Їж хліб, Енкіду, — так личить жити, Сікеру пий — так світу судилось!
люблю іноді згадувати про золотий диск вояджера, на якому іспанською записано “ола і салюдос а тодос”, на івриті просто “шалом”, японською “конічіва о генкі десу ка”, а українською “пересилаємо привіт із нашого світу, бажаємо щастя, здоров’я і многая літа”
Власне вітаю всіх з тим, що в Києві вже офіційно весна, пережили цю важку зиму
Вчора (ну точніше 16 березня, бо я не знаю коли я таки допишу цей лист) розсилці “Куда я жмав” трапилися перші роковини від першого листа, тож з цим нас всіх і вітаю, hooray. Люди зазвичай під таке якісь підсумки підводять, але я лінивий, тому просто от кілька мікрофактів, які гріють мені душу
А 21 березня мені буде день народження, клуб 27 вже відносно давненько перешагнув, тож вже тепер маленькими кроками рухаюся до віку Христа і не забуваю іноді повертатися до 27 нотаток про дорослішання, щоб звірити годинника
Та й таке, роблю роботу, ділю діла та займаюся якимись цікавими проєктами, які мені цікаві
Першими будуть крайні опубліковані на блогі пости, бо вони класнінькі, а на пошту вам ними спамити не хочеця
Вічність тому був цей всрато-пост Простіше треба бути про те, чому люди використовують АІ замість пошуку, хоча це й повільніше, більш ресурсо затратно і взагалі вбиває хомʼячків в амазонкі, а тепер от є ще одна красива ілюстрація до нього(мені пагано від пабаченого)
І ще одна причина ненавидіти русню – НКВДист, який знищив експонати Львівського музею
У вересні 2025 року Ірина Грицишин серед макулатури, яку їй принесли на утилізацію разом із російською літературою, випадково знайшла щоденник часів Другої світової війни та розповіла про знахідку в соцмережах. Її допис побачила команда дослідників ГО «Після тиші» і домовилась взяти щоденник на зберігання.
З’ясувалося, він належав оперативному співробітнику НКВС Олегу Кущу, який після виходу на пенсію завідував спецфондами бібліотеки Стефаника у Львові та безпосередньо причетний до знищення цінних фондів Львівського музею у 1952 році.
Дослідники знайшли в щоденнику записи часів служби Олега Куща в НКВС, в яких він розповідає про пиятику та позасудові страти німецьких військовополонених, в яких сам брав участь.
але це можна було б назвати ехом минулих часів і все таке, проте наступний пункт крає мені серце вже який день і не виходить з голови, бо так не має бути.
ми всі на це не заслужили.. а передусім діти, дітей шкода неможливо, не мають вони цього переживати
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
Оце ж днями помер актор Роберт Дюваль. Я не те, щоб прямо великий його фанат, але Старі леви (Secondhand Lions) з ним в одній з головних ролей входять в топ фільмів мого минулого року, тож варто згадати хорошу людину, хай спочиває в мирі
Так от… Глядачі помітили моторошну деталь у фіналі «Хрещеного батька II»: актори виходять із кімнати один за одним – і ця послідовність збігається з порядком їхньої смерті в реальному житті.. Ото тільки Аль Пачіно й лишився
і все ж, щоб завершити цей ЩÖсь чимось добрим буде цей і наступний пункт
Я ДУЖЕ хочу десь подивитися підбірку 3gp відосів які ми переслали одне одному в школі по ікпорту/блютузу. Я б глянув навіть якісь гіфки чи картинки з круто палаючими логотипами марок машин. Якщо хтось має таке, кидайте чи хоча б описуйте, я оголошую цей тред WAP ресурсом!
туть – threads (гіфочка нижче це малий, що відривається десь в Харківському клубі)
Подивилися український фільм “Всі відтінки спокуси”, про який кілька разів раніше згадував. В цілому дуже ок, але детальніше вже дивіця за посиланням)
а я все ще в своїй Пратчетт ера, він класний
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
виходить певною мірою передвіщали kindle)
NASA пише критично важливе програмне забезпечення для польотів на C.І правила абсолютно довершені. (не те шо ваш бездушний вайбкодік зі штучкой-інтєлєкт)
> No recursion. Ever. > Every loop must have a provable upper bound. > No dynamic memory allocation after initialization. > Max ~60 lines per function. > Minimum 2 assertions per function. > Every return value must be checked. > Zero compiler warnings allowed. > Daily static analysis. Zero warnings there too. > No function pointers. > Restricted pointer dereferencing.
Якщо ви вподобали щось з того, що тут знайдете, то будь ласка задонатьте кілька грибнів на підтримку України в боротьбі проти російських окупантів – на дронопад від ПЖ. Кожна ваша гривня справді допоможе наблизити нашу перемогу і захистити українців в цій війні.
Якщо ж у вас лишилися грибні і ви хочете закинути автору на каву з круасаном класового розриву, то хто я такий, щоб вас відмовляти, звичайно ж подякую за підтримку
Шануймося, любіть маму, тата і Україну! Допомагайте бабусям і дідусям переходити дорогу і носити важкі сумки. Мийте руки з милом і поводьте себе погано!
Все буде Україна
Попередні листи є в архіві (ну, їх небагато, але тако трохи є, якщо вам цікаво ше щось читнути)
The post Куда я жмав #26 first appeared on gallery21.
Їж хліб, Енкіду, — так личить жити, Сікеру пий — так світу судилось! люблю іноді згадувати про золотий диск вояджера, на якому іспанською записано “ола і салюдос а тодос”, на івриті просто “шалом”, японською “конічіва о генкі десу ка”, а українською “пересилаємо привіт із нашого світу, бажаємо щастя, здоров’я і […]
The post Куда я жмав #26 first appeared on gallery21.
Шабат шалом, любі друзі, дорога родино! Продовжую насолоджуватися творчістю Adam Mastroianni і щиро вважаю, що це один з кращих авторів сучасності; тож сьогодні в нас до столу The Five Tools of Hedonic Design
А от де раніші переклади (обидва любімі):
Біфор ві старт внесемо яку-не-яку ясність якимось розумним текстом з вікіпедії про що нам далі йтиметься мова. Гедоністична адаптація (або гедоністична бігова доріжка) — передбачувана тенденція людей триматися на відносно стабільному рівні щастя, а також швидко повертатися до цього рівня після серйозних позитивних чи негативних подій або потрясінь в житті.
Відповідно до цієї теорії, коли людина заробляє більше грошей, її очікування та бажання зростають в тандемі, що призводить до відсутності постійного збільшення щастя. Брикман та Кемпбелл запровадили цей термін у своєму есе «Гедоністичний релятивізм і планування доброго суспільства» (1971). Наприкінці 1990-х ця концепція була змінена британським психологом Майклом Ейсенком на нинішню «Гедоністичну теорію бігової доріжки», яка порівнює прагнення до щастя з людиною на біговій доріжці, яка повинна продовжувати працювати, щоб просто залишатися на тому ж місці.
Людина доволі швидко звикає до всіх обставин свого життя, особливо позитивних. Тому незалежно від того, якого рівня реального успіху вона досягла в житті, їй завжди хочеться більше. Саме тому багаті люди не набагато щасливіші за бідних, і навіть найбідніші люди можуть бути дуже щасливими. Позитивні зміни в житті можуть тимчасово підвищити рівень щастя, але більшість людей незмінно повертаються назад на свій нормальний рівень щастя
1. Щойно ви ну нормально так щасливі, стати ще щасливішим дуже важко.2. Кожен у глибині душі вірить, що він сраний Нео і, відповідно, він — виняток із правила вище.
Психологи вже п’ятдесят років знають, що люди схильні швидко звикати до хороших речей, і зрештою повертаються до того самого рівня щастя. Це називається гедонічна бігова доріжка: женешся за щастям — доріжка прискорюється рівно настільки, щоб ти залишався на місці. Гіпотеза з роками зазнала деяких уточнень — наприклад, вихід із бідності справді робить людей щасливішими — але основна ідея залишається незмінною.
Усі, навіть ті, хто знає про гедонічну бігову доріжку, звичайно ж поводяться так, ніби їх це не стосується. Ми всі — і я не виняток! — щодня докладаємо величезних зусиль, щоб здобути більше престижу, грошей, зручностей і комфорту, переконані, що стане краще, щойно це отримаємо. Інші просто тупцюють на місці, а ми мудро женемося за черговим підвищенням, публікацією чи похвалою — і коли нарешті отримаємо це, настане досконале, вічне блаженство.
Звісно, ми всі біжимо на своїх доріжках — і це нормально. Немає нічого поганого в тому, щоб трохи попітніти; проблема в тому, що ми думаємо, ніби кудись рухаємося. Справжнє щастя приходить від усвідомлення, що наблизитися до цієї світлої точки абсолютного щастя неможливо — і що насправді ніякої світлої точки абсолютного щастя насправді немає, є лише шлях. Все, що нам потрібно — це прийняти це!
…або ж можна хакнути доріжку.
Ми знаємо, що гедонічна бігова доріжка живиться адаптацією: спочатку хороші речі приносять радість, але поступово вона слабшає, поки не стає ну нейтральною, звичною. Щоб перемогти адаптацію, треба знайти розумні способи опиратися звиканню до неї й підтримувати свіжість приємних відчуттів.
Ось п’ять інструментів для цього.
Більшість приємних речей з часом стають менш приємними — будь то додатковий шматочок чізкейку, чіловий масаж чи улюблені друзі на гостині. Паузи оновлюють смак приємного досвіду, перериваючи його, щоб не було занадто приторно.
Commercials Make Us Like TV More
Хоча люди кажуть, що вони віддають перевагу перегляду телебачення без реклами, іноді їм більше подобаються програми з рекламними паузами.
Лейф Нельсон у співпраці з Томом Мейвісом зі Школи Стерна Нью-Йоркського університету та Джеффом Галаком зі Школи Теппера Карнегі-Меллона показав учасникам три види телешоу: епізоди «Таксі», документальні фільми про природу та боллівудські програми. Деякі дивилися шоу з рекламою, деякі без. Учасники, які дивилися телевізор з рекламою, повідомляли про більше задоволення від переглянутого — і були готові платити більше за колекції DVD-шоу того ж режисера — ніж ті, хто дивився без перерв на рекламу.
Люди не лише повідомляли про більше задоволення, коли шоу переривалися рекламою(ну, зрозуміло, що напевно не в сам момент реклами, а загалом про досвід), але й робили це незалежно від якості реклами. В одному з наших шести досліджень ми попросили учасників оцінити рекламу відносно шоу, і не було виявлено кореляції між поганою рекламою та нижчим задоволенням від програм. Людям більше подобалися шоу з рекламою, незалежно від того, чи були ці рекламні ролики хорошими чи поганими. А якщо вони дивилися шоу з рекламою, то були готові платити на 30% більше за DVD-збірку програм того самого режисера.
РЕКЛАМНА ПАУЗА – ЧАС ДОНАТИТИ
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
КІНЕЦЬ РЕКЛАМНОЇ ПАУЗИ
Крапки — крайній варіант пауз, бо вони завершують досвід повністю. Вчасно поставлена крапка здатна запобігти неминучому спаду насолоди наприкінці більшості речей — чи то останній теплий ковток колишньо холодного лимонаду, чи незграбні прощання в кінці чудової бесіди, чи зайвий день на пляжі, після якого ти нудьгуєш і обгорів.
Опиратися адаптації необов’язково означає переходити до отримання гірших вражень — достатньо просто різних. Змінні — невеликі зміни, що підтримують свіжість досвіду.
Всьому хорошому приходить кінець. Відлуння повертають досвід знову. Ваш похід у Карпати може тривати лише тиждень, але спогади можуть тривати все життя — якщо знайти способи їх «перепрожити».
Ми схильні оцінювати досвід за піками та кінцівками.
When More Pain Is Preferred to Less: Adding a Better End
Суб’єкти випробування зазнавали двох негативних переживань: у короткому випробуванні вони занурювали одну руку у воду з температурою 14 °C на 60 секунд; у довгому випробуванні вони занурювали іншу руку у воду з температурою 14 °C на 60 секунд, потім тримали руку у воді ще 30 секунд, проте температура води поступово підвищувалася до 15 °C — все ще неприємно, але для більшості учасників випробування було помітно легшим. Пізніше учасникам випробування було надано вибір, яке випробування повторити. Значна більшість вирішила повторити тривале випробування, очевидно, віддаючи перевагу довшому, але “помірнішому” болю, ніж коротшому. Результати доповнюють інші докази того, що тривалість відіграє невелику роль у ретроспективних оцінках негативних переживань; такі оцінки часто зосереджені на дискомфорті в найгірші та останні моменти епізодів.
Можна сприйняти це правило серйозно і намагатися зробити найкращі моменти ще кращими, найгірші — менш поганими, а фінали — стабільно хорошими.
Піки та спади добре поєднуються з відлуннями, адже ми зазвичай запам’ятовуємо найкращий і останній момент. Добротний пік — це те, про що ви розповідаєте через роки: не просто тиждень у у віддаленому будиночку в горах, а той один особливий ранок, коли ви прокинулися разом із коханою/ним, щоб подивитися схід сонця, стояли на піску, вдихали морський запах і дивилися на літню пару, що йшла тримаючись за руки, уявляючи себе на їхньому місці колись.
Хакінг краще відчути, ніж пояснити. Є щось дуже схоже на Музей хакінгу гедонічної адаптації: парк розваг Cedar Point у Сендаскі, штат Огайо.
Американські гірки Maverick — шедевр хакінгу гедонічної адаптації. Поїздка починається буквальним піком — горбом заввишки 32 метри з кутом нахилу 95 градусів. Траса набита змінними — поворотами, переворотами та елементом «twisted horseshoe roll». Потім — крапка: потяг майже зупиняється в тунелі. Потім ще один пік: раптовий розгін до 113 км/год за три секунди. Фінал — швидкісна серія поворотів і прольоту над каньйоном з водяними гарматами. Спад настає рівно після 150 секунд. Відлуння доступні одразу: фото вас із роззявленим ротом — всього за $20.
Саме тому я проїхав на Maverick шість разів поспіль у один чудовий неспішний день у Cedar Point 2019 року. Продовжував би й далі, але мій друг почав себе зле почувати, проте можливо, цей недуг і став тою точкою для ідеального фіналу.
Звісно, навіть найтонший гедонічний дизайн має свої межі. Він не перетворить сум на радість; щоб витягти людину з депресії, потрібно більше, ніж кілька хитрощів. Тому якщо вам дуже зле — зверніться до психотерапевта, а не купуйте дизайнерські шкарпетки різних кольорів.
На щастя, більшість людей щасливі — їм потрібен лише джентлі штурханець, а не підйомний кран. Але цей поштовх вловити важко, бо ми часто маємо хибні уявлення про те, як просунутися вперед на доріжці. Ніхто не хоче рекламних пауз і менших порцій морозива. Еволюція наділила нас бажаннями, бо вони допомагали вижити, а не тому що робили щасливими.
Виживати нині досить просто; залишатися щасливим — ні. Тому свої рекомендовані лікарями тридцять хвилин на добу я присвячу гедонічній біговій доріжці — заради форми. А решту часу ви знайдете мене на Maverick.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
The post Гедоністична адаптація: чому менше — це більше first appeared on gallery21.
Шабат шалом, любі друзі, дорога родино! Продовжую насолоджуватися творчістю Adam Mastroianni і щиро вважаю, що це один з кращих авторів сучасності; тож сьогодні в нас до столу The Five Tools of Hedonic Design А от де раніші переклади (обидва любімі): Гедоністична адаптація Біфор ві старт внесемо яку-не-яку ясність якимось розумним […]
The post Гедоністична адаптація: чому менше — це більше first appeared on gallery21.
[ і чому це не ота гречка, що сумно, але грайливо дивиця на тебе з глибини холодильника]
Давайте покопаємся в нетрях історії найдавніших їстівних продуктів харчування (і чому це не мед чи мамонт?)
Переклад красивого і пізнавального Oldest possible food: 20mya? (знаєте англ? читайте оригінал, там дуже красивий і функціональний сайт)
Яка найдавніша їжа, яку ви потенційно могли б зʼїсти? Я замислився над цим, уявляючи собі найбезглуздішу втіху для божевільних гурманів, але виявив, що гарна вичерпна відповідь напрочуд складна, що і це привело мене до перевірки поширених міфів та необхідності визначати, що таке «їжа» взагалі.
Більшість знайомих нам продуктів харчування насправді доволі швидко псуються, але вйо до цікавого:
З історії нам відомо про доволі таки витривалий фруктовий кекс, що зберігається “лише” століття чи хай два
Коли фруктовий кекс містить багато алкоголю, його можна зберігати багато років. Наприклад, фруктовий кекс, випечений у 1878 році, зберігається як сімейна реліквія родиною в Текумсе, штат Мічиган; Станом на 2019 рік, праправнучка пекаря, що його випік, досі є хранителькою цього кексу.Загортання кексу в просочену спиртом тканину перед зберіганням є одним із способів подовжити термін його придатності. 106-річний фруктовий кекс, виявлений у 2017 році Антарктичним фондом спадщини, був описаний як такий, що знаходиться у «відмінному стані» та «майже» їстівний. [Wikipedia][A Michigan family has preserved a fruitcake that was baked in 1878]
Найбільш витримані вина все ж стають непридатними до вживання вже через кілька століть (ага, є задокументований факт вживання шампанського зі 184-річною витримкою).
Найстаріше шампанське у світі, розлите до того, як Вікторія стала королевою, досі придатне для пиття, з нотками «трюфелів та карамелі», за словами експертів. «Захопливу» пляшку Perrier-Jouet 1825 року було відкрито на церемонії, на якій були присутні 12 провідних дегустаторів вин світу. Їхній вердикт: 184-річне шампанське мало кращий смак, ніж деякі з його молодших аналогів. Зараз залишилося лише дві пляшки 1825 року, і Perrier-Jouet не планує відкривати їх найближчим часом.[World’s oldest champagne opened]
Мед нібито зберігає своє поживні властивості і їстівний необмежений час, але тим не менш найстаріші їстівні меди мають придатність у кращому випадку лише тисячу років. Незважаючи на широко рекламовані міфи про протилежне – поширене твердження про те, що «мед з гробниць» був знайдений у єгипетських пірамідах і досі залишається рідким і їстівним через кілька тисяч років, виявляється не більш ніж містифікацією
Деякі свідчення про бджіл та мед у Стародавньому Єгипті (Ф. Філс Лік 1975)
…Під час підготовки цієї статті мені показали лист, написаний покійним Артуром Е. Вайгаллом, колишнім генеральним інспектором старожитностей єгипетського уряду, членам його родини в Англії, в якому він описував свої враження під час відкриття гробниці Юси та Туїу… У додатку Лукас (1962) [Давньоєгипетські матеріали та промисловість] наводить подробиці про понад 12 хімічних та аналітичних тестів, які він застосував до зразка. У своєму висновку він зазначає: «З отриманих результатів майже немає сумнівів, що зразок – це касторова олія, яка стала дуже кислою та зазнала інших змін під час зберігання».
Здається, прийнято вважати фактом, що багато зразків меду було знайдено в давньоєгипетських гробницях з часів пірамід, але крім одного зразка стільників, дослідженого Зандером (1941) [Beiträge zur Herkunftsbestimmung bei Honig. III]. Pollengestaltung und Herkunftsbestimmung bei Bienenhonig], підтвердження на основі аналізу пилку відсутнє.
У рамках моїх ботанічних досліджень я нещодавно звернувся до різних світових музеїв та археологічних інститутів, просячи зразки меду або стільників. Наразі отримано 3 зразки, а дослідження пилку проведено в Британському музеї (природничої історії). Отриманий звіт щодо зразків такий:
Ці звіти вказують на те, що слід утриматися від висновків щодо зразків, які вважаються стародавнім медом або стільниками, доки не буде проведено дослідження пилку. Тих самих застережень не виникає щодо бджолиного воску, оскільки його використання в найрізноманітніших аспектах було підтверджено. Отже у єгипетських гробницях ніколи не знаходили їстівного (а тим більше рідкого) меду. Подальші пошуки не виявили жодних підтверджених знахідок меду.
Яйця можуть мати вік 1700 років.
…Команда дослідників з Великої Британії вважає, що римляни спочатку використовували цю криницю для видобутку води для варіння елю, а пізніше перетворили її на місце ритуалів. Однак, окрім багатьох предметів, виявлених в глибинах, один предмет сьогодні спантеличує вчених: одне повністю неушкоджене 1700-річне яйце. Яйце було знайдено кілька років тому, але нещодавно вчені зробили ще одне відкриття щодо нього. Мікрокомп’ютерна томографія показала, що це стародавнє яйце досі повне рідини.
Насіння може проростати через 2000 років, тому воно, безумовно, все ще їстівне.
Найстарішим життєздатним насінням, яке виросло в повноцінну рослину, було приблизно 2000-річне насіння юдейської фінікової пальми, знайдене під час розкопок у палаці Ірода Великого на Масаді. Воно зберігалося в прохолодному, сухому місці. Проросло у 2005 році.
Другим найстарішим зареєстрованим життєздатним насінням є 1300-річний священний лотос (Nelumbo nucifera), знайдений з дна сухого озера на північному сході Китаю у 1995 році.
Раніше невідомий вид комміфори, можливо, джерело біблійного лікарського екстракту цорі, був успішно пророщений з однієї насінини у 2010 році, яка була датована радіовуглецевим аналізом між 993 та 1202 роками нашої ери, що становить понад 800 років.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
Болотне масло можна знайти віком, можливо біля 5000 років, а описи найстаріших знахідок з них як воскових або з молочним запахом означають, що вони можуть бути несмачними, але все ще їстівними (хоча див. наступний розділ про адипоцери).
Болотне масло — це давня воскоподібна речовина, яку знаходять у торф’яних болотах, зокрема в Ірландії та Шотландії. Ймовірно, це давній метод виготовлення та консервування масла, деякі перевірені шматки болотного масла були виготовлені з молочних продуктів, а інші — з тваринного жиру.
Побачив цю картінку і вона мені чомусь дуже нагадала масло, яке роблять велетні в Skyrim (хочу вірити, що творці гри надихалися саме ним)
Існує безліч чуток і переказів із третіх вуст про те, як люди їли м’ясо стародавніх шерстистих мамонтів1, відомих своєю чудовою збереженістю (аж до рідкої червоної крові). Проте шерстисті мамонти не обов’язково такі вже давні: технічно, вони дожили до приблизно 4 000 років тому на острові Врангеля! Щонайменше два найвідоміші випадки «банкетів із мамонтів» виявилися вигадкою (наприклад, Tolmachoff 1929)
ПУБЛІКАЦІЇ АМЕРИКАНСЬКОГО ФІЛОСОФСЬКОГО ТОВАРИСТВАНезважаючи на свою схожість зі справжнім льодом Півночі та на можливість майже нескінченного збереження туш, що містяться в ньому, все ж є деякі деталі, які потребують пояснення. Між смертю мамонта та його перетворенням на заморожену тушу та похованням у “природному холодильнику” мав пройти певний час, протягом якого туша, безсумнівно, зазнала певного розкладу, хоча сучасна думка приписує м’ясу мамонта майже абсолютну свіжість. Наприклад, Ховорт порівнює його з «м’ясом, нещодавно витягнутим з ескімоського сховища або якутського підземного м’ясного сховища».Насправді, така свіжість — це безумовна легенда. Єдиним доказом цієї “свіжості” є яскраво-червоний колір м’яса, білий або жовтуватий колір жиру та той факт, що м’ясо жадібно пожирали собаки та дикі тварини. Але те саме м’ясо було абсолютно непридатним для будь-якого, навіть дуже авантюрного вченого. Усі історії, опубліковані в газетах цієї країни про вечерю в Санкт-Петербурзі, де подавали м’ясо бересівського мамонта, є стовідсотковою вигадкою. Усі мандрівники також зазначали, що туші мамонта, як правило, мали нестерпний гнильний запах.
