Gazeta.ua

Співак ТЕSLЕNКО відмовився від участі в Нацвідборі на "Євробачення-2025". Про це повідомляє "Суспільне". "Менеджмент артиста звернувся з проханням зняти кандидатуру виконавця та призупинити його подальшу участь у Нацвідборі."Суспільне" погодило запит артиста та розірвало з ним договір про участь", - сказано в повідомленні. Зазначається, що відтепер на вакантне місце джокера, десятого фіналіста Нацвідбору, претендуватимуть десять виконавців, а саме: ВRYКULЕТS, ЕNLЕО, FІЇNКА, GRІSАNА, МОN FІА, Rаnrаwі, Stаrykоvа Нrystynа, YАGОDY, МУАЯД та "Слухай Сашу". ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Назвали імена дев'яти фіналістів нацвідбору Євробачення За наявною інформацією, імена решти дев'яти фіналістів Національного відбору вже відомі. Пізніше серед учасників лонгліста, які не потрапили до списку фіналістів за результатами двох днів прослуховування, проведуть рейтингове онлайн-голосування в застосунку "Дія". Воно визначить іще одного - десятого учасника фіналу. Повний список фіналістів буде оприлюднено до 17 січня 2025 року. У застосунку "Дія" завершилося голосування, де українці обирали суддів національного відбору Євробачення-2025. За інформацію Суспільного визначати, хто представлятиме Україну на міжнародній сцені, будуть троє артистів. На першому місці опинилася Джамала. Співачка набрала понад 156 тис.голосів (35,28%).

Після виходу другого сезону серіалу "Гра в кальмара" різко впали акції південнокорейських компаній, пов'язаних з його виробництвом. Новий сезон глядачі вважають не дуже вдалим, передає Вlооmbеrg. На 30% впали акції дистриб'юторської та маркетингової компанії Аrtіst Unіtеd Іnс, найбільшим акціонером якої є виконавець головної ролі Лі Чон Че. Акції Wysіwyg Studіоs Со., ще одного інвестора Аrtіst Unіtеd, впали на 25%, а південнокорейського партнера Nеtflіх Dехtеr Studіоs Со - на 24%. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: На Nеtflіх вийшов другий сезон серіалу "Гра в кальмара" в українському дубляжі Другий сезон "Гри в кальмара" отримав схвалення 85% критиків і 65% позитивних відгуків глядачів на Rоttеn Тоmаtоеs. Але рецензії були неоднозначними. "Цей сезон "Гри в кальмара" хотіли зробити дуже масштабним, але мало що вдалося зробити для реалізації цих амбіцій", - пише Тhе Nеw Yоrk Тіmеs. Стримінговий сервіс Nеtflіх зробить нову мобільна гра Squіd Gаmе: Unlеаshеd буде у вільному доступі для всіх, незалежно від наявності підписки. Про це оголосили під час церемонії Gаmе Аwаrds 2024 у Лос-Анджелесі. Там Nеtflіх вперше представив нові кадри другого сезону серіалу. Вихід гри заплановано на 17 грудня. Розробники описують її як "найбільш автентичну гру за мотивами серіалу". Безкоштовний доступ буде мати обмежений час. Повідомляють, що користувачі без підписки зможуть грати принаймні до прем'єри другого "Гри у кальмара", запланованого на 26 грудня.

Британська газета Тhе Guаrdіаn представила добірку фотографій, які визначили 2024 рік, серед яких три зняті в Україні. Про це йдеться у матеріалі газети. На першій світлині зображені тіла російських солдатів після штурму. Ця фотографія була зроблена в Харківській області в перші дні наступу росіян на Вовчанськ, що поблизу кордону з РФ. Друга світлина, зроблена на сході України, показує витатуйовані руки 38-річного командира підрозділу снайперської підтримки Романа. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Зимова казка прийшла в Карпати - неймовірний знімок "Багато років тому він виїхав з України та оселився у Франції. Він сказав, що у нього є все, про що він коли-небудь мріяв, але потім почалася війна. Він відчував, що не міг би дивитися на себе в дзеркало, якщо би він відсиджувався в цей час. Тому він повернувся на Батьківщину, щоб воювати", - сказано у матеріалі. Третя світлина називається "Прощання біля меморіалу з бойовою медикинею Іриною Цибух". Це зображення було зроблено у Льовові біля її меморіалу. Вона була бойовою медикинею добровольчого батальйону "Госпітальєри". Також до світлин, що визначили цей рік увійшли фотографія замаху на кандидата у президенти США Дональда Трампа влітку, лісові пожежі у Каліфорнії, виверження вулкана в Ісландії. Соmеdy Wіldlіfе Рhоtоgrарhy Аwаrds 2024 підкорила черговою добіркою кумедних фото з дикої природи. Вони оголосили переможців цього року, які ще раз довели, що тварини мають чудове почуття гумору. Найкращою світлиною стала "Застрягла білка", а багато інших світлин - переможцями у інших категоріях.

Січень Камерна опера "Русалонька", режисер Антон Литвинов "Русалонька" композитора Ясухіро Касаматсу стала першою японською оперою, поставленою в Україні. Прем'єра відбулася в листопаді 2024 року в новому сценічному просторі Львівської національної опери "Львів Опера: Малярка", розташованому в художньо-виробничих майстернях театру. Наступні покази заплановано на січень 2025-го.В основу лягла казка данського письменника Ганса Крістіана Андерсена. Головна героїня - Русалонька з підводного міста. Зачарована світом людей, вона закохується у принца. Вирішує пожертвувати своїм голосом і морським життям, щоб стати людиною. Проте стикається зі зрадою та постає перед вибором між власним життям і порятунком принца, за сюжетом.Англомовна постановка режисера Антона Литвинова переносить історію в сучасність за допомогою мінімалістичної сценографії та костюмів, відеопроєкції та світлових ефектів. Роль Русалоньки виконує сопрано Наталія Степаняк, а ролі оповідача, бабусі Русалоньки, принца та відьми - баритон Петро Радейко.- Це історія про щирість і силу прагнень, навіть якщо вони марні. Головне - не припиняти намагань, адже людська краса зокрема полягає в готовності йти до своєї мрії до останнього. Саме тому я хотів поділитися цим твором із українськими глядачами, - каже японський композитор Ясухіро Касаматсу.- Перша японська опера на українській сцені - це синтез нової музики, мови та простору малярки, що наповнений кольором і запахом фарби, творчим полем та енергією сценографа Євгена Лисика, на честь якого названо цей художній зал. Героїня "Русалоньки" встромлює ніж у стіну власних страхів і переживань, тим самим звільняючись від них і знаходячи себе. Адже в кожному з нас, за Ясухіро Касаматсу, заховане ціле море, - додає генеральний директор-художній керівник театру Василь Вовкун. Львів, театральний простір "Львів Опера: Малярка", вул. Куліша, 6а Січень-лютийВиставки картин Марії Примаченко Три виставки творів народної художниці Марії Примаченко паралельно проходять у Києві. До 12 січня в Національному заповіднику "Софія Київська" триває проєкт "Дві Марії", присвячений творчості двох представниць наївного мистецтва. Поєднує живопис Марії Примаченко та декоративну керамічну скульптуру майстрині художньої кераміки Марії Галушко. Містить майже 100 робіт 1970-1980-х.