Про книгу:

Рюноске Акутаґава (1892—1927) — классик японської літератури, витончений психолог, володар яскравого дару провидця, блискучий новеліст, що отримав визнання ще за життя. У віці 35 років, доведений до відчаю життєвими обставинами, боячись повторити долю матері, яка втратила розум, письменник прийняв велику дозу снодійного. «Він хотів жити так несамовито, щоб можна було в будь-яку хвилину вмерти без жалю», — писав Акутаґава в останньому автобіографічному творі. І він жив несамовито.

Його новели — фантастичні й реалістичні, історичні та сучасні — вирізняються вишуканим переплетенням вимислу і реальності, глибоким психологізмом, парадоксальністю суджень і тонкою іронією. Своїми творами він примушує читача замислитися над тим, що є істина і чи в змозі людина осягнути її.

Враження:

Обожнюю цю книгу, певно одна з улюблених. Насправді вона класна навіть не стільки сюжетом, бо це збірка різних новел, скільки цією дрібкою житєйскої мудрості від зовсім іншої культури; дуже кайфую, коли знаходжу щось таке запамʼятовующеся, тож дуже рекомендую і нахвалюю.

Книга на сайті видавництва: «Брама Расьомон» – Рюноске Акутаґава

Highlights

Той, хто з нудьги поринає в гульню, не може гульнею прогнати нудьгу.

Цей північний варвар визнавав у житті лише два способи згаяти час. Перший — наливатися саке, другий — реготати.

Що ж, поталанило б, так і я б увірував. Ходити на поклоніння, молитися в храмах — справа неважка, було б тільки за що! Та ж торгівля — тільки не з замовниками, а з богами та буддами.

Та чи можна беззастережно стверджувати, що жінки завжди розповідають про себе правду, — вже двадцять років я в цьому сумніваюсь.

А в цей час на узбережжі Оніґасіми молоді чорти, облиті світлом прекрасного тропічного місяця, робили з кокосових горіхів бомби, щоб здобути незалежність свого острова. Вони забули навіть про любов до прекрасних юних відьом і працювали мовчки, похмуро блискаючи величезними, як блюдця, очима…

Хоч скільки б кричав шуліка, сонце не зупинить свого руху.

І все-таки, якщо не йти вперед, можна впасти. Найголовніше — старатися просунутись хоча б на крок.

Щось, я дивлюся, ви останнім часом налаштовані на сумний лад. — Не я, а життя, в якому процвітають поліцейські наглядачі та до них подібні. — У такому разі треба шукати розраду в роботі. — Авжеж, очевидно, іншого вибору й немає. — Якщо не брати до уваги загибелі в бою. Цього разу жоден з них не засміявся. Не просто не засміявся: Бакін суворо поглянув на співбесідника. Жарт у вустах Кадзана прозвучав занадто серйозно. — Молодим більш пасує думати про те, як вижити. Загинути завжди встигнемо, — промовив Бакін після паузи.

Хе Сяоер, як це вже згадувалося, похитувався на спині коня та стогнав од болю. Але звук, який пробивався крізь зціплені зуби, був не просто криком болю. В ньому відбивалося більш складне відчуття: Хе Сяоер страждав не тільки від фізичної муки. Він плакав од душевної муки — від запаморочливого потрясіння, в основі якого лежав страх смерті.

Ти міг би їм поспівчувати? Позаяк у той час я щойно повернувся з поїздки до Європи і просто не переварював усе, що пахло старовиною, я дуже холодно відповів: — Ні, я ніскільки їм не співчуваю. Гадаю, що для тих, хто піднімає бунт через указ про заборону носити мечі, така смерть є цілком заслуженою. Міура заперечливо похитав головою. — Можливо, їхні вимоги були помилковими. Але гадаю, що їхнє прагнення пожертвувати собою заради виконання своїх вимог заслуговує більш ніж співчуття. — У такому разі ти, як ці бунтівники, без сумніву, готовий розстатися з єдиним і неповторним життям заради дитячої мрії повернути наше сучасне життя в епоху Мейдзі та навіть у давню еру богів, — заперечив я зі сміхом. На що він усе так само серйозно, мовби на щось наважившись, відповів: — Для мене достатньо, якщо людина готова віддати життя заради того, в що вірить. Нехай це будуть навіть дитячі мрії.

