Про книгу:

Весела і водночас філософська історія про дорослішання, кохання та, звісно, музику.

Роб — затятий меломан, який керує власним напівзбанкрутілим музичним магазином у Лондоні. Роба тільки-но кинула дівчина, Лора, — йому водночас і прикро, і приємно відчути себе вільним. Зрештою, її музичні смаки не були ідеальними. Слухаючи, як його співробітники складають черговий топ найкращих пісень, Роб створює свій — п’ять історій кохання, що завершились невдало, і водночас намагається зрозуміти, де у стосунках із жінками він бере фальшиву ноту.

Виявляється, що без Лори його життя звучить як осінній блюз…

Враження:

Направду одна з улюблених книг минулого (*мабуть минулого чи може позаминулого року). Вона не те, щоб прямо не можна відірватися, але з тих книг, які читаєш і якось паралельно рефлексуєш про всяке проживаючи з головним героєм його життєву книжну історію. Класна коротше, рекомендую!

Книга на сайті видавництва: «Фанат» Нік Горнбі

Highlights

з чого ми починали і як далеко мусили дійти.

живий доказ того, що в цьому зневіреному, мінливому світі можна постаріти, або принаймні подорослішати, не міняючи погляди й уподобання, як рукавички

Не знаю. Пошрамувати себе на решту життя виявилося легше, ніж сказати Джекі, що все це було недолугою помилкою, що я просто плутався з нею на стороні.

Усе сталося так швидко. Я ніби сподівався, що дорослішання буде тривалим, змістовним і повчальним, та все відбулося за ті два роки; часом здається, що всі події та люди в моєму житті після того — лише побічні дрібниці.

Отак дивишся на зображення людей у Помпеях і дивуєшся, як же химерно: одна швидка гра в кості після чаю — і ти застиг, і так тебе запам’ятають люди на наступні тисячі років.

Тож, якщо можна так сказати, я талановито поєдную увесь набір посередніх рис у компактній рамці.

Він промовляє безжалісно, і майже всі його слова — мотлох і маячня.

прочитав десь, що Англія здається їй більш відкритою до тієї музики, яку вона грає; імовірно, це означає, що ми приязно байдужі, а не активно ворожі.

Таке трапляється. Принаймні з чоловіками. Або із цим конкретним чоловіком. Часом. Важко пояснити, чому, як тебе раптом одночасно тягне в два протилежні боки, і вочевидь передумова до того — певний запас мрійливої ірраціональності.

Обидва ці марення однаково привабливі й обіцяють щастя.

— Нащо ви розповіли їй про магазин? — питаю я решту. — Не знав, що це секретна інформація, — каже Баррі. — Тобто я в курсі, що в нас немає клієнтів, але думав, що це проблема, а не така собі бізнес-стратегія.

Бути люб’язним і милим із приятелями доволі просто. Можна купити їм випити, записати для них касету, подзвонити, провідати… Є купа швидких і безболісних способів справити враження хорошого хлопця. Та коли йдеться про подружок, постійно зберігати шляхетність — значно складніше завдання. Однієї миті ти бабраєшся зі справами, чистиш туалетний бачок, висловлюєш свої почуття, робиш усе те, чого очікують від сучасного хлопця; а наступної маніпулюєш, комизишся, шахраюєш і прибріхуєш найкращим із них. Не можу дати собі з цим ради.

До мене тільки починає доходити, як важливо мати перспективу на роботі чи вдома, бо інакше просто чіпляєшся за що попало. Якби я жив, скажімо, у Боснії, відсутність подружки не видавалася б найважливішою проблемою у світі, але тут, у Крауч-Енд, видається. Щоб не віднесло потоком бозна-куди, потрібен якнайважчий баласт; потрібні люди навколо, речі, які відбуваються й тривають, бо інакше життя — наче фільм, де гроші закінчилися, нема ні декорацій, ні локацій, ні ролей другого плану, лише один хлоп, сам-самісінький, витріщається в камеру, робити йому нема чого, заговорити нема до кого; і хто в такого героя повірить? Мені треба більше всіляких пожитків і мотлоху, побільше деталей у житті, бо зараз я ризикую канути в небуття.

Бачу все, коли воно вже сталося, — з минулим я дуже добре даю собі раду. І тільки теперішнього не тямлю.

— Це через мою роботу? Звідки вискочила ця фраза? Звісно, це не через мою кляту роботу. Нащо я це спитав? — Ох, Робе, звісно, ні. Ось чому я це спитав. Пожалів себе і захотів дешевої втіхи: хотів почути «Звісно, ні», сказане з лагідною зневагою. Бо ж якби поставив Важливе Запитання, то почув би збентежене заперечення, чи збентежене мовчання, чи збентежене зізнання, а я не бажав жодного з цих варіантів.

— Не аж так певна щодо цього. У мене був поганий тиждень. — Що сталося? — Нічого. Це був поганий тиждень у мене в голові, та й усе. Поки ми не переспали, то принаймні прикидалися, що обоє хочемо саме цього, що це здоровий і тривкий початок захопливих нових стосунків. Тепер усі ці ілюзії, схоже, розвіялися, і ми постали перед фактом: сидимо тут, бо не знаємо нікого іншого, з ким могли би посидіти.