Крім того, очевидно, що існують і практичні проблеми через умови зберігання мамонтів: «Деякі палеонтологи казали мені, що намагалися смажити м’ясо мамонта, але воно перетворювалося на смердючу рідину, оскільки з часом м’ясо розкладається в особливий тип речовини — адипоцер — неїстівний для людей, але придатний для тварин».
Адипоцер (англ. adipocere) — трупний віск або жир, своєрідна жирова речовина, в яку іноді перетворюються трупи. Процес цього перетворення називається омиленням і відбувається шляхом анаеробного бактеріального гідролізу.
Можливо, деякі гірники чи розвідники вічної мерзлоти справді їли м’ясо мамонта, але без надійних джерел і наукового датування жоден із цих випадків не може слугувати достовірним рекордом давності.
Найкраща підтверджена розповідь про найдавнішу з’їдену їжу, м’ясо з вічної мерзлоти, сягає лише приблизно 0,05 мільйона років тому. Йдеться про бізона2 віком 50 000 років на ім’я «Блу Бейбі» (Wikipedia), якого 6 квітня 1984 року на Алясці з’їли палеонтолог Дейл Гатрі та його гості (детальніше — Guthrie 1990):
Це вже робили раніше. «Усі ми, хто працював над цим, чули розповіді про росіян, [які] викопували на Крайній Півночі бізонів та мамонтів, [які] були достатньо заморожені, щоб їх можна було їсти», — каже Гатрі про кілька сумнозвісних трапез. «Тож ми вирішили: «Знаєте, що ми можемо зробити? Приготувати страву з цього бізона»». Гатрі вирішив влаштувати спеціальну вечерю, коли таксидерміст Ейрік Гранквіст завершив свою роботу над «Blue baby», а покійний Бйорн Куртен був у місті, щоб прочитати нам гостьову лекцію. «Приготування стейка з шиї здавалося не дуже гарною ідеєю», — згадує Гатрі. «Але знаєте, що ми могли б зробити, це додати багато овочів та спецій, і це було б не так вже й погано».
Щоб приготувати рагу приблизно на 8 осіб [Куртен каже 12], Гатрі відрізав невелику частину шиї бізона, де м’ясо замерзло, поки було свіжим. «Коли мʼясо розтануло, від нього йшов впізнаваний аромат яловичини, не прямо так вже неприємно змішаний зі слабким запахом землі, в якій його знайшли, з ноткою грибів», – якось написав він.
…Гатрі, досвідчений мисливець, каже, що його не відлякували тисячоліття витримки бізона і навіть можливість захворіти. “Для цього знадобився б дуже особливий мікроорганізм, — каже він. — А я весь час їм заморожене м’ясо тварин, яких сам убиваю або вбивають мої сусіди. І вони справді стають доволі старими після 3 років у морозильнику.”
На щастя, всі присутні залишилися живими і здоровими (а бізон досі виставлений у Музеї Університету Аляски). Рагу з Блу Бейбі також виявилося цілком їстівним. “Воно трохи нагадувало те, чого я й очікував, з легким присмаком болота, — каже Гатрі. — Але не так погано. Настільки непогано, що кожен з нас міг з’їсти по мисці.” Щоправда, він не пам’ятає, чи хтось просив добавки.
[Боже, ну та ж русня, тіки в профіль, зжерти бізона, який є неймовірною археологічною цінністю, яке варварство.]
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
Але можна піти ще далі. Наскільки далеко може завести нас вічна мерзлота?
Найдавніше їстівне м’ясо на Землі не може бути старшим за 20 мільйонів років, бо саме стільки тривало найдовше безперервне зледеніння/вічна мерзлота (в Антарктиді). Будь-яке інше м’ясо вже розклалося, скам’яніло/мінералізувалося, стиснулося до непридатного стану тощо.
Звичайно залежно від того, наскільки слідові залишки прийнятні як «їстівні», можливо, колаген можна вважати придатним для споживання, оскільки колаген був виявлений у кістках динозаврів віком 96 мільйонів та 195 мільйонів років через незвичайну хімічну стабільність; але я думаю, що це занадто мізерні кількості, щоб вважатися потенційною їжею.
Можна вийти за цей діапазон, що вище, за допомогою патологічних прикладів — «пити воду з льодовикового керна», «їсти сіль», «кальцій карбонат», залізо, або взагалі найдавніший їстівний/поживний елемент — літій3. Але давайте визначимо їжу як «органічну» і тоді це виключає всі вищеназвані приклади.
Проте якби ми все ж вирішили дозволити рахувати навіть “елементи” як “їжу”, то відповідь Літій, здавалося б, мала б бути такою, що підходить, оскільки часовий порядок нуклеосинтезу елементів відбувається приблизно в порядку розміру. Єдині два менші елементи – це водень і гелій, і мені невідомий жодний можливий спосіб, яким можна було б сказати, що людина їх «їсть» або «п’є», на відміну від молекули, яка потребує інших, молодших елементів, таких як кисень, тоді як літій відіграє багато біологічних ролей і навіть може бути харчовою потребою людини. Отже, якщо такі елементи, як залізо, мідь чи цинк, вважаються «їжею», то літій також має бути врахований. А оскільки принаймні деяка кількість літію була створена через кілька сотень секунд після Великого вибуху, будь-яка кількість літію, що вживається людиною, майже напевно міститиме принаймні деякі атоми літію з Великого вибуху. Отже, принаймні частина літію, який ви споживаєте як добавку, або з питною водою, або для психіатричного лікування, має вік 13–14 мільярдів років.
Тож яка найдавніша можлива їстівна органічна біологічна їжа?
Я думаю, що, можливо, існують надзвичайно повільно живучі мікроби морської безодні або ендоліти4, яких можна було б зібрати в достатній кількості, щоб «з’їсти», але я не впевнений, чи це здійсненно і чи вважалося б це їжею. Відомо, що мікроби морської безодні живі та, ймовірно, розмножуються дуже повільно, впродовж мільйонів років: Atribacteria reproducing over millions of years in the Atlantic abyssal subseafloor, Vuillemin et al. 2020.
Але хоча ці мікроби, безперечно, живі та потенційно їстівні, їх розмноження порушує своєрідну «проблему корабля Тесея»: якщо вони впродовж мільйонів років відновлювалися і розмножувалися, і, ймовірно, всі атоми «замінилися» — можливо, багато разів, — то чи є вони «оригінальними»? Якщо будь-яка кількість “замін” не має значення, то і ваше власне тіло складається з плоті, якій мільярди років… Зрештою, тоді хіба кожна жива істота, що походить від LUCA(останній універсальний спільний предок)5 (тобто всі відомі нам організми, включаючи вас), не є «насправді» віком приблизно 3–4 мільярди років?
Але якщо ми готові включити ці мікроби, аргументуючи достатньою тяглістю, то спори також є можливим варіантом для включення; є переконливі твердження про відродження спор яким мільйони років, але, все ж, очевидно, певному сумніву піддаються більш екстремальні твердження, такі як відродження спор віком 25–400 мільйонів років. Проте, можливо, колись?
Нарешті, несподіваний варіант — бурштин6 (скам’яніла смола). Бурштин відомий тим, що захоплює комах, і може легко перенести нас на 320 мільйонів років тому (до цього часу рослини ще не виробляли смол).
Тварини, захоплені в бурштин, виглядають добре збереженими, але я не впевнений, чи були б вони їстівними — подібно до скам’янілого дерева або прикладу з динозавровим колагеном отам вище раніше.
На відміну від бактерій з безодні чи спор, де ми можемо бути впевнені в їх біологічній цілісності, оскільки вони ще живі, із найдавніших бурштинів не було отримано жодних складних біологічних сполук типу ДНК (або дуже мало). Можливо, вони надто сильно хімічно трансформовані смолою, скам’янінням і розкладанням — подібно до хімічної фіксації. Сам процес збереження, необхідний для збереженості на сотні мільйонів років за кімнатної температури, може бути принципово руйнівним для всіх нормальних хімічних властивостей.
Отже, хоча теоретично ми могли б колись підвищити рекорд найдавнішої їжі далеко за 20 мільйонів років — аж до 320 млн, — 20 мільйонів років здаються найбезпечнішою відповіддю. Немає нічого неможливого чи сумнівного в 20 млн років, і є два різних способи досягти цієї позначки: консервація у вічній мерзлоті та мікроби з морської безодні.
Якщо наполягати на документально підтвердженому прикладі, то найкраще, що ми маємо зараз, — це 0,05 млн років тому (бізон Блу Бейбі з пункту вище).
Ще одне цікаве питання: «Яка найрідкісніша (але все ще існуюча) найпростіша їжа, виготовлена людиною, у Природі?» Ця думка виникла через граничні випадки, як-от «залізо» або «кальцій», де «їжа» грається, будучи якомога простішою — фактично, просто елементарними атомами, — і тому є «природною» (тобто «створеною Природою»). Але додайте вимогу “мейд ін чайна бай пупіл) — і все стає менш очевидним.
Такі речі, як «приготоване м’ясо», не рахуються, бо туші тварин весь час “готуються” під час лісових пожеж, а хижаки їх їдять; деякі яструби навіть навмисно розпалюють пожежі, щоб полювати! Такі продукти, як вино, мають природні аналоги: перестиглі фрукти або запаси меду можуть самі зброджуватись і виробляти алкоголь, а нетверезі дикі тварини задокументовані неодноразово. [як тут не згадати моїх любімих танукі і лисицю з Японії про яких було в Куда я жмав #19]
Вранці 5 квітня 1993 року танукі та лисицю знайшли непритомними після того, як ті випили три чашки саке, залишені як святкове підношення богам. Їм знадобився майже весь наступний день, щоб оговтатися та похитуючись піти в ліс.
Хлібобулочні вироби були б дуже неприродними, але й досить складними — просто взяти траву і спекти хліб не вийде. Хліб потребує розвиненого землеробства та обробки: у дикій природі не існує нічого схожого на одомашнену пшеницю, тим більше подрібнену, сквашену в тісто та випечену.
Овочі(ну припустимо): насправді теж не дуже природні, бо зазвичай штучно виведені або гібридизовані протягом століть.
Молоко та яйця цікаві своєю універсальністю, але все ж «прості»: молоко з диких тварин цілком придатне для пиття, а яйця диких птахів — їстівні. Якийсь похідний від них продукт міг би бути одночасно рідкісним і простим.
Масло — це просто молоко, яке достатньо довго фізично збовтували або перемішували, поки воно не затвердіє; жодних додаткових інгредієнтів не потрібно. Зробивши масло в початковій школі, збовтуючи контейнер Tupperware, мені важко уявити будь-який природний процес, що міг би випадково призвести до створення масла (хоча мене можна переконати: можливо, корова могла потонути в річці і кілька годин перекочуватися і збовтуватися, перш ніж прибитися до берега…?)
Проте тоді б я запропонував кращого молочного кандидата — сир: він виготовляється з молока, яке є поширеним завдяки ссавцям, і вимагає лише простого кроку підкислення або додавання травного ферменту, щоб молоко затвердло, але, ймовірно, не існує ніде в дикій природі — хіба що у випадкових ситуаціях, коли молодий ссавець, що ще годується молоком, гинув, і шлункові ферменти встигали переробити останній прийом їжі в щось, що віддалено нагадує «сир» (випадковий сичуг7). Можливо, саме так і був винайдений сир? Це можна було б рахувати одночасно і простим, і рідкісним.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
The post Найдревніша і можливо досі їстівна їжа first appeared on gallery21.
[ і чому це не ота гречка, що сумно, але грайливо дивиця на тебе з глибини холодильника] Давайте покопаємся в нетрях історії найдавніших їстівних продуктів харчування (і чому це не мед чи мамонт?) Переклад красивого і пізнавального Oldest possible food: 20mya? (знаєте англ? читайте оригінал, там дуже красивий і функціональний […]
The post Найдревніша і можливо досі їстівна їжа first appeared on gallery21.
елегантний переклад-передрук прекрасної статті – How to be less awkward від чудового Adam Mastroianni (якшо шарите англійську, то краще читайте оригінал, автор дуже гарно пише)
Ось найчастіше повторюване відкриття, зроблене в моїй галузі психології за останнє десятиліття: більшість людей вважають, що страждають від хронічної “страннінькості”.
Дослідження за дослідженням показує, що люди очікують, що їхнє спілкування пройде ну так собі, хоча насправді ці розмови зазвичай проходять досить добре. Люди винуватять себе за будь-які незручні мовчанки, що виникають, і вважають, що інші люди подобаються їм більше, ніж цим іншим людям подобаються вони. Я сам спостерігав цей ефект: одного разу я провів дослідження, в якому учасники розмовляли в групах по три особи, а потім вони здогадувалися, наскільки кожній людині подобається кожен інший у розмові. Ці учасники вважали, що в середньому вони були найменш “вподобаною” людиною в тріо.
В іншому дослідженні учасників попросили оцінити свої навички у 20 повсякденних справах, і вони оцінили себе краще за середній показник у 19 з них. Коли справа стосувалася приготування їжі, прибирання, покупок, їжі, сну, читання тощо, учасники відповідали: «Так, це щось на зразок моєї фішки». Єдиний виняток? «Ініціювання та підтримка розмови на вечірці, вечері чи подібному соціальному заході».
Мене це виносить, бо всі дослідження постійно показують, що найщасливішими людей роблять саме добрі стосунки з іншими людьми. Незручність постійно віддаляє нас від хорошого життя, як целіакія(від перекладача – загуглив, це хвороба, що заважає засвоєнню глютену) у світі, де кожна страва містить дрібку глютену.
Ще гірше те, що, здається, ні в кого немає жодних рішень для цієї біди, і навіть планів їх винаходити. Якщо ви хочете схуднути, купити будинок або здійснити подорож на Таїті, цілі галузі промисловості чекають на вас. Якщо у вас діагностована соціальна тривожність, ваша страховка може оплатити вам прийом антидепресантів та розмову з терапевтом. Але якщо ви просто хочете здобути трохи соціального глянсу, вам не пощастило. Ніби ми всі вважаємо незручність своєрідним моральним недоліком, вибором або вродженою вадою, яка натякає на те, що ви були неслухняними в минулому житті — у будь-якому разі, негідними лікування та допомоги.
Ми можемо зробити краще. І ми можемо почати з усвідомлення того, що, хоча ми використовуємо одне слово для опису, незграбність (вона ж “страннінькість”) — це не одна річ. Вона має шари, як велика, незграбна цибуля. Три шари, якщо бути точним. Тож, щоб зменшити цибулю, потрібно очистити її від шкірки до серцевини, адаптуючи свою техніку по ходу справи, тому що видалення кожного шару вимагає своєї унікальної техніки.
Перш ніж ми зробимо наш перший розріз, я повинен зазначити, що я не той психолог, який лікує людей. Я той психолог, який ставить людям дурні запитання, а потім робить про них узагальнення. Вам слід сприймати все, що я кажу, з великою обрежністю і не приймати все за абсолютну правду. Це застереження тепер озвучене, тож давайте почнемо ззовні і поступово просунемося всередину, починаючи з—
Найпомітніший шар цибулі страннінькості — найпомітніший: незграбні люди роблять неправильні речі в невідповідний час. Ви намагаєтеся розсмішити людей, але натомість змушуєте їх закочувати очі від крінге. Ви намагаєтеся зробити їм комплімент, але ви лякаєте їх. Ви відкриваєтеся, але ви відлякуєте їх. Назвемо це соціальною незграбністю.
Бути соціально незграбним — це як грати в рольовій грі, де ваш показник харизми хронічно низький, і ви не можете отримати доступ до правильних варіантів діалогу. І якщо ви зрозумієте це посилання, я розумію, чому ви читаєте цей пост.
Ось погана новина: я не думаю, що існують ліки від незграбності. Кожна людська риса розподілена нормально, тому неминуче, що якась частина людства матиме труднощі з розпізнаванням емоційних сигналів та прогнозуванням соціальних наслідків своїх дій. Я бачив, як високофункціональні, але соціально незграбні люди намагаються запам’ятати міжособистісні правила так само, як шахові гросмейстери запам’ятовують дебюти, але це завжди виглядає незграбно та дивно. Ти кажеш: «Привіт, як справи?», а вони відповідають: «Тура на E4, кінь на C11, ферзь на G6», а ти кажеш: «Еее, круто, я теж».
Однак ось і гарна новина: навіть якщо ви не можете вилікувати соціальну незграбність, є спосіб впоратися з її симптомами. Щоб показати вам, як це зробити, дозвольте мені розповісти історію про дурний вчинок, який я зробив, і що мені слід було зробити замість цього.
Одного разу, у старших класах, я був у своїй кімнаті, коли побачив, як дівчина з мого класу під’їжджає до перехрестя біля мого будинку. Надворі було темно, а світло в будинку сяяло(а був би в Україні, то такої біди могло би й не трапитися), тож, коли вона підвела погляд, вона застала мене в жахливо принизливому акті, який, мабуть, можна назвати “існування в власному будинку?” З якоїсь невідомої причини це було неймовірно ніяково для мене, тому я одразу впав на підлогу, ніби я був у взводі солдатів, і хтось щойно крикнув «СНАЙПЕР!». Але таке зникнення з поля видимості не означає, що хтось тебе перестає “бачити”, тому, з точки зору цієї дівчини, вона щойно зустрілася поглядом з якимось хлопцем зі школи через вікно, а його реакцією було пригнутися та сховатися. Вона розповіла про це своїм друзям, і вони всі безжально насміхалися з мене.
Того дня я засвоїв важливий урок: коли справа доходить до незручності, спроба сховатися завжди гірше за саму незручність. Якщо ви лише кілька хвилин тому зробили щось ганебне і дурне, наврядчи ви раптом стали всемогутнім, і всі ваші наступні кроки гарантовано будуть розсудливими та ефективними. Швидше за все, ви вже панікуєте, і тому ваш наступний вчинок буде ще дурнішим за попередній.
І це, я думаю, ключ до пом’якшення вашої соціальної незграбності: відмовтеся від спроб сховатися. Коли ви робите дурницю, вам просто потрібно це визнати. Вибачтеся, якщо потрібно, виправте свою провину, поясніть, що трапилося, але точно не намагайтеся виправити свою помилку черговою серією дурніших помилок. Якщо ви перекинете стопку порцелянових тарілок, не намагайтеся швидко прибрати осколки, перш ніж хтось помітить; ви просто ще й перекинете полицю з глечиками.
Це виявляється напрочуд добрим кроком, тому що, коли ви охоче визнаєте свої помилки, ви натякаєте, що не очікуєте, що вони вам серйозно нашкодять, і це показує вас соліднішим і головне спокійним щодо своїх дій. Знаєте, як, коли малюк падає, він одразу дивиться на вас, щоб оцінити, наскільки він повинен бути засмученим і чи варто ще й поплакати? Дорослі теж так роблять. Щоразу, коли хтось робить щось несподіване, ми дивимося на його реакцію — якщо він виглядає збентеженим, то значить і те, що він зробив, має бути збентежливим. Коли ця людина панікує, вона виглядає як дурень. Коли вона знизує плечима і каже щось типу: «Мда, ну як зазвичай!», вона виглядає милим дурком або навіть, якимось чином, спокійною, впевненою в собі людиною.
Насправді, найуспішніші соціально незграбні люди, яких я знаю, можуть впоратися зі своїми помилками ще до того, як вони стануться. Вони просто визнають свої труднощі та просять людей піти їм назустріч, кажучи щось на кшталт:
Дякую, що запросили мене до себе додому. Мені важко сказати, коли люди хочуть перестати зі мною проводити час, тому, будь ласка, просто скажіть мені, коли ви хочете, щоб я пішов. Я не буду сердитися. Якщо це виглядає дивно для вас, вибачте. Обіцяю, що для мене це не дивно.
Мені зрозуміло, що потрібен деякий час, щоб довіряти людям, які намагаються вдатися до такого соціального маневру — вони ж не можуть бути серйозними, чи не так? Але як тільки я переконуюся, що вони налаштовані серйозно, знання чиїхось соціальних складнощів нічим не відрізняється від знання їхніх дієтичних обмежень («Артур не може їсти артишоки; Майя не розуміє сарказму»), і ми чудово ладнаємо. Така людина завжди буде здаватися трохи марсіанином, але це нормально, бо вона справді трохи марсіанин, і немає нічого поганого в тому, щоб бути з космосу, якщо ти відверто про це говориш.
Коли ми описуємо когось як незграбного, ми зазвичай маємо на увазі те, що він робить. Але коли ми описуємо себе як незграбних, ми також маємо на увазі весь цей незграбний світ у нашій голові, це постійне відчуття, що ти не на своєму місці, що ти якось дивно поводишся. Це та нав’язлива думка «чи погано виглядає мій светр?», яка перетворюється на «о Боже, всі витріщаються на мій жахливий светр» і нарешті призводить до «мені потрібно негайно викинути цей светр у сміттєвий контейнер, і бажано, щоб він в цей момент був на мені».
Це другий рівень незграбної цибулі, який ми можемо назвати надмірною самосвідомістю. Незалежно від того, чи ви соціально незграбні, чи ні, ви, безумовно, можете хвилюватися, що ви такими є, і можете спробувати запобігти будь-яким ляпам, цим самим постійно звертаючи на себе зайву додаткову увагу. Ця стратегія завжди має зворотний ефект, оскільки вона викликає синдром, який спортсмени називають «задухою»— цей незграбний рух, який виникає, коли ви приділяєте забагато уваги чомусь, що насправді має бути зроблено навіть не замислюючись. Прямо як у старому вірші(я не осилив перекласти красіво, тому лишаємо як є):
A centipede was happy – quite!Until a toad in funSaid, “Pray, which leg moves after which?”This raised her doubts to such a pitch,She fell exhausted in the ditchNot knowing how to run.
Рішення проблеми надмірної самосвідомості полягає в тому, щоб спрямувати свою увагу назовні, а не всередину. Ви не можете перекричати свого внутрішнього критика; вам доведеться повністю заглушити його іншим голосом. На щастя, навколо вас постійно є інші голоси інших людей. Чим більше ви звертаєте увагу на те, що вони роблять і говорять, тим менше уваги у вас залишається, щоб приділяти собі.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
Ви можете назвати це усвідомленістю, якщо це зробить її кориснішою для вас, але я не маю на увазі це як якийсь стан просвітлення з опущеними очима і відчуттям «я єдиний з всесвітом». Я маю на увазі: озирніться навколо! Люди — найцікавіші організми на планеті. Зверніть увагу на їхню дивну діяльність та дивні схильності, їхні думки, їхні слова та все, що у вас є. Цей їде на одноколісному велосипеді! Той колупається в носі і сподівається, що ніхто цього не помітить! Ви хочете сказати мені, що вам краще весь час думати про себе?