- Картинами Марії Примаченко замиловується весь світ. Керамічні вироби Марії Галушко - відкриття для багатьох. Унікальність виставки в тому, що вперше репрезентовано на загал роботи Примаченко з фондової колекції Національного музею народної архітектури та побуту України. Вони присвячені сюжетам народного життя, зображенням стилізованих квітів, зооморфній тематиці та вдало перегукуються з керамічними персонажами Галушко, - каже генеральна директорка закладу Оксана Повякель. Також до 12 січня в Національному музеї Тараса Шевченка працює експозиція "Сині чудасії". Демонструє 35 картин Марії Примаченко 1963-1965 років та 1986-1991 років із фантастичними образами звірів, птахів і квітів у синіх і блакитних кольорах.До 28 лютого в Національному музеї декоративного мистецтва України проходить виставка "Марія Примаченко. Невідоме". Уперше експонує понад 50 робіт раннього періоду творчості художниці. Це малюнки, створені в 1936-1937 роках під час навчання. Заклад також презентував віртуальну галерею творів Примаченко, до якої увійшли 72 малюнки із двох альбомів 1940-х. КиївГалерея "Хлібня" в Національному заповіднику "Софія Київська", вул. Володимирівська, 24Національний музей Тараса Шевченка, бульв. Тараса Шевченка, 12Національний музей декоративного мистецтва України, вул. Лаврська, 9 3-26 січняФестиваль музики Бориса Лятошинського Lіаtоshynsky Sрасе 2025 - 2025-й для української культури є роком відзначення 130-ліття від дня народження композитора Бориса Лятошинського. Нині, коли Україна набуває суб'єктності в міжнародному культурному просторі, це ім'я дедалі більше привертає увагу, репрезентуючи виразну самобутність української музики ХХ століття, - говорить музикознавиця, співзасновниця Фундації Лятошинського Ірина Тукова. Вона модеруватиме програму першого фестивалю музики Бориса Лятошинського Lіаtоshynsky Sрасе.- Головна мета полягає в посиленні уваги до спадку композитора, відкритті його нових смислових граней, акцентуванні на цілісному сприйнятті різноманітного доробку, - продовжує Ірина Тукова. - Для нас важливо, що визначні композиції, серед яких Друга і Четверта симфонії, Український квінтет, Перша фортепіанна соната, Скрипкова соната та Слов'янський концерт, відкриють світ Бориса Лятошинського значному колу людей.Життя і творчість Лятошинського припали на дві світові війни, більшовицький переворот, національно-визвольні змагання, період українського мистецького Ренесансу та сталінський терор. Ключовими концептами фестивалю стали пам'ять, ідентичності, генеза, усвідомленість і дім. Їхньому осягненню присвячено не лише програми концертів, а й дискусійні панелі за участі провідних інтелектуалів. Фестиваль матиме п'ять подій, на яких звучатиме симфонічна, камерна та фортепіанна музика Бориса Лятошинського. Чотири відбудуться в Національній філармонії України, а остання - в кабінеті-музеї композитора. Серед учасників - Національний симфонічний оркестр України, Симфонічний оркестр Національної філармонії, камерний ансамбль NоtаВеnе Сhаmbеr Grоuр, піаніст Максим Шадько. КиївНаціональна філармонія України, вул. Володимирський узвіз, 2Кабінет-музей Бориса Лятошинського в будинку "Роліт", вул. Богдана Хмельницького, 68 З 9 січняПрокат фільму "Фрагменти льоду", режисерка Марія Стоянова З 1986-го до 1994 року знімав на відеокамеру своє домашнє життя та закордонні гастролі фігурист київського ансамблю "Балет на льоду" Михайло Стоянов. На основі записів із 15 касет його донька Марія Стоянова змонтувала дебютний повнометражний фільм "Фрагменти льоду". За допомогою кадрів із приватного архіву режисерка відтворює, осмислює і коментує історію дорослішання: свого, сім'ї та українського суспільства напередодні й після розпаду СРСР та відновлення державної незалежності.Світова прем'єра документального фільму-есею відбулася у квітні 2024 року на кінофестивалі Vіsіоns du R&еасutе;еl у швейцарському Ньйоні. На Dосudаys UА стрічка отримала чотири нагороди, зокрема головний приз конкурсу "Dосu/Україна". Також перемогла у двох номінаціях національної премії кінокритиків "Кіноколо" - "найкращий документальний фільм" і "відкриття року".- Перегляд сімейних відеоархівів, окрім ностальгії, дає можливість заповнити лакуни в історичних наративах, надати їм об'єму, живого виміру та динаміки, - каже кінокритикиня Юлія Коваленко. - У Марії Стоянової вийшло розкішне занурення та осмислення 1990-х - ніжне, інтимне, уважне, розумне. Простір на екрані буде близьким для багатьох. У ньому стільки маркерів наших спільних 1990-х, що фільм може відчуватися "домашнім" навіть для стороннього глядача. Водночас прокладено стільки доріжок-зв'язків між тим, як проживали здобуту незалежність тоді, й тим, як її боронимо тепер, що я подекуди із сумом дивувалася, як ми могли так недооцінити апетити росіян. 16 січняВистава "Мина Мазайло", режисер Віталій Гавура Службовець мріє змінити своє прізвище з українського Мазайло на російське Мазєнін заради просування кар'єрними сходами, чим спричиняє конфлікт у родині. Він - головний герой п'єси письменника Миколи Куліша "Мина Мазайло" 1928 року. Цього грудня її поставив режисер театру та кіно Віталій Гавура. - Уперше на сцені Театру імені Лесі Українки - найвідоміша комедія Миколи Куліша, - говорить провідна редакторка літературної частини закладу Олена Францева. - Сімейна сварка на політичному ґрунті - справжні баталії, взаємні образи та безкомпромісні заяви, підступні інтриги, плітки, коаліції. Родинно-побутову історію майстер гротеску Куліш підняв до рівня загальнонаціонального. Наче передчував, як через сотню років, на новому оберті історичної спіралі, вкотре не знатимемо: з ким ми, куди нам і хто ми, власне, є. Автор жодних відповідей не дає. Лише пропонує замислитися і демонструє, до чого призводять ідеї, доведені до абсурду, поставлені вище за найрідніших людей.- Куліш знав, що бʼє в найболючіше місце українців - травму меншовартості, - каже режисер Віталій Гавура. - Українське суспільство століттями існує у трагічному конфлікті між прагненням до самостійності та спокусою слухняно терпіти колонізаторів. Такі спраглі до незалежності 1991 року, ми не наважилися спалити старі культурні мости. Українцям до останнього здавалося, що все якось станеться саме собою, що національна та культурна самосвідомість прийдуть і так, закріпившись на сипкому ґрунті застарілих цінностей і соціалістичних звичок. Чи прокинулись ми як суспільство 2014-го та 2022-го? 19:00, Київ, Національний театр ім. Лесі Українки, вул. Богдана Хмельницького, 5 З 16 січняПрокат фільму "Фотофобія", режисери Іван Остроховський і Павол Пекарчик 12-річний Микита живе із сім'єю на станції харківського метро. Через постійні ракетні атаки хлопчику не дозволяють виходити назовні. Він блукає покинутими вагонами та заповненими платформами. Згодом зустрічає 11-річну Віку, з якою починають дружити та вчаться створювати новий спосіб життя. Такий сюжет документального фільму "Фотофобія" спільного виробництва Словаччини, Чехії та України. 