Оригінал: Die Monotonisierung der WeltПереклад українською. Мова оригіналу — німецька.Автор: Stefan Zweig1925р
Ділюся перекладом есею Стефана Цвейґа «Монотонізація світу», написаного 1925 року. Це текст про те, як міста, звички, смаки й способи розважатися поволі стають схожими — аж до того, що світ ніби втрачає власний унікальний стиль кожного куточка, щоби стати сірим нічим.
Насправді гарний момент, щоб поділитися цим перекладом саме тепер, бо Цвейґова тривога про однакову книжку в руці, однакову розмову на губах і вибір «за думкою світу» звучить надто впізнавано в році 2026, коли все здається однаковим і визначеним алгоритмами.
Zweig Setzer 1927Париж на три чверті американізований, Відень — забудапешчений: у своєму несамовитому есеї 1925 року Стефан Цвейґ нарікає на нівелювання та одноманітність культур. Америка колонізує Європу своєю «метушливою, нервовою й агресивною» нудьгою.
Монотонізація світу. Найсильніше духовне враження від кожної подорожі останніх років, попри всі окремі радощі: тихий жах перед монотонізацією світу. Усе стає одноманітнішим у зовнішніх формах життя, усе нівелюється за єдиною культурною схемою. Індивідуальні звичаї народів стираються, вбрання уніфікується, звичаї стають інтернаціональнішими. Дедалі більше країни ніби культурно всотуються одна в одну як губка, люди діють і живуть за однаковою схемою, дедалі більше міста зовні уподібнюються одне до одного.
Париж на три чверті американізований, Відень забудапештений: дедалі більше вивітрюється тонкий аромат витонченого і особливого в культурах, дедалі швидше облуплюються барви, і під потрісканим шаром лаку стає видимим сталевого кольору поршень механічного виробництва, сучасна світова машина.
Цей процес триває вже давно: ще до війни Ратенау пророче проголосив цю механізацію буття, перевагу техніки найважливішим явищем нашої доби, але ніколи це падіння в одноманітність зовнішніх форм життя не було таким стрімким як останніми роками.
Усвідомімо це ясно! Імовірно, це найпекучіше, найвирішальніше явище нашого часу.
Симптоми: щоб увиразнити проблему, можна було б перелічити сотні. Я швидко виберу лише кілька найзвичніших, доступних і помітних кожному, аби показати, якою мірою звичаї та побутові форми за останнє десятиліття стали монотонними й стерильними.
Найочевидніше: танець. Ще два-три десятиліття тому він був пов’язаний з окремими націями та особистими уподобаннями індивіда. У Відні танцювали вальс, в Угорщині — чардаш, в Іспанії — болеро, під незліченні різні ритми й мелодії, у яких так само виразно втілювався геній митця, як і дух нації. Сьогодні мільйони людей від Кейптауна до Стокгольма, від Буенос-Айреса до Калькутти танцюють той самий танець, під ті самі п’ять чи шість задиханих, безособових мелодій. Вони починають в ту саму годину: так само, як муедзин у східній країні скликає десятки тисяч людей в одну годину заходу сонця на єдину молитву, так само нині двадцять тактів о п’ятій годині пополудні кличуть усе західне людство до того самого ритуалу. Ніколи, окрім певних формул і форм церкви, двісті мільйонів людей не знаходили такої одночасності й одноманітності вираження, як біла раса Америки, Європи та всіх колоній у сучасному танці.
Другий приклад: мода. Ніколи вона не мала такої блискавичної однаковості в усіх країнах, як у нашу епоху. Раніше минали роки, перш ніж мода з Парижа доходила до інших великих міст, і ще роки — перш ніж вона проникала з великих міст у село; існувала певна виразна межа, яку народ і звичай протиставили її тиранічним вимогам. Сьогодні її диктатура за один удар пульсу стає універсальною.
Нью-Йорк диктує коротке жіноче волосся: протягом місяця, ніби скошені однією косою, падають 50 чи 100 мільйонів жіночих кіс.
Жоден імператор, жоден хан у світовій історії не мав подібної влади, жодна заповідь духу не знала подібної швидкості. Християнству, соціалізмові потрібні були століття й десятиліття, щоб здобути послідовників, щоб зробити свої заповіді дієвими для такої кількості людей, що паризький кравець сьогодні за вісім днів робить слухняною собі.
Третій приклад: кіно. Знову безмірна одночасність понад усіма країнами й мовами, вироблення однакової вистави, однакового смаку (чи несмаку) для мільярдних мас. Цілковите скасування будь-якої індивідуальної ноти, хоч виробники тріумфально вихваляють свої фільми як національні: «Нібелунги» перемагають в Італії, а Макс Ліндер із Парижа — у найбільш німецьких, найбільш націоналістичних виборчих округах. І тут інстинкт масовості сильніший і самовладніший за думку.
Четвертий приклад: радіо. Усі ці винаходи мають лише один сенс: одночасність. Лондонець, парижанин і віденець чують те саме в ту саму секунду, і ця одночасність, ця уніформність п’янить своєю надмірною масштабністю. Це сп’яніння, стимулятор для маси і водночас у всіх цих нових технічних дивах — величезне протверезіння душевного, небезпечна спокуса пасивності для окремої людини.
І тут індивід, як у танці, моді й кіно, підкоряється однаковому стадному смаку, він більше не обирає, виходячи зі своєї внутрішньої сутності, а обирає за думкою світу.
До нескінченності можна було б множити ці симптоми, і вони самі множаться день у день. Почуття самостійності в насолоді затоплює час. Уже стає важче перелічити відмінності між націями й культурами, ніж їхні спільні риси.
Уже стає важче перелічити відмінності між націями й культурами, ніж їхні спільні риси.
Наслідки: припинення всякої індивідуальності аж до зовнішнього. Не минає безкарно те, що всі люди ходять однаково вдягнені, всі жінки однаково одягнені, однаково нафарбовані: монотонія неминуче мусить проникнути всередину. Обличчя стають подібнішими одне до одного через однакову пристрасть, тіла — через однаковий спорт, уми — через однакові інтереси. Несвідомо виникає подібність душ, масова душа через посилений потяг до уніфікації, хиріння нервів на користь м’язів, відмирання індивідуального на користь однаковості типу.
Розмова, мистецтво мовлення, витанцьовується й виспортивлюється, театр грубо перетворюється в дусі кіно, в літературу вганяють практику швидкоплинної моди, «сезонного успіху». Уже, як в Англії, немає більше книжок для людей, а є лише «книжка сезону», уже, подібно до радіо, поширюється блискавична форма успіху, про який одночасно повідомляють на всіх європейських станціях і вже наступної секунди прокручують далі. А оскільки все налаштоване на короткострокове, зростає споживання: так освіта, терпляче й осмислене підсумування, що діє протягом усього життя, стає в наш час вкрай рідкісним явищем, як і все те, що здобувається лише індивідуальним зусиллям.
Походження: звідки приходить ця страшна хвиля, що загрожує змити з нашого життя все барвисте, все своєрідне? Кожен, хто був там, знає: з Америки. Історики майбутнього на наступній сторінці після великої європейської війни позначать для нашого часу, що в ньому почалося завоювання Європи Америкою. Або більше того — воно вже триває повним, стрімким ходом, а ми лише цього не помічаємо (усі переможені завжди думають надто повільно).
Вже кожна країна разом усіма нами разом, з усіма своїми газетами й державними діячами радіє, коли отримує доларовий кредит. Ще ми плекаємо ілюзії щодо філантропічних та економічних цілей Америки: насправді ми стаємо колоніями її життя, її способу життя, рабами ідеї, у своїй основі чужої Європі, — машинної. Але така економічна залежність видається мені ще незначною порівняно з духовною небезпекою. Колонізація Європи політично не була б найстрашнішим: рабським душам усяке рабство здається лагідним, а вільна людина всюди вміє зберегти свою свободу.
Справжня небезпека для Європи, на мою думку, лежить у духовному: в проникненні сюди американської нудьги, тієї жахливої, цілком специфічної нудьги, що там піднімається з кожного каменя й будинку серед нумерованих вулиць; тієї нудьги, яка, на відміну від колишньої європейської, не є нудьгою спокою, сидіння на лавці в пивній, гри в доміно й куріння люльки, тобто марнуванням часу, хоч і ледачим, але все ж нешкідливим: американська нудьга ж метушлива, нервова й агресивна, вона сама себе переганяє поспішною гарячковістю, прагне приголомшити себе спортом і сенсаціями.
У ній більше немає нічого ігривого, натомість вона біжить у скаженій одержимості, у вічній втечі від часу: вона винаходить щораз нові мистецькі засоби, як кіно й радіо, щоб годувати голодні чуття масовою комбікормовою поживою, і перетворює спільність інтересів розваги на велетенські концерни, подібні до своїх банків і трастів.
З Америки приходить та страшна хвиля одноманітності, яка дає кожній людині все те саме: той самий комбінезон на тіло, ту саму книжку в руку, ту саму авторучку між пальці, ту саму розмову на губи й той самий автомобіль замість ніг. Фатальним чином з іншого боку нашого світу, з боку Росії, у зміненій формі напирає та сама воля до монотонії: воля до поділу людини на частки, до уніформності світогляду, та сама страшна воля до монотонії.
Європа ще є останнім бастіоном індивідуалізму, і, можливо, судомне напруження народів, той роздутий націоналізм, за всієї своєї насильницькості, все ж є певною мірою гарячковим несвідомим бунтом, останньою відчайдушною спробою захиститися від зрівнялівки. Та саме судомна форма оборони виявляє нашу слабкість. Уже геній тверезості працює над тим, щоб стерти Європу, останню Грецію історії, зі скрижалі часу.
Протидія: що ж тепер робити?
Штурмувати Капітолій, кликати людей: «На вали, варвари вже тут, вони руйнують наш світ!»
Іще раз вигукувати слова Цезаря, але тепер у серйознішому сенсі: «Народи Європи, бережіть свої найсвятіші блага!»
Ні, ми вже не такі сліпо віруючі, щоб гадати, ніби товариствами, книжками й прокламаціями ще можна протистояти світовому рухові нечуваної сили та придушити цей потяг до монотонізації. Що б не було написано, воно лишалося б аркушем паперу, кинутим проти урагану. Що б ми не написали, це не досягло б футбольних уболівальників і танцюристів шимі, а якби й досягло, вони вже не зрозуміли б нас.
У всіх цих речах, з яких я лише деякі окреслив, у кіно, радіо, танці, у всіх цих нових засобах механізації людства криється величезна сила, яку не здолати. Бо всі вони здійснюють найвище ідеальне прагнення пересічності: давати розвагу, не вимагаючи зусиль. І їхня нездоланна сила полягає в тому, що вони нечувано зручні. Нового танцю найгрубіша служниця може навчитися за три години, кіно розважає неписьменних і не вимагає від них ні грана освіти, а щоб насолоджуватися радіо, досить просто взяти приймач зі столу й приставити до голови — і ось уже воно лунає у вухо; проти такої зручності навіть богам борються намарно.
Той, хто вимагає лише мінімуму духовних і фізичних зусиль та морального напруження, неодмінно мусить перемагати в масі, бо більшість палко на його боці; а той, хто сьогодні вимагав би самостійності, власного вибору, особистості навіть у розвазі, був би смішним перед такою величезною перевагою.
Якщо людство нині дедалі більше нудьгує й монотонізується, то з ним, по суті, не відбувається нічого іншого, крім того, чого воно в найглибшій суті прагне. Самостійність у веденні життя й навіть у насолоді життям тепер є метою лише для такої незначної кількості людей, що більшість уже й не відчуває, як сама стає частинкою, захопленим потоком атомом гігантської сили. Так вони тепло купаються в потоці, який зносить їх у безсутнісне; як сказав Тацит: «ruere in servitium», кидатися самим у рабство, — ця пристрасть до саморозчинення зруйнувала всі нації.
Тепер черга Європи: світова війна була першою фазою, американізація — другою. Тому — жодної протидії!
Було б величезною самовпевненістю, якби ми захотіли відвадити людей від цих (у найглибшій суті порожніх) розваг. Бо ми — будьмо чесними — що ще маємо їм дати?
Наші книжки вже не доходять до них, бо давно не спроможні дати того холодного напруження, того лоскотливого збудження, яке спорт і кіно щедро їм пропонують; вони навіть настільки безсоромні, що вимагають від наших книжок духовного зусилля й освіти як передумови, співучасті почуття й напруження душі.
Ми — визнаймо це — стали страшенно чужими всім цим масовим радощам і масовим пристрастям, а отже, й духові епохи; ми, для кого духовна культура є пристрастю життя, ми, хто ніколи не нудьгує, кому кожен день надто короткий навіть на шість годин, ми, кому не потрібні апарати для вбивання часу й машини для розваг — ні танець, ні кіно, ні радіо, ні бридж, ні показ мод.
Нам досить пройти повз рекламну тумбу у великому місті або прочитати газету, де футбольні бої описуються з докладністю гомерівських битв, щоб відчути, що ми вже стали такими ж аутсайдерами, як останні енциклопедисти за Французької революції, чимось таким самим рідкісним і таким, що вимирає, в нинішній Європі, як сарни та едельвейси.
Можливо, колись довкола нас, рідкісних останніх примірників, влаштують природний заповідник, аби зберегти нас і шанобливо охороняти як курйози часу; але ми мусимо ясно усвідомити, що нам давно бракує будь-якої сили, аби бодай щось учинити проти цієї зростаючої одноманітності світу.
Ми можемо лише відійти в тінь того яскравого ярмаркового світла й, як монахи в монастирях під час великих воєн і потрясінь, фіксувати в хроніках та описах стан, який ми, як і вони, вважаємо сум’яттям духу. Але ми не можемо нічого вдіяти, нічому завадити й нічого змінити: будь-який заклик до індивідуалізму, звернений до мас, до людства, був би зарозумілістю й самовпевненістю.
Порятунок: отже, для нас, які вважають боротьбу марною, залишається лише одне: втеча, втеча в самих себе.
Не можна врятувати індивідуальне у світі, можна лише захистити індивіда в самому собі. Найвище досягнення духовної людини — завжди свобода: свобода від людей, від думок, від речей, свобода до самого себе.
І це наше завдання: ставати дедалі вільнішими, що більше інші добровільно себе зв’язують! Дедалі ширше розгортати багатоманітність інтересів у всі небеса духу, що одноманітнішою, одноколійнішою, машиннішою стає схильність інших! І все це — без показовості! Не хизуватися: ми інші! Не виставляти напоказ зневаги до всіх цих речей, у яких, можливо, є вищий сенс, якого ми не розуміємо. Відокремлюватися внутрішньо, але не зовнішньо: носити той самий одяг, переймати від техніки всі зручності, не марнувати себе на хизуваті дистанціювання, на безглуздий безсилий опір світові. Жити тихо, але вільно, безшумно й непомітно вбудовуватися у зовнішній механізм суспільства, проте внутрішньо жити лише за власним найглибшим переконанням, зберігати свій власний такт і ритм життя!
Не відвертатися пихато, не триматися зухвало осторонь, а дивитися, прагнути пізнати, а тоді свідомо відкидати те, що нам не належить, і свідомо зберігати те, що видається нам необхідним. Бо якщо ми й відмовляємося душею від зростаючої одноманітності цього світу, то все ж вдячно й вірно живемо в незнищенному цього світу, тому, що завжди лишається по той бік усіх змін.
Ще діють сили, що глузують з усякого поділу й нівелювання.
Природа ще лишається мінливою у своїх формах і, обертаючись у колі пір року, вічно творить наново гори й море. Ерос ще грає свою вічно різноманітну гру, мистецтво ще живе в творенні безперервно багатоманітного буття, музика ще струмує джерелом, щоразу інакше звучним, з відкритих грудей окремих людей, з книжок і образів ще проривається незліченність явищ і потрясінь.
Нехай усе те, що називають нашою культурою, дедалі більше ділиться на частки й протвережується цим недоладним і штучним словом — «первісне надбання людства», як Еміль Люкка називає елементи духу й природи у своїй чудовій книжці, неможливо розміняти на маси; воно лежить надто глибоко в шахтах духу, у гірничих виробках почуття, воно надто далеко від вулиць, надто далеко від зручності.
Тут, у вічно перетворюваному, завжди наново творимому елементі, на охочого чекає безмежна різноманітність: тут наша майстерня, наш власний, ніколи не монотонізований світ.
З: Стефан Цвейґ, Монотонізація світу.© S. Fischer Verlag GmbH, Frankfurt am Main
Стефан Цвейґ народився 28 листопада 1881 року у Відні. Письменник («Шахова новела», «Зоряні години людства») емігрував 1934 року до Лондона після того, як 1933 року націонал-соціалісти спалили також його твори. 1942 року він наклав на себе руки в Бразилії разом зі своєю дружиною Лоттою.
Substack · Друкарня · X / Twitter · Threads · Telegram · магазинчик вінілу
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуThe post Стефан Цвейґ – “Монотонізація світу” first appeared on gallery21.
Оригінал: Die Monotonisierung der WeltПереклад українською. Мова оригіналу — німецька.Автор: Stefan Zweig1925р Перед перекладом Ділюся перекладом есею Стефана Цвейґа «Монотонізація світу», написаного 1925 року. Це текст про те, як міста, звички, смаки й способи розважатися поволі стають схожими — аж до того, що світ ніби втрачає власний унікальний стиль кожного […]
The post Стефан Цвейґ – “Монотонізація світу” first appeared on gallery21.
Останнім часом ті хто тут регулярно могли помітити, що я доволі багато перекладаю різні есеї, статті й тексти, які мені хочеться мати українською. І в якийсь момент мене трошки торкнуло з думкою, що майже всі переклади це фактично творчість або американців, або умовно “жителів англомовного інтернету” і це відповідно має і сенсове обмеження, що всі твори походять з доволі гомогенної ментальної бульбашки. Не те щоб із цим було щось не так, всерівно добрих текстів ще на кілька життів. Але світ усе-таки значно більший і різноманітніший, тож хочеться копнути в різні боки, щоб спробувати краще доторкнутися до різних культур.
Тому цим постом стартую(або принаймні спробую стартувати) нову довгу серію — «Есеї світу». Хочу шукати хороші тексти з різних країн і культур та потроху перекладати їх українською: від Чехії, Польщі й Албанії до Японії, Мексики, Нігерії чи Непалу. На канон з “лутшими текстами всіх часів і народів” не претендую — просто тексти, через які можна спробувати пірнути хоч на хвильку в іншу культуру. Базова ціль: одна країна – один текст; зрозуміло, що я не те, щоб поліглот, тож переклади будуть через перекладач і з застосуванням АІ інструментів, тож шероховатості явно будуть, але принаймні спробую робити так, щоб звучало органічно, але якщо буде не ідеально, то сильно не бийте)
А почнемо з Албанії кінця XIX століття і питання, яке відтоді простішим не стало.
Переклад українською. Мова оригіналу — албанська.Оригінал: Ç’është liria?, Ese – Faik KonicaАвтор: Faik KonicaРік: 1897
Фаїка Коніца – один з найвідоміших діячів албанського національно-культурного відродження, публіцист, засновник журналу «Albania», який став координуючим друкованим органом албанської інтелігенції.
«Що таке свобода?» Фаїка Коніци, це текст-маніфест вперше надрукований в журналі «Albania» 1897 року. Маніфест із емоційним надривом і нетерпінням: автор починає майже з лютого вигуку, бо стомився пояснювати очевидне своїм співвітчизникам.
…вірити, говорити, писати й діяти на власний розсуд, доки це не нищить свободи іншої людини…
Faik Konica; Автор: Harris & Ewing – Цей об’єкт (image) доступний у Бібліотеці Конгресу Сполучених Штатів, Відділ друку і фотографій, цифровий ID hec.36172.Це не тег авторських прав. Дійсна ліцензія має додаватись до цього тегу., Суспільне надбання (Public Domain), https://commons.wikimedia.org/w/index.php?curid=36389912… Що таке свобода? — Мені лишилося ще трохи часу. Хочу взяти шаблю, порозбивати голови ослам і замість жаху вигукнути ось що: що таке свобода?
Якби я не почав писати цей листок (хай іде до біса!), то не втрачав би розуму, навчаючи ослів, що таке свобода. Уже два місяці, як почалася ця справа, і тепер я втомився через ослів. Краще людині продавати гній, ніж намагаться щось робити для албанців.
Є якихось 50 албанців, які дійсно розуміють, що таке свобода: вони ж бо не пишуть мені ослячих нісенітниць. Бо знають, що людина вільна казати те, що має на душі. А решта — осли, і коли я надрукую заплановані 12 номерів журналу, то після даного слова, чи знаєте, що я зроблю?
Пани хай затуляють вуха: я маю намір піти продавати гній, замість того щоб утримувати цей часопис; краще людині продавати гній, ніж писати для албанців. Тож спробуймо ще раз втовкмачити ослам ось що: що таке свобода?
Свобода — це коли людина може:
Більшість албанців — раби духу.
Я кажу: “Вони вільні мати віру, вільні казати, що мають віру, вільні писати, що віра добра, вільні робити те, що наказує віра”. І коли мені надсилають статті на хвалу віри, я їх публікую, бо не маю права відбирати в них свободу слова і віри.
Але коли я пишу, що мене нудить від кожної віри, ці раби духу вигукують мені: “Не дозволимо тобі свободи ганьбити віри!” Не дозволите мені ганьбити віри? Але чому ж я, раби духу, дозволяю вам свободу віру хвалити? Невже ви не маєте, якщо не філософії, то бодай трохи розуму, щоб зрозуміти, що ваші слова — слова ослів?
Брати-албанці! Бідна Албанія жила і жиє тілесним життям, настав час і їй почати жити життям розуму (La vie intellectuelle1). Життя розуму полягає в тому, щоби ми відкрили наші серця, щоби по-братньому говорили один до/проти одного, обговорювали все, як цивілізовані люди, що збираються боротися словами за свої ідеї.
Не думайте, що так ми віддалимося один від одного! Навпаки, ми зблизимося ще більше, бо краще пізнаємо одне одного, не матимемо прихованих думок і зрозуміємо, що всі ми пов’язані двома золотими узами: прагненням Істини й прагненням Албанії.
Щоб часопис (газета) був добрим, він має бути як Базар, — базар, де є багаті люди, бідні люди, жінки, чоловіки, юнаки, християни, мусульмани, невіруючі, усі разом, і, розмовляючи, доходять згоди щодо поліпшення своїх справ.
Журнал “Albania”, 1897
Substack · Друкарня · X / Twitter · Threads · Telegram · магазинчик вінілу
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуThe post Faik Konica — «Що таке свобода?» first appeared on gallery21.
Останнім часом ті хто тут регулярно могли помітити, що я доволі багато перекладаю різні есеї, статті й тексти, які мені хочеться мати українською. І в якийсь момент мене трошки торкнуло з думкою, що майже всі переклади це фактично творчість або американців, або умовно “жителів англомовного інтернету” і це відповідно має […]
The post Faik Konica — «Що таке свобода?» first appeared on gallery21.
Шабат-шалом, любі друзі, дорога родино!Сьогодні позапланова хвилинка-цікавинка про The Sound of Silence — пісню, яка є, здається, в усіх можливих добірках найкращих пісень, класичного року й усього такого.Принаймні в мене вона автоматично починає грати в голові, щойно я бачу назву або чую перші ноти.
Hello darkness, my old friendI’ve come to talk with you againBecause a vision softly creepingLeft its seeds while I was sleepingAnd the vision that was planted in my brainStill remainsWithin the sound of silence
І поговоримо ми про неї тому, що сьогодні під час прослуховування вінілу мені трапився несподіваний hidden gem, пов’язаний з історією цієї пісні.Почнемо з початку. Оригінальну акустичну версію Simon & Garfunkel записали 1964 року для дебютного альбому Wednesday Morning, 3 A.M.
Альбом продавався кепсько, дует фактично розпався, але наступного року продюсер Том Вілсон без їхньої участі додав до запису електрогітари, бас і барабани. Саме ця версія стала впізнаваним хітом, що розірвав чарти, і перетворила пісню на ту класику, яку ми знаємо сьогодні.А через 51 рік, у грудні 2015-го, Disturbed дали їй ще одне життя: повільніше, важче, драматичніше — з голосом Девіда Дреймана, який переходить від майже шепоту до повноцінного апокаліптичного реву.
І це був не просто черговий кавер. Версія стала величезним хітом, а Пол Саймон публічно її схвалив і навіть листувався з Disturbed, де вони друг другу норм так похвал навалювали за цей шедевр у своїх виконаннях. Підозрюю, що чимало людей сьогодні знають The Sound of Silence передусім саме у виконанні Disturbed — або принаймні першою згадують саме її.Але мій сьогоднішній hidden gem — не про Disturbed.
Виявляється, у цієї пісні є ще одна, майже паралельна гілка розвитку.У березні 1966 року свою версію випустив ірландський гурт The Bachelors.
І тут починається найдивніше: оригінал Simon & Garfunkel не потрапив до чартів ні у Великій Британії, ні в Ірландії. Натомість версія The Bachelors дісталася третього місця британського чарту і дев’ятого — ірландського.Тобто для британської та ірландської публіки 1966 року головною хітовою версією The Sound of Silence був не оригінал, який ми сьогодні вважаємо безумовною класикою, а кавер якогось ірландського тріо.Не стверджуватиму, що для британців та ірландців саме цей кавер і сьогодні залишається канонічним. Але в середині 1960-х головною місцевою хітовою версією був саме він.А через пів століття з’явилася ще й третя гілка — Disturbed, які знову зробили стару пісню сучасним світовим хітом.Тож маємо одну пісню і три окремі життя: американську класику Simon & Garfunkel, британсько-ірландський хіт The Bachelors і велике повернення через Disturbed.Фз чого, але для мене це була якась максимальна непозбувна бентега від усвідомлення такого несподіваного розвитку подій.А знайшов я всю цю історію завдяки цій платівці, яка сьогодні випадково потрапила мені до рук.That’s all, folks!
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуSubstack · Друкарня · X / Twitter · Threads · Telegram · магазинчик вінілу
The post Несподіваний hidden gem повʼязаний з піснею The Sound of Silence (Від Simon & Garfunkel до Disturbed і з несподіваним поворотом до The Bachelors) first appeared on gallery21.
Шабат-шалом, любі друзі, дорога родино! Сьогодні позапланова хвилинка-цікавинка про The Sound of Silence — пісню, яка є, здається, в усіх можливих добірках найкращих пісень, класичного року й усього такого. Принаймні в мене вона автоматично починає грати в голові, щойно я бачу назву або чую перші ноти. Hello darkness, my old […]
The post Несподіваний hidden gem повʼязаний з піснею The Sound of Silence (Від Simon & Garfunkel до Disturbed і з несподіваним поворотом до The Bachelors) first appeared on gallery21.
Переклад українською. | Оригінал: Putting Ideas into Words | Автор: Paul Graham | Лютий 2022
Guilherme NunesПисати про щось — навіть про те, що ти добре знаєш, — зазвичай показує тобі, що ти знав це не так вже і добре, як собі гадав. Перетворення абстрактних думок у конкретні слова доволі сувора перевірка для них. Перші слова, які ти обираєш, зазвичай виявляються неправильними; доводиться знову й знову переписувати речення, щоб дібрати і допасувати їх максимально точно. І твої думки будуть не лише неточними, а й неповними. Половина ідей, що зрештою потрапляють до есе, з’являються вже під час самого письма. Власне, саме тому я їх і пишу.
Щойно ти щось публікуєш, за звичаєм вважається, що все написане тобою — це й було тим, що ти думав ще до письма. Це були твої ідеї, і тепер ти їх висловив. Але ти знаєш, що це не так. Ти знаєш, що втілення думок у слова змінило їх. І не лише ті ідеї, які ти опублікував. Імовірно, були й інші, надто кривенькі, щоби їх можна було виправити, тож ти їх просто відкинув.
Не лише необхідність закріплювати свої думки в конкретних словах робить письмо таким вимогливим. Справжня перевірка — це читання того, що ти написав. Треба вдавати із себе нейтрального читача, який не знає нічого з того, що в тебе в голові, а бачить лише написане. Коли він читає те, що ти написав, чи здається це правильним? Чи здається це повним? Якщо докласти зусиль, можна читати власний текст так, ніби ти сам собі цілковитий незнайомець, і тоді результати зазвичай погані. Мені потрібні багато циклів, перш ніж я зможу провести есе повз цього незнайомця. Але незнайомець раціональний, тож ти завжди можеш це зробити, якщо спитаєш його, чого йому бракує. Якщо він незадоволений, бо ти не згадав x або недостатньо уточнив якесь речення, тоді ти згадуєш x або додаєш ще уточнень. Тепер задоволений? Це може коштувати тобі кількох гарних речень, але з цим доводиться миритися. Треба просто зробити їх настільки добрими, наскільки можливо, і водночас задовольнити незнайомця.
Ось це, написане вище, я припускаю, не викличе великої суперечки. Гадаю, це підтвердить досвід будь-кого, хто намагався писати про щось нетривіальне. Можливо, існують люди, чиї думки настільки досконало сформовані, що вони просто безпосередньо перетікають у слова. Але я ніколи не знав нікого, хто міг би так робити, і якби я зустрів людину, яка сказала б, що може, це радше свідчило б про обмеженість її розуміння, ніж про здібності. Власне, це типовий сюжет у фільмах: хлопець, який каже, що має план, як зробити якусь складну справу, а коли його розпитують далі, стукає себе по голові й каже: «Усе тут». Кожен, хто дивиться фільм, розуміє, що це означає. У кращому разі план є туманним і неповним. Найімовірніше, в ньому є якась невиявлена вада, що повністю його нівелює. У кращому разі це план для плану.
У чітко окреслених сферах можна формувати в голові цілісні ідеї. Люди можуть грати в шахи подумки, наприклад. І математики можуть робити певний обсяг математики в голові, хоча, здається, не відчувають упевненості в доведенні, якщо воно перевищує певну довжину, доки не запишуть його. Але, схоже, це можливо лише з ідеями, які можна висловити формальною мовою1. Можна стверджувати, що такі люди просто перекладають думки в слова у своїй голові. Я сам певною мірою можу писати есе в голові. Інколи, гуляючи або лежачи в ліжку, я продумую абзац, який майже без змін переходить у остаточну версію. Але насправді в такі моменти я й пишу. Я виконую ментальну частину письма; просто мої пальці при цьому не рухаються2.
Можна знати про щось дуже багато, не пишучи про це. Але чи можна колись знати настільки багато, щоб не дізнатися ще більше, намагаючись пояснити те, що знаєш? Я так не думаю. Я писав принаймні про дві теми, які добре знаю, — Lisp-хакінг і стартапи — і в обох випадках дізнався багато саме завдяки тому, що писав про них. В обох випадках були речі, яких я не усвідомлював свідомо, доки не мусив їх пояснити. І я не думаю, що мій досвід був винятковим. Значна частина знання є несвідомою, і фахівці, якщо вже на те пішло, мають більшу частку несвідомого знання, ніж початківці.
Я не кажу, що письмо — найкращий спосіб досліджувати всі ідеї. Якщо у вас є ідеї щодо архітектури, то, мабуть, найкращий спосіб їх досліджувати — це будувати реальні будівлі. Я кажу лише, що скільки б ви не дізналися, досліджуючи ідеї іншими способами, ви все одно відкриєте нове, коли писатимете про них.
Перекладання думок у слова, звісно, не обов’язково означає саме письмо. Це можна робити й старим способом — розмовляючи. Але, на моєму досвіді, письмо — суворіша перевірка. Ти мусиш обрати одну-єдину, оптимальну послідовність слів. Може залишитися значно менше недомовленого, коли в тебе немає тону голосу, щоб нести зміст. І ти можеш зосередитися на темі настільки, що у розмові це виглядало б надмірним. Я часто витрачаю 2 тижні на есе й перечитую чернетки 50 разів. Якби ти робив так у розмові, це виглядало б як ознака якогось психічного розладу. Звісно, якщо ти лінивий, письмо й розмова однаково марні. Але якщо ти хочеш змусити себе довести речі до ладу, письмо — крутіший схил3.
Причина, через яку я так довго обґрунтовую цю досить очевидну думку, полягає в тому, що з неї випливає інша, яка багатьох здивує. Якщо записування думок завжди робить їх точнішими й повнішими, тоді ніхто, хто не писав про якусь тему, не має про неї цілком сформованих ідей. А той, хто ніколи не пише, не має цілком сформованих ідей ні про що справді нетривіальне.
Їм здається, що мають, особливо якщо вони не звикли критично розглядати власне мислення. Ідеї можуть здаватися цілісними. Лише коли намагаєшся втілити їх у слова, виявляється, що це не так. Тож якщо ти ніколи не піддаєш свої ідеї цій перевірці, ти не лише ніколи не матимеш цілком сформованих ідей, а й ніколи не усвідомиш цього.
Перекладання думок у слова, безперечно, не гарантує, що вони будуть правильними. Далеко ні. Тож хоч це й не достатня умова, зате необхідна.
Примітки
Substack · Друкарня · X / Twitter · Threads · Telegram · магазинчик вінілу
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуThe post Перетворення ідей в текст (і чому це справді важливо)! first appeared on gallery21.
Переклад українською. | Оригінал: Putting Ideas into Words | Автор: Paul Graham | Лютий 2022 Писати про щось — навіть про те, що ти добре знаєш, — зазвичай показує тобі, що ти знав це не так вже і добре, як собі гадав. Перетворення абстрактних думок у конкретні слова доволі сувора […]
The post Перетворення ідей в текст (і чому це справді важливо)! first appeared on gallery21.
За своє варто боротися і не спиняючись перти на впевнених, мов лось через палаючий ліс.Світ і без того постійно намагається впасти в безпросвітну пітьму, так-шо давайте вперто робити протилежне: горнутися до ближніх, берегти своїх, підтримувати одне одного і не залишати людей сам на сам із темрявою.
Бонсуар, шановне панство, дорога родино (й випадкові люди, яких може випадково вдасться сюди інтригою заманити і ви вирішили лишитися)!
Від попереднього випуску минув місяць із хвостиком, тож “Куда я жмав” нарешті тріпоче маленькими крильцями на вітрах інтернету до ваших скриньок. Нині випуск переважно збірна солянка з купи постів опублікованих за останній час, але як і завжди з дрібкою чогось окремішного цікавого.
Іноді той факт, що спати я лягаю дещо запізно приносить дуже несподівану, але бентежно приємну втіху. От 18 липня в третій ночі мав втіху бачити сріблясті хмари, що неймовірно тішить, зважаючи на те, що це доволі рідкісна історія для України.
Сріблясті хмари — рідкісні атмосферні явища, подібні до хмар, розташовані в мезосфері на висотах між 76 та 85 км. Видимі в глибоких сутінках. Складаються з водяної криги. Зазвичай спостерігаються влітку, між 50° та 70° північної та південної широти. Це найвищі хмари в атмосфері Землі. Зрідка спостерігаються в Україні. Сріблясті хмари досі не вивчено. Це порівняно молоде метеорологічне явище — не існує даних про їх спостереження до 1885 року. Супутник AIM, запущений NASA 25 квітня 2007 року, вивчає сріблясті хмари з орбіти.
Ну а що? Пісня ідеально пасує щоби сидіти біля вікна і спостерігати сріблясті хмари)
Ну, як завжди, щось робив, десь був, щось бачив
По ідеї ви вже знаєте, якщо підписані на листи в телеграмі, але чому б і не нагадати про кілька приколів:
Класнінька стаття-інтервʼю з Вуком Чосичем про “Інтернет після утопій, що не сталися”(думаю, що одного дня я може її перекладу, а тим часом “перекласти сторінку” або й мінімальне знання англ теж норм). Розмова про тридцять років мистецтва в браузері: від раннього мережевого мистецтва й надій на вільний децентралізований простір до постінтернету, соцмереж і платформ, які перетворили більшість цифрової культури на безкінечну гомогенну стрічку однакового кантєнту де все вирішують алгоритми і лайки.
Текст добре нагадує, що суперечки «це взагалі мистецтво чи ні?» зазвичай більше розповідають про покоління, яке ставить запитання, ніж про саму роботу. Кожна культурна хвиля впевнена, що саме її спротив був справжнім, поетичним і чесним, а все наступне вже якесь недостатньо революційне.
Vuk Ćosić, Deep ASCII, 1998.Велика добірка It’s Nice That про фанатські спільноти, бутлеґ-мерч, суперфанатську економіку і бренди, які дуже хочуть виглядати так, ніби вони теж «шарять». Буду відвертим, всього не перечитав, але по перше це класнінька робота про “фанатів” для “фанатів”(не чогось конкретного, а коли люди дійсно горять тим що їм подобається), а окрім того я завжди млію від хорошого візуала, а це саме той випадок, бо тут його ой як багато.
А ще мені оце відгукнулося в контєксті актуальних мітингів з картонками, де з шаленою швидкістю виникають просто прекрасно-шедевральні роботи
Фанатство цікаве тим, що воно майже завжди виробляє власну візуальну мову швидше, ніж офіційні дизайнери встигають провести установчу зустріч. Люди роблять плакати, футболки, меми, архіви, монтажі, внутрішні жарти й цілі паралельні міфології не тому, що хтось побудував їм воронку залучення, а тому, що їм не байдуже.
І отут для будь-якого бренду починається небезпечна територія: фанатську енергію можна підтримувати, але дуже легко стерилізувати. Щойно жива субкультура проходить через кілька рівнів погодження, вона часто повертається до людей як акуратна рекламна кампанія про «автентичність» — тобто саме те, чим ніколи не була.
Christine Shihua Wang Becoming Hatsune Miku (Copyright © Christine Shihua Wang, 2025)Працівники Museum Boijmans Van Beuningen кілька днів рівномірно розмазували 40 відер гладенького арахісового масла по шестикутнику площею приблизно 25 квадратних метрів. Так музей відтворив Pindakaasvloer Віма Т. Схіпперса — роботу, яку художник уперше показав ще 1969 року.
Перед смертю Схіпперс залишив двадцять пунктів інструкції: масло має бути саме однорідним, бажано конкретної марки, а поверхню треба зробити максимально рівною й монотонною.
У перерахунку це приблизно 15 тисяч бутербродів. Музей, до речі, цього літа подає бутерброди з арахісовим маслом у ресторані, бо якщо вже сучасне мистецтво не можна зрозуміти, його принаймні можна доїсти.
Pindakaasvloer, Wim T. Schippers, 1962. Realized in 2026 at the Depot location of Museum Boijmans Van Beuningen © Raaf Blanker/Museum Boijmans Van BeuningenВласне додаю тут цю роботу не тому, що сильно вражений нею, бо насправді сприймаю доволі кринжово її, а тому, що вона мені дуже нагадала іншу роботу «20:50» Річарда Вілсона — інсталяцію 1987 року, в якій галерейний простір заповнили до рівня пояса переробленою моторною оливою. Відвідувач заходить вузьким металевим проходом, а чорна дзеркальна поверхня відбиває стіни та стелю; хз чому, але дуже сюрреалістично і якось аж до мурах. Назва 20:50 походить від типу моторної оливи. Роботу вперше показали в лондонській Matt’s Gallery, а згодом вона стала однією з найвідоміших інсталяцій Saatchi Gallery.
«20 50» Річарда ВілсонаНу, люблю наукові відкриття, і шо ви мені зробите? А тут ще й мавпа, що обжерлася дорітос)
У лісах Демократичної Республіки Конго знайшли і описали новий вид колобусів — Colobus congoensis, або likweli. Це велика чорна мавпа з кремово-помаранчевою шкірою навколо рота, сірою «маскою» на обличчі, білою плямою на жепі й з дуже гучними риками, які перериваються характерним пирханням.
Для науки це неабияка подія: нові види приматів в Африці знаходять украй рідко. Дослідникам допомагали мешканці восьми місцевих сіл, які, на відміну від академічних баз даних, давно знали, що ця мавпа там є. Один із місцевих варіантів назви приблизно означає «той, хто трусить гілки» — через спосіб, у який колобуси стрибають між деревами.
The newly described monkey has orange lips and a patch of white fur around the anus.(Image credit: Daniel Rosengren, Frankfurt Zoological Society )У 1830-х французькі карикатуристи перетворили короля Луї-Філіппа на грушу. Почалося все з того, що Шарль Філіпон у суді намалював кілька послідовних ескізів: голова монарха поступово втрачала людські риси й ставала фруктом. Схожість була достатньо очевидною, а сама груша — достатньо невинною, щоб перетворитися на ідеальний символ для обходу цензури.
Невдовзі груші почали зʼявлятися всюди: у газетах, на стінах, у карикатурах і політичних алюзіях. Влада могла переслідувати конкретного автора, але значно важче було заборонити фрукт.
Тобто задовго до жаби Пепе, Доге й сумного Кіану вже існував мемний шаблон, який люди копіювали, змінювали й використовували для спільної сатири над політикумом(гаспадін сірскій вам прівєт ат дєтєй картона). Людство змінюється, технології розвиваються, але бажання намалювати керівника грушею лишається вічним.
Sketches made at the audience of 14 November (Assize Court) [1831], ink drawing — Source.Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуPolaroid запустив одну з найкрасивіших рекламних кампаній, які я бачив останнім часом. Називається вона The Best of Summer is Analog, що рекламує нову Polaroid Go. На пляжі Коні-Айленд поставили велетенський білборд: “Go jump in some water before the data centers drink it all up”. В інших містах кампанія радить не грітися у синьому світлі екранів і танцювати так, ніби ніхто не записує.
Коротше: ідіть надвір. Літо як і час у пісні гурту Вхід у змінному взутті – “Гаємо час. Час, що минає… А час минає…”.
Go jump in some water before the data centers drink it all upНатрапив на статтю Be A Designer і витягнув звідти чотири реп’яшки наподумати:
МОЇ НАЙЩИРІШІ ВІТАННЯ РОЗРОБНИКАМ КЛІКАПА, ХАЙ ЇМ ІКАЄТЬСЯ, БО ТАКО ТРОХИ НЕНАВИДЖУ ЦЕ ПОДЄЛІЄ!
Розкажу вам як в мене трапилося файне gorenje jepi.
Коротше в кіно ж вийшов «Диявол носить прада 2» і ми з А давно вже хотіли його подивитися, ще з перших трейлерів, бо загалом любимо перший фільм, але зараз не про якість другого.. Я, як чесна законопослушна людина, знайшов легальний сервіс, заплатив грибні, сів красівий дивитися кіно, увімкнув трансляцію екрана з мака на телевізор — і побачив прекрасний чорний квадрат Малевича.
На ноуті картинка є. На телевізорі — мистецтво. Припиняю трансляцію — кіно. Вмикаю — знову авангард.
Коротше, DRM, ма есс. Поставте окремий застосунок, виконайте ритуал, принесіть жертву богам ліцензування. І от це особливо бісить: людина вже прийшла, вже погодилася платити, вже зробила все «правильно» — а сервіс однаково карає саме її.
Піратство часто програє легальному перегляду в моралі, але чомусь досі виграє в UX. Дивовижна стратегія боротьби за клієнта.
Кримінальна драма Браяна Де Пальми про людину, яка дуже хоче почати спочатку, але минуле вже купило квиток і сіло поруч. Аль Пачіно, Шон Пенн, неонуар і довга дорога до виходу, який увесь час видно — та ніяк не вдається до нього дійти.
Шлях Карліто (Carlito’s Way): кіно про людину, яка вже майже втеклаДоки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуДішли до 4 сезону, все ще кайф, ніжно люблю і обожнюю
Підписка
За час після попереднього листа на «Галереї21» виросла невеличка поличка текстів. Якщо пропустили — ось найсвіжіше:
Як старі джерела згадували українські землі від Русі до козацької держави — і чому важливо не змішувати згадки території, народу та самої назви «Україна».
Україна до України: як старі джерела згадували українські землі від Русі до козацької державиПереклад есею Трістана Гарріса про меню, які підміняють вибір, кишенькові ігрові автомати й інтерфейси, що знають наші слабкі місця краще за нас.
Як технології маніпулюють вашим виборомПро те, як інтернет формує нас не менше, ніж ми формуємо його; чим небезпечна цифрова одноманітність і навіщо свідомо будувати онлайн-простори, у яких залишається місце для автентичності й людської різноманітності.
Світобудування в цьому шаленому світіНескінченний скрол краде не тільки години: він викривлює відчуття часу, псує пам’ять і розбиває день на уривки, з яких важко скласти власну історію.
Як соціальні мережі крадуть наш час (і, власне, життя)Світ змінюють не лише люди з мільйонами й посадами. Іноді достатньо бути другою найсміливішою людиною, хорошим комутатором або тим, хто не відмахнувся від дивної, але корисної ідеї.
Недооцінені способи зробити цей світ хоч трішечки кращимСкептичний погляд на чергову «смерть читання»: попри цифрову втому й менше часу на книги, текст досі залишається головним інструментом для складного мислення, перевірки ідей і творення інтелектуальних рухів.
Текст і далі на вершині, так шо читай, королево!Переклад есею Пола Ґрема про речі, що непомітно перестають бути помічними й починають керувати нами. Іноді найкраща покупка — та, якої ви не зробили.
Речі, які володіють намиА тепер ідіть на вулицю, помацайте травичку(а краще мох, він реально тактильно кайфушний), погладьте кицика і поводьте себе погано. Цілую, обіймаю і щастя-радості бажаю
Коли знаєте людину, яка теж підозрює, що маленькі живі куточки інтернету кращі за нескінченну алгоритмічну стрічку, — перешліть їй цей лист.
Substack · Друкарня · X / Twitter · Threads · Telegram · магазинчик вінілу
Якщо ви вподобали щось з того, що тут знайдете, то будь ласка задонатьте кілька грибнів на підтримку України в боротьбі проти російських окупантів – на дронопад від ПЖ. Кожна ваша гривня справді допоможе наблизити нашу перемогу і захистити українців в цій війні.
Якщо ж у вас лишилися грибні і ви хочете закинути автору на каву з круасаном класового розриву, то хто я такий, щоб вас відмовляти, звичайно ж подякую за підтримку
Шануймося, любіть маму, тата і Україну! Допомагайте бабусям і дідусям переходити дорогу і носити важкі сумки. Мийте руки з милом і поводьте себе погано!
Все буде Україна
Попередні листи є в архіві (ну, їх небагато, але тако трохи є, якщо вам цікаво ше щось читнути)
The post Куда я жмав #29 first appeared on gallery21.