Вихід із грат власної голови та фокус на чужу може бути напрочуд корисним для всіх учасників. Важко одночасно підтримувати внутрішній та зовнішній діалог, тому, коли ваша зосередженість на собі працює на повну потужність, ваші розмови перетворюються на низку фальстартів («Отже… скільки у тебе двоюрідних братів і сестер?» «Сім». «А, просте число».) Тим часом інша людина залишається закритою до діалогу, бо, ну, навіщо відкриватися перед кимось, хто навіть не дивиться? Звертати увагу на людину, з іншого боку, схоже на поливання рослини: це змушує її цвісти. Люди люблять, коли ви слухаєте їх і реагуєте на них, так само, як немовлята люблять, коли вони крутять ручку, і Елмо вискакує з коробки — О радість впливу на світ!
Звичайно, вам точно не можуть подобатися всі з ким випало спілуватися. Коли люди починають розквітати у вашій присутності, ви виявите, що деякі з них викликають у вас чхання, а деякі пахнуть як рафлензія. Але це все ще прогрес, тому що у Великій Ієрархії Суб’єктивних Переживань роздратування краще, ніж незручність — ви можете уникнути роздратування, але незручність супроводжує вас, куди б ви не пішли.
Може бути корисним розвинути відразу до власної надмірної зосередженості на собі, і один зі способів зробити це — перейменувати це на «нарцисизм». Ми зазвичай уявляємо нарцисів як людей із завищеним почуттям власної гідності, і, звичайно, багато нарцисів саме такі. Але я стверджую, що існує негативна форма нарцисизму, коли ви просто приділяєте самому собі надмірну кількість зайвої уваги. Зрештою, любов до себе та ненависть до себе — все форми одержимості собою.
Тож, якщо ви зациклюєтеся на власних недоліках, можливо, варто запитати: що робить вас таким гідним власної уваги, навіть якщо вона здебільшого несхвальна? Чому ви повинні бути головним героєм кожної миті? Якщо ви справді такі погані, як кажете, чому б не перестати так багато думати про себе та дати шанс комусь іншому?
Соціальна незграбність – це те, чого ми боїмося, а надмірна зосередженість на собі – це стратегія, яку ми використовуємо, як спробу запобігти тому, щоб цей страх став реальністю, але жодна з них не є самим страхом, страхом бути покинутим, обуреним, висміяним або відкинутим. Термін «соціальна тривожність» вже зайнятий, тому давайте називати цей центр незграбної цибулі людинофобією.
Людофобія відрізняється від усіх інших фобій і гірша за них, тому що те, що вас лякає до смерті, – це також те, що ви любите найбільше. Арахнофобам не потрібно працювати, їздити автобусами, повними людей, або ходити на перші побачення з павуками. Але людинофоби повинні знайти спосіб вижити у світі, який переповнений homo sapiens, тому вони балансують між муками спроб підійти до інших людей і агонією спроб уникнути їх.
В основі людинофобії лежать дві великі істини та одна велика брехня. Дві великі істини: наші соціальні зв’язки справді мають велике значення, а соціальні розриви справді завдають багато болю. Окремі люди не можуть довго виживати самостійно, тому еволюція наділила нас здоровим страхом бути вигнаними зі своєї стаї. Ось чому так боляче піддаватися цькуванню, вигнанню, звільненню з посади чи пониженню в посаді, навіть якщо нічого з цього не призводить до фактичного погіршення становища.1
Але ось велика брехня: людофоби неявно вважають, що цей “біль” не можна вилікувати, тому його потрібно уникати будь-якою ціною. Цей страх помилковий, тому що розум насправді може відновитися сам. Так само, як у нас є фізична імунна система, яка відновлює травми тіла, у нас також є психологічна імунна система, яка відновлює травми его. Синці під очима, забиті пальці ніг та викривлені щиколотки мають тенденцію гоїтися самостійно, як і травми від наших невдач та помилок.
Це означає, що ви можете вилікувати людинофобію так само, як і будь-який страх — зіткнувшись з ним, відчувши його та забувши. Це логіка, що лежить в основі експозиції та запобіганню реакції: ви сидите в присутності страшної речі, не використовуючи своїх звичних механізмів подолання страху(гортання телефону, втечі від страху, тощо), і робите це, доти доки не втомитеся від цього тупого ниючого внутрішнього страху. Наприклад, якщо ви арахнофоб, ви дивитеся на павука з безпечної відстані, чекаєте, поки ваш пульс повернеться до норми, робите один крок ближче і повторюєте, доки не опинитеся так близько до павука, що він погодиться провести ваше весілля.2
На наш жаль, людинофобію лікувати важче, ніж арахнофобію, оскільки людей, на відміну від павуків, не можна помістити в тераріум і безпечно тримати в іншому кінці кімнати. Не існує соціальної взаємодії з нульовим ризиком — будь-хто, у будь-який час, може вирішити, що ви йому не подобаєтеся. Ось чому ваша людинофобія не переходить у спонтанну ремісію від постійного контакту з людством: якщо ви не протистоїте своєму страху таким чином, щоб зрештою зробити його притупленим, ви просто розпалюєте фобію, а не гасите її.3
Отже, експозиція працює при фобії людей лише тоді, коли ви здатні зробити дві речі: зафіксувати кілька приємних взаємодій та потім поміркувати над ними. Зафіксувати може здатися складнішим, ніж поміркувати, але дані свідчать про те, що насправді все навпаки. Більшість людей переважно мають хороші взаємодії більшу частину часу. Вони просто цього не помічають.
У будь-якому дослідженні, яке я коли-небудь читав, і в кожному дослідженні, яке я коли-небудь проводив сам, коли ви просите людей розповісти про свою розмову одразу після цього, вони кажуть: «О, це було досить добре!». В одному дослідженні я посадив незнайомців у порожню кімнату та сказав їм говорити про що завгодно, скільки їм завгодно, що звучить як соціальний еквівалент того, щоб вам сказали ходити по розпеченому вугіллю або встромляти голки в очі. І все ж, як не дивно, більшість цих учасників повідомили, що провели цілком приємний, не прям дуже незручний час. Коли я попросив іншу групу учасників згадати свою останню розмову (яка переважно була з друзями та родиною, а не з незнайомцями), я виявив ту саму закономірність результатів.4
Але коли ви просите людей передбачити свою наступну розмову, вони раптово змінюють тон. Інша група учасників здогадувалася, як пройде вся ця історія «зустрінь незнайомця в лабораторії, поговори без кінця», і вони не були оптимістичними. Учасники оцінили, що лише 50% розмов триватимуть більше п’яти хвилин (насправді було 87%), і що лише 15% розмов триватимуть аж до 45 хвилин (насправді 31%). Тож, коли люди зустрічають когось нового, вони кажуть: «Це було досить добре!», але коли вони уявляють собі зустріч з кимось новим, вони кажуть: «Це буде погано!»
Отже, першочерговим засобом від фобії людей є пірнання в приємні моменти вашого повсякденного спілкування. Якщо ви боїтеся, що ваші помилки приречуть вас на довічну самотність, а потім насправді цього просто… не станеться, можливо, варто поміркувати над цим фактом, поки ваші внутрішні очікування не оновляться, щоб відповідати вашому досвіду. Робіть це достатньо часто, і, можливо, ваші тривоги почнуть здаватися не лише фальшивими, а й нудними. Однак, якщо роздуми над змістом ваших розмов змушують вас почуватися як той хлопець з «Індіани Джонса», у якого обличчя плавиться, коли він дивиться прямо на Ковчег Заповіту, то, боюся, вам знадобиться більша зброя, ніж поміститься в допис у блозі.
Звісно, я не думаю, що можна миттєво позбутися незграбності, просто прочитавши правильні слова написані в правильному порядку. Ми намагаємося ігнорувати автоматичні реакції та виконувати прицільне видалення наших вкорінених страхів — а це вимагає часу.
Але тим часом є дещо, що ми всі можемо зробити негайно: ми можемо роззброїти себе. Найбільша омана незграбної людини полягає в тому, що вона ніколи не може завдати шкоди комусь іншому; шкоди можуть завдати лише їй. Але кожна соціальна проблема, яку ми маємо, була навішана нам кимось іншим, ймовірно, кимось, хто навіть не усвідомлював, що він робить нам шкоду, можливо, кимось, хто навіть не усвідомлював, що здатний на таке. Коли Тодд Познер сказав мені в коледжі, що в мене великий ніс, чи усвідомлював він, що накладає на мене комплекс на все життя? Ні, він, мабуть, одразу ж повернувся до думок про власну незграбно товсту шию, яка в поєднанні з його схильністю носити костюми змушувала людей називати його за спиною «Бізнес-жабою» (факт, який я благородно тримав при собі).
Тож навіть якщо ви не можете позбутися власної незграбної цибулі, ви можете хоча б утриматися від того, щоб підживлювати чиюсь незграбність. Це вимагає певної доброчесної жертви, бо найспокусливіший спосіб впоратися з незграбністю — це передати її далі: якщо ви вказуєте пальцем на когось іншого та смієтеся з нього, важко комусь вказати пальцем та сміятися з вас. Але щоразу, коли ви погоджуєтеся на можливість бути жорстоким, ви підвищуєте рівень жорстокості у світі, що робить усіх нас більш схильними до того, щоб опинитися на неправильному кінці вказівного пальця.
Все це означає: якщо ви зупинитеся на перехресті, піднімете голову та побачите когось знайомого, який просто стоїть у своєму будинку, він одразу ж зникне з поля зору, ви можете подумати: «Є багато розумних пояснень такої поведінки — можливо, він просто побачив на підлозі десятицентову монету та нахилився, щоб її взяти!», і ви зможете забути про все це і, найголовніше, не зводити очей з дороги.
P.S.: Цей пост добре поєднується з Good Conversations Have Lots of Doorknobs.
А ше в мене є переклад класнінького Отже ти таки наважився і вирішив, що час би й витягти себе за шкірки з трясовини болотця, рекомендую!
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
The post Як бути менш “странніньким”: триетапне лікування майже універсальної пригодоньки first appeared on gallery21.
елегантний переклад-передрук прекрасної статті – How to be less awkward від чудового Adam Mastroianni (якшо шарите англійську, то краще читайте оригінал, автор дуже гарно пише) Ось найчастіше повторюване відкриття, зроблене в моїй галузі психології за останнє десятиліття: більшість людей вважають, що страждають від хронічної “страннінькості”. Дослідження за дослідженням показує, що […]
The post Як бути менш “странніньким”: триетапне лікування майже універсальної пригодоньки first appeared on gallery21.
Весела і водночас філософська історія про дорослішання, кохання та, звісно, музику.
Роб — затятий меломан, який керує власним напівзбанкрутілим музичним магазином у Лондоні. Роба тільки-но кинула дівчина, Лора, — йому водночас і прикро, і приємно відчути себе вільним. Зрештою, її музичні смаки не були ідеальними. Слухаючи, як його співробітники складають черговий топ найкращих пісень, Роб створює свій — п’ять історій кохання, що завершились невдало, і водночас намагається зрозуміти, де у стосунках із жінками він бере фальшиву ноту.
Виявляється, що без Лори його життя звучить як осінній блюз…
Направду одна з улюблених книг минулого (*мабуть минулого чи може позаминулого року). Вона не те, щоб прямо не можна відірватися, але з тих книг, які читаєш і якось паралельно рефлексуєш про всяке проживаючи з головним героєм його життєву книжну історію. Класна коротше, рекомендую!
Книга на сайті видавництва: «Фанат» Нік Горнбі
з чого ми починали і як далеко мусили дійти.
живий доказ того, що в цьому зневіреному, мінливому світі можна постаріти, або принаймні подорослішати, не міняючи погляди й уподобання, як рукавички
Не знаю. Пошрамувати себе на решту життя виявилося легше, ніж сказати Джекі, що все це було недолугою помилкою, що я просто плутався з нею на стороні.
Усе сталося так швидко. Я ніби сподівався, що дорослішання буде тривалим, змістовним і повчальним, та все відбулося за ті два роки; часом здається, що всі події та люди в моєму житті після того — лише побічні дрібниці.
Отак дивишся на зображення людей у Помпеях і дивуєшся, як же химерно: одна швидка гра в кості після чаю — і ти застиг, і так тебе запам’ятають люди на наступні тисячі років.
Тож, якщо можна так сказати, я талановито поєдную увесь набір посередніх рис у компактній рамці.
Він промовляє безжалісно, і майже всі його слова — мотлох і маячня.
прочитав десь, що Англія здається їй більш відкритою до тієї музики, яку вона грає; імовірно, це означає, що ми приязно байдужі, а не активно ворожі.
Таке трапляється. Принаймні з чоловіками. Або із цим конкретним чоловіком. Часом. Важко пояснити, чому, як тебе раптом одночасно тягне в два протилежні боки, і вочевидь передумова до того — певний запас мрійливої ірраціональності.
Обидва ці марення однаково привабливі й обіцяють щастя.
— Нащо ви розповіли їй про магазин? — питаю я решту. — Не знав, що це секретна інформація, — каже Баррі. — Тобто я в курсі, що в нас немає клієнтів, але думав, що це проблема, а не така собі бізнес-стратегія.
Бути люб’язним і милим із приятелями доволі просто. Можна купити їм випити, записати для них касету, подзвонити, провідати… Є купа швидких і безболісних способів справити враження хорошого хлопця. Та коли йдеться про подружок, постійно зберігати шляхетність — значно складніше завдання. Однієї миті ти бабраєшся зі справами, чистиш туалетний бачок, висловлюєш свої почуття, робиш усе те, чого очікують від сучасного хлопця; а наступної маніпулюєш, комизишся, шахраюєш і прибріхуєш найкращим із них. Не можу дати собі з цим ради.
До мене тільки починає доходити, як важливо мати перспективу на роботі чи вдома, бо інакше просто чіпляєшся за що попало. Якби я жив, скажімо, у Боснії, відсутність подружки не видавалася б найважливішою проблемою у світі, але тут, у Крауч-Енд, видається. Щоб не віднесло потоком бозна-куди, потрібен якнайважчий баласт; потрібні люди навколо, речі, які відбуваються й тривають, бо інакше життя — наче фільм, де гроші закінчилися, нема ні декорацій, ні локацій, ні ролей другого плану, лише один хлоп, сам-самісінький, витріщається в камеру, робити йому нема чого, заговорити нема до кого; і хто в такого героя повірить? Мені треба більше всіляких пожитків і мотлоху, побільше деталей у житті, бо зараз я ризикую канути в небуття.
Бачу все, коли воно вже сталося, — з минулим я дуже добре даю собі раду. І тільки теперішнього не тямлю.
— Це через мою роботу? Звідки вискочила ця фраза? Звісно, це не через мою кляту роботу. Нащо я це спитав? — Ох, Робе, звісно, ні. Ось чому я це спитав. Пожалів себе і захотів дешевої втіхи: хотів почути «Звісно, ні», сказане з лагідною зневагою. Бо ж якби поставив Важливе Запитання, то почув би збентежене заперечення, чи збентежене мовчання, чи збентежене зізнання, а я не бажав жодного з цих варіантів.
— Не аж так певна щодо цього. У мене був поганий тиждень. — Що сталося? — Нічого. Це був поганий тиждень у мене в голові, та й усе. Поки ми не переспали, то принаймні прикидалися, що обоє хочемо саме цього, що це здоровий і тривкий початок захопливих нових стосунків. Тепер усі ці ілюзії, схоже, розвіялися, і ми постали перед фактом: сидимо тут, бо не знаємо нікого іншого, з ким могли би посидіти.
У піснях Брюса Спринґстіна ідеться про те, що можна лишитися й гнити або ж утекти й палати. Це нормально; зрештою, він пише пісні й має вдаватися в них до таких простих виборів. Але ніхто ніколи не написав, що можна втекти і гнити — втеча виявиться необдуманим вчинком і завершиться провалом, ти поїдеш із передмістя до міста й усе одно ледве животітимеш у провінційному існуванні. Саме так сталося зі мною; так стається з більшістю.
Ми доросли до підліткового віку — і просто спинилися, як укопані; намалювали тоді мапу — і залишили всі кордони незмінними.
— Згадаю. Я була тут, бо хотіла бути з тобою.
Вона нічого з того не хоче. — Але вони твої. — Але ж насправді не мої, адже так? Знаю, ти купував їх для мене, і це було дуже мило з твого боку, але ти тоді намагався перетворити мене на себе. Не можу їх узяти. Знаю, вони просто лежатимуть і дивитимуться на мене, а я бентежитимусь, і… вони не пасують до решти моїх речей, розумієш? Та куплена тобою платівка Стінґа — то був подарунок для мене. Бо я люблю Стінґа, а ти ненавидиш. Але решта…
— Вона дражнила тебе, а ти ябедничаєш на неї. — Це свідчить про масштаби проблеми.
Маленькі хлопчики й дівчатка, замкнені в дорослих тілах і змушені давати собі раду.
— Я надто втомлена, щоб не зустрічатися з тобою
Щось більше, ніж просто чекати на зміни в житті й не брати на себе зобов’язань. Якби змога, ти б не брав на себе зобов’язань і не робив вибору до кінця життя. Ти на смертному ложі, помираючи від хвороби, спричиненої курінням, думатимеш: що ж, принаймні я зберіг за собою можливість вибору. Жодного разу не зробив нічого такого, від чого не міг би відступитися. Та щоразу, не беручи на себе зобов’язань, ти насправді можливість вибору закриваєш.
Я люблю свою роботу. Вона стимулює, мені подобаються співробітники, я звикла до грошей… але мені не подобається, що я прив’язуюся до такого. Це мене бентежить. Я не та, ким хотіла бути в дитинстві.
— Я лише кажу таке: якщо ти взагалі віриш у довготривалі моногамні стосунки, тоді треба закладати таку можливість, що з людьми в парі будуть відбуватися чи не відбуватися якісь зміни. А інакше яка в тому всьому користь?
Та значно важче звикнути до думки, що моє дитяче уявлення про романтику, про домашні вечері в негліже при свічках і довгі, палкі погляди взагалі не має під собою реального підґрунтя.
— Будь-яку віру треба час від часу випробовувати. Я подумала, буде весело познайомити тебе з людьми, які мають альбом Тіни Тернер, і подивитися, чи не змінилися твої почуття.
Що як результат не задовольнить? Що тоді вдієш? Мене тривожить думка, що… життя, яке є в моєму розпорядженні, не вистачить, аби мене наповнити.
Однак коли тут Лора… Не наважуся сказати, що вона сильно захоплена моїми батьками, та, безумовно, вважає, що батьки в принципі — це благо, тож їхні дрібні примхи та глупства треба любити, а не викривати.
Розумієш, я завжди боявся шлюбу, бо, бач, це ярмо і тягар, я прагну свободи, тощо, тощо. Та думаючи про ту дурну дівчину, я раптом усвідомив, що все навпаки: коли одружуєшся з кимось, кого ти любиш, розбираєшся в собі, то звільняєшся для інших речей. Знаю, ти не певна щодо своїх почуттів до мене, та я певен, що відчуваю до тебе. Точно хочу бути з тобою, але й далі вдаю протилежне — для тебе й себе самого, і ми просто кульгаємо й буксуємо. Наче підписуємо новий контракт кожні кілька тижнів, і я так більше не хочу.
Часом просто мусиш, інакше ніколи нічого не досягнеш. Ось у чому я помилявся. Давав змогу погоді, скороченням м’язів шлунку і переборам прекрасних акордів у синглі Pretenders визначати мої думки — замість формувати їх самотужки.
Коли Лора чує перші такти, то обертається, широко всміхається і кілька разів показує піднятого вгору великого пальця. А я починаю подумки укладати для неї музичну добірку — те, що вона чула, те, що поставила б. Сьогодні вперше за все життя я ніби розумію, як усе влаштовано.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
The post «Фанат» Нік Горнбі first appeared on gallery21.
Про книгу: Весела і водночас філософська історія про дорослішання, кохання та, звісно, музику. Роб — затятий меломан, який керує власним напівзбанкрутілим музичним магазином у Лондоні. Роба тільки-но кинула дівчина, Лора, — йому водночас і прикро, і приємно відчути себе вільним. Зрештою, її музичні смаки не були ідеальними. Слухаючи, як його […]
The post «Фанат» Нік Горнбі first appeared on gallery21.
Рюноске Акутаґава (1892—1927) — классик японської літератури, витончений психолог, володар яскравого дару провидця, блискучий новеліст, що отримав визнання ще за життя. У віці 35 років, доведений до відчаю життєвими обставинами, боячись повторити долю матері, яка втратила розум, письменник прийняв велику дозу снодійного. «Він хотів жити так несамовито, щоб можна було в будь-яку хвилину вмерти без жалю», — писав Акутаґава в останньому автобіографічному творі. І він жив несамовито.
Його новели — фантастичні й реалістичні, історичні та сучасні — вирізняються вишуканим переплетенням вимислу і реальності, глибоким психологізмом, парадоксальністю суджень і тонкою іронією. Своїми творами він примушує читача замислитися над тим, що є істина і чи в змозі людина осягнути її.
Обожнюю цю книгу, певно одна з улюблених. Насправді вона класна навіть не стільки сюжетом, бо це збірка різних новел, скільки цією дрібкою житєйскої мудрості від зовсім іншої культури; дуже кайфую, коли знаходжу щось таке запамʼятовующеся, тож дуже рекомендую і нахвалюю.
Книга на сайті видавництва: «Брама Расьомон» – Рюноске Акутаґава
Той, хто з нудьги поринає в гульню, не може гульнею прогнати нудьгу.
Цей північний варвар визнавав у житті лише два способи згаяти час. Перший — наливатися саке, другий — реготати.
Що ж, поталанило б, так і я б увірував. Ходити на поклоніння, молитися в храмах — справа неважка, було б тільки за що! Та ж торгівля — тільки не з замовниками, а з богами та буддами.
Та чи можна беззастережно стверджувати, що жінки завжди розповідають про себе правду, — вже двадцять років я в цьому сумніваюсь.
А в цей час на узбережжі Оніґасіми молоді чорти, облиті світлом прекрасного тропічного місяця, робили з кокосових горіхів бомби, щоб здобути незалежність свого острова. Вони забули навіть про любов до прекрасних юних відьом і працювали мовчки, похмуро блискаючи величезними, як блюдця, очима…
Хоч скільки б кричав шуліка, сонце не зупинить свого руху.
І все-таки, якщо не йти вперед, можна впасти. Найголовніше — старатися просунутись хоча б на крок.
Щось, я дивлюся, ви останнім часом налаштовані на сумний лад. — Не я, а життя, в якому процвітають поліцейські наглядачі та до них подібні. — У такому разі треба шукати розраду в роботі. — Авжеж, очевидно, іншого вибору й немає. — Якщо не брати до уваги загибелі в бою. Цього разу жоден з них не засміявся. Не просто не засміявся: Бакін суворо поглянув на співбесідника. Жарт у вустах Кадзана прозвучав занадто серйозно. — Молодим більш пасує думати про те, як вижити. Загинути завжди встигнемо, — промовив Бакін після паузи.
