випадку є запізнілим індикатором, а іноді й цілком хибним. Якщо ви робите щось достатньо добре — ви зробите це престижним. Тож питання, яке варто ставити про певний вид роботи, — не скільки в ньому престижу, а наскільки добре його можна виконати.
Конкуренція може бути ефективним мотиватором, але не дозволяйте їй обирати проблему за вас; не дозволяйте собі втягуватись у гонитву за чимось лише тому, що це роблять інші. Насправді не дозволяйте конкурентам змушувати вас робити щось конкретніше, ніж просто працювати більше.
Цікавість — найкращий провідник. Ваша цікавість ніколи не бреше, і вона знає більше за вас про те, на що варто звертати увагу.
Зверніть увагу, як часто це слово з’являлось. Якби ви запитали оракула про секрет видатної роботи, і оракул відповів би одним словом, я б поставив на «цікавість».
Це не перетворюється безпосередньо на пораду. Просто бути любопитним — недостатньо, та й цікавістю не можна командувати. Але ви можете її плекати й дозволити їй вести вас.
Цікавість — ключ до всіх чотирьох кроків у виконанні видатної роботи: вона обере для вас галузь, приведе вас до межі, змусить помітити прогалини в ній і спонукає їх досліджувати. Весь процес — це своєрідний танець із цікавістю.
Вірте чи ні, я намагався зробити це есе якомога коротшим. Але його довжина принаймні означає, що воно одночасно слугує й фільтром. Якщо ви дійшли до цього місця — вам, мабуть, цікаво робити видатну роботу. І якщо так — ви вже далі, ніж могли б собі уявити, бо коло людей, готових цього хотіти, невелике.
Фактори видатної роботи — це фактори в буквальному сенсі, і вони такі: здібності, інтерес, зусилля та удача. З удачею за визначенням нічого не вдієш, тож її можна ігнорувати. І ми можемо припустити що зусилля теж в наявності, якщо ви справді хочете робити видатну роботу. Тож проблема зводиться до здібностей та інтересу. Чи можете ви знайти такий вид роботи, де ваші здібності та інтерес поєднаються так, що зʼявиться фонтан нових ідей?
Тут є підстави для оптимізму. Існує так багато різних способів робити видатну роботу, і ще більше — досі не відкритих. З-поміж усіх цих різних видів роботи той, для якого ви найбільш підходите, — мабуть, дуже близько до вас. Мабуть, кумедно близько до вас. Це лише питання того, щоб знайти його, і того, як далеко ваші здібності та інтерес можуть завести вас у ньому. А відповісти на це можна лише спробувавши.
Набагато більше людей могли б спробувати робити видатну роботу, ніж роблять. Їх стримує поєднання скромності й страху. Намагатись бути Ньютоном або Шекспіром здається зухвалим. Це також здається важким; напевно, якби ви спробували щось таке — ви б зазнали невдачі. Мабуть, цей розрахунок рідко буває явним. Мало хто свідомо вирішує не намагатись робити видатну роботу. Але саме це відбувається підсвідомо; вони ухиляються від цього питання.
Тож я зроблю з вами хитрий трюк. Ви хочете робити видатну роботу — чи ні? Тепер вам доведеться вирішити це свідомо. Вибачте за це. Я б не зробив цього із загальною аудиторією. Але ми вже знаємо, що вам цікаво.
Не хвилюйтесь про зухвалість. Вам не треба нікому розповідати. А якщо це занадто важко і ви зазнаєте невдачі — то й що? У багатьох людей є гірші проблеми. Насправді вам пощастить, якщо це буде вашою найгіршою проблемою.
Так, вам доведеться наполегливо працювати. Але знову ж таки — багатьом людям доводиться наполегливо працювати. І якщо ви працюєте над чимось, що вам дуже цікаве — а це неминуче, якщо ви на правильному шляху, — робота, мабуть, відчуватиметься менш обтяжливою, ніж у багатьох ваших однолітків.
Відкриття там, назовні, — чекають, щоб їх зробили. Чому б не вам це зробити?
Нотатки на полях:
Дякую Тревору Блеквеллу, Деніелу Гаклу, Пем Грем, Тому Говарду, Патріку Хсу, Стіву Хаффману, Джессіці Лівінгстон, Генрі Ллойд-Бейкеру, Бобу Меткалфу, Бену Міллеру, Роберту Моррісу, Майклу Нільсену, Кортні Піпкін, Йорісу Пурту, Міке Рос, Раджату Сурі, Харджу Таґґару, Гаррі Тану та моєму молодшому синові за пропозиції та читання чернеток.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуПереклад і адаптація: by Віталік. Оригінал: Paul Graham, «How to Do Great Work», 2023.
The post Як робити велику справу first appeared on gallery21.
Доволі вільний переклад одного з моїх улюблених мотівірующих есе – How to Do Great Work за авторстовом Пола Грехема Скучне інтро про те, хто такий Пол Грехем (можна не читати) Пол Грехем — програміст, есеїст і один із засновників стартап-акселератора Y Combinator. Його есе читають мільйони людей у всьому світі: […]
The post Як робити велику справу first appeared on gallery21.
Їж хліб, Енкіду, — так личить жити, Сікеру пий — так світу судилось!
люблю іноді згадувати про золотий диск вояджера, на якому іспанською записано “ола і салюдос а тодос”, на івриті просто “шалом”, японською “конічіва о генкі десу ка”, а українською “пересилаємо привіт із нашого світу, бажаємо щастя, здоров’я і многая літа”
Власне вітаю всіх з тим, що в Києві вже офіційно весна, пережили цю важку зиму
Вчора (ну точніше 16 березня, бо я не знаю коли я таки допишу цей лист) розсилці “Куда я жмав” трапилися перші роковини від першого листа, тож з цим нас всіх і вітаю, hooray. Люди зазвичай під таке якісь підсумки підводять, але я лінивий, тому просто от кілька мікрофактів, які гріють мені душу
А 21 березня мені буде день народження, клуб 27 вже відносно давненько перешагнув, тож вже тепер маленькими кроками рухаюся до віку Христа і не забуваю іноді повертатися до 27 нотаток про дорослішання, щоб звірити годинника
Та й таке, роблю роботу, ділю діла та займаюся якимись цікавими проєктами, які мені цікаві
Першими будуть крайні опубліковані на блогі пости, бо вони класнінькі, а на пошту вам ними спамити не хочеця
Вічність тому був цей всрато-пост Простіше треба бути про те, чому люди використовують АІ замість пошуку, хоча це й повільніше, більш ресурсо затратно і взагалі вбиває хомʼячків в амазонкі, а тепер от є ще одна красива ілюстрація до нього(мені пагано від пабаченого)
І ще одна причина ненавидіти русню – НКВДист, який знищив експонати Львівського музею
У вересні 2025 року Ірина Грицишин серед макулатури, яку їй принесли на утилізацію разом із російською літературою, випадково знайшла щоденник часів Другої світової війни та розповіла про знахідку в соцмережах. Її допис побачила команда дослідників ГО «Після тиші» і домовилась взяти щоденник на зберігання.
З’ясувалося, він належав оперативному співробітнику НКВС Олегу Кущу, який після виходу на пенсію завідував спецфондами бібліотеки Стефаника у Львові та безпосередньо причетний до знищення цінних фондів Львівського музею у 1952 році.
Дослідники знайшли в щоденнику записи часів служби Олега Куща в НКВС, в яких він розповідає про пиятику та позасудові страти німецьких військовополонених, в яких сам брав участь.
але це можна було б назвати ехом минулих часів і все таке, проте наступний пункт крає мені серце вже який день і не виходить з голови, бо так не має бути.
ми всі на це не заслужили.. а передусім діти, дітей шкода неможливо, не мають вони цього переживати
щоденник дитини з Маріуполя, березень 2022 рокуДоки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуОце ж днями помер актор Роберт Дюваль. Я не те, щоб прямо великий його фанат, але Старі леви (Secondhand Lions) з ним в одній з головних ролей входять в топ фільмів мого минулого року, тож варто згадати хорошу людину, хай спочиває в мирі
Так от… Глядачі помітили моторошну деталь у фіналі «Хрещеного батька II»: актори виходять із кімнати один за одним – і ця послідовність збігається з порядком їхньої смерті в реальному житті.. Ото тільки Аль Пачіно й лишився
і все ж, щоб завершити цей ЩÖсь чимось добрим буде цей і наступний пункт
Я ДУЖЕ хочу десь подивитися підбірку 3gp відосів які ми переслали одне одному в школі по ікпорту/блютузу. Я б глянув навіть якісь гіфки чи картинки з круто палаючими логотипами марок машин. Якщо хтось має таке, кидайте чи хоча б описуйте, я оголошую цей тред WAP ресурсом!
туть – threads (гіфочка нижче це малий, що відривається десь в Харківському клубі)
Подивилися український фільм “Всі відтінки спокуси”, про який кілька разів раніше згадував. В цілому дуже ок, але детальніше вже дивіця за посиланням)
Підписка
а я все ще в своїй Пратчетт ера, він класний
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривувиходить певною мірою передвіщали kindle)
NASA пише критично важливе програмне забезпечення для польотів на C.І правила абсолютно довершені. (не те шо ваш бездушний вайбкодік зі штучкой-інтєлєкт)
> No recursion. Ever. > Every loop must have a provable upper bound. > No dynamic memory allocation after initialization. > Max ~60 lines per function. > Minimum 2 assertions per function. > Every return value must be checked. > Zero compiler warnings allowed. > Daily static analysis. Zero warnings there too. > No function pointers. > Restricted pointer dereferencing.
Якщо ви вподобали щось з того, що тут знайдете, то будь ласка задонатьте кілька грибнів на підтримку України в боротьбі проти російських окупантів – на дронопад від ПЖ. Кожна ваша гривня справді допоможе наблизити нашу перемогу і захистити українців в цій війні.
Якщо ж у вас лишилися грибні і ви хочете закинути автору на каву з круасаном класового розриву, то хто я такий, щоб вас відмовляти, звичайно ж подякую за підтримку
Шануймося, любіть маму, тата і Україну! Допомагайте бабусям і дідусям переходити дорогу і носити важкі сумки. Мийте руки з милом і поводьте себе погано!
Все буде Україна
Попередні листи є в архіві (ну, їх небагато, але тако трохи є, якщо вам цікаво ше щось читнути)
The post Куда я жмав #26 first appeared on gallery21.
Їж хліб, Енкіду, — так личить жити, Сікеру пий — так світу судилось! люблю іноді згадувати про золотий диск вояджера, на якому іспанською записано “ола і салюдос а тодос”, на івриті просто “шалом”, японською “конічіва о генкі десу ка”, а українською “пересилаємо привіт із нашого світу, бажаємо щастя, здоров’я і […]
The post Куда я жмав #26 first appeared on gallery21.
Шабат шалом, любі друзі, дорога родино! Продовжую насолоджуватися творчістю Adam Mastroianni і щиро вважаю, що це один з кращих авторів сучасності; тож сьогодні в нас до столу The Five Tools of Hedonic Design
А от де раніші переклади (обидва любімі):
Біфор ві старт внесемо яку-не-яку ясність якимось розумним текстом з вікіпедії про що нам далі йтиметься мова. Гедоністична адаптація (або гедоністична бігова доріжка) — передбачувана тенденція людей триматися на відносно стабільному рівні щастя, а також швидко повертатися до цього рівня після серйозних позитивних чи негативних подій або потрясінь в житті.
Відповідно до цієї теорії, коли людина заробляє більше грошей, її очікування та бажання зростають в тандемі, що призводить до відсутності постійного збільшення щастя. Брикман та Кемпбелл запровадили цей термін у своєму есе «Гедоністичний релятивізм і планування доброго суспільства» (1971). Наприкінці 1990-х ця концепція була змінена британським психологом Майклом Ейсенком на нинішню «Гедоністичну теорію бігової доріжки», яка порівнює прагнення до щастя з людиною на біговій доріжці, яка повинна продовжувати працювати, щоб просто залишатися на тому ж місці.
Людина доволі швидко звикає до всіх обставин свого життя, особливо позитивних. Тому незалежно від того, якого рівня реального успіху вона досягла в житті, їй завжди хочеться більше. Саме тому багаті люди не набагато щасливіші за бідних, і навіть найбідніші люди можуть бути дуже щасливими. Позитивні зміни в житті можуть тимчасово підвищити рівень щастя, але більшість людей незмінно повертаються назад на свій нормальний рівень щастя
1. Щойно ви ну нормально так щасливі, стати ще щасливішим дуже важко.2. Кожен у глибині душі вірить, що він сраний Нео і, відповідно, він — виняток із правила вище.
Психологи вже п’ятдесят років знають, що люди схильні швидко звикати до хороших речей, і зрештою повертаються до того самого рівня щастя. Це називається гедонічна бігова доріжка: женешся за щастям — доріжка прискорюється рівно настільки, щоб ти залишався на місці. Гіпотеза з роками зазнала деяких уточнень — наприклад, вихід із бідності справді робить людей щасливішими — але основна ідея залишається незмінною.
Усі, навіть ті, хто знає про гедонічну бігову доріжку, звичайно ж поводяться так, ніби їх це не стосується. Ми всі — і я не виняток! — щодня докладаємо величезних зусиль, щоб здобути більше престижу, грошей, зручностей і комфорту, переконані, що стане краще, щойно це отримаємо. Інші просто тупцюють на місці, а ми мудро женемося за черговим підвищенням, публікацією чи похвалою — і коли нарешті отримаємо це, настане досконале, вічне блаженство.
Звісно, ми всі біжимо на своїх доріжках — і це нормально. Немає нічого поганого в тому, щоб трохи попітніти; проблема в тому, що ми думаємо, ніби кудись рухаємося. Справжнє щастя приходить від усвідомлення, що наблизитися до цієї світлої точки абсолютного щастя неможливо — і що насправді ніякої світлої точки абсолютного щастя насправді немає, є лише шлях. Все, що нам потрібно — це прийняти це!
…або ж можна хакнути доріжку.
Ми знаємо, що гедонічна бігова доріжка живиться адаптацією: спочатку хороші речі приносять радість, але поступово вона слабшає, поки не стає ну нейтральною, звичною. Щоб перемогти адаптацію, треба знайти розумні способи опиратися звиканню до неї й підтримувати свіжість приємних відчуттів.
Ось п’ять інструментів для цього.
Більшість приємних речей з часом стають менш приємними — будь то додатковий шматочок чізкейку, чіловий масаж чи улюблені друзі на гостині. Паузи оновлюють смак приємного досвіду, перериваючи його, щоб не було занадто приторно.
Commercials Make Us Like TV More
Хоча люди кажуть, що вони віддають перевагу перегляду телебачення без реклами, іноді їм більше подобаються програми з рекламними паузами.
Лейф Нельсон у співпраці з Томом Мейвісом зі Школи Стерна Нью-Йоркського університету та Джеффом Галаком зі Школи Теппера Карнегі-Меллона показав учасникам три види телешоу: епізоди «Таксі», документальні фільми про природу та боллівудські програми. Деякі дивилися шоу з рекламою, деякі без. Учасники, які дивилися телевізор з рекламою, повідомляли про більше задоволення від переглянутого — і були готові платити більше за колекції DVD-шоу того ж режисера — ніж ті, хто дивився без перерв на рекламу.
Люди не лише повідомляли про більше задоволення, коли шоу переривалися рекламою(ну, зрозуміло, що напевно не в сам момент реклами, а загалом про досвід), але й робили це незалежно від якості реклами. В одному з наших шести досліджень ми попросили учасників оцінити рекламу відносно шоу, і не було виявлено кореляції між поганою рекламою та нижчим задоволенням від програм. Людям більше подобалися шоу з рекламою, незалежно від того, чи були ці рекламні ролики хорошими чи поганими. А якщо вони дивилися шоу з рекламою, то були готові платити на 30% більше за DVD-збірку програм того самого режисера.
РЕКЛАМНА ПАУЗА – ЧАС ДОНАТИТИ
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуКІНЕЦЬ РЕКЛАМНОЇ ПАУЗИ
Крапки — крайній варіант пауз, бо вони завершують досвід повністю. Вчасно поставлена крапка здатна запобігти неминучому спаду насолоди наприкінці більшості речей — чи то останній теплий ковток колишньо холодного лимонаду, чи незграбні прощання в кінці чудової бесіди, чи зайвий день на пляжі, після якого ти нудьгуєш і обгорів.
Опиратися адаптації необов’язково означає переходити до отримання гірших вражень — достатньо просто різних. Змінні — невеликі зміни, що підтримують свіжість досвіду.
Всьому хорошому приходить кінець. Відлуння повертають досвід знову. Ваш похід у Карпати може тривати лише тиждень, але спогади можуть тривати все життя — якщо знайти способи їх «перепрожити».
Ми схильні оцінювати досвід за піками та кінцівками.
When More Pain Is Preferred to Less: Adding a Better End
Суб’єкти випробування зазнавали двох негативних переживань: у короткому випробуванні вони занурювали одну руку у воду з температурою 14 °C на 60 секунд; у довгому випробуванні вони занурювали іншу руку у воду з температурою 14 °C на 60 секунд, потім тримали руку у воді ще 30 секунд, проте температура води поступово підвищувалася до 15 °C — все ще неприємно, але для більшості учасників випробування було помітно легшим. Пізніше учасникам випробування було надано вибір, яке випробування повторити. Значна більшість вирішила повторити тривале випробування, очевидно, віддаючи перевагу довшому, але “помірнішому” болю, ніж коротшому. Результати доповнюють інші докази того, що тривалість відіграє невелику роль у ретроспективних оцінках негативних переживань; такі оцінки часто зосереджені на дискомфорті в найгірші та останні моменти епізодів.
Можна сприйняти це правило серйозно і намагатися зробити найкращі моменти ще кращими, найгірші — менш поганими, а фінали — стабільно хорошими.
Піки та спади добре поєднуються з відлуннями, адже ми зазвичай запам’ятовуємо найкращий і останній момент. Добротний пік — це те, про що ви розповідаєте через роки: не просто тиждень у у віддаленому будиночку в горах, а той один особливий ранок, коли ви прокинулися разом із коханою/ним, щоб подивитися схід сонця, стояли на піску, вдихали морський запах і дивилися на літню пару, що йшла тримаючись за руки, уявляючи себе на їхньому місці колись.
Підписка
Хакінг краще відчути, ніж пояснити. Є щось дуже схоже на Музей хакінгу гедонічної адаптації: парк розваг Cedar Point у Сендаскі, штат Огайо.
Американські гірки Maverick — шедевр хакінгу гедонічної адаптації. Поїздка починається буквальним піком — горбом заввишки 32 метри з кутом нахилу 95 градусів. Траса набита змінними — поворотами, переворотами та елементом «twisted horseshoe roll». Потім — крапка: потяг майже зупиняється в тунелі. Потім ще один пік: раптовий розгін до 113 км/год за три секунди. Фінал — швидкісна серія поворотів і прольоту над каньйоном з водяними гарматами. Спад настає рівно після 150 секунд. Відлуння доступні одразу: фото вас із роззявленим ротом — всього за $20.
Саме тому я проїхав на Maverick шість разів поспіль у один чудовий неспішний день у Cedar Point 2019 року. Продовжував би й далі, але мій друг почав себе зле почувати, проте можливо, цей недуг і став тою точкою для ідеального фіналу.
Звісно, навіть найтонший гедонічний дизайн має свої межі. Він не перетворить сум на радість; щоб витягти людину з депресії, потрібно більше, ніж кілька хитрощів. Тому якщо вам дуже зле — зверніться до психотерапевта, а не купуйте дизайнерські шкарпетки різних кольорів.