За своє варто боротися і не спиняючись перти на впевнених, мов лось через палаючий ліс.Світ і без того постійно намагається впасти в безпросвітну пітьму, так-шо давайте вперто робити протилежне: горнутися до ближніх, берегти своїх, підтримувати одне одного і не залишати людей сам на сам із темрявою. Бонсуар, шановне панство, дорога […]
The post Куда я жмав #29 first appeared on gallery21.
Переклад українською.Оригінал: StuffАвтор: paul grahamЛипень 2007 року
Guilherme Nunes The cat tries to use telepathy to cheat on the test, but the duck didnt study either.У мене забагато речей. Така сама ситуація в більшості з нас. Ба більше, здається, що чим люди бідніші, тим більше речей у них накопичується. Навряд чи знайдеться хтось настільки бідний, що не зможе дозволити собі засрати все подвірʼя чи квартирку сильно “нужним” мотлошком, що ще потім пригодиця.
Так було не завжди. Речі колись були рідкісними й цінними. І досі можна побачити цьому докази, якщо придивитися. Наприклад, у моєму будинку в Кембриджі, збудованому 1876 року, у спальнях немає шаф. Тоді люди вміщали свої речі в комод. Ще якихось кілька десятиліть тому речей було значно менше. Коли я дивлюся на фотографії 1970-х, мене дивує, наскільки порожніми виглядають будинки. У дитинстві в мене був, як мені тоді здавалося, величезний автопарк іграшкових машинок, але він і близько не зрівнявся б із кількістю іграшок у моїх племінників. Усі мої Matchbox і Corgi разом займали приблизно третину поверхні мого ліжка. У кімнатах моїх племінників єдиний вільний простір — це ліжко.
Речі сильно подешевшали, але наше ставлення до них не змінилося відповідно. Ми переоцінюємо речі.
Для мене це було великою проблемою, коли в мене не було грошей. Я почувався бідним, а речі здавалися цінними, тож я майже інстинктивно їх накопичував. Друзі щось залишали, коли переїжджали, або я бачив щось, ідучи вулицею (стережіться всього, що ви самі починаєте називати «цілком придатним»), або знаходив майже нову річ за десяту частину її роздрібної ціни на гаражному розпродажі. І — бах — ще більше речей.
Насправді ці безкоштовні або майже безкоштовні речі не були вигідними покупками, бо коштували ще менше, ніж за них заплатили. Більшість того, що я накопичував, було непотрібним, бо мені це не було треба.
Чого я не розумів, так це того, що цінність якоїсь нової покупки — це не різниця між її роздрібною ціною та тим, що я за неї заплатив. Це та користь, яку я з неї отримую. Речі — це вкрай неліквідний актив. Якщо у вас немає плану, як продати ту цінну річ, яку ви так дешево дістали, то яка різниця, скільки вона «коштує»? Єдиний спосіб витягти з неї будь-яку цінність — це користуватися нею. А якщо вона вам не потрібна негайно, то, найімовірніше, не знадобиться ніколи.
Компанії, що продають речі, витратили величезні суми, щоб навчити нас і далі вважати речі цінними. Але ближче до істини було б ставитися до речей як до нічого не вартісних.
А точніше — навіть гірше, ніж нічого не вартісних, бо щойно ви накопичуєте певну кількість речей, вони починають володіти вами, а не навпаки. Я знаю одну пару, яка не змогла вийти на пенсію в місті, яке вони воліли б обрати для спокійної пенсійної пенсії, бо не могли дозволити собі там житло достатнього розміру для всіх своїх речей. Їхній будинок не належить їм; він належить їхнім речам.
І якщо ви не надзвичайно організовані, дім, заповнений речами, може дуже пригнічувати. Захаращена кімната виснажує дух. Одна з причин, очевидно, у тому, що в кімнаті, повній речей, менше місця для людей. Але справа не лише в цьому. Я думаю, люди постійно сканують довкілля, щоб створити в голові модель того, що їх оточує. І що важче «розібрати» сцену, то менше енергії лишається на свідомі думки. Захаращена кімната буквально виснажує. (Це може пояснювати, чому безлад, здається, не так дратує дітей, як дорослих. Діти менш спостережливі. Вони будують грубішу модель свого оточення, і це потребує менше енергії.)
Я вперше усвідомив марність речей, коли прожив в Італії рік. Із собою я взяв лише один великий рюкзак речей. Решту своїх речей я залишив на горищі в моєї господині в США. І знаєте що? Я сумував лише за деякими книжками. Наприкінці року я вже навіть не міг згадати, що ще зберігалося в тому горищі.
І все ж, повернувшись, я не викинув навіть коробки того мотлоху. Викинути цілком справний дисковий телефон? А раптом колись знадобиться.
Найболючіше згадувати не лише те, що я накопичив усі ці непотрібні речі, а й те, що часто витрачав гроші, які відчайдушно були мені потрібні, на речі, яких я не потребував.
Чому я так робив? Тому що люди, чия робота — продавати вам речі, роблять це просто неймовірно добре. Середньостатистичний 25-річний не рівня компаніям, які роками з’ясовують, як змусити вас витрачати гроші на речі. Вони роблять процес купівлі речей настільки приємним, що «шопінг» перетворюється на дозвілля.
Як захиститися від цих людей? Це непросто. Я досить скептична людина, і їхні трюки діяли на мене аж до тридцяти з гаком років. Але одна річ, яка може допомогти: перед тим як щось купити, запитайте себе: «Чи справді це помітно покращить моє життя?»
Одна моя подруга позбулася звички купувати одяг, запитуючи себе перед кожною покупкою: «Я носитиму це весь час?» Якщо вона не могла переконати себе, що річ, яку збирається купити, стане однією з тих небагатьох речей, які вона носить постійно, вона її не купувала. Думаю, це спрацювало б для будь-якої покупки. Перш ніж щось купити, запитайте себе: це буде річ, якою я користуватимуся постійно? Чи це просто щось приємне? Або, що ще гірше, всього лише вигідна покупка?
Найгіршими в цьому сенсі можуть бути речі, якими ви користуєтеся мало лише тому, що вони надто хороші. Ніщо так не поневолює, як крихкі речі. Наприклад, «парадний» фарфор, який є в багатьох домівках і головна його риса красіво стояти на трюмо і припадати пилом(передаю найщиріші вітання бабусиним порцелянам)
Ще один спосіб не піддаватися бажанню обзаводитися речами — думати про загальну вартість їхнього володіння. Ціна покупки — це лише початок. Вам доведеться думати про цю річ роками — можливо, до кінця життя. Кожна річ, якою ви володієте, забирає у вас енергію. Деякі речі віддають більше, ніж забирають. Ось це — єдині речі, які справді варто мати.
Я вже перестав накопичувати речі. Хіба що книжки — але книжки інші. Книжки більше схожі на рідину, ніж на окремі предмети. Володіти кількома тисячами книжок не надто незручно, тоді як якби ви мали кілька тисяч випадкових речей, ви стали б місцевою знаменитістю. Але, окрім книжок, тепер я свідомо уникаю речей. Якщо я хочу витратити гроші на якусь приємність, я без вагань оберу послуги, а не товари.
Я не стверджую, що це тому, що я досяг якоїсь дзенської відстороненості від матеріального. Я кажу про щось набагато буденніше. Відбулася історична зміна, і я це усвідомив. Речі колись були цінними, а тепер — ні.
У промислово розвинених країнах те саме сталося з їжею в середині ХХ століття. Коли їжа подешевшала (або ми збагатіли; різниці немає), переїдання почало становити більшу небезпеку, ніж недоїдання. Із речами ми тепер дійшли саме до цієї точки. Для більшості людей, багатих чи бідних, речі стали тягарем. Це наше нове сучасне переїдання.
Добра новина в тому, що якщо ви несете тягар, самі не знаючи про це, ваше життя може бути кращим, ніж ви уявляєте. Уявіть, що ви роками ходите з обважнювачами по п’ять фунтів на щиколотках, а потім раптом їх знімають. Так-шо давайте, час знімати ці обтяжувачі і триматись лише справді цінного, тоді спинка розпрямиться, а крокувати з посмішкою стане набагато легше.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуSubstack · Друкарня · X / Twitter · Threads · Telegram · магазинчик вінілу
The post Речі, які володіють нами first appeared on gallery21.
Переклад українською.Оригінал: StuffАвтор: paul grahamЛипень 2007 року У мене забагато речей. Така сама ситуація в більшості з нас. Ба більше, здається, що чим люди бідніші, тим більше речей у них накопичується. Навряд чи знайдеться хтось настільки бідний, що не зможе дозволити собі засрати все подвірʼя чи квартирку сильно “нужним” мотлошком, […]
The post Речі, які володіють нами first appeared on gallery21.
Переклад українською.Оригінал: Text is kingАвтор: Adam Mastroianni
Гаряча нова теорія в онлайні полягає в тому, що читання все, читання капут, а відтак і цивілізація також. Поява цифрових технологій, що викликають гіперзалежність зруйнувала нашу здатність зосереджуватися й убила наш смак до тексту. Книги зникають із нашої культури, а разом із ними — і наша здатність до складного та раціонального мислення. Ми мчимо на всіх парах до постписемного суспільства, де міф, інтуїція й емоції витісняють логіку, докази та науку. Ніхто навіть не мусить бомбити нас(ну дякую канєшно за такий епітет), щоб закинути назад у кам’яну добу; ми вирішили дістатися туди самі.
Я скептично ставлюся до цієї тези. Колись я професійно вивчав подібні твердження, тож знаю, що людський розум схильний вірити наративам занепаду. У нас набагато нижчий стандарт вимог до доказовості для “погане зростає”, ніж для “погане зменшується”.
Не дивно, що історії про кінець читання зазвичай оминають кілька незручних фактів. Наприклад, продажі книжок були вищими у 2025 році, ніж у 2019-му, і лише трохи нижчими за свій пік у пандемію. Незалежні книгарні переживають бум, а не крах; лише минулого року відкрилося 422 нові інді-крамниці. Навіть Barnes and Noble знову крута.
Реальні дані про читання не такі апокаліптичні, як натякають заголовки. Опитування Gallup свідчать, що деякі суперактивні читачі (11 книжок на рік) стали помірними читачами (1–5 книжок на рік), але не виявляють жодних інших великих тенденцій за останні три десятиліття:
Інші опитування фіксують подібні, помірні зниження. Наприклад, дані Національного фонду мистецтв показують незначне скорочення читання за останнє десятиліття:
А American Time Use Survey показує спад часу, витраченого на читання, з 2003 до 2023 року:
Фіолетова лінія = читання з дітьми. Бірюзова лінія = читання з особистого інтересу. Ці середні показники охоплюють усіх, а не лише тих, хто приділяв читанню хоч якийсь ненульовий час.
Сумнівів немає: це спад. Але якщо придивитися до даних про час на читання, помітите, що падіння між 2003 і 2011 роками приблизно вдвічі більше, ніж падіння між 2011 і 2023 роками. Насправді істотні зміни відбуваються лише у 2009 і 2015 роках. Я б сказав, що тут маємо два ефекти: більший інтернет-ефект і менший смартфон-ефект, і жоден із них не є аж надто великим. Якщо дані правильні, найкраще “забастовка” проти читання — не iPhone з підтримкою 5G десь у 2023 році, а iMac із широкосмуговим інтернетом десь у 2009-му.
Зрештою, переконливість тези про “смерть читання” залежить від двох оціночних рішень.
По-перше, ці ефекти здаються вам великими чи малими? Вочевидь, чимало людей дивляться на ці цифри й бачать надзвичайну ситуацію. Але до кожної претензії на кризу слід застосувати такий уявний тест: як саме ми би описали масштаб ефекту, якби вимірювали обнадійливу тенденцію, а не тривожну?
Уявімо, що цей графік використання часу показував би куріння сигарет замість читання книжок. Чи сказали б ви, що куріння “обвалилося” між 2003 і 2023 роками? Якби весь цей час ми витрачали мільярд доларів на велику антикурильну кампанію, чи сказали б ми, що вона спрацювала? Певною мірою, сказав би я, але здебільшого лінія майже не зрушила з місця. Я б не розвішував жодних прапорів “Місія виконана”, а тому не розвішую зараз і жодних прапорів “Місія провалена”.
Друге оціночне питаннє: чи очікуєте ви, що ці тенденції триватимуть, вийдуть на плато або навіть розвернуться? Найочевидніше припущення — що технології щороку лише більше відволікатимуть. А спад читання, здається, більший серед студентів коледжів, тож слід очікувати, що показники й далі повільно знижуватимуться, коли старших “книжкових черв’яків” замінюватимуть молодші телефонні черв’яки. Обидва ці прогнози цілком розумні, але два факти змушують мене трохи більше сумніватися.
Факт №1: є ознаки того, що цифрове вторгнення в нашу увагу починає гальмувати. Здається, ми пройшли пік соцмереж — час, проведений у застосунках, почав спадати. Розробникам застосунків дедалі важче вичавлювати з наших очей ще більше уваги, а виявляється, що, коли тобі вичавлюють очі, це боляче, тож люди не дуже й хочуть у цьому затримуватися. Фаза інтернету “затягни людей” була, що не дивно, набагато привабливішою за фазу “стрижи увагу користувачів ще більше” — те, що ми тепер доречно називаємо “ ензіттифікацією ”. Ранній інтернет був схожий на те, як пити IPA з друзями; пізній інтернет — на залежність, типу як нишком вмазати пальоньої ригані, щоб стримати тремтіння. Тож не дивно, що, заплативши $1000 за новий телефон, люди потім готові викласти ще $50 за пристрій, який робить їхній телефон менш функціональним.
Факт №2: читання вже пережило кілька великих наступів, а це означає, що воно привабливіше, ніж ми думали. Радіо, телебачення, dial-up, Wi‑Fi, TikTok — нічого цього не вистачило, щоб загасити людське бажання спрямовувати зіниці на слова на папері. Виявляється, книжки — це те, що гіперонлайнові люди називають “Lindy”: вони проіснували довго, тож, імовірно, протримаються ще довше.
Це вражає, навіть диво, що люди, які мають у руках пристрої, що формують найшаленішу залежність з коли-небудь винайдених, часом вирішують вимкнути їх і натомість узяти до рук книжку. Якби я був божевільним ученим, одержимим бажанням зупинити читання, я, мабуть, винайшов би щось на кшталт iPhone. А коли б я випустив своє підступне творіння у світ, то став би схожим на Грінча різдвяного ранку — приголомшений тим, що мій план не спрацював: я дав їм усі YouTube Shorts, яких вони тільки могли забажати, а вони все одно…читають!!
Можливо, ми ще не дісталися меж цифрової залежності. Може, колись усі ми матимемо Neuralink, що транслюватиме Instagram Reels прямо в нашу первинну зорову кору, і тоді читанню вже справді буде кінець.
Можливо. Але штучно вдовольнити навіть найпростіші людські радощі виявилося дуже важко. Хто захоче торт на день народження напханий до отказу дурно солодким аспартамом? Хто волів би обрати засмагати в солярії в прекрасний сонячний день? Хто надасть перевагу спостерігати, як боти грають у шахи? Ви можете будь-коли дивитися зображення Мони Лізи у високій роздільності, і все ж люди й далі платитимуть за політ до Парижа й проштовхуватимуться крізь натовпи лише для того, щоб бодай краєм ока глянути на справжній оригінал.
Мені здається, тут є глибока правда: людські бажання складні й багатовимірні, а це робить їх водночас і важкими для втамування, і важкими для злому. Отой присмак незадоволення, що переслідує навіть найщасливіших людей, та бездонний голод до ще більшого навіть серед достатку — це еволюційні механізми захисту. Якби нас було легше вдовольнити, ми б не дійшли так далеко. Ми б об’їлися до смерті, щойно зрозуміли б, як вирощувати цукрову тростину.
Ось чому я сумніваюся в базовому припущенні гіпотези про «смерть читання». Ця теорія настійливо натякає, що люди, які колись були запеклими читачами, тепер стали скляноокими doomscrollers, бо саме цього, по суті, вони завжди й хотіли. Їм ніколи не була близька жага втамування спраги розуму. Вони просто вбивали час великими творами літератури, аж поки не з’явився TikTok. Невисловлене припущення таке: більшість людей, окрім кількох рідкісних інтелектуалів, мають ієрархію потреб, що виглядає так:
Я в це не вірю. Усі, навіть люди без дипломів з вільних мистецтв, знають різницю між дешевими втіхами й глибокими втіхами. Ніхто не поплескує себе по плечу за те, що провів годину, дивлячись mukbang videos, ніхто не вихваляє свій екранний час так, ніби встановлює рекорд, і ніхто не пишається тим, що його рука інстинктивно тягнеться до телефона щоразу, коли в розмові настає пауза.
Закінчити велику нон-фікшн книжку — це ніби зняти з грудей штангу. Закінчити великий роман — це ніби залишити позаду цілу державу. Цим відчуттям немає заміни. Відео можуть збуджувати, подкасти можуть інформувати, але є лише один спосіб дістати те відчуття, коли звивинки мозку шуршать і розтягуються, а душа розширюється, — це вести очима по тексту.
Власне, тут я й погоджуюся з тривожними прихильниками писаного слова: вся серйозна інтелектуальна праця відбувається на сторінці, і не варто вдавати, ніби це не так. Якщо ви хочете робити внесок у світ ідей, якщо хочете розважати й спрямовувати складні думки, вам треба читати й писати.
За однією теорією, саме тому й виникло письмо: щоб зафіксувати факти на місці. Спершу цими фактами були речі на кшталт «Гірін винен Мушіну чотири мірки пшениці», але щойно ви розумієте, що знання можна закріпити й зберегти, закодувавши його в маленькі закарлючки, ви відкриваєте цілу нову сферу логіки та міркування.
Глиняна булла з написом, один із найдавніших попередників письма.Ось чому текстові немає заміни і ніколи не буде. Думки, які здатні пережити перетворення на слова, у середньому правдивіші за думки, що так і не залишили меж свідомості. Знаєте, як можна знайти прокол у шині, бризнувши на неї мильним розчином, а потім подивившись, де з’являються бульбашки? Письмо — це як мильний розчин для ідеї: воно робить дірки очевидними.
Це не означає, що кожен прозовий текст чудовий, лише те, що він може бути чудовим. А коли сягає цих висот, він набуває сили, якої не може мати ніщо інше.
Я не завжди так думав. Мене переконали в цьому нещодавно, коли я познайомився з аудіоредакторкою на ім’я Julia Barton, яка писала книжку про історію радіо. Мені це видалося кумедним — хіба історію радіо не слід розповідати як подкаст?
Ні, сказала вона, бо в довгій перспективі важливі лише книжки. Подкасти, фільми й TikTok добре приваблюють вуха й очі, але в царині ідей вони не дотягують потрібної мисленнєвої ваги. Думки залишаються надовго лише тоді, коли ви друкуєте їх і зшиваєте в картонну обкладинку.
Гадаю, теза Бартон правильна. У центрі кожного руху, що прожив довге життя, ви завжди знайдете книжку. У кожної великої релігії, звісно, є священний текст, але немає й комунізму без Комуністичного маніфесту, немає екологічного руху без Тихої весни, немає американської революції без Здорового глузду. Це залишається правдою навіть у нашому нібито постлітератному колапсі — достатньо глянути на Abundance, яка надихнула на створення парламентської групи в Конгресі. Це сталося не завдяки Abundance the Podcast чи Abundance the 7-Part YouTube Series, а завдяки Abundance як книжці.
Дещо менша читацька аудиторія може дещо послабити силу тексту в культурі, але помилково думати, що слова впливають на вас лише тоді, коли ви бачите ці слова на власні очі. Мені згадується монолог Меріл Стріп у The Devil Wears Prada, коли Енн Гетевей зневажливо ставиться до двох начебто однакових ременів, а Стріп її повчає:
…це навіть трохи кумедно, як ти думаєш, ніби зробила вибір, що звільняє тебе від індустрії моди, коли насправді на тобі светр, який для тебе обрали люди в цій кімнаті.
Те, що справджується у світі моди, справджується і у світі ідей. Невігластво щодо сил, які формують суспільство, не звільняє вас від їхнього впливу — воно віддає вас йому на милість. Це легко не помітити. Може здаватися, що невігластво завжди перемагає знання, що ті, хто все руйнує, беруть гору над тими, хто щось будує. Так враження виникає тому, що руйнувати швидко й ефектно, а будувати — повільно й тихо. Але саме тому зрештою перемагають будівничі. Руйнівники нудьгують і йдуть геть, а будівничі повертаються й починають знову.
У мене є ще одна претензія до гіпотези про «смерть грамотності» і до Волтера Онгa, єзуїта й професора англійської, чия книжка Orality and Literacy становить інтелектуальний кістяк цього аргументу.
Більшість відмінностей між усними та писемними культурами насправді є відмінностями між незадокументованими та задокументованими культурами. І навіть якщо наша культура стала трохи менш грамотною, вона стала набагато більш задокументованою.
Як зауважує Онг, в усній культурі єдиний спосіб передати інформацію від одного покоління до іншого — це щоб хтось її запам’ятав і повторив. Це трохи схоже на спробу підтримувати музичну колекцію, маючи лише iPod першого покоління: багато не збережеш, тож доводиться йти на компроміси. Усні традиції переповнені повтореннями, архетипними персонажами й інтуїтивними ідеями, бо саме це потрібно, щоб зробити щось таким, що запам’ятовується. Точні факти, навпаки, — це як файли на 10 гігабайтів: їх буде стиснуто, пошкоджено або видалено.
Письмо — це один зі способів розв’язати проблему зберігання, але не єдиний, і сьогодні ми використовуємо інші способи більше, ніж будь-коли. За оцінками, люди зробили 2 трильйони фото у 2025 році, а щодня на YouTube завантажують 20 мільйонів відео. Ніхто не знає, скільки електронних таблиць, застосунків чи файлів коду ми створюємо. Кожен із цих форматів дає змогу зберігати різні види інформації й змушує нас мислити в іншому регістрі. Яка психологія розкривається в Photoshop, iMovie та Excel?
Безперечно, текст має щось унікальне, і я певен, що суто піктографічна, відеографічна чи «табличкографічна» культура була б доволі дивною й, мабуть, дисфункційною. Але більша кількість способів зберігання робить нас кращими у передаванні знань, а не гіршими, і вони дозволяють нам виходити за межі когнітивних обмежень, які так сильно формують усну культуру.
Іншими словами: чути, як бард декламує Іліаду біля багаття, — це зовсім не те саме, що стрімити пісню “Baby shark” на YouTube. Той бард додасть свої прикраси, викине ті місця, які можуть образити його аудиторію, він, імовірно, неправильно згадає деякі строфи, і ніхто не зможе перевірити його на факти. Натомість мільярдне прослуховування “Baby shark” абсолютно таке саме, як і перше. Навіть якщо люди витрачатимуть менше часу на читання, неможливо повернутися у світ, де кожен факт, який не запам’ятали, просто зникає. Я не вважаю, що ми хоч скільки-небудь близькі до постграмотного суспільства, як думають критики, але я також не вважаю, що пост-грамотне суспільство буде хоч скількись схоже на до-грамотне.
Останнім часом я думаю про текст із двох причин.
Перша — я пишу книжку, і вона вже майже готова. Тож, можливо, усе, що я сказав, — це просто мотивоване міркування: «“Книги дуже важливі!” — каже людина з книгою». Але чим глибше я занурююся в це, чим більше читаю думки інших людей, які вони приборкали й перетворили на форму, придатну для друкарського преса й струменевого принтера, і чим більше сам намагаюся робити те саме, тим сильніше переконуюся, що тут є сила, яка не зникне.
Друга причина в тому, що Experimental History щойно виповнилося чотири роки. Зазвичай саме в цю пору року я намагаюся мудрувати про стан блогосфери та інтернету загалом. Отже, ось мій короткий звіт: у тексту нині бурхливі часи.
Я знаю, що те, що ми колись називали «соціальними мережами», тепер — це просто телебачення, яке ви дивитеся на телефоні. Я знаю, що люди хочуть проводити дозвілля, дивлячись, як незнайомці наносять макіяж, готують салати та ремонтують посудомийні машини. Я знаю, що вони хочуть дивитися, як цей тип танцює у своїй брудній ванній, і хочуть дивитися, як Містер Біст ховає себе живцем. Це їхні вподобання, і горе тому, хто спробує показати їм щось інше, особливо — боронь Боже — писане слово.
Але я також знаю, що в людей є голод, який не здатне втамувати жодне відео. Навіть посеред безмежних звикальних розваг дехто все одно хоче читати. Ба більше — багато хто. Я служу на їхнє задоволення, і мені це до вподоби, бо я вважаю, що зрештою світ належить саме їм. Через 5 000 років після того, як шумери почали дряпати клинопис на глині, і через 600 років після того, як Гутенберг почав тиснути чорнильні бруски на папір, текст і далі є королем. Нехай довго править.
Якщо вам цікаво, зниження куріння не було компенсоване зростанням вейпінгу. Хоча сьогодні дорослі вейплять трохи більше, ніж у 2019 році, різниця дуже мала:
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуSubstack · Друкарня · X / Twitter · Threads · Telegram · магазинчик вінілу
The post Текст і далі на вершині, так шо читай, королево! first appeared on gallery21.
Скептичний погляд на ідею “смерті читання”: попри цифрову увагу й менше часу на книги, текст усе ще залишається головним інструментом для складного мислення, перевірки ідей і творення інтелектуальних рухів.
The post Текст і далі на вершині, так шо читай, королево! first appeared on gallery21.
Оригінальна назва: Carlito’s WayРік: 1993Режисер: Браян Де ПальмаСценарій: Девід КеппУ головних ролях: Аль Пачіно, Шон Пенн, Пенелопа Енн Міллер, Джон ЛегвізамоЖанр: кримінальна драма, неонуар, гангстерське кіноЗа мотивами: романів Едвіна Торреса про Карліто БріґантеПро що: колишній наркоділок Карліто Бріґанте виходить із в’язниці й намагається почати чесне життя, але старі зв’язки, борги й кримінальне минуле поступово затягують його назад.
Є такі фільми, де все зрозуміло з перших хвилин: герой приречений. Не тому, що він слабкий, дурний чи поганий. А тому, що світ навколо нього вже давно вирішив, ким він має бути.
«Шлях Карліто» Браяна Де Пальми — саме таке кіно. Аль Пачіно грає Карліто Бріґанте, колишнього наркоділка з Пуерто-Рико, який виходить із в’язниці раніше строку й дуже хоче почати нормальне життя. Не героїчне, не багате, не легендарне. Просто нормальне. Заробити грошей, поїхати кудись подалі, бути з жінкою, яку любить, і більше не повертатися до старого світу.
Але старий світ не відпускає так просто.
У цьому фільмі майже немає романтики злочинного життя і красивого гангстерського лоску. Навпаки, кримінал тут виглядає втомленим, максимально липким, гидким і безвихідним. Кожна старий знайомий, кожен “борг”, кожна послуга, кожен «останній раз» тягнуть Карліто в трясовину минулого. Він ніби вже майже дійшов до втілення свого світлого бажання звільнитися, але з кожним кроком шлях до світлого все вужче і вужче, а темрява все ближче
Особливо сильний у фільмі контраст між Карліто й його адвокатом Девідом Кляйнфельдом, якого грає Шон Пенн. Карліто — злочинець, який намагається викараскаться зі свого злочинного минулого. Кляйнфельд — респектабельна людина, яка навпаки стрімко в це минуле провалюється. Один хоче вийти з гри, інший хоче довести, що теж уміє грати. І саме це робить історію такою трагічною: небезпека не лише в злому минулому, а й від людей, яким герой довіряє.
«Шлях Карліто» — фільм про спробу змінитися, коли всі пам’ятають твою стару версію.
Карліто не хоче бути гангстерською легендою. Він шукає другого шансу. І від того за нього так боляче.
Не можу сказати, що я великий фанат “гангстерських” фільмів, але Шлях Карліто настільки часто мені траплявся в рілсіках, що просто не міг не подивитися (і направду не шкода що подивився).
Здавалося б, що фільм 1993 року мав би вже бути “застарілим”, але насправді ні крапельки, а навіть сильно навпаки, бо замість безперервного калейдоскопу швидко змінних картинок як в сучасних фільмах він пропонує щось набагато краще – дві з половиною години витонченої історії і глибокої картинки, де не хочеться навіть перериватися, щоб десь трошки позалипати, а навпаки дуже уважно слідкуєш за неспішним поступовим розкручуванням історії головного героя і його периживань. От саме за цю неспішність окрема любов.
Не можу сказати, що фільм йде в копілку фільмів, які я планую передивлятися, але точно займе окреме місце в сердечку за насолоду від перегляду.
А ще гріх не згадати неймовірно красивого молодого Аль Пачино, несподіваного Арагорна Вігго Мортенсена (мені вже після перегляду дійшло, що це був він; добре грає чортяка) і неймовірного Шона Пенна (якого я взагалі не впізнав і дізнався що це він аж пізніше, коли почав гуглити про фільм(так, гнида Девід Кляйнфельд це був він)
Підписка
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуSubstack · Друкарня · X / Twitter · Threads · Telegram · магазинчик вінілу
The post Шлях Карліто (Carlito’s Way): кіно про людину, яка вже майже втекла first appeared on gallery21.
Оригінальна назва: Carlito’s WayРік: 1993Режисер: Браян Де ПальмаСценарій: Девід КеппУ головних ролях: Аль Пачіно, Шон Пенн, Пенелопа Енн Міллер, Джон ЛегвізамоЖанр: кримінальна драма, неонуар, гангстерське кіноЗа мотивами: романів Едвіна Торреса про Карліто БріґантеПро що: колишній наркоділок Карліто Бріґанте виходить із в’язниці й намагається почати чесне життя, але старі зв’язки, борги […]
The post Шлях Карліто (Carlito’s Way): кіно про людину, яка вже майже втекла first appeared on gallery21.
Переклад українською.Оригінал: How Social Media Shortens Your LifeАвтор: Gurwinder
Найуживанішим іменником в англійській мові є “time(час)”. Ми з нав’язливою постійністю говоримо про час, бо це найважливіша річ у всесвіті. Без нього нічого не може статися. І все ж більшість із нас поводиться так, ніби час — річ найменш важлива. Ми здіймаємо галас, коли техногіганти крадуть наші дані, але дивовижно байдуже ставимося до того, як ті самі компанії здійснюють наймасштабнішу крадіжку нашого часу в історії.
Одна з причин нашої байдужості полягає в тому, що справжній масштаб цього злочину від нас приховали. Платформи соціальних медіа крали наш час за допомогою хитрого прийому: вони пришвидшували наше відчуття часу — фактично скорочуючи наше життя — тож нам здавалося, ніби часу минуло менше, ніж насправді, і ми не помічали, що частину його поцупили.
Кожен користувач соціальних медіа відчував крадіжку свого часу. Ви можете зайти, щоб швидко перевірити сповіщення, а потім, самі не помітивши як, минає пів години, і ви все ще на платформі, не в змозі пояснити, куди подівся цей час. У цього явища навіть є назва: “ 30-minute ick factor ”. Воно має й емпіричне підтвердження. Експерименти показали, що люди, які користуються такими застосунками, як TikTok та Instagram, починають недооцінювати час, проведений на цих платформах, уже через кілька хвилин користування, навіть коли їм прямо кажуть стежити за витраченим(втраченим) часом.
Щоб зрозуміти, як соціальні медіа викривлюють час, ми маємо зрозуміти сприйняття часу, або хроноцепцію. Навіть поза межами нашої свідомості час не рухається з постійною швидкістю. Його, наприклад, сповільнює гравітація. Саме тому ядро Землі на 2.5 роки молодше за її поверхню. Так само, як масивні об’єкти можуть уповільнювати об’єктивний час, вагомі переживання можуть сповільнювати суб’єктивний. Саме тому люди схильні перебільшувати тривалість землетрусів та аварій (або, власне, будь-яких страшних ситуацій).
Загалом, подія здається довшою в моменті, якщо вона загострює усвідомлення. Але ми рідко думаємо про час у моменті; більшість нашого відчуття часу має ретроспективний характер. А наше ретроспективне відчуття часу визначається усвідомленням минулого: іншими словами, пам’яттю. Чим більше ми пам’ятаємо про певний період, тим довшим він нам здається і тим повільніше, на нашу думку, минав час(так, саме тому в спогадах про дитинство вам здається, що день тривав 300 годин, а літо взагалі вічність(бо для вас все тоді було новим, а не повторюваним патерном “це ж було вже”)).
Іноді переживання може здаватися коротким у моменті, але довгим у пам’яті, і навпаки. Класичний приклад — “парадокс відпустки”: під час відпочинку час пролітає, бо ви настільки перевантажені новими враженнями, що не стежите за ним. Але коли ви повертаєтеся з відпустки, вона раптом здається довшою вже заднім числом, бо ви створили багато яскравих спогадів, і кожен із них додає минулому глибини.
І навпаки, коли ви чекаєте в нудному аеропорту(ага, чекаєте в аеропорту, бентежне українське хехе), ви постійно поглядаєте на годинник, і це гостре усвідомлення часу змушує його текти повільно в моменті. Але оскільки очікування не приносить подій, ви не формуєте сильних спогадів про цей досвід, тож ретроспективно він видається коротким.
Тепер підступність соціальних медіа полягає в тому, що вони пришвидшують ваш час і в моменті, і заднім числом. Вони роблять це, одночасно погіршуючи ваше усвідомлення теперішнього й пам’ять про минуле.
Спробуйте пригадати, що ви бачили в соцмережах востаннє, коли гортали стрічку. Ви помітите, що ледь можете згадати якісь дописи(ну ладно, спробуйте згадати хоч останні, перед закриттям апки), навіть якщо гортали годинами. Це явище підтвердили дослідження, які показали, що соціальні медіа погіршують як короткочасну, так і довготривалу пам’ять. Стрічка соціальних медіа — це мов Лета, міфічна річка, у водах якої загублені душі шукали відпущення гріхів і отримували його у вигляді забуття.
Але чим пояснюється цей “ефект Лети”? Теоретично стрічка соціальних медіа мала б загострювати усвідомлення й пам’ять, а також розширювати час, бо вона добирає контент, що є збуджувальним, обурливим і страшним. І все ж ми рідко пам’ятаємо такий контент. Причина цієї невідповідності проста: коли кожен допис викликає тривогу, ваш мозок швидко притуплює чутливість і починає сприймати тривожний контент як буденний. А буденне, будучи пасивним і тому незапам’ятовуваним, пришвидшує час.
Ось один зі способів, у який соціальні медіа погіршують усвідомлення й пам’ять. На жаль, їх багато, і вони є наслідком не просто збігу обставин, а безжального планування. Шон Паркер, засновник Facebook і його перший президент, сказав: “The thought process that went into building these applications … was all about: ‘How do we consume as much of your time and conscious attention as possible?’”(Процес мислення, який був спрямований на створення цих додатків… полягав у наступному: «Як нам залучити якомога більше вашого часу та свідомої уваги?»)
Паркер та інші технокради наймають “інженерів уваги”, щоб ті проєктували інтерфейси й алгоритми, які викривлюють ваше відчуття часу. Щоб зрозуміти, як вони це роблять, нам слід звернутися до історії дизайну ігрових залів казино.
У 1970-х роках чоловік на ім’я Білл Фрідман із азартного гравця перетворився на керівника казино, вивчаючи прийоми, якими маніпулювали ним самим, і доводячи їх до досконалості. Зрештою він опублікував свої ідеї щодо оптимального дизайну казино в кількох книжках, які стали справжніми бібліями цієї індустрії.
Філософія Фрідмана, здається, була запозичена з роздрібної торгівлі. Супермаркети вже давно проєктують як лабіринти, де товари щоденного вжитку, як-от молоко й яйця, стоять у самісінькому серці цього лабіринту, тож, щоб дістатися до них, доводиться пройти повз безліч інших товарів. Мета такого планування — викликати ефект Ґрюена: момент, коли покупець забуває, за чим саме прийшов у магазин, і починає безцільно блукати та робити імпульсивні покупки.
Фрідман обстоював подібну стратегію: облаштовувати казино як лабіринти, де навіть доріжки до туалетів і виходів звивалися б і петляли поміж рядами спокусливих ігрових автоматів. Таке приголомшливе середовище відволікало б людей від самих себе, тож вони лишалися б керовані інстинктивними порухами, а не цілеспрямованими, а отже, покірними, а не такими, що чинять опір.
Фрідман відкидав відкриті плани приміщень, натомість наполягав на тому, щоб казино ділили на окремі кабінки, аби гравці бачили лише своє найближче оточення. Це мало не лише обмежувати їхню поінформованість, а й створювати постійний FOMO: гравці чули б схвильовані вигуки й радісні крики з сусідньої кабінки та йшли б шукати причину цього галасу. Роблячи це, вони ще глибше заходили б у лабіринт.
Ключовою складовою фрідманівських лабіринтів було те, щоб на шляхах було якомога менше поворотів під прямим кутом. Це тому, що різкі вигини викидають пішоходів із автоматизму, змушуючи їх усвідомити своє пересування, адже тепер потрібно вирішити, куди йти далі. А коли людині доводиться вирішувати, куди прямувати, вона цілком може замислитися над тим, котра година, і чи не варто їй насправді прямувати до виходу. Тому Фрідман обстоював криволінійні маршрути без відчутних кутів, початку чи кінця, якими можна було б без кінця рухатися на автопілоті.
Методи Фрідмана, що тримали людей у грі, лишаючи їх пасивними й розсіяними, не просто революціонізували казино в усьому світі. Багато з його прийомів згодом з’явилися в дизайні соціальних медіа, де вони виявилися ще успішнішими в пригніченні усвідомлення.
Наприклад, на початку епохи соціальних медіа можна було дійти до кінця стрічки. Ці кінці діяли подібно до поворотів під прямим кутом, викидаючи людину, що гортає, з автопілота, змушуючи її змінити курс. Однак невдовзі стрічки стали «криволінійними» завдяки нескінченному скролу та функції автозапуску. Тепер ми знаємо, що ці функції погіршують усвідомлення та пам’ять, присипляючи людей і занурюючи їх у пасивність.
Крім того, як казино Фрідмана робили схожими на лабіринти, щоб максимально посилити блукання й загубленість, так і платформи соціальних медіа дедалі більше стають заплутаними, аби замикати людей у собі. Ефект Ґрюена тепер часто викликається онлайн так само, як і в реальному світі: постійним розставлянням відволікань на шляху людини. Кожна вебсторінка всіяна посиланнями, і кожне з них — це шлях до нового лабіринту. І багато з цих посилань навмисно розміщують там, де їм не місце; результати пошуку хитромудро перемішують із рекомендаціями, не пов’язаними з вашим запитом, а серед особистих сповіщень часто ховаються загальні новинні посилання. Мета в тому, щоб відчужити вас від власних намірів, аби ви втратили слід того, де були, і коли ви були.
Але те, що робить соціальні медіа ще дезорієнтуючішими за казино, полягає в тому, що наші стрічки — це не просто лабіринти в просторі, а й у часі.
Протилежністю лабіринту є маршрут, а маршрут у часі — це історія. Це тому, що історії лінійні й синтагматичні — кожен момент оповіді семантично випливає з попереднього — і ця колективна осмисленість закріплює все цілісно в пам’яті. Саме тому дослідження неодноразово показували що люди значно краще запам’ятовують інформацію, коли її подано у формі наративу.
Запам’ятовувана й послідовна природа історій робить їх добрими хранителями часу. Відтак те, як ми осмислюємо час, — це емплотмент: перетворення часу на історії. Саме тому дослідження показують, що люди, однаково залучені до якоїсь історії, мають тенденцію зближуватися в оцінках того, скільки часу минуло. Якщо ми не можемо перетворити тривалість на історію, нам важко відстежувати її.
І ось у чому проблема: ваша стрічка соціальних медіа опирається емплотменту, бо вона — протилежність історії. Це хронологічний лабіринт. У неї немає початку, середини чи кінця, і кожен допис не пов’язаний із наступним, тож гортання схоже на спробу читати книжку під час вітру: сторінки безперервно ляскають, раптово змінюючи поточну сцену на зовсім іншу, і ви ніколи не можете скласти все в цілісну та запам’ятовувану оповідь.
Отже, гортаючи дописи, ви забуваєте не лише час, а й самі дописи. Ми без проблем переказуємо сюжет доброї книжки чи фільму, який дивилися минулого року, але ледь можемо згадати, що бачили в соціальних медіа вчора.
Попри те, що ваша стрічка в соціальних медіа майже не залишає по собі пам’яті, у вас може бути туманне відчуття, що вам принаймні подобається гортати. І це, ймовірно, теж пастка. Дослідження свідчать, що люди оцінюють досвід як приємніший, якщо вважають, що недооцінили його тривалість. Інакше кажучи, не лише час летить, коли нам весело, — ми ще й вважаємо, що веселилися, якщо час летить. Отже, прискорюючи час у соціальних медіа, інженери уваги не просто змушують вас витрачати більше часу — вони ще й можуть знизити ймовірність того, що ви про це пожалкуєте.
Та навіть якщо ви й пожалкуєте, соціальні медіа чудово вміють змушувати вас повертатися. Фізичне казино може викривлювати ваш час лише поки ви перебуваєте в його стінах. Соціальні медіа завжди на відстані витягнутої руки. І вони мають способи змусити вас до них потягнутися.
Кабінки Фрідмана були спроєктовані так, щоб розпалювати FOMO: ви чуєте вигуки й рев схвильованих гравців, але не бачите причини цього — доки не зайдете всередину. Подібним чином push-сповіщення платформ соціальних медіа періодично дражнять вас тим, що ви нібито втрачаєте, і єдиний спосіб дізнатися більше — знову увійти в лабіринт. Наслідок цього? Ваш день покрамсаний цими сповіщеннями, полягає в тому, що ваша увага безперервно монтується між реальним світом і віртуальним, тож ваше життя стає книжкою на вітрі так само, як і ваша стрічка.
Це створює й власні проблеми. Постійний поділ уваги між двома світами означає, що ви ніколи не можете повністю влаштуватися в жодному з них, створюючи постійну тривогу й стрес. А коли увага безперервно перескакує між паралельними завданнями, виникає «ефект вартості перемикання», який може змусити людей втратити відчуття часу. Отже, безперервно перериваючи вас, платформи соціальних медіа можуть погіршувати ваше усвідомлення й скорочувати ваші дні навіть тоді, коли ви не користуєтеся ними, так що врешті-решт ви “гортаєте” реальний світ так само поверхово, як і віртуальний.
Було б і так уже погано, якби ця дезорієнтація лише крала наш час. Але вона може коштувати нам і здоров’я. Здається, соціальні медіа порушують цикли сну молодих людей і призводять до проблем із психічним здоров’ям. Ба більше, коли сон людей постійно порушується, це може мати каскадні наслідки для здатності їхнього тіла відстежувати час, спричиняючи, наприклад, те, що статеве дозрівання починається раніше. Це може частково пояснювати, чому діти, особливо дівчата, переживають статеве дозрівання раніше, ніж це було раніше(цікава тафтологія вийшла).
Окрім того, що екранний час, імовірно, пришвидшує статеве дозрівання, він, здається, ще й пришвидшує старіння. Нещодавнє дослідження 7212 дорослих відстежувало різні біомаркери віку тіла, як-от м’язову масу та довжину теломер, і виявило, що ті, хто проводив більше часу, дивлячись на екрани, старіли швидше, навіть із контролем фізичної неактивності. Частково цей ефект може бути зумовлений змішаними чинниками (люди з високим екранним часом, імовірно, мають і інші шкідливі звички), але це також передбачуваний результат стресу, дезорієнтації та гіпосомнії, спричинених життям не в злагоді з реальністю.
Зрештою, соціальні медіа не лише загрожують кількості вашого часу, а й його якості. І вони не лише прискорюють ваше прожите життя, а потенційно також і ваше справжнє, біологічне життя.
Тепер, коли ми це розуміємо, ми можемо спробувати щось із цим зробити. На щастя, є способи не лише запобігти подальшому розкраданню нашого життя, а й повернути собі час.
Найпростіший спосіб вислизнути з-під контролю технологічних гігантів — перестати користуватися їхніми платформами. Дослідження свідчать, що утримання від соціальних медіа може спричинити негайне розтягнення часу, особливо у людей із компульсивною поведінкою. Ба більше, згідно з дослідженням за участю 35 000 людей, відмова від соціальних медіа, як правило, трохи поліпшувала суб’єктивне відчуття психічного здоров’я вже за кілька тижнів.
Однак те саме дослідження також показало, що час, який люди заощаджували, відмовляючись від соціальних медіа, часто просто витрачався на перегляд інших застосунків, які дедалі більше наслідують ті самі викривлюючі для часу особливості соціальних медіа.
Візьмімо, приміром, чатботів. Їм притаманна лабіринтоподібність; вони не лише часто породжують хибні сліди, а й схильні до «компенсації багатослів’ям», а це означає, що в своїх відповідях вони часто розтікаються думкою по дереву й ухиляються від прямоти, породжуючи з кожною відповіддю дедалі більше запитань і створюючи своєрідний вербальний ефект Ґройена. Вони також мають схильність підтверджувати користувацькі маячні уявлення, заводячи людей дедалі глибше в оманливі і небезпечні кролячі нори.
Чатботи також стають криволінійними, дедалі частіше завершуючи відповіді запитанням або пропозицією подальшої допомоги, аби створити своєрідну розмовну нескінченну стрічку. І тепер Meta та інші планують, щоб їхні чатботи писали вам без жодного запиту — ШІ-еквівалент спокусливих дзвінків із кабінок Фрідмана. Ці зміни становлять проблему, бо з’являються докази того, що чатботи, якщо користуватися ними необережно, можуть погіршувати усвідомлення й пам’ять так само, як і соціальні медіа.
Тож глибша проблема полягає не в соціальних медіа чи чатботах. Вона в криволінійних лабіринтах. Якщо ми зможемо уникати плавних спіралей у нікуди й натомість обирати різкі повороти до чітких цілей, ми зможемо зберігати ясність і не втрачати відлік часу. Ми могли б навіть навчитися користуватися соціальними медіа й чатботами — двома неймовірно корисними технологіями — так, щоб вони збагачували наше життя, а не збіднювали його.