Хе Сяоер, як це вже згадувалося, похитувався на спині коня та стогнав од болю. Але звук, який пробивався крізь зціплені зуби, був не просто криком болю. В ньому відбивалося більш складне відчуття: Хе Сяоер страждав не тільки від фізичної муки. Він плакав од душевної муки — від запаморочливого потрясіння, в основі якого лежав страх смерті.
Ти міг би їм поспівчувати? Позаяк у той час я щойно повернувся з поїздки до Європи і просто не переварював усе, що пахло старовиною, я дуже холодно відповів: — Ні, я ніскільки їм не співчуваю. Гадаю, що для тих, хто піднімає бунт через указ про заборону носити мечі, така смерть є цілком заслуженою. Міура заперечливо похитав головою. — Можливо, їхні вимоги були помилковими. Але гадаю, що їхнє прагнення пожертвувати собою заради виконання своїх вимог заслуговує більш ніж співчуття. — У такому разі ти, як ці бунтівники, без сумніву, готовий розстатися з єдиним і неповторним життям заради дитячої мрії повернути наше сучасне життя в епоху Мейдзі та навіть у давню еру богів, — заперечив я зі сміхом. На що він усе так само серйозно, мовби на щось наважившись, відповів: — Для мене достатньо, якщо людина готова віддати життя заради того, в що вірить. Нехай це будуть навіть дитячі мрії.
Це і є дух, який живе в мені, ось у такому, який я є. Тому, нехай я народився в наш час, все-таки я не здатний ні до чого путнього: і вдень і вночі я живу у мріях і тільки чекаю, що прийде щось дивовижне. Зовсім так, як Бісей у сутінках під мостом чекав кохану, що ніколи не прийде.
Він і завжди так жив: усе, що робив, робив від доброго серця.
Не сподівайся, що молитвою зміниш приречення богів…
Нехай навертаються скільки завгодно. Якщо йдеться тільки про навернення, то більшість жителів нашої країни сприйняло вчення царевича Сіддхарти. Але наша сила не в тому, щоб руйнувати. Вона в тому, щоб переробляти.
почасти через це її лице здалося мені ликом бодисатви. І я тут же вирішив, що заволодію жінкою, хоча б довелося вбити чоловіка. Вам видається це страшним? Дурниці, вбити чоловіка — звичайна річ! Коли хочуть заволодіти жінкою, чоловіка завжди вбивають. Тільки я вбиваю мечем, що в мене за поясом, а от ви всі не застосовуєте меча, ви вбиваєте владою, грошима, а іноді просто улесливими словами.
А для нас одна дорога — смерть… Але якщо однаково помирати, так чи не ліпше померти достойно?
«Усього вистачає, а видно, такі ж у них прикрості!»
Як ви знаєте, серед городян є лише покупці, а людини, яку можна було б назвати товаришем, немає.
Так в головах Зі свистом дме в щілини Холодний вітер. А ти все стерпиш, тіло, Марнот життя цяцянка…
Буде, як свиня поросят, народжувати дітей… Я засунув обривок листа глибоко в шухляду столу. Там разом із старими листами жовкнуть і вицвітають і мої мрії.
Одначе в ту мить, коли він, видно, доопрацював один із паперів, засунув до рота цигарочку й хотів було чиркнути сірником, — він раптом упав долілиць і помер. Сконав він якось занадто раптово. Та, на щастя, не заведено суворо судити про те, хто як помер. Судять лише про те, хто як живе.
Уникати важкого й удаватися до легкого — таким є звичайний шлях на світі.
«Навіть Зевс, найбільший із богів, не може впоратися з духами помсти…»
У змісті, в назві якогось розділу, стояли слова: «Чотири страшні вороги — сумніви, страх, зарозумілість, хтивість»
У диявола я повірити можу… — Чому ж ви не вірите в Бога? Якщо вірите в тінь, чому не можете повірити в світло? — Але буває пітьма без світла. — Пітьма без світла — що це таке? Мені залишалося тільки мовчати. Він, як і я, блукав у пітьмі. Але він вірив, що над пітьмою є світло. Наші теорії розходилися тільки в цьому одному пункті. Однак це, принаймні, для мене було непрохідною прірвою. — Світло, безумовно, існує. І доказом тому слугують чудеса. Чудеса — вони іноді трапляються й тепер. — Ці чудеса творить диявол. — Чому ви знову говорите про диявола? Я відчув спокусу розповісти йому, що мені довелося пережити за останні рік-два. Та я не міг заглушити в собі побоювань, що через нього це стане відомо дружині і я, як і моя мати, потраплю до божевільні. — Що це у вас там? Міцний не по літах старий обернувся до книжкової полиці, й на обличчі його з’явився якийсь пастирський вираз. — Зібрання творів Достоєвського. «Злочин і кара» ви читали? Ясна річ, я любив Достоєвського ще десять років тому. І під враженням випадково (?) кинутих господарем слів «Злочин і кара» я взяв у нього книгу й пішов до себе в готель. Залиті електричним світлом велелюдні вулиці, як і раніше, були мені неприємні. Зустрічатися зі знайомими було зовсім
Одна із зірок, які піщинками всипали небо, Посилає світло тільки мені
Прошу, не зроби мене бідняком, у якого нема й рісочки за душею. Але прошу, не зроби мене й багачем, не здатним насититися своїм багатством. Прошу, не зроби мене дурнем, не здатним відрізнити зерно від плевели. Та прошу, не зроби мене й мудрецем, якому відомо навіть те, звідки прийдуть хмари.
«Коли я був молодий і вчився писати, то страждав через те, що не виходило гладенько. Скажу одне: старання — лише півсправи, самими стараннями не досягнеш досконалості. Тільки постарівши, починаєш розуміти, що наполегливість іще не все: три частини — справа людини, сім частин — дар неба».
Класики. Щастя класиків у тому, що вони мертві. Про те ж саме Наше і ваше щастя в тому, що вони мертві.
Хіба могли ми, ще перебуваючи в утробі матері, вивчити шлях, яким піде наше життя? Але ж, ледве з’явившись на світ, ми зразу вступаємо в життя, яке нагадує арену боротьби. Звісно, не навчений плавати як слід пропливти не зможе. Не навчений бігати також прибіжить останнім. Тому-то нам не піти з арени життя без ран.
Життя подібне до коробки сірників. Поводитися з нею серйозно — зовсім нерозумно. Поводитися несерйозно — небезпечно.
Життя подібне до книги, в якій бракує багатьох сторінок. Важко назвати його цілісним. І все ж таки воно цілісне.
Коли був би я вдома, Звісно, їжу поклав би на блюдо, Та в дорозі тепер я, Де трави узголів’ям слугують, Тож і їжу кладу через те я на листя дубове
Громадська думка завжди самосуд, а самосуд завжди розвага. Навіть якщо замість пістолета вдаються до газетної статті.
Існування громадської думки виправдується хоча б задоволенням нехтувати громадську думку.
Звичайна річ — раб, скований путами, прагне, щоб вони були товстішими.
Прикрості роблять людину розумною. Якщо розумною людину роблять прикрості, то обережна людина у своєму ординарному житті ніколи не стане розумною.
Зрозуміти, що народ дурний, — цим пишатися не варто. Але зрозуміти, що ми самі і є народ, — ось цим варто пишатися.
Як полюбляють люди знати найрізноманітніші факти! Більше всього їх цікавить не те, що таке любов. Їх цікавить, чи був Христос незаконнонародженим.
Добра людина більш за все схожа на бога на небесах. По-перше, з нею можна поділитися своєю радістю. По-друге, їй можна поплакатися. По-третє, є вона чи немає — не важливо.
Народ частенько захоплюється величчю людей і діянь. Але споконвіку не було такого, щоби народ полюбляв зустрічатися з величчю.
Закон забороняє азартні ігри не тому, що засуджує перерозподіл багатства з їх допомогою, а лише тому, що засуджує економічний дилетантизм.
Панове, ви боїтеся, що завдяки мистецтву молодь деградує. Прошу вас, заспокойтеся. Вона деградує не так швидко, як ви.
Воля подібна до гірського повітря. Для слабких вона нестерпна.
Аби вважатися людиною, в якої слово не розходиться з ділом, треба досягти досконалості в умінні виправдовуватися.
Підпалювати значно легше, ніж гасити.
Причина, чому ми любимо природу, принаймні одна із причин, полягає в тому, що природа не ревнує й не обдурює, як ми, люди.
Будь-яке слово, подібно до монети, має два боки. Наприклад, один із боків слова «чутливий» — «боягузливий», не більш того.
Спадковість, обставини, випадковість — ось три фактори, що визначають нашу долю. Ті, що радіють, можуть радіти. Але засуджувати інших — аморально.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
The post «Брама Расьомон» – Рюноске Акутаґава first appeared on gallery21.
Про книгу: Рюноске Акутаґава (1892—1927) — классик японської літератури, витончений психолог, володар яскравого дару провидця, блискучий новеліст, що отримав визнання ще за життя. У віці 35 років, доведений до відчаю життєвими обставинами, боячись повторити долю матері, яка втратила розум, письменник прийняв велику дозу снодійного. «Він хотів жити так несамовито, щоб […]
The post «Брама Расьомон» – Рюноске Акутаґава first appeared on gallery21.
Ренд в численних інтерв’ю американській пресі стверджувала: людина повинна жити не заради інших, а передусім ради себе. Авторку звинувачували в егоїзмі та прямолінійності щодо подачі суперечливих ідей її філософії об’єктивізму. Ренд переконувала, що кожен «мусить цілі й цінності відстоювати, боротися за них, позаяк це сутність життєвого процесу». Бурхливі обговорення фундаментальної трилогії, великої «політичної притчі» тривають від 1957 року, з дня першого видання, на ній виросли три покоління американців, мільйони «атлантів» розлетілися по всьому світу. Три частини трилогії названі відповідно до основних законів логіки: «Несуперечність», «Або-або, «А є А». Всі вони містять блискучі світоглядні монологи, вкладені в уста головних героїв Франциско Д’Анконії та Генка Ріардена. Між якими стоїть жінка, в яку обидва закохані, – Даґні Таґґарт. Їхня Країна стрімко летить у прірву: моторошна криза охоплює всі царини людського життя. Псевдовчені наполегливо пропагують: мислення – ілюзія, пошук будь-якого сенсу – абсурд, і зрештою уряд оголошує мораторій на розум. Талановиті підприємці безслідно зникають, кидаючи своє виробництво напризволяще чи знищуючи його. Даґні впевнена, що в країні з’явився таємничий Руйнівник, ціль якого – крах економіки і тотальна деградація людей. Впродовж сотень сторінок книги персонажів і читачів непокоїть одне дивне питання: «Хто такий Джон Ґолт?»
Знаю, що книгу часто люблять сварити за те “яка” вона, але мені подобається, іноді варто почитати щось таке для того, щоб надихнутися рватися вперед.
Книга на сайті видавництва: «Атлант розправив плечі. Частина друга. Або-або» – Айн Ренд
Впевненість у своїй цінності та у твоїй.
Він хотів, щоб ти підтасувала для нього реальність, щоб його велич залишилась, а Державний науковий інститут було стерто назавжди, наче його ніколи й не було, – і ти єдина, хто може для нього це зробити.
Їм потрібне від нас щось на кшталт санкції. Я не розумію значення цієї санкції, але натомість, Даґні, знаю таке: якщо ми цінуємо наші життя, то не повинні їх їм віддавати. Не віддавай навіть, якщо тебе прив’яжуть на дибу для тортур. Нехай вони руйнують твою залізницю і мій завод, але не віддавай їм життя. Бо я знаю лише те, що це наш єдиний шанс.
умінням відчувати насолоду від буття так, як відчував її він
Старий завагався, але таки відповів: – Міс Таґґарт, що ви робите, коли мусите казати комусь речі, про які знаєте, що вони неможливі? Вона тихо засміялась: – Чоловік, який дав мені цигарку, сказав, що у такому разі слід вивчити передумови.
Ти не живеш за такими стандартами, але я живу.
Я про те, що ваше ставлення може бути страшенно ідеалістичним – впевнена, що так воно і є, – але, на жаль, більшості людей не доступні широкі межі вашої свідомості, тому вони неправильно потрактують ваші дії, до того ж, у найогиднішій для вас манері. – У такому разі відповідальність і ризик будуть їхні, а не мої.
Однак гроші – це лише інструмент. Вони здатні перенести вас, куди забажаєте, проте не здатні бути замість вас водієм. Здатні дати вам засоби для вдоволення бажань, однак самих бажань не можуть запропонувати. Гроші – бич для людей, які намагаються обернути закон причинності, для тих, хто прагне підмінити розум, захоплюючи продукти розумової діяльності.
Мій спосіб торгівлі – знати, що радість, яку ти мені даєш, оплачена радістю, яку від мене отримуєш, а не твоїми чи моїми стражданнями. Я не приймаю самопожертви і сама її не чиню. Якби ти попросив мене про більше, ніж ти для мене важиш, я б відмовилась. Якби ти попросив мене відмовитися від залізниці, я б тебе покинула. Якщо коли-небудь насолода одного з нас коштуватиме болю іншого, краще нехай взагалі не буде жодної торгівлі. Угода, за якою один отримує, а інший втрачає, – це шахрайство. В бізнесі так не робиться, Генку. Тому не роби так і у власному житті.
Знаєш, яка твоя справжня провина? – м’яко сказала Даґні. – Маючи для цього величезні можливості, ти так і не навчився дарувати собі радість. Надто легко відкидаєш власну насолоду. Ти хочеш нести на собі надто багато.
Вас зневажали за всі ті якості характеру, які є вашою найбільшою гордістю. Вас називали егоїстичним за сміливість діяти на власний розсуд і самому нести відповідальність за власне життя. Вас називали пихатим через незалежний розум; жорстоким – через непохитну цілісність; антисоціальним – через бачення, яке дало вам можливість наважитися на подорожі невідкритими шляхами.
Я сам заробляю собі на життя, як повинна робити кожна чесна людина. Я відмовляюся визнати злочином факт власного існування і те, що я мушу працювати, щоб це існування підтримувати. Я відмовляюся визнати злочином той факт, що я спроможний працювати і мені це вдається. Я відмовляюся визнавати злочином свою здатність працювати краще за більшість людей і те, що моя робота має вищу ціну, ніж робота моїх сусідів, вищу ціну, ніж бажає платити більшість людей; я відмовляюся вибачатися за свій хист, відмовляюся перепрошувати за власний успіх, відмовляюся просити пробачення за свої гроші.
«Ви не допускаєте у своєму сплаві навіть одного відсотка домішок, – казав йому незабутній голос, – чому ж допускаєте їх у власному моральному кодексі?»
Вони… – промовила, і Келлоґ почув легке тремтіння в її голосі, в якому злилися і любов, і біль, і обурення. – Вони кажуть, що він піднявся за рахунок здібностей інших людей, не залишаючи їм жодного шансу, і що… що йому була вигідна людська некомпетентність… Але він… Він не вимагав від людей покори. – Міс Таґґарт, – промовив Келлоґ з дивною ноткою суворості в голосі, – просто пам’ятайте, що він уособлював принцип існування, який за короткий проміжок історії людства витіснив із цивілізованого світу рабство. Пам’ятайте про це, коли відчуєте, що на вас окошилася сутність його ворогів.
Куди ви їдете? – На Захід. – З «особливим дорученням»? – Ні. У відпустку. На місяць, із кількома друзями. – У відпустку? І це для вас так важливо? – Найважливіше за все на світі.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
The post «Атлант розправив плечі. Частина друга. Або-або» – Айн Ренд first appeared on gallery21.
Про книгу: Ренд в численних інтерв’ю американській пресі стверджувала: людина повинна жити не заради інших, а передусім ради себе. Авторку звинувачували в егоїзмі та прямолінійності щодо подачі суперечливих ідей її філософії об’єктивізму. Ренд переконувала, що кожен «мусить цілі й цінності відстоювати, боротися за них, позаяк це сутність життєвого процесу». Бурхливі […]
The post «Атлант розправив плечі. Частина друга. Або-або» – Айн Ренд first appeared on gallery21.
Багатство не падає з неба — звісно, якщо не сподіваєшся попасти під дощ із виграшних лотерейних білетів. Однак завдяки правильній життєвій та фінансовій позиції та довгостроковому плану всі можуть досягнути фінансової безпеки та набути солідного статку, відчутно підвищивши рівень свого життя. Як звільнитися від стереотипів про гроші та заможність? Як уникнути боргів? Як правильно заощаджувати, не забувши про маленькі життєві радості, і як значно підвищити свій дохід? Бодо Шефер ділиться інсайдерською інформацією та розповідає про ефективні методи поводження з грошима, крок за кроком супроводжуючи читача на шляху до його фінансової свободи. Мрієте стати мільйонером за 7 років? Схоже, це цілком реально, варто лише почати вчитися фінансової грамотності, яка хоч і непроста, але цікава наука.
Це звичайно стандартна історія про книжку успішного успіху, але мені насправді сподобалася, бо іноді корисно почитати щось для натхнення, навіть якщо в моменті не будеш всім цим користуватися, тож хороша книжка
Книга на сайті видавництва: «Шлях до фінансової свободи» – Бодо Шефер
Та дехто заперечує: «Але ж гроші не роблять щасливим». Звичайно, ні. Це й не є завданням грошей. Їхня місія — давати нам безпеку. Свободу. Вони гарантують нам можливість такого життя, яке відповідає нашим бажанням. І ось в чому правда: з грошима легше бути щасливими.
Ми часто виявляємося жертвами самих себе. Ми йдемо на компроміси — і перш ніж усвідомлюємо свої помилки, наше життя значною мірою вже проминуло. Чимало людей часто перекладає відповідальність за те, що вони не живуть так, як їм хочеться.
І завжди, коли ми щось намагаємося зробити, дещо стримує нас від конкретних дій. Ми залишаємо собі можливість відступу. Той, хто силкується щось зробити, очікує врешті-решт на якусь перешкоду, що стримає його від реалізації задуманого. Ми чекаємо на перешкоди, адже не віримо насправді, що це для нас добре й що ми гідні того, щоб це зробити
Ваш спосіб мислення зробив вас такими, якими ви є сьогодні. Однак той самий спосіб мислення не приведе туди, де прагнете опинитися
Хто працює цілий день, той не має часу, щоб заробляти гроші
Створення добробуту неможливе, доки ми не усвідомимо, що завжди відповідальні. Не держава, не життєві обставини, не наш партнер, ані наше виховання, здоров’я чи фінансове становище: відповідальними є лише ми
Отож ви не відповідальні за всі події, але завжди відповідаєте за тлумачення подій та свою реакцію на них.
Але він не хотів бути винним. Хто за це відповідальний? Хіба це не типово — перекладати провину на інших? Вирішальним є те, що: ви наділяєте владою того, кого звинувачуєте. Звинувачувати інших — так легко й так спокусливо. Тоді ми знову добре виглядаємо. Винною є фірма, я не можу розвиватися, мій партнер винний, мені не дозволяє моє здоров’я… Ви хочете, щоб фірма, партнер і наше здоров’я мали над нами владу? Подумайте: той, хто винен, має владу. З цієї причини я охоче візьму провину на себе, адже мені подобається контролювати власне життя.
Усвідомлення здатності самостійно сформувати майбутнє розпочинається в нашому минулому. Воно виростає зі знання, що в минулому багато чого змінилося. Ми не помічаємо малих, поступових змін, які з нами відбуваються. Часто ми просуваємося лише міліметровими кроками й не сприймаємо це серйозно.
Що б не трапилось у вашому особистому Всесвіті, лише ви відповідальні за те, як реагуєте та інтерпретуєте події
Ми є відповідальними за речі, які робимо, а також за речі, яких не робимо.
бути найкращим з того, ким можете бути
Більшість людей переоцінює те, що вона здатна зробити за один рік, та недооцінює те, на що вона спроможна за десять. — Джим Рон «Сила амбіції»
Зрештою, наше уявлення про самих себе — пророцтво, що реалізується саме собою.
Урок простий:1-й рівень. Чудо стається, якщо ви щось робите.2-й рівень. Коли йдеш рибалити, важливо опанувати прийоми.3-й рівень. Ви маєте бути особистістю, до якої приходять інші, бо ви відомі своєю силою та компетентністю. Петро відразу пішов до Ісуса, бо «той що-небудь придумає».4-й рівень. Податки — не проблема. Держава існує не лише для того, щоб вас обібрати.5-й рівень. Ваша роль — «людина-без-проблем»
На жаль, ми не завжди можемо довіряти своєму мозку. Ми запам’ятовуємо наші помилки та невдачі в одинадцять разів простіше й на довший період часу, ніж успіхи. Через це в нас складається набагато гірше уявлення про нас самих. Цю негативну тенденцію підтримує також наше оточення та виховання. З дитячого віку й аж до дванадцяти років на кожне «так» ми чуємо сімнадцять разів «ні». Щонайменше 80% усіх новин у засобах масової інформації — негативного змісту. Тому важливо протистояти цьому й мати адекватне уявлення хоча би про самих себе
Сприймайте себе достатньо важливими, щоб писати про себе самих
«Хто лягає спати з собаками, прокидається з блохами».
Що ж є величним? Можливо, ви робите щось, що вдається вам дуже легко, а інші дивуються цьому. Може, усе якраз навпаки: ви завзято боретеся, долаючи свій страх, а інші люди цього взагалі не помічають. Тому ми не маємо порівнювати себе з іншими, а лише з тим, чого хочемо досягнути.
Наважтеся на ризик; з підлоги ви не впадете.
Один журналіст його запитав: «Пане Лангер, вам неймовірно пощастило, чи не так?». Бернард Лангер відповів: «Так, я це також помітив: чим більше тренуюсь, тим більше мені щастить».
Натомість люди, які ставлять питання як, зосереджуються на рішеннях. Вони шукають шляхи, якими зможуть піти зараз або в майбутньому
Є велика різниця в тому, чи граєте для того, щоб не програти, а чи для того, щоб виграти.
Великі цілі є реалістичнішими за малі, адже в такому випадку проблема не здатна повністю затулити огляд мети.
Хто думає, що за гроші щастя не купити, той просто не знає, де слід робити закупи
ніколи не приймайте пораду людини, яка не є там, де би ви хотіли бути.
Ніщо не є таким, як нам здається. Поділ на правильне й помилкове допомагає ще менше, адже ми постійно помиляємося. Та все ж через багато факторів маємо труднощі зі сприйняттям цієї точки зору. Причиною є наша потреба в упевненості. Ми хочемо покладатися на себе й на інших. Мабуть, нам важко сприйняти висловлювання Конрада Аденауера: «Яке мені діло до моєї вчорашньої дурнуватої балаканини». Ще сміливішим здається формулювання: «Яке мені діло до моїх вчорашніх дурнуватих переконань». Слово, яке приховане в цьому, — «послідовність»
Щоб зміцнити нашу віру, ми позичаємо чужий досвід. Ми шукаємо ситуації, які підтверджують нашу думку.
Завжди, коли у вашому житті щось не так, як би хотілося, ви повинні з’ясувати, які переконання за цим ховаються.