На щастя, більшість людей щасливі — їм потрібен лише джентлі штурханець, а не підйомний кран. Але цей поштовх вловити важко, бо ми часто маємо хибні уявлення про те, як просунутися вперед на доріжці. Ніхто не хоче рекламних пауз і менших порцій морозива. Еволюція наділила нас бажаннями, бо вони допомагали вижити, а не тому що робили щасливими.
Виживати нині досить просто; залишатися щасливим — ні. Тому свої рекомендовані лікарями тридцять хвилин на добу я присвячу гедонічній біговій доріжці — заради форми. А решту часу ви знайдете мене на Maverick.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуThe post Гедоністична адаптація: чому менше — це більше first appeared on gallery21.
Шабат шалом, любі друзі, дорога родино! Продовжую насолоджуватися творчістю Adam Mastroianni і щиро вважаю, що це один з кращих авторів сучасності; тож сьогодні в нас до столу The Five Tools of Hedonic Design А от де раніші переклади (обидва любімі): Гедоністична адаптація Біфор ві старт внесемо яку-не-яку ясність якимось розумним […]
The post Гедоністична адаптація: чому менше — це більше first appeared on gallery21.
[ і чому це не ота гречка, що сумно, але грайливо дивиця на тебе з глибини холодильника]
Давайте покопаємся в нетрях історії найдавніших їстівних продуктів харчування (і чому це не мед чи мамонт?)
Переклад красивого і пізнавального Oldest possible food: 20mya? (знаєте англ? читайте оригінал, там дуже красивий і функціональний сайт)
Яка найдавніша їжа, яку ви потенційно могли б зʼїсти? Я замислився над цим, уявляючи собі найбезглуздішу втіху для божевільних гурманів, але виявив, що гарна вичерпна відповідь напрочуд складна, що і це привело мене до перевірки поширених міфів та необхідності визначати, що таке «їжа» взагалі.
Більшість знайомих нам продуктів харчування насправді доволі швидко псуються, але вйо до цікавого:
З історії нам відомо про доволі таки витривалий фруктовий кекс, що зберігається “лише” століття чи хай два
Коли фруктовий кекс містить багато алкоголю, його можна зберігати багато років. Наприклад, фруктовий кекс, випечений у 1878 році, зберігається як сімейна реліквія родиною в Текумсе, штат Мічиган; Станом на 2019 рік, праправнучка пекаря, що його випік, досі є хранителькою цього кексу.Загортання кексу в просочену спиртом тканину перед зберіганням є одним із способів подовжити термін його придатності. 106-річний фруктовий кекс, виявлений у 2017 році Антарктичним фондом спадщини, був описаний як такий, що знаходиться у «відмінному стані» та «майже» їстівний. [Wikipedia] [A Michigan family has preserved a fruitcake that was baked in 1878]
Найбільш витримані вина все ж стають непридатними до вживання вже через кілька століть (ага, є задокументований факт вживання шампанського зі 184-річною витримкою).
Найстаріше шампанське у світі, розлите до того, як Вікторія стала королевою, досі придатне для пиття, з нотками «трюфелів та карамелі», за словами експертів. «Захопливу» пляшку Perrier-Jouet 1825 року було відкрито на церемонії, на якій були присутні 12 провідних дегустаторів вин світу. Їхній вердикт: 184-річне шампанське мало кращий смак, ніж деякі з його молодших аналогів. Зараз залишилося лише дві пляшки 1825 року, і Perrier-Jouet не планує відкривати їх найближчим часом.[World’s oldest champagne opened]
Мед нібито зберігає своє поживні властивості і їстівний необмежений час, але тим не менш найстаріші їстівні меди мають придатність у кращому випадку лише тисячу років. Незважаючи на широко рекламовані міфи про протилежне – поширене твердження про те, що «мед з гробниць» був знайдений у єгипетських пірамідах і досі залишається рідким і їстівним через кілька тисяч років, виявляється не більш ніж містифікацією
Деякі свідчення про бджіл та мед у Стародавньому Єгипті (Ф. Філс Лік 1975)
…Під час підготовки цієї статті мені показали лист, написаний покійним Артуром Е. Вайгаллом, колишнім генеральним інспектором старожитностей єгипетського уряду, членам його родини в Англії, в якому він описував свої враження під час відкриття гробниці Юси та Туїу… У додатку Лукас (1962) [Давньоєгипетські матеріали та промисловість] наводить подробиці про понад 12 хімічних та аналітичних тестів, які він застосував до зразка. У своєму висновку він зазначає: «З отриманих результатів майже немає сумнівів, що зразок – це касторова олія, яка стала дуже кислою та зазнала інших змін під час зберігання».
Здається, прийнято вважати фактом, що багато зразків меду було знайдено в давньоєгипетських гробницях з часів пірамід, але крім одного зразка стільників, дослідженого Зандером (1941) [Beiträge zur Herkunftsbestimmung bei Honig. III]. Pollengestaltung und Herkunftsbestimmung bei Bienenhonig], підтвердження на основі аналізу пилку відсутнє.
У рамках моїх ботанічних досліджень я нещодавно звернувся до різних світових музеїв та археологічних інститутів, просячи зразки меду або стільників. Наразі отримано 3 зразки, а дослідження пилку проведено в Британському музеї (природничої історії). Отриманий звіт щодо зразків такий:
Ці звіти вказують на те, що слід утриматися від висновків щодо зразків, які вважаються стародавнім медом або стільниками, доки не буде проведено дослідження пилку. Тих самих застережень не виникає щодо бджолиного воску, оскільки його використання в найрізноманітніших аспектах було підтверджено. Отже у єгипетських гробницях ніколи не знаходили їстівного (а тим більше рідкого) меду. Подальші пошуки не виявили жодних підтверджених знахідок меду.
Яйця можуть мати вік 1700 років.
…Команда дослідників з Великої Британії вважає, що римляни спочатку використовували цю криницю для видобутку води для варіння елю, а пізніше перетворили її на місце ритуалів. Однак, окрім багатьох предметів, виявлених в глибинах, один предмет сьогодні спантеличує вчених: одне повністю неушкоджене 1700-річне яйце. Яйце було знайдено кілька років тому, але нещодавно вчені зробили ще одне відкриття щодо нього. Мікрокомп’ютерна томографія показала, що це стародавнє яйце досі повне рідини.
Насіння може проростати через 2000 років, тому воно, безумовно, все ще їстівне.
Найстарішим життєздатним насінням, яке виросло в повноцінну рослину, було приблизно 2000-річне насіння юдейської фінікової пальми, знайдене під час розкопок у палаці Ірода Великого на Масаді. Воно зберігалося в прохолодному, сухому місці. Проросло у 2005 році.
Другим найстарішим зареєстрованим життєздатним насінням є 1300-річний священний лотос (Nelumbo nucifera), знайдений з дна сухого озера на північному сході Китаю у 1995 році.
Раніше невідомий вид комміфори, можливо, джерело біблійного лікарського екстракту цорі, був успішно пророщений з однієї насінини у 2010 році, яка була датована радіовуглецевим аналізом між 993 та 1202 роками нашої ери, що становить понад 800 років.
By Benjitheijneb – Own work, CC BY-SA 3.0, https://commons.wikimedia.org/w/index.php?curid=20441116Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуБолотне масло можна знайти віком, можливо біля 5000 років, а описи найстаріших знахідок з них як воскових або з молочним запахом означають, що вони можуть бути несмачними, але все ще їстівними (хоча див. наступний розділ про адипоцери).
Болотне масло — це давня воскоподібна речовина, яку знаходять у торф’яних болотах, зокрема в Ірландії та Шотландії. Ймовірно, це давній метод виготовлення та консервування масла, деякі перевірені шматки болотного масла були виготовлені з молочних продуктів, а інші — з тваринного жиру.
Побачив цю картінку і вона мені чомусь дуже нагадала масло, яке роблять велетні в Skyrim (хочу вірити, що творці гри надихалися саме ним)
Існує безліч чуток і переказів із третіх вуст про те, як люди їли м’ясо стародавніх шерстистих мамонтів1, відомих своєю чудовою збереженістю (аж до рідкої червоної крові). Проте шерстисті мамонти не обов’язково такі вже давні: технічно, вони дожили до приблизно 4 000 років тому на острові Врангеля! Щонайменше два найвідоміші випадки «банкетів із мамонтів» виявилися вигадкою (наприклад, Tolmachoff 1929)
ПУБЛІКАЦІЇ АМЕРИКАНСЬКОГО ФІЛОСОФСЬКОГО ТОВАРИСТВАНезважаючи на свою схожість зі справжнім льодом Півночі та на можливість майже нескінченного збереження туш, що містяться в ньому, все ж є деякі деталі, які потребують пояснення. Між смертю мамонта та його перетворенням на заморожену тушу та похованням у “природному холодильнику” мав пройти певний час, протягом якого туша, безсумнівно, зазнала певного розкладу, хоча сучасна думка приписує м’ясу мамонта майже абсолютну свіжість. Наприклад, Ховорт порівнює його з «м’ясом, нещодавно витягнутим з ескімоського сховища або якутського підземного м’ясного сховища».Насправді, така свіжість — це безумовна легенда. Єдиним доказом цієї “свіжості” є яскраво-червоний колір м’яса, білий або жовтуватий колір жиру та той факт, що м’ясо жадібно пожирали собаки та дикі тварини. Але те саме м’ясо було абсолютно непридатним для будь-якого, навіть дуже авантюрного вченого. Усі історії, опубліковані в газетах цієї країни про вечерю в Санкт-Петербурзі, де подавали м’ясо бересівського мамонта, є стовідсотковою вигадкою. Усі мандрівники також зазначали, що туші мамонта, як правило, мали нестерпний гнильний запах.
Крім того, очевидно, що існують і практичні проблеми через умови зберігання мамонтів: «Деякі палеонтологи казали мені, що намагалися смажити м’ясо мамонта, але воно перетворювалося на смердючу рідину, оскільки з часом м’ясо розкладається в особливий тип речовини — адипоцер — неїстівний для людей, але придатний для тварин».
Адипоцер (англ. adipocere) — трупний віск або жир, своєрідна жирова речовина, в яку іноді перетворюються трупи. Процес цього перетворення називається омиленням і відбувається шляхом анаеробного бактеріального гідролізу.
Можливо, деякі гірники чи розвідники вічної мерзлоти справді їли м’ясо мамонта, але без надійних джерел і наукового датування жоден із цих випадків не може слугувати достовірним рекордом давності.
Найкраща підтверджена розповідь про найдавнішу з’їдену їжу, м’ясо з вічної мерзлоти, сягає лише приблизно 0,05 мільйона років тому. Йдеться про бізона2 віком 50 000 років на ім’я «Блу Бейбі» (Wikipedia), якого 6 квітня 1984 року на Алясці з’їли палеонтолог Дейл Гатрі та його гості (детальніше — Guthrie 1990):
Це вже робили раніше. «Усі ми, хто працював над цим, чули розповіді про росіян, [які] викопували на Крайній Півночі бізонів та мамонтів, [які] були достатньо заморожені, щоб їх можна було їсти», — каже Гатрі про кілька сумнозвісних трапез. «Тож ми вирішили: «Знаєте, що ми можемо зробити? Приготувати страву з цього бізона»». Гатрі вирішив влаштувати спеціальну вечерю, коли таксидерміст Ейрік Гранквіст завершив свою роботу над «Blue baby», а покійний Бйорн Куртен був у місті, щоб прочитати нам гостьову лекцію. «Приготування стейка з шиї здавалося не дуже гарною ідеєю», — згадує Гатрі. «Але знаєте, що ми могли б зробити, це додати багато овочів та спецій, і це було б не так вже й погано».
Щоб приготувати рагу приблизно на 8 осіб [Куртен каже 12], Гатрі відрізав невелику частину шиї бізона, де м’ясо замерзло, поки було свіжим. «Коли мʼясо розтануло, від нього йшов впізнаваний аромат яловичини, не прямо так вже неприємно змішаний зі слабким запахом землі, в якій його знайшли, з ноткою грибів», – якось написав він.
…Гатрі, досвідчений мисливець, каже, що його не відлякували тисячоліття витримки бізона і навіть можливість захворіти. “Для цього знадобився б дуже особливий мікроорганізм, — каже він. — А я весь час їм заморожене м’ясо тварин, яких сам убиваю або вбивають мої сусіди. І вони справді стають доволі старими після 3 років у морозильнику.”
На щастя, всі присутні залишилися живими і здоровими (а бізон досі виставлений у Музеї Університету Аляски). Рагу з Блу Бейбі також виявилося цілком їстівним. “Воно трохи нагадувало те, чого я й очікував, з легким присмаком болота, — каже Гатрі. — Але не так погано. Настільки непогано, що кожен з нас міг з’їсти по мисці.” Щоправда, він не пам’ятає, чи хтось просив добавки.
[Боже, ну та ж русня, тіки в профіль, зжерти бізона, який є неймовірною археологічною цінністю, яке варварство.]
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуАле можна піти ще далі. Наскільки далеко може завести нас вічна мерзлота?
Найдавніше їстівне м’ясо на Землі не може бути старшим за 20 мільйонів років, бо саме стільки тривало найдовше безперервне зледеніння/вічна мерзлота (в Антарктиді). Будь-яке інше м’ясо вже розклалося, скам’яніло/мінералізувалося, стиснулося до непридатного стану тощо.
Звичайно залежно від того, наскільки слідові залишки прийнятні як «їстівні», можливо, колаген можна вважати придатним для споживання, оскільки колаген був виявлений у кістках динозаврів віком 96 мільйонів та 195 мільйонів років через незвичайну хімічну стабільність; але я думаю, що це занадто мізерні кількості, щоб вважатися потенційною їжею.
Можна вийти за цей діапазон, що вище, за допомогою патологічних прикладів — «пити воду з льодовикового керна», «їсти сіль», «кальцій карбонат», залізо, або взагалі найдавніший їстівний/поживний елемент — літій3. Але давайте визначимо їжу як «органічну» і тоді це виключає всі вищеназвані приклади.
Проте якби ми все ж вирішили дозволити рахувати навіть “елементи” як “їжу”, то відповідь Літій, здавалося б, мала б бути такою, що підходить, оскільки часовий порядок нуклеосинтезу елементів відбувається приблизно в порядку розміру. Єдині два менші елементи – це водень і гелій, і мені невідомий жодний можливий спосіб, яким можна було б сказати, що людина їх «їсть» або «п’є», на відміну від молекули, яка потребує інших, молодших елементів, таких як кисень, тоді як літій відіграє багато біологічних ролей і навіть може бути харчовою потребою людини. Отже, якщо такі елементи, як залізо, мідь чи цинк, вважаються «їжею», то літій також має бути врахований. А оскільки принаймні деяка кількість літію була створена через кілька сотень секунд після Великого вибуху, будь-яка кількість літію, що вживається людиною, майже напевно міститиме принаймні деякі атоми літію з Великого вибуху. Отже, принаймні частина літію, який ви споживаєте як добавку, або з питною водою, або для психіатричного лікування, має вік 13–14 мільярдів років.
Тож яка найдавніша можлива їстівна органічна біологічна їжа?
Я думаю, що, можливо, існують надзвичайно повільно живучі мікроби морської безодні або ендоліти4, яких можна було б зібрати в достатній кількості, щоб «з’їсти», але я не впевнений, чи це здійсненно і чи вважалося б це їжею. Відомо, що мікроби морської безодні живі та, ймовірно, розмножуються дуже повільно, впродовж мільйонів років: Atribacteria reproducing over millions of years in the Atlantic abyssal subseafloor, Vuillemin et al. 2020.
By Guillaume Dargaud http://www.gdargaud.net/ – http://www.gdargaud.net/Antarctica/Animals.html, CC BY 2.5, https://commons.wikimedia.org/w/index.php?curid=149200497Але хоча ці мікроби, безперечно, живі та потенційно їстівні, їх розмноження порушує своєрідну «проблему корабля Тесея»: якщо вони впродовж мільйонів років відновлювалися і розмножувалися, і, ймовірно, всі атоми «замінилися» — можливо, багато разів, — то чи є вони «оригінальними»? Якщо будь-яка кількість “замін” не має значення, то і ваше власне тіло складається з плоті, якій мільярди років… Зрештою, тоді хіба кожна жива істота, що походить від LUCA(останній універсальний спільний предок)5 (тобто всі відомі нам організми, включаючи вас), не є «насправді» віком приблизно 3–4 мільярди років?
Але якщо ми готові включити ці мікроби, аргументуючи достатньою тяглістю, то спори також є можливим варіантом для включення; є переконливі твердження про відродження спор яким мільйони років, але, все ж, очевидно, певному сумніву піддаються більш екстремальні твердження, такі як відродження спор віком 25–400 мільйонів років. Проте, можливо, колись?
Нарешті, несподіваний варіант — бурштин6 (скам’яніла смола). Бурштин відомий тим, що захоплює комах, і може легко перенести нас на 320 мільйонів років тому (до цього часу рослини ще не виробляли смол).
Тварини, захоплені в бурштин, виглядають добре збереженими, але я не впевнений, чи були б вони їстівними — подібно до скам’янілого дерева або прикладу з динозавровим колагеном отам вище раніше.
На відміну від бактерій з безодні чи спор, де ми можемо бути впевнені в їх біологічній цілісності, оскільки вони ще живі, із найдавніших бурштинів не було отримано жодних складних біологічних сполук типу ДНК (або дуже мало). Можливо, вони надто сильно хімічно трансформовані смолою, скам’янінням і розкладанням — подібно до хімічної фіксації. Сам процес збереження, необхідний для збереженості на сотні мільйонів років за кімнатної температури, може бути принципово руйнівним для всіх нормальних хімічних властивостей.
By Anders L. Damgaard – http://www.amber-inclusions.dk – Baltic-amber-beetle – This file was derived from: Baltic amber inclusions – Ant (Hymenoptera, Formicidae)8.JPGTransferred from en.wikipedia to Commons by Common Good using CommonsHelper.(Original text: Work of Baltic-amber-beetle), CC BY-SA 4.0, https://commons.wikimedia.org/w/index.php?curid=16792582Отже, хоча теоретично ми могли б колись підвищити рекорд найдавнішої їжі далеко за 20 мільйонів років — аж до 320 млн, — 20 мільйонів років здаються найбезпечнішою відповіддю. Немає нічого неможливого чи сумнівного в 20 млн років, і є два різних способи досягти цієї позначки: консервація у вічній мерзлоті та мікроби з морської безодні.
Якщо наполягати на документально підтвердженому прикладі, то найкраще, що ми маємо зараз, — це 0,05 млн років тому (бізон Блу Бейбі з пункту вище).
Ще одне цікаве питання: «Яка найрідкісніша (але все ще існуюча) найпростіша їжа, виготовлена людиною, у Природі?» Ця думка виникла через граничні випадки, як-от «залізо» або «кальцій», де «їжа» грається, будучи якомога простішою — фактично, просто елементарними атомами, — і тому є «природною» (тобто «створеною Природою»). Але додайте вимогу “мейд ін чайна бай пупіл) — і все стає менш очевидним.
Такі речі, як «приготоване м’ясо», не рахуються, бо туші тварин весь час “готуються” під час лісових пожеж, а хижаки їх їдять; деякі яструби навіть навмисно розпалюють пожежі, щоб полювати! Такі продукти, як вино, мають природні аналоги: перестиглі фрукти або запаси меду можуть самі зброджуватись і виробляти алкоголь, а нетверезі дикі тварини задокументовані неодноразово. [як тут не згадати моїх любімих танукі і лисицю з Японії про яких було в Куда я жмав #19]
Вранці 5 квітня 1993 року танукі та лисицю знайшли непритомними після того, як ті випили три чашки саке, залишені як святкове підношення богам. Їм знадобився майже весь наступний день, щоб оговтатися та похитуючись піти в ліс.