Ми вже засвоїли техніки, які інженери уваги використовують для прискорення часу. Тож, якщо ми зможемо застосувати протилежні техніки, можливо, нам удасться сповільнити час і, роблячи це, прожити довше, повніше життя.
Криволінійні лабіринти прискорюють час, бо в них майже ніщо не вирізняється для уваги або в пам’яті. То що ж вирізняється й закарбовується? Помітні стимули: несподіванки, історії, сильні почуття й вибір. Соціальні медіа дають вам ілюзію цих речей, але насправді є їхнім убивцею.
«Історії» у вашій стрічці — це насправді лише натяки на історії, які разом утворюють невиразний безлад. Будь-які «почуття» притуплюються, коли ваша стрічка переповнена провокаціями гніву та нагнітанням страху, а «несподіванки» перестають дивувати, коли ви бачите їх по двадцять за хвилину. А «вибір», який ви робите в соціальних медіа, наприклад вирішуючи, коли гортати далі, є радше інстинктивним, а не свідомим — у вашій стрічці немає поворотів під прямим кутом, і ви просто йдете м’яко звивистим шляхом.
Сповільнення часу починається з відмови від цих ерзац-досвідів, бо лише справжнє достатньо вагоме, щоб закарбуватися в пам’яті. На щастя, є прості способи переживати справжню значущість.
Наприклад, коли перед вами стоїть вибір між різними враженнями, обирайте те, що найімовірніше стане доброю історією. Читайте книжки замість того, щоб гортати стрічки в соціальних медіа. Вирушайте в пригоди замість того, щоб сидіти вдома. Чим більше історій ви проживете, тим багатшою буде ваша пам’ять.
Зосереджуйтеся також на почуттях, які викликають ці історії. Найпростіший спосіб посилити відчуття — смакувати переживання. Тож перестаньте безцільно гортати життя, ніби це стрічка, і навчіться спрямовувати свою увагу на тут і тепер. Люди, які практикують усвідомленість, зазвичай переживають час повільніше.
Будьте цілеспрямованими не лише у своїх переживаннях, а й у вчинках. Зробіть звичкою опір звичці, оберіть життя виборів. Постійно запитуйте себе, навіщо ви щось робите, і зупиняйтеся, коли не маєте доброго пояснення. Замість того щоб інстинктивно перевіряти телефон кожні п’ять хвилин, діставайте його лише тоді, коли чітко знаєте, що саме хочете побачити, а інакше тримайте його в кишені. Чим більше ви уникаєте життя на автопілоті, тим більше життя запам’ятаєте.
А коли ви зробите поворот під прямим кутом і зійдете з криволінійного шляху, ви також відкриєтеся для найбільшого сповільнювача часу з усіх — несподіванки. Ми схильні запам’ятовувати новий досвід значно краще, ніж повторюваний. Саме тому час ніби прискорюється з віком; що старшими ми стаємо, то менше в нашому досвіді нового, а отже, менше закарбовується в пам’яті. Саме тому літні люди зазвичай краще пам’ятають ранні роки свого життя, ніж доросле життя.
Те, як новий досвід закарбовується в нашій пам’яті, пояснює, чому дослідження неодноразово виявляли докази ефекту дивного об’єкта — феномена, за якого несподіваний стимул, поданий серед передбачуваних стимулів, сприймається як такий, що триває довше. Нещодавні дослідження показали, що стимул, який безпосередньо слідує за несподіваним стимулом, також сприймається як такий, що триває довше, що свідчить: новий досвід сповільнює час, підвищуючи усвідомлення.
І ці нові переживання не обов’язково мають означати великі потрясіння у вашому житті; вони можуть бути такими простими, як періодичне переставляння меблів у вітальні, інший маршрут до роботи або похід до іншого ресторану. Навіть невеликі відхилення від рутини здатні формувати багатші спогади й сповільнювати час.
Отже, ось і все. Щоб життя здавалося довшим, обирайте нове замість звичного, свідоме замість автоматичного, наративне замість розірваного та емоційне замість нейтрального.
Втім, є одна проблема. Хоча ці евристики можуть зробити життя пам’ятнішим, самі вони дуже легко забуваються. Час руйнує все, зокрема й бажання максимально його використати. Ви можете вийти з цього есе з рішучістю прожити своє найкраще життя, але вже за кілька годин це відчуття зникне, коли безліч життєвих відволікань знову заявлять про себе, повертаючи вас до такого ж забудькуватого й швидкоплинного існування, як і раніше.
Отже, проблема не лише в тому, що час минає повз нас; ми самі минаємо повз час, бо воліємо робити інші речі, ніж перейматися ним. Тож як нам утримати себе в прагненні до довгого й пам’ятного життя? Як навчитися пам’ятати, щоб пам’ятати?
Щоб життя було таким, що його запам’ятовують, треба зберігати пам’ять про те, навіщо вам це потрібно. Стародавні буддисти виробляли відчуття дорогоцінності часу через maranasati — роздуми про власну смертність — медитуючи в поховальних печерах, оточені тілами померлих. Так само в Стародавньому Римі та середньовічній Європі люди часто тримали memento mori — нагадування про минущість життя, як-от черепи, урни, пісочні годинники та зів’ялі квіти.
Сучасні дослідження починають підтверджувати те, що стародавнім було відомо вже давно: нагадування собі про те, що ви помрете, зазвичай не підвищує тривогу щодо майбутнього (а може навіть її зменшувати), але підсилює усвідомлення теперішнього моменту. Без пам’яті про власну минущість ми схильні жити так, ніби ніколи не помремо, а отже, помирати так, ніби ніколи й не жили.
Мені не до вподоби медитувати на кладовищах чи тягати з собою людський череп, тож я створюю власні memento mori зі слів, які можу повторювати собі.
Якби роки були літерами, середня тривалість людського життя була б не довшою за це речення.
Ключ у тому, щоб розміщувати свої нагадування там, де вам найпотрібніше їх бачити. Якщо ви надто багато часу проводите в соціальних мережах, то memento mori, пов’язані із соцмережами, як-от акаунти про буддизм чи стоїцизм, — добрі нагадування припинити марнувати час.
На початку цього року я відкрив для себе незабутній memento mori в соціальних мережах.
Я опинився на YouTube без чіткого спогаду про те, як туди потрапив. Я зрозумів, що діяв на автопілоті, а мої руки були захоплені звичкою. І щоб повернути собі контроль, я вирішив повстати проти самого себе: замість того щоб шукати те, що я хотів подивитися, наприклад «миле дитинча ослика», я ввів «пацієнти з термінальним раком». І перш ніж я встиг вигадати причину не натискати на перший результат, я натиснув.
Відео показувало чоловіка на ім’я Олі, якому щойно сказали, що йому лишилося жити три місяці. Він розплакався, оплакуючи своє майбутнє, у якому, як і більшість із нас, зберігав основну частину свого життя.
З коментарів я дізнався, що він уже помер. Я хотів його пам’ятати. Неочікуваність і емоційний удар від його відео зробили його досить пам’ятним, але, щоб ще глибше вирізьбити його в моєму мозку, я вирішив дізнатися його історію. Я дивився його завантаження у стандартному, зворотно-хронологічному порядку, тож він поступово ставав здоровішим і наївнішим, доки не перетворився просто на ясноокого аматора, який ділився своєю пристрастю до хобі airsoft, не відаючи про свою долю.
Упродовж наступних кількох тижнів, коли я заходив на YouTube, я дозволяв собі лише компанію пацієнтів із термінальним раком. Вони часто розповідали, як раптово занедужали. Вони шкодували, що так мало цінували свій час, поки він у них ще був. Вони нарікали, що майбутнє, заради якого вони жертвували теперішнім, виявилося міражем.
Деякі відео були особливо пам’ятними; Шарлотта Ідс, якій усього в 16 поставили діагноз неоперабельної пухлини мозку, і яка вирішила використати кожен зі своїх решти днів якнайкраще. Даріл Ліф, у своїй лікарняній палаті, який показує нам урну, в якій зберігатимуть його прах. Донна Мейсон, що намагалася триматися бадьоро лише за кілька годин до евтаназії.
Тепер усі вони мертві. Але їхні привиди вічно живуть в онлайні, назавжди смертельно хворі. І через мій нав’язаний інтерес до них вони безперервно переслідують мої рекомендації відео, тож щоразу, коли я заходжу на YouTube, щоб прокрастинувати, вони раптом матеріалізуються, аби застерегти мене: вичавлюйте максимум із кожної миті, бо Всесвіт не винен вам завтрашнього дня.
Ключ до життя, яке запам’ятовують, — наповнювати свої стрічки й своє життя цими різкими поворотами.
І не лише до застережень мертвих слід дослухатися; так само — до застережень ненароджених. Генетично людей, які могли б народитися замість вас, більше, ніж атомів у відомому Всесвіті. І все ж ви — один із тих мізерних 8 мільярдів, що є тут і тепер. Бути живим — означає володіти незбагненно рідкісним даром; ставтеся до свого часу в цьому світі з тією вдячністю, на яку він заслуговує.
Сенека колись написав: «Життя коротке й тривожне для тих, хто забуває минуле, нехтує теперішнім і боїться майбутнього». Соціальні мережі змушують вас робити все це. Але у вас є вибір чинити навпаки й розширювати час, адже жити довго — це не лише максимально наповнювати дні у вашому житті, а й життя у ваших днях.
Цієї миті — ви наймолодше з усіх митей, якими ви коли-небудь будете. Це мить, яку ваші майбутні «я» хотіли б повернути собі. Не марнуйте її, гортаючи пости, які вже завтра навіть не згадаєте.
Substack · Друкарня · X / Twitter · Threads · Telegram · магазинчик вінілу
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуThe post Як соціальні мережі крадуть наш час (і, власне, життя) first appeared on gallery21.
Соцмережі крадуть наш час не тільки через тривале користування, а й через те, як вони викривлюють наше відчуття часу. Нескінченний скрол, автозапуск і сповіщення затягують у пасивний, розсіяний стан, псують пам’ять і розбивають день на уривки, які важко зібрати в цілісну історію.
The post Як соціальні мережі крадуть наш час (і, власне, життя) first appeared on gallery21.
Давайте так, коли ми говоримо про “перші згадки України” в давніх джерелах, важливо не змішувати кілька різних речей. Одне питання — коли джерела вперше описують території, які сьогодні входять до України. Інше — коли вперше з’являється сама назва “Україна”.
Фокусом цього посту є саме чіткі верифіковані згадки терміну Україна, без занирювання в якусь античність і те, що відбувалося на території нинішньої України. Тому тут не буде історії починаючи зі скіфів, сарматів, Київської Русі і Геродота бо це окрема велетенська віха в історії.
Такшо просто цілимся в те, щоб деталізовано і чітко верифікуємо показати, що сама Україна дуже рано увійшла в писемну, географічну й політичну пам’ять Європи і беремо тільки прямі згадки назви “Україна” або її форм: Оукраина, Україна, Ukraina, Vkraina, Ukranie, Ukrania, Ucraina, Ukraińskie
Натхненням для посту став оцей твіт, з якого я загалом почерпнув доволі багато інформації
Дата / період: 1187 рік.Джерело: Київський літопис у складі Іпатіївського літописного зводу.Що згадано: “Оукраина” / Україна.Чому це стосується України: це перша відома письмова фіксація самої назви “Україна”.Фрагмент джерела: “о нем же Оукраина много постона” — у переказі: “за ним Україна багато потужила”.Посилання: Іпатіївський літопис, 1186–1190 — Litopys.org.ua // Hypatian_Codex.pdf (ст. 458)
Дата / період: 1189 рік.Джерело: Іпатіївський літопис.Що згадано: Оукраинѣ Галичькои.Чому це стосується України: раннє вживання назви “Україна” щодо галицького регіонального контексту.Фрагмент джерела: “ко Оукраинѣ Галичькои”.Посилання: Hypatian_Codex.pdf (ст. 464)
…Того же лѣт̑. послашасѧ Галичькии моужи к Ростиславоу к Берладничичю. зовоуще его в Галичь. на кнѧжение. ѡн же слъıшавъ радъ бъıс. испросисѧ оу Давъıда. бѧшеть бо Дв҃дъ приӕлъ его к собѣ. И еха и Смоленьска в борзѣ и приѣхавшю же емоу ко Оукраинѣ Галичькои. и взѧ два города Галичькъıи и ѿтолѣ поиде к Галичю. по ихъ свѣтоу
Переклад: …Того ж року послали галицькі мужі [послів] до Ростислава до Берладничича, зовучи його до себе в Галич на княжіння. І він, почувши, рад був, і одпросився в Давида [Ростиславича],— бо Давид прийняв був його до себе,— і поїхав із Смоленська вборзі. І приїхав же він до України Галицької, і взяв два городи галицькі, а звідти пішов до Галича за їх, [галичан], радою
Дата / період: 1213 рік.Джерело: Галицько-Волинський літопис у складі Іпатіївського зводу.Що згадано: Оукраиноу / Україну.Чому це стосується України: рання літописна згадка назви в західноруському контексті.Посилання: Hypatian_Codex.pdf (ст. 502)
…Данилоу же возвратившоусѧ к домови. и ѣха с братомъ. и приӕ Берестии. и Оугровескъ. и Верещинъ. и Ст҃олпъ Комовъ. и всю ОукраиноуПереклад: …Данило тоді вернувся додому, і поїхав з братом [Васильком] і забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп’є, і Комов, і всю Україну
Дата / період: подія описана під 1471 роком; джерело надруковане 1777 року.Джерело: Краткая летопись Малыя России с 1506 по 1776 год, видана В. Г. Рубаном, Санкт-Петербург, 1777.Що згадано: Украиною.Чому це стосується України: у тексті назва “Украина” вжита для означення земель “вище і нижче порогів” по обох сторонах Дніпра.Фрагмент джерела: “въ 1471. году завладѣвши, по смерти Симеона Князя Олельковича, Украиною, выше и ниже Пороговъ, по обѣимъ сторонамъ Днѣпра земли въ вѣчное владѣніе далъ Козакамъ…”Посилання: Краткая летопись Малыя России (стр. 12)
Дата / період: 1613 рік.Джерело: Magni Ducatus Lithuaniae, caeterarumque regionum illi adiacentium exacta descriptio.Що згадано: Ukraina / Vkraina.Чому це стосується України: одна з ключових появ назви “Україна” на друкованій європейській мапі.Фрагмент джерела: “Volynia Ulterior, quae tum Ukraina…”Посилання: 1613 Magni Ducatus Lithuaniae — Wikimedia Commons
Дата / період: 1648 рік.Джерело: Гійом Левассер де Боплан, Delineatio Generalis Camporum Desertorum vulgo Ukraina.Що згадано: Ukraina.Чому це стосується України: назва “Україна” винесена в заголовок карти.Фрагмент джерела: “Camporum Desertorum vulgo Ukraina”.Посилання: Delineatio generalis Camporum Desertorum vulgo Ukraina — Wikimedia Commons.
Дата / період: 1649 рік.Джерело: Ugoda zborowska / Зборівська угода.Що згадано: Ukrainie.Чому це стосується України: у польському тексті угоди вжито форму “w Ukrainie”.Фрагмент джерела: “w Ukrainie, który będzie do Regestru przyjęty”.Посилання: Ugoda zborowska
Wolno jednak temu z tych, który chce być w kozactwie, bez wszelkiego hamowania pańskiego wynieść ze wszystką majętnością w Ukrainie, który będzie do Regestru przyjęty.Переклад:Вільно, однак, із них тому, котрий хоче бути в козацтві, без панського гамування вийти з усією маєтністю на Україну, коли буде прийнятий котрий до реєстру
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуДата / період: первісні карти Боплана — 1648–1650-ті; атласні видання Блау — бл. 1650–1670-ті.Джерело: Guillaume Le Vasseur de Beauplan; Joan Blaeu / Willem Hondius, карти українських воєводств і частин України.Що згадано: Ukraina; Ukrainae Pars.Чому це стосується України: назва “Україна” прямо винесена в заголовки карт і картуші: як загальна карта України та як “частина України”, що відповідає Київському й Подільському воєводствам.Фрагменти джерел:“Typus Generalis Ukraina…”“Ukrainae Pars, quae Kiovia Palatinatus vulgo dicitur.”“Ukrainae Pars, quae Podolia Palatinatus vulgo dicitur.”
Дата / період: 1660 рік.Джерело: Гійом Левассер де Боплан, Carte d’Ukranie.Що згадано: Ukranie.Чому це стосується України: Україна названа окремим картографічним об’єктом.Фрагмент джерела: Carte d’Ukranie contenant plusieurs provinces…Посилання: Carte d’Ukranie — David Rumsey Map Collection; Carte d’Ukranie — Wikimedia CommonsПримітка: французька картографічна форма — “Ukranie”.Переглянути у high resolution: 6851 x 2928 (4.00MB)
Склеєна з 8 частин карта французького інженера і картографа Гійома Боплана, що перебував на службі у польського короля Сигізмунда III Вази, яку він почав складати у 1639 році. На якій міститься одна з перших згадок топоніма «Україна». Між Валахією і Московією на карті зображені (карта орієнтована з півдня на північ) Покуття, Волинь, Київщина, Поділля, Дике поле, Дніпровські пороги; містить масштаб в українських, польських, німецьких, галльських, італійських і московських милях. Публікується за «Каталогом карт, схем і малюнків» Британського музею 1829 року.
Дата / період: 1660 рік.Джерело: Гійом Левассер де Боплан, Description d’Ukranie.Що згадано: Ukranie.Чому це стосується України: назва “Україна” винесена в назву окремої книги-опису.Фрагмент джерела: Description d’Ukranie.
Дата / період: 6–10 травня 1669 року.Джерело: The London Gazette, Issue 363, page 1.Що згадано: Ukrania.Чому це стосується України: англійська офіційна газета XVII століття згадує Україну в новинах про козаків, Дорошенка, Османську імперію, Польщу, Московію та Запорожців.Фрагмент джерела: “From Ukrania we are advised, that Dorosensko, the formerly deposed General of the Cossacks…”Посилання: The London Gazette, Issue 363, page 1
Дата / період: 1672 рік.Джерело: Бучацький мирний договір між Річчю Посполитою та Османською імперією.Що згадано: Ukraińskie Państwo / Państwo Ukraińskie.Чому це стосується України: згадка пов’язана з Правобережною козацькою Україною часів Петра Дорошенка.Фрагмент джерела: “Ukraińskie Państwo”.
Дата / період: 1672 рік.Джерело: Pierre Chevalier; Edward Browne, A Discourse of the Original, Countrey, Manners, Government and Religion of the Cossacks, with another of the Precopian Tartars. And the History of the Wars of the Cossacks against Poland, London: T. N. for Hobart Kemp, 1672.Що згадано: Ukraine.Чому це стосується України: це один із ранніх англомовних друкованих текстів про козаків, Хмельницького, козацько-польські війни та Україну як окремий простір, який зацікавив англійську публіку XVII століття.Фрагмент джерела: “Although Ukraine be one of the most remote Regions of Europe, and the Cossackian name very Modern; yet hath that Countrey been of late the Stage of Glorious Actions…”Посилання: A Discourse of the Original, Countrey, Manners, Government and Religion of the Cossacks, with another of the Precopian Tartars, and the History of the Wars of the Cossacks against Poland
Дата / період: 1674 рік.Джерело: Guillaume Sanson / Sanson family, La Russie noire ou polonoise qui comprend les provinces de la Russie noire de Volhynie et de Podolie divisées en leurs Palatinats, vulgairement connues sous le nom d’Ukraine ou Pays des Cosaques.Що згадано: Ukraine / Vkraine; Pays des Cosaques.Чому це стосується України: французька карта прямо називає ці землі “Ukraine ou Pays des Cosaques” — “Україна, або країна козаків”; на самій мапі форма часто читається як “Vkraine ou Pays des Cosaques”.Фрагмент джерела: “… vulgairement connues sous le nom d’Ukraine ou Pays des Cosaques.”На мапі: “VKRAINE ou PAYS DES COSAQUES”.Посилання: La Russie noire ou polonoise… — Gallica / BnF
Дата / період: події — 1675 рікДжерело: Бальтазар Койетт, Исторический рассказ, или Описание путешествия господина Кунраада фан-Кленка к царям Алексею Михайловичу и Феодору Алексеевичу.Що згадано: Украине.Чому це стосується України: у тексті згадано особу, яка була провінціалом Домініканського ордену “на Украине” і була взята там у полон під час русько-польських воєн.
Дата / період: 1689 рік.Джерело: Pieter Stevens, гравюра-портрет Яна III Собеського.Що згадано: Ukrainae.Чому це стосується України: у латинській титулатурі польського короля й великого князя литовського вжито форму Ukrainae.Фрагмент джерела: “IOANNES III D. G. REX POLONIARUM MAGNUS DUX LITHUANIAE, UKRAINAE ETC.”Посилання: Johannes III D.G. Rex Poloniarum, Magnus Dux Lithuaniae, Ukrainae etc.jpg
Дата / період: 1710 рік.Джерело: Pacta et Constitutiones / Конституція Пилипа Орлика.Що згадано: Ucraina / Ucrainae / Үкраїна.Чому це стосується України: назва “Україна” вжита в політико-правовому документі початку XVIII століття.Фрагмент джерела: “cohabitationem in Ucraina non concedet”; “протекторами Үкраїны”.Посилання: Конституція Пилипа Орлика
Religionem in Ucraina oportet esse…
Дата / період: 14 вересня 1711 року.Джерело: Лист / інструкція шведського короля Карла XII до посла Швеції в Константинополі Томаса Функа.Що згадано: Ukrains; hela Ukraine; independent Stat.Чому це стосується України: у листі Карл XII наказує своєму послові наполягати перед великим візиром, щоб стаття про свободу України і всіх запорожців була повністю виконана, а Україна й Військо Запорозьке були відновлені у своїх давніх правах і межах під проводом Пилипа Орлика.Фрагмент джерела:“Sammaledes har han at pådrifwa, det den Artikeln som talar om Ukrains och Samptelige Zaporovernes frijhet må bringas ofördröijeligen til sin fullkomlige wärkställighet, så at hela Ukraine ock den Zaporowiske-hären fullkombligen sättas uti des urgamla frijhet…”У перекладі:“Водночас він має наполягати на тому, щоб ця стаття, яка затверджує свободу України і всіх Запорожців, негайно ж і повністю стала чинною, щоб таким чином вся Україна і Військо Запорозьке в повному обсязі отримали давні свободи…”Ключова фраза:“… bemälte folck hädan effter skall giöra en independent Stat, ock aldrig mer på något sätt stå under Czarens lijdno eller protection.”У перекладі:“… щоб описаний вище народ одразу ж отримав статус незалежної держави і більше ніколи жодним чином не був під послухом царя чи його протекцією.”
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуДата / період: 1716 рік.Джерело: Йоганн Баптист Гоманн, Ukrania quae et Terra Cosaccorum / Consaccorum.Що згадано: Ukrania.Чому це стосується України: назва “Україна” винесена в заголовок карти й пов’язана з козацькою землею.Фрагмент джерела: “Ukrania quae et Terra Consaccorum”.Скан мапи: Ukrania quae et Terra Consaccorum — David Rumsey Map Collection.
Дата / період: оригінал французькою — 1731 рікДжерело: Voltaire, Histoire de Charles XII / Voltaire’s History of Charles XII, King of Sweden, translated by Winifred Todhunter.Що згадано: Ukrania; Ukranians.Чому це стосується України: Вольтер описує Україну як “country of the Cossacks” між Кримом/Малою Татарією, Польщею та Московією, а також прямо згадує “Ukranians” у контексті виборності козацького провідника / гетьмана.Фрагмент джерела: “At first the Ukranians had the privilege of choosing a prince, called general, but soon they were deprived of this privilege, and their general was nominated by the Russian Court.”Посилання: Histoire de Charles XII, Livre IV — French Wikisource
Дата / період: 1797 рік.Джерело: Sir George Staunton, An Authentic Account of an Embassy from the King of Great Britain to the Emperor of China, vol. II, London: G. Nicol, 1797.Що згадано: Ukrainer; The Ukraine; Ukrainers.Чому це стосується України: англомовне видання кінця XVIII століття описує Україну як окремий історико-політичний простір, який раніше мав риси військової республіки, пов’язаної з козацьким устроєм і гетьманом.Фрагмент джерела: “The Ukraine, which was formerly considered in itself as a sort of military republic, dependent on Russia, was under the command of an officer called a Hetman…”Також на цій самій сторінці:“The children of an Ukrainer…”“The Ukraine furnishes and maintains a considerable body of troops…”“the Cossacks… enjoy the same privileges as the Ukrainers.”Посилання: An Authentic Account of an Embassy… vol. II — Archive.org
Дата / період: 22 липня 1917 року.Джерело: The Sun, New York, Sunday, July 22, 1917, Section 5 Special Feature Supplement.Що згадано: Ukraine.Чому це стосується України: американська газета подає Україну як націю, що відроджується після падіння Російської імперії та революційних подій 1917 року.Фрагмент джерела: “UKRAINE REBORN AS NATION AFTER 263 YEARS IN SERFDOM”.Посилання: Image 47 of The sun (New York [N.Y.]), July 22, 1917, (Section 5 Special Feature Supplement)
Ці джерела показують не одну випадкову згадку, а довгу й послідовну присутність назви Україна в різних мовах, жанрах і політичних контекстах. Спершу вона з’являється в літописній традиції як Оукраина, Оукраинѣ, Оукраиноу. Згодом переходить у європейську картографію як Ukraina, Vkraina, Ukranie, Ukrania. У XVII столітті її вже використовують у газетах, дипломатичних текстах, описах козаків, мапах і міжнародних договорах. На початку XVIII століття вона звучить у Конституції Пилипа Орлика та в листі Карла XII поруч із формулами про свободи, кордони, Військо Запорозьке й незалежний політичний статус.
Кожне з цих джерел говорить про Україну. Назва Україна не виникає раптово в XIX чи XX столітті. Вона має довгу документовану історію — від руських літописів до європейських мап, від козацьких договорів до західної преси й політичної думки.
У різні століття Україну бачили по-різному: як край, як землю біля Дніпра, як козацьку країну, як простір між Польщею, Московією, Кримом і Османською імперією, як територію з власними правами, військом і політичними претензіями. Але сама назва постійно повертається в джерелах — змінюючи мови, написання й контексти, але не зникаючи.
Тому ця добірка є не лише набором старих цитат. Усе тут про назву Україна: як вона входила в літописи, атласи, договори, книжки, листи й газети; як її читали в Києві, Варшаві, Лондоні, Парижі, Стокгольмі й Константинополі; як із регіональної назви поступово виростав політичний і національний образ країни.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуSubstack · Друкарня · X / Twitter · Threads · Telegram · магазинчик вінілу
The post Україна до України: як старі джерела згадували українські землі від Русі до козацької держави first appeared on gallery21.
Вступ: що саме ми шукаємо Давайте так, коли ми говоримо про “перші згадки України” в давніх джерелах, важливо не змішувати кілька різних речей. Одне питання — коли джерела вперше описують території, які сьогодні входять до України. Інше — коли вперше з’являється сама назва “Україна”. Фокусом цього посту є саме чіткі […]
The post Україна до України: як старі джерела згадували українські землі від Русі до козацької держави first appeared on gallery21.
Море хвилюється раз… Море хвилюється два… На жаль, воно хвилювалося даремно.
Нині богемно слухаємо чудову Alizee
Іноді всі ми хочемо трошки бути цим кітом.
У польському місті Бартошице вже шість років на дереві живе кіт. При чому буквально – він не спускається навіть для того, аби поїсти.
Місцеві стверджують, що коли той був кошеням, його налякала собака, тож сполохане кошеня залізло на дерево, і з тих пір не злазить з нього. Принаймні ніхто з місцевих цього не бачив. Пожежники кілька разів намагалися його зняти, проте кіт вперто повертався назад на своє місце. Клички кіт не має – всі називають його просто – кіт з Бартошице. На тварину, яка влаштувала таку собі акцію протесту, навіть приїжджають подивитися люди з інших міст.
Ночує кіт в дуплі дуба, а харчується тим, що принесуть місцеві жителі чи туристи. На дереві обладнали спеціальну драбину, якою й доставляють коту їжу. Кота кілька разів намагалися зняти з дерева й інші люди, але марно. Він знову повертався на дерево.
Загалом це просто чудова новина, бо скоро у вільний доступ потрапить купа класичної української анімації, а це не може не радувати, бо це велетенський доробок абсолютно різнопланової анімації. Топ.
Хороші новини! Права на анімаційні фільми ТО при «Київнаукфільмі» та Укранімафільму, переходять Довженко-Центру. 389 назв.
Рекомендуємо переконатися, що ви підписані на Youtube-канал Ukrainian animation — адже ми зможемо повернутися до поповнення колекції нашими якісними сканами
Історія створення одного з моїх улюлених памʼятників (насправді люблю його саме за мем з заголовку)
Як створювали пам’ятник свині
Сьогодні у пам’ятника одвічній годувальниці українського народу день народження. Розказуємо маловідомі факти про нього
а це памʼятник свиніІдея виникла доволі несподівано. Доцент аграрної академії Віктор Самородов прийшов до ректора Віктора Писаренка з пропозицією: «Давайте зробимо щось оригінальне, щоб увійти в історію».
Початковий задум був доволі незвичним: планувалося зобразити свиню, яку ведуть ангели. Віктор Писаренко згадує свою розмову з єпископом Феодосієм: «Я йому говорю: „Батюшка, така мисль є. Як ви вважаєте наскільки це буде доцільно?“ А він каже: „Свиня – істота не духовна, а ангел – духовний. Це не великий гріх, що ангели будуть зі свинею, але хтось прийде після тебе і може зіпсувати композицію, обрубавши їм крила“. Тому спочатку були янголята, а потім пастушки».
Замість них у композиції з’явилися пастушки. І це не вигадані персонажі. Хлопчик і дівчинка – прототипи онуків ректора Писаренка, Павлика і Катрусі. Ще одну дитину теж планували додати, але для неї просто не вистачило місця на постаменті.
Сама свиня теж має прототип. Скульптуру створили за образом миргородської білої породи, яку виводили на Полтавщині. Кажуть, товщина сала у таких свиней могла досягати 20 сантиметрів.
Назву для пам’ятника теж придумали символічну – «Одвічній годувальниці українського народу». За однією з версій, під час набігів татари забирали в людей худобу, але не чіпали свиней через релігійні заборони. Тож саме вони часто допомагали людям пережити голод.
У 2020 році під час пандемії свиня і її колеги чемно носили маски, щоб не влетіти на штраф
Я насправді надзвичайно кайфонув саме від візуалізації, але для любителів науки і деталей відразу несу і посиланьки на дві статті які розповідають про цю красу:
Бактерії пересуваються за допомогою молекулярного механізму, який називається джгутиковим мотором: він обертається швидше, ніж маховик двигуна гоночного автомобіля, і миттєво змінює напрямок руху. Через 50 років вчені нарешті з’ясували, як це працює.
Ладно, вона просто дуже кʼютна (насправді все ок, і після того як її відмили собанька поїхала в нову родину, тож історія з хепі ендом)
Волонтери евакуювали з Дружківки собаку зеленого кольору. Її привезли на стерилізацію у Краматорськ. Назвали — назвали Хала Грін. Далі Халу заберуть волонтери для пошуку їй постійної родини.
Про це повідомила благодійна організація “12 вартових”.
“Знайомтесь: Хала Грін. Типу, подружка Халка, але напівпанк. Ця собака поступила до нас за нашою програмою стерилізації в Краматорську. Коли ми не в місті, ми стерилізуємо та лікуємо тварин за допомогою “Центру Здоров’я Тварин” міста Краматорськ та щотижнево сплачуємо рахунки”, — йдеться у повідомленні.
“Вперше у нас з’явилася зелена собака! Не тільки ви такого ще не бачили, ми самі не бачили, і це не фотошоп. “Коли лікарі нам показали це відео, ми одноголосно закричали: Забермо!”.
Благодійники розповіли, що собаку привезла волонтерка з Дружківки, яка не в змозі утримувати всіх тварин, яких вона знаходить.
“Халу привезла волонтерка з Дружківки — Лєра. Не в змозі забрати всіх тварин, якими вона опікується, вона намагається зробити бодай щось — стерилізувати, вакцинувати тощо. Зелену собаку вона знайшла після того, як та шукала їжу на складі харчових барвників”, — йдеться у повідомленні.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуРанкове курйозно-бентежно-цікаве
15 травня 2026 Папа Римський Лев XIV випустив у світ свою енцикліку «MAGNIFICA HUMANITAS», такий собі маніфест і звернення до людства про те як жити в нинішньому буремному світі (вибачаюся, якщо недостатньо добре передаю важливість і суть енцикліки, я ще не прочитав, бо вона велетенська)
Так от, до курйозного – в параграфі 213 цитується професор Толкін, а якщо бути точніше, то Гендальф з «Повернення Короля»: «…не наша справа керувати всіма припливами й відпливами світу; наше завдання — робити все від нас залежне для підтримки тих років, у які ми живемо, викорінюючи зло на тих полях, які ми знаємо, щоб ті, хто житиме після нас, мали чисту землю для обробітку».
Шанс, що тебе цитуватиме Папа невеликий, але ненульовий Толкін конєшно створив щось надзвичайне!
Власне MAGNIFICA HUMANITAS
Corvid Cleaning AB — шведський стартап із Седертельє, що неподалік Стокгольма, — свого часу став маленькою міжнародною сенсацією завдяки доволі казковій ідеї: навчити диких ворон прибирати вулиці в обмін на їжу. Проєкт був спрямований передусім на недопалки — один із наймасовіших видів сміття у Швеції. Для цього команда створила спеціальний «пташиний смітник» з AI-камерою: ворона кидала недопалок у отвір, система розпізнавала предмет і видавала винагороду — зазвичай арахіс або гранули. Працювало це через навчання винагородою: птахи добровільно звикали до машини й поступово починали «обмінювати» знайдене сміття на ласощі.
Ідея виглядала розумною і навіть економною: стартап обіцяв суттєво зменшити витрати міст на прибирання. Але попри вірусну славу, до кінця 2025 року Corvid Cleaning AB збанкрутувала. Проєкт не витягнув довгострокового фінансування, а ще постійно стикався з етичними питаннями: недопалки містять нікотин, мікропластик та інші токсичні речовини, з якими дикі птахи мали б контактувати. Та все ж ця історія красиво показала, наскільки розумними й адаптивними можуть бути ворони.
Ну, як говорив мій викладач в академії “ну, не змогла”, але ідея була цікавою)
А ще ця новина це гарна підводка до одного з моїх крайнії постів про те, як розрізняти воронових, що живуть поруч з нами, він класнінький
Як відрізняти воронових птахів, що живуть поруч з намиГрупа черниць у центральній Іспанії докладає зусиль, щоб врятувати від вимирання рідкісну породу гігантських кроликів.
11 францисканських сестер із монастиря Святого Антонія Падуанського в Кастилії-Ла-Манчі, Іспанія, наразі доглядають за 35 іспанськими гігантськими кроликами. Ця порода, що є гібридом фландрійського гіганта та іспанських кроликів коричневого типу, може виростати до майже 9 кілограмів і народжувати близько 22 дитинчат на місяць.
За даними Global Sisters Report, некомерційного новинного ресурсу, що висвітлює життя католицьких сестер та людей (і тварин), яким вони служать, історія цієї рідкісної породи кроликів сягає понад століття.
Сестри з монастиря Святого Антонія Падуанського розводять іспанських гігантських кроликів вже понад 30 років. Приблизно десять років тому вони активізували свої зусилля, дізнавшись, що порода перебуває під загрозою зникнення. Це відкриття змінило напрямок їхньої роботи на збереження виду та спонукало черниць до співпраці з місцевою владою з метою створення програми розведення та ферми для своїх кроликів.
A nun holding a Spanish giant rabbitCredit : Lissette Lemus/Global Sisters ReportМасаюкі Окі (Masayuki Oki) — японський фотограф, який спеціалізується на вуличних котах. Його роботи часто виглядають майже як комедійні сценки, хоча це повністю документальна зйомка. Придивіться, фото мають мемний потенціал Instagram: okirakuoki
Настав час передивлятися цей шедевр) Ні, ну справді, я фз, що ще тут можна додати чи сказати, бо, на мою скромну(не дууже то й скромну) думку, це все ще найкращий ситком, пік серіальної творчості, що не втратив своєї краси і актуальності ні на йоту, бо кожна серія це шедевр.
*і ще таке трошки сумно бентежне хех десь з перших серій – головні герої шото там обговорюють і такі “а шо там, війна в перській затоці досі триває”; 20 років пройшло, а “жарт” досі актуальний(краще б не був таким)
**а вообще думаю над тим, шоб зробити окремий пост по “Друзям” з якимись культурними моментами і відсилками, які там постійно помічаю
Підписка
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуНарешті дочитав всі 3 книжечки про мумі-тролів і тепер дуже дивне відчуття, бо з одного боку це прям культова дитяча книжечка, яку було мега кайфово перечитувати навіть не зважаючи на її дитячість, а з іншого – книжечка зовсім не дитяча в плані патернів поведінки, бо чого вартує тільки мумі-тато, який постійно поривається “піти по молоко”, бо йому шото скучно стало; а ще ж мумі-мама, яка буквально тягне все сімейство на своїх плечах; чи малий мумі-троль, який красіва ілюстрація “спасібо шо вижив в дитинстві”; ото хіба Нюхмумрик ма бой, тупо лутший)
Почав читати Орвеллівску “Нехай квітне аспідистра” від видавництва жупанського і вона направду класна, але така тяжкувата і постійно хочеться відкласти, бо вчинки головного героя прям викликають якесь отторженіє і огиду, бо ну не можна бути такою людиною, це не по людськи
Джордж Орвелл (1903–1950) – англійський письменник і публіцист, який став знаменитим завдяки найвідомішому роману в жанрі антиутопії «1984», де він змалював жахливе тоталітарне суспільство майбутнього, а також повісті «Колгосп тварин», де в алегоричній формі розповів про часи становлення СРСР.
На жаль, на тлі цих знаних книжок для багатьох читачів і досі лишається в тіні інший доробок Орвелла – романи, в яких письменник з властивими йому спостережливістю, проникливістю і гумором описує життя в період між двома світовими війнами минулого сторіччя і розмірковує над питаннями, які є актуальними й донині – взаємовідносини людини й суспільства, чи можна оголосити війну суспільним нормам і цінностям і не програти в ній, чи залежить свобода творчості від побутових умов і наповненості кишені. Саме таким є його твір «Нехай квітне аспідистра» – роман про те, як одного разу у міжвоєнному Лондоні людина мистецтва оголосила війну грошам і що з того вийшло.
Гроші – вони все вирішують, все контролюють, відчиняють двері пристойних будинків і салонів, знайомлять з потрібними людьми, наділяють їхнього господаря чарівною здатністю подобатися жінкам і друзям, вони, по суті, і є саме життя. Але хіба так має бути? Хіба має життя людей аж так залежати від грошей, а надто від їх браку? Чи можливо, живучи в сучасному суспільстві, позбутися нав’язливої влади грошей, оголосити їм війну, а заодно й усім ознакам «надійності», «порядності» і «благопристойності», головним символом яких є аспідистра, чиї отруйно-зелені пагони стирчать з горщиків у вікнах кожної пристойної оселі?
Молодий талановитий поет Гордон Комсток веде особисту затяту війну з аспідистрою і з усім, що вона собою символізує – владою грошей і нудьгою благопристойності. Він вважає, що звільнившись від влади грошей, зможе повністю присвятити себе творчості. Але воювати з грошима і благопристойністю було завжди непросто, особливо якщо ти живеш у міжвоєнному Лондоні 30-х. Війна з аспідистрою, війна з грошима, війна із самим собою – чи можлива тут перемога, а якщо й можлива, то якою ціною?
Сьогодні до перегляду галерея роботів з Best_of_OMNI_1_1980
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуSubstack · Друкарня · X / Twitter · Threads · Telegram · магазинчик вінілу
Якщо ви вподобали щось з того, що тут знайдете, то будь ласка задонатьте кілька грибнів на підтримку України в боротьбі проти російських окупантів – на дронопад від ПЖ. Кожна ваша гривня справді допоможе наблизити нашу перемогу і захистити українців в цій війні.
Якщо ж у вас лишилися грибні і ви хочете закинути автору на каву з круасаном класового розриву, то хто я такий, щоб вас відмовляти, звичайно ж подякую за підтримку
Шануймося, любіть маму, тата і Україну! Допомагайте бабусям і дідусям переходити дорогу і носити важкі сумки. Мийте руки з милом і поводьте себе погано!
Все буде Україна
Попередні листи є в архіві (ну, їх небагато, але тако трохи є, якщо вам цікаво ше щось читнути)
The post Куда я жмав #28 first appeared on gallery21.
Море хвилюється раз… Море хвилюється два… На жаль, воно хвилювалося даремно. Фотокартка для привернення уваги: Саундтреки до листа: Нині богемно слухаємо чудову Alizee ЩÖсь: 🟠 Кіт-квадробер Іноді всі ми хочемо трошки бути цим кітом. У польському місті Бартошице вже шість років на дереві живе кіт. При чому буквально – він […]
The post Куда я жмав #28 first appeared on gallery21.
То ворон, ворона, грак, галка, сойка чи сорока? (передрук з околонауковими доповненнями мого улюбленого треду про воронових, бо люблю до нього повертатися)
Починаємо
Крука та ґаву часто плутають і вважають особинами різної статі одного виду, що зовсім не так
В Україні чорна ворона не поширена, чим полегшує нам роботу з ідентифікацією вóрона
*діти живуть поруч з батьками тільки перше літо. Потім в них починається самостійне життя і молоді особини можуть збиратися в зграї до знаходження пари і створення власної сім’ї
Відмінності Ворóни і ВóронаВóрон — великий птах родини воронових, один із найбільших представників ряду горобцеподібних. Має суцільне чорне, часто з металевим полиском, оперення, масивний дзьоб і клиноподібний хвіст. Поширений у багатьох регіонах Північної півкулі та трапляється в лісах, горах, степах, на узбережжях і поблизу людських поселень. Ворон відомий високим рівнем інтелекту, складною соціальною поведінкою та помітною роллю в міфології, фольклорі й літературі різних народів.
Ворон — один із найрозумніших птахів у світі: він здатен розв’язувати складні задачі, запам’ятовувати людей і навіть планувати дії наперед. У дикій природі ворони часто живуть парами багато років, а іноді й усе життя. Вони можуть імітувати звуки, зокрема людську мову, а в багатьох культурах вважаються символами мудрості, смерті, пророцтва або таємного знання.Гугін і Мунін (норв. Hugin og Munin) передають свої найщиріші вітання)
Ворóни — група птахів родини воронових, що належать до роду Corvus і споріднених груп. Зазвичай мають темне або чорне оперення, міцний дзьоб і добре розвинені когнітивні здібності. Ворони поширені в багатьох частинах світу та населяють ліси, степи, узбережжя, сільськогосподарські території й міські середовища. Вони всеїдні, добре пристосовуються до змінених людиною ландшафтів і відомі складною соціальною поведінкою, здатністю до навчання та використанням простих інструментів.
Ворони добре запам’ятовують обличчя людей і можуть роками розрізняти тих, хто становив для них небезпеку. Вони здатні передавати таку інформацію іншим воронам, тому вся зграя може реагувати на конкретну людину. Ворони також використовують машини як “інструмент”: кидають горіхи на дорогу, чекають, поки авто їх розчавить, а потім забирають їжу.
Якщо ви раптом натрапили на велику зграю чорних блискучів птахів – не дайте обманутися. Це гракиНа відміну від круків граки зграйні і живуть великими родинами, чим легко себе видають/
*групове копання дзьобами в землі ознака саме граків
Відмінності Грака і ГалкиГрак — птах родини воронових, близький родич ворон, галок і круків. Має чорне оперення з металевим полиском, видовжений дзьб і характерну світлу ділянку голої шкіри біля його основи у дорослих особин. Поширений у Європі та частині Азії, часто трапляється на полях, луках, у парках і поблизу людських поселень. Граки є всеїдними, живуть колоніями та відомі складною соціальною поведінкою, гучними зграями й сезонними перельотами в частині свого ареалу.
Галка — птах родини воронових, один із найменших представників роду Coloeus. Має темно-сіре або чорне оперення, світлі очі та характерну сірувату потилицю. Поширена в Європі, Західній Азії та Північній Африці, часто трапляється в містах, селах, парках, на скелях і біля старих будівель. Галки всеїдні, живуть парами або зграями, добре пристосовуються до людського середовища й відомі соціальною поведінкою та здатністю до навчання.
Галки – легко впізнаються по шуму який вони створюють, невеликому розміру та світлим очамНерідко зустрічаються на полях поряд з граками. Також живуть великими родинами і гніздяться колоніально, жити біля граковника або галчатника страшне діло
Сорока та сойка – найпростіші в розпізнаванні, бо контрасні та багаті палітрою більш ніж з двох кольорів ( дуже характерні звуки)
До того ж сойки чудово імітують звуки які вони чули, наприклад співи інших птахів, нявкання кота або людську мову
Відмінності Сороки та СойкиСорока — птах родини воронових, відомий контрастним чорно-білим оперенням, довгим хвостом і гучним стрекотливим голосом. Поширена в Європі, Азії та частині Північної Африки, часто трапляється в лісосмугах, парках, садах, на полях і поблизу людських поселень. Сороки всеїдні, живуть парами або невеликими групами, будують великі кулясті гнізда з гілок і вирізняються високим рівнем інтелекту, обережністю та складною соціальною поведінкою.
Сорока — одна із небагатьох птахів, що проходить “дзеркальний тест”: може впізнавати себе у дзеркалі. Її довгий хвіст допомагає балансувати під час маневрів між гілками. Попри популярний міф, що сороки масово крадуть блискучі речі, наукові спостереження показують, що вони часто, навпаки, ставляться до незнайомих блискучих предметів обережно.
Сойка — птах родини воронових, відомий яскравими блакитно-чорними плямами на крилах, рожево-бурим оперенням і гучним різким голосом. Поширена в Європі, Північній Африці та частині Азії, переважно населяє ліси, парки, сади й лісосмуги. Сойки всеїдні, живляться комахами, дрібними тваринами, плодами, насінням і жолудями, які часто запасають на зиму. Вони вирізняються обережністю, доброю пам’яттю, здатністю наслідувати звуки та важливою роллю в поширенні дубів.