Бідність — це хвороба, яка стає хронічною, і її важко перебороти, якщо одного разу вже змирився з нею. Народитися бідним — не соромно, але соромно сприймати цю спадщину як щось, що не підлягає зміні.
Ніколи не приймайте короткострокового рішення для довгострокової проблеми.— Даніель С. Пенья «Угоди й придбання»
«Те, що ми хочемо, — не те ж саме, чого ми потребуємо».
Усі ми діємо не на основі наших «логічних» поглядів і намірів, а на основі наших засад віри.
На будь-яких хороших курсах менеджерів ви вчите, що слід якомога менше критикувати своїх співробітників. Якщо ж це абсолютно необхідно, то критикувати варто, дотримуючись певних правил: Перед тим, як когось критикувати, ви повинні сісти й коротко занотувати, які десять якостей цінуєте в цій людині. По-друге, ви повинні завжди відокремлювати вчинок від особистості. Ніколи не ставте під питання саму особистість.Тепер назвіть мені, будь ласка, причину, чому ми повинні поводитися з самими собою гірше, ніж з іншими?
Раніше я визначав свободу як можливість робити й дозволяти собі те, що я хочу. Моє нове визначення звучить так: свобода — це володіння достатньою дисципліною для здійснення запланованого.
Перетворіть отруйну ситуацію на ліки — стимулюйте себе своїм складним становищем. Бажайте собі не простіших ситуацій, а більше здібностей. Бажайте не того, щоб проблеми зникли, а здатності вирішити їх.
Гроші й можливості з’являються не в разі потреби, а завдяки здібностям. Ви отримаєте підвищення зарплати не тому, що воно вам потрібне, а тому, що заслуговуєте на нього.
Усе, що вартує того, щоб його зробили, слід робити добре.
Робити те, що роблять усі, — не цінніше, ніж пісок в пустелі.
Якщо робите те, що роблять усі, ви матимете те, що є в усіх.
Отож регулярно вилучайте гроші з вашої фірми й фінансуйте її за допомогою чужих.
чим більше енергії витрачаєте, тим більше енергії маєте.
Вимагайте грошей Ви належите до людей, які часом приносять результат, не вимагаючи оплати? Поміркуйте: вимагати гроші — це часто питання самооцінки. Завжди, коли ви робите щось цінне, природно й цілком виправдано отримувати це за гроші.
«Кожний хоче бути кимось, та ніхто не хоче стати кимось».
Що робити з підвищенням зарплати? Імовірно, раніше ви заробляли менше, ніж сьогодні. Згадайте період свого навчання та наскільки мізерною кількістю грошей ви тоді обходилися. Як було з вашою першою роботою?Ми систематично заробляємо більше грошей і зазвичай усе витрачаємо. Наш життєвий рівень зростає паралельно з доступним доходом.Ось порада, яка допоможе уникнути цього в майбутньому: переводьте 50% від кожного підвищення заробітної плати на «рахунок золотої гуски».Оскільки зараз ви звикли до поточного доходу, то відкладання 50% від підвищення заробітної плати в жодному разі не означає відмову від чогось. Так ви просто звикаєте до половинного підвищення заробітної плати. Інші 50% ви перераховуєте на «рахунок золотої гуски».Наприклад, якщо зараз заробляєте 3000 € чистими, то на початку кожного місяця платите самому собі в майбутньому, перераховуючи 10%, тобто 300 €, на «рахунок золотої гуски». Якщо отримуєте підвищення зарплати на 600 €, то перераховуєте 50%, тобто 300 €, на «рахунок золотої гуски». Отож ви одним махом збільшуєте свої заощадження на 100%.
Я пропоную вам завести ощадну книжку й вкласти 5 центів першого місяця. Другого місяця подвоюйте суму й внесіть 10 центів.Одночасно почніть шукати нові джерела доходу. У вас є 14 місяців, доки «все розпочнеться по-справжньому» й ваші доходи підвищаться. Вам слід використати цей час, щоб створити нове джерело прибутку. На 16-й місяць ви внесете вже 1638,40 €, на 17-й — 3276,80 €, а на 18-й — 6553,60.
«Я враховую те, що залишок мого життя — в майбутньому, тому хотів би бути більш-менш упевненим у тому, яким буде це майбутнє.
система всіляко підтримує заможного й ослаблює бідного
«Більшість людей живе так, ніби голодні роки ніколи не прийдуть, проте вони однозначно настануть».
Усі ми схильні ставати жертвою двох ілюзій. По-перше, гадаємо, що якщо економіка процвітає, то так буде й надалі. І якщо ми добре заробляємо впродовж тривалого часу, то думаємо, що незабаром отримуватимемо ще більше. Проте мій наставник раз у раз наголошував: часто худі корови з’являються швидше, аніж очікувалося. ^ref-41388По-друге, ми часто не розпізнаємо «ситі» роки. Лише коли настають «голодні», помічаємо, як добре нам було насправді. Оскільки багато людей думає, що «врожайні» роки ще прийдуть, вони зволікають із заощадженнями й інвестиціями.
Тогочасна реальність перевершила би сподівання навіть найгірших песимістів. Отже, готуйтеся. Завжди існуватимуть прибуткові роки. І «голодні» також. Не слід опускати руки, та не варто й тішити себе ілюзіями.
Достатку не буде, якщо ми не є чесними самі з собою й витрачаємо енергію на пошук відмовок замість рішень.
Коли хтось каже: «Це занадто ризиковано», — то одночасно промовляє:«Я не хочу помилитися». Він каже ще й таке: «Я вважаю помилки поганими в принципі».
«Усе, що ви розповідаєте собі й іншим про власне майбутнє — вигадка, тому краще за все розказувати прекрасну небилицю. Коли ж вигадка стане реальністю, ви житимете в мрії, а не в нічному кошмарі».
важливо пам’ятати таке: не будьте спеціалістом у неважливих речах. Або: не перетворюйте другорядні речі на свої головні завдання
Ви справді цього бажаєте? Ви дійсно готові заплатити ту ціну, яку зобов’язаний платити кожен, хто прагне стати багатим і щасливим? Якщо наважуєтеся на це (а я спонукаю вас до цього), то зобов’язуєтеся пообіцяти собі, що ніколи більше не будете задоволені меншим, ніж найкраще.
Адже якщо ви не приймете рішення (негайно), то вже все вирішили: нічого не змінювати й віддалитися від своєї мети. Отож приймайте рішення вже!
У своїй книзі «Іоанн» Хайнц Кернер пише: «Кожен глибоко всередині себе відчуває здатність покинути болото й жити на сонці. Та страх перед сонцем, свободою, навіть власними можливостями змушує нас залишатися у звичному оточенні. Він змушує вважати сморід, знерухомленість, темряву й трясовину прийнятними. І тому з дня у день ми все глибше грузнемо в цьому болоті. Із кожним днем, проведеним у ньому, покинути його стає все важче. І кожен зайнятий тим, як найкраще позбутися смороду, як найлегше перенести слизьку й брудну трясовину і як найприємніше провести час поступового занурення в грузьку твань. Проте кожен, хто це усвідомлює, повинен взяти відповідальність за самого себе й шукати найкращі шляхи до сонця
невдач не існує.
Одного можете очікувати завжди — неочікуваних обставин.
Ви знаєте стару приказку: cкажи мені, хто твій друг, а я скажу, хто ти. Ми схильні себе переоцінювати. Ми гадаємо, що достатньо сильні, щоб наші знайомі не впливали на нас, проте з раннього дитинства вчимося завдяки імітації. Найчастіше це відбувається несвідомо. Наші знайомі та друзі впливають на нас сильніше, ніж ми думаємо, не даючи нам усвідомити це.
Люди, яким не вдалося зробити щось самостійно, не мають жодного права давати поради. А у вас немає абсолютно ніякої причини прислухатися до них.
Гроші, які заробляєте, належать не лише вам
Зрозуміло, гроші часто жертвують з чисто егоїстичних мотивів. Також є люди, які роблять переважно публічні пожертви, бо хочуть досягнути рекламного ефекту. Але хіба, зрештою, усе, що робить людина, не є егоїстичним? Хіба вона завжди не допомагає іншим частково тому, що завдяки цьому краще почувається й сама? ^ref-40236Однак нужденному ця дискусія є відносно байдужою. Коли він отримує гроші, на них не обов’язково повинна висіти етикетка: «Віддано з благородних мотивів».
Віддавати — приємно Часто дарувати подарунки приносить більше радості, ніж отримувати. Той, хто дбає тільки про себе, стає самотнім і депресивним. Концентрація на самому собі призводить до самотності.
Той, хто допомагає іншим, завжди допомагає й самому собі. Хто везе іншу людину у своєму човні на протилежний берег, той і сам там опиниться.
Той, хто допомагає, усвідомлює, що ми живемо у світі взаємозв’язків.Однозначно, жити так, ніби ви одні на цьому світі, — не є ознакою мудрості. І звісно, така позиція мало в чому допомогла б як у дрібницях, так і в цілому. Щоб проявити найкраще в собі, ми потребуємо інших. Й іншим потрібні ми. З цього випливають дві прості, але важливі істини: разом ми досягаємо більшого. І по-друге, справи кожної окремої особи йдуть краще, якщо краще йдуть у всіх загалом.
Согьял Рінпоче бере для прикладу дерево, щоб пояснити, що, зрештою, ніхто не може вести незалежне існування: «Люди дізнаються, що дерево перебуває в надзвичайно тонкій мережі зв’язків, яка охоплює весь Всесвіт: дощ, що падає на його листя, вітер, що розгойдує його, земля, яка годує й утримує його, пори року й погода, світло Сонця, Місяця і зірок — усе є частиною цього дерева. Усе сприяє тому, щоб робити дерево тим, чим воно є. Воно ніколи не могло б існувати окремо від усього іншого». ^ref-13662Благополуччя суспільства впливає на нас сильніше, ніж ми сьогодні можемо науково довести, але не можна заперечувати, що ми маємо вплив на інших людей, а їхній стан — на нас.Усі ми знаємо: що даєш — те й отримуєш. Це стосується й таких простих речей, як усмішка й дружність. Хто любить світ, того й світ любить
Коли Цицерон закінчував промову, слухачі вставали, аплодували й захоплено вигукували: «Яка чудова промова!». Коли ж Демосфен завершував свою, люди кричали: «Слід діяти! Почнімо негайно!» І саме це вони й робили.
Приказка «Знання — це сила» неправильна. Правильною буде така: «Застосоване знання — це сила
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
The post «Шлях до фінансової свободи» – Бодо Шефер first appeared on gallery21.
«Чаротворці» — третій роман підциклу «Ринсвінд» із серії «Дискосвіт» Террі Пратчетта.
Жив собі якось восьмий син восьмого сина і був він, як повелося на Дискосвіті, чарівником. Дивним чином у нього теж народилося восьмеро синів, і наймолодшому, Койнові — чарівникові в квадраті — судилося стати джерелом магії, чаротворцем. Завдяки цьому юному хлопцеві стара магія Дискосвіту, що вже потрохи вивітрювалася, тепер відродилася і набула небаченої сили. Утім, нездорові чаротворчі амбіції та диктатура магії можуть бути небезпечними та навіть руйнівними й загрожувати цілісності світобудови. Рятувати світ та протистояти супермогутньому чаротворцеві Койну береться чарівник-невдаха Ринсвінд разом із вправною геройкою Коніною і сповненим ентузіазму героєм-початківцем Найджелом. А допомагатиме відчайдухам капелюх архіректора, що за довгі роки спілкування з видатними чарівниками став окремою, і треба сказати — харизматичною, особистістю.
щось я не готовий вигадувати унікальні враження до кожної з 41 книг, тож просто скажу, що вся серія про Дискосвіт це унікально чудові книги, від яких неможливо відірватися, тож люблю, ціную і надихаюся.
Книга на сайті видавництва: «Чаротворці» – Террі Пратчетт
Жив собі один чоловік, і було в нього восьмеро синів. Поза тим він був не більш ніж крапкою на сторінці Історії. Сумно, однак це все, що можна сказати про деяких людей.
Він був зроблений із чорного металу, помережаний срібними та золотими різьбленими візерунками, які надавали йому вигляду розкоші та зловісного несмаку
— Вигнали! Мене! За прояв людськості! Та чим би люди були без любові? — РІДКІСТЮ
Ревіння бурі над їхніми головами досягло піку. Повз них задом наперед промайнула чайка.— Я про те, — сказав Іпслор з гіркотою, — чи є щось у цьому світі, заради чого варто жити?Смерть замислився.— КОТИ, — пролунало зрештою. — КОТИ — МИЛІ.
Ще однією причиною загального святкового настрою було те, що ніхто не намагався когось прикінчити. Це доволі незвичайний стан справ у магічних колах.
Вищі рівні чаклунства — небезпечне місце. Кожен чарівник намагається змістити тих, хто над ним, одночасно наступаючи на пальці інших, які прагнуть на його рівень; сказати, що маги від природи схильні до здорової змагальності — практично те саме, що стверджувати, що піраньї від природи трішечки голодні.
Один із викладачів Ринсвінда якось сказав: «Назвати його розуміння магічної теорії „жахливим“ — означає не залишити придатного слова для його практичного володіння нею
«Занадто багато обідів, — подумав він, поглянувши на їхні стурбовані обличчя. — Забагато вечорів минуло в очікуванні слуг із чаєм. Занадто багато часу проведено в задушливих кімнатах за читанням старих книжок, написаних мертвими людьми. Надмір золотої парчі й сміховинних церемоній. Забагато жиру. Уся Академія достигла, залишилося лише добряче штовхнути..
— Будь-якого чи конкретного? — обережно запитав Ринсвінд. Таким чином можна потрапити в халепу.«Чарівника з глибокою пошаною до традицій, який не проти наразитися на небезпеку заради високої винагороди», — промовив інший голос, що, здавалося, лунав із круглої чорної шкіряної коробки, яка перебувала в незнайомця під пахвою.— Он як, — мовив Ринсвінд, — це дещо звужує коло ваших пошуків. А це передбачає ризиковану подорож у невідомі, і, мабуть, небезпечні землі?— Власне кажучи, передбачає.— Зустрічі з незвичайними істотами?— Можливі.— Майже стопроцентну смерть?— Безумовно.Ринсвінд кивнув і схопив капелюха.— Ну, бажаю вам успішних пошуків, — сказав він. — Я б вам і сам допоміг, але не стану.— Прошу?— Вибачте. Не знаю чому, але перспектива неминучої смерті в невідомих землях від кігтів екзотичних монстрів — не для мене. Я вже таке пробував, але якось не втягнувся. Кожному своє, кажу я, мене ж створили для нудьги.
— Ринсвінде, я знаю тебе всього годину, але щиро вражена, що ти прожив аж так довго! — Так, але ж прожив, хіба ні? У мене талант до виживання. Запитай будь-кого. Я навіть став від цього залежним.— Від чого саме?— Від життя. Я підсів на нього змалечку й не хочу кидати цієї звички.
Зникли й невеликі вікна, розташовані високо угорі, вкриті шляхетним нальотом старезного жиру. Вперше за всю історію до зали струмувало чисте світло.Чарівники витріщалися один на одного з роззявленими ротами, і те, що вони побачили, було не тим, що, як здавалося, вони бачили завжди. Невблаганні промені перетворили багату золоту вишивку на запорошену позолоту, виставили розкішну тканину як сильно заплямований і потертий оксамит, перетворили розкішні, гладенькі бороди на заплутані клубки в нікотинових плямах, викрили розкішні діаманти як доволі поганеньке анкське каміння. Яскраве світло мацало й досліджувало, відмітаючи вбік затишні тіні.
містом, яке хтось описав як «щось подібне на перевернутий мурашник без властивого йому шарму».
Ти хоч колись розумієш, що тобі кажуть? Тут Ринсвінд відчув себе впевненіше.— Ні, — відповів він. — Не завжди. Особливо останнім часом. Не часто
Відчувши раптовий пекучий біль, чарівник схопився за рану і якусь мить нажахано дивився на кров, перш ніж знепритомніти. Не можна сказати, що Ринсвінд не витримував вигляду крові, просто його засмучувало дивитися на власну.
Ринсвінд віддав би душу за кілька кухлів пива, холодну ванну й чистий одяг. Не факт, що це б йому допомогло, але щонайменше внесло би щось позитивне у його жахливе становище.
Тут мало що скажеш, — відізвався він. — Яка користь від свічки в полудень?
Багаж зазнав любовних страждань і робив те, що й будь-яка розсудлива особа в подібних умовах — пішов напитися.
Ринсвінд зітхнув. Він любив салат. Той був таким неймовірно нудним. Ринсвінд провів роки в пошуках нудьги, але так і не віднайшов її. Саме тоді, коли він думав, що вона — у його руках, його життя ставало майже смертельно цікавим.
Те, як вони дивилися на вартових, ніби вони — пусте місце… — пробурмотів Найджел, хитаючи головою. — Це було найгірше. — Так.Це єдине слово, вимовлене Ринсвіндом, впало з тяжкістю, немов стовбур дерева, на шляху думок Найджела. Хлопець здригнувся, але принаймні замовк. Ринсвінд навіть почав шкодувати його, що було доволі незвичним — зазвичай він не ділився цим почуттям, відчуваючи, що воно йому потрібніше.
Це збило Ринсвінда з пантелику. Не вперше в житті він відчував, що у світі існують цілі області людського досвіду, які пройшли повз нього — якщо тільки області можуть пройти повз людину. Можливо, він пройшов повз них. Він стенув плечима.
Талант визначає лише те, що ти практикуєш, — заявив він. — Він не визначає те, ким ти є. Глибоко всередині, маю на увазі. Якщо ти знаєш, ким ти є, ти здатен на все.
Усі вважали цю історію правдивою, хоча вона була настільки ж імовірною, як свинцеве рятівне коло.
— Нам потрібен план, — сказав Найджел. — Можна ще раз спробувати втекти, — запропонував Ринсвінд.— Це нічого не вирішить!— Вирішить більшість речей, — відказав Ринсвінд.— Як далеко нам доведеться зайти, щоб опинитися в безпеці? — поцікавилася Коніна.Ринсвінд ризикнув зазирнути за стіну.— Цікаве філософське питання, — зауважив він. — Я вже довго в дорозі, а безпеки так і не знайшов.
І, звісно, пояснити це все супутникам — неможливо. Схоже, вони не зрозуміли все, як слід; а якщо конкретніше, то, здається, не усвідомили суть фатуму. Вони страждали від жахливої омани, що ще щось можна було змінити. Були готовими зробити світ таким, як їм хотілося, або вмерти при спробі. Недолік смерті при спробі полягає в тому, що в момент спроби ти вмираєш.
Усі вони бажають нам добра. Ймовірно, всі чарівники гадають, що під їхнім керівництвом Диск став би кращим місцем. Повірте мені, немає нічого гіршого, аніж хтось, хто збирається зробити світу послугу
Але якщо його запитати, з ким він говорив і що він бачив, шинкар би розгубився. А це тому, що людському мозку чудово вдається відгороджуватися від речей, які йому б не хотілося знати. Саме зараз цієї загорожі вистачило б, щоб захистити банківський сейф.
У Хапонії до міфології ставляться дуже серйозно. Це тільки в реальне життя вони не вірять.
О, так. Вкрай важливо пам’ятати, ким ти є насправді. Це дійсно важливо. Розумієш, не можна довіряти тому, що про тебе кажуть інші люди чи істоти. Вони завжди в чомусь та й помиляються.
Я би все віддав, щоби не бути тут, — пробурмотів він.
Соболячка — невеликий чорно-білий родич лемінга, що мешкає в холодних Серединних землях. Його хутро вкрай рідкісне й високо цінується, особливо самою тваринкою. Крихітний негідник готовий на все, щоб його не позбутися.
У дійсно магічному Всесвіті у всього є своя протилежність. Наприклад, антисвітло. Це не те саме, що темрява, бо темрява — це просто відсутність світла. Антисвітло — це те, що ви побачите по той бік темряви. За тим самим принципом, стан отверезіння — не те саме, що тверезість. Порівняно з ним бути тверезим — наче купатися у ваті. Отверезіння ж змиває всі ілюзії, увесь комфортний рожевий туман, в якому люди зазвичай проводять своє життя, і вперше дає їм побачити й усвідомити дійсність такою, як вона є. Трохи покричавши, люди роблять усе, щоб більше ніколи в житті не відчувати отверезіння.
Annus mirabilis (лат.) — дивовижний рік, a anus mirabilis — зовсім не рік.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
The post «Чаротворці» – Террі Пратчетт first appeared on gallery21.
«Химерне сяйво» — це другий роман із серії «Дискосвіт» підциклу «Ринсвінд», у якому продовжуються пригоди чарівника-невдахи Ринсвінда та першого на Диску туриста Двоцвіта, що розпочалися в «Кольорі магії». Зловісна червона зоря загрожує Дискосвіту знищенням. Друзі й не підозрюють, що саме Ринсвіндові, якому геть не вдаються чари, доведеться рятувати Диск від катастрофи. Дорогою їм трапляються дерева, що говорять, хатинка з пряника, друїди-«програмісти», варвари-коноводи, тролі, потвори з інших вимірів, чарівна мандрівна крамничка, а головне, доля дарує їм зустріч із легендарним героєм Дискосвіту!
Террі Пратчетт вчергове ламає стереотипи про те, що героями можуть бути винятково красені у звабливому шкіряному одязі. І показує, що чари можуть цілковито зіпсувати чиєсь життя, а можуть — і подарувати нове.
щось я не готовий вигадувати унікальні враження до кожної з 41 книг, тож просто скажу, що вся серія про Дискосвіт це унікально чудові книги, від яких неможливо відірватися, тож люблю, ціную і надихаюся.
Книга на сайті видавництва: «Химерне сяйво» – Террі Пратчетт
Сонце вставало повільно, наче сумніваючись, чи вартує це таких зусиль.
Гігантський, як світи. Прадавній, як Час. Терплячий, мов цеглина.
Стіни були вкриті окультними символами, а більшу частину підлоги займала Восьмикратна Печать Стазису, що, як вважалося у магічних колах, повинна була мати таку ж гальмівну силу, як і влучно кинута цеглина.
кардинальне місце у його життєвій філософії займало тверде переконання, що з ним за замовчуванням не може трапитися нічого поганого, оскільки воно його не стосується; він також вважав, що будь-хто зрозуміє все, що б він не сказав, якщо говорити голосно і повільно, а також, що людям загалом можна довіряти і що позитивно налаштовані люди можуть вирішити між собою будь-які питання, якщо підійдуть до справи розсудливо.
— СКУНДСЬКИЙ ЛІС, ЯК РУХАТИСЬ ДО УЗБІЧЧЯ ВІД ВІВЦЕСКЕЛЬНИХ ГІР. — А що він там робить? — РОЗПУСКАЄ НЮНІ.
Дивно, як старе відоме місце починає здаватись тобі значно привабливішим, коли ти все більше від нього віддаляєшся.
— Що нам тепер робити? — розгубився Двоцвіт. — Може, запанікувати? — припустив Ринсвінд з надією в голосі. Він завжди вважав, що паніка була найкращим способом виживання; колись, за прадавніх часів, говорила його теорія, люди, зіткнувшись з голодними шаблезубими тиграми, швидко розділялись на два табори: тих, хто панікував, і тих, хто стояв, вигукуючи: «Який чудовий звір!» і «Киць-киць-киць».