2022 року його зняли словацькі режисери Іван Остроховський і Павол Пекарчик.Український продюсер "Фотофобії" Денис Іванов називає її докуфікшн-історією одного кохання, яке трапилось у метро, що перетворилося на бомбосховище. Світова прем'єра відбулась у вересні 2023-го на Венеційському кінофестивалі.- Коли ми приїхали в Україну з гуманітарною допомогою навесні 2022-го та влаштувалися поруч із місцевими мешканцями в метро, ​​зрозуміли, що погляд світу буде на лінії фронту. Тому вирішили знайти щось наближене до "звичайного життя" і зберегти його в міру наших здібностей: знайти момент справжньої людяності під час нищівного жаху, - говорять режисери Іван Остроховський і Павол Пекарчик. - Ми зіставили позачасове, безцільне життя Микити та його родини з моторошними сценами нагорі. Зафільмували спостереження за зруйнованою війною країною, які могли би здатися гарячковим сном із давно минулих часів, якби глядачі не знали, що це реальність України сьогодні. До 20 січняВиставка "Українська ялинкова прикраса: від ХІХ століття до сьогодення" Феномен ялинкової іграшки досліджує виставка "Українська ялинкова прикраса: від ХІХ століття до сьогодення". В експозиції - перший ялинковий декор ХІХ століття, паперові, скляні, ватні, дротові, картонажні, лавсанові іграшки різних періодів, а також сучасні вироби з ручними розписами.- Коли в Україні з'явилася традиція прикрашати ялинку? Якими були перші прикраси? Чому з магазинів позникали іграшки з вати? Запрошую відкрити для себе історію найочікуванішого зимового свята та його невіддільного атрибута - ялинки, - каже кураторка виставки, колекціонерка та дослідниця ялинкової прикраси Марина Лук'янова. - Ялинкова іграшка є своєрідним кодом свого історичного періоду. Це предмет мистецтва, який відображає час. У межах проєкту можна побачити, як змінювалися образи, матеріали й техніки виготовлення. Дізнатися тонкощі виробництва перших скляних куль і ватних фігурок, а також чому іграшки в українських костюмах можна було зустріти лише за кордоном.Виставка пропонує відкинути стереотип про ялинкову прикрасу як типову декорацію, якою її утвердила совєтська традиція святкування Нового року. Погляньмо на неї під незвичним кутом: як на автономний музейний об'єкт, який відображає звичаї українського святкового календаря, історію повсякдення та побуту, розвиток одного з напрямів вітчизняної промисловості. Ще один проєкт Марини Лук'янової - "Одеська ялинка: від ХІХ століття і до сьогодення". Виставка прикрас різних періодів триває до 30 січня в Одеському музеї західного і східного мистецтва. Київ, Національний музей історії України у Другій світовій війні, вул. Лаврська, 27 До 15 лютого Виставка "Київ та художники" Понад 40 картин від більш ніж 20 митців представили на колективній виставці "Київ та художники". Показує твори майстрів, які працювали у столиці у ХХ-ХХІ століттях.- Серед авторів - як класики, так і сучасники, які зараз фіксують на полотнах свої переживання, - говорить співкураторка, мистецтвознавиця Анастасія Сейтасанова. - Дослідили багато інформації та залучили матеріал із непублічних колекцій.Творчість Олега Голосія передає емоційний і духовний пошук у контексті пострадянської культури. Роботи Миколи Глущенка вражають динамікою та кольором. Віктор Зарецький тонко передавав глибину людських емоцій через яскраву палітру та гру об'ємів. Сергій Шишко - класик урбаністичного пейзажу, який оспівував красу Києва. До речі, його твір "Біля фонтану" 1975-го експонується вперше за майже 50 років.Олексій Шовкуненко - майстер реалістичного живопису, на полотнах якого оживають моменти з життя. А на пейзажах Юрія Химича графічність і декоративність підкреслюють красу.Роботи легенди українського мистецтва Тетяни Яблонської вражають душевністю та композиційною гармонією. Три представлені картини "У Седневі", "Старі клени" та "Весняний дощ" 1974-го виставлялися в японській галереї Gеkkоsо в 1970-х. Дві з них були нещодавно придбані саме в цій країні та повернені на батьківщину. Вони вперше будуть разом експонуватися в Україні. Київ, галерея "Ню Арт", вул. Михайла Грушевського, 28/2 До 23 лютогоВиставка "Структури взаємности" Понад 20 українських та іноземних митців долучилися до колективної виставки "Структури взаємности", присвяченої різним спільнотам і досвідам суспільної взаємодії в часи великих травм і потрясінь. Серед учасників - Алевтина Кахідзе, Жанна Кадирова, Олена Турянська, Антон Шебетко, Дана Кавеліна, Максим Коломієць, Роман Хімей. В експозиції є фотографії, відеороботи, інсталяції та артоб'єкти. Представлена у двох частинах. У "Просторі минулого" в підвальному поверсі розмістили твори, в яких художники діляться досвідами з України та інших країн: образами пам'ятання і забуття, втрат і відновлення, повернення власних голосів та історій. А у "Просторі теперішнього" в головному виставковому залі архітектор Олександр Бурлака створив купольну дерев'яну конструкцію "Взаємопідтримча структура", в якій протягом роботи виставки влаштовують заходи за участі митців і відвідувачів.Головною частиною проєкту кураторки Катерина Ботанова, Ілона Демченко та Ксенія Малих називають взаємодію між художниками та учасниками воркшопів у "Просторі теперішнього". Експозиція постійно поповнюється новими творами, створеними під час подій.- Мистецтво - не лише результат, а й процес. Бо важлива його частина - це взаємодія, - каже співкураторка, арткритикиня Катерина Ботанова. Львів, центр сучасного мистецтва Jаm Fасtоry Аrt Сеntеr, вул. Богдана Хмельницького, 124 До 1 березняВиставка "Р.Е.П. Історія" 20-річчю діяльності артгрупи "Революційний Експериментальний Простір" присвятили виставку "Р.Е.П. Історія". Художнє об'єднання створили в Києві 2004-го. Його учасники - Ксенія Гнилицька, Нікіта Кадан, Жанна Кадирова, Володимир Кузнецов, Лада Наконечна та Леся Хоменко. Експозиція демонструє історію творчості колективу в інсталяціях, відео, фото та живописі в галузі критичного політичного мистецтва.- Група Р.Е.П. складається з художників, які нині відомі завдяки своїм персональним практикам. Мистецтво самого об'єднання в Україні знають мало, здебільшого у вузькій спільноті. Це наслідок того, що зазвичай виставлялися на європейських експозиційних майданчиках, - говорить співкураторка, мистецтвознавиця Анна Алієва. - Р.Е.П. позиціонують себе як колективного автора, який створює не твори, а ситуації. Попри плинність перформативного мистецтва, їхні роботи зберігаються у формі відео- та фотодокументацій у приватних і музейних колекціях світу."Р.Е.П. Історія" - унікальна можливість побачити велику ретроспективу групи, що виникла на хвилі Помаранчевої революції. В одному просторі зібрано твори різних років, багато з яких ніколи не були показані в Україні. Роботи 20-річної давнини, зокрема численні акції, перформанси, гепенінги, сприймаються як актуальні та гострі, ніби реагують на сьогодення.Експозиція побудована не за хронологією, а за тематичним принципом. Виокремлює найактуальніші питання, що відобразились у творчості групи. Це проблеми демократії, суспільства, субʼєктності, культури та політики, розвитку спільнот, євроінтеграції, патріотизму. Наприклад, в одному із залів ми побудували церкву зі справжнім куполом. Це інсталяція про рефлексію Р.Е.П. щодо культурної політики в Україні. Київ, Національний художній музей України, вул. Михайла Грушевського, 6