Сойка — важливий “лісовий садівник”: вона ховає жолуді про запас, але частину схованок забуває, і з них можуть виростати нові дуби. Одна сойка за сезон може перенести й заховати сотні або навіть тисячі жолудів. Вона також добре наслідує звуки інших птахів, зокрема крик канюка, чим може відлякувати небажаних гостей або попереджати інших мешканців лісу.
Для всіх хто уважно читав самостійна робота: достаємо подвійні листочки і визначаємо хто є хто на світлинах
Завдання з зірочкою просто для веселощів: птахи з мутаціями пігменту, через що їх забарвлення не відповідає нормальному
Всім дякую за прочитання, інформаційну гілку закінчено. На кінець спільне сображення всіх птахів з порівнянням розмірів. Прохаю о поширенні, я витратила на це багато сил і буду дуже вдяна
Порівняння розмірів вороновихА для тих, хто дочитає аж сюди моя улюблена штука — класні назви зграй цих птахів англійською. Вони виникли не як наукові назви, а як середньовічна англійська мовна гра аристократів і мисливців. Такі назви називали terms of venery — “мисливські терміни”. У пізньому Середньовіччі знання таких слів показувало освіченість і належність до “вищого” суспільства. Багато назв закріпилися через книжки на кшталт The Book of Saint Albans 1486 року, де були зібрані “company terms” — спеціальні назви груп тварин і птахів. Частина з них одразу була жартівливою, поетичною або сатиричною, а не буквальною.
ПтахАнглійськоюНазва зграї англійськоюПереклад українськоюВóронravenan unkindness of ravens“недобрість” / “лиха зграя” воронівa conspiracy of ravensзмова воронівa constable of ravens“констебль” / варта воронівВорóниcrowsa murder of crowsубивство ворон / зловісна зграя воронa mob of crowsюрба воронa horde of crowsорда воронa parliament of crowsпарламент воронГракrooka parliament of rooksпарламент граківa building of rooks“будівля” / колонія граківa clamour of rooksгалас граківГалкаjackdawa clattering of jackdawsторохтіння / гамір галокa train of jackdawsнизка / вервечка галокСорокаmagpiea mischief of magpiesбешкет сорокa tidings of magpiesвісті сорокa conventicle of magpiesзібрання / таємна рада сорокa gulp of magpies“ковток” сорок / зграйка сорокСойкаjaya scold of jaysсварка сойокa party of jaysкомпанія сойокa band of jaysгурт сойокSubstack · Друкарня · X / Twitter · Threads · Telegram · магазинчик вінілу
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуThe post Як відрізняти воронових птахів, що живуть поруч з нами first appeared on gallery21.
То ворон, ворона, грак, галка, сойка чи сорока? 🤔 (передрук з околонауковими доповненнями мого улюбленого треду про воронових, бо люблю до нього повертатися) Починаємо✨ Відмінності Ворóни і Вóрона Крука та ґаву часто плутають і вважають особинами різної статі одного виду, що зовсім не так В Україні чорна ворона не поширена, […]
The post Як відрізняти воронових птахів, що живуть поруч з нами first appeared on gallery21.
Перші дні листопада. Вона спить у порожній кімнаті, в чужому ліжку. А він думає: чуже місто, чужа кімната — як я її тут залишу? Третя по обіді. Суха осінь.
А нє, постривайте, це Жадан, це не то і не туди.
Але все одно гарне, тож куди ж без нього.
(ну, типу 10 травня, понялі, мощна римська шутєєчка)
Перші дні травня, він сидить в квартирній кімнаті, а в повідомлення падає, що на укрпошту доїхав мотлошок з аліекспрес, а це значить, що нарешті приїхала моя мала дурна втіха – мікрорадіво(ну припустимо дякую миска ріса кошкоджена мао за класну зазивающу назву, шоб оце тут додати) Bluetooth 5.0 Portable FM Radio Small Emergency Recargable Sound Box Mini Vintage Speaker Mp3 Player Support TF Card USB Drive (по ідеї лінк не афілійований, а просто шоб був, але менше з тим)
шакальна пікча мікрорадіво для привернення увагиТак, воно виглядає рівно так, як має виглядати шось з алішки, що обіцяє бути радіо, колонкою, ліхтариком, mp3-плеєром, духовним наставником і, можливо, маленьким генератором сенсу. Ну тобто дуже вишукано і модерново(ладно, мені реально нравиця).
Сумрачний мао геній обіцяє, що це артефакт богів нефрітовий стержень, створений для обраних, що імператор поки його слухав, то відразу вигравав війни, що після покупки цього чудо девайса сусід буде вітатися першим, а кіт знайде сенс життя, карма вирівняється, а я чутиму навіть як сусіди думають.
Ладно, такого там не написано.
Там написано попроще: шо шайтан машинка підтримує FM, Bluetooth, USB, TF, ліхтарик, мікрофон, є мощна атомна 18650 3.7V 1200mAh rechargeable lithium battery і бозна ще що
А мені й норм(легенький рефрен до реклами попкорну пампідап від планетки), бо треба тіки перше, рідненький FM.
Десь тут можна було б зупинитися, бо загалом і нічо. Купив собі людина мікрорадіво, потішився, поставив на кухню, кінець історії. Але я продовжу..
Але як і в будь якій надміру пафосній, але не настільки важливій історії треба зачинати здалеку..
Діло було в сорок первому році
ну от, знову не те і не туди
Коротше, в нас з Аліною є такий прикол, що в будні дні, зранку, мені випадає чудова честь готувати нам сніданок(ну, будемо відверті, нічо такого, просто бутери) і кофіфі; а Алінка відповідно на вихідних готує вже норм сніданок(не бутерброди).
І є в мене звичка обовʼязково слухати музички фоном. По стандарту це був Spotify: чи то з телефону, чи на JBL. Але якось воно мене вічно підхарювало те, що забагато рухів, щоб щось послухати, бо це ж знайди той споті, увікни колонку, підбери грайлист, почекай поки воно роздуплиться, згадай, що ти взагалі хотів слухати, і все таке. І, звичайно, обовʼязково прослухай десять реклам про “ну купи, ну купи, ну купи в нас ту срану підписку”. Типу ну, кави ще не випив, а двіженій вже вагон і малєнька тєлєжка.
А потім якось листаючи рілсіки трапилася іскра, буря, бєзуміє. На мої очі трапилося оце: позивні Українського Радіо за весь час існування власне Українського Радіо.
І тут от вже все, Віталіка унесло в спогади про літо в дитинстві, де в батьків і бабусі було прикручене оте старе, вигорівше на сонці і пожовкле від часу РАДІО, яке щось там собі фоном постійно бубоніло, транслювало засідання з ради, чи грало Раїсу Кириченко (я буду не я, якщо не скину вам цей шедевр, такшо шукайте в кінці посту)
Власне цим все і сказано, от у голові посіялося зерня: мені це треба. Я реально думав зайти на OLX, знайти саме “те” радіо, а потім вже якось перекрутити його на нормальний FM. Але, знаючи мою любов до геніальних ідей, які швидко спалахують і швидко згасають, вирішив, що хай ця ідея трохи полежить і настоїться, шоб потім не жаліти, що знову нагріб якогось мотлоху (привіт 400 вінілів, що вже трохи набридли і тепер і викинути шкода і трохи пилом припадають, бо все якось часу немає). Ну а далі було “чуєш, а ти там нічо не хочеш на алішкі замовити, бо мені того й сього трохи треба” і доля радіво була вирішена. Пішов шукати ще й його до замовлення.
Давайте зробимо вигляд, що цей блок розміщений у часопросторі між замовленням і моментом, коли радіво до мене ще їде. Просто щоб втулити сюди, чого мені не нравиться просто слухати Spotify, SoundCloud, YouTube Music і whatever else.
Дивіця.
Я не кажу, що Spotify — це щось погане.
Я не кажу, що в мене нема грибнів на підписку.
Я не кажу, що це диявольська корпорація, яка душить дрібних артистів, даючи їм три копійки за їх творчість, хоча реально є норм дослідження, що більшість артистів зі свого заробітку на Spotify навіть не відбивають вартість дозволу для публікації своїх пісень на ньому.
Тут без тупих величних поривів забастовки, що корпорація впаде, якщо я від неї відмовлюся.
Є лише якась моя загальна втома від всюдисущих алгоритмів, персоналізації, потреби в безперервному конекті до інтернету і потреби в підбиранні “а що б оце послухати” де в тебе 300 грайлистів на кожен чих, але при цьому коли їх вмикаєш, то спустя 10 пісень в тебе по колу всерівно грає все одне й те саме, бо алгоритм рішив шо ти любиш вічно слухати одне й те саме.
чисто ілюстративна нагуглена картінкаТому й аргументація – “не хочу” вже достатня аргументація і на цьому “зетс іт”.
Ладно, тут все ж ще додам, що ці всі платформи мене харять, бо:
Добре, тепер чому саме FM, а не умовна флешечка чи й просто плеєр телефону з улюбленими альбомами.. Загалом флешечка абсолютно точно б закрила ту саму потребу, але тут є 2 речі, які стали точками відмови від цього рішення.
Перша, суто практична – це треба сісти, наобирати кілька тисяч пісень, завантажити їх (відкидаємо легальну сторону питання з тим, що по нормальному їх би треба б купити, а нормально магазину музики фактично не існує), далі завантажити на носій і вмикати коли захочеця, але перед цим знову ж таки обрати “а що саме я хо послухати”(тобто див. пункт вище)
А от друга причина вона типу меланхолійно особиста, бо як і казав вище відкидає до спогадів про дитинство, а окрім того повертає в класну рутину часів навчання в універі, де мені до уні було йти десь 15-20 хвилин і в мене був прикольний ритуал з тим, що на виході з гуртожитку тицяв ще провідні вуха, вмикав собі радіо рокс і якраз спокійно і чілово шагав на пари під Iron Maiden і всякі highway to hell
Тому рідненький FM наш кандидат, голосуємо!
кінець блоку часопросторового зсуву між і до
Ну ми ж тут люди майже серйозні, тому треба на хвилинку втулити мікроісторію радіо — для солідності, научності й виправдання того, що я так довго пишу про просте радіо.
Радіо виросло з досліджень електромагнетизму у XIX столітті. У 1860-х Джеймс Клерк Максвелл математично описав електромагнітне поле і передбачив існування електромагнітних хвиль — коливань електричного й магнітного полів, які можуть поширюватися в просторі зі швидкістю світла.
У 1880-х Генріх Герц експериментально підтвердив існування цих хвиль: він створював електричний розряд в одному контурі й фіксував його вплив на інший контур без фізичного зʼєднання між ними. Це довело, що сигнал можна передавати без дротів.
Наприкінці XIX століття Гульєльмо Марконі та інші винахідники почали перетворювати це відкриття на практичну технологію бездротового звʼязку. Спочатку радіо використовували переважно для передачі телеграфних сигналів — коротких імпульсів, зокрема в морській навігації та військовому звʼязку.
Наступним етапом стала передача голосу й музики. У 1920-х роках радіомовлення почало швидко ставати масовим: радіоприймачі зʼявлялися в домівках, а ефір перетворився на новий спосіб поширення новин, музики, розмов і державних повідомлень.
Тобто радіо пройшло шлях від фізичної теорії про електромагнітні хвилі до побутової технології, яка зробила звук частиною щоденного домашнього простору.
Українське Радіо почало мовлення 16 листопада 1924 року в Харкові. Перший ефір вважають початком регулярної історії українського радіомовлення; його часто згадують через фразу “Алло! Алло! Алло! Говорить Харків!”.
На початку радіо було не розважальним фоном, а новою державною та суспільною інфраструктурою: через нього передавали новини, концерти, офіційні повідомлення, освітні й культурні програми. У 1920-х радіомовлення швидко розвивалося в багатьох країнах Європи, і Українське Радіо належить до ранніх європейських мовників.
Після відновлення незалежності України Українське Радіо поступово стало частиною системи суспільного мовлення. Сьогодні воно працює як один із каналів Суспільного.
Такшо Українське Радіо не просто “станція з FM”. Це одна з найстаріших медійних інституцій України: від перших харківських ефірів 1924 року до сучасного суспільного мовника.
кінець околонауково історичного блоку
Коли розставив всі “від” і “до”, можна повертатися в “зараз”. А зараз реально стало краще. Зараз ранковий ритуал став майже ідеальним. Прокинувсі. Повалявся, щоб трошки розтормошитися. Пішов увікнув радіо. Поставив чайничок. Поки він гріється — спокійно робиш ранкову рутину: вмився, натяг якогось одягу на себе і йдеш під музичку неспішно заварити кофіфі та зробити бутербродів. А далі неспішно снідати і грітися на сонечку немов ті коти. Дуже заземлююче і налаштовуюче на правильний ранковий лад.
Корочє, як ви могли зрозуміти, походу я не стіки хотів радіво, скіки хотілося спростити собі життя і прибрати зайве і таки ще одне хоч і маленьке тупе рішення до першої кави. Ну типу скучив не стільки за радіо, скільки за способом слухання, де не треба робить зайвих рухів, а просто тицьнув одну кнопку і десь там вже шото бубонить.
Жизнь наладилась, шерсь блищить і сяє, музичка грає.
Для спостережливих, щиро зізнаюся, що назва посту це 100% плагіат (іф ю ноу)
І звичайно ж дрібка ностальгії з того пожовклого радіво з дитинства
Substack · Друкарня · X / Twitter · Threads · Telegram · магазинчик вінілу
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуThe post Прокрутіть цю пісню по радіо first appeared on gallery21.
Фальстартуємо Перші дні листопада. Вона спить у порожній кімнаті, в чужому ліжку. А він думає: чуже місто, чужа кімната — як я її тут залишу? Третя по обіді. Суха осінь. А нє, постривайте, це Жадан, це не то і не туди. Але все одно гарне, тож куди ж без нього. […]
The post Прокрутіть цю пісню по радіо first appeared on gallery21.
Дуже кайфонув з цієї велетенської статті If you had to store something for 100 years, how would you do it?, тож щиро вважаю, що це має бути українською, отже запрошую напочитати, вам має понравиця
На північній стороні центру міста Сан-Хосе, притулившись до пологих вигинів Каліфорнійської траси 87 та річки Гуадалупе, що протікає вздовж неї, стоїть непримітна одноповерхова будівля кремового кольору з тонованими вікнами. На момент написання цієї статті вивіски повідомляють, що будинок за адресою 99 Notre Dame Avenue здається в оренду. Дві сусідні ділянки також порожні і використовуються як парковки, переважно для автомобілів, що не вміщаються на парковці муніципального суду, розташованого за кілька кварталів звідси. На протилежному боці вулиці починаються багатоквартирні будинки — скляні та стандартизовані: один блідо-червоно-кремовий, а наступний — поєднання блакитного та сріблястого кольорів, що тягнуться до неба на кілька кварталів на схід у бік мерії та на південь, аж до величної штаб-квартири Adobe Inc. Єдиним активним сусідом цієї невисокої будівлі є зал для важкої атлетики та бойових мистецтв у сусідньому складі, який нічим не нагадує про те, що тут було раніше. В іншому вона собі стоїть самотиною.
Reprint Courtesy of IBM Corporation © 2024У 1950-х роках за адресою 99 Notre Dame Avenue розміщувалася перша лабораторія IBM на Західному узбережжі. Тоді звідти відкривався вид на сливовий сад. Між 1952 і 1956 роками команда інженерів під керівництвом колишнього вчителя природничих наук у середній школі спроектувала та побудувала дисковий накопичувач IBM 350, що був частиною IBM 305 RAMAC — першої комп’ютерної системи, яка містила щось схоже на жорсткий диск.
До появи RAMAC зберігання даних та доступ до них були трудомістким процесом, що вимагав подачі стосів перфокарт у машини. Інші ранні рішення, такі як зберігання даних на магнітній стрічці, були ефективними, але повільними. Команда IBM створила обертові алюмінієві диски, які зчитувалися магнітним маніпулятором, що дозволяло отримувати дані буквально за мить. 24-дюймові диски укладалися по 50 штук у циліндр. Вони оберталися зі швидкістю близько 1200 обертів на хвилину. Навіть у 1950-х роках, коли консоль розміром з кімнату могла зберігати лише 3,75 мегабайта і важила понад тонну, ця машина могла витягувати дані за 800 мілісекунд.
Революційним елементом жорсткого диска було не те, що він зберігав дані для комп’ютерів — для цього існувало безліч інших методів — а те, що можна було зберігати дані, до яких потім можна було отримати доступ майже миттєво. Ваш накопичувач міг бути постійно підключений до вашої системи, стаючи її невід’ємною складовою, що означало колосальний зсув як у технічному, так і в концептуальному розумінні того, чим взагалі може бути комп’ютер.
RAMAC — це прабатько кожного жорсткого диска, кожного сервера, кожної реляційної бази даних, кожного хмарного сховища. 99 Notre Dame Avenue — це місце його народження. Для цифрового зберігання даних це — полігон «Трініті», центр, з якого почалося все інше.
Масивні алюмінієві диски RAMAC були вкриті шаром оксиду заліза і мали невеликі магнітні прорізи для даних, які зчитувалися під час обертання. Спочатку ці системи позиціонувалися виключно для бухгалтерів: компанія IBM виготовила та здала в оренду близько 1000 систем RAMAC 305 підприємствам, що до цього використовували перфокарткові системи. Однак уже за шість років накопичувач IBM 350 повністю застарів і був замінений новими моделями та конструкціями. Повернені пристрої один за одним відправляли на металобрухт. Прагнення створити щось меншого розміру, швидше, щільніше та дешевше витіснило їх з ринку менш ніж за десятиліття.
RAMAC actuator and disk stackCourtesy of the Computer History MuseumНаразі відомо лише про три системи RAMAC 305 та сім окремих дискових накопичувачів 350 у різних конфігураціях, що збереглися до наших днів. У 2002 році було відновлено повний механічний вузол накопичувача 350, який зараз зберігається у колекції Музею історії комп’ютерів. Згідно з повідомленням журналу Wired за 2014 рік, під час реставрації дослідники виявили на накопичувачі 350 дані, що все ще були присутні та читалися, від канадської страхової компанії, від автовиробників та про Світову серію 1963 року. «Дані RAMAC є термодинамічно стабільними довше, ніж очікуваний термін існування Всесвіту», — сказав Джо Фенг, один з інженерів, які працювали над реставрацією.
Якщо розглядати це виключно з технічної та інженерної точки зору, компанія IBM з першої ж спроби створила носій інформації, здатний прослужити значно довше, ніж сто років, — навіть набагато довше, ніж це можна було б розумно визначити як «вічність», — причому це навіть не було метою цієї розробки. Оскільки команда лабораторії на Західному узбережжі досліджувала нову конструкцію та технологічний процес, вона використовувала надзвичайно міцні матеріали та механізми, зосередившись насамперед на функціональній надійності. Однак сьогодні, через 78 років, деталі для RAMAC більше не виробляються, а машини, які їх виготовляли, вже не існують. Потрібна була співпраця кількох установ, щоб відновити необхідне обладнання, яке дозволило б витягти дані з єдиного збереженого пристрою. Багато інших накопичувачів RAMAC не витримали випробування часом. Теоретична довговічність, забезпечена міцними матеріалами та надійною механічною конструкцією, не змогла гарантувати їхнього тривалого використання.
Сьогодні наші записи, артефакти, публікації та твори мистецтва вже не існують лише у фізичному світі. Інтелектуальний та культурний доробок, на який ми покладаємося і який споживаємо, переважно існує на екранах, зберігається у вигляді бітів за допомогою електромагнітних сигналів і передається через пакети даних та кабелі. Протягом останніх двох десятиліть музеї та архіви зібрали й витратили мільярди доларів на оцифрування своїх фондів, не кажучи вже про зусилля незліченних окремих громадян-архіваріусів, які ретельно збирають цифрові колекції самостійно. Наша апаратна та програмна інфраструктура не створена для цієї реальності. Вона пристосована до короткострокової перспективи, без будь-якої турботи про її довгострокову стійкість.
Ця стаття присвячена лише одному питанню. Якби ви зараз поставили собі за мету зберегти щось у цифровому вигляді протягом 100 років, з чого б вам слід було почати, щоб це здійснити? Як слід зберігати дані, що перебувають під вашим наглядом, з огляду на таку мету? Як виглядають наші методи та платформи, якщо розглядати їх у світлі геть невідомих обставин, що чекають на нас через століття? Існує безліч важливих суміжних тем та дискусій, яких ця стаття взагалі не торкається. Ця стаття не про величезний обсяг даних, які ми створюємо щодня, і про те, як ми могли б все це зберігати. Вона також не про надзвичайно складний кураторський процес прийняття рішень щодо того, що варто зберігати, а що ні. Вона про довговічність, про потенційні методи збереження того, що ми створюємо, для майбутніх поколінь, про те, як ми можемо забезпечити довговічність бітів. Якби вам довелося зберігати щось протягом 100 років, як би ви це зробили? Ось і все.
Навіть з урахуванням людської схильності до гарних круглих чисел і десяткової системи (10 пальців на руках, 10 пальців на ногах), 100 років — це довільний термін. Але саме 100 років є нашим мірилом саме тому, що це досяжна мета. Це масштаб, який лежить у межах досяжних можливостей одного людського життя, але не однієї людської кар’єри. Це тяглість, якої неможливо досягти силою волі однієї людини. Вона вимагає планування та організації, що охоплюють принаймні одну зміну поколінь. Це достатньо широкий часовий проміжок, щоб ймовірність соціальних, економічних та технологічних змін була абсолютною, але й водночас достатньо короткий, щоб не зруйнувати весь контекст. Це збереженість від кінця Наполеонівських воєн до початку Першої світової війни, від винаходу короткохвильового радіо до епохи Facebook, від правління короля Генріха V до опублікування Мартіном Лютером своїх «95 тез», від першої постановки «Весни священної» Ігоря Стравінського до виходу останнього альбому Daft Punk, від битви під Геттісбергом до підписання Договору про часткову заборону ядерних випробувань, від патентування телефону до випуску Apple I. Ми обрали столітній масштаб, оскільки більшість фізичних об’єктів можуть проіснувати 100 років за умови належного догляду. Це досяжно, і все ж ми вибрали саме це, оскільки конструкція основних цифрових носіїв інформації навіть близько не наближається до цього рубежу.
Жодна з методологій, які ми розглядаємо, не дає однозначної відповіді на це питання, і це цілком нормально, особливо з огляду на те, що професійні архівісти рекомендують за найкращу практику створювати та зберігати кілька копій будь-яких матеріалів у різних форматах. Наприклад, Смітсонівський інститут підтримує «правило 3-2-1» щодо зберігання даних: «3 копії даних, збережені на 2 різних носіях, причому принаймні 1 — поза приміщенням або в хмарі». Або, як висловлюється архівіст Тревор Оуенс у своїй фундаментальній праці «Теорія та практика цифрового збереження», «У цифровому збереженні ми покладаємося на наявність декількох копій. Ми не можемо довіряти довговічності цифрових носіїв, тому нам потрібно створювати декілька копій». При зберіганні цифрових даних архівісти рекомендують використовувати формати файлів, які є широко поширеними і не залежать від жодної комерційної організації — за словами Смітсонівського інституту, «непропрієтарні, незалежні від платформи, незашифровані, без втрат, нестиснені [та] загальновживані». Але в масштабі століття навіть наші найпоширеніші формати файлів є абсолютно неперевіреними(бентежний хех на flash форматі). Цифрова історія ще не настільки довга, щоб остаточно визначитися з найкращими практиками.
У сфері цифрового зберігання завжди слід враховувати два окремі, але рівнозначні напрямки технічного обслуговування: обслуговування цифрових фондів та програмних середовищ, у яких вони функціонують, а також просте фізичне обслуговування апаратного забезпечення та архітектури, що їх містять. Усі технології та методології, які ми обговорюємо, враховують ці принципи, а саме те, що рішення ніколи не є єдиними (і не повинні ними бути). Але ми все одно намагаємося проаналізувати, як їхня конструкція та природа витримують випробування століттям. Як кожна з них може впоратися з жорстокими загрозами, які може принести століття.
Зберігання даних на жорсткий диск — це процес, акт запису. Це запис за допомогою електромагнітних полів, який за умови наявності відповідного підключеного обладнання та програмного забезпечення дозволяє здійснювати практично миттєве зчитування.
Спокусливо сказати, що жорсткі диски вже не роблять такими, як раніше, і до певної міри це правда. Протягом семи десятиліть розробки жорстких дисків спостерігався невпинний поступ у напрямку підвищення швидкості, ємності, щільності, ефективності та короткострокової надійності, при цьому фізичні розміри та вага зменшувалися. Довгострокова надійність є другорядною проблемою. Виробники жорстких дисків припускають, що кожен, хто серйозно ставиться до своїх даних, замінюватиме свої системи зберігання принаймні раз на десятиліття у міру розвитку технологій.
500GB Western Digital Scorpio Blue hard drive, 2013Photo by Evans-Amos, licensed under GNU Free Documentation LicenseСучасні жорсткі диски бувають двох основних типів: жорсткі диски, в яких дані зберігаються на обертовому металевому диску з магнітним покриттям, та твердотільні накопичувачі, в яких дані зберігаються у взаємопов’язаних напівпровідникових комірках, побудованих за принципом логічних вентилів. Основна конструкція та принципи роботи сучасних жорстких дисків не надто відрізняються від принципу роботи RAMAC. Жорсткий диск, як тоді, так і зараз, працює за допомогою електромагнетизму для зберігання бітів у двох станах, M або -M, так або ні, 1 або 0, записаних на електромагнітний диск.
Основна проблема жорстких дисків полягає в тому, що вони є механічними пристроями. Диск обертається. Зчитувальний привід зчитує дані. У їхній конструкції використовуються двигуни та приводи. Механізми. Усі вони невеликі та недоступні для регулярного технічного обслуговування. Механічні деталі, як правило, виходять з ладу. Коли щось рухається, воно ламається. Навіть попри це обмеження, жорсткі диски, що зберігаються в належних умовах, теоретично можуть служити довго. Магнітні диски, на яких фактично зберігаються дані, можуть бути міцними. Їхні виробничі форм-фактори, здається, стабілізувалися протягом останнього десятиліття, оскільки гонка за легкістю та компактністю перейшла у сферу твердотільних накопичувачів.
Натомість SSD мають ту перевагу, що не містять рухомих деталей і забезпечують високу швидкість читання та запису. Вони домінують у навколишньому світі: їх можна знайти в наших кишенях, вони є стандартом у наших комп’ютерах, а також використовуються в усіх видах серверів та систем, де важлива швидкість. У повсякденному короткостроковому використанні відсутність рухомих деталей означає, що вони витримують переміщення та фізичні удари без механічних пошкоджень. Однак така конструкція має свою ціну. Твердотільні накопичувачі мають обмежений термін служби, обмежену кількість циклів запису на кожну комірку, перш ніж ізоляція, що утримує заряджені електрони всередині мініатюрних транзисторів, погіршиться. Хоча ці межі високі і продовжують зростати, вони все ж існують, і при роботі в масштабі століття вони одразу стають проблемою, особливо у випадках, коли дані зберігаються безперервно. SSD-накопичувачі також з часом втрачають здатність зберігати та утримувати дані, якщо їх залишити без живлення та не використовувати протягом занадто довгого часу. Хоча точні терміни залежать від апаратного забезпечення, будь-яке рішення для довгострокового зберігання на базі SSD вимагатиме регулярного копіювання та перекопіювання, а також ретельного управління та розміщення накопичувачів в оптимальних умовах, особливо температури. Навіть без механічних деталей SSD-накопичувачі з часом виходять з ладу. Вони мають термін придатності.
1TB Patriot P210 Internal SSD, 2023Photo by Jacek Halicki, licensed under CC BY-SA 4.0Ті, хто серйозно ставиться до довгострокового зберігання даних, ніколи не використовують окремі жорсткі диски поодинці. У 1988 році вчені-інформатики Гарет Гібсон, Ренді Кац і Девід Паттерсон запропонували концепцію масивів з надлишковими недорогими дисками (RAID(англ. Redundant Array of Independent Disks)), висунувши гіпотезу, що декілька стандартних комерційних дисків можуть бути надійнішими, ніж централізовані дискові накопичувачі мейнфреймів попередньої епохи. RAID базується на усвідомленні того, що замінити один невеликий елемент великого масиву може бути дешевше, простіше та надійніше, ніж замінити один дорогий елемент складного обладнання. Це складова того, що можна назвати цифровим фордизмом — цифровим порядком, що характеризується масовим виробництвом стандартизованих апаратних продуктів, призначених для стандартизованого програмного забезпечення, яке використовують як широкі маси, так і фахівці.
Варіанти RAID еволюціонували протягом наступних десятиліть з моменту виникнення, що дозволило створювати різні оптимальні конфігурації залежно від поставленої мети — чи то швидкість, ємність, чи надійність у порівнянні з вартістю. Наприклад, RAID 6, що складається з двох парних блоків, може витримати вихід з ладу двох дисків, і це все одно не призведе до втрати даних. Навіть RAMAC, ще багато років тому, містив біт парності — систему виявлення помилок. Один біт, встановлений на нуль або одиницю, непарний або парний, призначений для підрахунку кількості нулів або одиниць у наборі бітів. Якщо біт парності змінився, це означає, що сталася помилка. Системи RAID вищого рівня забезпечують екстремальну версію цього — парність на рівні диска, яка може не тільки витримати кілька відмов, але й виявити та виправити пошкоджені дані.
Масиви RAID потребують технічного обслуговування, перевірок та фізичних оглядів під час тривалої експлуатації. Створення систем зберігання даних, розрахованих на століття, за допомогою жорстких дисків — це не стільки питання технології, скільки питання інституційного розвитку, фінансування, нерухомості, логістики, культури та відданості ідеї цифрового збереження всього, що оточує вашу систему зберігання даних і взаємодіє з нею.
Уявімо, що ви встановили кілька найсучасніших серверів з масивом RAID 6 у десятці бункерів з ідеальним клімат-контролем по всьому світу. Щоб забезпечити збереження даних протягом століття, вам доведеться створити, фінансувати та гарантувати існування установи, яка буде їх обслуговувати, фінансово підтримувати та зберігати в пам’яті. Ця установа також мала б зберігати формати файлів, програмне забезпечення, апаратне забезпечення, операційну систему та всі інші цифрові елементи, від яких залежать дані, що ви зберігаєте, і продовжувати розробляти засоби доступу до них. (Це буде повторюваною темою в цій статті: збереження цифрових даних також вимагає збереження засобів доступу до цих даних, так само як збереження книги вимагає збереження мови, якою вона написана.)
Якщо вийти за межі людського життя, технологічні рішення можуть виявитися непевними, а іноді й шокуюче суперечливими інтуїції. Наприклад, легко було б сказати, що сучасні SSD слід повністю виключити як варіант для зберігання даних у масштабі століття, з огляду на те, наскільки ретельного догляду вони потребують. Але той факт, що система довгострокового зберігання на базі SSD вимагатиме надзвичайно пильного догляду та обслуговування, а також формування відповідної практики, можна, мабуть, розглядати як перевагу саме в контексті зберігання даних у масштабі століття. Однією з причин, чому книги здатні проіснувати понад століття або навіть тисячоліття, є те, що зрештою їх доводиться перевидавати. Крихкість і культура, яку вона створює, можуть стати перевагою, що надихає на той вид дбайливості, який необхідний для довгострокового зберігання. Система, що прагне до незнищенності або бездоганності, може сприяти надмірній впевненості, байдужості та головному ворогу всіх архівів — недбалості.
Ще одна важлива перевага жорсткого диска — швидкість доступу — також заслуговує на увагу як фактор при виборі рішення для зберігання даних у масштабі століття. Немає потреби замінювати записи, касети чи котушки. Немає потреби покладатися на підключення до глобальної мережі чи на незалежну компанію, яка може припинити свою діяльність. Будь-які дані, які вам потрібні, доступні миттєво. Ваші фонди можна ділити та демонструвати, не покладаючись на будь-яку іншу сторону. Якщо колекція, яку ви зберігаєте, призначена не виключно для використання через 100 років, а буде використовуватися протягом наступних 100 років, швидкість доступу до неї має бути певною мірою збалансована з іншими факторами, зокрема з безпекою зберігання. Це те, що архівісти, фахівці зі збереження та куратори постійно зважують у професійному управлінні фізичними інституційними колекціями. Проте доступність може бути надзвичайним надбанням у побудові такого типу спільноти, яка зможе вижити у довгостроковій перспективі. Належний догляд та обслуговування вимагають ресурсів, фінансування та праці. Важко залучити їх, одночасно ховаючись від світу.
Якщо жорсткі диски використовуються для будь-яких цілей, схожих на «холодне» зберігання — тобто зберігання, яке не передбачає легкого доступу і може залишатися під замком протягом десятиліть, — вони становлять ризик. Пожежа, вода, фізичні удари, висока температура, волога та статична електрика є постійними загрозами. Як показує приклад RAMAC, навіть якщо дані вціліють, жорсткі диски є лише одним із компонентів усієї комп’ютерної системи, яку також потрібно зберегти.
RAMAC також демонструє, що нестійкість апаратного забезпечення — це результат певного вибору. За умови іншої системи стимулів виробники апаратного забезпечення могли б створювати набагато надійніші продукти. Як і у випадку з програмним забезпеченням, що містить помилки, проблема полягає не у відсутності інженерних знань, а в тиску з боку акціонерів та орієнтації на короткострокове зростання. Наразі самі жорсткі диски коштують дешево і стають дедалі дешевшими. Ви можете купити жорсткий диск на 24 ТБ за 439 доларів, що на понад сто доларів дешевше, ніж вартість одного місяця зберігання 24 ТБ на хмарній платформі Amazon S3. Ми могли б мати набагато міцніші жорсткі диски, але це, ймовірно, потребувало б більших фінансових витрат або повної переорієнтації інженерних процесів.
За наявності відповідних ресурсів розміщення та використання власних систем на жорстких дисках і серверів може стати доцільним елементом стратегії довгострокового зберігання даних. Вони доступні, завжди готові до копіювання на інші диски та носії і, в певному сенсі, створені з урахуванням можливості модернізації до майбутніх версій як апаратного, так і програмного забезпечення. Наявність локальної резервної копії цифрового архіву, яка повністю перебуває під вашим контролем, може стати надійним запобіжним заходом, якщо ви в основному покладаєтеся на розподілені або хмарні рішення. Наявність системи жорстких дисків як частини такої конструкції, призначеної для модернізації або оновлення кожні кілька років, є цілком розумною, за умови, що необхідність майбутньої адаптації є зрозумілою та належним чином профінансованою. Сам факт того, що жорсткі диски призначені для заміни, спонукає нас ретельно продумати планування на майбутнє. Чи реагуємо ми раціонально на цей стимул — це вже інша історія.
У 2018 році кількість користувачів Google Drive перевищила мільярд. Наразі Dropbox налічує 700 мільйонів зареєстрованих користувачів(десь там і мій десяток юзерів, яких я заводив під різне сміття час від часу). Згідно з фінансовим звітом 10-K за 2022 рік, Amazon Web Services орендує 14 мільйонів квадратних футів нерухомості та володіє ще майже 12 мільйонами квадратних футів. Ми живемо та працюємо у світі хмари. Хмара є домінуючим методом зберігання даних та запуску програмного забезпечення, яке їх отримує. Програмні платформи, які не намагаються нав’язати хмару як опцію зберігання за замовчуванням, стають видом, що зникає. З 39 архівів, бібліотек та колекціонерів, яких я опитав для цього проєкту, 27 використовують хмарний сервіс зберігання даних як основне місце для своїх цифрових колекцій. З них 18 використовують окремий хмарний сервіс зберігання даних як спосіб додаткового резервного копіювання, а ще чотири, які мають основне сховище локально або за децентралізованою схемою, використовують хмарний сервіс зберігання даних як спосіб резервного копіювання.
Google Data Center, The Dalles, OregonMap data ©2024 GoogleХмара — це сукупність центрів обробки даних. У цих центрах працюють сервери, які використовують величезні масиви та комбінації обчислювальних технологій і технологій твердотільних накопичувачів, про які ми вже говорили, для зберігання величезних обсягів даних для мільйонів клієнтів. Зберігати дані в хмарі означає передати це зберігання на аутсорсинг, доручити його зберігачу, охоронцю, чиєю єдиною метою є отримання, захист і надання цих даних будь-кому, хто готовий за це заплатити. Ця послуга виявилася прибутковою для компаній, які вирішили її надавати. Хоча найбільші гравці часто володіють і керують власними центрами обробки даних, існують десятки тисяч менших підприємств, які пропонують хмарні послуги будь-якій кількості клієнтів, включаючи самі великі сервіси.
За даними Amazon, S3 «містить понад 280 трильйонів об’єктів і обробляє в середньому понад 100 мільйонів запитів на секунду. Для забезпечення цілісності даних Amazon S3 виконує понад чотири мільярди обчислень контрольних сум на секунду». Загальний обсяг даних, що генеруються людьми, що знаходяться на сервісах під управлінням Amazon S3, Microsoft Azure та Google Cloud, є незбагненним. Це чорна діра — і вона стає дедалі важчою.
Переваги використання хмарного сховища очевидні. Тягар оновлення апаратного та програмного забезпечення перекладається на фахівців. Фізичні вимоги до архітектури та фізичного захисту від стихійних явищ більше не є проблемою для клієнта. Хмара доступна за наявності інтернет-з’єднання і є частиною величезної існуючої інфраструктури, до якої входять багато інших зацікавлених сторін. Цей мережевий ефект, зумовлений великою кількістю клієнтів, сам по собі створює відчуття безпеки, подібне до банківської культури «занадто великий, щоб впасти». Якщо ви зберігаєте свій скарб з даних у тому ж місці, що й величезні інвестиційні банки та ЦРУ, легко уявити, що масштабність і впливовість ваших колег-зацікавлених сторін матиме певний вплив на надійність та постійну доступність продукту.
Нинішня система роботи хмарних центрів обробки даних розрахована лише на умови абсолютної стабільності. Фізичні загрози для центрів обробки даних не відрізняються від загроз, з якими стикаються традиційні бібліотеки, за винятком кількох додаткових факторів: пожежі, затоплення, фізичне руйнування, нехтування технічним обслуговуванням, перебої в електропостачанні, збої зв’язку, крадіжки, вандалізм та постійна потреба у програмному забезпеченні, що працює. Під час написання цієї статті, у липні 2024 року, помилка в оновленні Crowdstrike призвела до того, що архіви, які використовували хмарні служби зберігання даних Microsoft Azure, втратили доступ до своїх фондів. Природні катаклізми, війни та політичні потрясіння здатні спричинити негайні та безповоротні втрати. Незважаючи на основоположну мрію творців Інтернету, його ідеал що закладався разом з народженням мережі — бути телекомунікаційною мережею, здатною вижити після ядерного удару, — цілком очевидно, що будь-який серйозний обмін ядерними ударами зробить хмару непридатною для використання(воно то да, але з іншого боку я бачив, як працюють ДТЕКівці чи працівники Київстару чи Водафону чи локальних провайдерів під бомбами, тому це твердження таке трошки сумнівне, але лишимо його для unbombed people). Навіть не враховуючи такі кошмарні сценарії, хмара існує завдяки відносно невеликій кількості підводних кабелів, які потребують постійного технічного обслуговування. Будь-яка морська держава вже має вогневу потужність і можливості, щоб серйозно пошкодити глобальний доступ до Інтернету, а отже, і до хмари. Глобальний географічний розподіл центрів обробки даних сильно схиляється на користь США та Європи. Хмара є досить централізованою, оскільки компанії, які нею керують, є досить централізованими.
Хмарне сховище вимагає оплати послуг сторонній організації протягом усього часу, поки ви зберігаєте дані. Це може виявитися дорожчим, ніж інші методи (вартість опції «Standard» у S3 станом на листопад 2024 року становить 23 долари за ТБ), особливо протягом дуже тривалих періодів. Amazon S3 намагається вирішити цю проблему, пропонуючи тариф зберігання «Glacier» для повільнішого, але більш постійного зберігання, розроблений для конкуренції з офлайн-варіантами холодного зберігання, шляхом відокремлення вартості зберігання від вартості вилучення даних (вартість опції «Flexible Retrieval» становить 3,60 доларів за ТБ станом на листопад 2024 року). Але ви все одно мусите їм платити. Щомісяця або щороку. ПОСТІЙНО. Ви можете на деякий час вимкнути свої машини, а потім знову увімкнути їх, і все, що ви зберегли, все ще буде там, але якщо ви перестанете платити за хмарне зберігання, дані зникнуть, ймовірно, назавжди.
Хмарні технології вимагають довіри. Оцінка хмарних технологій з точки зору зберігання даних у масштабі століття стосується не стільки технічних можливостей та конфігурацій, скільки організаційних структур і навіть цінностей. Наразі провідні хмарні сховища даних перебувають виключно під управлінням компаній. У листопаді 2018 року на загальних зборах у Сіетлі співробітник Amazon запитав генерального директора та засновника Джеффа Безоса, що він виніс із недавнього банкрутства Sears. «Amazon не є занадто великою, щоб збанкрутувати… Насправді, я передбачаю, що одного дня Amazon збанкрутує. Amazon збанкрутує. Якщо подивитися на великі компанії, їхній час існування зазвичай становить понад 30 років, а не понад 100 років», — відповів Безос. Безос мав рацію. Більшість компаній не існують справді довго. Їх або поглинають, або дроблять на частини, або вони банкрутують, або перетворюються на щось набагато менше, чи й взагалі їх руйнують катастрофічні геополітичні події.
У 2012 році Річард Фостер, професор Єльської школи менеджменту, виявив, що середня тривалість існування компаній, що входять до індексу S&P 500, різко скоротилася. Вона зменшилася з 67 років у 1920-х роках до всього 15 років. Більшість компаній, навіть надзвичайно успішні гіганти, не проіснують і 50 років, не кажучи вже про сто.
Можливо, компанії, що надають послуги зі зберігання даних, не підпадають під цю тенденцію. Серед найстаріших компаній у Сполучених Штатах, які не є фермами, пабами, пивоварнями чи готелями, є кілька страхових компаній. «The Philadelphia Contributorship» (1752), «Insurance Company of North America» (нині відома як «Chubb», 1792) та «Baltimore Equitable» (1794) вже більше двох століть ведуть свою діяльність. Це також справедливо в глобальному масштабі (Bilsener Gilde з Німеччини, 1642; Hamburger Feuerkasse з Німеччини, 1676; Lloyd’s of London, 1688). Це компанії, що займаються довгостроковим управлінням активами та добре розуміються на ризиках. Можна уявити собі, що сервіс зберігання даних або дата-центр перейме культуру, яка може привести до подібної довговічності, але хмара поки що залишається сферою діяльності переважно неспеціалізованих компаній, культура яких зосереджена на стимулюванні стрімких змін парадигм, що сприяють зростанню, а не на стабільності.
У довгостроковій перспективі існує серйозний ризик того, що три домінуючі гравці на ринку хмарних сховищ або інші нові компанії, які прагнуть піти їхнім шляхом, припинять надання своїх послуг через необхідність, власні уподобання чи оптимізацію, перейшовши до чергової «нової зірки», яка, на їхню думку, зможе забезпечити зростання. Google особливо винен у такій поведінці, закриваючи власні продукти з такою регулярністю, що це стало вічно живим жартом серед тих з нас, хто постійно перебуває в мережі. Під час написання цієї статті Google оголосив, що припиняє роботу свого сервісу скорочення URL-адрес, активно сприяючи зникненню посилань та погіршенню стану Всесвітньої мережі.
Щоб довіряти компаніям, які пропонують хмарне сховище на століття вперед, знадобиться зміна їхньої етики, культури, умов та договорів, але ми можемо уявити, як би така зміна могла виглядати.
Кожного разу, коли я розмовляв із охоронцем у художньому музеї, я помічав, що вони відчувають глибоку повагу та відповідальність за колекції, які перебувають під їхнім наглядом. Це неодноразово відбивалося як у журналістських матеріалах про людей, які виконують цю роботу, так і в їхніх власних розповідях.
Вони стійко стоять на своєму там, день за днем, маючи справу з самовпевненими туристами, шаленими малюками, відвідувачами, що вирішили на мишу піджерти якоїсь їжі, шастаючими шкільними групами та деякими з найбільш дратівливих проявів людської поведінки, і, здається, вони не втрачають відчуття важливості своєї роботи. Навіть коли установи, в яких вони працюють, не платять їм достатньо, це почуття поваги зберігається. Кожен день вони роблять все можливе, щоб захистити те, що знаходиться під їхньою опікою. Вони відчувають почуття обов’язку, перебуваючи в цих приміщеннях.
Мені не вдалося виявити такого ж почуття обов’язку та поваги під час інтерв’ю зі співробітниками великих технологічних компаній, які працюють над продуктами для зберігання даних, але немає жодних підстав вважати, що цього не може бути. Я, безумовно, помітив їхнє прагнення дбати про особисте, відчуття того, що вони повинні створювати щось, що працює, аби люди не втрачали свої дорогоцінні спогади. Вони також прагнуть забезпечити надійність для своїх корпоративних клієнтів, розуміючи, що, наприклад, магазину пончиків життєво важливо, щоб його бухгалтерські записи працювали, інакше він може збанкрутувати. Але, за винятком рідкісних випадків маркетингу та кількох моментів риторики, я сміливо можу узагальнити, що культура відповідальності, усвідомлення важливості справи, не є поширеною в технологічних компаніях, і її створення не є для них пріоритетом.
На веб-сторінках та в маркетингових матеріалах Microsoft Azure та Google Cloud ніде не згадується про збереження культурної та історичної спадщини. Лише Amazon S3 торкається цієї теми, наводячи приклад міграції 100-річного архіву BBC до своєї системи Glacier між прикладами використання озер даних Salesforce та генеративної ШІ.
Саме зараз усі ці сервіси (дуже часто) згадують про ШІ та про те, як вона змінить усе. «Чи готова ваша інфраструктура до ШІ?» — запитує головна сторінка Microsoft Azure. Google Cloud закликає вас «створювати майбутнє генеративного ШІ». Два роки тому їхні маркетингові матеріали згадували web3 та метавсесвіт (дуже часто) і те, як це все змінить, а також те, що якщо ваш бізнес не адаптується, ви залишитеся позаду — проте ці заклики більше не з’являються.