Хлібобулочні вироби були б дуже неприродними, але й досить складними — просто взяти траву і спекти хліб не вийде. Хліб потребує розвиненого землеробства та обробки: у дикій природі не існує нічого схожого на одомашнену пшеницю, тим більше подрібнену, сквашену в тісто та випечену.
Овочі(ну припустимо): насправді теж не дуже природні, бо зазвичай штучно виведені або гібридизовані протягом століть.
Молоко та яйця цікаві своєю універсальністю, але все ж «прості»: молоко з диких тварин цілком придатне для пиття, а яйця диких птахів — їстівні. Якийсь похідний від них продукт міг би бути одночасно рідкісним і простим.
Масло — це просто молоко, яке достатньо довго фізично збовтували або перемішували, поки воно не затвердіє; жодних додаткових інгредієнтів не потрібно. Зробивши масло в початковій школі, збовтуючи контейнер Tupperware, мені важко уявити будь-який природний процес, що міг би випадково призвести до створення масла (хоча мене можна переконати: можливо, корова могла потонути в річці і кілька годин перекочуватися і збовтуватися, перш ніж прибитися до берега…?)
Проте тоді б я запропонував кращого молочного кандидата — сир: він виготовляється з молока, яке є поширеним завдяки ссавцям, і вимагає лише простого кроку підкислення або додавання травного ферменту, щоб молоко затвердло, але, ймовірно, не існує ніде в дикій природі — хіба що у випадкових ситуаціях, коли молодий ссавець, що ще годується молоком, гинув, і шлункові ферменти встигали переробити останній прийом їжі в щось, що віддалено нагадує «сир» (випадковий сичуг7). Можливо, саме так і був винайдений сир? Це можна було б рахувати одночасно і простим, і рідкісним.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуThe post Найдревніша і можливо досі їстівна їжа first appeared on gallery21.
[ і чому це не ота гречка, що сумно, але грайливо дивиця на тебе з глибини холодильника] Давайте покопаємся в нетрях історії найдавніших їстівних продуктів харчування (і чому це не мед чи мамонт?) Переклад красивого і пізнавального Oldest possible food: 20mya? (знаєте англ? читайте оригінал, там дуже красивий і функціональний […]
The post Найдревніша і можливо досі їстівна їжа first appeared on gallery21.
елегантний переклад-передрук прекрасної статті – How to be less awkward від чудового Adam Mastroianni (якшо шарите англійську, то краще читайте оригінал, автор дуже гарно пише)
photo cred: my dadОсь найчастіше повторюване відкриття, зроблене в моїй галузі психології за останнє десятиліття: більшість людей вважають, що страждають від хронічної “страннінькості”.
Дослідження за дослідженням показує, що люди очікують, що їхнє спілкування пройде ну так собі, хоча насправді ці розмови зазвичай проходять досить добре. Люди винуватять себе за будь-які незручні мовчанки, що виникають, і вважають, що інші люди подобаються їм більше, ніж цим іншим людям подобаються вони. Я сам спостерігав цей ефект: одного разу я провів дослідження, в якому учасники розмовляли в групах по три особи, а потім вони здогадувалися, наскільки кожній людині подобається кожен інший у розмові. Ці учасники вважали, що в середньому вони були найменш “вподобаною” людиною в тріо.
В іншому дослідженні учасників попросили оцінити свої навички у 20 повсякденних справах, і вони оцінили себе краще за середній показник у 19 з них. Коли справа стосувалася приготування їжі, прибирання, покупок, їжі, сну, читання тощо, учасники відповідали: «Так, це щось на зразок моєї фішки». Єдиний виняток? «Ініціювання та підтримка розмови на вечірці, вечері чи подібному соціальному заході».
Мене це виносить, бо всі дослідження постійно показують, що найщасливішими людей роблять саме добрі стосунки з іншими людьми. Незручність постійно віддаляє нас від хорошого життя, як целіакія(від перекладача – загуглив, це хвороба, що заважає засвоєнню глютену) у світі, де кожна страва містить дрібку глютену.
Ще гірше те, що, здається, ні в кого немає жодних рішень для цієї біди, і навіть планів їх винаходити. Якщо ви хочете схуднути, купити будинок або здійснити подорож на Таїті, цілі галузі промисловості чекають на вас. Якщо у вас діагностована соціальна тривожність, ваша страховка може оплатити вам прийом антидепресантів та розмову з терапевтом. Але якщо ви просто хочете здобути трохи соціального глянсу, вам не пощастило. Ніби ми всі вважаємо незручність своєрідним моральним недоліком, вибором або вродженою вадою, яка натякає на те, що ви були неслухняними в минулому житті — у будь-якому разі, негідними лікування та допомоги.
Ми можемо зробити краще. І ми можемо почати з усвідомлення того, що, хоча ми використовуємо одне слово для опису, незграбність (вона ж “страннінькість”) — це не одна річ. Вона має шари, як велика, незграбна цибуля. Три шари, якщо бути точним. Тож, щоб зменшити цибулю, потрібно очистити її від шкірки до серцевини, адаптуючи свою техніку по ходу справи, тому що видалення кожного шару вимагає своєї унікальної техніки.
Перш ніж ми зробимо наш перший розріз, я повинен зазначити, що я не той психолог, який лікує людей. Я той психолог, який ставить людям дурні запитання, а потім робить про них узагальнення. Вам слід сприймати все, що я кажу, з великою обрежністю і не приймати все за абсолютну правду. Це застереження тепер озвучене, тож давайте почнемо ззовні і поступово просунемося всередину, починаючи з—
Найпомітніший шар цибулі страннінькості — найпомітніший: незграбні люди роблять неправильні речі в невідповідний час. Ви намагаєтеся розсмішити людей, але натомість змушуєте їх закочувати очі від крінге. Ви намагаєтеся зробити їм комплімент, але ви лякаєте їх. Ви відкриваєтеся, але ви відлякуєте їх. Назвемо це соціальною незграбністю.
Бути соціально незграбним — це як грати в рольовій грі, де ваш показник харизми хронічно низький, і ви не можете отримати доступ до правильних варіантів діалогу. І якщо ви зрозумієте це посилання, я розумію, чому ви читаєте цей пост.
Ось погана новина: я не думаю, що існують ліки від незграбності. Кожна людська риса розподілена нормально, тому неминуче, що якась частина людства матиме труднощі з розпізнаванням емоційних сигналів та прогнозуванням соціальних наслідків своїх дій. Я бачив, як високофункціональні, але соціально незграбні люди намагаються запам’ятати міжособистісні правила так само, як шахові гросмейстери запам’ятовують дебюти, але це завжди виглядає незграбно та дивно. Ти кажеш: «Привіт, як справи?», а вони відповідають: «Тура на E4, кінь на C11, ферзь на G6», а ти кажеш: «Еее, круто, я теж».
Однак ось і гарна новина: навіть якщо ви не можете вилікувати соціальну незграбність, є спосіб впоратися з її симптомами. Щоб показати вам, як це зробити, дозвольте мені розповісти історію про дурний вчинок, який я зробив, і що мені слід було зробити замість цього.
Одного разу, у старших класах, я був у своїй кімнаті, коли побачив, як дівчина з мого класу під’їжджає до перехрестя біля мого будинку. Надворі було темно, а світло в будинку сяяло(а був би в Україні, то такої біди могло би й не трапитися), тож, коли вона підвела погляд, вона застала мене в жахливо принизливому акті, який, мабуть, можна назвати “існування в власному будинку?” З якоїсь невідомої причини це було неймовірно ніяково для мене, тому я одразу впав на підлогу, ніби я був у взводі солдатів, і хтось щойно крикнув «СНАЙПЕР!». Але таке зникнення з поля видимості не означає, що хтось тебе перестає “бачити”, тому, з точки зору цієї дівчини, вона щойно зустрілася поглядом з якимось хлопцем зі школи через вікно, а його реакцією було пригнутися та сховатися. Вона розповіла про це своїм друзям, і вони всі безжально насміхалися з мене.
Того дня я засвоїв важливий урок: коли справа доходить до незручності, спроба сховатися завжди гірше за саму незручність. Якщо ви лише кілька хвилин тому зробили щось ганебне і дурне, наврядчи ви раптом стали всемогутнім, і всі ваші наступні кроки гарантовано будуть розсудливими та ефективними. Швидше за все, ви вже панікуєте, і тому ваш наступний вчинок буде ще дурнішим за попередній.
І це, я думаю, ключ до пом’якшення вашої соціальної незграбності: відмовтеся від спроб сховатися. Коли ви робите дурницю, вам просто потрібно це визнати. Вибачтеся, якщо потрібно, виправте свою провину, поясніть, що трапилося, але точно не намагайтеся виправити свою помилку черговою серією дурніших помилок. Якщо ви перекинете стопку порцелянових тарілок, не намагайтеся швидко прибрати осколки, перш ніж хтось помітить; ви просто ще й перекинете полицю з глечиками.
Це виявляється напрочуд добрим кроком, тому що, коли ви охоче визнаєте свої помилки, ви натякаєте, що не очікуєте, що вони вам серйозно нашкодять, і це показує вас соліднішим і головне спокійним щодо своїх дій. Знаєте, як, коли малюк падає, він одразу дивиться на вас, щоб оцінити, наскільки він повинен бути засмученим і чи варто ще й поплакати? Дорослі теж так роблять. Щоразу, коли хтось робить щось несподіване, ми дивимося на його реакцію — якщо він виглядає збентеженим, то значить і те, що він зробив, має бути збентежливим. Коли ця людина панікує, вона виглядає як дурень. Коли вона знизує плечима і каже щось типу: «Мда, ну як зазвичай!», вона виглядає милим дурком або навіть, якимось чином, спокійною, впевненою в собі людиною.
Насправді, найуспішніші соціально незграбні люди, яких я знаю, можуть впоратися зі своїми помилками ще до того, як вони стануться. Вони просто визнають свої труднощі та просять людей піти їм назустріч, кажучи щось на кшталт:
Дякую, що запросили мене до себе додому. Мені важко сказати, коли люди хочуть перестати зі мною проводити час, тому, будь ласка, просто скажіть мені, коли ви хочете, щоб я пішов. Я не буду сердитися. Якщо це виглядає дивно для вас, вибачте. Обіцяю, що для мене це не дивно.
Мені зрозуміло, що потрібен деякий час, щоб довіряти людям, які намагаються вдатися до такого соціального маневру — вони ж не можуть бути серйозними, чи не так? Але як тільки я переконуюся, що вони налаштовані серйозно, знання чиїхось соціальних складнощів нічим не відрізняється від знання їхніх дієтичних обмежень («Артур не може їсти артишоки; Майя не розуміє сарказму»), і ми чудово ладнаємо. Така людина завжди буде здаватися трохи марсіанином, але це нормально, бо вона справді трохи марсіанин, і немає нічого поганого в тому, щоб бути з космосу, якщо ти відверто про це говориш.
Коли ми описуємо когось як незграбного, ми зазвичай маємо на увазі те, що він робить. Але коли ми описуємо себе як незграбних, ми також маємо на увазі весь цей незграбний світ у нашій голові, це постійне відчуття, що ти не на своєму місці, що ти якось дивно поводишся. Це та нав’язлива думка «чи погано виглядає мій светр?», яка перетворюється на «о Боже, всі витріщаються на мій жахливий светр» і нарешті призводить до «мені потрібно негайно викинути цей светр у сміттєвий контейнер, і бажано, щоб він в цей момент був на мені».
Це другий рівень незграбної цибулі, який ми можемо назвати надмірною самосвідомістю. Незалежно від того, чи ви соціально незграбні, чи ні, ви, безумовно, можете хвилюватися, що ви такими є, і можете спробувати запобігти будь-яким ляпам, цим самим постійно звертаючи на себе зайву додаткову увагу. Ця стратегія завжди має зворотний ефект, оскільки вона викликає синдром, який спортсмени називають «задухою»— цей незграбний рух, який виникає, коли ви приділяєте забагато уваги чомусь, що насправді має бути зроблено навіть не замислюючись. Прямо як у старому вірші(я не осилив перекласти красіво, тому лишаємо як є):
A centipede was happy – quite!Until a toad in funSaid, “Pray, which leg moves after which?”This raised her doubts to such a pitch,She fell exhausted in the ditchNot knowing how to run.
Рішення проблеми надмірної самосвідомості полягає в тому, щоб спрямувати свою увагу назовні, а не всередину. Ви не можете перекричати свого внутрішнього критика; вам доведеться повністю заглушити його іншим голосом. На щастя, навколо вас постійно є інші голоси інших людей. Чим більше ви звертаєте увагу на те, що вони роблять і говорять, тим менше уваги у вас залишається, щоб приділяти собі.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуВи можете назвати це усвідомленістю, якщо це зробить її кориснішою для вас, але я не маю на увазі це як якийсь стан просвітлення з опущеними очима і відчуттям «я єдиний з всесвітом». Я маю на увазі: озирніться навколо! Люди — найцікавіші організми на планеті. Зверніть увагу на їхню дивну діяльність та дивні схильності, їхні думки, їхні слова та все, що у вас є. Цей їде на одноколісному велосипеді! Той колупається в носі і сподівається, що ніхто цього не помітить! Ви хочете сказати мені, що вам краще весь час думати про себе?
Вихід із грат власної голови та фокус на чужу може бути напрочуд корисним для всіх учасників. Важко одночасно підтримувати внутрішній та зовнішній діалог, тому, коли ваша зосередженість на собі працює на повну потужність, ваші розмови перетворюються на низку фальстартів («Отже… скільки у тебе двоюрідних братів і сестер?» «Сім». «А, просте число».) Тим часом інша людина залишається закритою до діалогу, бо, ну, навіщо відкриватися перед кимось, хто навіть не дивиться? Звертати увагу на людину, з іншого боку, схоже на поливання рослини: це змушує її цвісти. Люди люблять, коли ви слухаєте їх і реагуєте на них, так само, як немовлята люблять, коли вони крутять ручку, і Елмо вискакує з коробки — О радість впливу на світ!
Я, коли хтось ставить мені відкрите запитання про менеЗвичайно, вам точно не можуть подобатися всі з ким випало спілуватися. Коли люди починають розквітати у вашій присутності, ви виявите, що деякі з них викликають у вас чхання, а деякі пахнуть як рафлензія. Але це все ще прогрес, тому що у Великій Ієрархії Суб’єктивних Переживань роздратування краще, ніж незручність — ви можете уникнути роздратування, але незручність супроводжує вас, куди б ви не пішли.
Може бути корисним розвинути відразу до власної надмірної зосередженості на собі, і один зі способів зробити це — перейменувати це на «нарцисизм». Ми зазвичай уявляємо нарцисів як людей із завищеним почуттям власної гідності, і, звичайно, багато нарцисів саме такі. Але я стверджую, що існує негативна форма нарцисизму, коли ви просто приділяєте самому собі надмірну кількість зайвої уваги. Зрештою, любов до себе та ненависть до себе — все форми одержимості собою.
Тож, якщо ви зациклюєтеся на власних недоліках, можливо, варто запитати: що робить вас таким гідним власної уваги, навіть якщо вона здебільшого несхвальна? Чому ви повинні бути головним героєм кожної миті? Якщо ви справді такі погані, як кажете, чому б не перестати так багато думати про себе та дати шанс комусь іншому?
Соціальна незграбність – це те, чого ми боїмося, а надмірна зосередженість на собі – це стратегія, яку ми використовуємо, як спробу запобігти тому, щоб цей страх став реальністю, але жодна з них не є самим страхом, страхом бути покинутим, обуреним, висміяним або відкинутим. Термін «соціальна тривожність» вже зайнятий, тому давайте називати цей центр незграбної цибулі людинофобією.
Людофобія відрізняється від усіх інших фобій і гірша за них, тому що те, що вас лякає до смерті, – це також те, що ви любите найбільше. Арахнофобам не потрібно працювати, їздити автобусами, повними людей, або ходити на перші побачення з павуками. Але людинофоби повинні знайти спосіб вижити у світі, який переповнений homo sapiens, тому вони балансують між муками спроб підійти до інших людей і агонією спроб уникнути їх.
В основі людинофобії лежать дві великі істини та одна велика брехня. Дві великі істини: наші соціальні зв’язки справді мають велике значення, а соціальні розриви справді завдають багато болю. Окремі люди не можуть довго виживати самостійно, тому еволюція наділила нас здоровим страхом бути вигнаними зі своєї стаї. Ось чому так боляче піддаватися цькуванню, вигнанню, звільненню з посади чи пониженню в посаді, навіть якщо нічого з цього не призводить до фактичного погіршення становища.1
Але ось велика брехня: людофоби неявно вважають, що цей “біль” не можна вилікувати, тому його потрібно уникати будь-якою ціною. Цей страх помилковий, тому що розум насправді може відновитися сам. Так само, як у нас є фізична імунна система, яка відновлює травми тіла, у нас також є психологічна імунна система, яка відновлює травми его. Синці під очима, забиті пальці ніг та викривлені щиколотки мають тенденцію гоїтися самостійно, як і травми від наших невдач та помилок.
Це означає, що ви можете вилікувати людинофобію так само, як і будь-який страх — зіткнувшись з ним, відчувши його та забувши. Це логіка, що лежить в основі експозиції та запобіганню реакції: ви сидите в присутності страшної речі, не використовуючи своїх звичних механізмів подолання страху(гортання телефону, втечі від страху, тощо), і робите це, доти доки не втомитеся від цього тупого ниючого внутрішнього страху. Наприклад, якщо ви арахнофоб, ви дивитеся на павука з безпечної відстані, чекаєте, поки ваш пульс повернеться до норми, робите один крок ближче і повторюєте, доки не опинитеся так близько до павука, що він погодиться провести ваше весілля.2
Підписка
На наш жаль, людинофобію лікувати важче, ніж арахнофобію, оскільки людей, на відміну від павуків, не можна помістити в тераріум і безпечно тримати в іншому кінці кімнати. Не існує соціальної взаємодії з нульовим ризиком — будь-хто, у будь-який час, може вирішити, що ви йому не подобаєтеся. Ось чому ваша людинофобія не переходить у спонтанну ремісію від постійного контакту з людством: якщо ви не протистоїте своєму страху таким чином, щоб зрештою зробити його притупленим, ви просто розпалюєте фобію, а не гасите її.3
Отже, експозиція працює при фобії людей лише тоді, коли ви здатні зробити дві речі: зафіксувати кілька приємних взаємодій та потім поміркувати над ними. Зафіксувати може здатися складнішим, ніж поміркувати, але дані свідчать про те, що насправді все навпаки. Більшість людей переважно мають хороші взаємодії більшу частину часу. Вони просто цього не помічають.
У будь-якому дослідженні, яке я коли-небудь читав, і в кожному дослідженні, яке я коли-небудь проводив сам, коли ви просите людей розповісти про свою розмову одразу після цього, вони кажуть: «О, це було досить добре!». В одному дослідженні я посадив незнайомців у порожню кімнату та сказав їм говорити про що завгодно, скільки їм завгодно, що звучить як соціальний еквівалент того, щоб вам сказали ходити по розпеченому вугіллю або встромляти голки в очі. І все ж, як не дивно, більшість цих учасників повідомили, що провели цілком приємний, не прям дуже незручний час. Коли я попросив іншу групу учасників згадати свою останню розмову (яка переважно була з друзями та родиною, а не з незнайомцями), я виявив ту саму закономірність результатів.4
Смуги похибки = 95% довірчі інтервали. Великі точки = середні значення. Маленькі, прозорі точки = окремі точки даних.Але коли ви просите людей передбачити свою наступну розмову, вони раптово змінюють тон. Інша група учасників здогадувалася, як пройде вся ця історія «зустрінь незнайомця в лабораторії, поговори без кінця», і вони не були оптимістичними. Учасники оцінили, що лише 50% розмов триватимуть більше п’яти хвилин (насправді було 87%), і що лише 15% розмов триватимуть аж до 45 хвилин (насправді 31%). Тож, коли люди зустрічають когось нового, вони кажуть: «Це було досить добре!», але коли вони уявляють собі зустріч з кимось новим, вони кажуть: «Це буде погано!»