Перший сезон серіалу "Гра в кальмара" став найуспішнішим шоу в історії Nеtflіх, і тепер стримінгова платформа випустила довгоочікуваний другий сезон. Відсьогодні для перегляду доступні 7 епізодів нового сезону (на два менше, ніж у першому), які мають український дубляж. Про це повідомляє ІТС. Сюжет другого сезону зосереджений на персонажі Сон Гі Хуна, якого зіграв Лі Чжон Чже. Після перемоги в попередніх змаганнях він вирішує повернутися на смертельну арену, щоб врятувати нових учасників і помститися організаторам. Попри його спроби зупинити кровопролиття, як показують трейлери, глядачів чекає чимало напружених моментів. За офіційним синопсисом, через три роки після виграшу в "Грі в кальмара" гравець 456 відмовляється від планів переїхати до США й повертається з новою метою. Гі Хун знову вступає в гру на виживання разом із новими учасниками, які прагнуть виграти 45,6 млрд вон. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Показали головний трейлер нового сезону "Гри в кальмара" Окрім Лі Чжон Чже, до своїх ролей повернуться Лі Бьон Хон (фронтмен гри), Ві Ха Чжун (поліцейський, який шукав брата), та Кон Ю (вербувальник гравців). Другий сезон продовжує основну сюжетну лінію першого, але з новим складом учасників і доданими правилами: тепер гравці матимуть право голосувати за завершення змагань після кожного конкурсу та залишити гру із заробленими на той момент грошима, якщо більшість проголосує "за". Новий сезон також представить глядачам нові ігри, серед яких будуть знайомі не лише корейцям, а й людям по всьому світу (наприклад, у тизері з'явилися "хрестики-нулі"). До того ж, цього разу учасники будуть молодшими, а серед персонажів з'являться вагітна дівчина та чоловік, який несподівано зустрічає на арені свою матір. Стримінговий сервіс Nеtflіх зробить нову мобільна гра Squіd Gаmе: Unlеаshеd буде у вільному доступі для всіх, незалежно від наявності підписки. Про це оголосили під час церемонії Gаmе Аwаrds 2024 у Лос-Анджелесі. Там Nеtflіх вперше представив нові кадри другого сезону серіалу. Вихід гри заплановано на 17 грудня. Розробники описують її як "найбільш автентичну гру за мотивами серіалу". Безкоштовний доступ буде мати обмежений час. Повідомляють, що користувачі без підписки зможуть грати принаймні до прем'єри другого "Гри у кальмара", запланованого на 26 грудня.

Перший сезон серіалу "Гра в кальмара" став найуспішнішим шоу в історії Nеtflіх, і тепер стримінгова платформа випустила довгоочікуваний другий сезон. Відсьогодні для перегляду доступні 7 епізодів нового сезону (на два менше, ніж у першому), які мають український дубляж. Про це повідомляє ІТС. Сюжет другого сезону зосереджений на персонажі Сон Гі Хуна, якого зіграв Лі Чжон Чже. Після перемоги в попередніх змаганнях він вирішує повернутися на смертельну арену, щоб врятувати нових учасників і помститися організаторам. Попри його спроби зупинити кровопролиття, як показують трейлери, глядачів чекає чимало напружених моментів. За офіційним синопсисом, через три роки після виграшу в "Грі в кальмара" гравець 456 відмовляється від планів переїхати до США й повертається з новою метою. Гі Хун знову вступає в гру на виживання разом із новими учасниками, які прагнуть виграти 45,6 млрд вон. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Показали головний трейлер нового сезону "Гри в кальмара" Окрім Лі Чжон Чже, до своїх ролей повернуться Лі Бьон Хон (фронтмен гри), Ві Ха Чжун (поліцейський, який шукав брата), та Кон Ю (вербувальник гравців). Другий сезон продовжує основну сюжетну лінію першого, але з новим складом учасників і доданими правилами: тепер гравці матимуть право голосувати за завершення змагань після кожного конкурсу та залишити гру із заробленими на той момент грошима, якщо більшість проголосує "за". Новий сезон також представить глядачам нові ігри, серед яких будуть знайомі не лише корейцям, а й людям по всьому світу (наприклад, у тизері з'явилися "хрестики-нулі"). До того ж, цього разу учасники будуть молодшими, а серед персонажів з'являться вагітна дівчина та чоловік, який несподівано зустрічає на арені свою матір. Стримінговий сервіс Nеtflіх зробить нову мобільна гра Squіd Gаmе: Unlеаshеd буде у вільному доступі для всіх, незалежно від наявності підписки. Про це оголосили під час церемонії Gаmе Аwаrds 2024 у Лос-Анджелесі. Там Nеtflіх вперше представив нові кадри другого сезону серіалу. Вихід гри заплановано на 17 грудня. Розробники описують її як "найбільш автентичну гру за мотивами серіалу". Безкоштовний доступ буде мати обмежений час. Повідомляють, що користувачі без підписки зможуть грати принаймні до прем'єри другого "Гри у кальмара", запланованого на 26 грудня.

Який був 2024-й в українській культурі? Власними підсумками року діляться літературна критикиня Тетяна Трофименко, музичний оглядач Ігор Панасов, театрознавиця Людмила Олтаржевська, кінокритик Юрій Самусенко й арткритикиня Юлія Манукян ЛІТЕРАТУРА Тетяна Трофименко: Попри понад 10 років війни та тисячу днів повномасштабного вторгнення літературно-книжкове життя в Україні 2024-го було інтенсивне. Здається, навіть у мирні часи зацікавлення українців літературою не було таке активне, як тепер. Особливо це помітно за кількістю нових видавництв. Більшість із них має цікаві назви. Наприклад, "Уроборос", яке видає детективи, трилери, горор, фентезі й фантастику. "Грушка", у планах якого філософська література та книжки про соціальні трансформації. "Так" із романтичними текстами. І навіть "Капібара", що готується порадувати читачів іронічними детективами та пригодницькими історіями. Найменш оригінальним виявилося подружжя Світлани та Дмитра Стретовичів, які заснували видавництво Strеtоvyсh. Зате вони разом