До нас звернулися читачі з проханням з’ясувати, чому відомий в Україні французький письменник Ерік Еммануель-Шмітт у своїй книзі «Одетта. Вісім історій кохання» назвав українське місто Одеса російським (якщо дослівно — «в Одесі, в росії»)❌.
Ерік Еммануель-Шмітт — автор книг “Двоє добродіїв із Брюсселя”, “Оскар і Рожева дама”, “Цикл незримого”, “Діти Ноя”, “Загадкові варіації” тощо. Уже протягом десятиліть за його творами в українських театрах ставлять вистави. Тобто письменник дійсно популярний серед українців і вочевидь усвідомлює це.
❗️ Ми написали листи до французького видавництва Le livre de poche та до самого Шмітта, аби дізнатися, чи таке формулювання є помилковим (і тоді як його виправити), чи, можливо, це стала позиція автора. На відповідь ми чекали понад місяць, однак нічого так і не отримали.
«Одетту. Вісім історій кохання» вперше опублікували 2006 року, через 15 років з часу здобуття Україною незалежности, коли світ визнав наші кордони. А тому постає питання, чи сприймає Шмітт Україну як окрему від росії державу? Для цього ми спробували дізнатися про його політичну позицію.
👉 На жаль, жодних публічних заяв письменника про російсько-українську війну в мережі не знайшлося. Скоріше за все він зберігає так званий “нейтралітет”. Тобто вирішив відмовчатися, щоб не втратити читачів з іншими “поглядами”.
Однак ще 2013 року Ерік Еммануель-Шмітт приїздив в Україну в межах “Французької весни” — щорічного фестивалю мистецтва та культури. В інтерв’ю він вказував, що в Україні є актуальним питання ідентичности, мовляв, він захоплюється деякими українськими письменниками, але всі вони творили на території інших країн або іншими мовами.
Його ставлення до росії можуть частково транслювати ці слова: “А ще я оце щойно згадав, ніби привид з дитинства, словосполучення, що часто лунало у французькій пресі – ″великий російський брат″. Цей вираз дуже старий. Він дуже хвилює. Така собі тінь, що лежить на поверхні… з дитинства цей візуальний образ мене дуже хвилював” [1].
❗️ В Україні переклади книг Шмітта видає Видавництво Анетти Антоненко. Так, наприклад, у 2018 році під час Паризького книжкового салону за їх участи на Українському стенді відбулася зустріч з письменником. Тоді він сказав, що йому “байдуже, з якої країни читач”, головне для нього, що його книжки читають. І пообіцяв у майбутньому написати щось і про Україну [2].
Ми також звернулися до Видавництво Анетти Антоненко, щоб вони допомогли з’ясувати позицію їхнього автора щодо Одеси, проте відповідь так і не отримали.
📌 Попри сподівання на те, що Шмітт просто помилився, ми не можемо виправдати написане. Можливо, він просто не перевірив інформацію, а може й дійсно не визнає суверенітет України.
🦉 Висновок
Окрім очевидних (або неочевидних) проросійських наративів, що лунають із вуст публічних людей або політиків, існують й інші, більш “непомітні”, способи поширення пропаганди та впливу, зокрема на міжнародну спільноту. Так, російське “культурне надбання” (книги, фільми, музика тощо) роками спотворює уявлення про росію. Тобто зображує її як “величну державу”, прославляє переписану ними ж історію та глибоко вкорінює “ідеальний образ” у головах споживачів, захоплених російською “культурою”. А відтак письменники з інших країн часом свідомо або несвідомо використовують елементи російської пропаганди у власних творах.
https://www.facebook.com/share/p/1Bime3BsoZ/
... More