Отже, першочерговим засобом від фобії людей є пірнання в приємні моменти вашого повсякденного спілкування. Якщо ви боїтеся, що ваші помилки приречуть вас на довічну самотність, а потім насправді цього просто… не станеться, можливо, варто поміркувати над цим фактом, поки ваші внутрішні очікування не оновляться, щоб відповідати вашому досвіду. Робіть це достатньо часто, і, можливо, ваші тривоги почнуть здаватися не лише фальшивими, а й нудними. Однак, якщо роздуми над змістом ваших розмов змушують вас почуватися як той хлопець з «Індіани Джонса», у якого обличчя плавиться, коли він дивиться прямо на Ковчег Заповіту, то, боюся, вам знадобиться більша зброя, ніж поміститься в допис у блозі.
Ознака того, що вам слід змінити стратегіюЗвісно, я не думаю, що можна миттєво позбутися незграбності, просто прочитавши правильні слова написані в правильному порядку. Ми намагаємося ігнорувати автоматичні реакції та виконувати прицільне видалення наших вкорінених страхів — а це вимагає часу.
Але тим часом є дещо, що ми всі можемо зробити негайно: ми можемо роззброїти себе. Найбільша омана незграбної людини полягає в тому, що вона ніколи не може завдати шкоди комусь іншому; шкоди можуть завдати лише їй. Але кожна соціальна проблема, яку ми маємо, була навішана нам кимось іншим, ймовірно, кимось, хто навіть не усвідомлював, що він робить нам шкоду, можливо, кимось, хто навіть не усвідомлював, що здатний на таке. Коли Тодд Познер сказав мені в коледжі, що в мене великий ніс, чи усвідомлював він, що накладає на мене комплекс на все життя? Ні, він, мабуть, одразу ж повернувся до думок про власну незграбно товсту шию, яка в поєднанні з його схильністю носити костюми змушувала людей називати його за спиною «Бізнес-жабою» (факт, який я благородно тримав при собі).
Тож навіть якщо ви не можете позбутися власної незграбної цибулі, ви можете хоча б утриматися від того, щоб підживлювати чиюсь незграбність. Це вимагає певної доброчесної жертви, бо найспокусливіший спосіб впоратися з незграбністю — це передати її далі: якщо ви вказуєте пальцем на когось іншого та смієтеся з нього, важко комусь вказати пальцем та сміятися з вас. Але щоразу, коли ви погоджуєтеся на можливість бути жорстоким, ви підвищуєте рівень жорстокості у світі, що робить усіх нас більш схильними до того, щоб опинитися на неправильному кінці вказівного пальця.
Все це означає: якщо ви зупинитеся на перехресті, піднімете голову та побачите когось знайомого, який просто стоїть у своєму будинку, він одразу ж зникне з поля зору, ви можете подумати: «Є багато розумних пояснень такої поведінки — можливо, він просто побачив на підлозі десятицентову монету та нахилився, щоб її взяти!», і ви зможете забути про все це і, найголовніше, не зводити очей з дороги.
P.S.: Цей пост добре поєднується з Good Conversations Have Lots of Doorknobs.
А ше в мене є переклад класнінького Отже ти таки наважився і вирішив, що час би й витягти себе за шкірки з трясовини болотця, рекомендую!
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуThe post Як бути менш “странніньким”: триетапне лікування майже універсальної пригодоньки first appeared on gallery21.
елегантний переклад-передрук прекрасної статті – How to be less awkward від чудового Adam Mastroianni (якшо шарите англійську, то краще читайте оригінал, автор дуже гарно пише) Ось найчастіше повторюване відкриття, зроблене в моїй галузі психології за останнє десятиліття: більшість людей вважають, що страждають від хронічної “страннінькості”. Дослідження за дослідженням показує, що […]
The post Як бути менш “странніньким”: триетапне лікування майже універсальної пригодоньки first appeared on gallery21.
Весела і водночас філософська історія про дорослішання, кохання та, звісно, музику.
Роб — затятий меломан, який керує власним напівзбанкрутілим музичним магазином у Лондоні. Роба тільки-но кинула дівчина, Лора, — йому водночас і прикро, і приємно відчути себе вільним. Зрештою, її музичні смаки не були ідеальними. Слухаючи, як його співробітники складають черговий топ найкращих пісень, Роб створює свій — п’ять історій кохання, що завершились невдало, і водночас намагається зрозуміти, де у стосунках із жінками він бере фальшиву ноту.
Виявляється, що без Лори його життя звучить як осінній блюз…
Підписка
Направду одна з улюблених книг минулого (*мабуть минулого чи може позаминулого року). Вона не те, щоб прямо не можна відірватися, але з тих книг, які читаєш і якось паралельно рефлексуєш про всяке проживаючи з головним героєм його життєву книжну історію. Класна коротше, рекомендую!
Книга на сайті видавництва: «Фанат» Нік Горнбі
AuthorНік ГорнбіRate★ ★ ★ ★ ★ ISBN9786171506022LangUAPublisherКнижковий клуб “Клуб Сімейного Дозвілля”з чого ми починали і як далеко мусили дійти.
живий доказ того, що в цьому зневіреному, мінливому світі можна постаріти, або принаймні подорослішати, не міняючи погляди й уподобання, як рукавички
Не знаю. Пошрамувати себе на решту життя виявилося легше, ніж сказати Джекі, що все це було недолугою помилкою, що я просто плутався з нею на стороні.
Усе сталося так швидко. Я ніби сподівався, що дорослішання буде тривалим, змістовним і повчальним, та все відбулося за ті два роки; часом здається, що всі події та люди в моєму житті після того — лише побічні дрібниці.
Отак дивишся на зображення людей у Помпеях і дивуєшся, як же химерно: одна швидка гра в кості після чаю — і ти застиг, і так тебе запам’ятають люди на наступні тисячі років.
Тож, якщо можна так сказати, я талановито поєдную увесь набір посередніх рис у компактній рамці.
Він промовляє безжалісно, і майже всі його слова — мотлох і маячня.
прочитав десь, що Англія здається їй більш відкритою до тієї музики, яку вона грає; імовірно, це означає, що ми приязно байдужі, а не активно ворожі.
Таке трапляється. Принаймні з чоловіками. Або із цим конкретним чоловіком. Часом. Важко пояснити, чому, як тебе раптом одночасно тягне в два протилежні боки, і вочевидь передумова до того — певний запас мрійливої ірраціональності.
Обидва ці марення однаково привабливі й обіцяють щастя.
— Нащо ви розповіли їй про магазин? — питаю я решту. — Не знав, що це секретна інформація, — каже Баррі. — Тобто я в курсі, що в нас немає клієнтів, але думав, що це проблема, а не така собі бізнес-стратегія.
Бути люб’язним і милим із приятелями доволі просто. Можна купити їм випити, записати для них касету, подзвонити, провідати… Є купа швидких і безболісних способів справити враження хорошого хлопця. Та коли йдеться про подружок, постійно зберігати шляхетність — значно складніше завдання. Однієї миті ти бабраєшся зі справами, чистиш туалетний бачок, висловлюєш свої почуття, робиш усе те, чого очікують від сучасного хлопця; а наступної маніпулюєш, комизишся, шахраюєш і прибріхуєш найкращим із них. Не можу дати собі з цим ради.
До мене тільки починає доходити, як важливо мати перспективу на роботі чи вдома, бо інакше просто чіпляєшся за що попало. Якби я жив, скажімо, у Боснії, відсутність подружки не видавалася б найважливішою проблемою у світі, але тут, у Крауч-Енд, видається. Щоб не віднесло потоком бозна-куди, потрібен якнайважчий баласт; потрібні люди навколо, речі, які відбуваються й тривають, бо інакше життя — наче фільм, де гроші закінчилися, нема ні декорацій, ні локацій, ні ролей другого плану, лише один хлоп, сам-самісінький, витріщається в камеру, робити йому нема чого, заговорити нема до кого; і хто в такого героя повірить? Мені треба більше всіляких пожитків і мотлоху, побільше деталей у житті, бо зараз я ризикую канути в небуття.
Бачу все, коли воно вже сталося, — з минулим я дуже добре даю собі раду. І тільки теперішнього не тямлю.
— Це через мою роботу? Звідки вискочила ця фраза? Звісно, це не через мою кляту роботу. Нащо я це спитав? — Ох, Робе, звісно, ні. Ось чому я це спитав. Пожалів себе і захотів дешевої втіхи: хотів почути «Звісно, ні», сказане з лагідною зневагою. Бо ж якби поставив Важливе Запитання, то почув би збентежене заперечення, чи збентежене мовчання, чи збентежене зізнання, а я не бажав жодного з цих варіантів.
— Не аж так певна щодо цього. У мене був поганий тиждень. — Що сталося? — Нічого. Це був поганий тиждень у мене в голові, та й усе. Поки ми не переспали, то принаймні прикидалися, що обоє хочемо саме цього, що це здоровий і тривкий початок захопливих нових стосунків. Тепер усі ці ілюзії, схоже, розвіялися, і ми постали перед фактом: сидимо тут, бо не знаємо нікого іншого, з ким могли би посидіти.
У піснях Брюса Спринґстіна ідеться про те, що можна лишитися й гнити або ж утекти й палати. Це нормально; зрештою, він пише пісні й має вдаватися в них до таких простих виборів. Але ніхто ніколи не написав, що можна втекти і гнити — втеча виявиться необдуманим вчинком і завершиться провалом, ти поїдеш із передмістя до міста й усе одно ледве животітимеш у провінційному існуванні. Саме так сталося зі мною; так стається з більшістю.
Ми доросли до підліткового віку — і просто спинилися, як укопані; намалювали тоді мапу — і залишили всі кордони незмінними.
— Згадаю. Я була тут, бо хотіла бути з тобою.
Вона нічого з того не хоче. — Але вони твої. — Але ж насправді не мої, адже так? Знаю, ти купував їх для мене, і це було дуже мило з твого боку, але ти тоді намагався перетворити мене на себе. Не можу їх узяти. Знаю, вони просто лежатимуть і дивитимуться на мене, а я бентежитимусь, і… вони не пасують до решти моїх речей, розумієш? Та куплена тобою платівка Стінґа — то був подарунок для мене. Бо я люблю Стінґа, а ти ненавидиш. Але решта…
— Вона дражнила тебе, а ти ябедничаєш на неї. — Це свідчить про масштаби проблеми.
Маленькі хлопчики й дівчатка, замкнені в дорослих тілах і змушені давати собі раду.
— Я надто втомлена, щоб не зустрічатися з тобою
Щось більше, ніж просто чекати на зміни в житті й не брати на себе зобов’язань. Якби змога, ти б не брав на себе зобов’язань і не робив вибору до кінця життя. Ти на смертному ложі, помираючи від хвороби, спричиненої курінням, думатимеш: що ж, принаймні я зберіг за собою можливість вибору. Жодного разу не зробив нічого такого, від чого не міг би відступитися. Та щоразу, не беручи на себе зобов’язань, ти насправді можливість вибору закриваєш.
Я люблю свою роботу. Вона стимулює, мені подобаються співробітники, я звикла до грошей… але мені не подобається, що я прив’язуюся до такого. Це мене бентежить. Я не та, ким хотіла бути в дитинстві.
— Я лише кажу таке: якщо ти взагалі віриш у довготривалі моногамні стосунки, тоді треба закладати таку можливість, що з людьми в парі будуть відбуватися чи не відбуватися якісь зміни. А інакше яка в тому всьому користь?
Та значно важче звикнути до думки, що моє дитяче уявлення про романтику, про домашні вечері в негліже при свічках і довгі, палкі погляди взагалі не має під собою реального підґрунтя.
— Будь-яку віру треба час від часу випробовувати. Я подумала, буде весело познайомити тебе з людьми, які мають альбом Тіни Тернер, і подивитися, чи не змінилися твої почуття.
Що як результат не задовольнить? Що тоді вдієш? Мене тривожить думка, що… життя, яке є в моєму розпорядженні, не вистачить, аби мене наповнити.
Однак коли тут Лора… Не наважуся сказати, що вона сильно захоплена моїми батьками, та, безумовно, вважає, що батьки в принципі — це благо, тож їхні дрібні примхи та глупства треба любити, а не викривати.
Розумієш, я завжди боявся шлюбу, бо, бач, це ярмо і тягар, я прагну свободи, тощо, тощо. Та думаючи про ту дурну дівчину, я раптом усвідомив, що все навпаки: коли одружуєшся з кимось, кого ти любиш, розбираєшся в собі, то звільняєшся для інших речей. Знаю, ти не певна щодо своїх почуттів до мене, та я певен, що відчуваю до тебе. Точно хочу бути з тобою, але й далі вдаю протилежне — для тебе й себе самого, і ми просто кульгаємо й буксуємо. Наче підписуємо новий контракт кожні кілька тижнів, і я так більше не хочу.
Часом просто мусиш, інакше ніколи нічого не досягнеш. Ось у чому я помилявся. Давав змогу погоді, скороченням м’язів шлунку і переборам прекрасних акордів у синглі Pretenders визначати мої думки — замість формувати їх самотужки.
Коли Лора чує перші такти, то обертається, широко всміхається і кілька разів показує піднятого вгору великого пальця. А я починаю подумки укладати для неї музичну добірку — те, що вона чула, те, що поставила б. Сьогодні вперше за все життя я ніби розумію, як усе влаштовано.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуThe post «Фанат» Нік Горнбі first appeared on gallery21.
Про книгу: Весела і водночас філософська історія про дорослішання, кохання та, звісно, музику. Роб — затятий меломан, який керує власним напівзбанкрутілим музичним магазином у Лондоні. Роба тільки-но кинула дівчина, Лора, — йому водночас і прикро, і приємно відчути себе вільним. Зрештою, її музичні смаки не були ідеальними. Слухаючи, як його […]
The post «Фанат» Нік Горнбі first appeared on gallery21.
Рюноске Акутаґава (1892—1927) — классик японської літератури, витончений психолог, володар яскравого дару провидця, блискучий новеліст, що отримав визнання ще за життя. У віці 35 років, доведений до відчаю життєвими обставинами, боячись повторити долю матері, яка втратила розум, письменник прийняв велику дозу снодійного. «Він хотів жити так несамовито, щоб можна було в будь-яку хвилину вмерти без жалю», — писав Акутаґава в останньому автобіографічному творі. І він жив несамовито.
Його новели — фантастичні й реалістичні, історичні та сучасні — вирізняються вишуканим переплетенням вимислу і реальності, глибоким психологізмом, парадоксальністю суджень і тонкою іронією. Своїми творами він примушує читача замислитися над тим, що є істина і чи в змозі людина осягнути її.
Підписка
Обожнюю цю книгу, певно одна з улюблених. Насправді вона класна навіть не стільки сюжетом, бо це збірка різних новел, скільки цією дрібкою житєйскої мудрості від зовсім іншої культури; дуже кайфую, коли знаходжу щось таке запамʼятовующеся, тож дуже рекомендую і нахвалюю.
Книга на сайті видавництва: «Брама Расьомон» – Рюноске Акутаґава
AuthorРюноске АкутаґаваRate★ ★ ★ ★ ★ISBN978-617-551-526-6LangUAPublisherФоліоТой, хто з нудьги поринає в гульню, не може гульнею прогнати нудьгу.
Цей північний варвар визнавав у житті лише два способи згаяти час. Перший — наливатися саке, другий — реготати.
Що ж, поталанило б, так і я б увірував. Ходити на поклоніння, молитися в храмах — справа неважка, було б тільки за що! Та ж торгівля — тільки не з замовниками, а з богами та буддами.
Та чи можна беззастережно стверджувати, що жінки завжди розповідають про себе правду, — вже двадцять років я в цьому сумніваюсь.
А в цей час на узбережжі Оніґасіми молоді чорти, облиті світлом прекрасного тропічного місяця, робили з кокосових горіхів бомби, щоб здобути незалежність свого острова. Вони забули навіть про любов до прекрасних юних відьом і працювали мовчки, похмуро блискаючи величезними, як блюдця, очима…
Хоч скільки б кричав шуліка, сонце не зупинить свого руху.
І все-таки, якщо не йти вперед, можна впасти. Найголовніше — старатися просунутись хоча б на крок.
Щось, я дивлюся, ви останнім часом налаштовані на сумний лад. — Не я, а життя, в якому процвітають поліцейські наглядачі та до них подібні. — У такому разі треба шукати розраду в роботі. — Авжеж, очевидно, іншого вибору й немає. — Якщо не брати до уваги загибелі в бою. Цього разу жоден з них не засміявся. Не просто не засміявся: Бакін суворо поглянув на співбесідника. Жарт у вустах Кадзана прозвучав занадто серйозно. — Молодим більш пасує думати про те, як вижити. Загинути завжди встигнемо, — промовив Бакін після паузи.
Хе Сяоер, як це вже згадувалося, похитувався на спині коня та стогнав од болю. Але звук, який пробивався крізь зціплені зуби, був не просто криком болю. В ньому відбивалося більш складне відчуття: Хе Сяоер страждав не тільки від фізичної муки. Він плакав од душевної муки — від запаморочливого потрясіння, в основі якого лежав страх смерті.
Ти міг би їм поспівчувати? Позаяк у той час я щойно повернувся з поїздки до Європи і просто не переварював усе, що пахло старовиною, я дуже холодно відповів: — Ні, я ніскільки їм не співчуваю. Гадаю, що для тих, хто піднімає бунт через указ про заборону носити мечі, така смерть є цілком заслуженою. Міура заперечливо похитав головою. — Можливо, їхні вимоги були помилковими. Але гадаю, що їхнє прагнення пожертвувати собою заради виконання своїх вимог заслуговує більш ніж співчуття. — У такому разі ти, як ці бунтівники, без сумніву, готовий розстатися з єдиним і неповторним життям заради дитячої мрії повернути наше сучасне життя в епоху Мейдзі та навіть у давню еру богів, — заперечив я зі сміхом. На що він усе так само серйозно, мовби на щось наважившись, відповів: — Для мене достатньо, якщо людина готова віддати життя заради того, в що вірить. Нехай це будуть навіть дитячі мрії.
Це і є дух, який живе в мені, ось у такому, який я є. Тому, нехай я народився в наш час, все-таки я не здатний ні до чого путнього: і вдень і вночі я живу у мріях і тільки чекаю, що прийде щось дивовижне. Зовсім так, як Бісей у сутінках під мостом чекав кохану, що ніколи не прийде.
Він і завжди так жив: усе, що робив, робив від доброго серця.
Не сподівайся, що молитвою зміниш приречення богів…
Нехай навертаються скільки завгодно. Якщо йдеться тільки про навернення, то більшість жителів нашої країни сприйняло вчення царевича Сіддхарти. Але наша сила не в тому, щоб руйнувати. Вона в тому, щоб переробляти.
почасти через це її лице здалося мені ликом бодисатви. І я тут же вирішив, що заволодію жінкою, хоча б довелося вбити чоловіка. Вам видається це страшним? Дурниці, вбити чоловіка — звичайна річ! Коли хочуть заволодіти жінкою, чоловіка завжди вбивають. Тільки я вбиваю мечем, що в мене за поясом, а от ви всі не застосовуєте меча, ви вбиваєте владою, грошима, а іноді просто улесливими словами.
А для нас одна дорога — смерть… Але якщо однаково помирати, так чи не ліпше померти достойно?