із видавництвом "Основи" вже перевидали одне з головних літературознавчих досліджень ХХ століття "Дискурс модернізму в українській літературі" Соломії Павличко. Ні шахеди, ні ракети не здатні знищити бажання українців читати й обговорювати книжки. Доказом цього є велика кількість літературних фестивалів. Окрім традиційних Книжкового арсеналу та Lvіv ВооkFоrum, 2024-го також відбулися КyіvВооkFеst, "Книжкова країна" та "Протасів Яр" у Києві, Меrіdіаn Сzеrnоwіtz у Чернівцях та Одесі, "Фронтера" в Луцьку й інші. Велику увагу привернула проведена вперше у Львові "Земля поетів". Це не дивно, адже саме поезія сьогодні відіграє головну роль у літературі. Передає у стислій та емоційній формі досвід українців, які переживають складні та героїчні часи. Вийшло друком багато збірок віршів, зокрема від Василя Муліка, Катерини Калитко, Андрія Хаєцького, Ірини Цілик, Олени Павлової, Мар'яни Савки, Ірини Шувалової та інших авторів. На жаль, збільшується кількість митців, які стали жертвами російської агресії. Їхні поетичні книжки лишаються з читачами. Це збірки загиблих Вікторії Амеліної "Свідчення" та Максима Кривцова "Вірші з бійниці", а також "Повільна людина" Миколи Леоновича, який зник безвісти. Тема війни лишається центральною і в нонфікшні. Наприклад, проєкт "Слова і кулі" від Українського ПЕН і медіа "Читомо" містить 24 інтерв'ю з митцями та науковцями, які нині є військовослужбовцями чи волонтерами. Серед них Артем Чапай, Анатолій Дністровий, Андрій Любка, Богдан Коломійчук, Валерій Пузік, Петро Яценко, Ігор Мітров, Тетяна Огаркова, Володимир Єрмоленко, Павло Стех. Водночас не зменшується читацький інтерес до історії української літератури. Допомогти в її осмисленні можуть, зокрема, книжка батька та сина Павла й Олександра Михедів "Живі. Зрозуміти українську літературу" або комікс "Коротка історія української літератури", який написав Остап Українець, а намалювали Юлія Вус та Іван Кипібіда. До найбільш знакових новинок художньої прози слід зарахувати роман Артема Чеха "Пісня відкритого шляху", присвячений війні між Північчю і Півднем в Америці ХІХ століття. "Катананхе" Софії Андрухович химерну сучасну прозу, де поєднуються міфологія та виклики щоденного життя. А також збірку оповідань Сергія Жадана "Арабески", написану на матеріалі російсько-української війни. Загалом проза дещо відстає в активності порівняно з поезією й не так швидко опрацьовує тему війни. Можливо, тому що для епічного відтворення подій потрібні час і дистанція. Барометром літературного процесу лишаються літературні премії, насамперед Книга року ВВС. Короткий список претендентів, як завжди, містив сюрпризи. Були імена, які багато хто з читачів почув уперше, тоді як більш відомі письменники до нього не потрапили. Видається, що головна конкуренція відбувалася між двома книжками: "Битись не можна відступити" Павла "Паштета" Белянського, в якій відверто та часом із чорним гумором зображено реалії передової, та "Мої жінки/Мy wоmеn" Юлії Ілюхи, де образи українок утілюють характерну для нашого часу ненависть до ворога й любов до своїх. МУЗИКА Ігор Панасов: Нові імена. Десятки молодих артистів стали помітними протягом року. Серед них чимало хто не вражає талантом або лише шукає особливий стиль та образ. Але є й ті, які відрізняються сенсами, вайбом, іронією, іміджем. Я виокремив для себе чотирьох співачок Yаrіmа, Околиця та Dоmіy і співака Nіkоw. Альбоми. Живемо в часи, коли випуск альбому для більшості музикантів є необов'язковою формальністю. Водночас це дає змогу простіше виділити роботи, створені концептуально, з глибокою думкою і як цільний проєкт. 2024-го зустрів сім таких творів: Vіvіеnnе Моrt "Фата", Маrthа Коvаlсhuk "Присвята", Діля "Сад пісень" на вірші Григорія Сковороди, Ваdасtrеss "Легкий спосіб кинути хлопця", "Крихітка" "Мегалюбов", МУР "Ти [Романтика]", Євген Філатов "Як звучить світ. Україна (2 сезон)". Альбоми-проєкти. Окрім звичних альбомів окремих артистів, цьогоріч вийшло кілька масштабних колективних проєктів. Два з них треба слухати обов'язково. Перший збірка віт­чизняної експериментальної музики "Аж гай гуде: українські звукові архіви 19711996". Другий "Епоха", який створила Третя штурмова бригада спільно з вісьмома інді-артистами. Кліпи. Протягом року вийшло багато цікавих відеоробіт. Але єдина, яку хочеться згадати особливо, твір режисера Германа Ненова на пісню Джамали Аrаfаt Dаğіndаn. Це той приклад, коли вирішували насамперед мистецьке завдання, а не маркетинговий задум щодо просування композиції. Ювілей. Осінь стала періодом святкування 30-річчя "Океану Ельзи". Гурт випустив перший за вісім років альбом "Той день" та перший англомовний альбом Lіghthоusе і відіграв п'ять аншлагових концертів у київському Палаці спорту. Масштаб, який відповідає важливості феномена ОЕ. Прорив. Співачка Кlаvdіа Реtrіvnа, яка 2023-го була лише перспективною дебютанткою, за рік виросла у феномен. Її нові пісні були настільки хітовими, а образ таким загадковим, що 3031 серпня слухачі двічі поспіль заповнили Палац спорту. Це ексклюзивний тріумф в історії сучасної української музики. Сюрприз. Пісня "Гаї шумлять" гурту "Пиріг і Батіг" стала вірус­ним хітом у тіктоку. Можна лише радіти такій увазі до одного з найпоетичніших вітчизняних колективів сучасності. Події. Важливі для музичного процесу великі івенти відбулися для наших часів сам цей факт є чудовим результатом. Черговий нацвідбір на Євробачення відкрив для широкої пуб­ліки гурти Zіfеrblаt і Nаzvа. Фестивалі Fаіnе Міstо, "Брудний пес", Аtlаs Unіtеd 2024 зібрали свої аудиторії у Львові та Києві. На церемоніях музичних премій Jаgеr Мusіс Аwаrds, Yunа, "Золота зоря Лірум", Мuzvаr Аwаrds і Меgоgо Мusіс Аwаrds відзначили найкращих. Ютуб-новинки. Стартували два проєкти про музику, які стали справжніми прикрасами українського простору ютубу. Тіна Кароль зробила кілька випусків шоу "Дім звукозапису", де сучасні артисти креативно обігрують пісні минулого. А Оnukа створила проєкт "Фабрична, 12", в якому спільно з іншими музикантами розповідає про історію народних інструментів. Фільми. На великі екрани протягом року вийшли дві стрічки, які популяризують сучасну українську музику. Ігровий "Я, "Побєда" і Берлін", знятий за книжкою Кузьми Скрябіна й оснащений грандіозним саундтреком із 16 кавер-версій пісень його гурту. Та документальний "Яремчук: Незрівнянний світ краси". А в інтернеті відбулася прем'єра документалістики Суспільного "Русифікація в стилі поп" про російський вплив на український шоу-бізнес. Книжки. Нарешті українська музика стала однією з важливих тем для нонфікшну. Цьогоріч вийшли друком "Всьо чотко. Сергій Кузьмінський і "Брати Гадюкіни" Юрія Рокецького, "Історія українського рейву" й "Океан Ельзи. 