«Я навіть не знала, що у нас є такі клієнти», — сказала мені менеджерка з продуктів Microsoft, коли я запитала, що вона думає про захист архівів. «Мені важко переконати когось, що це має значення», — сказав інженер Amazon. «Є деякі керівники, які, здається, справді більше переймаються цим, але це не доходить до нижчих рівнів на втілення».
Хмара не існує у вакуумі. Вона залежить від розгалуженої мережі взаємодій, телекомунікаційних компаній, інтернет-провайдерів та виробників обладнання, діяльність яких визначається часовими рамками, що далекі від століття (часто це щоденні примхи ринку та фідуціарна відповідальність перед акціонерами щодо максимізації прибутку щокварталу). Школа Джека Велча, що проповідує верховенство акціонерів, є абсолютно несумісною з тими цінностями, які гарантували б надійне існування постачальника хмарного сховища протягом століття.
З огляду на мережевий ефект масового використання хмарних технологій, хотілося б сподіватися, що існує корпоративна культура відповідальності за безпеку та серйозність покладених на них обов’язків. Але такі корпоративні культури, навіть якщо вони й існують, є вразливими.
Іншим проявом хмари є те, що вона є засобом, за допомогою якого цифрові продукти зараз пропонуються, продаються та споживаються. Цифрові копії книг, фільмів, музики, ігор та журналістики, деякі з яких випускаються за моделями передплати, а деякі доступні на цифрових ринках, — все це є частиною нашого хмарного середовища. Протягом останнього десятиліття бюджети на формування колекцій більшості бібліотек поступово переорієнтовувалися з фізичних книг на хмарні цифрові передплати.
Одним із можливих підходів до збереження будь-яких опублікованих літературних, наукових, мистецьких чи наукових творів протягом століть було б просто довіритися правовласникам та розробникам інтелектуальної власності, що вони збережуть усе, що вони пропонують, у безпеці, доки це не перейде у суспільний надбання, але за нинішніх умов така довіра є неможливою. Публічній акціонерній корпорації, як суб’єкту господарювання, що діє в сучасній парадигмі верховенства акціонерів та в рамках сучасного законодавства про авторське право, не можна довіряти як партнеру у справі збереження будь-чого. Ми бачили, як компанії-розробники відеоігор не змогли зберегти власну інтелектуальну власність, а потім безжально переслідували в суді фанатів, які намагалися заповнити цю прогалину; кіностудії відмовляються випускати цілі фільми та відкладають телевізійні шоу, щоб заявити про списання та уникнути виплати роялті, цифрові ринки блокують контент, який споживачі вже придбали, ціле покоління веб-мистецтва стає нефункціональним, а незліченні пісні, книги, шоу, ігри, програмне забезпечення та навіть цілі формати просто зникають без попередження, навіть якщо вони містяться в «бібліотеках» клієнтів, які нібито «володіють» ними(а я вам напамʼятаю, що якщо покупка це не володіння, то й піратство не крадіжка).
Цей процес є постійним і безперервним. За той короткий час, поки писалася ця стаття, компанія Paramount несподівано видалила весь архів MTV News, включаючи матеріали, які, судячи з усього, не були збережені сервісом Wayback Machine від Internet Archive; GameStop раптово закрив Game Informer і знищив його архіви, хоча ще в 2011 році це був один із трьох журналів із найбільшим тиражем у США; а журналістські розслідування виявили, що частину архівів деяких із найвідоміших місцевих газет країни, зокрема Village Voice, заполонили клікбейти, згенеровані LLM(і клікбейт це ще не найгірше, бо так само “звільнені” домени сквотять або шахраї, або срана гембла, хай буде вічна срачка в тих хто не гнушається в ній працювати). Це може здаватися дрібницями. Але це не так. У випадку з MTV News два десятиліття документування, що містило деякі з найважливіших моментів в історії музики, опинилися під загрозою втрати.
Хоча з XIX століття існують різні нормативно-правові рамки міжнародного права, спрямовані на захист культурної та інтелектуальної спадщини під час воєн, аналогічних механізмів для мирного часу не існує. Якби вони були, це могло б кардинально змінити нашу здатність довіряти як операторам хмарних сервісів, так і корпоративним правовласникам. Інший правовий та громадянський лад вплинув би на весь цей аналіз. Але наразі хмарні сервіси регулюються лише самими собою.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуНайстаріша вінілова платівка в моїй колекції — це видання 1951 року з «Першим фортепіанним концертом сі-бемоль мінор» Чайковського у виконанні Володимира Горовиця та Симфонічного оркестру NBC у Карнегі-холі(на відміну від автора в мене в колекції найстаріша платівка здається десь з 1956 і це всерівно кожного разу виносить, бо це на 20 років раніше ніж початок паспортизації в совочку, коли селян нарешті хоч почали за людей рахувати, а не за скот безвольний). На червоній обкладинці зображено пару безтілесних рук, що грають на клавіатурі, розміщеній під кутом. Наразі її вартість становить від 3 до 12 доларів. Ця платівка є перевиданням, оскільки запис було зроблено у 1943 році (за нотами, вперше опублікованими у 1875 році та доопрацьованими до остаточного вигляду у 1890 році). Записи цього концерту також існують на YouTube, імпортовані у цифровий формат з різних аналогових версій.
Платівка на моїй полиці ще все ж не є успішною реалізацією зберігання даних у масштабі століття, залежно від вашого визначення, але вона наближається до цього. Якщо ви зайдете на Discogs, краудсорсинговий інструмент для каталогізації музичних релізів, який також функціонує як глобальний ринок, ви зможете придбати тисячі платівок, яким понад століття.
ще й доволі по божескім цінам, дешевше за свіжі релізиЩоб їх відтворити, вам знадобиться програвач, здатний обертатися зі швидкістю 78 обертів на хвилину, але якщо він у вас є, ви зможете прослухати запис, зроблений понад сто років тому, збережений на аналоговій шелаковій платівці.
Найвідоміші приклади віри у стабільність грамплатівок як носія інформації наразі знаходяться на відстані 15,2 млрд миль та 12,7 млрд миль від Землі відповідно. Вони рухаються зі швидкістю 38 026,77 миль/год та 34 390,98 миль/год відносно Землі, за межами геліосфери у міжзоряному просторі. «Золоті платівки» Voyager(люблю іноді згадувати про золотий диск вояджера, на якому іспанською записано “ола і салюдос а тодос”, на івриті просто “шалом”, японською “конічіва о генкі десу ка”, а українською “пересилаємо привіт із нашого світу, бажаємо щастя, здоров’я і многая літа“, що знаходяться на космічних зондах Voyager, виготовлені з міді, покритої золотом і нікелем, а не з вінілу. Вони містять привітання 55 мовами людства; 26 музичних записів, включаючи твори Блінда Віллі Джонсона, Чака Беррі та Йогана Себастьяна Баха; записи звуків природи; та 116 закодованих зображень життя. Кожна платівка розрахована на термін служби понад мільярд років.
«Золота платівка» — це винятковий випадок, невеликий зразок того, чого можна було б досягти, якби суспільство виділило реальні ресурси на збереження та кураторство культурної продукції. Більшість знімних носіїв інформації не призначені для подорожей космосом і не розраховані на термін служби понад мільярд років. Проте навіть у своїх менш довговічних версіях платівки, касети та оптичні диски представляють систему зберігання, яка є як відтворюваною, так і розповсюджуваною, а також достатньо стандартизованою, щоб споживче обладнання могло отримати до неї доступ і негайно відобразити її. Ці формати за своєю природою ізольовані від мережі, захищені від кібератак, помилкових оновлень програмного забезпечення та випадкового видалення.
The Golden Record, 1977Public domain, NASA/JPLЗовні пристосовані до суворих умов минулої епохи фізичної торгівлі, всі формати знімних носіїв мають певний рівень стійкості до зберігання, але, як і все інше, вони зношуються під тиском часу. Вінілові платівки не переносять спеку і зношуються з кожним прослуховуванням. Касетні стрічки повільно втрачають свій оксидний шар, особливо в умовах високої температури та вологості, тоді як магнітні поля, навіть ті, що створюються невеликими побутовими електронними приладами, завдають серйозної шкоди магнітним частинкам стрічки. Касети VHS страждають від подібних проблем. Грибки атакують дискети. Кіноплівки страждають від цілої низки недуг. Відомо, що нітратна целюлозна основа плівки, яка використовувалася у першій половині 20 століття, розпадається на пил, якщо, звичайно, не вибухає у вражаючому полум’ї. Ацетат целюлози, який прийшов їй на зміну, страждає від «оцтового синдрому», коли його ацетатна основа розкладається, виділяючи різкий запах. Поліестерна плівка страждає від вицвітання кольорів. Зараз кіноархіви зберігають багато котушок у заморожених сховищах з контрольованою вологістю, щоб уповільнити ці реакції.
Цифрові знімні носії, такі як CD, DVD та інші оптичні диски, страждають від хаотичних і непередбачуваних хімічних руйнувань, що погіршують їхню здатність до відтворення. Не існує єдиної думки щодо єдиної причини «розкладання дисків», оскільки стандарти виробництва CD та DVD були настільки різноманітними, що неможливо визначити універсальний фактор, який прискорює цей процес. Деякі диски виглядають цілком нормально і готові прослужити сотні років. Інші ж здаються такими, ніби їх було створено для того, щоб зіпсуватися за жахливо короткий проміжок часу, ніби це не «Найкращі хіти Селін Діон», а навмисно самознищувані повідомлення з фільму «Місія нездійсненна». Деякі диски бронзують або покриваються плямами. Деякі втрачають невеликі смужки свого відбиваючого шару. Деякі стають дивно прозорими, наче за допомогою фокусу, ніби їхнє попереднє існування було ілюзією.
Вологість, шкідники, світло, магнітне поле та тепло можуть знищити майже все. Захист від цих факторів може допомогти зберегти майже все.
За належних умов та належного догляду будь-який із цих носіїв може прослужити надзвичайно довго, але в такому разі вони стають артефактами, як і будь-які інші фізичні унікальні твори, відібрані для збереження. Це скульптури, гобелени, костюми чи картини. Носій інформації є таким самим цінним об’єктом, як і вміст, який він зберігає. Також необхідно зберегти можливість відтворення або доступу до медіа, що містяться на них.
The Unicorn Defends Itself, from the Unicorn Tapestries c.1495-1505Public domain, part of The Met’s Open Access InitiativeЯкщо ви не плануєте зберігати не тільки колекцію платівок, а й сам програвач, вам краще вміти його зібрати. Саме в цьому полягає потенційна довгострокова перевага аналогових форматів над цифровими. Творці «Золотої платівки» «Вояджера» вважали, що майбутньому слухачеві простіше передати інструкції щодо складання програвача, ніж щодо складання комп’ютера. Не враховуючи антропоморфні проблеми при теоретичному обґрунтуванні взаємодії з інопланетянами через мільярд років, безперечно, здається правдивим, що побудувати простий механічний пристрій простіше, ніж побудувати багаторівневу апаратно-програмну систему.
З точки зору зберігання інформації протягом століть, недоліком цих форматів може бути те, що як масові споживчі товари вони вже значною мірою застаріли, поступившись місцем розгалуженій інфраструктурі стрімінгу, яка безперешкодно передає контент із хмари. Проте, навіть залишаючись у меншості, багато з них продовжують існувати як товари. Вінілові платівки вже понад десять років як повністю відродилися, навіть перевершивши за обсягами продажів компакт-диски — формат, який, як вважалося, ознаменував їхній занепад. Колекціонери покоління Z купують касетні стрічки у величезних кількостях. Навіть якщо ці формати продаються, виробляються або підтримуються як нішеві пропозиції, вони мають серйозний потенціал, який заслуговує на серйозну увагу.
У 1998 році японський парламент ухвалив Закон про збереження електронних документів, який передбачав обов’язкове зберігання певних податкових та бухгалтерських даних у цифровому форматі протягом 100 років. Уряд створив і затвердив стандарт якості для оптичних дисків, які могли б відповідати цим вимогам. Компанія Pioneer розробила оптичний привід BDR-WX01DM та диски архівного рівня, що відповідають цьому стандарту. Не менш перспективними є M-DISC — дещо товстіші диски Blu-ray, що випускаються компаніями Ritek та Verbatim, які заявляють про термін служби 1000 років за умови належного зберігання. M-DISC пройшли випробування як за стандартами ECMA, так і ISO/IEC з оцінкою в кілька сотень років, а різні випробування на міцність та навантаження підтвердили високий рівень стійкості M-DISC залежно від умов(реально задумуюся над тим, щоб купити десяток таких болванок, щоб нарешті заархівувати туди всі свої фоточкі на збереження, як резервний бекап). Але обидва формати є новими, і ці твердження не перевірені в часовій реальності. І, як і всі інші знімні носії, вони потребують фізичного простору для зберігання, захисту та збереження.
Internals of Ampex Fine Line F-44, a 3-head Ampex home-use audio tape recorder, c. 1965Photo by Gregory F. Maxwell, licensed under GNU Free Documentation LicenseЩе однією перевагою стрічкових носіїв є їхня відносна дешевизна: у середньостроковій перспективі вони виходять набагато дешевше, ніж хмарні рішення або постійне оновлення власного серверного обладнання чи жорстких дисків. У 2021 році IBM оцінила свої власні стрічкові рішення LTO-9 у 5,89 долара за терабайт. Не випадково стрічкові накопичувачі є стандартом для більшості великих систем холодного зберігання. Більшість кінокомпаній та кінотеків, банків, страхових агентств, юридичних фірм та національних архівів зберігають копії принаймні частини своїх даних на магнітній стрічці.
Однак системи стрічкових накопичувачів, залежно від їхньої складності, можуть мати високі початкові витрати на налаштування. Наразі вони не випускаються, не продаються і не рекламуються для індивідуальних споживачів. Залежно від конкретного обладнання, запис на стрічкові накопичувачі може бути повільним — настільки повільним, що неправильне оновлення може навіть поставити під загрозу цілісність даних, що зберігаються. Накопичувачі, які записують на стрічки, не призначені для регулярного переміщення. Самі стрічки в першу чергу призначені для зберігання в ідеальному місці, яке ви для них створили. Вони вразливі до будь-чого, що може загрожувати фізичному місцю, в якому вони зберігаються. Вони також майже повністю призначені для використання в окремій системі і не можуть претендувати на переваги природної децентралізації, яка виникає при розробці продуктів для споживчого використання.
Якщо розглядати стрічкові системи зберігання даних у відриві від організаційних, фінансових, архітектурних та соціальних структур, що їх оточують, то, ймовірно, це найкращий варіант для зберігання великого цифрового масиву даних на одному майданчику протягом кількох десятиліть — за умови, що цей масив ніколи не потребуватиме оновлення. Але термін служби стрічки все ще вимірюється максимум у десятиліттях, і вона розроблена так, щоб її замінили на наступну систему задовго до того, як ми досягнемо 100-річного рубежу. Виробники стрічкових накопичувачів, як правило, все ще рекламують свої конкурентні цінові переваги лише на п’яти- або десятирічну перспективу. А стрічка все ще вимагає фізичного догляду, місця та пильного нагляду.
Хоча дорожчі стрічкові системи забезпечують швидкий доступ до даних, саме те, що вони не є легкодоступними, є однією з їхніх характерних рис, що гарантує захист від цифрових загроз завдяки «повітряному проміжку». Ця недоступність є одночасно і сильною стороною, і слабкістю. Як зазначалося раніше, миттєвий доступ до власних фондів може бути позитивним фактором для збереження матеріалів у масштабі століття. Будь-яке рішення, найкраще розроблене для прихованого бункера, місця, яке має бути захищене від світу, від громадськості, від суспільства, несе ризик того, що не зможе створити соціальні, політичні та фінансові умови для забезпечення належного догляду та обслуговування.
Ми об’єднали в рамках одного аналізу аналогові та цифрові засоби знімного зберігання даних — як ті, що призначені для масового споживання, так і ті, що призначені для одноразового інституційного зберігання, — оскільки всі вони мають спільну особливість: можливість перенесення та копіювання незалежно від систем, що їх зчитують. Цілком можливо закодувати Google Chrome на вініловій платівці, так само як ми можемо закодувати тисячолітні музичні композиції Хільдегарди з Бінгена у цифрових форматах файлів, так само як «Золота платівка» «Вояджера» закодувала візуальні зображення Землі у своїх канавках.
Уявімо світ, у якому через півроку вся цифрова музика якимось чином зникне. Spotify, Apple Music, Tidal та всі інші сервіси цифрової музики втратять свої колекції. Усі жорсткі диски у світі, на яких зберігається музика, будуть стерті. Резервні копії лейблів зникнуть. Уявімо, що цифрова копія альбому Сабріни Карпентер «Short n’ Sweet» випадково збереглася як на єдиному касетному накопичувачі в бібліотеці, так і на тисячах платівок, касет та компакт-дисків, проданих шанувальникам. Навіть як продукти ери стрімінгу, де фізичні копії становлять лише частку того, як люди слухають музику, якщо б ви попросили мене зробити ставку на те, що витримає століття в цьому уявному сценарії, я б поставив на платівки, касети та CD — і на фанатів, їхніх спадкоємців та наступних фанатів. Я б поставив на будь-який сервіс на кшталт Discogs, що існуватиме у 2124 році.
Якби цей проєкт називався «Зберігання в масштабі тисячоліть», історичні дані вказували б на два особливо успішні методи забезпечення збереження письмових та візуальних носіїв — різьблення по каменю або нанесення написів на глиняні таблички.
Люди малювали, гравірували та обробляли камінь протягом десятків тисяч років до появи чогось схожого на цивілізацію чи писемну історію. Багато з цих творів збереглися, припинивши своє існування лише внаслідок насильницьких змін або знищення, чи то з вини людини, чи то внаслідок дії природних сил.
Тисячі років потому — починаючи вже з 9000 року до н. е. з простих невеликих лічильних жетонів і досягнувши широкого поширення близько 3000 року до н. е. — стародавні шумери, вавилоняни, мінойці, мікенці та хетти писали гострими стилусами на шматках вологої глини, які потім залишали висихати на сонці або випалювали в печі. Ці практики поширилися відносно швидко. Сьогодні ми маємо понад півмільйона таких табличок, і їхня кількість продовжує зростати завдяки новим знахідкам та розкопкам. Ці писання бронзової та залізної доби перебувають у надзвичайному стані, витримавши багато потенційних способів знищення. Вони охоплюють урядові архіви, комерційні документи, списки битв, квитанції, листи, дебати, гімни, есе, закони, оповідання, математичні теореми, рецепти та медичні тексти. У колекції є відома в Інтернеті «платівка зі скаргою до Еа-насіра» — скарга клієнта (щодо неякісних мідних злитків, за які вже було сплачено), яка чудово збереглася на відрізку в понад 3700 років.
У нас є 1800 років астрономічних записів, «Епос про Гільгамеша» та 382 дипломатичні листи від Ахенатона, фараона Єгипту, до сусідніх великих держав. Глиняні таблички охоплюють незбагненний проміжок часу з майже дивовижною легкістю.
Короткий огляд історичних пам’яток у всьому світі демонструє можливості не лише втілення цінних цифрових архівів у матеріальній формі, а й перетворення їх на архітектурні об’єкти або використання навколишньої архітектури таким чином, щоб збільшити шанси на збереження протягом століть. Адже комп’ютери, зрештою, виготовляються з каменю. Можливо, нам слід змінити цей процес на протилежний і записувати вихідний код на камені, викарбовуючи наші найважливіші функції на стінах.
Причини, через які ми не відновлюємо ці процеси, очевидні. І нанесення написів на камені, і запис на глиняних табличках — надзвичайно трудомісткі, повільні, незмінні, обмежені та нестерпно важкі. Навіть лазерне гравіювання на стандартних поверхнях коштує сотні доларів за відносно короткі фрази, не кажучи вже про вартість самого каменю. Нинішня типова вартість надгробка, на якому зазвичай вказується лише ім’я та деякі дати, становить 1 000–3 000 доларів. Щоб закодувати всі 4,7 мільярда слів англійської Вікіпедії (станом на 20 жовтня 2024 року) у камені, знадобилися б десятки тисяч людей і десятки мільярдів доларів. Будь-яке виправлення або оновлення може змусити почати все спочатку. Щоб закодувати цифрові зображення, потрібно не тільки включити мільярди символів коду, але й інструкції щодо побудови комп’ютера, операційної системи та програмного забезпечення, здатних інтерпретувати цей величезний набір закодованих символів, а потім ввести їх без жодних помилок — завдання, яке само по собі може зайняти у людських команд століття.
Пам’ятники — це об’єкти, які потребують захисту. Кожна війна — це війна проти архітектури. Фізичні пам’ятники, особливо сучасні, не завжди користуються перевагами національної та культурної безпеки. Без постійної охорони та професійності сил безпеки навіть найважчий камінь можна легко зруйнувати, навіть силами, що не мають доступу до сучасного озброєння. «Скрижалі Джорджії» — це загадковий гранітний пам’ятник висотою 19 футів і вагою 118 тонн, створений у 1980 році анонімними приватними громадянами, який містив набір ідеологічних заповідей вісьмома мовами, покликаних направляти людство після апокаліпсису. За 808 слів їх будівництво коштувало понад 400 000 доларів у сьогоднішніх цінах. У липні 2022 року вони були підірвані й знищені невідомими вандалами. Призначені для далекого майбутнього, вони проіснували лише 42 роки.
The Georgia Guidestones in 2020Public domainСучасніші методи збереження письменності мають свою особливу привабливість. На моїх книжкових полицях стоїть чимало творів, яким понад 100 років: шумерські тексти, що розповідають історію давньомесопотамської богині Інанни, твори Гомера, Сафо та Евріпіда, а також Марко Поло, Мігеля де Сервантеса та Мері Шеллі. Ці книги збереглися протягом століть завдяки тому, що їх друкували й перевидавали, копіювали, захищали, перекладали та адаптували до нових форматів, а ці турботи розподілялися між століттями зберігачів. Навіть як окремі предмети книги можуть прослужити досить довго, якщо їх зберігати й доглядати в належних умовах. У мене є кілька десятків примірників, які спокійно перетнули сторічну межу. Найстаріша книга, що належить мені, — це том «Оратора» Цицерона, надрукований у Венеції 1554 року. Цей конкретний предмет не є цінним чи важливим (я купив його за 40 фунтів у Лондоні в 2014 році), і все ж він подорожував у просторі й часі, долаючи століття, родини та континенти, без жодних свідчень того, що він потрапляв під опіку професійного архівіста чи установи. Це досі функціональна книга. Сторінки перегортаються. Бліда палітурка з пергаменту стоїть рівно. Вона вижила.
Ця стаття мала бути присвячена найкращим способам збереження цифрових носіїв інформації протягом століття чи й довше, з неявним акцентом на передових технологіях зберігання та інноваційних схемах архівування. Але навіть сьогодні, якщо наша мета — зберегти інформацію на століття, не варто недооцінювати силу друкованих видань.
Друковані книги у фізичній формі природно децентралізуються до крайнього ступеня, потрапляючи не тільки до інституцій, а й до колекцій приватних осіб. Вони подібні до рослин, насіння яких пристосувалося плавати й поширюватися з вітром, спроектоване так, щоб опинитися саме там, де ви найменше цього очікуєте, і вижити. Навіть невеликі самопубліковані тиражі художніх зінів можуть опинитися в Музеї сучасного мистецтва або Національному архіві.
На відміну від цифрових носіїв, для збереження друкованих видань необхідні фізичні бібліотеки, навіть якщо це просто полиці в оселі окремої людини. Це вимагає захисту таких бібліотек від вогню, води та шкідників. Хоча папір із довгими волокнами, змішаний з бавовною та льоном, який використовувався століттями, є надзвичайно міцним і довговічним, механічний папір із деревної целюлози має коротші волокна і схильний до підкислення з часом.
Les Singuliers et Nouveaux Portraicts by Federico de Vinciolo, 1588Public domain, part of The Met’s Open Access InitiativeПеревага друкованої продукції полягає в тому, що вона може стати “традицією”. Те, що було надруковано раніше, можна надрукувати знову. Недолік полягає в тому, що для того, щоб повною мірою скористатися збережувальними можливостями друку, те, що ви зберігаєте й друкуєте, має цінуватися громадськістю. Друкарський верстат — це породження ринку, створене для тиражування відповідно до попиту. Проте, як і у випадку з фізичними копіями музики та фільмів, мультиплікативний масштаб навіть невеликих тиражів значно перевершує те, що ви бачите у більшості методів цифрового резервного копіювання. Навіть невеликі незалежні видавці авангардної літератури зазвичай друкують 5 000 книг як початковий тираж(сумненький хех українського книговидавничого ринку, де сучасні автори добре якщо отримають тираж в тисячу примірників). Невеликі видавництва поезії регулярно друкують 1 000–2 000 примірників. У нашу сучасну еру стрімінгу, як часто тисячі людей добровільно зберігають один і той самий цифровий об’єкт на своїх жорстких дисках? Все рідше. Фізичні бібліотеки та читачі роблять це щодня, з великим успіхом.
Проблема з книгами полягає в їхній кількості. Їх уже дуже багато. Обсяг книг перевищує людські можливості щодо догляду за ними. У 2010 році компанія Google спробувала підрахувати загальну кількість книг, які коли-небудь були написані та опубліковані, і отримала цифру 129 864 880. Оцінки різняться, але щороку видається від одного до чотирьох мільйонів нових книг. Станом на 2022 рік Бібліотека Конгресу, найбагатша бібліотека на Землі, має лише 25 мільйонів книг. З огляду на фізичний простір, необхідний для зберігання друкованих видань, масштаби людського книговидавництва вимагають кураторства та відбору. Мільйони томів тексту можна зберігати в цифровому вигляді на жорсткому диску розміром з кінчик пальця, тоді як у фізичній формі для цього знадобилося б кілька будівель. Найбільшим викликом для потенціалу зберігання друкованих книг у масштабі століття є те, що коли книзі виповнюється 100 років, немає гарантії, що хтось буде достатньо цікавитися її змістом, щоб взяти на себе обов’язки з її збереження.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуОдним із рішень проблеми зберігання даних у масштабі століть є розподіл ваших ресурсів — розміщення копії за копією по всьому світу, щоб жодна катастрофа, війна чи раптова втрата фінансування не могли загрожувати виживанню цифрової колекції. Наразі інтернет не є децентралізованими. Як зазначив Янус Копфштейн у журналі «New Yorker» у 2013 році, «приголомшливий відсоток комунікацій проходить через невелику групу корпорацій — і, отже, перебуває під значним впливом цих компаній та інших інституцій». Ця концентрація лише прискорилася за останнє десятиліття. Наш доступ до Інтернету контролюється телекомунікаційними компаніями, які відкрито застосовують антиконкурентні практики без серйозних наслідків, часто уникаючи конкуренції між собою, оскільки пряма конкуренція обмежила б їхні можливості отримання ренти та прибутку. Лише кілька операційних систем для комп’ютерів мають хоч якесь наближення до широкого поширення. Чіпи, відеокарти і, звичайно, жорсткі диски виробляються відносно невеликою кількістю компаній, і це ще більше стосується деталей, з яких вони складаються. AMD, Apple, ARM, Broadcom, Marvell, MediaTek, Qualcomm і Nvidia — всі вони є клієнтами Taiwan Semiconductor Manufacturing Company у сфері напівпровідників. Цього року міністр торгівлі США Джина Раймондо заявила, що Сполучені Штати купують 92% своїх чіпів у TSMC.
Незважаючи на періодичні обіцянки, легкі кивки головою та гучні заяви про протилежне, великі компанії так і не перевели свої продукти на відкриті протоколи. Повідомлення в iMessage, як і раніше, сині, а всі інші — зелені. Продукти Meta сумісні лише з іншими продуктами Meta. X (колишній Twitter) не сумісний ні з чим. Спроби повернути Інтернету децентралізований характер, такі як платформа для самостійного хостингу arkOS, регулярно стикалися з нестачею ресурсів і зрештою припинялися.
Проте деякі спроби децентралізації виявилися більш успішними. LOCKSS (Lots of Copies Keep Stuff Safe) — це стратегія, протокол і програмне забезпечення для цифрового збереження, розроблені Вікторією Райх і Девідом Розенталем у 1999 році в бібліотеках Стенфордського університету. Розенталь десятиліттями працював над питаннями довгострокового цифрового зберігання та писав про його можливості й підводні камені (ця стаття, безсумнівно, не існувала б без його роботи).
У системі LOCKSS численні копії наукових журналів зберігаються у розподіленій мережі; кожна копія в системі періодично перевіряє себе на наявність пошкоджень та розбіжностей у порівнянні з іншими копіями — це процес опитування та відновлення. Вони «шепочуться» між собою, обмінюючись контрольними сумами, гарантуючи, що їхні копії залишаються неушкодженими. Якщо вузол виявляє розбіжність, пошкодження, він надсилає тихий сигнал SOS, і інший вузол, цифровий самаритянин, приходить йому на допомогу, пропонуючи бездоганну копію, щоб вилікувати рану. Але кожен вузол є автономним, індивідуально відповідальним за догляд за своїми копіями та оплату підписки.
Проект LOCKSS — це спроба створити децентралізовану та надійну систему зберігання даних, яка перебуватиме під контролем спільноти. Результатом стала мережа з 80 наукових та публічних бібліотек, які спільно «зберігають наукові матеріали на власних серверах, а не в хмарі». Члени LOCKSS сплачують внески відповідно до своїх бюджетів, що дозволяє розподілити фінансове навантаження між різними установами.
LOCKSS діє обережно. Система має вузьку спрямованість і створена з повагою до власників авторських прав та адміністрацій установ. Вона обмежена 13 200 журналами та 23 600 книгами відповідно до низки ретельно опрацьованих угод з видавцями. Розвиток системи обмежується суворим дотриманням прав інтелектуальної власності та витратами, пов’язаними з підтриманням місця в мережі. Ці витрати є постійними та тривалими, і на відміну від окремих творів, які з часом стають надбанням громадськості, нинішня політика академічних видавців журналів та періодичних видань передбачає постійне опублікування нових матеріалів, що підлягають авторському праву, та постійного стягнення плати за них. Те, що LOCKSS досягла такого масштабу в умовах нинішньої системи авторського права, є незвичайним.
Основна ідея LOCKSS — взаємне децентралізоване управління — нагадує набагато давніші форми обміну файлами в Інтернеті. Як тільки комп’ютери отримали можливість взаємодіяти між собою, люди почали використовувати такі платформи, як дошки оголошень, Usenet та IRC, щоб обмінюватися даними з усіма, хто був підключений до мережі. Протягом короткого періоду наприкінці 1990-х та у 2000-х роках обмін файлами (а згодом і торрент-системи) безкарно поширювали величезні обсяги музичних та відеофайлів, незважаючи на обмежену пропускну здатність. Такі структури, звісно, дозволяли безкарно ігнорувати права інтелектуальної власності. Копії товарів, які на той час продавалися, можна було швидко отримати безкоштовно. І були й інші проблеми. Шкідливе програмне забезпечення було поширеним явищем, трудомісткий тягар управління колекціями перекладався на окремих осіб, а те, що було доступним, повністю залежало від примх тих, хто завантажував файли. Найголовніше, що всі ці платформи працювали на централізованих серверах, а це означало, що як тільки суди та держави на них нападали, вони зникали. Якщо децентралізоване зберігання мало мати майбутнє, то це мало бути таке, де жоден користувач не міг отримати доступ до файлів будь-якого іншого користувача, де колекції були захищені стінами.
Нащадки цих платформ досі існують, а в деяких випадках навіть процвітають, хоча вже не є домінуючим засобом поширення медіа. Sci-Hub, Library Genesis та Z-Library пропонують статті з наукових журналів безкоштовно всім, хто хоче їх завантажити, ігноруючи закони про інтелектуальну власність та посилаючись на право на науку та культуру згідно зі статтею 27 Загальної декларації прав людини. Ці платформи, по суті, є незаконним, децентралізованим дзеркалом таких ініціатив, як LOCKSS, піратством, яке також виконує функцію страхування на випадок майбутнього глобального колапсу. Унікальні та чітко визначені місії цих ініціатив сприяють їхній популярності та виживанню, незважаючи на їхній неясний правовий статус та величезні сили, спрямовані проти них. Їхня надзвичайна наративна сила — просування універсалістських ідей попри величезні перешкоди, не кажучи вже про міфічну привабливість статусу поза законом — призвела до запеклого захисту з боку прихильників та стимулювала турботу й опіку з боку цієї лояльної спільноти.
Варто замислитися над ефективністю піратства та навмисного порушення законодавства про інтелектуальну власність як тактики довгострокового збереження. Абігейл Де Коснік, професорка Центру нових медіа в Берклі, стверджує, що, з огляду на природу цифрових культурних надбань та нездатність сучасних корпоративних та інституційних структур належним чином дбати про них, зусилля зі збереження медіа на основі піратства мають більше шансів вистояти під час катастрофічних подій у майбутньому, ніж традиційні інституції. З іншого боку, як демонструють гучний судовий процес над Аароном Сварцем або судові справи проти Інтернет-архіву, порушення авторських прав у великих масштабах пов’язане з постійним ризиком санкцій та закриття з боку державних органів.
Повністю децентралізовані системи є більш важкодоступною мішенню для таких дій. InterPlanetary File System — це децентралізований протокол, призначений для створення однорангової мережі для зберігання та обміну файлами в розподіленій структурі. Замість того, щоб покладатися на централізовані сервери, IPFS використовує адресацію за змістом, де кожен файл ідентифікується за допомогою унікального хешу, отриманого з його вмісту. Це дозволяє отримати конкретний файл з будь-якого вузла в мережі, який зберігає відповідний хеш, і все це в глобальній мережі, побудованій для розпізнавання та обміну даними між декількома екземплярами одного й того ж файлу. IPFS функціонує як один величезний торрент, але дозволяє користувачам завантажувати або роздавати лише частину цілого.
У 2017 році, коли турецькі суди заборонили Вікіпедію, IPFS дозволила розповсюдити повну копію, щоб обійти заборону. Після репресій проти згаданих вище Library Genesis та Z-Library їхні колекції були перенесені на IPFS. Довгостроковий успіх колекцій, що зберігаються в IPFS, залежить від практик цифрового архівування кожного окремого учасника та від рівня участі, який, як може підтвердити будь-який розробник відкритого програмного забезпечення, може бути нестабільним.
У 2017 році компанія Protocol Labs, розробники IPFS, запустила Filecoin — систему цифрового зберігання даних на основі криптовалюти, частково засновану на архітектурі IPFS. Вона прагне стимулювати участь у проекті, виплачуючи винагороду у вигляді криптовалюти тим, хто надає місце для зберігання даних. Filecoin — не єдиний такий проект. Arweave, Storj, Sia, BitTorrent Token та Safecoin — це варіації на одну тему, нові спроби втілити давню мрію: створити ринкову систему, яка зможе з’єднати всі невикористані цифрові сховища, розкидані по всій планеті, з тими, хто може їх потребувати. У нас завжди був величезний надлишок невикористаного цифрового сховища і не було життєздатного ринку, щоб використати цей надлишок, що могло б дозволити тим, хто має додаткове сховище, отримувати прибуток, а тим, хто хоче зберігати дані, — отримати доступ до дешевого розподіленого ринку.
Системи, повністю засновані на блокчейні, де кожен новий фрагмент даних додається в кінець ланцюга, який потім реплікується в кожному екземплярі та кожному вузлі, мають повноцінний «механізм збереження даних». Весь масив даних зберігається у незмінному, децентралізованому реєстрі, розподіленому між численними вузлами, що забезпечує прозорість, але вимагає значних обсягів пам’яті, оскільки повна історія транзакцій зберігається в кожній точці. Оскільки цей механізм не підходить для зберігання великих обсягів даних, більшість рішень для зберігання на основі криптовалют покладаються на механізми збереження на основі контрактів, які часто використовуються в так званих «розумних контрактах», і, таким чином, зберігають лише найважливіші дані безпосередньо в контракті. Такий підхід дозволяє уникнути реплікації всієї історії блокчейну.
Системи зберігання даних на основі криптовалюти працюють за рахунок стимулювання користувачів зберігати довірені їм дані. Вони розроблені для постійної перевірки того, що постачальники послуг зберігання зберігають незмінену та неушкоджену копію довірених їм даних, а також для підтвердження безперервності цього зберігання з плином часу. До честі Filecoin слід зазначити, що замість того, щоб ізолювати свою систему, вони пропонують рішення для зберігання даних, сумісні з Amazon S3. Вони, здається, щиро зацікавлені у зберіганні архівних даних та співпраці з архівними та освітніми установами. Їхня пов’язана благодійна організація, Filecoin Foundation for the Decentralized Web, надала фінансову підтримку Лабораторії бібліотечних інновацій Гарвардської школи права, що дозволило створити цю статтю.
У 2018 році фахівець із цифрової консервації та співзасновник LOCKSS Девід Розенталь стверджував, що децентралізовані мережі зберігання даних на основі криптовалют ніколи не зможуть зрівнятися з централізованими хмарними сервісами за показниками надійності, ціни, швидкості та умов доступу. Необхідність шифрування всіх ресурсів зберігання з міркувань безпеки, відсутність стабільної цінової політики та постійна потреба у ліквідності ринку зберігання даних створюють потенційні довгострокові проблеми. Нарешті, як зазначає також Розенталь, якщо надання місця для зберігання даних таким сервісам дійсно стане прибутковим, існує серйозний ризик централізації постачальників послуг зберігання: якщо надання місця для зберігання приносить дохід, цей дохід буде концентруватися, оскільки існують стимули до централізації, так само як і в разі інших нібито децентралізованих пропозицій в умовах нерегульованого ринку. Невизначений правовий статус цих систем також створює потенційні проблеми. Зберігання копій інтелектуальної власності, захищеної авторським правом, може призвести до проблем на самому ринку, якщо провайдерів у певних юрисдикціях змусять на законних підставах видалити дані, які вони зобов’язані зберігати згідно з договором. Жодна з цих моделей досі не довела своєї здатності функціонувати, не кажучи вже про успішне існування, як життєздатні ринкові майданчики протягом тривалого періоду, а також не продемонструвала, що може надійно стимулювати зберігання даних у періоди конфліктів чи дефіциту. З часу розвитку великих торговельних цивілізацій жоден регіон на Землі не прожив століття без значної економічної кризи, потрясіння або дефіциту. У масштабі століття ці події можуть бути серйозними, здатними повалити режими, знищити національні держави та спровокувати конфлікти, що призводять до загибелі мільйонів людей. Прямо прив’язувати метод архівного зберігання до ринкової системи, учасники якої живляться волатильністю, — це все одно, що закопувати свої жорсткі диски в зоні 100-річної повені. Якщо децентралізоване рішення для зберігання, підкріплене криптовалютою, має бути життєздатним у довгостроковій перспективі для культурних та інтелектуальних інституцій і колекціонерів — організацій та осіб, які, як правило, мають надзвичайно чутливі бюджетні практики, — вони мають знайти спосіб обмежити та пом’якшити вплив цих потрясінь на їхні ціни.
Реалізації на основі блокчейну також наражаються на ризик інтелектуального заперечення або навіть політичних атак з боку тих, кого відштовхує спекулятивне фінансове використання цієї технології та її заплямована історія, пов’язана з аферами, шахрайством, рентоорієнтованою діяльністю, жадібністю та антидержавницькими технолібертаріанськими фантазіями. Я знаю це, бо сам належу до тих, хто має такі інстинктивні негативні реакції. Навіть якщо ви вважаєте ці реакції несправедливими, вони є чудовим прикладом людської мінливості, яку слід враховувати при оцінці технології для зберігання даних у масштабі століть. Якщо ви будуєте свою схему зберігання, використовуючи культурно та політично мінливу технологію, це саме по собі становить ризик після того, як вас не стане. Як і у випадку з кожним іншим методом, описаним тут, цей метод має бути збережений разом із тим, що зберігається.
Спільноти криптовалют і блокчейнів, а також пов’язані з ними компанії, досі вкладали надто мало коштів у необхідну рутинну роботу з цифрового збереження, яка могла б забезпечити довговічність їхніх протоколів, а також програмного та апаратного забезпечення, на якому ці протоколи працюють. Криптокомпанії також не кинули жодного серйозного виклику централізованим апаратним і телекомунікаційним компаніям, які роблять їхні моделі можливими. Якщо вони серйозно прагнуть справді децентралізованих і стійких рішень для збереження культурної пам’яті людства, їм слід використовувати свої ресурси для атаки, підриву та заміни централізованих телекомунікаційних, апаратних і програмних гігантів, на яких вони зараз покладаються. Криптоспільнота, яка серйозно ставиться до децентралізованого інтернету, повинна вести тотальну війну з такими компаніями, як Verizon, AT&T, Comcast, Starlink та Spectrum, і ставитися до домінування таких компаній, як NVIDIA, з цілковитою ворожістю.
Але ці зауваження є другорядними. Ми можемо уявити альтернативну технологію децентралізованого зберігання даних, яка взагалі не пов’язана з криптовалютою, і все одно дійти до справжнього оціночного питання, що стоїть тут на порядку денному: питання протиставлення централізації та децентралізації в самій практиці архівування.
Книга Ендрю Петтегрі та Артура дер Ведувена «Бібліотека: крихка історія» починається з анекдоту про голландського вченого 16 століття, який прибув на зустріч до бібліотеки імператора Священної Римської імперії, щоб виявити її в стані повного занедбання та злиднів. Друкарський верстат існував лише близько століття, але за цей короткий час найбільший ворог архівів — занедбаність — вже завдав удару. Ми можемо хвилюватися з приводу всіляких драматичних катастроф. Глобальна термоядерна війна, падіння астероїдів, виверження кальдерних вулканів, екстремальні ризики, «Скайнет», культурні революції, друге пришестя, вторгнення інопланетян, мальтузіанські кризи, обвал народжуваності, пандемії, сонячні спалахи та наднові в Місцевій групі. Ми можемо намагатися розробити заходи проти всіх видів катастроф, що загрожують суспільству: киплячих морів, гуркоту землі та палаючих міст. Ми можемо уявити, як децентралізація могла б забезпечити захист від руйнівних сценаріїв, як вона захистила б архів у разі вторгнення, пожежі, бомбардування та кібератаки. Але ніщо з цього не є основною причиною знищення архівів. Архіви знищує звичайна і така нудна людська недбалість.
Найгостріше питання щодо децентралізованих сервісів зберігання даних полягає в тому: чи здатні вони спонукати до дбайливого ставлення?
The subject catalog (“Schlagwortkatalog”) of the University Library of GrazPhoto by Dr. Marcus Gossler, licensed under GNU Free Documentation LicenseБезумовно, трапляються ситуації, коли централізація мала катастрофічні наслідки. У Боснії Національний архів у Сараєво зазнав серйозних пошкоджень під час серії демонстрацій та заворушень у 2014 році. У 1984 році Довідкова бібліотека сикхів в Амрітсарі (штат Пенджаб) стала об’єктом індійської військової операції, і весь її фонд було конфісковано. Досі його не повернули, і вважається, що він втрачено. Під час Боксерського повстання 1900 року була знищена бібліотека Академії Ханьлінь у Пекіні. Єдині відомі збережені рукописи «Беовульфа» та «Сіра Гавейна і Зеленого Лицаря» вціліли під час пожежі в Коттонівській бібліотеці в Лондоні 1731 року. Інші томи не були такими щасливими. Історія рясніє випадками знищення та втрати бібліотек і книг. Тільки під час Другої світової війни було знищено або пошкоджено мільйони бібліотечних томів.
Я досі уникав згадки про найвідоміше в історії знищення бібліотеки — легендарної Олександрійської бібліотеки — не в останню чергу тому, що час та обставини її знищень (у множині) достеменно не встановлені. Але я хотів би поділитися враженнями Річарда Овендена, автора книги «Спалення книг: історія навмисного знищення знань», який обговорює розповідь Едварда Гіббона про долю бібліотеки в праці «Історія занепаду та падіння Римської імперії»: «Для Гіббона Олександрійська бібліотека була одним із найбільших досягнень античного світу, а її руйнування — яке, на його думку, було наслідком тривалого й поступового процесу занедбання та зростаючої неосвіченості — стало символом варварства, що охопило Римську імперію, дозволивши цивілізації втратити давні знання, які в його час знову відкривали й цінували. Пожежі були серйозними подіями, в результаті яких було втрачено багато книг, але як інституція бібліотека зникла більш поступово — як через організаційну недбалість, так і через поступове старіння самих папірусних сувоїв».
Якщо ваша мета при зберіганні даних у масштабі століть полягає в тому, щоб уникнути кінетичних катастроф, гідних голлівудських фільмів, то децентралізовані рішення є ідеальними, але чи здатні вони протистояти недбалості — це вже не так очевидно. Якщо децентралізована система прагне досягти успіху в масштабі століть, саме цю проблему вона повинна і зобов’язана вирішувати.
Однією з небагатьох очевидних переваг централізації є те, що вона спонукає до дбайливого ставлення. Якщо люди знають, що щось є важливим, цінним, а можливо, навіть останнім у своєму роді, вони, як правило, щодня борються за його збереження. Історія воєн, конфліктів і катастроф — це також історія архівістів, кураторів, митців, науковців та пристрасних добрих самаритян, які рятують твори від неминучого знищення, йдучи на великий особистий ризик і жертви. Упередження виживання, присутнє в людському каноні, є лише відлунням тисяч героїчних вчинків.
Французька національна бібліотека, раніше відома як Королівська бібліотека, пережила 16 королів, двох імператорів, п’ять республік, шість повномасштабних революцій, Столітню війну, Громадянську війну у Франції, Італійські війни, Тридцятирічну війну, Франко-голландську війну, Дев’ятирічну війну, Війну за іспанську спадщину, Семирічну війну, Наполеонівські війни, Франко-прусську війну, Першу світову війну та Другу світову війну. Іноді вона зберігала твори, які не мали інших відомих зберігачів. Національна бібліотека Франції не є винятком чи випадком упередженості виживання, оскільки багато національних бібліотек досягають столітнього зберігання, навіть витримуючи бурхливі зміни в державах, яким вони служать.