«Усього вистачає, а видно, такі ж у них прикрості!»
Як ви знаєте, серед городян є лише покупці, а людини, яку можна було б назвати товаришем, немає.
Так в головах Зі свистом дме в щілини Холодний вітер. А ти все стерпиш, тіло, Марнот життя цяцянка…
Буде, як свиня поросят, народжувати дітей… Я засунув обривок листа глибоко в шухляду столу. Там разом із старими листами жовкнуть і вицвітають і мої мрії.
Одначе в ту мить, коли він, видно, доопрацював один із паперів, засунув до рота цигарочку й хотів було чиркнути сірником, — він раптом упав долілиць і помер. Сконав він якось занадто раптово. Та, на щастя, не заведено суворо судити про те, хто як помер. Судять лише про те, хто як живе.
Уникати важкого й удаватися до легкого — таким є звичайний шлях на світі.
«Навіть Зевс, найбільший із богів, не може впоратися з духами помсти…»
У змісті, в назві якогось розділу, стояли слова: «Чотири страшні вороги — сумніви, страх, зарозумілість, хтивість»
У диявола я повірити можу… — Чому ж ви не вірите в Бога? Якщо вірите в тінь, чому не можете повірити в світло? — Але буває пітьма без світла. — Пітьма без світла — що це таке? Мені залишалося тільки мовчати. Він, як і я, блукав у пітьмі. Але він вірив, що над пітьмою є світло. Наші теорії розходилися тільки в цьому одному пункті. Однак це, принаймні, для мене було непрохідною прірвою. — Світло, безумовно, існує. І доказом тому слугують чудеса. Чудеса — вони іноді трапляються й тепер. — Ці чудеса творить диявол. — Чому ви знову говорите про диявола? Я відчув спокусу розповісти йому, що мені довелося пережити за останні рік-два. Та я не міг заглушити в собі побоювань, що через нього це стане відомо дружині і я, як і моя мати, потраплю до божевільні. — Що це у вас там? Міцний не по літах старий обернувся до книжкової полиці, й на обличчі його з’явився якийсь пастирський вираз. — Зібрання творів Достоєвського. «Злочин і кара» ви читали? Ясна річ, я любив Достоєвського ще десять років тому. І під враженням випадково (?) кинутих господарем слів «Злочин і кара» я взяв у нього книгу й пішов до себе в готель. Залиті електричним світлом велелюдні вулиці, як і раніше, були мені неприємні. Зустрічатися зі знайомими було зовсім
Одна із зірок, які піщинками всипали небо, Посилає світло тільки мені
Прошу, не зроби мене бідняком, у якого нема й рісочки за душею. Але прошу, не зроби мене й багачем, не здатним насититися своїм багатством. Прошу, не зроби мене дурнем, не здатним відрізнити зерно від плевели. Та прошу, не зроби мене й мудрецем, якому відомо навіть те, звідки прийдуть хмари.
«Коли я був молодий і вчився писати, то страждав через те, що не виходило гладенько. Скажу одне: старання — лише півсправи, самими стараннями не досягнеш досконалості. Тільки постарівши, починаєш розуміти, що наполегливість іще не все: три частини — справа людини, сім частин — дар неба».
Класики. Щастя класиків у тому, що вони мертві. Про те ж саме Наше і ваше щастя в тому, що вони мертві.
Хіба могли ми, ще перебуваючи в утробі матері, вивчити шлях, яким піде наше життя? Але ж, ледве з’явившись на світ, ми зразу вступаємо в життя, яке нагадує арену боротьби. Звісно, не навчений плавати як слід пропливти не зможе. Не навчений бігати також прибіжить останнім. Тому-то нам не піти з арени життя без ран.
Життя подібне до коробки сірників. Поводитися з нею серйозно — зовсім нерозумно. Поводитися несерйозно — небезпечно.
Життя подібне до книги, в якій бракує багатьох сторінок. Важко назвати його цілісним. І все ж таки воно цілісне.
Коли був би я вдома, Звісно, їжу поклав би на блюдо, Та в дорозі тепер я, Де трави узголів’ям слугують, Тож і їжу кладу через те я на листя дубове
Громадська думка завжди самосуд, а самосуд завжди розвага. Навіть якщо замість пістолета вдаються до газетної статті.
Існування громадської думки виправдується хоча б задоволенням нехтувати громадську думку.
Звичайна річ — раб, скований путами, прагне, щоб вони були товстішими.
Прикрості роблять людину розумною. Якщо розумною людину роблять прикрості, то обережна людина у своєму ординарному житті ніколи не стане розумною.
Зрозуміти, що народ дурний, — цим пишатися не варто. Але зрозуміти, що ми самі і є народ, — ось цим варто пишатися.
Як полюбляють люди знати найрізноманітніші факти! Більше всього їх цікавить не те, що таке любов. Їх цікавить, чи був Христос незаконнонародженим.
Добра людина більш за все схожа на бога на небесах. По-перше, з нею можна поділитися своєю радістю. По-друге, їй можна поплакатися. По-третє, є вона чи немає — не важливо.
Народ частенько захоплюється величчю людей і діянь. Але споконвіку не було такого, щоби народ полюбляв зустрічатися з величчю.
Закон забороняє азартні ігри не тому, що засуджує перерозподіл багатства з їх допомогою, а лише тому, що засуджує економічний дилетантизм.
Панове, ви боїтеся, що завдяки мистецтву молодь деградує. Прошу вас, заспокойтеся. Вона деградує не так швидко, як ви.
Воля подібна до гірського повітря. Для слабких вона нестерпна.
Аби вважатися людиною, в якої слово не розходиться з ділом, треба досягти досконалості в умінні виправдовуватися.
Підпалювати значно легше, ніж гасити.
Причина, чому ми любимо природу, принаймні одна із причин, полягає в тому, що природа не ревнує й не обдурює, як ми, люди.
Будь-яке слово, подібно до монети, має два боки. Наприклад, один із боків слова «чутливий» — «боягузливий», не більш того.
Спадковість, обставини, випадковість — ось три фактори, що визначають нашу долю. Ті, що радіють, можуть радіти. Але засуджувати інших — аморально.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуThe post «Брама Расьомон» – Рюноске Акутаґава first appeared on gallery21.
Про книгу: Рюноске Акутаґава (1892—1927) — классик японської літератури, витончений психолог, володар яскравого дару провидця, блискучий новеліст, що отримав визнання ще за життя. У віці 35 років, доведений до відчаю життєвими обставинами, боячись повторити долю матері, яка втратила розум, письменник прийняв велику дозу снодійного. «Він хотів жити так несамовито, щоб […]
The post «Брама Расьомон» – Рюноске Акутаґава first appeared on gallery21.
Ренд в численних інтерв’ю американській пресі стверджувала: людина повинна жити не заради інших, а передусім ради себе. Авторку звинувачували в егоїзмі та прямолінійності щодо подачі суперечливих ідей її філософії об’єктивізму. Ренд переконувала, що кожен «мусить цілі й цінності відстоювати, боротися за них, позаяк це сутність життєвого процесу». Бурхливі обговорення фундаментальної трилогії, великої «політичної притчі» тривають від 1957 року, з дня першого видання, на ній виросли три покоління американців, мільйони «атлантів» розлетілися по всьому світу. Три частини трилогії названі відповідно до основних законів логіки: «Несуперечність», «Або-або, «А є А». Всі вони містять блискучі світоглядні монологи, вкладені в уста головних героїв Франциско Д’Анконії та Генка Ріардена. Між якими стоїть жінка, в яку обидва закохані, – Даґні Таґґарт. Їхня Країна стрімко летить у прірву: моторошна криза охоплює всі царини людського життя. Псевдовчені наполегливо пропагують: мислення – ілюзія, пошук будь-якого сенсу – абсурд, і зрештою уряд оголошує мораторій на розум. Талановиті підприємці безслідно зникають, кидаючи своє виробництво напризволяще чи знищуючи його. Даґні впевнена, що в країні з’явився таємничий Руйнівник, ціль якого – крах економіки і тотальна деградація людей. Впродовж сотень сторінок книги персонажів і читачів непокоїть одне дивне питання: «Хто такий Джон Ґолт?»
Підписка
Знаю, що книгу часто люблять сварити за те “яка” вона, але мені подобається, іноді варто почитати щось таке для того, щоб надихнутися рватися вперед.
Книга на сайті видавництва: «Атлант розправив плечі. Частина друга. Або-або» – Айн Ренд
AuthorАйн РендRate★ ★ ★ ★ ISBN978-617-7388-40-0LangUAPublisherНаш ФорматВпевненість у своїй цінності та у твоїй.
Він хотів, щоб ти підтасувала для нього реальність, щоб його велич залишилась, а Державний науковий інститут було стерто назавжди, наче його ніколи й не було, – і ти єдина, хто може для нього це зробити.
Їм потрібне від нас щось на кшталт санкції. Я не розумію значення цієї санкції, але натомість, Даґні, знаю таке: якщо ми цінуємо наші життя, то не повинні їх їм віддавати. Не віддавай навіть, якщо тебе прив’яжуть на дибу для тортур. Нехай вони руйнують твою залізницю і мій завод, але не віддавай їм життя. Бо я знаю лише те, що це наш єдиний шанс.
умінням відчувати насолоду від буття так, як відчував її він
Старий завагався, але таки відповів: – Міс Таґґарт, що ви робите, коли мусите казати комусь речі, про які знаєте, що вони неможливі? Вона тихо засміялась: – Чоловік, який дав мені цигарку, сказав, що у такому разі слід вивчити передумови.
Ти не живеш за такими стандартами, але я живу.
Я про те, що ваше ставлення може бути страшенно ідеалістичним – впевнена, що так воно і є, – але, на жаль, більшості людей не доступні широкі межі вашої свідомості, тому вони неправильно потрактують ваші дії, до того ж, у найогиднішій для вас манері. – У такому разі відповідальність і ризик будуть їхні, а не мої.
Однак гроші – це лише інструмент. Вони здатні перенести вас, куди забажаєте, проте не здатні бути замість вас водієм. Здатні дати вам засоби для вдоволення бажань, однак самих бажань не можуть запропонувати. Гроші – бич для людей, які намагаються обернути закон причинності, для тих, хто прагне підмінити розум, захоплюючи продукти розумової діяльності.
Мій спосіб торгівлі – знати, що радість, яку ти мені даєш, оплачена радістю, яку від мене отримуєш, а не твоїми чи моїми стражданнями. Я не приймаю самопожертви і сама її не чиню. Якби ти попросив мене про більше, ніж ти для мене важиш, я б відмовилась. Якби ти попросив мене відмовитися від залізниці, я б тебе покинула. Якщо коли-небудь насолода одного з нас коштуватиме болю іншого, краще нехай взагалі не буде жодної торгівлі. Угода, за якою один отримує, а інший втрачає, – це шахрайство. В бізнесі так не робиться, Генку. Тому не роби так і у власному житті.
Знаєш, яка твоя справжня провина? – м’яко сказала Даґні. – Маючи для цього величезні можливості, ти так і не навчився дарувати собі радість. Надто легко відкидаєш власну насолоду. Ти хочеш нести на собі надто багато.
Вас зневажали за всі ті якості характеру, які є вашою найбільшою гордістю. Вас називали егоїстичним за сміливість діяти на власний розсуд і самому нести відповідальність за власне життя. Вас називали пихатим через незалежний розум; жорстоким – через непохитну цілісність; антисоціальним – через бачення, яке дало вам можливість наважитися на подорожі невідкритими шляхами.
Я сам заробляю собі на життя, як повинна робити кожна чесна людина. Я відмовляюся визнати злочином факт власного існування і те, що я мушу працювати, щоб це існування підтримувати. Я відмовляюся визнати злочином той факт, що я спроможний працювати і мені це вдається. Я відмовляюся визнавати злочином свою здатність працювати краще за більшість людей і те, що моя робота має вищу ціну, ніж робота моїх сусідів, вищу ціну, ніж бажає платити більшість людей; я відмовляюся вибачатися за свій хист, відмовляюся перепрошувати за власний успіх, відмовляюся просити пробачення за свої гроші.
«Ви не допускаєте у своєму сплаві навіть одного відсотка домішок, – казав йому незабутній голос, – чому ж допускаєте їх у власному моральному кодексі?»
Вони… – промовила, і Келлоґ почув легке тремтіння в її голосі, в якому злилися і любов, і біль, і обурення. – Вони кажуть, що він піднявся за рахунок здібностей інших людей, не залишаючи їм жодного шансу, і що… що йому була вигідна людська некомпетентність… Але він… Він не вимагав від людей покори. – Міс Таґґарт, – промовив Келлоґ з дивною ноткою суворості в голосі, – просто пам’ятайте, що він уособлював принцип існування, який за короткий проміжок історії людства витіснив із цивілізованого світу рабство. Пам’ятайте про це, коли відчуєте, що на вас окошилася сутність його ворогів.
Куди ви їдете? – На Захід. – З «особливим дорученням»? – Ні. У відпустку. На місяць, із кількома друзями. – У відпустку? І це для вас так важливо? – Найважливіше за все на світі.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуThe post «Атлант розправив плечі. Частина друга. Або-або» – Айн Ренд first appeared on gallery21.
Про книгу: Ренд в численних інтерв’ю американській пресі стверджувала: людина повинна жити не заради інших, а передусім ради себе. Авторку звинувачували в егоїзмі та прямолінійності щодо подачі суперечливих ідей її філософії об’єктивізму. Ренд переконувала, що кожен «мусить цілі й цінності відстоювати, боротися за них, позаяк це сутність життєвого процесу». Бурхливі […]
The post «Атлант розправив плечі. Частина друга. Або-або» – Айн Ренд first appeared on gallery21.
Багатство не падає з неба — звісно, якщо не сподіваєшся попасти під дощ із виграшних лотерейних білетів. Однак завдяки правильній життєвій та фінансовій позиції та довгостроковому плану всі можуть досягнути фінансової безпеки та набути солідного статку, відчутно підвищивши рівень свого життя. Як звільнитися від стереотипів про гроші та заможність? Як уникнути боргів? Як правильно заощаджувати, не забувши про маленькі життєві радості, і як значно підвищити свій дохід? Бодо Шефер ділиться інсайдерською інформацією та розповідає про ефективні методи поводження з грошима, крок за кроком супроводжуючи читача на шляху до його фінансової свободи. Мрієте стати мільйонером за 7 років? Схоже, це цілком реально, варто лише почати вчитися фінансової грамотності, яка хоч і непроста, але цікава наука.
Підписка
Це звичайно стандартна історія про книжку успішного успіху, але мені насправді сподобалася, бо іноді корисно почитати щось для натхнення, навіть якщо в моменті не будеш всім цим користуватися, тож хороша книжка
Книга на сайті видавництва: «Шлях до фінансової свободи» – Бодо Шефер
AuthorБодо ШеферRate★ ★ ★ ★ ★ISBN978-617-679-654-1LangUAPublisherВидавництво Старого ЛеваТа дехто заперечує: «Але ж гроші не роблять щасливим». Звичайно, ні. Це й не є завданням грошей. Їхня місія — давати нам безпеку. Свободу. Вони гарантують нам можливість такого життя, яке відповідає нашим бажанням. І ось в чому правда: з грошима легше бути щасливими.
Ми часто виявляємося жертвами самих себе. Ми йдемо на компроміси — і перш ніж усвідомлюємо свої помилки, наше життя значною мірою вже проминуло. Чимало людей часто перекладає відповідальність за те, що вони не живуть так, як їм хочеться.
І завжди, коли ми щось намагаємося зробити, дещо стримує нас від конкретних дій. Ми залишаємо собі можливість відступу. Той, хто силкується щось зробити, очікує врешті-решт на якусь перешкоду, що стримає його від реалізації задуманого. Ми чекаємо на перешкоди, адже не віримо насправді, що це для нас добре й що ми гідні того, щоб це зробити
Ваш спосіб мислення зробив вас такими, якими ви є сьогодні. Однак той самий спосіб мислення не приведе туди, де прагнете опинитися
Хто працює цілий день, той не має часу, щоб заробляти гроші
Створення добробуту неможливе, доки ми не усвідомимо, що завжди відповідальні. Не держава, не життєві обставини, не наш партнер, ані наше виховання, здоров’я чи фінансове становище: відповідальними є лише ми
Отож ви не відповідальні за всі події, але завжди відповідаєте за тлумачення подій та свою реакцію на них.
Але він не хотів бути винним. Хто за це відповідальний? Хіба це не типово — перекладати провину на інших? Вирішальним є те, що: ви наділяєте владою того, кого звинувачуєте. Звинувачувати інших — так легко й так спокусливо. Тоді ми знову добре виглядаємо. Винною є фірма, я не можу розвиватися, мій партнер винний, мені не дозволяє моє здоров’я… Ви хочете, щоб фірма, партнер і наше здоров’я мали над нами владу? Подумайте: той, хто винен, має владу. З цієї причини я охоче візьму провину на себе, адже мені подобається контролювати власне життя.
Усвідомлення здатності самостійно сформувати майбутнє розпочинається в нашому минулому. Воно виростає зі знання, що в минулому багато чого змінилося. Ми не помічаємо малих, поступових змін, які з нами відбуваються. Часто ми просуваємося лише міліметровими кроками й не сприймаємо це серйозно.
Що б не трапилось у вашому особистому Всесвіті, лише ви відповідальні за те, як реагуєте та інтерпретуєте події
Ми є відповідальними за речі, які робимо, а також за речі, яких не робимо.
бути найкращим з того, ким можете бути
Більшість людей переоцінює те, що вона здатна зробити за один рік, та недооцінює те, на що вона спроможна за десять. — Джим Рон «Сила амбіції»
Зрештою, наше уявлення про самих себе — пророцтво, що реалізується саме собою.
Урок простий:1-й рівень. Чудо стається, якщо ви щось робите.2-й рівень. Коли йдеш рибалити, важливо опанувати прийоми.3-й рівень. Ви маєте бути особистістю, до якої приходять інші, бо ви відомі своєю силою та компетентністю. Петро відразу пішов до Ісуса, бо «той що-небудь придумає».4-й рівень. Податки — не проблема. Держава існує не лише для того, щоб вас обібрати.5-й рівень. Ваша роль — «людина-без-проблем»
На жаль, ми не завжди можемо довіряти своєму мозку. Ми запам’ятовуємо наші помилки та невдачі в одинадцять разів простіше й на довший період часу, ніж успіхи. Через це в нас складається набагато гірше уявлення про нас самих. Цю негативну тенденцію підтримує також наше оточення та виховання. З дитячого віку й аж до дванадцяти років на кожне «так» ми чуємо сімнадцять разів «ні». Щонайменше 80% усіх новин у засобах масової інформації — негативного змісту. Тому важливо протистояти цьому й мати адекватне уявлення хоча би про самих себе
Сприймайте себе достатньо важливими, щоб писати про себе самих
«Хто лягає спати з собаками, прокидається з блохами».
Що ж є величним? Можливо, ви робите щось, що вдається вам дуже легко, а інші дивуються цьому. Може, усе якраз навпаки: ви завзято боретеся, долаючи свій страх, а інші люди цього взагалі не помічають. Тому ми не маємо порівнювати себе з іншими, а лише з тим, чого хочемо досягнути.
Наважтеся на ризик; з підлоги ви не впадете.
Один журналіст його запитав: «Пане Лангер, вам неймовірно пощастило, чи не так?». Бернард Лангер відповів: «Так, я це також помітив: чим більше тренуюсь, тим більше мені щастить».
Натомість люди, які ставлять питання як, зосереджуються на рішеннях. Вони шукають шляхи, якими зможуть піти зараз або в майбутньому
Є велика різниця в тому, чи граєте для того, щоб не програти, а чи для того, щоб виграти.