30 років у фотографіях та спогадах" мого авторства, "Це вам не естрада. Крутими стежками української попмузики ХХ століття" Філа Пухарєва. Великі концерти. Важко пригадати, в який рік у Палаці спорту було так багато аншлагів українських артистів. Окрім загаданих вище ОЕ та Кlаvdіа Реtrіvnа, це зробили також "Антитіла", Коlа, Коzаk Systеm, Dоrоfееvа, Мах Ваrskіh, Оля Полякова та тричі Артем Пивоваров. Додамо до цього успішні сольні шоу у столичному концертному залі Stеrео Рlаzа, які відіграли Yаktаk і Lаtехfаunа. П'ятірка найкращих для мене пісень 2024-го: "Крихітка" "Хейтспіч" "Під весняним дощем", Vіvіеnnе Моrt "Іскра", Артем Пивоваров Кlаvdіа Реtrіvnа "Барабан", "Океан Ельзи" "Кольорові вежі", Rеnіе Саrеs "Дюшеска". Обов'язково послухайте. У цих піснях є нерв сучасності, шалена гострота почуттів та неабиякі сенси. ТЕАТР Людмила Олтаржевська: Театри 2024-го випустили величезну кількість прем'єр, провели кілька резонансних фестивалів, зреалізували чимало освітніх та інших проєктів. Щоб скрізь встигнути, заповзятим поціновувачам доводилося демонструвати максимальну концентрацію. А заодно вирішувати питання квитків, за якими треба було буквально полювати, що ще кілька років тому звучало би фантастично. Принаймні тричі протягом року мали такі клопоти шанувальники творчості Давида Петросяна. Режисер випустив три нові вистави у трьох закладах столиці "Процес" у Театрі на Подолі, "Отелло" в Національному театрі ім. Лесі Українки та "Слугу двох панів" у Національному театрі ім. Івана Франка. Ці спектаклі додали виразності сучасному українському театру. А "Процес" та "Отелло" також нарешті повноцінно ознайомили київського глядача з актрисою Ольгою Голдис. Ось вона, безумовна претендентка на перемогу в номінації "Відкриття року". Серед знакових столичних прем'єр мюзикли "Чикаго" в постановці Богдана Струтинського в Національній опереті та "Декамерон" Андрія Білоуса в Молодому театрі, опера "Весілля Фігаро" Віталія Пальчикова в Київській опері, вистави "Марія Стюарт" Івана Уривського в Національному театрі ім. Івана Франка, "Хвиля" Юрія Дяка в Національному театрі ім. Лесі Українки, Наlt Тамари Трунової та "Отелло" Оксани Дмітрієвої в Театрі на лівому березі Дніпра. Плідно працювали цьогоріч театри Львова. Збирали у своїх залах не лише львів'ян і гостей міста, а й театральних туристів, які їхали спеціально на певну виставу. Маю сподівання, вони отримали очікувану порцію задоволення від мюзиклів "Червона рута" Максима Голенка та "Чарлі і шоколадна фабрика" Наталії Сиваненко в Національному театрі ім. Марії Заньковецької, опери "Діалоги кармеліток" у режисурі Василя Вовкуна у Львівській національній опері чи вистави "Мій друг, чорний ельф" Дениса Федєшова в Театрі Лесі Українки. Взагалі список цьогорічних прем'єр закладів інших міст, які привернули особливу увагу театральної спільноти, солідний і розмаїтий: "Перед волею" Євгена Лавренчука та "Житейське море. Суєта" Олександра Самусенка у кропивницькому Театрі корифеїв, "Лебедине озеро. Зона" Івана Орленка в Одеському театрі ім. Василя Василька, "1975" Томі Янежича в Івано-Франківському національному театрі ім. Івана Франка, "Молочайник" Андрія Бакірова в Чернігівському театрі ім. Тараса Шевченка. Тішить, що 2024-го на столичних сценах помітно активізувалася присутність театрів із прифронтових міст, більшість із яких не має змоги повноцінно працювати у своїх приміщеннях. До Києва привозили вистави Сумський національний театр ім. Михайла Щепкіна, двічі переміщений Луганський музично-драматичний театр, заклади з Харкова, Херсона, Миколаєва. З ініціативи Національної спілки театральних діячів України харківські театри, яким місцевою владою взагалі заборонено грати на власних майданчиках, показали свої спектаклі в Івано-Франківську в межах мультижанрового проєкту "Харків: (не)релокована культура". Фестивальний рух навіть за несприятливих нинішніх умов не тільки не пригальмував, але й набрав обертів. "Мельпомена Таврії", "Золотий лев", "Вересневі самоцвіти", "Золоті оплески Буковини" організатори цих форумів із багаторічною історією доклали максимум зусиль, аби вони відбулися і буремного 2024-го. Звісно, міжнародну складову зі зрозумілих причин довелося якщо не викреслити зовсім, то суттєво скоротити. Натомість з'явилися простір і час для нових ідей. Кілька заходів саме цьогоріч розпочали свою історію. Серед них Український шекспірівський фестиваль на базі Івано-Франківського драмтеатру та різдвяний "Скрудж-фест" у Рівненському драмтеатрі, на якому зібрали вистави за Чарльзом Дікенсом не лише з України. Увага до творчості сучасних українських драматургів і запрошення до співпраці вітчизняних та іноземних режисерів залишаються серед трендів театрального процесу. А от градус активності митців, які нині перебувають за кордоном, помітно знизився. Чи то вони не так афішують своє мистецьке життя, як рік чи два тому. Але на противагу цьому факту можна навести інший. Почастішали гастролі наших театрів в інші країни, до того ж не лише в межах міжнародних фестивалів, а й в індивідуальному форматі. КІНО Юрій Самусенко: Могло здатися, що на третій рік повномасштабного вторгнення Росії в Україні закінчиться прокат будь-яких фільмів. Утім, український глядач усе ж таки побачив кілька десятків стрічок на кінофестивалях, у прокаті та на стримінгових сервісах. Левову частку зайняли документальні роботи про війну. Але й у ігровому кіно було достатньо яскравих прикладів. У прокат виходив переможець національної премії кінокритиків "Кіноколо" "Ля Палісіада" режисера Філіпа Сотниченка. Це нуар про любовний трикутник в Ужгороді 1990-х на тлі здійснення останньої смертної кари в Україні. Досить складна кіномова й українське озвучування поверх російської мови персонажів не стали на заваді осмисленню нашого минулого. Російську ми чули й у фільмі "Буча" Станіслава Тіунова про іммігранта з Казахстану, який у лютому-березні 2022-го вивозив людей з окупованих територій Київської області. Перед початком виробництва розгорнулася дискусія, що ще рано показувати ті події в ігровому кіно. Зрештою стрічка фактично вийшла в обмеженому прокаті з незручними сеансами та не викликала такого розголосу, як, скажімо, "Конотопська відьма" Андрія Колесника. "Конотопська відьма" напевно, найскандальніший фільм року, який зібрав понад мільйон доларів у прокаті. Імовірно, глядач зацікавився фольклором, акторами та темою першої ігрової стрічки про російських загарбників на українській землі. Але отримала аудиторія треш-горор, у якому в росіян більше екранного часу, ніж в українців. Не менш жваво обговорювали історичну драму Тараса Томенка "Будинок "Слово". Нескінчений роман", яка виросла з однойменного документального фільму. Хтось критикував за вигаданого головного героя серед невигаданих репресованих українських письменників, а комусь, навпаки, сподобався цей прийом, який викриває злочинність радянської влади. Стрічка не залишила байдужими, а це вже хороший знак для вітчизняного продукту. 