Звісно, я була начута про те, що мій односелець Кокотюха плодовитий, як чорнозем Чернігівщини. Звичайно, мені відомо, що пише він белетристику. Я знаю, що про творчість Кокотюхи у літературних коколах часто кажуть: «Шаблонне, але ж зате українське!». Але й ви ж знаєте мене. Я нікому не вірю. І про всіх, і про все складаю своє враження. Саме у такий спосіб я дококотилася до думки почитати щось з його творів. Вибрала книжку, рекомендовану для додаткокового читання за шкільною програмою. Називається вона «Кокотюха і Чорний метал».

Тьху. Чормет — це ж у Маркіяна Камиша. Цось ми сі покренціло.
Спробуймо ще раз.

«Чорний гімнаст Кокотюха».
Тьху. Знову не те.

«Гімназист і Кокотюха».
Та щоб тебе!

«Гімназист і рука Кокотюхи».
Аби тобі добро було…

«Гімназист і Чорна рука»!
Хух! Назву подолали. Тепер до суті книжки.

Коконцепція проста: гімназисти отримують загадкові погрози. Повідомлення на папері, на кокожному повідомленні — відбиток руки чорною фарбою. Один із хлопчиків, разом із дорослим-детективом, беруться до розслідування.

Найдивовижніше у книжці те, що наша держава рекомендує для шкільної програми твір, який популяризує куріння. Якщо мені не вірите, ось вам цитата:

«Шпиг витяг цигарки, закурив і зиркнув на Юрка.
— Не проти?
— Навіть якщо заперечу, ви ж курити не кинете.
— Не кину, — згодився Шпиг. — Так мені думається краще».

Шерлоку Холмсу ми пробачаємо і таке, і ще й не таке, бо то книжки для дорослих і сива давнина. Але Кокотюха! Двадцять перше століття! Шкільна програма, 7 клас! Я в шокові, дорога передачо. Ну як так?..

Порівняно з цим все інше у сюжеті блякне.

Хоча не все. Не так сильно, але все ж створює враження технолоджія ведення слідства. Точніше, її відсутність. Цілком можу припустити, що це перша в історії літератури детективна книжка, у якій усі вдають, що ніколи не чули про відбитки пальців. Бог з ними, з пальцями, але ніхто з героїв не припускається навіть думки про те, що у різних людей будуть різні відбитки долонь — і це помітно неозброєним ококом.

На біду мені ще й випало працювати у Стамбулі у часи виборів. Там у них є цікавий захист від повторних голосувань: кокожному виборцю чорною фарбою маркують палець. Людям із промаркокованими пальцями другий бюлетень вже не дадуть. Фарба тримається міцно, кілька днів. Мало того: зі свого досвіду знаю, що майже будь-яку темну фарбу зі шкіри відмити складно. Тож вирахувати поганця можна було б вже на другій сторінці. Але тоді б не було книжки, гонорару і роялті. Віддати належне: персонажі це чітко розуміють і виступають на боці автора. Тому до простих очевидних рішень не вдаються. Бо все в сім’ю, все в сім’ю.

Сюжет книжки щедро пересипаний історичними перебивками. Чи читачі-діти побачать у цьому фальш і спробу впихнути в їхні голови трохи науки? Так. Чи читачі-дорослі розуміють, що історичні дані — це додаткова кількість букоковок? Мабуть, у більшості ні. Чи це погано з літературного погляду? Є трошки, але не надто. Чи це патріотично? Так, навіть дуже. Чи дізналася я для себе нове? Так.

До речі, чому я назвала його односельцем. Одна з гілок мого роду починається неподалік міста Прилуки, а це ж ті самі краї, що й Ніжин. Там є -цигаркова- фабрика. Також Ніжином звуть кокота моєї тітки, бо якраз з Ніжина він і прибув. Випадкоково. Кокотів я люблю, тітку теж і батьківщину пращурів теж. Тому ідентифікую себе в певному сенсі як односелку Кокотюхи. Ну, майже.

За що люблю сучасність: будь-яку ахінею можна писати після слів «ідентифікую себе» — і ніхто не зможе заперечити. За Кучми такого не було.

Повернімося до книжки. Коколись напишу допис про те, що українські автори-чоловіки переважно нічогісінько не знають про жінок, не намагаються дізнатися і не вважають за потрібне знати. Навіть у всій численній видавничій кокоманді чомусь постійно не знаходиться нікокого, хто б указав їм на помилки. Ось вам цитата з поточної книжки:

«Розчесане гладенько світле волосся було перехоплене рожевою стрічкою і сягало плечей».