Великі цілі є реалістичнішими за малі, адже в такому випадку проблема не здатна повністю затулити огляд мети.
Хто думає, що за гроші щастя не купити, той просто не знає, де слід робити закупи
ніколи не приймайте пораду людини, яка не є там, де би ви хотіли бути.
Ніщо не є таким, як нам здається. Поділ на правильне й помилкове допомагає ще менше, адже ми постійно помиляємося. Та все ж через багато факторів маємо труднощі зі сприйняттям цієї точки зору. Причиною є наша потреба в упевненості. Ми хочемо покладатися на себе й на інших. Мабуть, нам важко сприйняти висловлювання Конрада Аденауера: «Яке мені діло до моєї вчорашньої дурнуватої балаканини». Ще сміливішим здається формулювання: «Яке мені діло до моїх вчорашніх дурнуватих переконань». Слово, яке приховане в цьому, — «послідовність»
Щоб зміцнити нашу віру, ми позичаємо чужий досвід. Ми шукаємо ситуації, які підтверджують нашу думку.
Завжди, коли у вашому житті щось не так, як би хотілося, ви повинні з’ясувати, які переконання за цим ховаються.
Бідність — це хвороба, яка стає хронічною, і її важко перебороти, якщо одного разу вже змирився з нею. Народитися бідним — не соромно, але соромно сприймати цю спадщину як щось, що не підлягає зміні.
Ніколи не приймайте короткострокового рішення для довгострокової проблеми.— Даніель С. Пенья «Угоди й придбання»
«Те, що ми хочемо, — не те ж саме, чого ми потребуємо».
Усі ми діємо не на основі наших «логічних» поглядів і намірів, а на основі наших засад віри.
На будь-яких хороших курсах менеджерів ви вчите, що слід якомога менше критикувати своїх співробітників. Якщо ж це абсолютно необхідно, то критикувати варто, дотримуючись певних правил: Перед тим, як когось критикувати, ви повинні сісти й коротко занотувати, які десять якостей цінуєте в цій людині. По-друге, ви повинні завжди відокремлювати вчинок від особистості. Ніколи не ставте під питання саму особистість.Тепер назвіть мені, будь ласка, причину, чому ми повинні поводитися з самими собою гірше, ніж з іншими?
Раніше я визначав свободу як можливість робити й дозволяти собі те, що я хочу. Моє нове визначення звучить так: свобода — це володіння достатньою дисципліною для здійснення запланованого.
Перетворіть отруйну ситуацію на ліки — стимулюйте себе своїм складним становищем. Бажайте собі не простіших ситуацій, а більше здібностей. Бажайте не того, щоб проблеми зникли, а здатності вирішити їх.
Гроші й можливості з’являються не в разі потреби, а завдяки здібностям. Ви отримаєте підвищення зарплати не тому, що воно вам потрібне, а тому, що заслуговуєте на нього.
Усе, що вартує того, щоб його зробили, слід робити добре.
Робити те, що роблять усі, — не цінніше, ніж пісок в пустелі.
Якщо робите те, що роблять усі, ви матимете те, що є в усіх.
Отож регулярно вилучайте гроші з вашої фірми й фінансуйте її за допомогою чужих.
чим більше енергії витрачаєте, тим більше енергії маєте.
Вимагайте грошей Ви належите до людей, які часом приносять результат, не вимагаючи оплати? Поміркуйте: вимагати гроші — це часто питання самооцінки. Завжди, коли ви робите щось цінне, природно й цілком виправдано отримувати це за гроші.
«Кожний хоче бути кимось, та ніхто не хоче стати кимось».
Що робити з підвищенням зарплати? Імовірно, раніше ви заробляли менше, ніж сьогодні. Згадайте період свого навчання та наскільки мізерною кількістю грошей ви тоді обходилися. Як було з вашою першою роботою?Ми систематично заробляємо більше грошей і зазвичай усе витрачаємо. Наш життєвий рівень зростає паралельно з доступним доходом.Ось порада, яка допоможе уникнути цього в майбутньому: переводьте 50% від кожного підвищення заробітної плати на «рахунок золотої гуски».Оскільки зараз ви звикли до поточного доходу, то відкладання 50% від підвищення заробітної плати в жодному разі не означає відмову від чогось. Так ви просто звикаєте до половинного підвищення заробітної плати. Інші 50% ви перераховуєте на «рахунок золотої гуски».Наприклад, якщо зараз заробляєте 3000 € чистими, то на початку кожного місяця платите самому собі в майбутньому, перераховуючи 10%, тобто 300 €, на «рахунок золотої гуски». Якщо отримуєте підвищення зарплати на 600 €, то перераховуєте 50%, тобто 300 €, на «рахунок золотої гуски». Отож ви одним махом збільшуєте свої заощадження на 100%.
Я пропоную вам завести ощадну книжку й вкласти 5 центів першого місяця. Другого місяця подвоюйте суму й внесіть 10 центів.Одночасно почніть шукати нові джерела доходу. У вас є 14 місяців, доки «все розпочнеться по-справжньому» й ваші доходи підвищаться. Вам слід використати цей час, щоб створити нове джерело прибутку. На 16-й місяць ви внесете вже 1638,40 €, на 17-й — 3276,80 €, а на 18-й — 6553,60.
«Я враховую те, що залишок мого життя — в майбутньому, тому хотів би бути більш-менш упевненим у тому, яким буде це майбутнє.
система всіляко підтримує заможного й ослаблює бідного
«Більшість людей живе так, ніби голодні роки ніколи не прийдуть, проте вони однозначно настануть».
Усі ми схильні ставати жертвою двох ілюзій. По-перше, гадаємо, що якщо економіка процвітає, то так буде й надалі. І якщо ми добре заробляємо впродовж тривалого часу, то думаємо, що незабаром отримуватимемо ще більше. Проте мій наставник раз у раз наголошував: часто худі корови з’являються швидше, аніж очікувалося. ^ref-41388По-друге, ми часто не розпізнаємо «ситі» роки. Лише коли настають «голодні», помічаємо, як добре нам було насправді. Оскільки багато людей думає, що «врожайні» роки ще прийдуть, вони зволікають із заощадженнями й інвестиціями.
Тогочасна реальність перевершила би сподівання навіть найгірших песимістів. Отже, готуйтеся. Завжди існуватимуть прибуткові роки. І «голодні» також. Не слід опускати руки, та не варто й тішити себе ілюзіями.
Достатку не буде, якщо ми не є чесними самі з собою й витрачаємо енергію на пошук відмовок замість рішень.
Коли хтось каже: «Це занадто ризиковано», — то одночасно промовляє:«Я не хочу помилитися». Він каже ще й таке: «Я вважаю помилки поганими в принципі».
«Усе, що ви розповідаєте собі й іншим про власне майбутнє — вигадка, тому краще за все розказувати прекрасну небилицю. Коли ж вигадка стане реальністю, ви житимете в мрії, а не в нічному кошмарі».
важливо пам’ятати таке: не будьте спеціалістом у неважливих речах. Або: не перетворюйте другорядні речі на свої головні завдання
Ви справді цього бажаєте? Ви дійсно готові заплатити ту ціну, яку зобов’язаний платити кожен, хто прагне стати багатим і щасливим? Якщо наважуєтеся на це (а я спонукаю вас до цього), то зобов’язуєтеся пообіцяти собі, що ніколи більше не будете задоволені меншим, ніж найкраще.
Адже якщо ви не приймете рішення (негайно), то вже все вирішили: нічого не змінювати й віддалитися від своєї мети. Отож приймайте рішення вже!
У своїй книзі «Іоанн» Хайнц Кернер пише: «Кожен глибоко всередині себе відчуває здатність покинути болото й жити на сонці. Та страх перед сонцем, свободою, навіть власними можливостями змушує нас залишатися у звичному оточенні. Він змушує вважати сморід, знерухомленість, темряву й трясовину прийнятними. І тому з дня у день ми все глибше грузнемо в цьому болоті. Із кожним днем, проведеним у ньому, покинути його стає все важче. І кожен зайнятий тим, як найкраще позбутися смороду, як найлегше перенести слизьку й брудну трясовину і як найприємніше провести час поступового занурення в грузьку твань. Проте кожен, хто це усвідомлює, повинен взяти відповідальність за самого себе й шукати найкращі шляхи до сонця
невдач не існує.
Одного можете очікувати завжди — неочікуваних обставин.
Ви знаєте стару приказку: cкажи мені, хто твій друг, а я скажу, хто ти. Ми схильні себе переоцінювати. Ми гадаємо, що достатньо сильні, щоб наші знайомі не впливали на нас, проте з раннього дитинства вчимося завдяки імітації. Найчастіше це відбувається несвідомо. Наші знайомі та друзі впливають на нас сильніше, ніж ми думаємо, не даючи нам усвідомити це.
Люди, яким не вдалося зробити щось самостійно, не мають жодного права давати поради. А у вас немає абсолютно ніякої причини прислухатися до них.
Гроші, які заробляєте, належать не лише вам
Зрозуміло, гроші часто жертвують з чисто егоїстичних мотивів. Також є люди, які роблять переважно публічні пожертви, бо хочуть досягнути рекламного ефекту. Але хіба, зрештою, усе, що робить людина, не є егоїстичним? Хіба вона завжди не допомагає іншим частково тому, що завдяки цьому краще почувається й сама? ^ref-40236Однак нужденному ця дискусія є відносно байдужою. Коли він отримує гроші, на них не обов’язково повинна висіти етикетка: «Віддано з благородних мотивів».
Віддавати — приємно Часто дарувати подарунки приносить більше радості, ніж отримувати. Той, хто дбає тільки про себе, стає самотнім і депресивним. Концентрація на самому собі призводить до самотності.
Той, хто допомагає іншим, завжди допомагає й самому собі. Хто везе іншу людину у своєму човні на протилежний берег, той і сам там опиниться.
Той, хто допомагає, усвідомлює, що ми живемо у світі взаємозв’язків.Однозначно, жити так, ніби ви одні на цьому світі, — не є ознакою мудрості. І звісно, така позиція мало в чому допомогла б як у дрібницях, так і в цілому. Щоб проявити найкраще в собі, ми потребуємо інших. Й іншим потрібні ми. З цього випливають дві прості, але важливі істини: разом ми досягаємо більшого. І по-друге, справи кожної окремої особи йдуть краще, якщо краще йдуть у всіх загалом.
Согьял Рінпоче бере для прикладу дерево, щоб пояснити, що, зрештою, ніхто не може вести незалежне існування: «Люди дізнаються, що дерево перебуває в надзвичайно тонкій мережі зв’язків, яка охоплює весь Всесвіт: дощ, що падає на його листя, вітер, що розгойдує його, земля, яка годує й утримує його, пори року й погода, світло Сонця, Місяця і зірок — усе є частиною цього дерева. Усе сприяє тому, щоб робити дерево тим, чим воно є. Воно ніколи не могло б існувати окремо від усього іншого». ^ref-13662Благополуччя суспільства впливає на нас сильніше, ніж ми сьогодні можемо науково довести, але не можна заперечувати, що ми маємо вплив на інших людей, а їхній стан — на нас.Усі ми знаємо: що даєш — те й отримуєш. Це стосується й таких простих речей, як усмішка й дружність. Хто любить світ, того й світ любить
Коли Цицерон закінчував промову, слухачі вставали, аплодували й захоплено вигукували: «Яка чудова промова!». Коли ж Демосфен завершував свою, люди кричали: «Слід діяти! Почнімо негайно!» І саме це вони й робили.
Приказка «Знання — це сила» неправильна. Правильною буде така: «Застосоване знання — це сила
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуThe post «Шлях до фінансової свободи» – Бодо Шефер first appeared on gallery21.
«Чаротворці» — третій роман підциклу «Ринсвінд» із серії «Дискосвіт» Террі Пратчетта.
Жив собі якось восьмий син восьмого сина і був він, як повелося на Дискосвіті, чарівником. Дивним чином у нього теж народилося восьмеро синів, і наймолодшому, Койнові — чарівникові в квадраті — судилося стати джерелом магії, чаротворцем. Завдяки цьому юному хлопцеві стара магія Дискосвіту, що вже потрохи вивітрювалася, тепер відродилася і набула небаченої сили. Утім, нездорові чаротворчі амбіції та диктатура магії можуть бути небезпечними та навіть руйнівними й загрожувати цілісності світобудови. Рятувати світ та протистояти супермогутньому чаротворцеві Койну береться чарівник-невдаха Ринсвінд разом із вправною геройкою Коніною і сповненим ентузіазму героєм-початківцем Найджелом. А допомагатиме відчайдухам капелюх архіректора, що за довгі роки спілкування з видатними чарівниками став окремою, і треба сказати — харизматичною, особистістю.
Підписка
щось я не готовий вигадувати унікальні враження до кожної з 41 книг, тож просто скажу, що вся серія про Дискосвіт це унікально чудові книги, від яких неможливо відірватися, тож люблю, ціную і надихаюся.
Книга на сайті видавництва: «Чаротворці» – Террі Пратчетт
AuthorТеррі ПратчеттRate★ ★ ★ ★ ★ ISBN978-617-679-661-9LangUAPublisherВидавництво Старого ЛеваЖив собі один чоловік, і було в нього восьмеро синів. Поза тим він був не більш ніж крапкою на сторінці Історії. Сумно, однак це все, що можна сказати про деяких людей.
Він був зроблений із чорного металу, помережаний срібними та золотими різьбленими візерунками, які надавали йому вигляду розкоші та зловісного несмаку
— Вигнали! Мене! За прояв людськості! Та чим би люди були без любові? — РІДКІСТЮ
Ревіння бурі над їхніми головами досягло піку. Повз них задом наперед промайнула чайка.— Я про те, — сказав Іпслор з гіркотою, — чи є щось у цьому світі, заради чого варто жити?Смерть замислився.— КОТИ, — пролунало зрештою. — КОТИ — МИЛІ.
Ще однією причиною загального святкового настрою було те, що ніхто не намагався когось прикінчити. Це доволі незвичайний стан справ у магічних колах.
Вищі рівні чаклунства — небезпечне місце. Кожен чарівник намагається змістити тих, хто над ним, одночасно наступаючи на пальці інших, які прагнуть на його рівень; сказати, що маги від природи схильні до здорової змагальності — практично те саме, що стверджувати, що піраньї від природи трішечки голодні.
Один із викладачів Ринсвінда якось сказав: «Назвати його розуміння магічної теорії „жахливим“ — означає не залишити придатного слова для його практичного володіння нею
«Занадто багато обідів, — подумав він, поглянувши на їхні стурбовані обличчя. — Забагато вечорів минуло в очікуванні слуг із чаєм. Занадто багато часу проведено в задушливих кімнатах за читанням старих книжок, написаних мертвими людьми. Надмір золотої парчі й сміховинних церемоній. Забагато жиру. Уся Академія достигла, залишилося лише добряче штовхнути..
— Будь-якого чи конкретного? — обережно запитав Ринсвінд. Таким чином можна потрапити в халепу.«Чарівника з глибокою пошаною до традицій, який не проти наразитися на небезпеку заради високої винагороди», — промовив інший голос, що, здавалося, лунав із круглої чорної шкіряної коробки, яка перебувала в незнайомця під пахвою.— Он як, — мовив Ринсвінд, — це дещо звужує коло ваших пошуків. А це передбачає ризиковану подорож у невідомі, і, мабуть, небезпечні землі?— Власне кажучи, передбачає.— Зустрічі з незвичайними істотами?— Можливі.— Майже стопроцентну смерть?— Безумовно.Ринсвінд кивнув і схопив капелюха.— Ну, бажаю вам успішних пошуків, — сказав він. — Я б вам і сам допоміг, але не стану.— Прошу?— Вибачте. Не знаю чому, але перспектива неминучої смерті в невідомих землях від кігтів екзотичних монстрів — не для мене. Я вже таке пробував, але якось не втягнувся. Кожному своє, кажу я, мене ж створили для нудьги.
— Ринсвінде, я знаю тебе всього годину, але щиро вражена, що ти прожив аж так довго! — Так, але ж прожив, хіба ні? У мене талант до виживання. Запитай будь-кого. Я навіть став від цього залежним.— Від чого саме?— Від життя. Я підсів на нього змалечку й не хочу кидати цієї звички.
Зникли й невеликі вікна, розташовані високо угорі, вкриті шляхетним нальотом старезного жиру. Вперше за всю історію до зали струмувало чисте світло.Чарівники витріщалися один на одного з роззявленими ротами, і те, що вони побачили, було не тим, що, як здавалося, вони бачили завжди. Невблаганні промені перетворили багату золоту вишивку на запорошену позолоту, виставили розкішну тканину як сильно заплямований і потертий оксамит, перетворили розкішні, гладенькі бороди на заплутані клубки в нікотинових плямах, викрили розкішні діаманти як доволі поганеньке анкське каміння. Яскраве світло мацало й досліджувало, відмітаючи вбік затишні тіні.
містом, яке хтось описав як «щось подібне на перевернутий мурашник без властивого йому шарму».
Ти хоч колись розумієш, що тобі кажуть? Тут Ринсвінд відчув себе впевненіше.— Ні, — відповів він. — Не завжди. Особливо останнім часом. Не часто
Відчувши раптовий пекучий біль, чарівник схопився за рану і якусь мить нажахано дивився на кров, перш ніж знепритомніти. Не можна сказати, що Ринсвінд не витримував вигляду крові, просто його засмучувало дивитися на власну.
Ринсвінд віддав би душу за кілька кухлів пива, холодну ванну й чистий одяг. Не факт, що це б йому допомогло, але щонайменше внесло би щось позитивне у його жахливе становище.
Тут мало що скажеш, — відізвався він. — Яка користь від свічки в полудень?
Багаж зазнав любовних страждань і робив те, що й будь-яка розсудлива особа в подібних умовах — пішов напитися.
Ринсвінд зітхнув. Він любив салат. Той був таким неймовірно нудним. Ринсвінд провів роки в пошуках нудьги, але так і не віднайшов її. Саме тоді, коли він думав, що вона — у його руках, його життя ставало майже смертельно цікавим.
Те, як вони дивилися на вартових, ніби вони — пусте місце… — пробурмотів Найджел, хитаючи головою. — Це було найгірше. — Так.Це єдине слово, вимовлене Ринсвіндом, впало з тяжкістю, немов стовбур дерева, на шляху думок Найджела. Хлопець здригнувся, але принаймні замовк. Ринсвінд навіть почав шкодувати його, що було доволі незвичним — зазвичай він не ділився цим почуттям, відчуваючи, що воно йому потрібніше.
Це збило Ринсвінда з пантелику. Не вперше в житті він відчував, що у світі існують цілі області людського досвіду, які пройшли повз нього — якщо тільки області можуть пройти повз людину. Можливо, він пройшов повз них. Він стенув плечима.
Талант визначає лише те, що ти практикуєш, — заявив він. — Він не визначає те, ким ти є. Глибоко всередині, маю на увазі. Якщо ти знаєш, ким ти є, ти здатен на все.
Усі вважали цю історію правдивою, хоча вона була настільки ж імовірною, як свинцеве рятівне коло.
— Нам потрібен план, — сказав Найджел. — Можна ще раз спробувати втекти, — запропонував Ринсвінд.— Це нічого не вирішить!— Вирішить більшість речей, — відказав Ринсвінд.— Як далеко нам доведеться зайти, щоб опинитися в безпеці? — поцікавилася Коніна.Ринсвінд ризикнув зазирнути за стіну.— Цікаве філософське питання, — зауважив він. — Я вже довго в дорозі, а безпеки так і не знайшов.