«Хто рано встає і рано лягає, здоровим живе і здоровим вмирає».
В кінцевому підсумку — так. Звісно, до того відбуватимуться дискотруси, цунамі, гравітаційні порушення і, скоріш за все, атмосферний пласт знесе. — Ага. Одним словом, брак належної організації.
Спитай щось легше. Щоб посіви добре сходили чи щоб місяць зійшов, чи щось у тому ж дусі. А може, їм просто до вподоби вбивати людей. Ось тобі й уся релігія.
(Ринсвінд, зокрема, стільки разів бачив, як його життя пробігало у нього перед очима, що міг куняти під час нецікавих епізодів)
Він що — шхиблений? — Щось таке. Проте цей схиблений має купу грошей. — Ба, в такому разі він не може бути геть дурним. Я таких бачив; якщо чоловік має купу грошей, він — прошто екшчентричний.
Ні, — сказав крамар, — не зовсім. Я звик думати, що дім — це там, де ти вішаєш свого капелюха.
Звідки їх тут стільки взялося? — здивувався Двоцвіт, коли вони втікали від чергової юрби. — В кожній психічно здоровій людині живе божевільний, що намагається вирватися назовні, — прорік крамар. — Я завжди так вважав. Ніхто не божеволіє швидше, аніж цілковито психічно здорова людина.
і ось що тобі скажу: якщо весь час розгулювати з роззявленим від подиву ротом, хтось таки плюне в нього.
Ну звісно. Коли в тебе є багато чого пригадати, важливо також, щоб тобі було потім куди піти, де б ти міг усе це пригадувати. Тож треба зупинитися. Ти насправді ще ніде не побував, доки не повернувся додому.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
The post «Химерне сяйво» – Террі Пратчетт first appeared on gallery21.
«Озброєні» — другий роман циклу «Варта» серії «Дискосвіт» Террі Пратчетта.
Нічна сторожа знову переживає не найкращі часи. Капітан Ваймз планує одружитися і повернутися до цивільного життя, тож Сторожі потрібен новий очільник, якому доведеться працювати з дуже різношерстою компанією новобранців. Тим часом нащадок збіднілого аристократичного роду Едвард де Гибль ностальгує за королівською владою в Анк-Морпорку і будує плани повернення законного короля. У місті з’являються жертви таємничих убивств, скоєних невідомою зброєю. Ваймз втратив колишній запал до роботи, тому до справи береться енергійний капрал Морква з загоном новобранців.
щось я не готовий вигадувати унікальні враження до кожної з 41 книг, тож просто скажу, що вся серія про Дискосвіт це унікально чудові книги, від яких неможливо відірватися, тож люблю, ціную і надихаюся.
Книга на сайті видавництва: «Озброєні» – Террі Пратчетт
Пізніше казали, що на цьому життєвому етапі він потрапив під чийсь згубний вплив. Але секрет історії Едварда де Гибля полягав у тому, що на нього взагалі не було жодного впливу, якщо не враховувати всіх тих мертвих королів і королев. Він просто потрапив під вплив самого себе.
У цьому люди частенько помиляються. Справа в тому, що окрема особистість за своєю природою не є повноцінним членом людської раси, хіба що біологічно. Їй потрібно стати частиною броунівського руху суспільства, механізму, за допомогою якого люди постійно нагадують одне одному, що вони… ну… частина людства. Едвардова спіраль також закручувалася всередину, як це трапляється у подібних випадках.
Ти колись і сама зрозумієш, як тут все працює, — перебив її Морква. Голова Тут-і-Зараза дзвінко вдарилася до бордюра. — Дивно, — продовжив він, — але саме так все це працює. Ти просто не повіриш, але справді працює. Так бути не повинно. Але так є
Коли він був ще маленьким хлопчиком, Сем Ваймз думав, що багатії їли зі золотих тарілок і жили в мармурових будинках. Але потім він дізнався щось нове: найбагатші багатії могли дозволити собі бути бідними. Сибіл Ремкін жила саме в такій бідності — доступній лише найбагатшим. Жінки, які були просто заможними, накопичували і купували сукні з шовку, прикрашеного мереживом і перлами, але леді Ремкін була настільки багатою, що могла дозволити собі ходити в гумових чоботях і твідовій спідниці. Вона була настільки багатою, що могла дозволити собі жити на печиві й бутербродах зі сиром. Вона була настільки багатою, що жила в трьох кімнатах в особняку на тридцять чотири кімнати; решта були повні дуже дорогих і дуже старих меблів, покритих шарами пилу.Причиною того, що багаті були настільки багатими, Ваймз вважав уміння витрачати менше грошей.Візьміть, наприклад, чоботи. Він заробляв тридцять вісім доларів на місяць плюс надбавки. Справді якісна пара шкіряних чобіт коштувала п’ятдесят доларів. Але доступна пара чобіт, які можна було проносити сезон або два, а потім, коли картон зіпсується, вони почнуть текти так, що ноги вже ніколи не будуть сухими, коштували близько десяти доларів. Саме такі чоботи завжди купував Ваймз і носив доти, доки підошви не стиралися настільки, що найтуманнішої ночі він міг би сказати, де саме перебуває, просто ступивши на бруківку.Але справа в тому, що хороші чоботи можна було носити роками. Той, хто мав п’ятдесят доларів, мав пару чобіт, які тримали ноги сухими всі десять років, а бідняки могли дозволити собі лише дешеві чоботи і завжди мокрі ноги, при цьому витративши на це в загальному результаті цілих сто доларів.Це була «Чоботова теорія соціально-економічної несправедливості» капітана Семюела Ваймза.Справа в тому, що Сибіл Ремкін фактично не мала потреби щось купувати. Її маєток був повний великих, міцних меблів, куплених ще її предками. Ці меблі ніколи не ламалися. У неї були цілі ящики прикрас, надбаних предками. А винний льох у неї був таким, що в ньому міг напитися цілий загін спелеологів. Звичайно, якщо вони не бояться загубитися.Леді Сибіл Ремкін жила досить комфортно, щодня витрачаючи, за оцінками Ваймза, приблизно вдвічі менше, ніж він. Але на драконів вона витрачала набагато більше.
Ваймз хотів сказати, що йому подобається тинятися темними мокрими вулицями, але це не допомогло б. Тим паче, насправді це йому не дуже й подобалося. Просто він це завжди робив. Він сприймав свій значок так само, як власний ніс. Він його не любив і не ненавидів. Це просто був його значок.
Колон думав, що Морква простак. Морква часто видається простаком. Та він і був простаком. У цьому люди помиляються. Вони думають, що простак — це те саме, що дурень.Морква не був дурнем. Він був прямим, чесним, добродушним і шляхетним у всіх своїх вчинках.
Решту зустрічі Ваймз провів в автономному режимі. Він не міг про це думати. Коли він все ж робив над собою зусилля, думки від нього втікали. І, як це відбувалося у випадках, коли світ на нього налягав, думки тікали далі і далі.
На мить він зніяковів. — Гордість гордістю, але ковбаса ковбасою, — сказав він.
Ґноми мали своїх богів. За своєю природою ґноми не були релігійними, але у світі, де опора шахти могла зненацька тріснути, а скупчення газу — раптом вибухнути, боги ставали своєрідним еквівалентом захисної каски. Крім того, коли вдариш по пальцю восьмифутовим молотом, одразу ж хочеться богохулити. Серед атеїстів лише одиниці здатні стрибати вгору і вниз, затиснувши руку під пахвою, і кричати: «О, випадкові коливання просторово-часового континууму!» або «Ах, яка невдала та примітивна концепція!»
— «Якщо взагалі потрібно приходити!» — сказав Дуболом, знову ховаючи сокиру десь углибині свого вбрання. — Видист! — Я не думаю, що він мав на увазі саме це, — сказала Анґва.— Хо, у тебе ж усе гаразд, — вишкірився Дуболом.— Чому це?— Тому що ти людина, — сказав Щебінь.Анґва була достатньо розумною, щоб спочатку обдумати відповідь.— Жінка, — відповіла вона.— Хіба це не те ж саме?— Тільки в широкому розумінні.
Якщо у вас достатньо грошей, ви навряд чи взагалі можете скоїти злочин. У вас можуть бути лише малесенькі милі грішки.
Ваймз на мить поглянув на виноград. Він хотів сказати: «Звичайно, вони б’ються. Вони тролі. Звичайно, вони б’ють одне одного кийками — трольська мова — це здебільшого мова тіла, і — так! — вони люблять покричати. Насправді, єдиний, хто коли-небудь приносив кому-небудь справжні неприємності, — чортів Хризопраз, і то лише тому, що він, наче мавпа, копіює людську поведінку, а вчиться він швидко.
Звичайно. Уявіть, якщо він вступить у бій з ними, а зброя неякісна. — Хто такі ті вони?— Та хто завгодно, кого ґном зустріне на своєму шляху після смерті, — трохи ніяково пояснив Морква.— Ага, — Ваймз вагався. Це була та галузь знань, в якій він не почувався комфортно.— Це давня традиція, — сказав Морква.— Я думав, що ґноми не вірять у дияволів, демонів і подібні речі.— Це правда, але… ми не зовсім впевнені, чи вони про це знають.— О.
— Моркво? — Так, капітане?— Думаєш, існує таке поняття, як злочинний розум?Морква майже чутно намагався думати.— Що… Ви маєте на увазі таких, як… Нудль Від-Душі-Відриваю, сер?— Він не злочинець.— Сер, а ви куштували його пироги?— Про що я… так… але… він просто географічно дивергентний на фінансовій півсфері.— Сер?— Розумієш, він просто не погоджується з іншими людьми щодо положення речей. Таких, як гроші. Він думає, найкраще для них положення — бути в його кишені. Ні, я не про таких
Капітане, кажуть, краще запалити свічку, ніж проклинати темряву.
Собаки розумніші за вовків. Вовкам не потрібен розум. У них є інші засоби для виживання. Але собаки… розумом їх наділили люди, хотіли вони цього чи ні. Вони, звичайно, жорстокіші за вовків. Цим їх також наділили люди.
Чорти б його побрали! — вилаялася Анґва, коли від натовпу собак їх відділяло не менше пари провулків. — Він що, скажений? — Ні, скажений — це коли в тебе піна з рота йде, — сказав Гаспод. — А він безумний. Це коли піна йде з мозку
Вони називають тебе «сер», — сказала Анґва. — Помітив? — Так. Але це неправильно. Капітан Ваймз каже, що люди повинні мислити самостійно. Проблема в тому, що люди думають самостійно лише тоді, коли їм це наказано.
Ваймз вирушив туди раніше, тому що немає на світі нічого непотрібнішого, ніж наречений перед весіллям.
Але особисте — це не те саме, що важливе.
Пан Ваймз завжди казав, що людина повинна знати свої обмеження. Якби був король, то найкраще, що він міг би зробити, це виконувати гідну роботу.
— Капр… капітане Моркво? — Сер! — Морква дивився прямо на нього блискучим поглядом особи, що пишалася своїми службовими досягненнями, та з абсолютною рішучістю ухилятися від будь-яких прямих питань.
Насправді тролі зазвичай рахують так: один, два, три… багато, і, на думку людей, це означає, що вони не можуть оперувати більшими числами. Вони не розуміють, що багато також може бути числом. Ось наприклад: один, два, три, багато, багато-один, багато-два, багато-три, багато-багато, багато-багато-один, багато-багато-два, багато-багато-три, багато-багато-багато, багато-багато-багато-один, багато-багато-багато-два, багато-багато-багато-три, БАГАТЕННО. (це, до речі, топова ілюстрація до мема про систему числення в одному з крайніх листів – every base is base 10)
Ретрофренологи працюють таким чином. Френологія, як всім відомо, — це спосіб визначати чийсь характер, схильності та здібності, досліджуючи нерівності його голови. Тому — як вимагає сувора логіка Анк-Морпорка — повинна бути можливість формувати чийсь характер, завдаючи пацієнту ретельно відміряні удари у потрібних місцях. Можна зайти до спеціаліста і замовити артистичний темперамент зі схильністю до самокопання та дещицею істеричності. Насправді ви отримаєте лише удари по голові цілим арсеналом різноманітних молоточків, однак така діяльність створює зайнятість і сприяє обігу капіталу, а це головне.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
The post «Озброєні» – Террі Пратчетт first appeared on gallery21.
«Ерік» — це дев’ята книжка у серії «Дискосвіт» Террі Пратчетта та четверта у циклі «Ринсвінд».
Юний демонолог-початківець Ерік викликає демона, аби той виконав три його бажання, а це всього-на-всього світове панування, найвродливіша жінка та вічне життя — класичний набір. Укласти угоду з темними силами ніколи не було доброю ідеєю, це вам будь-який фауст скаже. Утім, Ерікові не вдається викликати справжнього демона — замість нього в магічному колі матеріалізується чарівник-невдаха Ринсвінд. Попри це Ерікові бажання несподівано таки починають здійснюватися, але у свій, химерний спосіб. Тож на хлопця чекають незліченні багатства, покірні піддані, хтиві амазонки (насправді ні), звитяжні битви (гаразд, зі звитяжними ми теж погарячкували) та неймовірні мандри у просторі й часі.
щось я не готовий вигадувати унікальні враження до кожної з 41 книг, тож просто скажу, що вся серія про Дискосвіт це унікально чудові книги, від яких неможливо відірватися, тож люблю, ціную і надихаюся.
Книга на сайті видавництва: «Ерік» – Террі Пратчетт
Бджоли Смерті величезні та чорні, вони гудуть похмуро й зловісно та зберігають свій мед у стільниках, білих, наче вівтарні свічки. Мед у них чорний, як ніч, густий, наче гріх, і солодкий, як патока.
Вони ніколи не давали йому того, чого насправді потребує чутливе молоде це саме. — Що, ти маєш на увазі любов та настанови?— Я взагалі думала про добрячого, цього самого, ременя, — зізналася папуга.
Важливим був лише біг. Я біжу, тому існую; якщо точніше, я біжу, тому, якщо мені пощастить, усе ще існуватиму.
Однак nil desperandum. Там, де життя, є й надія.
Коли Ринсвінд прибув, вони саме обговорювали стратегію. Схоже, усі зійшлися на тому, що якщо послати дійсно велику кількість чоловіків для штурму гори, то достатньо людей зможе пережити каменепад і захопити цитадель. Це, по суті, і є основою всього військового мислення.
Це ніколи не спрацьовує, — сказав Ринсвінд.— Але спробувати варто. Хіба ні?— Звичайно.
Дехто вважає, що пекло — це інші люди.
Довга війна закінчилася, і вони могли приступити до слушного завдання всіх цивілізованих націй — підготовки до наступної війни.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
The post «Ерік» – Террі Пратчетт first appeared on gallery21.
«Душевна музика» — третій роман циклу «Смерть» серії «Дискосвіт» Террі Пратчетта.
Коли тобі шістнадцять, тебе звуть Сюзен і найбільше твоє досягнення — це вміння бути непомітною — звістка про те, що насправді ти внучка… Смерті, буде наче грім серед ясного неба. А тепер ще й твій дід вирушив кудись на пошуки внутрішнього спокою, і за його справу потрібно взятися тобі. Кінь і коса додаються в комплекті до завдання.
Тим часом в Анк-Морпорку з’являється дивовижна і не чувана раніше музика — Музика, Що Качає. Вона полонить практично усіх живих істот, не підвладна чарам, змушує рухатися у своєму ритмі й наспівувати, купувати гітари, одягатися в шкіру з заклепками та засновувати гурти — і хтозна, може, й становить небезпеку…
щось я не готовий вигадувати унікальні враження до кожної з 41 книг, тож просто скажу, що вся серія про Дискосвіт це унікально чудові книги, від яких неможливо відірватися, тож люблю, ціную і надихаюся.
Книга на сайті видавництва: «Душевна музика» – Террі Пратчетт
— Ми ще навіть не зіграллися, — завважив Імп.— На ходу зіграємось, — сказав Толоз. — Вітаю у світі фахового музикантства.
Ти геть життя не знаєш? Мені здавалося, усі знають когось, хто знає бодай щось про щось.
Ні, не пішла, — відрізав крук. — Жодне створіння з клепкою в голові на твоєму місці не розвернулося би й не пішло. Ти нічого не дізнаєшся, якщо зараз підеш геть. Просто дістанеш освіту.
але тільки через те, що не мав почуття гумору і, як усі люди без почуття гумору, тішився наявністю почуття гумору, якого насправді в нього не було.
У всьому навколо щось було не так. Звісно, все було не так із речами, які її тут оточували, але це була одна велика неоковирність, закладена в суть цих речей. Сюзен могла не звертати на неї уваги. Але була ще й неоковирність на суто людському рівні. Усе було трохи не таким — ніби той, хто створив ці речі, не до кінця розумів їхнє призначення.
На завеликому столі була промокальна дошка, але вона була невіддільною частиною стільниці, ніби вплавлена в поверхню. Шухляди були просто виступами на тумбах і не висувалися. Той, хто створив цей письмовий стіл, бачив столи, але їхньої стільності достоту не розумів
«Найголовніше — зберігати спокій, — казала вона собі. — В усього на світі є логічне пояснення, навіть якщо іноді доводиться його вигадувати».
— Але це не я. Воно само! Я не винна! Це несправедливо! — Справді? Ох, що ж ти про це раніше не сказала, — кисло кпив Альберт. — Це ж так усіх обходить! Я би на твоєму місці зараз вийшов надвір і розповів усесвітові, що це несправедливо. Певен, він відповість «ой, справді, даруй, як незручно», і все буде, як було.
Так чи інак, суть полягала в тому, що люди гинули, виявляючи героїзм у найдурніші способи.
— Треба впевненіше триматися, — підказав крук, який сидів поряд на кам’яній брилі. — Це в жінок спільна вада, коли ви беретеся до серйозного фаху, — невпевнено тримаєтеся.
Вони сподівалися, що коли ізолювати її від кошлатості світу, вона буде в безпеці. За обставин, що склалися, в їхньому рішенні було стільки ж логіки, як в ідеї, що коли не вчити людину самооборони, на неї ніколи не нападуть.
Я заприсягнувся стати найславетнішим музикантом на світі. — Це небезпечно, — такі обіцянки давати, — завважив Бескид.— У-ук.— Хіба не цього кожен митець хоче? — спитав Паді.— За моїм досвідом, — відповів Толоз, — кожний митець хоче — дійсно, насправді хоче, — щоби йому платили.— І слави, — додав Паді.— Про славу я нічого не знаю, — сказав Толоз. — Складно бути одночасно славетним і живим. Я просто хочу щодня грати й чути, як хтось каже: «Дякую, це було чудово, ось тобі гроші, приходь завтра, добре?»— І це все?— Це вже багато. Я хочу, щоби люди казали: «Нам потрібен сурмач, знайдіть нам Толоза Толозсона!»— Це якось нецікаво, — відповів Паді.— Люблю, коли нецікаво. Життя видається довшим.
Але ви не забувайте, що у всесвіту є свій ритм. День і ніч, світло й темрява, життя й смерть…— Бульйон і сухарики, — сказав Ридикуль.— Не всяка метафора витримує критику.
— Ага, але чим це скінчиться? — Не важить, чим усе скінчиться. Важить, як ітимеш до кінця, — сказав Паді.
— Я там бував уже, із цирком, — сказав Асфальт. — Містечко на одного коня.
— Ага, ну але камінь, що котиться, мохом не обростає, — сказав Довбень.
Без життя все було охайненьким, чистеньким — і нестерпно, невимовно нудним.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
The post «Душевна музика» – Террі Пратчетт first appeared on gallery21.
«Повен неба капелюх» — роман із серії «Дискосвіт» Террі Пратчетта, продовження пригод маленької відьмочки Тіфані Болячки.
Тіфані — одинадцять, і вона стає ученицею досвідченої відьми панни Рівень. Дівчинка мріє літати на мітлі, чарувати паличкою, вивчати заклинання, однак їй доводиться багато поратися у господарстві, а ще — ходити селами і без усіляких чарів допомагати людям.
Тіфані призвичаюється виходити зі свого тіла, щоб подивитися на себе, коли під рукою немає дзеркала. Та це виявляється небезпечною вправою, адже ніколи не знаєш, хто і з якою метою може цим скористатися. Тіфані дізнається, як це — не бути собою, і вкотре переконується, що ознакою справжньої відьми є зовсім не модний капелюх.
щось я не готовий вигадувати унікальні враження до кожної з 41 книг, тож просто скажу, що вся серія про Дискосвіт це унікально чудові книги, від яких неможливо відірватися, тож люблю, ціную і надихаюся.
Книга на сайті видавництва: «Повен неба капелюх» – Террі Пратчетт
Їм подобається наш світ із його осяйним сонцем і горами, блакитним небом і усім, що надається до бійки. Такий прекрасний світ абикому не доступний, кажуть вони. То якийсь рай, а чи Валгала, куди потрапляють браві вояки по смерті. Тож вони певні, що колись жили, а тоді — померли і їх впустили сюди за добру поведінку.
Підсподом світ малолюдців трохи скидається на вулик, щоправда, з акцентом не так на мед, як на жала.
Але Тіфані сказала, що так годиться, бо всі так роблять. Не все того світу, що у вікні. З людьми запізнаєшся. І буде видно, що з того буде.
То було дуже зручно, бо люд у Крейдокраї відьмам не довіряв. Усі думали, що ті збираються місячної ночі, щоб роздягтися догола і стати в танок. (Тіфані провела опитування, і їй аж полегшало, коли вона дізналася, що це необов’язково. Можна, якщо хочеться, але тільки спершу слід переконатися, що довкола нема кропиви, будяків та їжаків.)
Міс Тік трохи дивувала і трохи лякала її батьків, та їх з дитинства вчили, що той чи та, хто знає більше за них і вживає довгі слова, є, вочевидь, особою серйозною, тож вони погодилися.
Слід визнати — і то рішуче, що Роланд змінився і вже тепер не такий дурко, як був раніше. Та, як вже на те пішло, дурості в нього було з вершком, роботи ще непочатий край.
«П» в тебе якесь кривувате, «Б» — переплутав, а «О» — взагалі пропустив, — перебила його Дженні, бо святий обов’язок жінки не дати своєму чоловікові луснути від пихи.
Дженні зітхнула. Вона виросла із семистами братами і знала їхній хід думок, який, хоч і напрочуд швидкий, переважно був спрямований у не той бік, що треба. А якщо їм не вдавалося пристосувати свої погляди до світу, то вони намагалися пристосувати світ до своїх поглядів. Мама зазвичай казала їй, що краще їм не перечити.
Він бо не довго одружений, а шлюбний чоловік має набагато більше усіляких премудростей в голові і одна з них — умить розпізнати, що гряде небачена халепа.
Ви дуже схвильована, — сказала Тіфані. — Якщо ви скажете мені чому, то ми розділимо ваші переживання на двох, і вже буде кожній по половині гризот.