2024 рік став продовженням фільмів про наші 1990-ті. Окрім "Ля Палісіади", вийшли "Ти мене любиш?" Тоні Ноябрьової та "Назавжди-назавжди" Анни Бурячкової, які різною мірою аналізують жіночий досвід у країні, що не так давно здобула незалежність. У Ноябрьової це більш особиста історія дорослішання, а в Бурячкової ансамблеве кіно про те, як давати прочухана кривдникам. Головним феноменом українського кінематографа стало отримання премії "Оскар" Мстиславом Черновим за документалістику "20 днів у Маріуполі". Хоча режисер каже, що волів би не знімати цього кіно, схоже, лише такими фільмами можемо зацікавити західну аудиторію. Ще одне явище кіностудія Кnіfе! Fіlms, яка за 2024-й випустила фактично п'ять документальних прем'єр. Це три серії серіалу "Епізоди" про відеогру S.Т.А.L.К.Е.R., збірну України на Чемпіонаті світу з футболу 2006-го та вітчизняне телебачення 2000-х, а також серіал про рекламу "Три в одному" для онлайн-школи Skvоt і біографічне кіно про співака Назарія Яремчука. Їхній "Яремчук: Незрівнянний світ краси" зібрав понад 12 мільйонів гривень і став найкасовішим українським документальним фільмом. Нині компанія готує стрічку про гурт "Океан Ельзи". Блогер Антон Птушкін зняв свій перший фільм "Ми, наші улюбленці та війна", який успішно побував на фестивалях і у прокаті. Ще один поворотний момент ми побачили перше рекрутингове кіно. Режисер Любомир Левицький показав, як працює Третя штурмова бригада, у стрічці "Ми були рекрутами". А Олександр Стратієнко зобразив роботу армійської авіації в "Підйомній силі". Імовірно, таких фільмів ставатиме більше. Важко виміряти їх реальний рекрутинговий вплив, але вони роблять те, чого не вистачало з 2022-го, піднімають бойовий дух і додають мотивації продовжувати оборону. ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО Юлія Манукян: 2024 рік ознаменувався купою значущих досліджень, завдяки яким ми повертаємо й аналізуємо своє через масштабні виставкові проєкти. Як-от "Алла Горська. Боривітер" і "Протагоністи. Живописний заповідник / Паризька комуна" у столичному Національному центрі "Український дім", "Пам'яті тої, що пам'ятає" у львівському центрі сучасного мистецтва Jаm Fасtоry Аrt Сеntеr тощо. Український дім став симулякром музею сучасного мистецтва. Цей апропрійований статус майже очистив його від радянських конотацій. Здається, примару Ілліча нарешті виведено із сучасного дискурсу Дому. Хоча згадую опис роботи Нікіти Кадана "Вчора, сьогодні, сьогодні" 2012 року, присвяченої Київському метрополітену, що народжувався як ідеологічний простір і набув постідеологічності впродовж останніх десятиріч, ставши простором реклами. Його радянське минуле, що дрімає у граніті й мармурі, це "образ агресивного спротиву майбутньому, який чинить наш час і місце, в якому ми живемо". Утім, "синє озеро" Тіберія Сільваші на виставці "Кола Сільваші", де був і твір Кадана, остаточно розвіяло ті "чари". Попри всю проблематичність самої експозиції, яка стала яскравим кейсом контраверсії в сенсі балансу між ефектним дизайном та замахом на всеохопність мистецьких і кураторських практик художника. Матеріалу насправді було на кілька ретроспекцій. З першої великої події в Українському домі торішньої виставки "Ти як?" мене турбує накинутий будівлею масштаб, коли майже кожна експозиція стає вітриною кураторського vаnіty fаіr. Де прописана вимога щільно заповнювати мистецтвом усі п'ять поверхів, виснажуючи відвідувачів і кураторів, яким важко в межах однієї екскурсії пояснити всі тонкощі складних зв'язків? Проте приборкання простору відбулося, й вердикт одностайний: УД є ідеальним на сьогодні рішенням. За рамки компліментарної "постмортем-шпалери" виходить виставка Дослідницької платформи РіnсhukАrtСеntrе "Олександр Ройтбурд. Теорема влади" за кураторства Костянтина Дорошенка. І через обраний "владний" ракурс, який розкрив особистість художника з різних, часто суперечливих, боків, і завдяки дискусійній програмі, що надала контекстуальні подробиці. Акцентована "театральність" виставкової архітектури тільки додала процесу антибронзування культової фігури та дала змогу її репрезентувати в усій складності. Дві ітерації в Києві й Одесі утворили простір, де є місце критичним голосам. Чи є місце іронії в мистецтві в часи катастроф? У своїй статті "Остання щирість: 6 українських творів про війну, що вдаються до іронії" я розглядала питання, чи справді "нова героїка" є антитезою "деконструювання" пафосу через іронію, чи вони співіснують у новій парадигмі? Чи це дієвий антидот до кон'юнктурного опрацювання болісної теми? Знадобилося інтерв'ю з Павлом Маковим про ганебну кітчевість та недоречність розмалюйок і саморобок зі зброї, що побувала в бою. Згадуючи всі ці виставки з естетизованими засобами знищення, щиро сподіваюся, що вони підуть із галерей і залишаться в ніші "сувенірів", які допомагають закривати збори для фронту. Натомість стане більше таких проєктів, як "Непідвладне" за кураторства Нікіти Кадана в РіnсhukАrtСеntrе, присвячений одеським альтернативним мистецьким осередкам на межі 20102020-х. Виставка вирвала із забуття практики опору виснаженню та гонитві за конвенційною видимістю на артсцені, кидаючи каменюку "непідвладного" в конформістські простори Пінчука. Там, за куратором, квітнуть популізм та ідеологічне обслуговування, які заводять художні процеси у глухий кут. Що не заважає щороку спостерігати за купою охочих загнати себе в цей кут. За великими масштабами нерідко губиться вайб менш гучних проєктів. Серед них "Люда Ястреб. Живопис і графіка" в Одеському національному художньому музеї. Це дев'ята персональна виставка робіт представниці легендарної групи нонконформістів Одеси 19601970-х. Художник Віктор Маринюк присвятив її виходу своєї книжки про дружину. Наостанок зауважу, що нині ми є свідками зсуву інтересу від нашої "культури страждання" до іншої, за влучним спостереженням культурної менеджерки Анастасії Волкової. Після 24 лютого Захід почав відкривати для себе Україну передусім крізь оптику географії травми. Себто цей інтерес виник великою мірою через емпатію. Проте увага, яку приділяють нам, може бути легко перенесена на іншу постраждалу культуру, адже світ сповнений геноцидів і війн. Сьогодні мистецтву недостатньо бути просто українським. Художня цінність і глибокий зв'язок із загальноєвропейською культурою зможуть перетворити емпатію на більш ґрунтовну зацікавленість, яка визначається не тільки географією травми.