І, звісно, пояснити це все супутникам — неможливо. Схоже, вони не зрозуміли все, як слід; а якщо конкретніше, то, здається, не усвідомили суть фатуму. Вони страждали від жахливої омани, що ще щось можна було змінити. Були готовими зробити світ таким, як їм хотілося, або вмерти при спробі. Недолік смерті при спробі полягає в тому, що в момент спроби ти вмираєш.
Усі вони бажають нам добра. Ймовірно, всі чарівники гадають, що під їхнім керівництвом Диск став би кращим місцем. Повірте мені, немає нічого гіршого, аніж хтось, хто збирається зробити світу послугу
Але якщо його запитати, з ким він говорив і що він бачив, шинкар би розгубився. А це тому, що людському мозку чудово вдається відгороджуватися від речей, які йому б не хотілося знати. Саме зараз цієї загорожі вистачило б, щоб захистити банківський сейф.
У Хапонії до міфології ставляться дуже серйозно. Це тільки в реальне життя вони не вірять.
О, так. Вкрай важливо пам’ятати, ким ти є насправді. Це дійсно важливо. Розумієш, не можна довіряти тому, що про тебе кажуть інші люди чи істоти. Вони завжди в чомусь та й помиляються.
Я би все віддав, щоби не бути тут, — пробурмотів він.
Соболячка — невеликий чорно-білий родич лемінга, що мешкає в холодних Серединних землях. Його хутро вкрай рідкісне й високо цінується, особливо самою тваринкою. Крихітний негідник готовий на все, щоб його не позбутися.
У дійсно магічному Всесвіті у всього є своя протилежність. Наприклад, антисвітло. Це не те саме, що темрява, бо темрява — це просто відсутність світла. Антисвітло — це те, що ви побачите по той бік темряви. За тим самим принципом, стан отверезіння — не те саме, що тверезість. Порівняно з ним бути тверезим — наче купатися у ваті. Отверезіння ж змиває всі ілюзії, увесь комфортний рожевий туман, в якому люди зазвичай проводять своє життя, і вперше дає їм побачити й усвідомити дійсність такою, як вона є. Трохи покричавши, люди роблять усе, щоб більше ніколи в житті не відчувати отверезіння.
Annus mirabilis (лат.) — дивовижний рік, a anus mirabilis — зовсім не рік.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуThe post «Чаротворці» – Террі Пратчетт first appeared on gallery21.
«Химерне сяйво» — це другий роман із серії «Дискосвіт» підциклу «Ринсвінд», у якому продовжуються пригоди чарівника-невдахи Ринсвінда та першого на Диску туриста Двоцвіта, що розпочалися в «Кольорі магії». Зловісна червона зоря загрожує Дискосвіту знищенням. Друзі й не підозрюють, що саме Ринсвіндові, якому геть не вдаються чари, доведеться рятувати Диск від катастрофи. Дорогою їм трапляються дерева, що говорять, хатинка з пряника, друїди-«програмісти», варвари-коноводи, тролі, потвори з інших вимірів, чарівна мандрівна крамничка, а головне, доля дарує їм зустріч із легендарним героєм Дискосвіту!
Террі Пратчетт вчергове ламає стереотипи про те, що героями можуть бути винятково красені у звабливому шкіряному одязі. І показує, що чари можуть цілковито зіпсувати чиєсь життя, а можуть — і подарувати нове.
Підписка
щось я не готовий вигадувати унікальні враження до кожної з 41 книг, тож просто скажу, що вся серія про Дискосвіт це унікально чудові книги, від яких неможливо відірватися, тож люблю, ціную і надихаюся.
Книга на сайті видавництва: «Химерне сяйво» – Террі Пратчетт
AuthorТеррі ПратчеттRate★ ★ ★ ★ ★ ISBN978-617-679-489-9LangUAPublisherВидавництво Старого ЛеваСонце вставало повільно, наче сумніваючись, чи вартує це таких зусиль.
Гігантський, як світи. Прадавній, як Час. Терплячий, мов цеглина.
Стіни були вкриті окультними символами, а більшу частину підлоги займала Восьмикратна Печать Стазису, що, як вважалося у магічних колах, повинна була мати таку ж гальмівну силу, як і влучно кинута цеглина.
кардинальне місце у його життєвій філософії займало тверде переконання, що з ним за замовчуванням не може трапитися нічого поганого, оскільки воно його не стосується; він також вважав, що будь-хто зрозуміє все, що б він не сказав, якщо говорити голосно і повільно, а також, що людям загалом можна довіряти і що позитивно налаштовані люди можуть вирішити між собою будь-які питання, якщо підійдуть до справи розсудливо.
— СКУНДСЬКИЙ ЛІС, ЯК РУХАТИСЬ ДО УЗБІЧЧЯ ВІД ВІВЦЕСКЕЛЬНИХ ГІР. — А що він там робить? — РОЗПУСКАЄ НЮНІ.
Дивно, як старе відоме місце починає здаватись тобі значно привабливішим, коли ти все більше від нього віддаляєшся.
— Що нам тепер робити? — розгубився Двоцвіт. — Може, запанікувати? — припустив Ринсвінд з надією в голосі. Він завжди вважав, що паніка була найкращим способом виживання; колись, за прадавніх часів, говорила його теорія, люди, зіткнувшись з голодними шаблезубими тиграми, швидко розділялись на два табори: тих, хто панікував, і тих, хто стояв, вигукуючи: «Який чудовий звір!» і «Киць-киць-киць».
«Хто рано встає і рано лягає, здоровим живе і здоровим вмирає».
В кінцевому підсумку — так. Звісно, до того відбуватимуться дискотруси, цунамі, гравітаційні порушення і, скоріш за все, атмосферний пласт знесе. — Ага. Одним словом, брак належної організації.
Спитай щось легше. Щоб посіви добре сходили чи щоб місяць зійшов, чи щось у тому ж дусі. А може, їм просто до вподоби вбивати людей. Ось тобі й уся релігія.
(Ринсвінд, зокрема, стільки разів бачив, як його життя пробігало у нього перед очима, що міг куняти під час нецікавих епізодів)
Він що — шхиблений? — Щось таке. Проте цей схиблений має купу грошей. — Ба, в такому разі він не може бути геть дурним. Я таких бачив; якщо чоловік має купу грошей, він — прошто екшчентричний.
Ні, — сказав крамар, — не зовсім. Я звик думати, що дім — це там, де ти вішаєш свого капелюха.
Звідки їх тут стільки взялося? — здивувався Двоцвіт, коли вони втікали від чергової юрби. — В кожній психічно здоровій людині живе божевільний, що намагається вирватися назовні, — прорік крамар. — Я завжди так вважав. Ніхто не божеволіє швидше, аніж цілковито психічно здорова людина.
і ось що тобі скажу: якщо весь час розгулювати з роззявленим від подиву ротом, хтось таки плюне в нього.
Ну звісно. Коли в тебе є багато чого пригадати, важливо також, щоб тобі було потім куди піти, де б ти міг усе це пригадувати. Тож треба зупинитися. Ти насправді ще ніде не побував, доки не повернувся додому.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуThe post «Химерне сяйво» – Террі Пратчетт first appeared on gallery21.
«Озброєні» — другий роман циклу «Варта» серії «Дискосвіт» Террі Пратчетта.
Нічна сторожа знову переживає не найкращі часи. Капітан Ваймз планує одружитися і повернутися до цивільного життя, тож Сторожі потрібен новий очільник, якому доведеться працювати з дуже різношерстою компанією новобранців. Тим часом нащадок збіднілого аристократичного роду Едвард де Гибль ностальгує за королівською владою в Анк-Морпорку і будує плани повернення законного короля. У місті з’являються жертви таємничих убивств, скоєних невідомою зброєю. Ваймз втратив колишній запал до роботи, тому до справи береться енергійний капрал Морква з загоном новобранців.
Підписка
щось я не готовий вигадувати унікальні враження до кожної з 41 книг, тож просто скажу, що вся серія про Дискосвіт це унікально чудові книги, від яких неможливо відірватися, тож люблю, ціную і надихаюся.
Книга на сайті видавництва: «Озброєні» – Террі Пратчетт
AuthorТеррі ПратчеттRate★ ★ ★ ★ ★ ISBN978-617-679-747-0LangUAPublisherВидавництво Старого ЛеваПізніше казали, що на цьому життєвому етапі він потрапив під чийсь згубний вплив. Але секрет історії Едварда де Гибля полягав у тому, що на нього взагалі не було жодного впливу, якщо не враховувати всіх тих мертвих королів і королев. Він просто потрапив під вплив самого себе.
У цьому люди частенько помиляються. Справа в тому, що окрема особистість за своєю природою не є повноцінним членом людської раси, хіба що біологічно. Їй потрібно стати частиною броунівського руху суспільства, механізму, за допомогою якого люди постійно нагадують одне одному, що вони… ну… частина людства. Едвардова спіраль також закручувалася всередину, як це трапляється у подібних випадках.
Ти колись і сама зрозумієш, як тут все працює, — перебив її Морква. Голова Тут-і-Зараза дзвінко вдарилася до бордюра. — Дивно, — продовжив він, — але саме так все це працює. Ти просто не повіриш, але справді працює. Так бути не повинно. Але так є
Коли він був ще маленьким хлопчиком, Сем Ваймз думав, що багатії їли зі золотих тарілок і жили в мармурових будинках. Але потім він дізнався щось нове: найбагатші багатії могли дозволити собі бути бідними. Сибіл Ремкін жила саме в такій бідності — доступній лише найбагатшим. Жінки, які були просто заможними, накопичували і купували сукні з шовку, прикрашеного мереживом і перлами, але леді Ремкін була настільки багатою, що могла дозволити собі ходити в гумових чоботях і твідовій спідниці. Вона була настільки багатою, що могла дозволити собі жити на печиві й бутербродах зі сиром. Вона була настільки багатою, що жила в трьох кімнатах в особняку на тридцять чотири кімнати; решта були повні дуже дорогих і дуже старих меблів, покритих шарами пилу.Причиною того, що багаті були настільки багатими, Ваймз вважав уміння витрачати менше грошей.Візьміть, наприклад, чоботи. Він заробляв тридцять вісім доларів на місяць плюс надбавки. Справді якісна пара шкіряних чобіт коштувала п’ятдесят доларів. Але доступна пара чобіт, які можна було проносити сезон або два, а потім, коли картон зіпсується, вони почнуть текти так, що ноги вже ніколи не будуть сухими, коштували близько десяти доларів. Саме такі чоботи завжди купував Ваймз і носив доти, доки підошви не стиралися настільки, що найтуманнішої ночі він міг би сказати, де саме перебуває, просто ступивши на бруківку.Але справа в тому, що хороші чоботи можна було носити роками. Той, хто мав п’ятдесят доларів, мав пару чобіт, які тримали ноги сухими всі десять років, а бідняки могли дозволити собі лише дешеві чоботи і завжди мокрі ноги, при цьому витративши на це в загальному результаті цілих сто доларів.Це була «Чоботова теорія соціально-економічної несправедливості» капітана Семюела Ваймза.Справа в тому, що Сибіл Ремкін фактично не мала потреби щось купувати. Її маєток був повний великих, міцних меблів, куплених ще її предками. Ці меблі ніколи не ламалися. У неї були цілі ящики прикрас, надбаних предками. А винний льох у неї був таким, що в ньому міг напитися цілий загін спелеологів. Звичайно, якщо вони не бояться загубитися.Леді Сибіл Ремкін жила досить комфортно, щодня витрачаючи, за оцінками Ваймза, приблизно вдвічі менше, ніж він. Але на драконів вона витрачала набагато більше.
Ваймз хотів сказати, що йому подобається тинятися темними мокрими вулицями, але це не допомогло б. Тим паче, насправді це йому не дуже й подобалося. Просто він це завжди робив. Він сприймав свій значок так само, як власний ніс. Він його не любив і не ненавидів. Це просто був його значок.
Колон думав, що Морква простак. Морква часто видається простаком. Та він і був простаком. У цьому люди помиляються. Вони думають, що простак — це те саме, що дурень.Морква не був дурнем. Він був прямим, чесним, добродушним і шляхетним у всіх своїх вчинках.
Решту зустрічі Ваймз провів в автономному режимі. Він не міг про це думати. Коли він все ж робив над собою зусилля, думки від нього втікали. І, як це відбувалося у випадках, коли світ на нього налягав, думки тікали далі і далі.
На мить він зніяковів. — Гордість гордістю, але ковбаса ковбасою, — сказав він.
Ґноми мали своїх богів. За своєю природою ґноми не були релігійними, але у світі, де опора шахти могла зненацька тріснути, а скупчення газу — раптом вибухнути, боги ставали своєрідним еквівалентом захисної каски. Крім того, коли вдариш по пальцю восьмифутовим молотом, одразу ж хочеться богохулити. Серед атеїстів лише одиниці здатні стрибати вгору і вниз, затиснувши руку під пахвою, і кричати: «О, випадкові коливання просторово-часового континууму!» або «Ах, яка невдала та примітивна концепція!»
— «Якщо взагалі потрібно приходити!» — сказав Дуболом, знову ховаючи сокиру десь углибині свого вбрання. — Видист! — Я не думаю, що він мав на увазі саме це, — сказала Анґва.— Хо, у тебе ж усе гаразд, — вишкірився Дуболом.— Чому це?— Тому що ти людина, — сказав Щебінь.Анґва була достатньо розумною, щоб спочатку обдумати відповідь.— Жінка, — відповіла вона.— Хіба це не те ж саме?— Тільки в широкому розумінні.
Якщо у вас достатньо грошей, ви навряд чи взагалі можете скоїти злочин. У вас можуть бути лише малесенькі милі грішки.
Ваймз на мить поглянув на виноград. Він хотів сказати: «Звичайно, вони б’ються. Вони тролі. Звичайно, вони б’ють одне одного кийками — трольська мова — це здебільшого мова тіла, і — так! — вони люблять покричати. Насправді, єдиний, хто коли-небудь приносив кому-небудь справжні неприємності, — чортів Хризопраз, і то лише тому, що він, наче мавпа, копіює людську поведінку, а вчиться він швидко.
Звичайно. Уявіть, якщо він вступить у бій з ними, а зброя неякісна. — Хто такі ті вони?— Та хто завгодно, кого ґном зустріне на своєму шляху після смерті, — трохи ніяково пояснив Морква.— Ага, — Ваймз вагався. Це була та галузь знань, в якій він не почувався комфортно.— Це давня традиція, — сказав Морква.— Я думав, що ґноми не вірять у дияволів, демонів і подібні речі.— Це правда, але… ми не зовсім впевнені, чи вони про це знають.— О.
— Моркво? — Так, капітане?— Думаєш, існує таке поняття, як злочинний розум?Морква майже чутно намагався думати.— Що… Ви маєте на увазі таких, як… Нудль Від-Душі-Відриваю, сер?— Він не злочинець.— Сер, а ви куштували його пироги?— Про що я… так… але… він просто географічно дивергентний на фінансовій півсфері.— Сер?— Розумієш, він просто не погоджується з іншими людьми щодо положення речей. Таких, як гроші. Він думає, найкраще для них положення — бути в його кишені. Ні, я не про таких
Капітане, кажуть, краще запалити свічку, ніж проклинати темряву.
Собаки розумніші за вовків. Вовкам не потрібен розум. У них є інші засоби для виживання. Але собаки… розумом їх наділили люди, хотіли вони цього чи ні. Вони, звичайно, жорстокіші за вовків. Цим їх також наділили люди.
Чорти б його побрали! — вилаялася Анґва, коли від натовпу собак їх відділяло не менше пари провулків. — Він що, скажений? — Ні, скажений — це коли в тебе піна з рота йде, — сказав Гаспод. — А він безумний. Це коли піна йде з мозку
Вони називають тебе «сер», — сказала Анґва. — Помітив? — Так. Але це неправильно. Капітан Ваймз каже, що люди повинні мислити самостійно. Проблема в тому, що люди думають самостійно лише тоді, коли їм це наказано.
Ваймз вирушив туди раніше, тому що немає на світі нічого непотрібнішого, ніж наречений перед весіллям.
Але особисте — це не те саме, що важливе.
Пан Ваймз завжди казав, що людина повинна знати свої обмеження. Якби був король, то найкраще, що він міг би зробити, це виконувати гідну роботу.
— Капр… капітане Моркво? — Сер! — Морква дивився прямо на нього блискучим поглядом особи, що пишалася своїми службовими досягненнями, та з абсолютною рішучістю ухилятися від будь-яких прямих питань.
Насправді тролі зазвичай рахують так: один, два, три… багато, і, на думку людей, це означає, що вони не можуть оперувати більшими числами. Вони не розуміють, що багато також може бути числом. Ось наприклад: один, два, три, багато, багато-один, багато-два, багато-три, багато-багато, багато-багато-один, багато-багато-два, багато-багато-три, багато-багато-багато, багато-багато-багато-один, багато-багато-багато-два, багато-багато-багато-три, БАГАТЕННО. (це, до речі, топова ілюстрація до мема про систему числення в одному з крайніх листів – every base is base 10)
Ретрофренологи працюють таким чином. Френологія, як всім відомо, — це спосіб визначати чийсь характер, схильності та здібності, досліджуючи нерівності його голови. Тому — як вимагає сувора логіка Анк-Морпорка — повинна бути можливість формувати чийсь характер, завдаючи пацієнту ретельно відміряні удари у потрібних місцях. Можна зайти до спеціаліста і замовити артистичний темперамент зі схильністю до самокопання та дещицею істеричності. Насправді ви отримаєте лише удари по голові цілим арсеналом різноманітних молоточків, однак така діяльність створює зайнятість і сприяє обігу капіталу, а це головне.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуThe post «Озброєні» – Террі Пратчетт first appeared on gallery21.
«Ерік» — це дев’ята книжка у серії «Дискосвіт» Террі Пратчетта та четверта у циклі «Ринсвінд».
Юний демонолог-початківець Ерік викликає демона, аби той виконав три його бажання, а це всього-на-всього світове панування, найвродливіша жінка та вічне життя — класичний набір. Укласти угоду з темними силами ніколи не було доброю ідеєю, це вам будь-який фауст скаже. Утім, Ерікові не вдається викликати справжнього демона — замість нього в магічному колі матеріалізується чарівник-невдаха Ринсвінд. Попри це Ерікові бажання несподівано таки починають здійснюватися, але у свій, химерний спосіб. Тож на хлопця чекають незліченні багатства, покірні піддані, хтиві амазонки (насправді ні), звитяжні битви (гаразд, зі звитяжними ми теж погарячкували) та неймовірні мандри у просторі й часі.
Підписка
щось я не готовий вигадувати унікальні враження до кожної з 41 книг, тож просто скажу, що вся серія про Дискосвіт це унікально чудові книги, від яких неможливо відірватися, тож люблю, ціную і надихаюся.
Книга на сайті видавництва: «Ерік» – Террі Пратчетт
AuthorТеррі ПратчеттRate★ ★ ★ ★ ★ ISBN978-617-679-773-9LangUAPublisherВидавництво Старого ЛеваБджоли Смерті величезні та чорні, вони гудуть похмуро й зловісно та зберігають свій мед у стільниках, білих, наче вівтарні свічки. Мед у них чорний, як ніч, густий, наче гріх, і солодкий, як патока.
Вони ніколи не давали йому того, чого насправді потребує чутливе молоде це саме. — Що, ти маєш на увазі любов та настанови?— Я взагалі думала про добрячого, цього самого, ременя, — зізналася папуга.
Важливим був лише біг. Я біжу, тому існую; якщо точніше, я біжу, тому, якщо мені пощастить, усе ще існуватиму.
Однак nil desperandum. Там, де життя, є й надія.