Наука міс Тік колихалися в хвилях її думок: Дивись в обличчя своїм страхам. Май грошей стільки, скільки потрібно, не більше. І шворку май. Навіть якщо це не твоя провина, це все одно твоя відповідальність. Відьми з усім дають собі раду. Ніколи не стій між двома дзеркалами. Ніколи не смійся по-відьомськи. Роби те, що треба. Ніколи не обманюй, але не завжди слід бути чесною. Ніколи не загадуй бажань. Особливо коли падає зірка, бо це астрономічне безглуздя. Розплющ очі, а тоді розплющ по-справжньому.
«Ще б пак!» — знову подумала Тіфані, бо їй цей вигук подобався.
То я піду роздивлюся он те дерево, добре? — відповіла вона з надією, що міс Тік відчитає сарказм. — Я б на твоєму місці пішла розглядати кущі, люба, — панна Рівень гукнула їй услід. — Бо на мітлі убиральні нема!
У садку було багато декоративних фігурок. То були убогі дешеві статуетки: зайці у божевільному вишкірі, глиняний олень з великими очима, гноми у гостроверхих червоних капелюхах, і вираз у них був такий, що одразу зрозуміло — вони на важких антидепресантах.
Звісно, — зауважила вона, — якщо ти обережна, цілеспрямована і тверезомисляча, то бджоли тебе не вжалять. На жаль, не всім бджолам відома ця теорія.
Поглянь-но на цю. Це звиклий горіх. Потрібно роздивитися його під зеленою лупою при світлі від свічки із червоним бавовняним ґнотом… Тіфані прижмурилась. Літери були крихітні, і їх було годі прочитати. — Може містити горіхи? — врешті розібрала вона. — Але ж це шкаралупа! Звісно, що всередині горіх! Правда? — Не обов’язково, — сказала панна Рівень. — Там могла би бути, наприклад, крихітна золота мініатюра з коштовними каменями, що зображає дивовижний храм у далекому краю. Ну, а чому ж не могла б, — додала вона, упіймавши міну Тіфані. — Це ж не протизаконно. Світ повен сюрпризів!
Я не вмер! Мені що, не можна на мить зануритися в екзистенційну печаль, чи шо? Анайто, чи ж то вже не може чулувік прислухатися до колючого вітру долі спокійно, без братчиків, які лізут перевіряти, чи він вмер, чи ше жиє?
То був божевільний, відчайдушний план, ще й небезпечний та ризикований, щоб його втілити, слід бути сильними і відважними. Тож всі пристали без вагань.
Ти робиш те, що можеш. Люди дають тобі те, що можуть
Як можна не допомагати людям, бо вони дурні, забудькуваті чи прикрі? Тут всі живуть бідно. Якщо ти їм не допоможеш, то хто тоді? — Бабуня Болячка… моя бабуся завжди казала, що хтось має вступитися за тих, хто не має голосу, — згадала Тіфані.
Він все казав, що буде про мене дбав на старість, але я йому казав, що я сам про все подбав — про штири дошки, два метри землі і гріш для перевізника!
Пан Ткачовець дуже короткозорий, але минуле йому бачиться добре. Тіфані не знала, що сказати, і спромоглась лиш на: — Так не має бути! — Має чи не має, а є, як є. І ми робимо те, що робимо.
І це Тіфані гнітило. Все це якесь трохи… солодкаво-нудке. Це, вочевидь, краще, ніж гостро-колюче, але трохи… дива не завадило б
А я знаю, що не так. Подумала Тіфані. Ти, Аннаграммо, наче той собака, що лякає овець. Ти не даєш їм часу, щоб подумати і прислухатися, і не кажеш, що вони роблять щось правильно. Ти все тільки гавкаєш без упину.
«Чоловіче мій, голова — не тільки для того, щоб нею буцатись»
Ой, всьо, в небі навчимосі, — не витримав довгих пояснень Вулі. — Шо там може бути такого складного в тій авіації. Навіть качки то вміют, а в них зовсім нема мозґів.
Пані Щипавка розповідає ученицям про космічний баланс, зірки, кола, кольори і чарівні палички… а це забавки, просто забавки! Пані Дощевіск фиркнула. — Дозволю собі зауважити, що це всього лиш декорації: мила розрада у важкій праці, от і все. Це показуха, тільки й того, а початок та кінець, початок та кінець — це допомога людям у тяжку хвилину. Навіть тим людям, які тобі не милі. Зірки — то просто, а от люди — то складно.
Навчитися не робити чогось так само важливо, як навчитися робити щось. А то й важче.
Авжеж. Панна Рівень вірить, що людям треба казати правду! — От і чудово. Вона дуже добра й чесна жінка, — сказала пані Дощевіск. — А я кажу, що людям слід розповідати ті історії, в які вони здатні повірити. Звісно, якщо би ти перевернула світ догори дриґом — і ще б декілька разів гепнула того товстого безмозкого пана Рудька головою об мур, то він би охоче повірив, що всі хвороби — від тих малих волоханів, що сидять у воді. Тим часом його діти хворітимуть й далі. А от історія про ґоблінів навела лад вже сьогодні! Історії змінюють світ.
Ну, не плач, дівчино! Сонце сяє, птахи співают, минуле ж не перепишеш! — радісно вигукнув пан Ткачовець.
Світ несправедливий, дитинко. Тішся, що маєш друзів.
Як Бабуня Болячка, — сказала Тіфані. — Тільки мені вона була бабусею, але у Крейдокраї усі кликали її Бабуня Болячка. Пані Болячка не звучить. Потрібне якесь велике, тепле і округле звертання. Бабуня Болячка кожному була рідна. — Це як рідна бабуся для всіх, — додала Тіфані.
Всі сумніви розвіялися, коли здійнявся галас — захоплений вереск та обурений репет: «А-а-а-а-а-а-а-а, хоцу назад мою кульку!». Зазвичай ці звуки символізують гірку науку, яку засвоюють діти, що не варто відпускати з рук те, що твоє, — і це стосується не лише кульок. У цьому і є призначення кульок у цьому світі.
Більшість старших відьом сиділи за триногими столами на терені, огородженому мотузками. Вони чаювали. Мололи язиками і кивали гострими вершками капелюхів. Усі жінки вміють говорити і слухати одночасно — нечуваний талант, притаманний, одначе, не лише відьмам.
«Якби це була якась казка, — гарячково міркувала вона, — то я б прислухалася до свого серця і йшла б за покликом моєї щасливої зорі і всяке таке, — і все б вийшло на добре, як за помахом чарівної палички. Але у важку хвилину жодних казок, сама ява довкола».
А хлопчик, що ловив зайців у маленькій долині коло Коня, казав, що відрога розверзлась, і кінь вистрибнув звідти, наче хвиля заввишки з небо, і грива його була наче піна морська, а масть — крейдяно-біла. Він казав, що кінь метнувся в небо, наче стіна туману, і помчав до гір, як той вихор. Його насварили за те, що плів небилиці, ясна річ, але він не пошкодував.
Ми — це історія! Усе, що було на шляху до нас теперішніх, досі є в нас.
Одне із найбільших див Всесвіту, научав він, у тому, що все обертається на все, щоправда, на це знадобиться не один мільйон років. Дітлахи з нього реготали, але Тіфані знала, що малі морські істоти обернулися на крейду, з якої складаються її пагорби. Кругообіг речей у природі навіть зірок не оминув.
Дехто з віком не мудріє, я так бачу! Йди-но сюди, негайно! — наказала вона. Двері позад неї почали зачинятись, але відьма спритно підставила ногу, щоб їх спинити. — Навіть собі не думай, шельмо диявольська! — А… як же правила? — вигукнула Тіфані, зриваючись на ноги. Куди й поділася втома… Навіть вкрай виснажене тіло хоче жити. — Правила? — перепитала Бабуня. — Ти щось підписувала? Ти присягалася? Ні? То які ще правила! Швидко, ну ж бо! І тебе це теж стосується, пане Пограбуйко!
А пані Чорночіпок каже, що подекуди місяць уповні, а подекуди — серпиком, але слід пам’ятати, що це той самий місяць.
Серед відьом поголос шириться швидше, ніж найлютіший грип. Відьми пліткують, як ті шпаки.
Але вона не карга, подумала Тіфані. Бабуня Дощевіск сувора і очікує, що й інші мають такими бути, бо слабакам не слід пхатися над прірву. З нею все скидається на випробування.
Це наче на межі сну та яви, коли вже майже прокинулася і можеш контролювати події, розумієте? — спитала Тіфані. — Якщо я обережна, то вдається керувати. Я ніби піднялась у повітря, сильно смикнувши себе за шнурівки черевиків. Я сама собі розповідала історію… Бабуня кивнула: — Історії всюди. І завжди. Схід сонця щоранку — це теж історія. У всьому своя історія. Зміни історію, і ти зміниш світ.
Запевняю, відьми за потреби вміють згуртуватися. Звісно, змусити їх до цього складніше, ніж зігнати котів докупи. Але, як піднатужитися, то можна.
Ну гаразд, ходімо. Я дам тобі урок — перший і останній. І його не треба записувати в блокнот з очицями. Вона повела дівчинку до криниці у задньому дворі і підняла із землі прутик. — Чарівна паличка, — пояснила вона. — Бачиш? Паличка порскнула зеленим полум’ям, аж Тіфані відсахнулася. — Ну ж бо, спробуй сама. Тіфані не вдавалося видобути із палички полум’я, хоч як би та нею не трясла. — А бачиш, — сказала Бабуня. — Це просто собі прутик. Може, я видобула з нього полум’я, а може, змусила тебе в це повірити. Яка різниця. Я це зробила, і тільки це важить, а не якась паличка. Налаштуй свої думки, і ти зможеш обернути прутик на чарівну паличку, небо — на капелюх, а калюжу на… як то називається? Такі горнята великі? — Ем… кубок? — підказала Тіфані. — Саме так. Магічний кубок. Речі — неважливі. Тільки люди мають значення
Чому люди йдуть геть із рідних країв? Аби повернутися. Щоб подивитися на них новим поглядом і побачити нові фарби. І ті, хто залишилися, бачать вас теж по-новому. Повернутися додому — не те ж саме, що нікуди не йти.
Вона не могла промовчати, адже вона і відьма, і вчителька, а це найгірше з можливих поєднань. Вони хочуть, щоб все було правильно. Якщо б вам захотілося помучити відьму, то не беріться за чари-мари, просто замкніть її в кімнаті, де криво висить картина. Побачите, як її буде викручувати від того видовища.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
The post «Повен неба капелюх» – Террі Пратчетт first appeared on gallery21.
«Останній континент» — шостий роман із циклу «Ринсвінд» серії «Дискосвіт» Террі Пратчетта.
Далеко на краю Дискосвіту розкинувся химерний континент: його координати невідомі, звідти неможливо вибратися уплав, там сухо й гаряче, і він всуціль населений смертоносною флорою і фауною, яка хоче тебе з’їсти. Ідеальне місце для нашого давнього знайомого Ринсвінда — він знову має всіх врятувати (хоч уникає цього за будь-яку ціну) і повернути на континент воду. А це значить, що він потрапляє у погоні та стрілянину, встрягає у сутички з місцевими, опиняється у в’язниці і навіть навідується в оперу.
Тим часом усе поважне керівництво Невидної академії вирушає на пошуки Ринсвінда. У своїх мандрах чарівники долають час і простір, опиняються на зорі творення світу та зустрічають богів — і навіть там вони, як завжди, просто нестерпні.
Врешті все, як завжди, вирішується в останню мить: дрібка місцевої магії, трохи відчаю і звичайнісінька випадковість витворюють диво.
щось я не готовий вигадувати унікальні враження до кожної з 41 книг, тож просто скажу, що вся серія про Дискосвіт це унікально чудові книги, від яких неможливо відірватися, тож люблю, ціную і надихаюся.
Книга на сайті видавництва: «Останній континент» – Террі Пратчетт
Люди не живуть на Диску, так само як, у менш вишуканих закапелках мультивсесвіту, вони не живуть і на кулях. Так, може, їхні тіла і п’ють свій ранковий чай на планетах, але живуть вони деінде, у власних світах, які дуже зручно обертаються довкола їхніх голів.
Всі племінні міфи — правдиві, для певного значення терміну «правдивий».
Це загальновідома ознака всемогутності бога — здатність побачити падіння крихітного птаха. Та лише один бог робить нотатки і вносить корективи, щоб наступного разу птах падав швидше й сильніше.
Ми можемо навіть дізнатися, чому качкодзьоб
Відтоді він ніколи не озирався назад, і вниз також часто не дивився.
Якщо увесь час ходити і ставити запитання, нічого не встигнеш зробити.
Ха! Він не з тих людей, хто нехтує своїм обов’язком. Він намагається активно його уникати.
Але довкола нього були самі чарівники, тобто люди, здатні думати дуже великі думки дуже маленькими порціями.
Всі покидьки — покидьки, але деякі з покидьків — ну просто покидьки
Якщо ти маєш зброю, то влізаєш у більшу халепу. Люди миттєво підстрелять тебе, варто їм тільки запідозрити, що ти збираєшся підстрелити їх. А якщо ти неозброєний, вони часто зупиняються, щоб спочатку поговорити. Звісно, зазвичай вони кажуть щось на кшталт «Нізащо не здогадаєшся, що ми зараз із тобою зробимо, хлопче», але навіть ця промова вимагає часу. А Ринсвінд міг з користю використати пару секунд. Він міг за них довше пожити.
Все досі йшло так добре. Видавалося, вони його майже розуміють. Мабуть, саме через це враження Зрозум і почав діяти як людина, яка, пролетівши вниз сто футів без жодних ушкоджень, тепер вважає, що й останні пара дюймів до землі — проста формальність.
Так, але розумієш, від тієї халепи теж можна буде втекти, — пояснив Ринсвінд. — У цьому вся краса системи. Смерть — це на один раз, а втеча — назавжди.
Рішуче відвертаємося, містере Впертонз, — підтвердив Ридикуль із висоти палуби. — Нікого не хочу образити, але якщо стоїть вибір між подорожжю безкраїм океаном та життям на острівці, де хтось намагається створити вогнезаймистішу корову, — вважайте мене затятим морським вовком.
Можливість ніколи не повернутися додому не спадала їй на думку. Пані Герпесюк багато що не спадало на думку. Колись, давним-давно, вона вирішила, що без зайвих думок світ значно приємніший.
А найбільше Маструм Ридикуль вибішує вас тим, що ніколи не помічає, коли він вас вибішує.
Але звісно, що мета… Я хочу сказати, буде ж гарно зрештою отримати таке створіння, яке почне думати про всесвіт?.. — Боже ж ти мій, не треба мені, щоб хтось пхав всюди свій ніс, — напружився бог. — І так всюди скотч та латки, ще не вистачало розумників, які відшукують додаткові помилки, я тебе запевняю. Ні, принаймні це боги на материку зробили влучно. Інтелект — як ноги: забагато — зашпортаєшся. Шість — цілком правильна кількість, як на мій смак.
Натхнення осяяло його зі швидкістю і ясністю ідеї, що подорожує в пивному середовищі.
Ринсвінд зітхнув. На логіці можна виїжджати лише до певної межі, а тоді треба виходити і далі на перекладних.
Теж мені, втішив, називається! І хай там як, я нічого такого не робив… ну, тобто я робив, але… — Важливо те, що люди думають. Тепер ось вони вірять, що ти зміг вислизнути із замкненої в’язниці.
Хоча це, звісно, і не найпомітніше, що їх відрізняє, до того ж існує ціла низка дивовижних подібностей, зокрема, схильність ховатися за чорнилом у складних ситуаціях.
Доки є надія, є й життя
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
The post «Останній континент» – Террі Пратчетт first appeared on gallery21.
«Маскарад» — п’ятий роман циклу про відьом із серії «Дискосвіт» Террі Пратчетта.
Невгамовні Бабуня Дощевіск і Тітуня Оґґ знову вирушають відкривати для себе нові горизонти — цього разу оперу. Звісно ж, відьми потрапляють у гущу подій: Анк-Морпоркську оперу саме тероризує таємничий привид у масці. І хоч раніше його появу вважали добрим знаком, тепер, коли повсякчас трапляються нещасні випадки й убивства, а оперний колектив зазнав суттєвих втрат, хтось мусить з’ясувати, що ж це діється.
Однак справжня мета відьминого зацікавлення мистецтвом — Аґнес Нітт (вона ж Пердіта Х), чудова дівчина з видатною фігурою та винятковим голосом, яка має всі шанси долучитися до відьомської справи, але натомість поїхала підкорювати велике місто і зовсім не хоче, щоб хтось накреслив її долю замість неї. Правда, не схоже, що Бабуня з Тітунею особливо цим переймаються.
щось я не готовий вигадувати унікальні враження до кожної з 41 книг, тож просто скажу, що вся серія про Дискосвіт це унікально чудові книги, від яких неможливо відірватися, тож люблю, ціную і надихаюся.
Книга на сайті видавництва: «Маскарад» – Террi Пратчетт
Тим, кому не потрібні інші, потрібні ті, кому можна показувати, що тобі не потрібні інші.
Тітуня Оґґ зазвичай лягала спати рано. Врешті-решт вона ж була немолодою пані. Подеколи вона лягала зовсім рано — вдосвіта.
Єдиною хоч скількись відомою співачкою Ланкру була Тітуня Оґґ, чиє ставлення до пісень було суто балістичним: просто цілишся голосом у кінець куплету — і гатиш без перепочинку.
Зробити треба було стільки всього, що вона не знаходила в собі наснаги взятися бодай за щось одне.
Я пройшов вогонь, воду і мідні труби, — вів своєї Черпак. — І сам став тим, ким я став… «Самогоном, чи що», — подумав Сальцелла
«Точно саме того штибу власник, — подумав він. — Сам себе зробив і пишається цим виробничим шедевром. Плутає прямоту і чесність із банальною нечемністю. Долар ставлю: він думає, що може зрозуміти характер людини, потиснувши їй руку і зазирнувши глибоко в очі»
Чого ж ти своїм іменем не підписалася, га? На книжках ставлять ім’я того, хто їх пише, щоб усі розуміли, хто винен.
А з трьома доларами ти що зробила? — Поклала в бляшанку на каміні, — відповіла Тітуня Оґґ. Бабуня схвально кивнула. Така фінансова політика була їй до смаку.
І один із них стверджує, що, якою б складною не була справа, після того, як її таки зробили, все стає набагато легшим — а отже, буде зроблено ще не раз.
Кажуть, кохання завжди знайде собі дорогу; безумовно, те саме стосується і пов’язаних із ним практичних занять
Агент відступив назад, що загалом траплялося з кожним, хто стикався зі словесним брандспойтом Тітуні.
У дверному отворі стояла молода жінка. Явно жінка, і більш ніж явно молода. Вся її зовнішність промовляла про це всіма мовами світу, а надто — шрифтом Брайля.
Я не терплю, коли відьом обводять круг пальця, Гіто. — А я не почуваюся обведеною круг пальця. І поки ти мені не сказала, шо мене обвели круг пальця, все взагалі було прекрасно, — заявила Тітуня, тим самим вказуючи на один із найважливіших соціологічних нюансів.
Дехто відкладає гроші на старість, але Тітуня віддавала перевагу накопичуванню спогадів.
Життєва філософія Тітуні зводилася до того, щоб робити те, що видається найкращим у цей момент — і робити це з найбільшою віддачею. Цей підхід ніколи її не підводив.
Схоже, вона почала розуміти один із найфундаментальніших законів фізики. Час означав гроші. Отже, гроші означали час.
Тітуня не стільки вливалася в колективи, скільки поступово туди просочувалася; вона несвідомо розвинула в собі здатність любити людей і перетворила її на містичний дар
Життєвому успіхові Генрі перешкоджало колосальне відчуття власного невігластва — дефект характеру, який трапляється у дуже й дуже небагатьох.
Вигляд у нього, як у гарнющого безмозкого бандита, — виправила Бабуня. — Шляхетський, — наполягала Тітуня. — Це одне й те саме.
Волтерове обличчя спотворила агонія нерішучості. Та, наскільки б хаотично не працювала його свідомість, їй було далеко до простецького лукавства Тітуні Оґґ. Йому протистояв розум, для якого правда була орієнтиром, але в жодному разі не кайданами.
А як щодо мене? — О, ті, хто робить гепі-енди, самі їх ніколи не мають
Що справді бісило в Тітуні Оґґ і Бабуні Дощевіск (міркувала пізніше Аґнес), то це те, як вони іноді грали дуетом, не обмінявшись ані словом. Звичайно, була й купа всього іншого — наприклад, те, що вони вважали нормальним втручання в чуже життя, якщо втручалися вони; те, що автоматично вважали чужі справи власними; те, як вони йшли по життю лише напряму; те, що в якій би ситуації вони не опинилися, одразу починали все міняти. Порівняно з усім цим уміння грати без сценарію було дрібницею — але ж воно було ось тут, перед її очима.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
The post «Маскарад» – Террi Пратчетт first appeared on gallery21.
«Колір магії» — перший роман із серії «Дискосвіт» майстра інтелектуального фентезі Террі Пратчетта. Написаний у 1980-х роках, роман пародіює штампи тогочасної фантастики і дотепними натяками, грою слів та жартами закладає основи неповторного Пратчеттового стилю, який у пізніших творах проявить себе витонченою гострою сатирою.
Роман відкриває один із циклів серії — «Ринсвінд» та є своєрідним ключем-підказкою до багатьох явищ Дискосвіту. Маршрут туриста Двоцвіта і його гіда Ринсвінда, чарівника-невдахи, малює своєрідну карту розмаїтого неозорого світу, з міфічними істотами, дивовижними рослинами, таємничими чарами й особливою магією. Якого ж кольору ця магія, чи справді світ плаский, чи можна змінити свою долю і втекти від Смерті, якщо ти всього-на-всього фігурка у настільній грі, і ставки вже зроблено?
щось я не готовий вигадувати унікальні враження до кожної з 41 книг, тож просто скажу, що вся серія про Дискосвіт це унікально чудові книги, від яких неможливо відірватися, тож люблю, ціную і надихаюся.
Книга на сайті видавництва: «Колір магії» – Террі Пратчетт
Одним словом, світ мав би бути більш організованим чи що. — Про таке можна тільки мріяти, — сказав Двоцвіт. — Знаю. В тім і проблема, — Ринсвінд знову зітхнув. Добре було просторікувати про логіку і те, як вона повинна керувати світом, і про гармонію чисел теж, та проста правда життя полягала в тому, що дискосвіт подорожував у просторі на спині велетенської черепахи, а боги мали звичку навідуватись до атеїстів в оселю і бити їм вікна.
Демон закашлявся, знітившись (демони не дихають; проте, кожній розумній істоті, дихає вона чи ні, доводиться закашлятись у деякі моменти свого життя. Для демона це був саме той момент).
— Я відразу збагнув, що ви — культурна людина, — продовжив Кринґ. — Так рідко випадає зустріти справді цікавих людей, хоч би ненадовго. От чого мені б дійсно хотілося, то це гарну камінну поличку, на якій можна було б відпочити, якесь таке гарне і спокійне місце. Одного разу я кількасот років провів на дні озера. — Мабуть, було класно, — неуважно відгукнувся Ринсвінд. — Не зовсім, — сказав Кринґ. — Так, гадаю, зовсім ні. — Але чого б я таки справді хотів — це бути оралом43. Не знаю, що воно таке, але схоже на життя, в якому є певний сенс
— Трясця! — сказав він сердито. — Не падай духом, — озвався Двоцвіт. — Я не падаю — сиджу, як бачиш.