Значна частина світової літератури, науки, мистецтва та музики збереглася саме завдяки тому, що була відносно централізованою. Незважаючи на очевидні ризики, пов’язані з тим, що «всі яйця кладуть в один кошик», не варто надто поспішно відкидати ідею централізації. Чи справді ми можемо бути впевнені, що анонімні учасники розподіленого сервісу зберігання даних, забезпеченого криптовалютою, будуть ставитися до своїх обов’язків з такою ж ретельністю, як професійні бібліотекарі в централізованій установі чи затяті приватні колекціонери? Чи можемо ми бути впевнені, що в разі катастрофи, зловмисних дій уряду або набігів грабіжників вони будуть боротися за захист своїх запасів? Або ж вони, навпаки, розслабляться, знаючи, що де інде є ще одна копія, що блокатори запису, контрольні суми для виправлення помилок та шифрування гарантують, що вони не самотні? У цьому полягає проблема розподілених систем: а що, якщо кожен інший вузол у розподіленій мережі також розраховує на таку безпеку?
Зрештою, через понад сто років настають лихоліття. Розподілена система наражається на ризик надмірної впевненості та відсутності індивідуальної відповідальності. Під час Другої світової війни бібліотекарі та куратори в централізованих установах таємно вивозили твори прямо з-під носа гестапо та СС. Деякі відмовилися тікати і продовжували працювати під окупацією, ризикуючи власним життям, навіть вдаючи, що співпрацюють з ворогом (тим самим наражаючись на небезпеку з боку сил опору), складаючи реєстри, що відстежували місцезнаходження розграбованих колекцій. Бібліотекарі в Литві ховали стародавні єврейські тексти в підвалах місцевих церков. У Польщі вони ховали монастирські рукописи XIII століття у банківських сховищах. Цілі архіви переправляли через кордон уночі, коли жорстока і неминуча смерть переслідувала кожного, кого могли спіймати на гарячому.
Тим не менш, існує безліч прикладів успішних розподілених або децентралізованих зусиль, які варто розглянути — деякі з найстаріших бібліотек світу — монастир Святої Катерини, Аль-Каравіїн, Університет Наланди, Бібліотека Ватикану або монастир Сак’я — можливо, є вузлами мережі, що збереглися, як зберігачі релігійних текстів. Вони стали можливими завдяки першому принципу друку — кодексу, сувою і навіть рукопису — що він існує для копіювання, для множинності. Це саме по собі є підтвердженням переваг децентралізації.
У світовому масштабі мистецтва, театр, танець і музика використовували децентралізацію як тактику збереження з приголомшливим успіхом. У випадку європейської барокової та класичної музики, тисячі оркестрів та музичних шкіл по всьому світу використовували та використовують акт колекціонування, копіювання, друку, вивчення та гри для захисту та передачі творів протягом століть. Навіть оригінальні інструменти, які зараз коштують статки та яким сотні років, — Страдіварі, Аматі, Гварнері, Руджері, Гваданьїні та інші — досі грають, зберігають, передають та зберігають для наступного покоління музикантів. Періоди воєн та потрясінь призводили до того, що невеликі групи музикантів разом грали камерну музику в будь-яких доступних їм просторах, дозволяючи музичним творам підкорювати час.
Децентралізована фанатська культура за своєю суттю є захисною. Окремі ентузіасти та цифрові пірати, що збираються на форумах та каналах Discord, виконали неймовірну роботу зі збереження літературної, музичної, відеоігрової та кіноісторії шляхом агрегації, емуляції та децентралізованого розповсюдження. Високоякісні версії оригінальних незмінених версій фільмів, таких як «Зоряні війни» (які більше не є комерційно доступними) зберігаються таким чином. Волонтерські команди «недобросовісних архівістів» десятиліттями займаються збереженням цифрових та веб-активів, яким загрожує забуття або знищення.
Особиста колекція предметів, наприклад, книги на вашій книжковій полиці, може легко породити суттєвий емоційний зв’язок. Ключовим для децентралізованих систем зберігання буде розробка подібних механік. Найуспішніший волонтерський проект децентралізованих обчислень в історії, проект SETI@home 1999–2020 років, який аналізував зібрані радіосигнали в пошуках ознак позаземного розуму, вказує на те, як така схема може бути можливою. Сотні тисяч користувачів комп’ютерів, включаючи тодішніх підлітків, таких як я, із задоволенням передали свої комп’ютери цьому завданню. Це було досягнуто не з обіцянкою фінансової компенсації, а завдяки зверненню до самого масштабу та грандіозності місії та щирому запрошенню взяти участь у чомусь, що може мати значення.
Що спільного в цих прикладах, так це те, що всі вони залучають небайдужі групи. Найстійкіші децентралізовані зусилля завдячують своїм успіхом не технологічним чи організаційним інноваціям, а радше залученню поколінь людей з емоційними та інтелектуальними інвестиціями у свою цінність. Як для хмарних сервісів зберігання даних, так і для розподілених схем зберігання даних питання полягає в тому, чи можуть вони викликати необхідний рівень пристрасті та пильності. Чи вони та їхні технології надають можливості тим, кому небайдужі, чи прирікають їх на провал? Чи можуть корпорації хмарного зберігання даних перетворитися на охоронців? Чи можуть розподілені системи зберігання даних перетворити кожен вузол на охоронця?
Я здебільшого ходив навколо та довкола протягом 12 000 слів. Можна навести нормальний такий аргумент, що методи та носії зберігання значною мірою не мають значення для виживання даних протягом таких тривалих періодів. Успіх зберігання протягом століть зводиться до того ж, що й зберігання для будь-якої тривалості: до обслуговування того, що зберігаємо. Щоденна рутинна робота людини, яка піклується про щось. Якщо колекція належно обслуговується та доглядається протягом 400 років, є ймовірність, що ця колекція виживе й наступні 400 років. Спосіб її зберігання буде розвиватися або змінюватися в міру її обслуговування, але якщо є ті, хто її підтримує, вона збережеться.
Це твердження лишиться правдивим навіть з огляду на величезні потенційні досягнення в галузі носіїв інформації, які вже не за горами, — серед яких, перш за все, зберігання в ДНК з її неймовірною щільністю та здатністю до реплікації. Наразі цей метод обмежений надзвичайно низькою швидкістю читання/запису та кількома процесами, які ще не почали винаходити, але як тільки він з’явиться, цю технологію все одно доведеться підтримувати.
Цифрове зберігання залежить від програмного забезпечення. Усе програмне забезпечення та формати файлів залежать від обслуговування та збереження, оскільки технологічний прогрес робить апаратне та програмне забезпечення, що раніше використовувалося для читання та створення медіа, застарілим. Давнє програмне забезпечення є настільки рідкісним, що може стати об’єктом захоплення. У 2015 році автор MIT Technology Review Гленн Флейшман відповів на запитання читача про те, яка найстаріша комп’ютерна програма досі використовується. Він дійшов висновку, що найстарішою є система управління та відстеження контрактів Міністерства оборони, MOCAS, вперше створена в 1958 році. Вона досі використовується й по сьогодні, незважаючи на заплановану дату виведення з експлуатації на 1 жовтня 2002 року. Флейшман також згадав систему перфокарт IBM 402 1948 року для інвентаризації та обліку, яка досі використовувалася виробником пристроїв для фільтрації води з Техасу.
An IBM punch cardPublic domain, via Wikimedia CommonsІндивідуальний головний файл Податкового управління США (IRS), основна система для зберігання та обробки податкових декларацій та введення даних до них, спочатку був написаний на COBOL для мейнфреймів IBM System/360 та працює з 1960-х років. Існують частини кодової бази UNIX, які безперервно використовуються з моменту запуску операційної системи в 1969 році. Ймовірно, існують реалізації мови асемблера, які існують з 1950-х років.
Важко визначити найстаріший фрагмент безперервно збережених цифрових даних, який би не був самим програмним забезпеченням чи кодом і ніколи не був фізично перетворений та повторно оцифрований. Виходячи з того, хто були першими, хто використовував системи зберігання даних на жорстких дисках та стрічках, я б ризикнув припустити, що це фрагмент метеорологічних або сейсмографічних даних, записаних в університеті на Західному узбережжі Сполучених Штатів, але це лише здогадка. Той факт, що деякі з цих наборів даних також зберігалися в друкованих архівах, а пізніше повторно введені в цифрові бази даних, ускладнює точність твердження. Основна комп’ютерна система метеорологічних даних Національного управління океанічних і атмосферних досліджень та системи Data Buoy використовуються з 1970 року. Ці набори даних зберігаються завдяки пильності та наполегливій увазі поколінь вчених та їхніх студентів. Але жоден з них не наблизився до досягнення нашої 100-річної позначки.
Наші цифрові інструменти застарівають та стають нестерпними з вражаючою швидкістю. Окрім проблем, пов’язаних зі збереженням та зберіганням, ризики, пов’язані з нездатністю підтримувати програмне забезпечення, а також знання та можливості для його підтримки, є реальними та нагальними. Під час пандемії COVID-19 кілька державних та місцевих органів влади опинилися у скрутній потребі в програмістах на COBOL(місце для анекдоту про того тіпа, який володів чарівною флешечкою, і відповідав за підтримку системи на українській митниці), оскільки їхні системи страхування від безробіття та страхування все ще працювали на програмному забезпеченні, побудованому цією відносно давньою мовою. Якщо ви хочете зберігати щось протягом ста років, здатність читати та отримувати цей збережений елемент у майбутньому є критично важливою. І єдиний спосіб забезпечити цю здатність – це зберегти програмне забезпечення, яке дозволяє вам отримувати доступ до ваших даних, зберегти обладнання, яке може запускати це програмне забезпечення, та зберегти знання та навички, необхідні для обслуговування всієї системи.
Хоча багато вчених-інформатиків та мислителів, як-от співвинахідник інтернету Вінтон Серф, благородно пропонували або теоретизували схеми універсальних форматів файлів, які могли б змінити цю реальність, ці ідеї залишаються спекулятивною фантазією. Єдиний наразі життєздатний спосіб зберегти програмне забезпечення — це важка щоденна робота з обслуговування, адаптації та емуляції. Наразі немає жодного скороченого шляху чи чарівного формату. Немає жодного хака.
Але існують інструменти, зусилля та протоколи, які намагаються полегшити цей тягар. Формат файлів Web ARChive (WARC) – це стандарт для збереження веб-фондів, який вміщує всі види вторинного контенту. Fedora – це система управління цифровими ресурсами, побудована з нуля для збереження цифрових активів. CLOCKSS – це незалежна некомерційна реалізація технології LOCKSS, призначена для довгострокового темного(прихованого?) архіву журналів та книг. Rhizome, організація цифрового мистецтва та культури, що працює в Новому музеї в Нью-Йорку, має спеціальну команду зі збереження цифрових творів. ArchiveBox – це самостійне рішення для архівування веб-сторінок. Лабораторія медіаархеології в Університеті Колорадо в Боулдері зберігає та документує застарілі медіа. Джон Бауерс, Джек Кушман, Джейшрі Сараті та Джонатан Зіттрейн, які працюють у Лабораторії бібліотечних інновацій, запропонували «Сильні темні архіви» – протокол для цифрових запечатаних записів, що були створені вперше, які повинні бути захищені з міркувань безпеки або з юридичних міркувань. Існують десятки інших гідних проектів та прикладів. Бібліотекарі та архівісти всього світу десятиліттями вирішують проблеми цифрового збереження — проблема в тому, що ніхто інший цим не займається.
Справжнім рішенням проблеми зберігання даних у масштабі століття, особливо у великих масштабах, є зміна цієї реальності. Успішне зберігання даних у масштабі століття вимагатиме величезних інвестицій у цифрове збереження, суспільних зобов’язань. Політиків, уряди, компанії та інвесторів доведеться переконати, стимулювати або навіть залякувати.
Сполучені Штати виділяють мізерні ресурси на практику та вирішення проблем архівування та збереження загалом. Я спробував підрахувати, який відсоток ВВП США витрачається на бібліотеки та архіви — не лише на цифрове збереження, навіть не лише на збереження, а які ресурси виділяються на всю категорію. Я зібрав бюджетні звіти від національних, штатних та місцевих установ, некомерційних установ, галузевих груп та корпоративних архівів; оцінив виробничі потужності галузей, які обслуговують ці групи; поспілкувався з економістами, експертами та аналітиками UBS, Morgan Stanley та Бюджетного управління Конгресу — і так і не зміг наблизитися до оцінки, яка б перевищувала 0,1 відсотка ВВП. Згідно з опитуванням публічних бібліотек Інституту музейних та бібліотечних послуг (IMLS), публічні бібліотеки в Сполучених Штатах мали загальні операційні витрати близько 13 мільярдів доларів у 2018 фінансовому році. Національний архів запросив 481 мільйон доларів для свого бюджету на 2024 рік. Приватний сектор витрачає дуже мало на власні архівні зусилля. Навіть надзвичайно великі компанії, як правило, наймають одного корпоративного архівіста, якщо взагалі наймають. Порівняно з розміром будь-якої іншої частини нашого уряду чи економіки, ці цифри крихітні.
Програмне забезпечення керує нашим світом. Витрачати так мало коштів на спробу зберегти щось настільки важливе – це meh і стидоба.
Найкращим варіантом для забезпечення зберігання даних у масштабі століття є радикальна зміна цього порядку. Будь-який постачальник сховищ, який серйозно налаштований бути життєздатним варіантом довгострокового зберігання, повинен кричати про необхідність збереження програмного забезпечення за кожної нагоди. Якщо корпоративні зацікавлені сторони в цій сфері серйозно налаштовані на надання клієнтам довгострокового зберігання, вони повинні використовувати весь свій фінансовий, людський та політичний капітал, щоб зробити цифрове збереження більш пріоритетним.
Щоразу, коли медіакомпанія знищує архів, щоразу, коли компанія-виробник відеоігор переслідує тих, хто зберігав контент, який вона закинула, щоразу, коли технологічна компанія знищує добре використовуваний продукт без жодного плану щодо його збереження, на ці дії слід звернути увагу та спротив.
Ми знаходимося на межі темних віків, або вже вступили в них. Масштаби мистецтва, музики та літератури, які втрачаються щодня, коли Всесвітня мережа змінюється та деградує, представляють собою найбільшу втрату культурного виробництва людства з часів Другої світової війни. Моє покоління постійно отримувало попередження від вчителів, батьків та авторитетних осіб, що нам слід бути обережними в Інтернеті, тому що Інтернет все памʼятає, але виявилося, що все навпаки. Як зауважив письменник і дослідник Кевін Т. Бейкер: «В Інтернеті Александрія горить щодня».
19th-century artistic rendering of The Library of AlexandriaPublic domain, “The Great Library of Alexandria” by O. Von CorvenДля зберігання на столітній термін ви не боретеся зі звичайними смертними ворогами — ви ведете битву проти шалених і недобрих сил геології, фізики та хімії, не кажучи вже про невичерпну любов до дурощів людства як виду. Пощади не буде.
Якщо ви хочете зберегти щось протягом 100 років, які найкращі методи для забезпечення його виживання? Зберігати це в рамках соціальної або урядової структури, яка, найімовірніше, сприятиме обслуговуванню та догляду. Бути під захистом або бути пов’язаним з відповідною національною державою (наприклад, можна стверджувати, що фонди Бібліотеки Конгресу підкріплені всією потужністю ядерного арсеналу Сполучених Штатів). Бути частиною великої релігії. Бути частиною аристократії. Бути частиною видатної мистецької чи інтелектуальної сцени або учасником мистецької чи інтелектуальної традиції.
Однак, кожна з цих структур управління також створює ризики. «Немає політичної влади без влади над архівом», – писав Жак Дерріда у своїй книзі «Архівна лихоманка». Централізовані структури влади монархій, деспотичних держав, військових диктатур та однопартійного правління мають схильність до навмисного знищення артефактів та записів, щоб підтримувати контроль. Кланові системи регулярно знищують те, що підважує їх. Домінуючі ідеології вільного ринку активно стимулюють масову відмову від усього, що не має ринкової цінності для самопідтримки. Національні держави, навіть соціальні демократії, які займають високі місця за різними індексами свободи, мають вражаючу здатність до свідомої та випадкової цензури, вибіркового збереження та занедбання артефактів, що перебувають під їхньою опікою. Як пише Фернандо Баес у своїй книзі «Універсальна історія знищення книг»: «Поширеною помилкою є приписування знищення книг неосвіченим людям, які не усвідомлюють своєї ненависті. Після дванадцяти років дослідження я дійшов висновку, що чим культурніша нація чи людина, тим охочіше кожна з них знищує книги під тиском апокаліптичних міфів».
Щоб вижити, зберігач даних та розробники інструментів, які вони використовують, повинні бути готові зайняти скептичну та навіть зухвалу позицію щодо суспільств, у яких вони живуть. Вони повинні прийняти захист покровителя, водночас готуючись до можливості зради. Якщо вам цікаво, чому значна частина цього есе займає таку антагоністичну позицію щодо зовнішніх політичних та економічних гравців, водночас враховуючи плоди їхніх пропозицій, то це тому, що архівіст столітнього масштабу іноді повинен служити ідеології, яка відповідає лише самій собі — захисту зібраних артефактів будь-якою ціною. Ця ідеологія, «архівізм», передбачає віру в збереження того, що ми створюємо та думаємо, для майбутніх поколінь, за рахунок чогось іншого. Зберігання столітнього масштабу може охоплювати методи та платформи, бути забезпеченим урядами та титанами промисловості, підтримуватися релігіями, культурами, митцями, сценами, шанувальниками, колекціонерами, технократами та інженерами, але зрештою воно повинно зберігати свої цінності внутрішньо.
І тут, знову ж таки, єдиним справжнім рішенням є агресивні та масштабні інвестиції в архіви, бібліотеки, фахівців з цифрового збереження та фахівців з підтримки програмного та апаратного забезпечення на кожному рівні, в кожній формі практики та економічних обставинах. Це має статися не лише для держав, корпорацій та установ, а й для любителів та споживачів. Багато наших найцінніших мистецьких та інтелектуальних артефактів десятиліттями перебували в руках окремих людей задовго до того, як потрапили під опіку установ.
Стійкість у часі — це не те, що можна розробити в момент зародження, а потім забути. Зберігання інформації в масштабі століття вимагає пильної уваги, здатної адаптуватися до нових загроз, до нових парадигм, до того, що раніше неможливо було уявити. Метою зберігання інформації масштабу століття має бути збереження того, що ми створили, щоб інші, ті, кого ми ніколи не зустрінемо, могли відчути їхні тонкощі та екстази, свою здатність до просвітлення. Це слід робити будь-якими необхідними засобами, будь-яким методом чи рішенням, що забезпечує можливість такого майбутнього — день за днем — і бути готовим змінюватися в будь-який момент, битися та драпати проти сил, що намагаються задушити світло.
Якщо ви компанія, яка пропонує продукт для зберігання даних, як ви можете допомогти довгостроковому цифровому зберіганню архівних матеріалів? Спробуйте знайти нову інвестиційну модель, яка дозволить вам будувати на довгострокову перспективу. Впроваджуйте відкриті протоколи. Підтримуйте закони про право на ремонт та створюйте обладнання, яке можна ремонтувати. Атакуйте фірми в інших частинах мережі та обчислювальних ланцюгах, які прагнуть централізації та монополії. Допоможіть фінансувати та впроваджувати абсолютно нову парадигму цифрового збереження програмного забезпечення.
І якщо ви, людина, яка читає це, хочете зберегти щось і забезпечити його існування протягом століття, що вам слід зробити? Більше ніж щось лише одне. Вам слід поєднати всі доступні вам методи, шари резервних копій, армії копій і, найголовніше, практики та сайти, які заохочують культуру пильності та турботи. Ви повинні боротися за суспільство, яке цінує науку та мистецтво та те, що вони створюють. А потім, щодня, ви повинні робити все можливе, щоб зберегти своє щось у безпеці, робити все можливе, щоб дати змогу наступному поколінню зробити те саме, а потім довірити цю битву їм, щоб вони повторювали її в майбутньому.
У 2009 році подружжя відремонтувало покинутий будинок у сонному місті Сент-Енн, штат Іллінойс. Будинок був у поганому стані, явно пошкоджений вандалами, розграбований, потрісканий та деформований. Вони знайшли папери, розкидані та складені всюди, з ім’ям «Флоренс Прайс», написаним знову і знову. Вони ненавмисно виявили колишній будинок для відпочинку композиторки через 56 років після її смерті та десяток творів, які вважалися давно втраченими, включаючи два концерти для скрипки та її четверту симфонію. У 2015 році редактор літературного журналу, нишпорячи в архіві рідкісних книг Принстонського університету, натрапив на неопубліковане оповідання Ф. Скотта Фіцджеральда, яке мало бути опубліковано, але так і не було опубліковано через конфлікт між автором та його агентом. Того ж року в Бібліотеці рідкісних книг та рукописів Бейнеке Єльського університету було знайдено неопубліковане оповідання Едіт Вортон. У 2010 році в тому ж архіві дочка Річарда Райта знайшла раніше неопублікований рукопис роману, захований серед його паперів. Якби ви зайшли до магазину платівок на початку 1950-х років і попросили їх примірник «Чотирьох пір року» Вівальді, який зараз є одним із найпоширеніших музичних творів у світі, швидше за все, вони б не мали уявлення, про що ви говорите. У 1920-х роках невелика група ентузіастів Вівальді в Італії обшукувала місцеві бібліотеки та сховища в пошуках творів і зрештою знайшла половину його партитур у монастирі в П’ємонті, а іншу половину зберігала заможна аристократична родина. Група знайшла фінансових спонсорів, придбала обидві колекції для Туринського університету та протягом наступних трьох десятиліть працювала над відродженням музичної репутації. До 1960-х років Вівальді був всюдисущим. Коли Чеський національний музей перекаталогізував та оцифровував свої архіви у 2015 році, вони знайшли давно втрачену співпрацю 1785 року між Вольфгангом Амадеєм Моцартом та Антоніо Сальєрі. Тільки цього року муніципальні бібліотеки Лейпцига повідомили, що в їхніх колекціях було знову виявлено ще одну композицію Моцарта. За кілька тижнів до публікації цієї статті газета «Нью-Йорк Таймс» повідомила, що куратор Бібліотеки та музею Моргана знайшов раніше невідомий вальс Шопена.
Усі ці твори були перевидані, перезаписані або повторно виконані з великим визнанням. Те, що було втрачено, було знайдено. Невеликі індивідуальні акти турботи, що поширювалися протягом поколінь, призвели до їхнього виживання та повторного відкриття. Цифрові версії цих чудес можуть статися і стануться. Одного дня хтось знайде флешку на розграбованій підлозі будинку, забутий сервер у руїнах центру обробки даних, файл у надрах бази даних. Це матиме значення. Навіть якщо їхній вміст був пошкоджений або забутий, турбота може принести плоди десятиліття потому. Вони є різницею між одужанням та відчаєм.
Максвелл Нілі-Коен є науковим співробітником Лабораторії бібліотечних інновацій. Його документальні твори та есеї публікувалися в таких виданнях, як The New Republic, SSENSE та BOMB Magazine. Його неписьменницька робота охоплює театр, відеоігри, танці та музику. Його експерименти з технологіями були схвалені журналами The New York Times Magazine, Frieze та The Financial Times. До своєї літературної та мистецької кар’єри він працював аналітиком конфліктів, вивчаючи соціальні потрясіння, ядерну зброю та вплив асиметричної війни на суспільства та економіку. Він живе в Нью-Йорку.
Авторські праваРедактор:Клер Стентон
Додаткове редагування:Мег Міллер
Копірайтинг:Джилліан Брассіл
Мистецтво та дизайн:Шелбі Вілсон та Алекс Міллер
Веб-доступність:Ребекка Кремона та Бен Штайнберг
Підтримку цього проекту надав Фонд Filecoin для децентралізованого Інтернету
Опубліковано Лабораторією бібліотечних інновацій Гарвардської школи права
На момент публікації в цій статті йшлося про запит 2021 року на відеозапис лекції адмірала Грейс Гоппер, що знаходиться в архівах Агентства національної безпеки, який було відхилено, оскільки агентство більше не мало машини, здатної відтворювати відеокасети AMPEX. У серпні 2024 року АНБ опублікувало оцифровану версію записів за допомогою Національного управління архівів та документації. Стаття була оновлена відповідно до цієї публікації. Збережену копію попередньої версії можна переглянути на сайті Perma.cc.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуSubstack · Друкарня · X / Twitter · Threads · Telegram · магазинчик вінілу
The post Якшо би ви задалися ціллю зберегти щось на століття, то як би ви то могли зробити? first appeared on gallery21.
Дуже кайфонув з цієї велетенської статті If you had to store something for 100 years, how would you do it?, тож щиро вважаю, що це має бути українською, отже запрошую напочитати, вам має понравиця🧡 Будівля біля сливового саду На північній стороні центру міста Сан-Хосе, притулившись до пологих вигинів Каліфорнійської траси […]
The post Якшо би ви задалися ціллю зберегти щось на століття, то як би ви то могли зробити? first appeared on gallery21.
*номер чисто “ну припустимо велкам ін да клаб” (безглуздо хіхікає по курткобейнівськи)
“No” is no to one thing. “Yes” is no to a lot of things.
Вже давненько пройшли день весняного рівнодення. Ніч тепер вже менша за день і можна підставляти моську до сонечка. Весна настала остаточно. Світло майже не вимикають. Теплішає з кожним днем. Верби «котики» квітнуть. «Солдатіки» з землі повилізали. Відновлюються багато популяцій тварин, що були на грані зникнення.
сьогодні вам весняні домашні тваринки
то шо, це виходить з попереднього листа пройшло біля місяці, а це значить, що час повертатися з новим випуском, тож так ось же він
first things first – вирішив зайнятися розхламленням і заодно поробити шото хороше, тож несу і вам.
Весна. Час розхламлятися і робити щось хороше. У мене на полиці стоять три томи «Володаря Перснів» — і вони шукають нового господаря чи господиню! Щоб вони дісталися тому, хто дійсно цінуватиме, — розігруємо їх за донат на офіційну банку Rusoriz-у Як взяти участь: → донат від 50 грн = 1 шанс → 100 грн = 2 шанси і так далі → чим більше кратних донатів — тим більше шансів (якщо донатите не з моно, обовʼязково додавайте в коментарях як з вами звʼязатися) Розіграш — 20 травня (саме в цей день Братство Кільця вирушило з Мінас Тіріту додому — здається, гарна дата, щоб зібрані кошти теж відправилися за призначенням) Банка: https://send.monobank.ua/jar/vymDVHsTn Книги мають йти до своїх — а гроші туди, де вони зараз потрібніші за все
Ладно, вобщє гріх не скористатися нагодою, щоб принагідно напамʼятати, що в мене ж є кілька класніньких постів про Толкіна і всесвіт Середземʼя, тож напамʼятовую:
А взагалі в Києві весна, тому сидіти і тупити в монітор зараз абсолютно мінімум бажання, тому це буде такий максимально лайтовий листочок, бо так.
З прикольного – це був перший Великдень в Києві, а не вдома в батьків, тож самі пекли пасочки (вийшло не прям ідеально, але всерівно добре і смачно) і ходили святити їх до правильної церкви (ПЦУ), що не може не тішити, бо, блін, приємно бути зі своїми (і шкода, що процес переходу парафій так повільно йде, бо справді хочеться, щоб той вишуканий храм на малій батьківщині нарешті теж перейшов, він того вартує)
Ще ходили на зйомки “Точка збору” і це було дуже класнінько. Випуску ще на ютуб немає, тож посилання не буде, але гляньте інші випуски, вони чудові.
Першими будуть посилання на пости опубліковані за крайній час, бо вам на пошту вони не летять і з великою ймовірністю ви їх не бачили (а якщо бачили, то не гріх і передивитися ще раз)
Нехай і невелике, але хороше дослідження про те, як перегляд коротких відосіків впливає на наш мозок, про те, що це не просто крихточка простого дофамінчику, а пупупу, і, якшо вам здається, що ви від них тупішаєте, то вам не здається. Насправді трошки вірю в конспірологію в цьому плані, що повальний перехід до цих відосіків це не зовсім органічна історія розвитку соцмереж, а “спланована” акція вініпухленду з оскотинювання населення (яка може й вийшла з під контролю і оригінального задуму)
Переклад давнішого посту від Adam Mastroianni про те, як ми обрали неправильний термін “штучка-інтєлєкт” для АІ, хоча насправді це мало би бути щось типу “нісенітка торбинка”, бо АІ в нинішній його формі це саме торбинка зі всяким різним, що за правильного співпадіння обставин видає нам щось - те, що треба на наш запит (окремо ніжно люблю розділ про galileo gpt, бо він ідеально ілюструє це все). Хороша стаття, одна з улюблених за останній час.
Тут треба читати! Постик зовсім невеликий, але мене щиро потішив, бо й про динозаврів почитав і прикольчика побачив.
От про цей пост неможливо написати коротко, бо це за всіма параметрами найдовший пост на блогі со фар. Переклад How to Do Great Work за авторстовом Пола Грехема про те, як знайти себе і свою сродну працю в цьому світі. Щоб його прочитати це відразу беріть собі булку з маком, велетенську чашку чаю і вмощуйтеся зручненько, бо буде біля години роздумів про те, як не всрати все і робити справді те, що буде тебе драйвити. Щиро рекомендую і вам і звичайно собі, бо планую час від часу повертатися до нього, щоби звіряти годинника, що рухаюся як треба.
А це останній за черговістю з недавніх, але не останній за важливістю. Моя “візуальна” любов, бо він ну дуже красивий, про космос і оце все. Це прям той момент, коли відчуваєш себе не те, що піщинкою в масштабах всесвіту, а чимось ще дрібнішим, від чого тако трохи бентежно і мурахами десь там поза спиною. Oh Man!
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуПро велике, величне і не дуже вже було вище, то теперки поїхали до речей попроще (або як мінімум покорочє)
Вибачте, я прям відверто не сильний в математиці, але дуже кайфую з таких штук, які знаходять люди в купу разів розумніші за мене
Найкраща стаття, яку я прочитав цього місяця:
Усі елементарні функції (sin, cos, tan, exp, log, степені, корені, гіперболічні функції, π, e і навіть елементарна арифметика) можна побудувати за допомогою лише одного бінарного оператора:eml(x, y) = exp(x) − ln(y)…плюс константа 1.Це «філогенетичне дерево» ілюструє повне генеалогічне дерево, де EML виступає останнім універсальним спільним предком математичних функцій (про останнього спільного предка був ще прикольний прикольчик отут, мені нравиться – Найдревніша і можливо досі їстівна їжа)
Стаття Анджея Одрживолека: All elementary functions from a single binary operator
Навіяно моєю любовʼю до Києва і його водіїв, які не знають, що таке покажчики поворотів, що підрізання це “фу таким бути”, яким невідоме адекватне водіння і оце все все все, вічної срачки цим добрякам, щоб не мали часу виператися на дорогу
Закон Вурхіза – це математична модель (2026 р.), яка доводить, що в місті швидке авто не приїжджає швидше за повільне. Різниця між 50 км/год та 100 км/год на 5 км зазвичай становить не більше 30–60 секунд.
Підсумок «економії» на 10 км: Між 50 та 100 км/год: 20–30 секунд (часто 0, бо вони стоять на одному світлофорі).
The Voorhees law of traffic: a stochastic model explaining why the car you passed always returns
*ну давай, пожартуй про Джейсона)
Весна вже ін да плейс, а це значить, що активно зʼявляється смачна вітамінна зеленушечка, тож ділюся цією знахідкою – купа прикольних салатів, які планую і сам скуштувати (дай боже здоровля тій людині, які зробила ці картіночки)
І хоча великдень вже пройшов, але це дуже класний тред про те, як святкували Великдень в Україні, рекоооомендую!
Тред про те, як насправді святкували Великдень у старосвітській Україні. Що додавали у паски, яка вона була за формою, найдавніший склад великоднього кошика, чому купити паску – теж давня традиція, скільки яєць йшло на паску/крашанки/писанки, як взагалі люди проводили Великдень
Підписка
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуМунтжак Мо, який постраждав від вибухової хвилі після атаки рф у листопаді 2025-го, повністю відновився. У нього зрослася зламана щелепа — тепер знову хрумтить травою і гілками.І головне: у пари Мо та Мілу — поповнення. Народилось маленьке мунтженя.
Мунтжа́к або гавкаючий олень (Muntiacus) — рід оленів (Cervidae), який містить 12 сучасних видів, що поширені у Південній та Південно-Східній Азії, Китаю та деяких районах Японії. Це найстаріший рід оленів, який виник біля 15-35 млн років тому в епоху міоцену. Його найдавніші залишки знайдені на території Франції, Німеччини та Польщі
Я колись раніше вже писав про цей проект ДТЕК, але не гріх і повторитися, він хороший. А за посиланням є цікавий атлас про цей проект.
ДТЕК Тилігульська вітроелектростанція будує штучні острови для птахів посеред лиману на півдні України. Там народжуються ось такі малятка. На цих островах живуть вже майже 500 пар птахів, багато червонокнижних. 90% пташенят виживають і летять жити життя, тому проєктом «Острови птахів» ДТЕК сміливо пишається
В Одеському зоопарку прокинулася ведмедиця Поляна. Ну ви подивіці яка кайфушніца
Дочитав першу книжечку про Мумі Тролів. Щось випадково, після цього мультика знизу, згадав про цей шедевр і вирішив перечитати, ідеальна книжечка для того, щоб почитати перед сном і налаштувати мозок на приємний відпочинок.
А цього не буде в інсті, але буде тут, бо правильне, бо золота цитата для колекції золотих цитат:
Якщо ви вподобали щось з того, що тут знайдете, то будь ласка задонатьте кілька грибнів на підтримку України в боротьбі проти російських окупантів – на дронопад від ПЖ. Кожна ваша гривня справді допоможе наблизити нашу перемогу і захистити українців в цій війні.
Якщо ж у вас лишилися грибні і ви хочете закинути автору на каву з круасаном класового розриву, то хто я такий, щоб вас відмовляти, звичайно ж подякую за підтримку
Шануймося, любіть маму, тата і Україну! Допомагайте бабусям і дідусям переходити дорогу і носити важкі сумки. Мийте руки з милом і поводьте себе погано!
Все буде Україна
Попередні листи є в архіві (ну, їх небагато, але тако трохи є, якщо вам цікаво ше щось читнути)
The post Куда я жмав #27 first appeared on gallery21.
Вже давненько пройшли день весняного рівнодення. Ніч тепер вже менша за день і можна підставляти моську до сонечка. Весна настала остаточно. Світло майже не вимикають. Теплішає з кожним днем. Верби «котики» квітнуть. «Солдатіки» з землі повилізали. Відновлюються багато популяцій тварин, що були на грані зникнення.
The post Куда я жмав #27 first appeared on gallery21.
Тінтін Янь та ін., Чжецзянський університет | Frontiers in Human Neuroscience, 2024Оригінальна стаття
Ви коли-небудь помічали, що після години в соціалочках вам важче зосередитися на чомусь важливому? Виявляється, це не просто ви так “чуствуєте”, а так воно і є.
Повсюдне поширення платформ коротких відео органічно вписалося в щоденний розпорядок дня, проте важливо усвідомлювати їхній потенційний негативний вплив на фізичне та психічне здоров’я. Попередні дослідження виявили шкідливий вплив надмірного споживання коротких відео на поведінку уваги, однак відповідні механізми в мозку залишаються невивченими.
У цьому дослідженні взяли участь 48 учасників: 35 жінок і 13 чоловіків, середній вік — 21,8 рік. Для оцінки поведінки при перегляді коротких відео та здатності до самоконтролю використовувалися опитувальник схильності до залежності від коротких відео на мобільному телефоні (MPSVATQ) та шкала самоконтролю (SCS). Під час виконання тесту уважності мереж (ANT) реєструвалися дані електроенцефалограми (ЕЕГ).
Кореляційний аналіз виявив значущий негативний зв’язок між MPSVATQ та активністю мозкових тета-хвиль, що відображає виконавчий контроль у префронтальній ділянці (r = −0,395, p = 0,007). Цей результат не спостерігався в стані спокою — лише під час виконання завдання. Крім того, виявлено значущу негативну кореляцію між MPSVATQ та результатами SCS (r = −0,320, p = 0,026). Отримані результати свідчать про те, що зростання схильності до залежності від коротких відео може негативно впливати на самоконтроль та знижувати виконавчий контроль у сфері функцій уваги. Це дослідження підкреслює важливість розробки втручань для пом’якшення залежності від коротких відео.
У сучасних умовах стрімкого розвитку технологій смартфонів і широкого поширення мобільного інтернету платформи коротких відео стали невід’ємною частиною повсякденного життя людей. Ці платформи, відомі своїм швидким та захопливим способом поширення інформації, зібрали велику базу користувачів, які присвячують значний час перегляду різноманітного контенту. Попри свою популярність, наше розуміння потенційних адиктивних тенденцій, пов’язаних із надмірним споживанням коротких мобільних відео, та їхнього впливу на когнітивні функції залишається недостатнім.
Попередні дослідження залежності від психоактивних речовин виявили порушення гальмівного контролю та виражену упередженість уваги до сигналів, пов’язаних із залежністю. Дослідження поведінкових залежностей також виявили порушення в системі контролю, що регулює процеси уваги — залежні демонструють дефіцити як функції уваги, так і системи контролю. Так само дослідження на підлітках показали, що надмірне використання смартфонів, зокрема для перегляду коротких відео, може призводити до соціальної самоізоляції та негативно впливати на нормальні міжособистісні навички. Надмірне використання мобільних відео може негативно впливати на увагу та спричиняти певні ризики для здоров’я. Наприклад, дослідження свідчать, що залежні від коротких відео користувачі мають більше труднощів з увагою під час перегляду та гіршу концентрацію при обробці перешкод. Водночас механізми в мозку, що лежать в основі цього впливу, залишаються здебільшого невідомими.
Увага відіграє ключову роль у когнітивній обробці, маючи суттєві наслідки для навчання та адаптивної поведінки. Серед численних теорій уваги добре відома триєдина теорія уважних мереж Петерсена та Познера (2012). Тест уважних мереж (ANT) є поширеним інструментом для оцінки індивідуальних характеристик уваги на основі цієї моделі. Система уваги ділиться на три підмережі:
У цьому дослідженні завдання ANT використовувалося для оцінки уважності учасників, а ЕЕГ — для вимірювання відповідної активності мозку. Тета-хвилі мозку (4–8 Гц) вважаються ключовим показником функції уваги. Зокрема, попередні дослідження показують, що фронтальна тета-активність зростає під час неконгруентних проб порівняно з конгруентними — тобто саме тоді, коли мозку потрібно вирішити когнітивний конфлікт. Основним джерелом цієї активності вважається префронтальна кора, включно з передньою поясною корою, а тета-активність серединної фронтальної кори є загальним механізмом, пов’язаним із потребою в когнітивному контролі.
Спираючись на попередні висновки про те, що особи, схильні до залежності від коротких відео, демонструють погіршення результатів у завданнях на увагу, ми висунули гіпотезу: адиктивні тенденції до коротких відео можуть негативно впливати на мозкову активність, що лежить в основі функціонування уваги, — зокрема на тета-хвилі у фронтальних ділянках.
Здорових дорослих учасників залучали через оголошення в соціальних мережах. До участі допускалися лише ті, хто підтвердив регулярне використання мобільного додатку для коротких відео. Учасники повинні були відповідати таким критеріям:
Загалом було залучено 48 здорових учасників: 13 чоловіків і 35 жінок, вік 18–33 роки (M = 21,80, SD = 3,62). Освітній рівень варіював від ступеня бакалавра до докторського. Дослідження отримало схвалення Комітету з етики Чжецзянського університету; всі учасники надали письмову інформовану згоду та отримали компенсацію за участь.
Це дослідження є частиною ширшого проєкту, що вивчає, як перегляд коротких відео впливає на функцію та структуру мозку. Після заповнення анкет перед і після завдання ANT було отримано дві тримахвилинні сесії ЕЕГ-запису у стані спокою з відкритими очима.
Учасники заповнювали онлайн-анкету перед ЕЕГ-експериментом. Набір опитувальників охоплював: Шкалу контролю уваги (ACS), Шкалу імпульсивності Барратта (BIS-II), Шкалу відчутного стресу Коена (CPSS), Короткий опитувальник симптомів депресії та тривоги, П’ятифакторний опитувальник усвідомленості (FFMQ), Тест на інтернет-залежність (IAT), Опитувальник блукання думок (MWQ), Опитувальник схильності до залежності від коротких відео на мобільному телефоні (MPSVATQ) та Шкалу самоконтролю (SCS).
Цей набір опитувальників дозволив комплексно охопити адиктивну поведінку та пов’язані риси особистості. Ключовим інструментом для цього дослідження став MPSVATQ — адаптована китайська версія тесту на інтернет-залежність: вищі бали вказують на більшу схильність до залежності від коротких відео. SCS використовувалася для оцінки здатності до поведінкової регуляції.
Під час виконання завдання ANT учасники сиділи, підперши підборіддя на підставці. Загалом було проведено 192 проби з чотирма типами сигналів: без сигналу, центральний сигнал, просторовий сигнал та подвійний сигнал. Центральний і подвійний сигнали інформують про час появи цілі (сигнальний ефект), а просторовий — ще й про її місцезнаходження (орієнтувальний ефект). Цільовий стимул складався з п’яти горизонтально розташованих стрілок або ліній; учасникам потрібно було визначити напрямок центральної стрілки незалежно від напрямку стрілок-фланкерів — нейтральних, конгруентних або неконгруентних. Учасники реагували натисканням клавіші «F» (стрілка вліво) або «J» (стрілка вправо). Завдання тривало приблизно 10 хвилин. До формального тесту учасники виконували практичні проби — допускалися до основного завдання лише за умови точності відповідей 85% і вище.
Весь експеримент проводився в екранованій лабораторії ЕЕГ. Використовувалися 64-канальні електродні шапочки; активність мозку записувалася з частотою 1000 Гц. Попередня обробка включала фільтрацію сигналу в діапазоні 0,1–35 Гц, видалення артефактів рухів очей та серцевого ритму за допомогою незалежного компонентного аналізу (ICA), а також сегментацію даних відносно появи стимулів.
Для аналізу частотних характеристик ЕЕГ під час виконання ANT застосовувався часово-частотний аналіз з фокусом на тета-діапазоні (4–8 Гц). Аналіз проводився окремо для кожної з трьох підмереж уваги та для різних ділянок мозку — лобових, центральних, тім’яних і тім’яно-потиличних. Для ЕЕГ у стані спокою застосовувався стандартний спектральний аналіз.
Спочатку аналізувалася кореляція між усіма опитувальниками. Для аналізу поведінкових даних проводився дисперсійний аналіз із повторюваними вимірами (4 типи сигналів × 3 типи цілей) окремо для часу реакції та для точності відповідей. Зв’язки між ефективністю підмереж уваги та схильністю до залежності від коротких відео оцінювалися кореляційним аналізом як на поведінковому, так і на нейрофізіологічному рівнях. Стать, вік, рівень тривоги та депресії використовувалися як контрольні змінні. Рівень значущості: p < 0,05; для корекції множинних порівнянь застосовувалася поправка Бонфероні.
Виявлено значущу позитивну кореляцію між MPSVATQ та балами IAT (r = 0,390, p < 0,01) — тобто схильність до залежності від коротких відео тісно пов’язана із загальною інтернет-залежністю. Водночас виявлено значущу негативну кореляцію між MPSVATQ та балами ACS (r = −0,310, p < 0,05) і SCS (r = −0,320, p < 0,05): вища схильність до залежності від коротких відео пов’язана з нижчим самоконтролем і гіршим контролем уваги за самооцінкою.
Аналіз підтвердив коректну роботу тесту ANT: учасники реагували повільніше і менш точно в умовах без сигналу та при неконгруентних стрілках-фланкерах — що відповідає очікуваним ефектам. Зокрема, час реакції в умові «без сигналу» був значно довшим, ніж в усіх інших умовах, а час реакції при неконгруентній цілі — значно довшим, ніж при конгруентній.
Однак жодної значущої кореляції між схильністю до залежності від коротких відео та поведінковими показниками ANT — часом реакції або точністю відповідей — виявлено не було (всі p > 0,05). Іншими словами: за зовнішньою поведінкою під час тесту учасники з різним рівнем залежності не відрізнялися.
Caption Behavioral results. Mean reaction time from correct trials (A) and accuracy (B) as a function of cue and target condition. Error bar represents the standard error of meanТроє учасників були виключені через надмірні артефакти руху голови, тож аналіз ЕЕГ проводився на даних 45 учасників.
Якщо розглядати тета-активність через стандартні формули підмереж (різниця між умовами сигналів та між типами цілей), значущих кореляцій із MPSVATQ виявлено не було (всі p > 0,05).
Проте значущу негативну кореляцію виявлено між MPSVATQ та тета-активністю лобової ділянки мозку під час придушення неконгруентних стрілок-фланкерів порівняно з нейтральними (r = −0,395, p = 0,007): що вища схильність до залежності від коротких відео, то слабша лобова тета-активність під час виконавчого контролю. Ця кореляція залишалася значущою навіть після врахування статі, віку, рівня тривоги та депресії. Тенденція до негативної кореляції спостерігалася і в інших ділянках мозку — центральній, тім’яній, — але не досягла рівня статистичної значущості.
Аналіз ЕЕГ у стані спокою (до і після завдання ANT) не виявив жодного значущого зв’язку з MPSVATQ (p > 0,05), а тета-потужність між двома сесіями спокою не відрізнялася. Це підтверджує: виявлений ефект є специфічним саме для ситуації когнітивного навантаження, а не загальною особливістю мозку таких людей.
Основна мета цього дослідження полягала у вивченні зв’язку між схильністю до залежності від коротких відео та функціями уваги — зокрема підмережами сигналізації, орієнтування та виконавчого контролю, оцінених за допомогою ANT. Кореляційний аналіз виявив значущий негативний зв’язок між MPSVATQ і самоконтролем, а також між MPSVATQ і тета-активністю лобової ділянки під час виконавчого контролю. Це свідчить про те, що особи зі схильністю до залежності від коротких відео можуть стикатися з труднощами як у самоконтролі, так і у виконавчому контролі уваги.
Всупереч очікуванням, значущої кореляції між MPSVATQ і поведінковими показниками ANT виявлено не було. Можливо, простота завдання призводить до недостатньої варіабельності результатів, що ускладнює виявлення потенційних відмінностей. Водночас значущу кореляцію спостерігали між MPSVATQ і тета-активністю у фронтальній ділянці — цей результат узгоджується з попередніми дослідженнями, що показали: відмінності між залежними та незалежними часто помітні в даних ЕЕГ навіть тоді, коли поведінкові показники ще не розходяться.