Це і є дух, який живе в мені, ось у такому, який я є. Тому, нехай я народився в наш час, все-таки я не здатний ні до чого путнього: і вдень і вночі я живу у мріях і тільки чекаю, що прийде щось дивовижне. Зовсім так, як Бісей у сутінках під мостом чекав кохану, що ніколи не прийде.

Він і завжди так жив: усе, що робив, робив від доброго серця.

Не сподівайся, що молитвою зміниш приречення богів…

Нехай навертаються скільки завгодно. Якщо йдеться тільки про навернення, то більшість жителів нашої країни сприйняло вчення царевича Сіддхарти. Але наша сила не в тому, щоб руйнувати. Вона в тому, щоб переробляти.

почасти через це її лице здалося мені ликом бодисатви. І я тут же вирішив, що заволодію жінкою, хоча б довелося вбити чоловіка. Вам видається це страшним? Дурниці, вбити чоловіка — звичайна річ! Коли хочуть заволодіти жінкою, чоловіка завжди вбивають. Тільки я вбиваю мечем, що в мене за поясом, а от ви всі не застосовуєте меча, ви вбиваєте владою, грошима, а іноді просто улесливими словами.

А для нас одна дорога — смерть… Але якщо однаково помирати, так чи не ліпше померти достойно?

«Усього вистачає, а видно, такі ж у них прикрості!»

Як ви знаєте, серед городян є лише покупці, а людини, яку можна було б назвати товаришем, немає.

Так в головах
Зі свистом дме в щілини
Холодний вітер.
А ти все стерпиш, тіло,
Марнот життя цяцянка…

Буде, як свиня поросят, народжувати дітей…
Я засунув обривок листа глибоко в шухляду столу. Там разом із старими листами жовкнуть і вицвітають і мої мрії.

Одначе в ту мить, коли він, видно, доопрацював один із паперів, засунув до рота цигарочку й хотів було чиркнути сірником, — він раптом упав долілиць і помер. Сконав він якось занадто раптово. Та, на щастя, не заведено суворо судити про те, хто як помер. Судять лише про те, хто як живе.

Уникати важкого й удаватися до легкого — таким є звичайний шлях на світі.

«Навіть Зевс, найбільший із богів, не може впоратися з духами помсти…»

У змісті, в назві якогось розділу, стояли слова: «Чотири страшні вороги — сумніви, страх, зарозумілість, хтивість»

У диявола я повірити можу… — Чому ж ви не вірите в Бога? Якщо вірите в тінь, чому не можете повірити в світло? — Але буває пітьма без світла. — Пітьма без світла — що це таке? Мені залишалося тільки мовчати. Він, як і я, блукав у пітьмі. Але він вірив, що над пітьмою є світло. Наші теорії розходилися тільки в цьому одному пункті. Однак це, принаймні, для мене було непрохідною прірвою. — Світло, безумовно, існує. І доказом тому слугують чудеса. Чудеса — вони іноді трапляються й тепер. — Ці чудеса творить диявол. — Чому ви знову говорите про диявола? Я відчув спокусу розповісти йому, що мені довелося пережити за останні рік-два. Та я не міг заглушити в собі побоювань, що через нього це стане відомо дружині і я, як і моя мати, потраплю до божевільні. — Що це у вас там? Міцний не по літах старий обернувся до книжкової полиці, й на обличчі його з’явився якийсь пастирський вираз. — Зібрання творів Достоєвського. «Злочин і кара» ви читали? Ясна річ, я любив Достоєвського ще десять років тому. І під враженням випадково (?) кинутих господарем слів «Злочин і кара» я взяв у нього книгу й пішов до себе в готель. Залиті електричним світлом велелюдні вулиці, як і раніше, були мені неприємні. Зустрічатися зі знайомими було зовсім

Одна із зірок, які піщинками всипали небо, Посилає світло тільки мені

Прошу, не зроби мене бідняком, у якого нема й рісочки за душею. Але прошу, не зроби мене й багачем, не здатним насититися своїм багатством. Прошу, не зроби мене дурнем, не здатним відрізнити зерно від плевели. Та прошу, не зроби мене й мудрецем, якому відомо навіть те, звідки прийдуть хмари.