Коли Ринсвінд прибув, вони саме обговорювали стратегію. Схоже, усі зійшлися на тому, що якщо послати дійсно велику кількість чоловіків для штурму гори, то достатньо людей зможе пережити каменепад і захопити цитадель. Це, по суті, і є основою всього військового мислення.
Це ніколи не спрацьовує, — сказав Ринсвінд.— Але спробувати варто. Хіба ні?— Звичайно.
Дехто вважає, що пекло — це інші люди.
Довга війна закінчилася, і вони могли приступити до слушного завдання всіх цивілізованих націй — підготовки до наступної війни.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуThe post «Ерік» – Террі Пратчетт first appeared on gallery21.
«Душевна музика» — третій роман циклу «Смерть» серії «Дискосвіт» Террі Пратчетта.
Коли тобі шістнадцять, тебе звуть Сюзен і найбільше твоє досягнення — це вміння бути непомітною — звістка про те, що насправді ти внучка… Смерті, буде наче грім серед ясного неба. А тепер ще й твій дід вирушив кудись на пошуки внутрішнього спокою, і за його справу потрібно взятися тобі. Кінь і коса додаються в комплекті до завдання.
Тим часом в Анк-Морпорку з’являється дивовижна і не чувана раніше музика — Музика, Що Качає. Вона полонить практично усіх живих істот, не підвладна чарам, змушує рухатися у своєму ритмі й наспівувати, купувати гітари, одягатися в шкіру з заклепками та засновувати гурти — і хтозна, може, й становить небезпеку…
Підписка
щось я не готовий вигадувати унікальні враження до кожної з 41 книг, тож просто скажу, що вся серія про Дискосвіт це унікально чудові книги, від яких неможливо відірватися, тож люблю, ціную і надихаюся.
Книга на сайті видавництва: «Душевна музика» – Террі Пратчетт
AuthorТеррі ПратчеттRate★ ★ ★ ★ ISBN978-617-679-726-5LangUAPublisherВидавництво Старого Лева— Ми ще навіть не зіграллися, — завважив Імп.— На ходу зіграємось, — сказав Толоз. — Вітаю у світі фахового музикантства.
Ти геть життя не знаєш? Мені здавалося, усі знають когось, хто знає бодай щось про щось.
Ні, не пішла, — відрізав крук. — Жодне створіння з клепкою в голові на твоєму місці не розвернулося би й не пішло. Ти нічого не дізнаєшся, якщо зараз підеш геть. Просто дістанеш освіту.
але тільки через те, що не мав почуття гумору і, як усі люди без почуття гумору, тішився наявністю почуття гумору, якого насправді в нього не було.
У всьому навколо щось було не так. Звісно, все було не так із речами, які її тут оточували, але це була одна велика неоковирність, закладена в суть цих речей. Сюзен могла не звертати на неї уваги. Але була ще й неоковирність на суто людському рівні. Усе було трохи не таким — ніби той, хто створив ці речі, не до кінця розумів їхнє призначення.
На завеликому столі була промокальна дошка, але вона була невіддільною частиною стільниці, ніби вплавлена в поверхню. Шухляди були просто виступами на тумбах і не висувалися. Той, хто створив цей письмовий стіл, бачив столи, але їхньої стільності достоту не розумів
«Найголовніше — зберігати спокій, — казала вона собі. — В усього на світі є логічне пояснення, навіть якщо іноді доводиться його вигадувати».
— Але це не я. Воно само! Я не винна! Це несправедливо! — Справді? Ох, що ж ти про це раніше не сказала, — кисло кпив Альберт. — Це ж так усіх обходить! Я би на твоєму місці зараз вийшов надвір і розповів усесвітові, що це несправедливо. Певен, він відповість «ой, справді, даруй, як незручно», і все буде, як було.
Так чи інак, суть полягала в тому, що люди гинули, виявляючи героїзм у найдурніші способи.
— Треба впевненіше триматися, — підказав крук, який сидів поряд на кам’яній брилі. — Це в жінок спільна вада, коли ви беретеся до серйозного фаху, — невпевнено тримаєтеся.
Вони сподівалися, що коли ізолювати її від кошлатості світу, вона буде в безпеці. За обставин, що склалися, в їхньому рішенні було стільки ж логіки, як в ідеї, що коли не вчити людину самооборони, на неї ніколи не нападуть.
Я заприсягнувся стати найславетнішим музикантом на світі. — Це небезпечно, — такі обіцянки давати, — завважив Бескид.— У-ук.— Хіба не цього кожен митець хоче? — спитав Паді.— За моїм досвідом, — відповів Толоз, — кожний митець хоче — дійсно, насправді хоче, — щоби йому платили.— І слави, — додав Паді.— Про славу я нічого не знаю, — сказав Толоз. — Складно бути одночасно славетним і живим. Я просто хочу щодня грати й чути, як хтось каже: «Дякую, це було чудово, ось тобі гроші, приходь завтра, добре?»— І це все?— Це вже багато. Я хочу, щоби люди казали: «Нам потрібен сурмач, знайдіть нам Толоза Толозсона!»— Це якось нецікаво, — відповів Паді.— Люблю, коли нецікаво. Життя видається довшим.
Але ви не забувайте, що у всесвіту є свій ритм. День і ніч, світло й темрява, життя й смерть…— Бульйон і сухарики, — сказав Ридикуль.— Не всяка метафора витримує критику.
— Ага, але чим це скінчиться? — Не важить, чим усе скінчиться. Важить, як ітимеш до кінця, — сказав Паді.
— Я там бував уже, із цирком, — сказав Асфальт. — Містечко на одного коня.
— Ага, ну але камінь, що котиться, мохом не обростає, — сказав Довбень.
Без життя все було охайненьким, чистеньким — і нестерпно, невимовно нудним.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуThe post «Душевна музика» – Террі Пратчетт first appeared on gallery21.
«Повен неба капелюх» — роман із серії «Дискосвіт» Террі Пратчетта, продовження пригод маленької відьмочки Тіфані Болячки.
Тіфані — одинадцять, і вона стає ученицею досвідченої відьми панни Рівень. Дівчинка мріє літати на мітлі, чарувати паличкою, вивчати заклинання, однак їй доводиться багато поратися у господарстві, а ще — ходити селами і без усіляких чарів допомагати людям.
Тіфані призвичаюється виходити зі свого тіла, щоб подивитися на себе, коли під рукою немає дзеркала. Та це виявляється небезпечною вправою, адже ніколи не знаєш, хто і з якою метою може цим скористатися. Тіфані дізнається, як це — не бути собою, і вкотре переконується, що ознакою справжньої відьми є зовсім не модний капелюх.
Підписка
щось я не готовий вигадувати унікальні враження до кожної з 41 книг, тож просто скажу, що вся серія про Дискосвіт це унікально чудові книги, від яких неможливо відірватися, тож люблю, ціную і надихаюся.
Книга на сайті видавництва: «Повен неба капелюх» – Террі Пратчетт
AuthorТеррі ПратчеттRate★ ★ ★ ★ ★ ISBN978-617-679-908-5LangUAPublisherВидавництво Старого ЛеваЇм подобається наш світ із його осяйним сонцем і горами, блакитним небом і усім, що надається до бійки. Такий прекрасний світ абикому не доступний, кажуть вони. То якийсь рай, а чи Валгала, куди потрапляють браві вояки по смерті. Тож вони певні, що колись жили, а тоді — померли і їх впустили сюди за добру поведінку.
Підсподом світ малолюдців трохи скидається на вулик, щоправда, з акцентом не так на мед, як на жала.
Але Тіфані сказала, що так годиться, бо всі так роблять. Не все того світу, що у вікні. З людьми запізнаєшся. І буде видно, що з того буде.
То було дуже зручно, бо люд у Крейдокраї відьмам не довіряв. Усі думали, що ті збираються місячної ночі, щоб роздягтися догола і стати в танок. (Тіфані провела опитування, і їй аж полегшало, коли вона дізналася, що це необов’язково. Можна, якщо хочеться, але тільки спершу слід переконатися, що довкола нема кропиви, будяків та їжаків.)
Міс Тік трохи дивувала і трохи лякала її батьків, та їх з дитинства вчили, що той чи та, хто знає більше за них і вживає довгі слова, є, вочевидь, особою серйозною, тож вони погодилися.
Слід визнати — і то рішуче, що Роланд змінився і вже тепер не такий дурко, як був раніше. Та, як вже на те пішло, дурості в нього було з вершком, роботи ще непочатий край.
«П» в тебе якесь кривувате, «Б» — переплутав, а «О» — взагалі пропустив, — перебила його Дженні, бо святий обов’язок жінки не дати своєму чоловікові луснути від пихи.
Дженні зітхнула. Вона виросла із семистами братами і знала їхній хід думок, який, хоч і напрочуд швидкий, переважно був спрямований у не той бік, що треба. А якщо їм не вдавалося пристосувати свої погляди до світу, то вони намагалися пристосувати світ до своїх поглядів. Мама зазвичай казала їй, що краще їм не перечити.
Він бо не довго одружений, а шлюбний чоловік має набагато більше усіляких премудростей в голові і одна з них — умить розпізнати, що гряде небачена халепа.
Ви дуже схвильована, — сказала Тіфані. — Якщо ви скажете мені чому, то ми розділимо ваші переживання на двох, і вже буде кожній по половині гризот.
Наука міс Тік колихалися в хвилях її думок: Дивись в обличчя своїм страхам. Май грошей стільки, скільки потрібно, не більше. І шворку май. Навіть якщо це не твоя провина, це все одно твоя відповідальність. Відьми з усім дають собі раду. Ніколи не стій між двома дзеркалами. Ніколи не смійся по-відьомськи. Роби те, що треба. Ніколи не обманюй, але не завжди слід бути чесною. Ніколи не загадуй бажань. Особливо коли падає зірка, бо це астрономічне безглуздя. Розплющ очі, а тоді розплющ по-справжньому.
«Ще б пак!» — знову подумала Тіфані, бо їй цей вигук подобався.
То я піду роздивлюся он те дерево, добре? — відповіла вона з надією, що міс Тік відчитає сарказм. — Я б на твоєму місці пішла розглядати кущі, люба, — панна Рівень гукнула їй услід. — Бо на мітлі убиральні нема!
У садку було багато декоративних фігурок. То були убогі дешеві статуетки: зайці у божевільному вишкірі, глиняний олень з великими очима, гноми у гостроверхих червоних капелюхах, і вираз у них був такий, що одразу зрозуміло — вони на важких антидепресантах.
Звісно, — зауважила вона, — якщо ти обережна, цілеспрямована і тверезомисляча, то бджоли тебе не вжалять. На жаль, не всім бджолам відома ця теорія.
Поглянь-но на цю. Це звиклий горіх. Потрібно роздивитися його під зеленою лупою при світлі від свічки із червоним бавовняним ґнотом… Тіфані прижмурилась. Літери були крихітні, і їх було годі прочитати. — Може містити горіхи? — врешті розібрала вона. — Але ж це шкаралупа! Звісно, що всередині горіх! Правда? — Не обов’язково, — сказала панна Рівень. — Там могла би бути, наприклад, крихітна золота мініатюра з коштовними каменями, що зображає дивовижний храм у далекому краю. Ну, а чому ж не могла б, — додала вона, упіймавши міну Тіфані. — Це ж не протизаконно. Світ повен сюрпризів!
Я не вмер! Мені що, не можна на мить зануритися в екзистенційну печаль, чи шо? Анайто, чи ж то вже не може чулувік прислухатися до колючого вітру долі спокійно, без братчиків, які лізут перевіряти, чи він вмер, чи ше жиє?
То був божевільний, відчайдушний план, ще й небезпечний та ризикований, щоб його втілити, слід бути сильними і відважними. Тож всі пристали без вагань.
Ти робиш те, що можеш. Люди дають тобі те, що можуть
Як можна не допомагати людям, бо вони дурні, забудькуваті чи прикрі? Тут всі живуть бідно. Якщо ти їм не допоможеш, то хто тоді? — Бабуня Болячка… моя бабуся завжди казала, що хтось має вступитися за тих, хто не має голосу, — згадала Тіфані.
Він все казав, що буде про мене дбав на старість, але я йому казав, що я сам про все подбав — про штири дошки, два метри землі і гріш для перевізника!
Пан Ткачовець дуже короткозорий, але минуле йому бачиться добре. Тіфані не знала, що сказати, і спромоглась лиш на: — Так не має бути! — Має чи не має, а є, як є. І ми робимо те, що робимо.
І це Тіфані гнітило. Все це якесь трохи… солодкаво-нудке. Це, вочевидь, краще, ніж гостро-колюче, але трохи… дива не завадило б
А я знаю, що не так. Подумала Тіфані. Ти, Аннаграммо, наче той собака, що лякає овець. Ти не даєш їм часу, щоб подумати і прислухатися, і не кажеш, що вони роблять щось правильно. Ти все тільки гавкаєш без упину.
«Чоловіче мій, голова — не тільки для того, щоб нею буцатись»
Ой, всьо, в небі навчимосі, — не витримав довгих пояснень Вулі. — Шо там може бути такого складного в тій авіації. Навіть качки то вміют, а в них зовсім нема мозґів.
Пані Щипавка розповідає ученицям про космічний баланс, зірки, кола, кольори і чарівні палички… а це забавки, просто забавки! Пані Дощевіск фиркнула. — Дозволю собі зауважити, що це всього лиш декорації: мила розрада у важкій праці, от і все. Це показуха, тільки й того, а початок та кінець, початок та кінець — це допомога людям у тяжку хвилину. Навіть тим людям, які тобі не милі. Зірки — то просто, а от люди — то складно.
Навчитися не робити чогось так само важливо, як навчитися робити щось. А то й важче.
Авжеж. Панна Рівень вірить, що людям треба казати правду! — От і чудово. Вона дуже добра й чесна жінка, — сказала пані Дощевіск. — А я кажу, що людям слід розповідати ті історії, в які вони здатні повірити. Звісно, якщо би ти перевернула світ догори дриґом — і ще б декілька разів гепнула того товстого безмозкого пана Рудька головою об мур, то він би охоче повірив, що всі хвороби — від тих малих волоханів, що сидять у воді. Тим часом його діти хворітимуть й далі. А от історія про ґоблінів навела лад вже сьогодні! Історії змінюють світ.
Ну, не плач, дівчино! Сонце сяє, птахи співают, минуле ж не перепишеш! — радісно вигукнув пан Ткачовець.
Світ несправедливий, дитинко. Тішся, що маєш друзів.
Як Бабуня Болячка, — сказала Тіфані. — Тільки мені вона була бабусею, але у Крейдокраї усі кликали її Бабуня Болячка. Пані Болячка не звучить. Потрібне якесь велике, тепле і округле звертання. Бабуня Болячка кожному була рідна. — Це як рідна бабуся для всіх, — додала Тіфані.
Всі сумніви розвіялися, коли здійнявся галас — захоплений вереск та обурений репет: «А-а-а-а-а-а-а-а, хоцу назад мою кульку!». Зазвичай ці звуки символізують гірку науку, яку засвоюють діти, що не варто відпускати з рук те, що твоє, — і це стосується не лише кульок. У цьому і є призначення кульок у цьому світі.
Більшість старших відьом сиділи за триногими столами на терені, огородженому мотузками. Вони чаювали. Мололи язиками і кивали гострими вершками капелюхів. Усі жінки вміють говорити і слухати одночасно — нечуваний талант, притаманний, одначе, не лише відьмам.
«Якби це була якась казка, — гарячково міркувала вона, — то я б прислухалася до свого серця і йшла б за покликом моєї щасливої зорі і всяке таке, — і все б вийшло на добре, як за помахом чарівної палички. Але у важку хвилину жодних казок, сама ява довкола».
А хлопчик, що ловив зайців у маленькій долині коло Коня, казав, що відрога розверзлась, і кінь вистрибнув звідти, наче хвиля заввишки з небо, і грива його була наче піна морська, а масть — крейдяно-біла. Він казав, що кінь метнувся в небо, наче стіна туману, і помчав до гір, як той вихор. Його насварили за те, що плів небилиці, ясна річ, але він не пошкодував.
Ми — це історія! Усе, що було на шляху до нас теперішніх, досі є в нас.
Одне із найбільших див Всесвіту, научав він, у тому, що все обертається на все, щоправда, на це знадобиться не один мільйон років. Дітлахи з нього реготали, але Тіфані знала, що малі морські істоти обернулися на крейду, з якої складаються її пагорби. Кругообіг речей у природі навіть зірок не оминув.
Дехто з віком не мудріє, я так бачу! Йди-но сюди, негайно! — наказала вона. Двері позад неї почали зачинятись, але відьма спритно підставила ногу, щоб їх спинити. — Навіть собі не думай, шельмо диявольська! — А… як же правила? — вигукнула Тіфані, зриваючись на ноги. Куди й поділася втома… Навіть вкрай виснажене тіло хоче жити. — Правила? — перепитала Бабуня. — Ти щось підписувала? Ти присягалася? Ні? То які ще правила! Швидко, ну ж бо! І тебе це теж стосується, пане Пограбуйко!
А пані Чорночіпок каже, що подекуди місяць уповні, а подекуди — серпиком, але слід пам’ятати, що це той самий місяць.
Серед відьом поголос шириться швидше, ніж найлютіший грип. Відьми пліткують, як ті шпаки.
Але вона не карга, подумала Тіфані. Бабуня Дощевіск сувора і очікує, що й інші мають такими бути, бо слабакам не слід пхатися над прірву. З нею все скидається на випробування.
Це наче на межі сну та яви, коли вже майже прокинулася і можеш контролювати події, розумієте? — спитала Тіфані. — Якщо я обережна, то вдається керувати. Я ніби піднялась у повітря, сильно смикнувши себе за шнурівки черевиків. Я сама собі розповідала історію… Бабуня кивнула: — Історії всюди. І завжди. Схід сонця щоранку — це теж історія. У всьому своя історія. Зміни історію, і ти зміниш світ.
Запевняю, відьми за потреби вміють згуртуватися. Звісно, змусити їх до цього складніше, ніж зігнати котів докупи. Але, як піднатужитися, то можна.
Ну гаразд, ходімо. Я дам тобі урок — перший і останній. І його не треба записувати в блокнот з очицями. Вона повела дівчинку до криниці у задньому дворі і підняла із землі прутик. — Чарівна паличка, — пояснила вона. — Бачиш? Паличка порскнула зеленим полум’ям, аж Тіфані відсахнулася. — Ну ж бо, спробуй сама. Тіфані не вдавалося видобути із палички полум’я, хоч як би та нею не трясла. — А бачиш, — сказала Бабуня. — Це просто собі прутик. Може, я видобула з нього полум’я, а може, змусила тебе в це повірити. Яка різниця. Я це зробила, і тільки це важить, а не якась паличка. Налаштуй свої думки, і ти зможеш обернути прутик на чарівну паличку, небо — на капелюх, а калюжу на… як то називається? Такі горнята великі? — Ем… кубок? — підказала Тіфані. — Саме так. Магічний кубок. Речі — неважливі. Тільки люди мають значення
Чому люди йдуть геть із рідних країв? Аби повернутися. Щоб подивитися на них новим поглядом і побачити нові фарби. І ті, хто залишилися, бачать вас теж по-новому. Повернутися додому — не те ж саме, що нікуди не йти.
Вона не могла промовчати, адже вона і відьма, і вчителька, а це найгірше з можливих поєднань. Вони хочуть, щоб все було правильно. Якщо б вам захотілося помучити відьму, то не беріться за чари-мари, просто замкніть її в кімнаті, де криво висить картина. Побачите, як її буде викручувати від того видовища.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуThe post «Повен неба капелюх» – Террі Пратчетт first appeared on gallery21.
Блог про все, що мені видалося цікавим, книжки, фільми, нотатки на полях, меми і всяке різне