У піснях Брюса Спринґстіна ідеться про те, що можна лишитися й гнити або ж утекти й палати. Це нормально; зрештою, він пише пісні й має вдаватися в них до таких простих виборів. Але ніхто ніколи не написав, що можна втекти і гнити — втеча виявиться необдуманим вчинком і завершиться провалом, ти поїдеш із передмістя до міста й усе одно ледве животітимеш у провінційному існуванні. Саме так сталося зі мною; так стається з більшістю.

Ми доросли до підліткового віку — і просто спинилися, як укопані; намалювали тоді мапу — і залишили всі кордони незмінними.

— Згадаю. Я була тут, бо хотіла бути з тобою.

Вона нічого з того не хоче. — Але вони твої. — Але ж насправді не мої, адже так? Знаю, ти купував їх для мене, і це було дуже мило з твого боку, але ти тоді намагався перетворити мене на себе. Не можу їх узяти. Знаю, вони просто лежатимуть і дивитимуться на мене, а я бентежитимусь, і… вони не пасують до решти моїх речей, розумієш? Та куплена тобою платівка Стінґа — то був подарунок для мене. Бо я люблю Стінґа, а ти ненавидиш. Але решта…

— Вона дражнила тебе, а ти ябедничаєш на неї. — Це свідчить про масштаби проблеми.

Маленькі хлопчики й дівчатка, замкнені в дорослих тілах і змушені давати собі раду.

— Я надто втомлена, щоб не зустрічатися з тобою

Щось більше, ніж просто чекати на зміни в житті й не брати на себе зобов’язань. Якби змога, ти б не брав на себе зобов’язань і не робив вибору до кінця життя. Ти на смертному ложі, помираючи від хвороби, спричиненої курінням, думатимеш: що ж, принаймні я зберіг за собою можливість вибору. Жодного разу не зробив нічого такого, від чого не міг би відступитися. Та щоразу, не беручи на себе зобов’язань, ти насправді можливість вибору закриваєш.

Я люблю свою роботу. Вона стимулює, мені подобаються співробітники, я звикла до грошей… але мені не подобається, що я прив’язуюся до такого. Це мене бентежить. Я не та, ким хотіла бути в дитинстві.

— Я лише кажу таке: якщо ти взагалі віриш у довготривалі моногамні стосунки, тоді треба закладати таку можливість, що з людьми в парі будуть відбуватися чи не відбуватися якісь зміни. А інакше яка в тому всьому користь?

Та значно важче звикнути до думки, що моє дитяче уявлення про романтику, про домашні вечері в негліже при свічках і довгі, палкі погляди взагалі не має під собою реального підґрунтя.

— Будь-яку віру треба час від часу випробовувати. Я подумала, буде весело познайомити тебе з людьми, які мають альбом Тіни Тернер, і подивитися, чи не змінилися твої почуття.

Що як результат не задовольнить? Що тоді вдієш? Мене тривожить думка, що… життя, яке є в моєму розпорядженні, не вистачить, аби мене наповнити.

Однак коли тут Лора… Не наважуся сказати, що вона сильно захоплена моїми батьками, та, безумовно, вважає, що батьки в принципі — це благо, тож їхні дрібні примхи та глупства треба любити, а не викривати.

Розумієш, я завжди боявся шлюбу, бо, бач, це ярмо і тягар, я прагну свободи, тощо, тощо. Та думаючи про ту дурну дівчину, я раптом усвідомив, що все навпаки: коли одружуєшся з кимось, кого ти любиш, розбираєшся в собі, то звільняєшся для інших речей. Знаю, ти не певна щодо своїх почуттів до мене, та я певен, що відчуваю до тебе. Точно хочу бути з тобою, але й далі вдаю протилежне — для тебе й себе самого, і ми просто кульгаємо й буксуємо. Наче підписуємо новий контракт кожні кілька тижнів, і я так більше не хочу.

Часом просто мусиш, інакше ніколи нічого не досягнеш. Ось у чому я помилявся. Давав змогу погоді, скороченням м’язів шлунку і переборам прекрасних акордів у синглі Pretenders визначати мої думки — замість формувати їх самотужки.

Коли Лора чує перші такти, то обертається, широко всміхається і кілька разів показує піднятого вгору великого пальця. А я починаю подумки укладати для неї музичну добірку — те, що вона чула, те, що поставила б. Сьогодні вперше за все життя я ніби розумію, як усе влаштовано.

Донат? Донат!

Доки ми тут, то принагідно нагадую, що задонатити це не тільки чудова ідея, що береже сон, покращує травлення і робить волосся блискучим, а ще й наш обовʼязок, бо в нас є тільки ми.

Дронопад

RUSORIZ

 “АЗОВ.ONE”

Ну, а вдруг ти вже задонатив, то завжди можеш закинути кілька грибнів на підтримку проекту

на кохве з курасаном класового розриву

А тут от мої соціальні мережі, чуєш, підпишись!

• Telegram
• Instagram
• Twitter
• Reddit
• Bluesky
• Mastodon
• Instagram
• Facebook
• TikTok

The post «Фанат» Нік Горнбі first appeared on gallery21.