«Коли я був молодий і вчився писати, то страждав через те, що не виходило гладенько. Скажу одне: старання — лише півсправи, самими стараннями не досягнеш досконалості. Тільки постарівши, починаєш розуміти, що наполегливість іще не все: три частини — справа людини, сім частин — дар неба».

Класики. Щастя класиків у тому, що вони мертві. Про те ж саме Наше і ваше щастя в тому, що вони мертві.

Хіба могли ми, ще перебуваючи в утробі матері, вивчити шлях, яким піде наше життя? Але ж, ледве з’явившись на світ, ми зразу вступаємо в життя, яке нагадує арену боротьби. Звісно, не навчений плавати як слід пропливти не зможе. Не навчений бігати також прибіжить останнім. Тому-то нам не піти з арени життя без ран.

Життя подібне до коробки сірників. Поводитися з нею серйозно — зовсім нерозумно. Поводитися несерйозно — небезпечно.

Життя подібне до книги, в якій бракує багатьох сторінок. Важко назвати його цілісним. І все ж таки воно цілісне.

Коли був би я вдома, Звісно, їжу поклав би на блюдо, Та в дорозі тепер я, Де трави узголів’ям слугують, Тож і їжу кладу через те я на листя дубове

Громадська думка завжди самосуд, а самосуд завжди розвага. Навіть якщо замість пістолета вдаються до газетної статті.

Існування громадської думки виправдується хоча б задоволенням нехтувати громадську думку.

Звичайна річ — раб, скований путами, прагне, щоб вони були товстішими.

Прикрості роблять людину розумною. Якщо розумною людину роблять прикрості, то обережна людина у своєму ординарному житті ніколи не стане розумною.

Зрозуміти, що народ дурний, — цим пишатися не варто. Але зрозуміти, що ми самі і є народ, — ось цим варто пишатися.

Як полюбляють люди знати найрізноманітніші факти! Більше всього їх цікавить не те, що таке любов. Їх цікавить, чи був Христос незаконнонародженим.

Добра людина більш за все схожа на бога на небесах. По-перше, з нею можна поділитися своєю радістю. По-друге, їй можна поплакатися. По-третє, є вона чи немає — не важливо.

Народ частенько захоплюється величчю людей і діянь. Але споконвіку не було такого, щоби народ полюбляв зустрічатися з величчю.

Закон забороняє азартні ігри не тому, що засуджує перерозподіл багатства з їх допомогою, а лише тому, що засуджує економічний дилетантизм.

Панове, ви боїтеся, що завдяки мистецтву молодь деградує. Прошу вас, заспокойтеся. Вона деградує не так швидко, як ви.

Воля подібна до гірського повітря. Для слабких вона нестерпна.

Аби вважатися людиною, в якої слово не розходиться з ділом, треба досягти досконалості в умінні виправдовуватися.

Підпалювати значно легше, ніж гасити.

Причина, чому ми любимо природу, принаймні одна із причин, полягає в тому, що природа не ревнує й не обдурює, як ми, люди.

Будь-яке слово, подібно до монети, має два боки. Наприклад, один із боків слова «чутливий» — «боягузливий», не більш того.

Спадковість, обставини, випадковість — ось три фактори, що визначають нашу долю. Ті, що радіють, можуть радіти. Але засуджувати інших — аморально.

Донат? Донат!

Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.

Дронопад

RUSORIZ

 “АЗОВ.ONE”

Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту

на кохве з курасаном класового розриву

А тут от мої соціальні мережі, чуєш, підпишись!

• Telegram
• Instagram
• Twitter
• Reddit
• Bluesky
• Mastodon
• Instagram
• Facebook
• TikTok

The post «Брама Расьомон» – Рюноске Акутаґава first appeared on gallery21.