Значуща негативна кореляція між MPSVATQ і лобовою тета-активністю під час виконавчого контролю підкреслює важливість префронтальної ділянки — відповідно до висновків попередніх досліджень у галузі залежностей. Зокрема, дослідження залежності від героїну виявили знижену активність префронтальної кори під час гальмівного контролю. Дослідження інтернет-залежності фіксували, що активність повільних хвиль у фронтальних ділянках корелювала з кількістю помилок у завданні Go/NoGo. Дослідження ігрової залежності показали: порівняно зі здоровими учасниками, залежні від ігор демонструють гіршу гальмівну реакцію та регуляцію емоцій, а також порушення когнітивного контролю, пов’язані зі зниженим функціонуванням префронтальної кори.
Підвищена схильність до залежності від коротких відео може відповідати зниженим ресурсам когнітивного контролю при управлінні конфліктом під час неконгруентних проб — що й виявляється у слабшій тета-активності. Якби в майбутніх дослідженнях розглядалися нейрорегуляторні втручання при залежності від коротких відео, різниця тета-потужності може слугувати важливим нейронним орієнтиром.
Варто також відзначити, що зв’язок між самоконтролем (SCS) і тета-активністю лобової ділянки виявився незначущим (p > 0,05). Це розмежування важливе: самоконтроль як стійка риса характеру та виконавчий контроль як миттєва нейронна реакція — пов’язані, але різні поняття. Самозвіт про самоконтроль відображає загальні тенденції поведінки в різних ситуаціях, тоді як тета-активність фіксує конкретну реакцію мозку у певний момент — і тому ці два виміри можуть не збігатися.
Нарешті, це дослідження виявило значущу негативну кореляцію між схильністю до залежності від коротких відео та самоконтролем — що узгоджується з попередніми дослідженнями поведінкових залежностей. Численні дослідження показали, що практики усвідомленості та медитації пов’язані зі зниженням адиктивної поведінки та підвищенням рівня самоконтролю, що, своєю чергою, зменшує ризик інтернет-залежності. Можна припустити, що тренування усвідомленості може також позитивно впливати на зниження залежності від коротких відео на смартфоні.
Це дослідження виявило значущу негативну кореляцію між схильністю до залежності від коротких відео та активністю мозкових механізмів виконавчого контролю у фронтальній ділянці. Вища схильність до залежності пов’язана з ослабленим виконавчим контролем — що помітно на рівні мозкової активності навіть раніше, ніж у поведінці. Крім того, виявлено сильну негативну кореляцію між залежністю від коротких відео та здатністю до самоконтролю: вищий рівень залежності пов’язаний зі зниженим самоконтролем.
Короткі відео, будучи самостимулюючими та насиченими за контентом, захоплюють увагу з мінімальними психологічними зусиллями. Тривале споживання такого контенту може переважно задіювати ділянки мозку нижчого порядку, пов’язані з емоційною обробкою, і пригнічувати активність ділянок вищого порядку, відповідальних за самоконтроль та увагу. Цей механізм може посилювати схильність до залежності та водночас знижувати самоконтроль.
З огляду на отримані результати, перспективним напрямом втручання є розвиток самоконтролю — зокрема через практики медитації усвідомленості, які вже продемонстрували ефективність при інших формах поведінкових залежностей.
Попри отримані результати, дослідження має певні обмеження. По-перше, можуть бути застосовані лонгітюдні дизайни для відстеження динаміки індивідуальних тенденцій до залежності та когнітивних функцій і встановлення причинно-наслідкових зв’язків. По-друге, майбутні дослідження можуть отримати користь від більшої та різноманітнішої вибірки учасників — включно з дітьми та людьми похилого віку, більш збалансованої за статтю, а також охоплюючи ширший спектр категорій коротких відео (зокрема, YouTube). По-третє, включення нейровізуалізаційних методів, таких як фМРТ, дозволило б точніше визначити ділянки мозку, що зазнають змін. По-четверте, дослідження додаткових факторів — таких як щоденний час використання, соціальні та психологічні змінні — сприятиме більш комплексному розумінню механізмів залежності. Нарешті, майбутні дослідження могли б зосередитися на розробці та тестуванні конкретних втручань на основі отриманих результатів.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуYan T, Su C, Xue W, Hu Y and Zhou H (2024) Mobile phone short video use negatively impacts attention functions: an EEG study. Front. Hum. Neurosci. 18:1383913. doi: 10.3389/fnhum.2024.1383913
The post Як короткі відосікі змінюють наш мозок і що показало дослідження first appeared on gallery21.
Дослідження, проведене Чжецзянським університетом, виявило негативний вплив залежності від коротких відео на функції уваги та самоконтроль. Аналіз показав значущу кореляцію між активністю мозкових механізмів виконавчого контролю та схильністю до залежності, що підкреслює важливість розвиткових втручань для зменшення цього негативного впливу.
The post Як короткі відосікі змінюють наш мозок і що показало дослідження first appeared on gallery21.
переклад красивого If you believe in “Artificial Intelligence”, take five minutes to ask it about stuff you know well
можна було б посидіти і подумати над чимось своїм, але це настільки класний приклад, що й так піде; буде як затравка для наступного Bag of words, have mercy on us
Розкопки скам’янілостей динозаврів у Тендагуру на півдні тодішньої колонії Німецької Східної Африки, приблизно 1910 рокуЯ: Хто переніс вид Brachiosaurus brancai до власного роду, і коли це сталося?ChatGPT: Вид Brachiosaurus brancai було перенесено до власного роду Giraffatitan палеонтологом Майклом Яненшем у 1914 році.Я: Тазашо, це настільки дурня, що я навіть не знаю, з чого почати.ChatGPT: Вибачаюся за помилку в попередній відповіді. Перенесення Brachiosaurus brancai до Giraffatitan brancai зробив не Майкл Яненш. Авторство належить палеонтологу Ернсту Штромеру, який перекласифікував вид у 1914 році.Я: Ця відповідь ще дурніше. Штромер не має жодного стосунку ні до назви роду, ні до назви виду.ChatGPT: Вибачаюся за плутанину в попередніх відповідях. Насправді перенесення Brachiosaurus brancai до Giraffatitan brancai здійснив палеонтолог Вернер Яненш, а не Майкл Яненш, у 1914 році.
звуки бентежного зітхання
Мої читачі знають, що насправді події розгорталися так:
Отже, ChatGPT помилився в абсолютно кожній деталі. Він повністю проігнорував Рігса, Пола, Ольшевського та мене. Він приписав Вернеру Яненшу перенесення виду до роду, назву якого вигадали через 19 років після його смерті. З якоїсь причини він притягнув бідного Ернста Штромера. Він вигадав «палеонтолога Майкла Яненша» — мабуть, нечестивого бастарда Вернера Яненша та мене. І в усіх трьох відповідях наполягав, що перенесення відбулося у 1914 році — за 74 роки до того, як була придумана назва Giraffatitan.
Зал динозаврів Берлінського музею природознавства у 2007 році з центральним експонатом музею – скелетом Brachiosaurus brancaiМарка (ліворуч) зі спеціального випуску пошти НДР з нагоди 100-річчя Музею природознавства Берліна у 1990 році, на якій зображено брахіозавра бранкай. На всіх п’яти марках цього випуску зображено скелети динозаврів з розкопок Тендагуру. Лише через 20 років, у 2010 році у возз’єднаній Німеччині, Музей відсвяткував своє 200-річчя спеціальним випуском марок, на якому знову зображено брахіозавра бранкай як центральний експонат музею.Але найгірше тут навіть не помилки. Не безгулзда безтурботна впевненість, з якою надаються абсолютно хибні факти. Навіть не байдуже «Вибачаюся за помилку в попередній відповіді», після якого йде ще більша нісенітниця. Найгірше те, що ці неправильні відповіді виглядають такими правдоподібними. Для непідготовленої людини — тієї, хто, на жаль, не читав цей блог останні вісімнадцять років — наведені відповіді виглядають поверхово розумними. Дитина, яка пише реферат про Brachiosaurus, могла б узяти ці відповіді й вплести їх у свою роботу, навіть не здогадуючись, що вони абсолютно хибні. І вчитель, який перевірятиме реферат, теж, мабуть, проковтне це без заперечень.
Оскільки великі мовні моделі катастрофічно помиляються в темах, які я добре знаю, я не довіряю їм взагалі щодо тем, які мені невідомі. А якщо ви їм довіряєте — закликаю вас витратити п’ять хвилин і запитати свою улюблену модель про щось, що ви знаєте достатньо детально.
Чому я постійно повертаюся до цього? Тому що ми дійшли до особливо токсичної фази в історії штучного інтелекту. Чимало компаній вклали мільярди доларів у мрію замінити людисьок машинами, і вони відчайдушно намагаються переконати нас у тому, що це спрацює — хоча б для того, щоб відбити свої інвестиції, поки акції ще дорогі. Ми перебуваємо у фазі «накачування» схеми pump-and-dump. Було б розумно дещо остерігатися, щоб не бути спійманим на гачок галюцинацій.
(Примітка: великі мовні моделі корисні для певних класів запитів. Я часто використовую їх, щоб згадати щось базове з мов програмування. Для цього вони підходять чудово, бо завдяки компілятору можна майже миттєво переконатися в правильності чи дурості відповіді. Великі мовні моделі не безглузді — вони перехвалені й застосовуються не тоді й не там де мали б.)
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуThe post Якщо ви вірите в розумність «штучки-інтєлєкт» — напряжіться і витратьте п’ять хвилин на те, шоб запитати про те, в чому хоч трошки шарите самі first appeared on gallery21.
переклад красивого If you believe in “Artificial Intelligence”, take five minutes to ask it about stuff you know well можна було б посидіти і подумати над чимось своїм, але це настільки класний приклад, що й так піде; буде як затравка для наступного Bag of words, have mercy on us Я: […]
The post Якщо ви вірите в розумність «штучки-інтєлєкт» — напряжіться і витратьте п’ять хвилин на те, шоб запитати про те, в чому хоч трошки шарите самі first appeared on gallery21.
Доволі вільний переклад одного з моїх улюблених мотівірующих есе – How to Do Great Work за авторстовом Пола Грехема
Пол Грехем — програміст, есеїст і один із засновників стартап-акселератора Y Combinator. Його есе читають мільйони людей у всьому світі: він пише про стартапи, мислення, амбіції та те, як влаштоване людське прагнення до чогось більшого. «How to Do Great Work» — мабуть, його найповніша спроба зібрати в одному місці все, що він знає про видатну роботу. Не лише про успіх, а саме про роботу: як її знайти, як не кинути, як думати так, щоб бачити те, чого не бачать інші.
Якби ви задалися метою зібрати всі методи, що допомагають досягти успіху в багатьох сферах, що би було між цими методами спільного? Я вирішив це з’ясувати, створивши такий перелік.
Частково моєю метою було створити посібник, який міг би використовувати кожен, хто працює в будь-якій сфері. Але мені також було цікаво, як виглядатиме перетин всіх цих методів, що в них буде спільного. І це вправа показала, що насправді цей перетин має чітку форму і це не просто точка з написом «давай працюй наполегливо».
Отже час читання, бо це все діло передбачає, що ви дуже амбітні.
Крок перший — вирішити, чим займатися. Робота, яку ви оберете, має відповідати трьом вимогам: це має бути те, до чого у вас є природні здібності, що вас справді глибоко цікавить і що дає можливість досягти високих результатів.1
На практиці про третій критерій можна не дуже турбуватися. Амбітні люди, якщо вже так говорити, то навпаки, ставляться до третього пункту аж занадто консервативно. Тож вам потрібно лише знайти те, до чого у вас є здібності і що вас дуже цікавить.
На словах це звичайно звучить просто, але як часто буває в реальності насправді досить складно. У молодому віці ви не знаєте, у чому ви сильні та якими є різні види роботи. Деякі види роботи, якими ви зрештою займетеся, можуть навіть ще не існувати. Тож хоча деякі люди вже у 14 років знають, чим хочуть займатися, більшості доводиться це з’ясовувати.
Щоб зрозуміти, над чим дійсно варто працювати, треба просто почати працювати хоч над чимось.
Якщо ви не впевнені, чим зайнятися, просто виберіть будь що. Але виберіть це щось і починайте. Іноді ви, мабуть, помилитеся, але це нормально. Корисно знати про різні речі; деякі з найбільших відкриттів з’являються саме завдяки тому, що ми помічаємо зв’язки між різними галузями.
Виробіть звичку працювати над власними проєктами. Не дозволяйте, щоб «робота» означала те, що вам кажуть робити інші люди(так, стандартна робота 8/5 на дядю це не зовсім те). Якщо одного дня вам вдасться зробити щось велике, це, ймовірно, буде ваш власний проєкт, а не совання тасочок на галєрі. Можливо, він буде частиною якогось більшого проєкту, але ви будете керувати своєю частиною.
Якими мають бути ваші проекти? Такими, які здаються вам захоплююче амбітними. З віком ваші смаки щодо проектів еволюціонують, а захоплююче та важливе співпадатимуть як треба. У 7 років захоплююче амбітним може здаватися будівництво величезних споруд із LEGO, потім у 14 — самостійне вивчення математичного аналізу, аж доки у 21 ви не почнете досліджувати невирішені питання фізики. Але завжди зберігайте захоплення до дослідження чогось нового для себе.
Існує такий вид захопленої цікавості, яка є одночасно і двигуном, і кермом великої справи. Вона не тільки спонукатиме вас до дії, але, якщо ви дасте їй волю, також підкаже, над чим саме працювати.
Що вас цікавить надмірно — аж настільки, що більшість інших людей це б нудило і здавалося бісячим? Знайшли? Оце саме те, що вам і потрібно робити.
Як тільки ви знайдете щось, що вас надзвичайно цікавить, наступним кроком пізнання і розуміння буде дізнатися про цю сферу достатньо, щоб дістатися до однієї з меж знань в цій сфері. Знання розширюються фрактально, і здалеку їхні межі виглядають простими і зрозуміли, але як тільки ви дізнаєтеся достатньо, щоб наблизитися до однієї з них, виявляється, що вони повні недосліджених прогалин.
Наступний крок — помітити ці межі де все не так просто і очевидно. Це вимагає певних навичок, оскільки ваш мозок прагне ігнорувати такі прогалини, щоб створити простішу модель світу. Багато відкриттів з’явилися завдяки запитанням про речі, які всі інші вважали самоочевидними.2
Якщо ваші знахідки меж здаються дивними — це й на краще. У видатних творах часто відчувається дрібка дивацтва. Це помітно й у живописі, й у математиці. Намагатися штучно створити це — це й буде виглядати штучно й натужно, але якщо це з’являється як aha moment, — прийміть це.
Сміливо переслідуйте нестандартні ідеї, навіть якщо інші люди ними не цікавляться — насправді, особливо якщо вони ними не цікавляться. Якщо вас захоплює якась можливість, яку всі інші ігнорують, і ви маєте достатньо досвіду, щоб точно сказати, що саме вони всі пропускають, це найкращий варіант, який ви можете знайти.3
Отже чотири кроки: виберіть галузь, вивчіть її настільки, щоб дістатися до її меж, помітьте прогалини, досліджуйте найперспективніші з них. Саме так чинили практично всі, хто досягнув великих успіхів — від художників до фізиків.
Кроки два і чотири вимагатимуть наполегливої праці. Можливо, неможливо чітко довести, що для досягнення справді видатних результатів потрібно просто наполегливо працювати, але емпіричні докази цього настільки ж переконливі, як і докази смертності. Ось чому так важливо працювати над тим, що вас глибоко цікавить. Інтерес спонукатиме вас працювати наполегливіше, ніж це коли-небудь змогла б зробити сама лише старанність чи спонукання ззовні.
Три найпотужніші мотиви — це цікавість, захоплення та бажання зробити щось вражаюче. Іноді вони збігаються, і така комбінація є найпотужнішою з усіх.
Головна винагорода за вашу наполегливість і старання — це відкриття нового фрактального зародка. Ви помічаєте тріщину на поверхні знань, вломлютесь в середину цієї тріщини, і бамп — всередині виявляється цілий новий, раніше не бачений світ.
Давайте трохи докладніше поговоримо про те, як складно визначитися, чим же саме займатися. Головна причина, чому це дійсно складно, полягає в тому, що ви не можете зрозуміти, якими є більшість видів роботи, окрім як, виконуючи її. Це означає, що ці чотири кроки перетинаються: можливо, вам доведеться працювати над чимось роками, перш ніж ви зрозумієте, наскільки вам це подобається або наскільки ви в цьому вправні. А тим часом ви не займаєтеся іншим, а отже, і не дізнаєтеся про решту можливих видів роботи. Тож у найгіршому випадку ви робите вибір запізно, ґрунтуючись на дуже неповній інформації.4
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуСама природа амбіцій лише поглиблює цю проблему. Амбіції бувають двох видів: ті, що передують зацікавленості в предметі, і ті, що виростають разом з заглибленням в предмет. У більшості людей, які досягають видатних успіхів, ці два види поєднуються, і чим більше у вас першого виду, тим складніше буде визначитися з вибором.
Системи освіти в більшості країн роблять вигляд, ніби це просто. Вони очікують, що ви визначитеся з напрямком свого майбутнього руху задовго до того, як зможете зрозуміти, що ж це таке насправді в реальності. І в результаті амбітна людина, яка рухається оптимальним шляхом, часто сприймається системою як відхилення від “норми”.
Було б краще, якби навчальні системи хоча б це визнали — визнали, що система не тільки не може особливо допомогти тобі з’ясувати, над чим працювати, але й побудована на припущенні, що ти, ще малий підліток, якимось чарівним чином це вгадаєш. Вони тобі цього не скажуть, але я скажу: коли справа доходить до того, щоб з’ясувати, над чим працювати, ти сам по собі. Декому пощастить і вони вгадають правильно, але решта опиняться в ситуації, коли їм доведеться суєтиться між коліями, прокладеними на припущенні, що всі так роблять.
То що ж робити, якщо ви молоді й амбітні, але не знаєте, над чим працювати? Головне – не варто пасивно плисти за течією, сподіваючись, що проблема вирішиться сама собою. Вам потрібно діяти. Але немає жодного красівого гайда, якого ви могли б просто дотримуватися і все складеться. Коли ви читаєте біографії людей, які зробили великі справи, вражає, наскільки велику роль відіграє тут удача. Вони відкривають для себе, над чим працювати, завдяки випадковій зустрічі або прочитавши книгу, яку випадково взяли до рук. Тож що вам дійсно потрібно, так це стати великою мішенню для удачі, а зробити це можна лише будучи допитливим і відкритим до світу і можливостей. Пробуйте багато речей, зустрічайтеся з багатьма людьми, читайте багато книг, задавайте багато питань.5
Якщо сумніваєшся, орієнтуйся на цікавість.
Якщо сумніваєшся, орієнтуйся на цікавість. Галузі знань змінюються в міру того, як ти дізнаєшся про них більше. Наприклад, те, чим в реальності займаються математики, дуже відрізняється від того, що ти робиш на уроках математики в школі. Тому тобі потрібно дати шанс різним видам діяльності, щоб побачити, що вони з себе представляють. Але галузь повинна ставати дедалі цікавішою в міру того, як ти дізнаєшся про неї більше. Якщо цього не відбувається, ймовірно, вона тобі не підходить.
Не хвилюйтеся, якщо ви виявите, що вас цікавлять якісь речі, які не дуже то й цікавлять інших людей. Чим дивніші ваші смаки щодо цікавості, тим краще. Дивні смаки часто є сильними рушіями, а сильний смак до роботи означає, що ви будете продуктивними. І ви, швидше за все, знайдете щось нове, якщо шукатимете там, де мало хто шукав раніше.
Однією з ознак того, що ви підходите для певної роботи, є те, що вам подобаються навіть ті її частини, які інші люди вважають нудними або страшними.
Але сфери вашої діяльності — це не те саме, що близькі люди; ви не зобов’язані бути їм відданими. Якщо під час роботи над одним проектом ви відкриєте для себе інший, який виявиться цікавішим, не бійтеся відкласти перший і перейти до цікавішого.
Якщо ви створюєте щось для людей, переконайтеся, що це те, чого вони насправді хочуть. Найкращий спосіб це зробити — створити те, чого хочете ви самі. Напишіть історію, яку хотіли б прочитати; створіть інструмент, яким хотіли б користуватися. Оскільки ваші друзі, ймовірно, мають схожі інтереси, це також допоможе вам знайти свою першу аудиторію.
Це все має випливати з правила цікавості. Очевидно, що найцікавішою історією для написання буде та, яку ви самі хочете прочитати. Причина, чому я окремо згадую цей випадок, полягає в тому, що дуже багато людей помиляються. Замість того, щоб створювати те, чого хочуть вони самі, вони намагаються створити те, чого хоче якась уявна, більш вибаглива аудиторія. І як тільки ви підете цим шляхом, ви загубитеся.6
Існує безліч факторів, які можуть збити вас зі шляху, коли ви намагаєтеся визначитися, над чим працювати. Претензійність, мама сказала, що це дурня, мода, страх, гроші, політика, бажання інших людей, шахраї. Але якщо ви будете триматися того, що вам справді цікаво, ви станете несприйнятливими до всіх цих чинників. Якщо вам це цікаво, ви не збилися зі шляху.
Якщо вам це цікаво, ви не збилися зі шляху.
Слідування своїм інтересам може здаватися досить пасивною стратегією, але на практиці це зазвичай означає йти за своїми інтересами, долаючи всілякі перешкоди на життєвому шляху. Зазвичай доводиться ризикувати, стикаючись із відмовою та невдачею. Тож для цього потрібна неабияка сміливість. (цього нема в тексті, але моя любіма метафора про це це: “пру до свого, як лось через горящий ліс”, все тріщить і ламається довкола, але мета вже ближче)
Але хоча сміливість необхідна, дуже ретельне планування зазвичай не потрібне. У більшості випадків рецепт успішної роботи простий: наполегливо працюйте над захоплюючими амбітними проєктами, і щось хороше з цього вийде. Замість того, щоб складати план, а потім виконувати його, просто намагайтеся дотримуватися певних незмінних принципів. (поки ви плануєте драугр качаєця, іф ю ноу вот ай мін)
Проблема планування полягає в тому, що воно працює лише для тих досягнень, які можна описати заздалегідь. Ви можете виграти золоту медаль або розбагатіти, якщо вирішите це ще в дитинстві, а потім наполегливо йтимете до цієї мети, але ви не зможете відкрити закон природного відбору таким чином.
Я думаю, що для більшості людей, які хочуть зробити велику справу, правильною стратегією є не планувати занадто багато. На кожному етапі робіть те, що здається найцікавішим і дає вам найкращі можливості на майбутнє. Я називаю цей підхід «триматися проти вітру». Саме так, здається, діяли більшість людей, які зробили видатну справу.
Навіть коли ви знайшли щось цікаве, над чим можна працювати, процес роботи не завжди простий і ясний як білий день. Будуть моменти, коли якась нова ідея змусить вас вранці вискочити з ліжка й одразу взятися до справи. Але буде й чимало випадків, коли все буде не так.
Ви не просто розправляєте вітрила і пливете вперед, підхоплені натхненням. Є зустрічний вітер, течії та приховані мілини. Тому в роботі, як і в плаванні, є своя техніка.
Наприклад, хоча ви й повинні працювати наполегливо, можна працювати занадто наполегливо, і якщо ви це зробите, то репне жепа і далі ви побачите, що ваша віддача і досягнення зменшуються: втома вас здолає, а зрештою навіть зашкодить вашому здоров’ю. Точка, в якій робота приносить все меншу віддачу, залежить від її типу. Деякі з найважчих видів роботи ви зможете виконувати лише чотири-п’ять годин на день.
В ідеалі ці години зосередженої роботи мають бути суцільними. Наскільки це можливо, спробуйте організувати своє життя так, щоб мати великі проміжки часу для роботи. Бо інакше ви будете уникати громіздких завдань, якщо знатимете, що вас можуть перервати в будь який момент.
Ймовірно, почати працювати буде складніше, ніж продовжувати. Часто доведеться обманювати себе, щоб подолати цей початковий бар’єр (дада, оця нервовість, коли перед тобою лежить білий аркуш і навіть не знаєш з якого слова почати писати). Не хвилюйтеся з цього приводу; це властивість громіздкої роботи, а не вада вашого характеру. Робота має певну енергію активації, як щоденну, так і для кожного проекту. І оскільки цей бар’єр є штучним у тому сенсі, що він вищий за енергію, необхідну для продовження роботи, можна обманути себе відповідною мірою, щоб його подолати.
Зазвичай брехати собі — це помилка, якщо ви хочете робити чудову роботу, але це один із рідкісних випадків, коли це не так. Коли я не хочу починати роботу вранці, я часто обманюю себе, кажучи: «Я просто перечитаю те, що вже зробив». Через п’ять хвилин я знаходжу щось, що здається помилковим або незавершеним, і починаю працювати.
Подібні прийоми працюють і для початку нових проєктів. Наприклад, можна обманювати себе щодо обсягу роботи, який потребує проєкт. Багато чудових речей починалися з того, що хтось казав: «Ну, хіба це так складно?»
Це, до речі, один із випадків, коли молодість дає гарну перевагу. Молоді люди більш оптимістичні, і хоча одним із джерел їхнього оптимізму є необізнаність, у цьому випадку необізнаність іноді може виявитися кращою за знання.
Проте намагайтеся доводити до кінця те, що почали, навіть якщо це виявиться складнішим, ніж ви очікували. Доведення справ до кінця — це не просто вправа на охайність чи самодисципліну. У багатьох проектах найкращі результати досягаються саме на тому етапі, який має бути завершальним.
Ще одна допустима брехня — перебільшувати важливість того, над чим ви працюєте, принаймні у власній уяві. Якщо це допоможе вам відкрити щось нове, то, можливо, це й не буде брехнею.7
Оскільки існує два види початку роботи — щоденний і проектний — існують також два види прокрастинації. Прокрастинація на рівні проектів є набагато небезпечнішою. Ви відкладаєте початок того амбітного проекту з року в рік, бо час ще не настав. Коли ви зволікаєте роками, ви можете багато чого не встигнути зробити.
Так само, як ми переоцінюємо те, що можемо зробити за один день, і недооцінюємо те, що можемо зробити за кілька років, ми переоцінюємо шкоду, заподіяну відкладанням справи на один день, і недооцінюємо шкоду, заподіяну відкладанням справи на кілька років.
Одна з причин, чому прокрастинація щодо початку конкретного проєкту є такою небезпечною, полягає в тому, що вона зазвичай маскується під роботу. Ви не просто сидите байдикуючи і нічого не роблячи; ви старанно працюєте над чимось іншим. Тому прокрастинація щодо конкретного проєкту не викликає такого ж тривожного сигналу, як прокрастинація щодо дня в цілому. Ви занадто зайняті, щоб це помітити.
Щоб подолати це, потрібно час від часу зупинятися і запитувати себе: чи працюю я над тим, над чим найбільше хочу працювати? Коли ви молоді, нічого страшного, якщо відповідь іноді буде «ні», але з віком відкладання на потім стає дедалі небезпечнішим.8 «Яка дивна річ трапилася з маленьким хлопчиком»
Видатна робота зазвичай вимагає витратити нормально так часу на вирішення проблеми, який для більшості людей здається надмірним. Не можна розглядати цей час як “витрати”, інакше вони здаватимуться занадто великими. Робота має бути достатньо цікавою саме в той момент, коли ви її виконуєте.
Можуть бути роботи, де вам доведеться роками старанно працювати над тим, що ви ненавидите, перш ніж дістатися до приємної частини, але це не те, як відбувається видатна робота. Видатна робота відбувається завдяки постійній зосередженості на тому, що вас справді цікавить. Коли ви зупиняєтеся, щоб підбити підсумки, ви дивуєтеся, як далеко ви просунулися.
Причина, чому ми дивуємося, полягає в тому, що ми недооцінюємо сукупний ефект роботи. Написати одну сторінку на день — це не здається чимось особливим, але якщо робити це щодня, за рік ви напишете книгу. Ось у чому секрет: послідовність. Люди, які роблять великі речі, не роблять багато щодня. Вони роблять хоч щось, а не нічого.
Якщо ви займаєтеся справою, яка має ефект накопичення, ви отримаєте й експоненційне зростання. Більшість людей роблять це несвідомо, але варто зупинитися й подумати над цим. Наприклад, навчання є одним із проявів цього явища: чим більше ви дізнаєтеся про щось, тим легше вам буде дізнатися ще більше. Розширення аудиторії — ще один приклад: чим більше у вас шанувальників, тим більше нових шанувальників вони приведуть до вас.
Проблема з експоненційним зростанням полягає в тому, що на початку крива зростання здається зовсім плоскою. Це не так; це все ще чудова експоненціальна крива. Але ми не можемо це інтуїтивно зрозуміти, тому недооцінюємо експоненційне зростання на його початкових етапах.
Те, що зростає експоненційно, може стати настільки цінним, що варто докласти надзвичайних зусиль, щоб розпочати цей процес. Але оскільки ми недооцінюємо експоненційне зростання на початку, це теж здебільшого відбувається несвідомо: люди проходять початкову, невдячну фазу навчання чомусь новому, бо з досвіду знають, що для цього завжди потрібен початковий поштовх, або розширюють свою аудиторію по одному шанувальнику, бо їм немає чого кращого робити. Якби люди усвідомлювали, що можуть інвестувати в експоненційне зростання, набагато більше з них робили б це.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуРобота не відбувається лише тоді, коли ви над нею безпосередньо наполегливо працюєте. Існує певний вид некерованого мислення, яке виникає під час прогулянки, прийняття душу або лежання в ліжку, і яке може бути дуже ефективним. Дозволяючи своїм думкам трохи блукати, ви часто вирішуєте проблеми, які не вдалося вирішити прямим підходом.9
Однак, щоб скористатися цим явищем, ви повинні наполегливо працювати звичайним “робочим” чином. Не можна просто ходити, занурившись у мрії. Мрії повинні чергуватися з цілеспрямованою роботою, яка підживлює їх питаннями.
Всім відомо, що на роботі слід уникати відволікань, але важливо уникати їх і в іншій половині циклу. Коли ви дозволяєте своїм думкам блукати, вони звертаються до того, що вам у цей момент найважливіше. Тому уникайте тих відволікань, які витісняють роботу з першого місця, інакше ви витратите цей цінний ресурс мислення на відволікання. (Виняток: не уникайте кохання.)
Свідомо розвивайте свій смак щодо робіт, що виконуються у вашій галузі. Доки ви не зрозумієте, що є найкращим і чому саме, ви не знатимете, до чого прагнете.
І саме цього ви й прагнете, адже якщо не намагатиметеся бути найкращими, ви навіть не будете хорошими. Це спостереження зробили так багато людей у таких різних галузях, що, можливо, варто задуматися, чому це так. Можливо, це тому, що амбіції — це явище, де майже всі помилки йдуть в одному напрямку: майже всі снаряди, що не влучають у ціль, промахуються, не долітаючи до неї. Або це тому, що прагнення бути найкращим якісно відрізняється від прагнення бути хорошим. А може, бути хорошим — це просто занадто розпливчастий стандарт. Ймовірно, всі три варіанти є правдивими. 10
На щастя, тут діє своєрідна економіка масштабу. Хоча може здаватися, що, намагаючись бути найкращим, ви берете на себе важкий тягар, на практиці ви часто виграєте. Це захоплююче, а також дивно звільняє. Це спрощує речі. У певному сенсі легше намагатися бути найкращим, ніж просто намагатися бути хорошим.
Один із способів ставити високі цілі — намагатися створити щось, що буде цікаво людям через сто років. Не тому, що їхня думка важливіша за думку ваших сучасників, а тому, що те, що через сто років все ще здаватиметься хорошим, швидше за все, є справді хорошим.
Не намагайтеся працювати у своєму неповторному стилі. Просто намагайтеся виконувати роботу якнайкраще; ви й так не зможете утриматися від того, щоб робити це по-своєму.
Стиль — це робити щось по-своєму, без цілі робити по-своєму. Намагатися — це манірність.
Афектація — це, по суті, удавання, що роботу виконує хтось інший, а не ви. Ви приймаєте вражаючий, але фальшивий образ, і хоча вам подобається ця вражаючість, у роботі вже виявляється саме фальшивість.
Спокуса бути кимось іншим найсильніша у молодих людей. Вони часто відчувають себе ніким. Але вам не потрібно турбуватися про цю проблему, бо вона вирішується сама собою, якщо ви працюєте над достатньо амбітними проектами. Якщо ви досягаєте успіху в амбітному проекті, ви не ніхто; ви — людина, яка це зробила. Тож просто робіть свою роботу, і ваша ідентичність проявиться сама собою.
«Уникати манірності» — це корисне правило, але як би ви висловили цю думку у позитивному ключі? Як би ви сказали, яким слід бути, а не яким не слід бути? Найкраща відповідь — бути щирим. Якщо ви щирі, то уникаєте не лише манірності, а й цілого ряду подібних вад.
Суть щирості полягає в інтелектуальній чесності. З дитинства нас вчать, що чесність — це безкорислива чеснота, своєрідна жертва. Але насправді це також джерело сили. Щоб бачити нові ідеї, потрібно мати надзвичайно гостре прагнення до істини. Ви намагаєтеся побачити більше істини, ніж бачили інші досі. І як можна мати гостре прагнення до істини, якщо ви самі нечесні?
Один із способів уникнути інтелектуальної нечесності — це підтримувати легкий позитивний тиск у протилежному напрямку. Будьте готові агресивно визнавати, що ви помиляєтеся. Як тільки ви визнаєте, що помилялися в чомусь, ви стаєте вільними. До того часу ви мусите нести це тягар.11
Ще одним, більш тонким компонентом щирості є невимушеність. Невимушеність набагато важливіша, ніж це може здаватися з її простої назви. Це не просто відсутність чогось. Це означає зосереджуватися на тому, що має значення, а не на тому, що його не має.
Спільним для формальності та манірності є те, що, виконуючи роботу, ви намагаєтеся виглядати певним чином. Але будь-яка енергія, яка витрачається на те, як ви виглядаєте, відбирає її від того, що справді важливо. Це одна з причин, чому «нерди» мають перевагу у виконанні чудової роботи: вони витрачають мало зусиль на те, щоб виглядати певним чином. Насправді це, по суті, визначення «нерда».
Але будь-яка енергія, яка витрачається на те, як ви виглядаєте, відбирає її від того, що справді важливо.
У «ботаніків» є якась невимушена сміливість, яка якраз і потрібна для того, щоб творити великі речі. Цього не можна навчитися; це зберігається з дитинства. Тож тримайтеся за це. Будьте тим, хто висуває свої ідеї, а не тим, хто сидить осторонь і висловлює щодо них витончені на вигляд критичні зауваження. «Критикувати легко» — це правда в найбуквальнішому сенсі, а шлях до великої справи ніколи не буває легким.
Можливо, є роботи, де цинізм і песимізм є перевагою, але якщо ви хочете робити великі справи, то перевагою є оптимізм, навіть якщо це означає, що іноді ви ризикуєте виглядати дурнем. Існує давня традиція робити навпаки. Старий Завіт каже, що краще мовчати, щоб не виглядати дурнем. Але це порада для тих, хто хоче лише здаватися розумним. Якщо ви насправді хочете відкривати щось нове, краще ризикнути і розповісти людям про свої ідеї.
Деякі люди від природи щирі, а іншим це дається нелегко. Будь-який вид щирості підійде. Але я сумніваюся, що можна зробити велику справу, не будучи щирим. Це так важко зробити, навіть якщо ти щирий. У тебе немає достатнього запасу міцності, щоб виправити спотворення, спричинені впливом оточення, інтелектуальною нечесністю, ортодоксальністю, модою чи прагненням бути крутим.12
Видатна робота має бути послідовною не лише щодо того, хто її виконав, а й щодо самої себе. Зазвичай вона становить єдине ціле. Тож якщо під час роботи над чимось вам доведеться прийняти рішення, запитайте себе, який варіант є більш послідовним.
Можливо, вам доведеться щось викинути і переробити. Це не обов’язково, але ви повинні бути готові до цього. І це може вимагати певних зусиль; коли щось потрібно переробити, упередження щодо статусу-кво та лінь об’єднаються, щоб змусити вас заперечувати це. Щоб подолати це, запитайте себе: якби я вже вніс зміни, чи хотів би я повернутися до того, що маю зараз?
Майте сміливість, щоб скорочувати і відкидати зайве. Не зберігайте те, що не підходить, тільки тому, що ви цим пишаєтеся цим або тому, що це коштувало вам багато зусиль.
Дійсно, у деяких видах робіт добре звести те, що ви робите, до якоїсь простої концетрованої суті. Результат буде більш концентрованим; ви краще його зрозумієте; і ви не зможете обманювати себе щодо того, чи є там щось справжнє.
Математична елегантність може здаватися лише метафорою, запозиченою з мистецтва. Саме так я думав, коли вперше почув термін «елегантний» у застосуванні до фінального полірування. Але тепер я підозрюю, що це концептуально первинне — що головним інгредієнтом художньої елегантності є математична елегантність. У будь-якому разі це корисний стандарт, що виходить далеко за межі математики.
Однак елегантність — це, можливо, довгострокова перспектива. Складні рішення часто користуються більшим престижем у короткостроковій перспективі. Вони вимагають чималих зусиль і важко їх зрозуміти, і те, і інше справляє на людей враження, принаймні тимчасово.
Тоді як деякі з найкращих робіт здаються такими, що вимагали порівняно мало зусиль, оскільки в певному сенсі вони вже існували. Їх не потрібно було створювати, а лише побачити. Це дуже хороший знак, коли важко сказати, чи ви щось створюєте, чи відкриваєте.
Коли ви виконуєте роботу, яку можна розглядати як створення або відкриття, краще схилятися на бік відкриття. Спробуйте уявити себе лише провідником, через якого ідеї набувають своєї природної форми.
(Як не дивно, одним із винятків є проблема вибору проблеми, над якою працювати. Зазвичай це розглядається як пошук, але в найкращому випадку це більше схоже на створення чогось. У найкращому випадку ви створюєте галузь у процесі її дослідження.)
Так само, якщо ви намагаєтеся створити потужний інструмент, зробіть його максимально необмеженим. Потужний інструмент, майже за визначенням, використовуватимуть у несподіваних для вас способах, тому краще перестрахуватися й усунути обмеження, навіть якщо ви не знаєте, у чому полягатиме користь.
Відмінна робота часто буде схожа на інструмент у тому сенсі, що на її основі будують щось інші. Тому це хороший знак, якщо ви створюєте ідеї, які можуть використовувати інші, або ставите питання, на які можуть відповісти інші. Найкращі ідеї мають наслідки у багатьох різних сферах.
Якщо ви висловлюєте свої ідеї у найзагальнішій формі, вони будуть навіть правдивішими, ніж ви самі то планували.
Звичайно, однієї лише ідеї недостатньо. Чудові ідеї мають бути істинними й новими. І щоб побачити нові ідеї, потрібні певні здібності, навіть якщо ви вже навчилися достатньо, щоб дістатися до однієї з меж знань.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуМи називаємо здатність бачити нові ідеї такими словами, як «оригінальність», «креативність» та «уява». Можна мати великі здібності в інших аспектах — мати так звані технічні навички — і при цьому не мати цього вміння.
Мені ніколи не подобався термін «творчий процес». Він здається оманливим. Оригінальність — це не процес, а спосіб мислення. Оригінальні мислителі видають нові ідеї про те, на чому вони зосереджуються, як кутова шліфувальна машина викидає іскри. Вони не можуть цьому зарадити.
Якщо те, на чому вони зосереджуються, є чимось, чого вони не дуже добре розуміють, ці нові ідеї можуть виявитися невдалими. Один із найоригінальніших мислителів, яких я знаю, вирішив зосередитися на побаченнях після розлучення. Він знав про побачення приблизно стільки ж, скільки середньостатистичний 15-річний підліток, і результати були надзвичайно колоритними. Але таке відокремлення оригінальності від фахових знань зробило її природу ще більш зрозумілою.
Не знаю, чи можна розвинути в собі оригінальність, але, безперечно, є способи максимально використати те, що в тебе є. Наприклад, оригінальні ідеї набагато частіше спадають на думку, коли ти над чимось працюєш. Оригінальні ідеї не виникають від того, що ти намагаєшся їх придумати. Вони з’являються, коли ти намагаєшся створити або зрозуміти щось, що виявляється трохи занадто складним.
Балачки або писанина про те, що вас цікавить, — це хороший спосіб генерувати нові ідеї. Коли ви намагаєтеся викласти думки словами, пропущена ідея створює своєрідний вакуум, який витягує її з вас. Дійсно, існує такий вид мислення, який можливий лише під час письма.
Зміна обстановки може допомогти. Якщо ви відвідуєте нове місце, то часто виявляєте, що там у вас з’являються нові ідеї. Сама подорож часто їх вивільняє. Але, можливо, вам не доведеться далеко їхати, щоб отримати цю користь. Іноді достатньо просто прогулятися.13
Також корисно «подорожувати» у просторі повʼязаних тем. У вас з’явиться більше нових ідей, якщо ви будете досліджувати багато різних тем: частково тому, що це надає «кутовій шліфувальній машині» більшу площу для роботи, а частково тому, що аналогії є особливо плідним джерелом нових ідей.
Проте не розподіляйте свою увагу рівномірно між багатьма темами, інакше ви розпилитеся. Краще розподіляти її за принципом, що нагадує степеневий закон.14
Ставтеся до деяких тем з професійною цікавістю, а до багатьох інших — з простою цікавістю.
Цікавість і оригінальність тісно пов’язані між собою. Цікавість живить оригінальність, надаючи їй нові теми для роздумів. Але цей зв’язок є ще тіснішим. Цікавість сама по собі є різновидом оригінальності; вона для запитань те саме, що оригінальність для відповідей. А оскільки запитання у найкращому їхньому прояві є важливою складовою відповідей, то й цікавість у найкращому її прояві є творчою силою.
Поява нових ідей — це дивна річ, адже зазвичай вона полягає в тому, щоб побачити те, що було прямо під носом. Коли ви вже побачили нову ідею, вона, як правило, здається очевидною. Чому ж ніхто раніше про це не подумав?
Коли ідея здається одночасно новою й очевидною, це, ймовірно, хороша ідея.
Побачити щось очевидне здається простим. Проте на практиці придумати щось нове — важко. У чому ж джерело цієї очевидної суперечності? У тому, що для того, щоб побачити нову ідею, зазвичай потрібно змінити свій погляд на світ. Ми бачимо світ крізь моделі, які нам і допомагають, і обмежують нас. Коли ви виправляєте несправну модель, нові ідеї стають очевидними. Але помітити й виправити несправну модель важко. Ось чому нові ідеї можуть бути одночасно очевидними й водночас важкими для відкриття: їх легко побачити після того, як ви зробите щось важке.
Один із способів виявити несправні моделі — бути вимогливішим за інших людей. Несправні моделі світу залишають слід підказок там, де вони стикаються з реальністю. Більшість людей не хочуть бачити ці підказки. Було б замало сказати, що вони прив’язані до своєї поточної моделі; це те, у чому вони мислять; тому вони схильні ігнорувати слід підказок, залишений її несправністю, хоч би яким помітним він здавався з ретроспективи.
Щоб знайти нові ідеї, потрібно звертати увагу на місця розломів в моделях, а не відводити погляд. Саме так робив Ейнштейн. Він зміг побачити несподівані наслідки рівнянь Максвелла не стільки тому, що шукав нові ідеї, скільки тому, що був більш вимогливим.
Інша річ, яка вам потрібна, — це готовність порушувати правила. Як би парадоксально це не звучало, але якщо ви хочете виправити свою модель світу, то корисно бути людиною, яка не боїться порушувати правила. З точки зору старої моделі, яку спочатку поділяють усі, включаючи вас, нова модель зазвичай порушує принаймні неявні правила.
Мало хто розуміє, наскільки серйозним має бути порушення правил, адже нові ідеї здаються набагато консервативнішими, коли вони вже досягли успіху. Вони здаються цілком розумними, коли ви вже використовуєте нову модель світу, яку вони принесли з собою. Але на початках це не було так; знадобилася більша частина століття, щоб геліоцентрична модель була загальноприйнятою, навіть серед астрономів, тому що вона здавалася такою неправильною.
Дійсно, якщо подумати, хороша нова ідея має здаватися поганою для більшості людей, інакше хтось уже б її досліджував. Отже, вам потрібно шукати ідеї, які здаються божевільними, але божевільними в хорошому сенсі. Як їх розпізнати? З упевненістю скажу — це неможливо. Часто ідеї, що здаються поганими, є поганими. Але ідеї, які є божевільними в хорошому сенсі, зазвичай захоплюють; вони багаті на наслідки; тоді як ідеї, що є просто поганими, зазвичай пригнічують.
Є два способи почуватися комфортно, порушуючи правила: отримувати від цього задоволення або ставитися до них байдуже. Я називаю ці два випадки «агресивною» та «пасивною» незалежністю мислення.
Агресивно незалежні — це люди неслухняні. Правила не просто не зупиняють їх; їх порушення надає їм додаткової енергії. Для таких людей радість від самої зухвалості проекту іноді дає достатньо енергії, щоб розпочати його.
Інший спосіб порушувати правила — не зважати на них або, можливо, навіть не знати про їхнє існування. Ось чому новачки та аутсайдери часто роблять нові відкриття; їхня необізнаність щодо припущень у певній галузі діє як джерело тимчасової пасивної незалежності. Люди з синдромом Аспергера також, здається, мають певний імунітет до загальноприйнятих переконань. Деякі з тих, кого я знаю, кажуть, що це допомагає їм генерувати нові ідеї.
Вимогливість плюс порушення правил звучить як дивне поєднання. У популярній культурі вони протилежні. Але популярна культура має в цьому відношенні хибну модель. Вона неявним чином припускає, що проблеми є тривіальними, а в тривіальних справах вимогливість і порушення правил протилежні. Але в питаннях, що дійсно мають значення, лише ті, хто порушує правила, можуть бути по-справжньому вимогливими.