Ринсвінд здригнувся. Він, звісно, не був атеїстом; жарти з богами дискосвіту закінчувалися погано. Кілька разів, коли в нього було кілька зайвих копійчин, він навіть кидав монетки у скриньку для пожертвувань в тому чи іншому храмі, виходячи з принципу, що людині згодяться усі друзі, яких лиш можна знайти. Та зазвичай Богів він не турбував і щиро сподівався, що й Вони його не турбуватимуть. Життя і без того було досить складним.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
The post «Колір магії» – Террі Пратчетт first appeared on gallery21.
«Зимар» — роман із серії «Дискосвіт» Террі Пратчетта, продовження пригод маленької відьмочки Тіфані Болячки.
Як так сталося, що Тіфані Болячка помінялася місцями з самою Володаркою Літа? А все тому, що не слухала старших, точніше, свою наставницю пані Зрадоньку. Та що вона могла вдіяти, якщо ноги самі затягли її у темний морріс денс й витанцьовували так, що у неї закохався стихійник Зимар?
Баланс Дискосвіту знову порушено, звичний порядок речей став дуже незвичним, а на додачу засніженим та холоднючим. Тіфані разом з малолюдцями — а куди ж без них? — доведеться врятувати світ від вічного холоду.
щось я не готовий вигадувати унікальні враження до кожної з 41 книг, тож просто скажу, що вся серія про Дискосвіт це унікально чудові книги, від яких неможливо відірватися, тож люблю, ціную і надихаюся.
Книга на сайті видавництва: «Зимар» – Террі Пратчетт
Фіґлі Крейдокраю мають схильність вважати, що зайвий бруд рано чи пізно сам відвалиться.
Хай куди мене заведе вибір, шлях туди обираю я. Ось мій вибір.
Це несправедливо, але про справедливість ніколи не йшлося.
У центрі гойдалки на двох є точка, яка не рухається ніколи…
Якщо щось наплутати — можна за тиждень пройти весь шлях від повного невігластва до злобного хихотіння.
Бабуня Дощевіск вірила в горнятка чаю, галетне печиво, ранковий холодний душ, а понад усе — у Бабуню Дощевіск.
У всьому цьому було щось майже зловтішне, але такою вже була Бабуня. Вона дотримувалася тієї думки, що той, хто здатен вчитися, розбереться сам. Нема сенсу полегшувати людям роботу. Життя — штука нелегка, як вона завжди казала.
— Ох, люди ото завше забороняють нам те чи інше, — зітхнув Пограбуйко. — Так ми си взнає́мо, що б таке цікавезне можна си поробить!
Гаразд, коли вони вперше зустрілися, він був доволі безпомічним, тупуватим кавалком, але що можна очікувати від людини?
— Так. Ані скрупулом більше! А скрупул, треба розуміти, — це вага двадцяти гранів, чи одна двадцять четверта унції. Направду я… взагалі нескрупульозна!
Але він навчився читати і писати, бо Джинні його попросила. У процесі, Біллі знав, він надавав перевагу оптимізму, а не точності. Втрапивши у довге речення, Пограб часто вихоплював з нього кілька слів, на основі яких робив інтуїтивний стрибок.
— Вона казала, деякі твої Поясняння такі довгі і закручені, що доки ти дійдеш кінця, вона не моʼ згадат, з чого вони почалисі, — не вгавав Дурноверхий Вулі.
— Я допоможу їй допомогти собі. Це мій метод. Вона затанцювала в найстаршу у світі історію, і єдиний вихід з неї — у фіналі. Єдиний вихід, міс Тік. Міс Тік зітхнула. Історії, подумала вона. Бабуня Дощевіск вірить, що найголовніше у світі — це історії.
Пограб справляв враження невинності — надійна ознака провини.
Похорон проведемо завтра ввечері. — Перепрошую? Тобто до вашої смерті? — уточнила Тіфані. — А як же ж, звісно! Не бачу, чому я мушу пропускати всі веселощі! — Правильний підхід! — похвалив Пограбуйко. — Це — елемент розумної організації, який люди зазвичай випускають з виду.
Не те щоб відьми були геть брехливими, але вони дуже прискіпливо обирали, яку правду сказати.
Ну, міс Тік, знаєте, як люди кажуть: хочеш, щоб роботу виконали — доручи її тому, хто зайнятий!
Початок і кінець — найбільш небезпечні ділянки будь-якої справи, а надто якщо ця справа — життя.
зазирнути їм у серце, але жодна відьма на таке не здатна. Ну, тобто без хірургічного втручання. Однак, щоб читати їхні маленькі свідомості, магія не потрібна. Я їх знала ще немовлятками. Я ще батьків їхніх батьків пам’ятаю немовлятками! От тільки вони і досі наче діти у пісочниці, що сваряться через пасочки. Я бачу всю їхню брехню, всі виправдання і всі страхи. Вони ніколи не подорослішають по-справжньому. Вони ніколи не підіймають голови і не розплющують очі. Залишаються дітьми все життя.
Це не смішно, пані Зрадонько! Що мені робити? — Я не знаю. За можливості, будь собою.
Ми самі створюємо щасливі кінці, дитино, день у день.
Фіґлі не знали значення слова «страх». Іноді Тіфані шкодувала, що вони не читають словників. Вони билися як леви, вони билися, як одержимі, вони билися, як велетні. Вони не вміли битися як хтось, хто має бодай краплю мізків.
Мені шкода! — Шкодувати недостатньо. Що може знати буревій про каяття? Ти мусиш все виправити.
Я помітила, ви белькочете, коли справи йдуть кепсько, і це аж ніяк з тими справами не допомагає.
Люди люблять історії, адже, перетворивши щось на історію, можна цю історію змінити. І саме в цьому полягала вся суть проблеми. Тепер Володарка та Зимар весь рік танцювали, змінюючи позиції навесні і восени. Ця система безхибно працювала тисячі років, аж доки одного разу якась дівчинка, що не змогла втримати власні ноги, влізла в танець у найневідповідніший момент. От тільки Історія теж має своє життя. Ніби як п’єса. Її ставлять на сцені впродовж року, і якщо один із виконавців — не справжня акторка, а якесь дівча, що опинилося на сцені випадково, ну, тим гірше для дівчати. Доведеться вдягати костюм, виголошувати свої репліки і сподіватися на щасливе закінчення. Раз зміниш історію, навіть якщо не хотіла, й історія змінить тебе. Міс Тік вжила значно більше слів на кшталт «антропоморфна персоніфікація», але зрештою це все, що осіло у Тіфані в голові. — Тож… я не богиня? — уточнила вона. — Ех, якби ж то я мала шкільну дошку, — зітхнула міс Тік. — Але вони не витримують води, та й крейда, звісно, жахливо промокає… — Ось що, як нам здається, трапилося в тому танці, — почала Бабуня Дощевіск, дуже гучно. — Ти і Володарка Літа, ну… переплуталися. — Переплуталися? — Можливо, тобі перепало щось з її здібностей. Легенда про Володарку Літа каже, що там, де ступає її нога, проростають квіти, — пояснила Бабуня Дощевіск
Але коли постали люди, вони дали цим явищам імена, так само, як вони наповнили зоряне небо героями і чудовиськами — щоб перетворити їх на історії. Люди люблять історії, адже, перетворивши щось на історію, можна цю історію змінити. І саме в цьому полягала вся суть проблеми.
Темрява за очима… яка неймовірна цінність. Вона дає тобі… тобість.
— Ая, легко, — сказав Пограбуйко. — Ми пролізаємо, куди хочемо. А це ж найскладніше, так? — І вилізаєте звідти? — уточнила Бабуня. — Ая, — впевнено підтвердив Пограб. — Зазвичай нас женуть у шию!
Завтра… може повернути будь-яким боком. Але сьогодні зимовий світ був сповнений кольору.
Хто бодай раз зустрів Нак Мак Фіґлів, ніколи їх не забуде, навіть якщо намагатиметься щосили. Але його спогади були сумбурні. Він тоді частину часу був несповна розуму, частину — непритомний, і йому бачилося стільки химерностей, що складно було сказати, які з них були справжні. Тепер він знав: вони — справжні. Як вигадати щось подібне? Ну добре, один із них був голівкою сиру, що котилася сама по собі, але ніхто не ідеальний.
якщо в голові в тебе вітер, то ногами мусиш міцно стояти на землі. Байдуже, помити підлогу, нарубати дров, випрати одяг чи зварити сир — такі речі допомагають заземлитися, нагадують, що є справжнє, а що ні
Якби не вона, я б досі був дурним дитваком, а не… ну… молодим чоловіком, який сподівається, що він не такий вже і дурний.
Останні три рядки звучать так: «Сили достатньо, щоб побудувати дім, Часу достатньо, щоб заколисати маля, Любові достатньо, щоб розбити серце».
Барабанник і чолов’яга з акордеоном проштовхалися крізь натовп разом із місцевим шинкарем — той ніс на таці вісім пінт пива (бо жоден дорослий чоловік не танцюватиме перед друзями зі стрічками на капелюсі і дзвониками на штанах без чіткої алкогольної перспективи).
Це той твій барон, що не любить відьом? — уточнила Бабуня. Її погляд блукав поміж облич у натовпі. — Але хто їх любить, коли не потребує, господинє Дощевіск? — мило поцікавилася Тіфані.
Зрештою, один раз поцілуєш зимаря — завжди матимеш смак до ризику.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
The post «Зимар» – Террі Пратчетт first appeared on gallery21.
«Віщі сестри» — це другий роман підциклу «Відьми» у серії «Дискосвіт». У цій дотепній історії Террі Пратчетт продовжує почате у романі «Право на чари» й розповідає про відьом у світі, де чаклунами можуть бути лише чоловіки. Він витончено вплітає шекспірівські алюзії в реалії Дискосвіту і демонструє, що ні доля, ні спадковість не стануть на заваді вибору справи свого життя.
Щось негаразд у Ланкрському королівстві: підступні герцог та герцогиня плетуть інтриги, спадкоємець престолу опиняється далеко від дому і навіть сама природа виступає проти нового правителя, байдужого до долі краю. Тож трійко відьом — рішуча й невгамовна Бабуня Дощевіск, приземлена й грубувата Тітуня Оґґ та романтична й наївна Маґрат Часник — поспішають на допомогу. Бо хоч відьми зазвичай не втручаються у політику, тут без їхньої підтримки (і, звісно, дрібки чарів) не обійтися.
щось я не готовий вигадувати унікальні враження до кожної з 41 книг, тож просто скажу, що вся серія про Дискосвіт це унікально чудові книги, від яких неможливо відірватися, тож люблю, ціную і надихаюся.
Книга на сайті видавництва: «Віщі сестри» – Террі Пратчетт
А посеред цієї нестримної бурі, між змоклих кущів дроку, ніби відблиск сказу в оці тхора поблискував вогонь.
Довкола було темно, як у котячих нутрощах.
Як і більшість живих — принаймні тих, хто ще не наблизився до шести десятків років, — Веренц не дуже переймався питанням, що станеться з ним після смерті. Як і більшість живих, він несвідомо припускав, що врешті-решт все якось влаштується.
Веренц, утім, не злякався. І не лише тому, що важко злякатися, коли нутрощі, які мали б захолонути від жаху, валяються за кілька кроків від тебе — а й тому, що за життя Веренц не боявся нічого і не збирався починати тепер. Почасти так було через брак уяви, але крім того він був однією з рідкісних особистостей, що цілком зосереджені на теперішньому моменті. Більшості смертних цього не дано. Вони формують свої життя як плями хронометричного туману навколо точок, в яких перебувають їхні тіла — тобто або міркують про майбутнє, або чіпляються за те, що було. Як правило, вони настільки переймаються тим, що має або може статися, що події, які відбуваються зараз, доходять до них лише тоді, коли вони вже відбулися. Такою є більшість. Вони призвичаюються до страху, бо в глибині душі відчувають, що врешті-решт з ними станеться. Зазвичай саме це з ними й стається.
Схоже, привидам доводилося витрачати значно більше розумової енергії, ніж живим; майже сорок років він прожив, вдаючись до спроб подумати не частіше разу-двох на день, а тепер мусив практикувати це чи не постійно.
Люди, яких можна купити, зазвичай нічого не коштують.
Який ідіотизм, — сказав він сам собі. — Але звеселімося — може, це ще не цілковитий ідіотизм?
Рік поступово минав. Дні терпляче йшли один за одним. Колись, на світанку мультиверсуму, вони намагалися пройти всі одразу, та це не спрацювало.
Відчуття у всіх було таке, ніби зненацька замовк шум, до якого ти так звик, що й не чув його, поки він не пропав.
Демони були як джини чи професори філософії: якщо ви не формулювали запитання абсолютно однозначно, вони з радістю давали вам абсолютно точну і при цьому цілком беззмістовну відповідь.
Поглинута спілкуванням з блазнем, вона не звернула на те, що відбувалося, жодної уваги — хоча загалом спілкування зводилося до того, що співрозмовники дивилися під ноги та колупали свої нігті. Справжнє кохання на дев’яносто відсотків складається з нестерпної розгубленості й палаючих вух.
Тітуня слухняно розвернула мітлу, яка кресонула пруттям по стіні ущелини, і сказала: — Туди неблизько. — Нічого, — сказала Бабуня. — До ранку ще повно часу. — Боюся, недостатньо. — Ґіто, відьми не знають значення слова «поразка».
Анк-Морпорк також вважався дуже сприятливим для здоров’я містом: мало якій хвороботворній бактерії вдавалося тут вижити.
Знаєш, Г’юле, по-моєму, серйозність набувається лише з роками. Як варикозні вени, наприклад.
Лише уві сні ми й буваємо вільними. Решту часу ми шукаємо заробітку.
Мені світила доля рудокопа — але, схоже, доля помиляється щонайменше в половині випадків.
Хай там як, а ми маємо справу з долею. Г’юл знизав плечима. Він знав, що доля — річ мінлива і непевна. На неї не варто покладатися. Зазвичай її навіть не помічаєш. А щойно здається, що ти вхопив її за краєчок вбрання, вона виявляється чимось іншим — випадковістю чи, навпаки, неминучістю. Замикаєш перед нею двері — а вона стоїть у тебе за спиною. Думаєш, що прицвяхував її до стіни — а вона вже гуляє казна-де з твоїм же молотком.
Маґрат подумала, як воно — все життя робити ненависну тобі справу. Мабуть, вирішила вона, це як бути мертвим, тільки гірше — адже лишаєшся живим і тому страждаєш.
Утім, це був гарний день, і видавалося приємним дозволити мулам іти як вони собі хотіли дорогою, яка звивалася між заростями болиголову та купами сосон, аванпостами близького лісу. Як припускав Г’юл, дорога кудись та мала вивести. Цей географічний міф погубив багатьох. Дороги зовсім не обов’язково куди-небудь ведуть — для них важливо тільки де-небудь початись.
Його безокий череп оглядав ряди плечиків з костюмами та купи воскових крихт під гримувальними столиками. Порожні ніздрі вбирали суміш запахів нафталіну, гриму та поту. В усьому цьому таки справді є щось майже божественне, подумав він. Люди примудрилися збудувати маленький світ всередині великого, і перший відображає другий майже так само, як крапля води відображає навколишній ландшафт. І все ж, і все ж… У цьому маленькому світі люди зібрали все те, чого теоретично мали б уникати — ненависть, страх, тиранію й тому подібне. Смерть був заінтригований: люди намагаються вийти за межі самих себе, але створене ними мистецтво лише ще сильніше заганяє їх углиб. Так, Смерть був надзвичайно заінтригований.
Ніколи не забивай собі голову тим, що могло б або мусило б статися. Важливо тільки те, що є.
І все ж ви мене вразили, чесно, — сказала вона. — Ви ж відьми. Тобто ви повинні дбати про такі речі, як правда, традиції, доля й так далі, хіба ні? — Оце і є той момент, якого ти ніяк не можеш зрозуміти, — сказала Бабуня. — Бач, доля має значення, але неправильно думати, що вона керує людьми. Все цілком навпаки. — Нафіг долю, — погодилася Тітуня.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
The post «Віщі сестри» – Террі Пратчетт first appeared on gallery21.
«Вільні малолюдці» — роман із серії «Дискосвіт» Террі Пратчетта про відьом. Знайомтесь із новою харизматичною героїнею — Тіфані Болячкою!
Хто сказав, що здатною на чари обов’язково може бути лише стара, страшна і злюща карга? Іноді природженою відьмою є кмітлива та допитлива дев’ятирічка.
Коли стіни світу брижаться, а загарбники зазіхають на твоє, слід діяти рішуче і захищати рідні землі! Озброївшись самими лише сковорідкою та здоровим глуздом, Тіфані доведеться поборотися з лихими ельфами, які викрадають дітей. А допомагатимуть дівчинці Нак Мак Фіґлі – вільні малолюдці, хвацькі, задерикуваті й охочі до крадіжок, пиятики та бійок. Чудова компанія для майбутньої відьми!
Щиро люблю цю книгу за її колоритність, непоказну мудрість і таких відчайдушних Нак Мак Фіґлів!
Книга на сайті видавництва: «Вільні Малолюдці»
Інша — і більша — частина мозку Тіфані переймалася словом «шурхіт». Це таке слово, про яке не дуже то й хтось думає. Чухаючи пструга по підборіддю, вона крутила шурхотом у голові.
Бабуня Болячка чудово зналася на вівцях, хоч і називала їх не інакше, як «торби з кістками, очицями і зубами, які шукають собі пригод на дупу».
Вони казали, що бабця має цілющі руки, а вона казала, що найліпший лік на хвору вівцю чи людину — це порція скипидару, міцне слівце і копняк!
Вони скидалися на мислителів, та серед них не знайшлось би й однісінького, хто б міг полагодити чайник. Вони вели ось яку справу — продавали невидимі речі. А продавши, що б там у них не було на продаж, те щось і надалі лишалось у них. Вони продавали те, що всім було потрібне, але ніхто його не хотів. Вони продавали ключі до всесвіту тим, хто навіть не здогадувався, що всесвіт на замку
— Є хто? — спитала вона. Дзвоника не було, тож вона голосно мовила «стук-стук». Жіночий голос десь зі середини відповів: — Хто там? — Тіфані. — Яка Тіфані? — Тіфані, яка налаштована серйозно. — О, це звучить багатообіцяюче. Заходь.
Вона б говорила, а люди б слухались… Вони завжди слухали бабусю. Говори за тих, хто безголосий, казала вона.
Обидві продовжували змагатися, хто кого перегледить. Тільки от Тіфані могла перегледіти хоч кота!
— Авжеж, але тато казав мені, що безкоштовні поради виливаються в копієчку, — сказала Тіфані.
— Менше з тим, мала мені сподобалася. — І мені, — сказала міс Тік квапливо. — Вона чує, що старенька загинула, бо якісь недоумки мали її за відьму, і вирішує стати відьмою, щоб такого більше не повторилося! Чудовисько ричить на неї з річки, а вона гепає його пательнею по голові!
Це ж бо не зовсім брехня. Власне, це свята правда, хоч вона і не вичерпно описує ситуацію. Тіфані в цілому правдомовна, та у неї склалося враження, що іноді не так просто визначати, що «правдиве», а що «хибне», натомість є «те, що слід знати зараз» і «те, що не слід знати зараз».
«Хотіти мало, — казала міс Тік. — Треба робити».
Людці вийняли із піхов сотні маленьких шабелин і звитяжно здійняли їх над головами. — Нак Мак Фіґлі! Вільні малолюдці! Ні крулям! Ні крулевам! Ні лордам! Ні панам! Нас не ошукати!
«А я навіть відьомської школи не спромоглася знайти, — подумала Тіфані. — Я не знаю ані однісінького заклинання. В мене навіть гостроверхого капелюха нема. Все, що я вмію, — робити сир і не гасати в паніці, коли щось йде не за планом. Ага, і ропуха ще маю!»
Усюди люди лишили по собі сліди. Крейдокрай мав вагу.
Слід визнати, що ніхто ніколи не бачив, щоб за все своє життя Бабуня Болячка хоч раз комусь молилася, тож всі пристали на думку, що навіть тепер, по смерті, вона не матиме часу на бога, який не розуміє, що вівці — понад усе і поперед усього.
То не можна тако просто прожогом гнати, розумієш. Великий фіґель-бородань підніс руку догори: — Зауваження не слушне, Велетню. Ти завжди прожогом женеш. Ми завжди так робимо. — Ая, Великий Яне, мудро кажеш. Але треба знати, куди ти намиливсі гнатисі. Не можна гнатися куди-будь. То зле тако бігти, куди вочі видят.
То все через запах. Бабуня Болячка пахла вівцями, скипидаром і тютюном «Веселий Моряк». Ці три запахи змішалися в один, який для Тіфані уособлював запах Крейдокраю. Запах той ходив за Бабунею, як хмара, і він уособлював тепло, спокій і місце, з якого все починається…
Я — простий ропух, то ж не вимагай від мене занадто багато, як твоя ласка. Можливо, вони помиляються. Можливо, помиляюся я.
— Те, що хтось хоче і що хтось робить — то дві великі різниці
В середині в тебе є гірчинка, яка тебе пече, так? Гірчинка, яка пильнує за тобою. Ти здатна на Перші Погляди і Задні Думки. І це великий дар, і велике прокляття водночас. Ти бачиш і чуєш те, що іншим не під силу. Світ відкриває тобі свої таємниці, але ти, як та гостя на вечірці, що стоїть у кутку і не може приєднатися до всіх. В тобі є гірчинка, яка не скресне і не щезне.
Пташка мусить вистрибнути з гнізда, щоб полетіти. Та й ти маєш бабусин характер: а як вона щось собі втовкмачила до голови, то ніхто її не переконав би в протилежному.
А ти, Тіфані, вважай си, — келда зітхнула гірко. — Десь казки справджуються, десь пісні збуваються…
Ага, — сказав Пограбуйко. — А шо є чари? Таково махати паличков і сказати пару чарівних слів. І що в тому дуже мудрого? А от дивитись і бачити світ, розуміти його — ото є фест вміннє!
Стогін, болісний, як тридцять понеділків на місяць, лунав на галявині.
А сама Тіфані — крихітна, дуже крихітна. Вона потрапила у дивний малюнок. Малюнок — це сон, чи сон — це малюнок, яка різниця, якщо ти — всередині! Впади-но зі скелі. Яка тобі різниця, чи земля наблизилась до тебе, чи ти — до землі. І так зле, і так погано.
Волосся вона мала темне і довге, обличчя — бліде, а губи — кольору вишні. Сукня на ній була чорно-біло-червона. І все це було якимсь трохи не таким, чи що. Задні Думки підказали Тіфані: «Це тому, що вона ідеальна. Абсолютно. Як лялька. Справжні люди не бувають ідеальними».
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
The post «Вільні Малолюдці» – Террі Пратчетт first appeared on gallery21.
Блог про все, що мені видалося цікавим, книжки, фільми, нотатки на полях, меми і всяке різне