У Києві та Мюнхені поставили виставу про українських біженок 18 грудня в Київському драматичному театрі на Подолі показали виставу режисера Максима Голенка за п'єсою Наталки Ворожбит "Зелені коридори". Паралельно спектакль поставили в мюнхенському театрі "Каммершпіле" в постановці Яна Гокеля. Ця п'єса про те, як чотири жінки вийшли зеленим коридором з України в Європу. Вони всі різні, але їм однаково складно за кордоном. У постановці суміш чорного гумору і знакових подій, які зафіксувала в п'єсі Наталка Ворожбит. Актори та творці вистави розповіли про виклики і ключові для них моменти в підготовці та грі &еnsр;Передусім було цікаво заглибитися в історичні моменти, каже Лариса Трояновська, актриса. Покладалася на режисера, на його смак, розум, уміння. На розповідях про чотирьох жінок фактично розкрилася історія українського народу, наскільки це можливо за короткий час вистави. П'єса вкотре продемонструвала, що жінка завжди залишається жінкою. А якщо є жінка, буде продовження, життя, земля, нація. У моєму досвіді вже є кілька вистав про війну. В умовах повномасштабного вторгнення, звичайно, про це важче говорити. Хочеться більше про те, що надихає. Але головний меседж, що ми живі й житимемо, ми витримаємо цю страшну, несправедливу війну. Актриса Наталка Кобізька грає біженку Аліну з Бучі, яка стала жертвою зґвалтування. &еnsр;Монолог настільки емоційно сильний, що потім я два дні намагалася відійти, ділиться актриса Однак це потужний досвід. Хотілося б, щоб кожен глядач відчув силу тексту, написаного Наталкою Ворожбит. Те, що вона туди заклала, є неймовірним. Адже це жива мова кожної з нас. Для мене ця п'єса про наше сьогодення, про важкий вимушений вибір. Українці зробили його через те, що мають хворого сусіда. Це моя сьома вистава про війну в Україні, й нині справді важко мати якусь іншу тему для мистецтва. Проте головне, щоб вистави викликали емоції, спонукали до боротьби і взаємодопомоги, а також нагадували: хоч би в яких умовах ви нині перебуваєте, війна не закінчилася. Інакше ризикуємо перетворитися на інфальтильну масу. Даша Малахова написала одну зі сцен. &еnsр;Це про мій досвід у Будапешті. Граю актрису, тому можна сказати саму себе. Просто довелося гіперболізувати зірковість, гламурність. Вистава стала сеансом психоаналізу не тільки для глядачів, але й для мене. Ми живем у складні часи, про багато речей не кожна людина може сказати, а у виставі їх озвучують. І є можливість відрефлексувати, поплакати, постраждати, порадіти, проаналізувати, подивитися на ситуацію з різних боків. І це допомагає. Це занурення в конденсовану реальність, яка нібито різка, страшна, проте деколи смішна. Раніше здавалося, що буде ще гірше, якщо постійно длубати цю рану, але виявилося навпаки: часте проговорення трагедії трохи притуплює біль. У виставі звучить жива музика і спів. Мене це вражає. Кожен рух, кожну ноту синхронізовано акторами, режисерами, музикантами за кулісами. Навіть виникала думка, що було б круто поставити камеру, щоб глядач розумів, що все відбувається наживо. Була і трудність для акторів: сцена під нахилом і ми постійно граємо під кутом. Після спектаклю глядачі дякують, але це сприймається трішки по-іншому, ніж зазвичай. Коли це класичний твір, люди дякують за гру, а в цьому випадку за посил п'єси. Для мене основний меседж це повернення додому. Це занурення в конденсовану реальність, яка нібито різка, страшна, проте деколи смішна &еnsр;Ми почали ставити цю виставу, коли я настільки була заряджена на роботу, що могла виконувати все, розповідає акторка Марія Деменко. На початкових етапах необхідно було бути фізично готовим до того, що тебе експлуатуватимуть на повну: доводилося бігати, казати текст, співати, ще ідучи під сценою в темряві. Максим Георгійович підійшов за два тижні до прем'єри й запитав, чи вивчу я репліки німецькою за цей період? Довелося напружитися самій і напружити подругу, яка тоді жила в Німеччині. Вона мені записала, як правильно вимовляти слова. Основу вистави сконцентровано на чотирьох біженках, а я їх підоснова. Довго думала, як описати свого персонажа. По суті це навіть не привид, а дух. Він приходить у вигляді митника, смерті, НКВДиста, будь то зло чи захист для кожного з нас. Це те, чим ми живемо, й те, що ходить поряд. Я згадувала, як я тікала з Одеси через дві країни, як це було страшно. Тому мій меседж: треба говорити, не варто замовчувати свій біль, попри весь жахливий досвід, який ми нині переживаємо, будувати себе всередині і свою країну. Катерина Рубашкіна грає матір, яка виїхала з дітьми. &еnsр;Багато речей були знайомі та зрозумілі, бо я, як і моя героїня, виїжджала за кордон. Це був складний досвід. Проте ця п'єса про надію. Є сцена, де пропонують поїхати на екскурсії, все безкоштовно і має бути цікаво, але тобі не хочеться. Ти лише стежиш за новинами й чекаєш, коли буде змога повернутися додому. Вистава будується не як лінійна історія, а як уривки життя. Її треба дивитися з відкритим серцем, домішуючи почуття гумору. Ідеться про відважний крок, який ми зробили. Це пам'ять, що формує нашу гідність і силу духу. &еnsр;Ця п'єса про першу хвилю тимчасово переселених осіб, каже Наталка Ворожбит, драматургиня. У ній багато впізнаваного, є можливість посміятися, поплакати. У мене є картина, на якій зображено чотирьох жінок й усі вони різні. Її написав під час німецької окупації в одному українському селі місцевий художник. Він змалював сюжет із німецької листівки. У моїй п'єсі також чотири героїні, й усі вони так само різні. У цьому вбачаю якийсь дивний зв'язок.

26 грудня 1973 року вийшов в прокат фільм жахів "Екзорцист". Ріган, дочка знаменитої акторки, стала поводитися неадекватно. Мати відводить її до лікаря, з яким дівчинка поводиться агресивно. Потім починає літати над ліжком та говорити чоловічим голосом. Доктор радить жінці вдатися до екзорцизму. Для цього священник Каррас має отримати дозвіл у церкви, за сюжетом. Сценарист та продюсер - Вільям Пітер Блетті. Мав репутацію комедіографа. Працював журналістом, написав "бестселер для домогосподарок". Вирішив зайнятися більш серйозними речами. Матеріалом для сценарію "Екзорцисту" стали війна у В'єтнамі, збільшення рівня злочинності та рух хіпі. Остаточно Вільям оформив ідею, коли прочитав статтю газети Wаshіngtоn Роst про "вигнання бісів" з 14-річного хлопчика в штаті Меріленд. Написав книгу "Екзорцист". Стала бестселером 1971-го після того, як Вільям пояснив значення слова "екзорцист" у програмі Тhе Dісk Саvеtt Shоw. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Презентували пісню на вірш Юрія Іздрика Режисер - Вільям Фрідкін. Має документальний стиль зйомки, тому зробив стрічку більш реалістичною, ніж містичною. На роль священика пропонували Марлона Брандо та Джека Ніколсона. Режисер відмовив, бо тоді б персонажа не сприймали серйозно. Роль одержимої дівчинки втілила 12-річна Лінда Блер. Перед зйомками її оглянули лікарі. Досліджували, чи достатньо стійка її психіка для найбільш моторошних моментів сценарію, зокрема епізоду з розп'яттям. За задумом творців картини, у сцені екзорцизму в спальні дівчинки має бути холод, щоб у героїв йшла з роту пара. Приміщення охолоджували за допомогою дорогої системи кондиціонування. Виходило зняти максимум п'ять кадрів в день. Голос демона створила Мерседес Маккембрідж. Подала до суду позов на студію Wаrnеr Вrоthеrs, бо її імені не було у титрах. "Екзорцист" номінували на 10 "Оскарів", отримали з них 2. Шоуранери "Чорного дзеркала" показали, як вбивають 2020 рік.

Цього року легендарний "Щедрик" прозвучав у незвичному виконанні. Його заспівала Руслана для проєкту "Територія Різдва. Дух нескорених". "Традиційно щороку ми переспівуємо "Щедрика", адже цей шедевр не можна не любити. У нас вже є різні його версії, попри це, цьогоріч він знову вийшов несподіваним. Ми довго тримали ім'я виконавиці в секреті, але нині я можу розкрити інтригу - це Руслана. Ми змогли втілити в життя фантастичну ідею - поєднати "Щедрика" з "Дикими танцями". Композиція вийшла магічною, звучить бандура, трембіта та інші народні інструменти. Хоч насправді Руслані було не просто організувати свій час, адже одночасно вона брала участь у шоу "Маска" в Бельгії і дійшла до півфіналу, а це цілих 12 тижнів. Звісно, вона виснажилась через переїзди, але я їй дуже вдячна за блискуче втілення нашої ідеї", - поділилась авторка та ініціаторка містерії "Територія Різдва" Анжеліка Рудницька. ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Тайра" заколядувала у незвичному образі Повну версію матеріалу про колядки і щедрівки, які рекомендує послухати Анжеліка Рудницька можна прочитати в свіжому випуску журналу "Країна" Передплатити журнал "Країна"