Ідея, яку пропускають повз увагу, часто витримує конкуренцію аж до півфіналу. Ви підсвідомо її бачите, але інша частина вашої підсвідомості відкидає її, бо вона здається занадто дивною, занадто ризикованою, занадто трудомісткою або занадто суперечливою. Це відкриває захопливу можливість: якби ви могли вимкнути такі фільтри, то побачили б більше нових ідей.
Один із способів зробити це — запитати себе, які ідеї були б цікавими для когось іншого. Тоді ваше підсвідоме не відкине їх, щоб захистити вас.
Ви також можете відкрити для себе ідеї, які залишаються непоміченими, працюючи в зворотному напрямку: починаючи з того, що їх затуляє. Кожен шанований, але помилковий принцип оточений мертвою зоною цінних ідей, які залишаються недослідженими, оскільки суперечать йому.
Релігії — це сукупності шанованих, але помилкових принципів. Тому все, що можна описати буквально або метафорично як релігію, матиме у своїй тіні цінні недосліджені ідеї. Коперник і Дарвін зробили відкриття саме такого типу.15
У чому люди у вашій сфері виявляють фанатизм — у тому сенсі, що надто прив’язані до якогось принципу, який, можливо, не є настільки очевидним, як їм здається? Які можливості відкриваються, якщо відмовитися від нього?
Люди виявляють набагато більше креативності у вирішенні проблем, ніж у виборі того, які саме проблеми вирішувати. Навіть найрозумніші можуть виявитися напрочуд консервативними, коли йдеться про вибір напрямку роботи. Люди, які в жодному іншому випадку й не мріяли б бути модними, поринають у роботу над модними проблемами.
Однією з причин, чому люди більш консервативні при виборі проблем, ніж рішень, є те, що проблеми — це більший ризик. Проблема може зайняти вас на роки, тоді як пошук рішення може зайняти лише кілька днів. Але навіть попри це я вважаю, що більшість людей занадто консервативні. Вони реагують не лише на ризик, а й на моду. Немодні проблеми недооцінюються.
Одним із найцікавіших видів немодних проблем є ті, які, на думку людей, вже повністю досліджені, хоча це не так. Великі досягнення часто полягають у тому, щоб взяти щось уже існуюче і показати його прихований потенціал. Так робили і Дюрер, і Ватт. Тож якщо вас цікавить сфера, яку інші вважають вичерпаною, не дозволяйте їхньому скептицизму вас зупинити. У цьому люди часто помиляються.
Працювати над «немодною» проблемою може бути дуже приємно. Тут немає ажіотажу чи поспіху. І опортуністи, і критики зайняті чимось іншим. Існуючі напрацювання часто вирізняються старомодною надійністю. А ще є приємне відчуття економії від розвитку ідей, які інакше були б змарновані.
Але найпоширеніший тип проблем, які залишаються поза увагою, не є явно немодними в тому сенсі, що вони вийшли з моди. Просто вони не здаються такими важливими, як є насправді. Як їх знайти? Будучи поблажливим до себе — даючи волю своїй цікавості та приглушуючи, принаймні тимчасово, той голосок у голові, який каже, що ви повинні працювати лише над «важливими» проблемами.
Звісно, вам потрібно працювати над важливими проблемами, але майже всі занадто консервативно ставляться до того, що вважати важливою проблемою. І якщо у вашому оточенні є важлива, але недооцінена проблема, вона, ймовірно, вже є на екрані вашого підсвідомого радара. Тож спробуйте запитати себе: якби ви збиралися зробити перерву від «серйозної» роботи, щоб попрацювати над чимось лише тому, що це було б дійсно цікаво, що б ви зробили? Відповідь, ймовірно, важливіша, ніж здається.
Оригінальність у виборі проблем, здається, має навіть більше значення, ніж оригінальність у їх вирішенні. Саме це вирізняє людей, які відкривають цілком нові галузі. Тож те, що може здаватися лише першим кроком — рішення, над чим працювати — є, в певному сенсі, ключем до всієї гри. Мало хто це розуміє.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуОдне з найбільших хибних уявлень щодо нових ідей стосується співвідношення запитань і відповідей у їхньому формуванні. Люди вважають, що великі ідеї — це відповіді, але часто справжнє прозріння криється саме в запитанні.
Однією з причин, чому ми недооцінюємо “запитання”, є те, як їх використовують у школах. У школах вони, як правило, існують лише короткий час, перш ніж на них дають відповідь, наче нестабільні частинки. Але справді хороше запитання може бути набагато глибшим і обʼємнішим. Справді хороше запитання — це вже часткове відкриття. Як виникають нові види? Чи сила, що змушує предмети падати на землю, є такою самою, як та, що утримує планети на їхніх орбітах? Навіть ставлячи такі питання, ви вже опинилися на захопливій новій території.
Питання без відповідей можуть бути незручними речами, які доводиться носити з собою. Але чим більше їх у вас, тим більша ймовірність помітити рішення — або, що ще більш захоплююче, помітити, що два такі питання насправді є одним і тим же запитанням.
Іноді ви носите питання з собою протягом довгого часу. Великі досягнення часто виникають завдяки поверненню до питання, яке ви вперше помітили багато років тому — навіть у дитинстві — і про яке не могли перестати думати. Люди багато говорять про важливість збереження своїх юнацьких мрій, але так само важливо зберігати свої юнацькі питання.16
Це одне з тих місць, де реальна експертиза найбільше відрізняється від її загальноприйнятого уявлення. У загальноприйнятому уявленні експерти завжди впевнені в собі. Але насправді чим більше ви відкриті до “здивування”, тим краще — за умови, що (а) те, що вас дивує, має значення, і (б) ніхто інший цього також не розуміє.
Подумайте про те, що відбувається в момент, безпосередньо перед тим, як спалахує нова ідея. Часто людина з достатнім рівнем експертизи перебуває в розгубленості щодо чогось. А це означає, що оригінальність частково складається з розгубленості — з безладного хаосу! Вам має бути достатньо комфорто з тим фактом, що світ сповнений загадок, щоб бути готовими їх бачити, але не настільки комфорто, щоб не хотіти їх розгадувати.17
Чудово мати безліч питань, на які ще немає відповідей. І це одна з тих ситуацій, коли багаті стають ще багатшими, адже найкращий спосіб знайти нові питання — це спробувати відповісти на вже існуючі. Питання ведуть не лише до відповідей, а й до нових питань.
Найкращі питання народжуються в процесі пошуку відповідей. Ви помічаєте нитку, що стирчить із поточної парадигми, і намагаєтеся потягнути за неї — а вона стає дедалі довшою. Тож не вимагайте, щоб питання було очевидно великим, перш ніж спробувати на нього відповісти. Це рідко можна передбачити. Досить важко навіть помітити нитку, не кажучи вже про те, щоб передбачити, наскільки вона розплутається, якщо за неї потягнути.
Краще бути всебічно допитливим — трохи потягнути то тут то там за багато ниток і подивитися, що станеться. Великі речі починаються з малого. Початкові версії великих речей часто були лише експериментами, побічними проєктами або розмовами, які потім переросли у щось більше. Тож починайте багато дрібних справ.
Плідність недооцінюють. Чим більше різних речей ви пробуєте, тим більша ймовірність відкрити щось нове. Однак розумійте, що пробувати багато речей означатиме одночасно й пробувати багато речей, які не працюють. Неможливо мати багато хороших ідей, не маючи при цьому багато поганих.18
Хоча здається, що відповідальніше і логічніше почати з вивчення всього, що було зроблено раніше, ви навчитеся швидше і отримаєте більше задоволення, просто пробуючи щось на практиці. А коли ви все-таки переглянете попередні роботи, то зрозумієте їх краще. Тож краще вже почати, ніж не почати. Це легше, коли початок означає початок з малого; ці дві ідеї поєднуються, як дві частинки пазла.
Як перейти від невеликого початку до чогось великого? Шляхом створення послідовних версій одна за одною. Великі речі майже завжди створюються у вигляді послідовних версій. Ви починаєте з чогось невеликого і розвиваєте це, і остаточна версія виявляється і розумнішою, і амбітнішою, ніж будь-що, що ви могли б запланувати.
Особливо корисно створювати послідовні версії, коли ви робите щось для людей — щоб швидко показати їм початкову версію, а потім розвивати її на основі їхньої реакції.
Почніть з найпростішого, що може спрацювати. На диво часто це й спрацьовує. Якщо ні, це принаймні дасть вам старт.
Не намагайтеся втиснути занадто багато нового в одну версію. Є терміни для пояснення цього щодо першої версії (занадто довгий час на випуск) і другої (ефект другої системи), але обидва вони є лише прикладами більш загального принципу.
Ранню версію нового проєкту іноді відкидають як неважливу іграшку. Це хороший знак, коли люди так роблять. Це означає, що вона має все, що потрібно новій ідеї, крім масштабу, а той, як правило, з’являється згодом.19
Альтернативою тому, щоб почати з чогось невеликого і розвивати це, є заздалегідь спланувати свої дії. І планування зазвичай здається більш відповідальним вибором. Сказати «ми зробимо X, потім Y, а потім Z» звучить більш організовано, ніж «ми спробуємо X і подивимося, що з цього вийде». І це дійсно більш організовано; просто це не працює так само добре.
Планування саме по собі не є чимось хорошим. Іноді воно необхідне, але це необхідне зло — відповідь на безжальні умови. Це те, що ви мусите робити, бо працюєте з негнучкими засобами, або тому, що вам потрібно координувати зусилля багатьох людей. Якщо ви тримаєте проекти невеликими та гнучкі в засобах, вам не треба так багато планувати, і ваші проекти можуть і будуть розвиватися. Масштаб вимагає планування, це факт; але нема масштабу — не варто й забагато планувати, всерівно потім доведеться переплановувати.
Ризикуйте настільки, наскільки можете собі це дозволити. Ризик пропорційний винагороді, тому не шукайте гарантованого результату, а шукайте можливість, що обіцяє високу очікувану вигоду. Якщо ви час від часу не зазнаєте невдач, то, ймовірно, ви надто консервативні.
Хоча консерватизм зазвичай асоціюється з людьми похилого віку, саме молоді люди схильні робити цю помилку. Недосвідченість змушує їх боятися ризику, але саме в молодості ви можете дозволити собі найбільше.
Навіть провальний проект може бути цінним. У процесі роботи над ним ви пройдете територією, яку мало хто бачив, і зіткнетеся з питаннями, які мало хто ставив. І, ймовірно, немає кращого джерела питань, ніж ті, з якими ви стикаєтеся, намагаючись зробити щось трохи занадто складне.
Користуйтеся перевагами молодості, поки вони у вас є, і перевагами віку, коли й вони з’являться. Переваги молодості — це енергія, час, оптимізм і свобода. Переваги віку — це знання, ефективність, гроші та влада. Доклавши деяких зусиль, ви можете здобути якісь з останніх ще в молодості та зберегти деякі з перших у старості.
У літніх людей також є перевага в тому, що вони знають, якими перевагами володіють. Молоді ж часто мають їх, не усвідомлюючи цього. Найбільшою з них, мабуть, є час. Молоді люди навіть не уявляють, наскільки вони багаті на час. Найкращий спосіб використати цей час з користю — це витратити його на трохи легковажні речі: дізнатися про щось, що вам не потрібно знати, просто з цікавості; спробувати створити щось лише тому, що це було б круто; або стати надзвичайно вправним у чомусь.
Це «трохи» є важливим уточненням. Витрачайте час щедро, коли ви молоді, але не просто марнуйте його. Є велика різниця між тим, щоб робити щось, про що ви турбуєтеся, що це може бути марною тратою часу, і тим, щоб робити щось, про що ви точно знаєте, що це буде марною тратою часу. Перше — це принаймні ризик, і, можливо, кращий, ніж ви думаєте.20
Найвишуканіша перевага молодості, а точніше — недосвідченості, полягає в тому, що ти дивишся на все свіжим поглядом. Коли твій мозок вперше сприймає якусь ідею, іноді ці дві речі не поєднуються ідеально. Зазвичай проблема в твоєму мозку, але інколи — в самій ідеї. Якась її частина незручно стирчить і встромляється в тебе, коли ти про неї думаєш. Люди, які звикли до цієї ідеї, навчилися її ігнорувати, але ти маєш можливість цього не робити.21
Отже, коли ви вперше вивчаєте щось нове, звертайте увагу на речі, які здаються вам неправильними або пропущеними. У вас буде спокуса їх проігнорувати, адже у 99% випадків проблема у вас самих. І, можливо, вам доведеться тимчасово відкласти свої сумніви, щоб продовжувати рухатись уперед. Але не забувайте про них. Коли ви просунетесь далі в темі, поверніться й перевірте, чи залишились вони. Якщо вони все ще витримують перевірку у світлі ваших теперішніх знань, — це, може бути, невідкрита ідея.
Один із найцінніших видів знань, які дає досвід, — це розуміння того, про що не варто турбуватися. Молодь знає усі речі, які можуть мати значення, але не знає їхньої відносної ваги. Тому вони хвилюються про все однаково, тоді як насправді варто значно більше переживати буквально за кілька речей, а про решту майже не думати.
Але те, чого ви не знаєте, — лише половина проблеми недосвідченості. Друга половина — це те, що ви «знаєте», але чого насправді немає. Ви вступаєте в доросле життя з головою, повною нісенітниць: погані звички, яких ви набули, і хибні речі, яким вас навчили. І ви не зможете робити справді видатну роботу, поки не позбавитесь хоча б тієї нісенітниці, що заважає вашій справі.
Значна частина нісенітниці у вашій голові залишена там школою. Ми так звикли до шкіл, що підсвідомо прирівнюємо навчання в школі до навчання як такого. Але насправді школи мають чимало дивних особливостей, які викривляють наше уявлення про навчання й мислення.
Наприклад, школи формують пасивність. Відколи ви були маленькою дитиною, попереду класу стояв авторитет, Великий Дорослий Вчитель, який говорив вам усім, що треба вивчити, а потім перевіряв, чи ви це зробили. Але ні уроки, ні контрольні роботи не є невід’ємними складовими навчання — вони лише артефакти того, як зазвичай влаштовані школи.
Чим швидше ви подолаєте цю пасивність, тим краще. Якщо ви ще навчаєтесь, спробуйте сприймати свою освіту як власний проєкт, а вчителів — як тих, хто працює на вас, а не навпаки. Це може здатися перебільшенням, але це не просто дивний уявний експеримент. Це правда в економічному сенсі, а в кращому випадку — й інтелектуальна правда. Найкращі вчителі не хочуть бути вашими начальниками. Вони воліли б, щоб ви рухались уперед, використовуючи їх як джерело порад, а не щоб вони тягли вас крізь матеріал.
Школи також дають вам хибне уявлення про те, якою є справжня робота. У школі вам кажуть, у чому полягають задачі, і вони майже завжди розв’язуються за допомогою лише того, чого вас уже навчили. У реальному житті вам самим доводиться з’ясовувати, у чому проблеми, й часто ви навіть не знаєте, чи можна їх вирішити взагалі.
Але, мабуть, найгірше, що школи з вами роблять, — це вчать вас перемагати, «зчітеривши тест». Видатної роботи так не зробиш. Бога не обдуриш. Тож припиніть шукати такі обхідні шляхи. Спосіб обіграти систему — зосередитись на проблемах і рішеннях, які інші проґавили, а не халтурити в самій роботі.
Не думайте про себе як про людину, яка залежить від якогось «ключника», що дасть вам «ключ до великого шансу». Навіть якби це було правдою, найкращий спосіб його отримати — зосередитись на якісній роботі, а не ганятись за впливовими людьми.
Люди, які тільки починають у певній галузі, часто копіюють наявні роботи. У цьому немає нічого поганого за своєю суттю. Немає кращого способу зрозуміти, як щось працює, ніж спробувати це відтворити. І копіювання не обов’язково робить вашу роботу неоригінальною. Оригінальність — це наявність нових ідей, а не відсутність старих.
Є правильний спосіб копіювати і є неправильний. Якщо ви збираєтесь щось копіювати, робіть це відкрито, а не потайки, і вже тим паче не несвідомо. Саме це мається на увазі під знаменитою фразою, яку часто приписують не тим авторам: «Великі митці крадуть». Справді небезпечний вид копіювання — той, що ганьбить саме поняття копіювання, — це копіювання без усвідомлення, коли ви не більше ніж потяг, що мчить по рейках, прокладених кимось іншим. Але на протилежному кінці спектра копіювання може бути ознакою переваги, а не слабкості.22
У багатьох галузях майже неминуче, що ваші ранні роботи певною мірою ґрунтуватимуться на чужих. Проєкти рідко виникають у вакуумі. Зазвичай вони є реакцією на попередні роботи. Коли ви тільки починаєте, у вас немає власних попередніх робіт; якщо ви на щось реагуєте — це має бути чиєсь чуже. Коли ви вже відбулись, можете реагувати на власне. Але хоча перше називають вторинним, а друге — ні, структурно ці два випадки схожіші, ніж здається.
Як не дивно, сама новизна найновіших ідей іноді спочатку робить їх схожими на більш вторинні, ніж вони є насправді. Нові відкриття часто доводиться спершу осмислювати як варіації вже наявного — навіть їхнім першовідкривачам, — бо ще не існує концептуального словника для їх вираження. 23
Проте в копіюванні є певні небезпеки. Одна з них — схильність копіювати старе: те, що колись було на фронтирі знань, але вже ним не є.
Коли ви щось копіюєте, не копіюйте все. Це зробить вас смішним. Наприклад, не копіюйте манеру поважного п’ятдесятирічного професора, якщо вам вісімнадцять, або стиль ренесансного вірша — кількасот років потому.
Деякі риси того, чим ви захоплюєтесь, — це насправді недоліки, всупереч яким було досягнуто успіху. Власне, найлегші для наслідування риси найімовірніше й є недоліками.
Це особливо стосується поведінки. Деякі талановиті люди є грубіянами, і це іноді створює у недосвідчених враження, ніби грубість — частина таланту. Це не так; талант — лише те, що дозволяє захищає їх від справедливої реакції на грубощі.
Один із найпотужніших видів копіювання — перенести щось з однієї галузі в іншу. Історія настільки рясніє випадковими відкриттями такого роду, що, мабуть, варто допомогти випадку — свідомо вивчаючи інші види діяльності. Ви можете запозичувати ідеї з цілком далеких галузей, якщо дозволите їм бути метафорами.
Негативні приклади можуть надихати не менше, ніж позитивні. Насправді іноді можна навчитись більшt з погано зробленого, ніж з добре зробленого; часом стає зрозумілим, чого бракує, лише коли цього немає.
Якщо багато найкращих людей у вашій галузі тусуються в одному місці, зазвичай варто завітати туди на якийсь час. Це підніме вашу амбітність, а ще — показавши, що ці люди теж звичайні люди, — додасть вам впевненості в собі.24
Якщо ви будете щирі, то, мабуть, отримаєте тепліший прийом, ніж могли б очікувати. Більшість людей, які дуже добре щось роблять, із задоволенням говорять про це з тим, хто справді зацікавлений. Якщо вони справді гарні у своїй справі, то, мабуть, ставляться до неї з інтересом аматора — а аматори завжди хочуть говорити про своє захоплення.
Проте знайти справді гарних людей може бути непросто. Видатна робота має такий престиж, що в деяких місцях — особливо в університетах — існує ввічлива фікція, ніби всі нею займаються. А це далеко від правди. Люди всередині університетів не можуть говорити про це відкрито, але якість роботи в різних кафедрах разюче відрізняється. В одних є люди, що роблять видатну роботу; в інших вони були колись; в інших їх не було ніколи.
Шукайте найкращих колег. Є багато проєктів, які неможливо виконати на самоті, і навіть якщо ви працюєте над тим, що можна, — добре мати інших людей, які підтримають вас і з якими можна обмінятись ідеями.
Проте колеги впливають не лише на вашу роботу — вони впливають і на вас самих. Тому працюйте з людьми, якими хочете стати, — бо станете.
У колегах якість важливіша за кількість. Краще мати одного-двох видатних, ніж цілу будівлю непоганих. Насправді це не просто краще, а необхідно — судячи з історії: те, наскільки часто видатна робота виникає скупченнями, свідчить про те, що колеги нерідко й є вирішальним фактором — чи буде робота видатною, чи ні.
Як зрозуміти, що у вас достатньо гарні колеги? За моїм досвідом, коли вони такі — ви це знаєте. Тобто якщо ви не впевнені — мабуть, ні. Але, можливо, можна дати більш конкретну відповідь. Спробую: достатньо гарні колеги пропонують несподівані думки. Вони бачать і вміють те, чого не бачите й не вмієте ви. Тож якщо у вас є кілька колег, достатньо гарних, щоб тримати вас у тонусі в цьому сенсі, — ви, мабуть, вже там де треба.
Більшість із нас може виграти від співпраці з колегами, але деякі проєкти потребують людей у більшому масштабі — і розпочати такий проєкт підходить не кожному. Якщо ви хочете керувати таким проєктом, вам доведеться стати менеджером, а управляти добре — потребує здібностей та інтересу, як і будь-який інший вид роботи. Якщо їх немає — середнього шляху не існує: або змусьте себе опанувати менеджмент як другу мову, або уникайте таких проєктів.25
Бережіть свій моральний дух. Це основа всього, коли ви працюєте над амбітними проєктами. Його треба плекати й захищати, як живий організм.
Моральний дух починається зі ставлення до життя. Ви більш схильні робити видатну роботу, якщо ви оптиміст, і більш схильні таки досягти свого, якщо вважаєте себе щасливчиком, а не жертвою.
Справді, робота певною мірою може захистити вас від ваших проблем. Якщо ви обираєте правильну роботу, її власні труднощі слугуватимуть притулком від труднощів повсякденного життя. Якщо це й є ескапізм — це дуже продуктивна його форма, якою користувались деякі з найвидатніших умів в історії.
Моральний дух накопичується через роботу: високий дух допомагає робити гарну роботу, що підвищує моральний дух і допомагає робити ще кращу роботу. Але цей цикл діє і в зворотному напрямку: якщо ви робите дурну роботу, це може підірвати ваш дух і ще більше ускладнити її виконання. Оскільки так важливо, щоб цей цикл рухався в правильному напрямку, може бути гарною ідеєю перемкнутись на легшу роботу, коли ви застрягли, — просто щоб почати робити хоч щось.
Одна з найбільших помилок амбітних людей — дозволяти невдачам руйнувати моральний дух одразу, немов лускається повітряна кулька. Ви можете щепити себе від цього, явно розглядаючи невдачі як частину процесу. Вирішення складних проблем завжди передбачає певне барахтання туди-назад.
Робити видатну роботу — це пошук у глибину, коренем якого є бажання це робити. Тому «Якщо спочатку не вдалося — спробуй ще раз» не зовсім правильно. Має бути так: «Якщо спочатку не вдалося — або спробуй ще раз, або відступи — і тоді спробуй знову».
«Ніколи не здавайся» теж не зовсім правильно. Очевидно, бувають моменти, коли правильним вибором є вийти з гри. Точніша версія звучала б так: ніколи не дозволяй невдачам змушувати тебе відступати більше, ніж потрібно.
Те, що робота дається з трудом, — не обов’язково погана ознака, так само як задишка під час бігу не є поганою ознакою. Усе залежить від того, як швидко ви біжите. Тому навчіться відрізняти добрий біль від поганого. Добрий біль — ознака зусилля; поганий біль — ознака травмування.
Аудиторія — це важлива складова морального духу. Якщо ви науковець, вашою аудиторією можуть бути колеги; у мистецтві — аудиторія в традиційному сенсі. У будь-якому разі вона не мусить бути великою. Цінність аудиторії не зростає скільки-небудь лінійно з її розміром. Це погана для вас новина, якщо ви вже відомі, але хороша — якщо тільки починаєте, бо це означає, що невелика, але віддана аудиторія може бути достатньою, щоб підтримувати вас. Якщо кілька людей щиро люблять те, що ви робите, — цього досить.
Наскільки можливо, уникайте того, щоб посередники ставали між вами та вашою аудиторією. У деяких видах роботи це неминуче, але звільнитись від цього настільки звільняюче, що вам може бути краще перейти до суміжного виду роботи, якщо це дозволить діяти напряму.26
Люди, з якими ви проводите час, також матимуть великий вплив на ваш моральний дух. Ви помітите, що одні підвищують вашу енергію, а інші — знижують, і ефект від людини не завжди такий, як ви могли б очікувати. Шукайте людей, які підвищують вашу енергію, і уникайте тих, хто її знижує. Хоча, звісно, якщо є хтось, про кого вам треба піклуватись, це має пріоритет.
Не одружуйтесь з тим, хто не розуміє, що вам потрібно працювати, або хто сприймає вашу роботу як конкуренцію за вашу увагу. Якщо ви амбітні — вам потрібно працювати; це майже як медичний стан; тож той, хто не дає вам працювати, або не розуміє вас, або розуміє — і байдужий до цього.
Зрештою моральний дух має фізичну природу. Ви думаєте тілом, тому важливо дбати про нього. Це означає регулярно займатись фізичними вправами, добре харчуватись і спати, а також уникати небезпечніших видів наркотиків. Біг і ходьба — особливо гарні форми фізичних вправ, бо вони сприяють мисленню.27
Люди, які роблять видатну роботу, не обов’язково щасливіші за всіх інших, але вони щасливіші, ніж були б, якби не робили її. Насправді, якщо ви розумні й амбітні, бути непродуктивним — небезпечно. Розумні й амбітні люди, які не досягають висот, схильні ставати озлобленими.
Хотіти справити враження на інших — нормально, але обирайте правильних людей. Думка людей, яких ви поважаєте, — це сигнал. Слава, яка є думкою набагато більшої групи, яку ви можете поважати або ні, лише шум.
Престиж певного виду роботи в кращому випадку є запізнілим індикатором, а іноді й цілком хибним. Якщо ви робите щось достатньо добре — ви зробите це престижним. Тож питання, яке варто ставити про певний вид роботи, — не скільки в ньому престижу, а наскільки добре його можна виконати.
Конкуренція може бути ефективним мотиватором, але не дозволяйте їй обирати проблему за вас; не дозволяйте собі втягуватись у гонитву за чимось лише тому, що це роблять інші. Насправді не дозволяйте конкурентам змушувати вас робити щось конкретніше, ніж просто працювати більше.
Цікавість — найкращий провідник. Ваша цікавість ніколи не бреше, і вона знає більше за вас про те, на що варто звертати увагу.
Зверніть увагу, як часто це слово з’являлось. Якби ви запитали оракула про секрет видатної роботи, і оракул відповів би одним словом, я б поставив на «цікавість».
Це не перетворюється безпосередньо на пораду. Просто бути любопитним — недостатньо, та й цікавістю не можна командувати. Але ви можете її плекати й дозволити їй вести вас.
Цікавість — ключ до всіх чотирьох кроків у виконанні видатної роботи: вона обере для вас галузь, приведе вас до межі, змусить помітити прогалини в ній і спонукає їх досліджувати. Весь процес — це своєрідний танець із цікавістю.
Вірте чи ні, я намагався зробити це есе якомога коротшим. Але його довжина принаймні означає, що воно одночасно слугує й фільтром. Якщо ви дійшли до цього місця — вам, мабуть, цікаво робити видатну роботу. І якщо так — ви вже далі, ніж могли б собі уявити, бо коло людей, готових цього хотіти, невелике.
Фактори видатної роботи — це фактори в буквальному сенсі, і вони такі: здібності, інтерес, зусилля та удача. З удачею за визначенням нічого не вдієш, тож її можна ігнорувати. І ми можемо припустити що зусилля теж в наявності, якщо ви справді хочете робити видатну роботу. Тож проблема зводиться до здібностей та інтересу. Чи можете ви знайти такий вид роботи, де ваші здібності та інтерес поєднаються так, що зʼявиться фонтан нових ідей?
Тут є підстави для оптимізму. Існує так багато різних способів робити видатну роботу, і ще більше — досі не відкритих. З-поміж усіх цих різних видів роботи той, для якого ви найбільш підходите, — мабуть, дуже близько до вас. Мабуть, кумедно близько до вас. Це лише питання того, щоб знайти його, і того, як далеко ваші здібності та інтерес можуть завести вас у ньому. А відповісти на це можна лише спробувавши.
Набагато більше людей могли б спробувати робити видатну роботу, ніж роблять. Їх стримує поєднання скромності й страху. Намагатись бути Ньютоном або Шекспіром здається зухвалим. Це також здається важким; напевно, якби ви спробували щось таке — ви б зазнали невдачі. Мабуть, цей розрахунок рідко буває явним. Мало хто свідомо вирішує не намагатись робити видатну роботу. Але саме це відбувається підсвідомо; вони ухиляються від цього питання.
Тож я зроблю з вами хитрий трюк. Ви хочете робити видатну роботу — чи ні? Тепер вам доведеться вирішити це свідомо. Вибачте за це. Я б не зробив цього із загальною аудиторією. Але ми вже знаємо, що вам цікаво.
Не хвилюйтесь про зухвалість. Вам не треба нікому розповідати. А якщо це занадто важко і ви зазнаєте невдачі — то й що? У багатьох людей є гірші проблеми. Насправді вам пощастить, якщо це буде вашою найгіршою проблемою.
Так, вам доведеться наполегливо працювати. Але знову ж таки — багатьом людям доводиться наполегливо працювати. І якщо ви працюєте над чимось, що вам дуже цікаве — а це неминуче, якщо ви на правильному шляху, — робота, мабуть, відчуватиметься менш обтяжливою, ніж у багатьох ваших однолітків.
Відкриття там, назовні, — чекають, щоб їх зробили. Чому б не вам це зробити?
Нотатки на полях:
Дякую Тревору Блеквеллу, Деніелу Гаклу, Пем Грем, Тому Говарду, Патріку Хсу, Стіву Хаффману, Джессіці Лівінгстон, Генрі Ллойд-Бейкеру, Бобу Меткалфу, Бену Міллеру, Роберту Моррісу, Майклу Нільсену, Кортні Піпкін, Йорісу Пурту, Міке Рос, Раджату Сурі, Харджу Таґґару, Гаррі Тану та моєму молодшому синові за пропозиції та читання чернеток.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуПереклад і адаптація: by Віталік. Оригінал: Paul Graham, «How to Do Great Work», 2023.
The post Як робити велику справу first appeared on gallery21.
Доволі вільний переклад одного з моїх улюблених мотівірующих есе – How to Do Great Work за авторстовом Пола Грехема Скучне інтро про те, хто такий Пол Грехем (можна не читати) Пол Грехем — програміст, есеїст і один із засновників стартап-акселератора Y Combinator. Його есе читають мільйони людей у всьому світі: […]
The post Як робити велику справу first appeared on gallery21.
Їж хліб, Енкіду, — так личить жити, Сікеру пий — так світу судилось!
люблю іноді згадувати про золотий диск вояджера, на якому іспанською записано “ола і салюдос а тодос”, на івриті просто “шалом”, японською “конічіва о генкі десу ка”, а українською “пересилаємо привіт із нашого світу, бажаємо щастя, здоров’я і многая літа”
Власне вітаю всіх з тим, що в Києві вже офіційно весна, пережили цю важку зиму
Вчора (ну точніше 16 березня, бо я не знаю коли я таки допишу цей лист) розсилці “Куда я жмав” трапилися перші роковини від першого листа, тож з цим нас всіх і вітаю, hooray. Люди зазвичай під таке якісь підсумки підводять, але я лінивий, тому просто от кілька мікрофактів, які гріють мені душу
А 21 березня мені буде день народження, клуб 27 вже відносно давненько перешагнув, тож вже тепер маленькими кроками рухаюся до віку Христа і не забуваю іноді повертатися до 27 нотаток про дорослішання, щоб звірити годинника
Та й таке, роблю роботу, ділю діла та займаюся якимись цікавими проєктами, які мені цікаві
Першими будуть крайні опубліковані на блогі пости, бо вони класнінькі, а на пошту вам ними спамити не хочеця
Вічність тому був цей всрато-пост Простіше треба бути про те, чому люди використовують АІ замість пошуку, хоча це й повільніше, більш ресурсо затратно і взагалі вбиває хомʼячків в амазонкі, а тепер от є ще одна красива ілюстрація до нього(мені пагано від пабаченого)
І ще одна причина ненавидіти русню – НКВДист, який знищив експонати Львівського музею
У вересні 2025 року Ірина Грицишин серед макулатури, яку їй принесли на утилізацію разом із російською літературою, випадково знайшла щоденник часів Другої світової війни та розповіла про знахідку в соцмережах. Її допис побачила команда дослідників ГО «Після тиші» і домовилась взяти щоденник на зберігання.
З’ясувалося, він належав оперативному співробітнику НКВС Олегу Кущу, який після виходу на пенсію завідував спецфондами бібліотеки Стефаника у Львові та безпосередньо причетний до знищення цінних фондів Львівського музею у 1952 році.
Дослідники знайшли в щоденнику записи часів служби Олега Куща в НКВС, в яких він розповідає про пиятику та позасудові страти німецьких військовополонених, в яких сам брав участь.
але це можна було б назвати ехом минулих часів і все таке, проте наступний пункт крає мені серце вже який день і не виходить з голови, бо так не має бути.
ми всі на це не заслужили.. а передусім діти, дітей шкода неможливо, не мають вони цього переживати
щоденник дитини з Маріуполя, березень 2022 рокуДоки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуОце ж днями помер актор Роберт Дюваль. Я не те, щоб прямо великий його фанат, але Старі леви (Secondhand Lions) з ним в одній з головних ролей входять в топ фільмів мого минулого року, тож варто згадати хорошу людину, хай спочиває в мирі
Так от… Глядачі помітили моторошну деталь у фіналі «Хрещеного батька II»: актори виходять із кімнати один за одним – і ця послідовність збігається з порядком їхньої смерті в реальному житті.. Ото тільки Аль Пачіно й лишився
і все ж, щоб завершити цей ЩÖсь чимось добрим буде цей і наступний пункт
Я ДУЖЕ хочу десь подивитися підбірку 3gp відосів які ми переслали одне одному в школі по ікпорту/блютузу. Я б глянув навіть якісь гіфки чи картинки з круто палаючими логотипами марок машин. Якщо хтось має таке, кидайте чи хоча б описуйте, я оголошую цей тред WAP ресурсом!
туть – threads (гіфочка нижче це малий, що відривається десь в Харківському клубі)
Подивилися український фільм “Всі відтінки спокуси”, про який кілька разів раніше згадував. В цілому дуже ок, але детальніше вже дивіця за посиланням)
Підписка
а я все ще в своїй Пратчетт ера, він класний
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривувиходить певною мірою передвіщали kindle)
NASA пише критично важливе програмне забезпечення для польотів на C.І правила абсолютно довершені. (не те шо ваш бездушний вайбкодік зі штучкой-інтєлєкт)
> No recursion. Ever. > Every loop must have a provable upper bound. > No dynamic memory allocation after initialization. > Max ~60 lines per function. > Minimum 2 assertions per function. > Every return value must be checked. > Zero compiler warnings allowed. > Daily static analysis. Zero warnings there too. > No function pointers. > Restricted pointer dereferencing.
Якщо ви вподобали щось з того, що тут знайдете, то будь ласка задонатьте кілька грибнів на підтримку України в боротьбі проти російських окупантів – на дронопад від ПЖ. Кожна ваша гривня справді допоможе наблизити нашу перемогу і захистити українців в цій війні.
Якщо ж у вас лишилися грибні і ви хочете закинути автору на каву з круасаном класового розриву, то хто я такий, щоб вас відмовляти, звичайно ж подякую за підтримку
Шануймося, любіть маму, тата і Україну! Допомагайте бабусям і дідусям переходити дорогу і носити важкі сумки. Мийте руки з милом і поводьте себе погано!
Все буде Україна
Попередні листи є в архіві (ну, їх небагато, але тако трохи є, якщо вам цікаво ше щось читнути)
The post Куда я жмав #26 first appeared on gallery21.
Їж хліб, Енкіду, — так личить жити, Сікеру пий — так світу судилось! люблю іноді згадувати про золотий диск вояджера, на якому іспанською записано “ола і салюдос а тодос”, на івриті просто “шалом”, японською “конічіва о генкі десу ка”, а українською “пересилаємо привіт із нашого світу, бажаємо щастя, здоров’я і […]
The post Куда я жмав #26 first appeared on gallery21.
Шабат шалом, любі друзі, дорога родино! Продовжую насолоджуватися творчістю Adam Mastroianni і щиро вважаю, що це один з кращих авторів сучасності; тож сьогодні в нас до столу The Five Tools of Hedonic Design
А от де раніші переклади (обидва любімі):
Біфор ві старт внесемо яку-не-яку ясність якимось розумним текстом з вікіпедії про що нам далі йтиметься мова. Гедоністична адаптація (або гедоністична бігова доріжка) — передбачувана тенденція людей триматися на відносно стабільному рівні щастя, а також швидко повертатися до цього рівня після серйозних позитивних чи негативних подій або потрясінь в житті.
Відповідно до цієї теорії, коли людина заробляє більше грошей, її очікування та бажання зростають в тандемі, що призводить до відсутності постійного збільшення щастя. Брикман та Кемпбелл запровадили цей термін у своєму есе «Гедоністичний релятивізм і планування доброго суспільства» (1971). Наприкінці 1990-х ця концепція була змінена британським психологом Майклом Ейсенком на нинішню «Гедоністичну теорію бігової доріжки», яка порівнює прагнення до щастя з людиною на біговій доріжці, яка повинна продовжувати працювати, щоб просто залишатися на тому ж місці.
Людина доволі швидко звикає до всіх обставин свого життя, особливо позитивних. Тому незалежно від того, якого рівня реального успіху вона досягла в житті, їй завжди хочеться більше. Саме тому багаті люди не набагато щасливіші за бідних, і навіть найбідніші люди можуть бути дуже щасливими. Позитивні зміни в житті можуть тимчасово підвищити рівень щастя, але більшість людей незмінно повертаються назад на свій нормальний рівень щастя
1. Щойно ви ну нормально так щасливі, стати ще щасливішим дуже важко.2. Кожен у глибині душі вірить, що він сраний Нео і, відповідно, він — виняток із правила вище.
Психологи вже п’ятдесят років знають, що люди схильні швидко звикати до хороших речей, і зрештою повертаються до того самого рівня щастя. Це називається гедонічна бігова доріжка: женешся за щастям — доріжка прискорюється рівно настільки, щоб ти залишався на місці. Гіпотеза з роками зазнала деяких уточнень — наприклад, вихід із бідності справді робить людей щасливішими — але основна ідея залишається незмінною.
Усі, навіть ті, хто знає про гедонічну бігову доріжку, звичайно ж поводяться так, ніби їх це не стосується. Ми всі — і я не виняток! — щодня докладаємо величезних зусиль, щоб здобути більше престижу, грошей, зручностей і комфорту, переконані, що стане краще, щойно це отримаємо. Інші просто тупцюють на місці, а ми мудро женемося за черговим підвищенням, публікацією чи похвалою — і коли нарешті отримаємо це, настане досконале, вічне блаженство.
Звісно, ми всі біжимо на своїх доріжках — і це нормально. Немає нічого поганого в тому, щоб трохи попітніти; проблема в тому, що ми думаємо, ніби кудись рухаємося. Справжнє щастя приходить від усвідомлення, що наблизитися до цієї світлої точки абсолютного щастя неможливо — і що насправді ніякої світлої точки абсолютного щастя насправді немає, є лише шлях. Все, що нам потрібно — це прийняти це!
…або ж можна хакнути доріжку.
Ми знаємо, що гедонічна бігова доріжка живиться адаптацією: спочатку хороші речі приносять радість, але поступово вона слабшає, поки не стає ну нейтральною, звичною. Щоб перемогти адаптацію, треба знайти розумні способи опиратися звиканню до неї й підтримувати свіжість приємних відчуттів.
Ось п’ять інструментів для цього.
Більшість приємних речей з часом стають менш приємними — будь то додатковий шматочок чізкейку, чіловий масаж чи улюблені друзі на гостині. Паузи оновлюють смак приємного досвіду, перериваючи його, щоб не було занадто приторно.
Commercials Make Us Like TV More
Хоча люди кажуть, що вони віддають перевагу перегляду телебачення без реклами, іноді їм більше подобаються програми з рекламними паузами.
Лейф Нельсон у співпраці з Томом Мейвісом зі Школи Стерна Нью-Йоркського університету та Джеффом Галаком зі Школи Теппера Карнегі-Меллона показав учасникам три види телешоу: епізоди «Таксі», документальні фільми про природу та боллівудські програми. Деякі дивилися шоу з рекламою, деякі без. Учасники, які дивилися телевізор з рекламою, повідомляли про більше задоволення від переглянутого — і були готові платити більше за колекції DVD-шоу того ж режисера — ніж ті, хто дивився без перерв на рекламу.
Люди не лише повідомляли про більше задоволення, коли шоу переривалися рекламою(ну, зрозуміло, що напевно не в сам момент реклами, а загалом про досвід), але й робили це незалежно від якості реклами. В одному з наших шести досліджень ми попросили учасників оцінити рекламу відносно шоу, і не було виявлено кореляції між поганою рекламою та нижчим задоволенням від програм. Людям більше подобалися шоу з рекламою, незалежно від того, чи були ці рекламні ролики хорошими чи поганими. А якщо вони дивилися шоу з рекламою, то були готові платити на 30% більше за DVD-збірку програм того самого режисера.
РЕКЛАМНА ПАУЗА – ЧАС ДОНАТИТИ
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуКІНЕЦЬ РЕКЛАМНОЇ ПАУЗИ
Крапки — крайній варіант пауз, бо вони завершують досвід повністю. Вчасно поставлена крапка здатна запобігти неминучому спаду насолоди наприкінці більшості речей — чи то останній теплий ковток колишньо холодного лимонаду, чи незграбні прощання в кінці чудової бесіди, чи зайвий день на пляжі, після якого ти нудьгуєш і обгорів.
Опиратися адаптації необов’язково означає переходити до отримання гірших вражень — достатньо просто різних. Змінні — невеликі зміни, що підтримують свіжість досвіду.
Всьому хорошому приходить кінець. Відлуння повертають досвід знову. Ваш похід у Карпати може тривати лише тиждень, але спогади можуть тривати все життя — якщо знайти способи їх «перепрожити».
Ми схильні оцінювати досвід за піками та кінцівками.
When More Pain Is Preferred to Less: Adding a Better End
Суб’єкти випробування зазнавали двох негативних переживань: у короткому випробуванні вони занурювали одну руку у воду з температурою 14 °C на 60 секунд; у довгому випробуванні вони занурювали іншу руку у воду з температурою 14 °C на 60 секунд, потім тримали руку у воді ще 30 секунд, проте температура води поступово підвищувалася до 15 °C — все ще неприємно, але для більшості учасників випробування було помітно легшим. Пізніше учасникам випробування було надано вибір, яке випробування повторити. Значна більшість вирішила повторити тривале випробування, очевидно, віддаючи перевагу довшому, але “помірнішому” болю, ніж коротшому. Результати доповнюють інші докази того, що тривалість відіграє невелику роль у ретроспективних оцінках негативних переживань; такі оцінки часто зосереджені на дискомфорті в найгірші та останні моменти епізодів.
Можна сприйняти це правило серйозно і намагатися зробити найкращі моменти ще кращими, найгірші — менш поганими, а фінали — стабільно хорошими.
Піки та спади добре поєднуються з відлуннями, адже ми зазвичай запам’ятовуємо найкращий і останній момент. Добротний пік — це те, про що ви розповідаєте через роки: не просто тиждень у у віддаленому будиночку в горах, а той один особливий ранок, коли ви прокинулися разом із коханою/ним, щоб подивитися схід сонця, стояли на піску, вдихали морський запах і дивилися на літню пару, що йшла тримаючись за руки, уявляючи себе на їхньому місці колись.
Підписка
Хакінг краще відчути, ніж пояснити. Є щось дуже схоже на Музей хакінгу гедонічної адаптації: парк розваг Cedar Point у Сендаскі, штат Огайо.
Американські гірки Maverick — шедевр хакінгу гедонічної адаптації. Поїздка починається буквальним піком — горбом заввишки 32 метри з кутом нахилу 95 градусів. Траса набита змінними — поворотами, переворотами та елементом «twisted horseshoe roll». Потім — крапка: потяг майже зупиняється в тунелі. Потім ще один пік: раптовий розгін до 113 км/год за три секунди. Фінал — швидкісна серія поворотів і прольоту над каньйоном з водяними гарматами. Спад настає рівно після 150 секунд. Відлуння доступні одразу: фото вас із роззявленим ротом — всього за $20.
Саме тому я проїхав на Maverick шість разів поспіль у один чудовий неспішний день у Cedar Point 2019 року. Продовжував би й далі, але мій друг почав себе зле почувати, проте можливо, цей недуг і став тою точкою для ідеального фіналу.
Звісно, навіть найтонший гедонічний дизайн має свої межі. Він не перетворить сум на радість; щоб витягти людину з депресії, потрібно більше, ніж кілька хитрощів. Тому якщо вам дуже зле — зверніться до психотерапевта, а не купуйте дизайнерські шкарпетки різних кольорів.
На щастя, більшість людей щасливі — їм потрібен лише джентлі штурханець, а не підйомний кран. Але цей поштовх вловити важко, бо ми часто маємо хибні уявлення про те, як просунутися вперед на доріжці. Ніхто не хоче рекламних пауз і менших порцій морозива. Еволюція наділила нас бажаннями, бо вони допомагали вижити, а не тому що робили щасливими.
Виживати нині досить просто; залишатися щасливим — ні. Тому свої рекомендовані лікарями тридцять хвилин на добу я присвячу гедонічній біговій доріжці — заради форми. А решту часу ви знайдете мене на Maverick.
Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.
Дронопад RUSORIZ “АЗОВ.ONE”Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту
на кохве з курасаном класового розривуThe post Гедоністична адаптація: чому менше — це більше first appeared on gallery21.
Шабат шалом, любі друзі, дорога родино! Продовжую насолоджуватися творчістю Adam Mastroianni і щиро вважаю, що це один з кращих авторів сучасності; тож сьогодні в нас до столу The Five Tools of Hedonic Design А от де раніші переклади (обидва любімі): Гедоністична адаптація Біфор ві старт внесемо яку-не-яку ясність якимось розумним […]
The post Гедоністична адаптація: чому менше — це більше first appeared on gallery21.
Блог про все, що мені видалося цікавим, книжки, фільми, нотатки на полях, меми і всяке різне
