Межа

Нещодавно я була в гостях у Наталії Влащенко, де ми говорили про те, що сьогодні відбувається з медициною — в Україні, обговорили наслідки пандемії СОVІD-19, вплив політики на медичні рішення,  приховані епідемії, вакцинацію, доступ до лікування та етичні виклики для лікаря. Запрошую прочитати це інтерв’ю.
— Ольго Анатоліївно, указ Трампа яким було зупинено федеральне фінансування ризикованих біологічних досліджень — тих, де віруси можуть ставати більш заразними або небезпечними. Як ви оцінюєте це рішення?
— Ця програма мала довгу назву, але її суть — так зване “зміщення функцій вірусів”, тобто дослідження, в межах яких віруси можуть набувати нових властивостей. Це складна і чутлива тема. На конференціях з біобезпеки неодноразово звучали попередження, зокрема від Білла Гейтса, про те, що сучасні можливості секвенування геному роблять потенційні біологічні атаки більш реалістичними.
Складно сказати, що саме відбувається на глобальному рівні — ми завжди маємо доступ лише до частини інформації. Відомо, що частина таких досліджень, зокрема щодо коронавірусів, фінансувалася раніше, і ще за адміністрації Барака Обами частину програм було перенесено за межі США.
У світі, де існують геополітичні інтереси, подібні дослідження можуть мати як наукову, так і потенційно небезпечну складову. Безумовно, велика частина роботи спрямована на створення вакцин і вивчення вірусів. Але питання безпеки таких досліджень завжди залишається відкритим.
Під час пандемії СОVІD-19 ми пережили безпрецедентний період — як з точки зору медицини, так і з точки зору політичного впливу на медичні рішення. Такого рівня тиску, розколу в експертному середовищі та відсутності повноцінної професійної дискусії раніше не було. Це створило ситуацію, коли суспільство отримувало фрагментарну інформацію, а альтернативні точки зору часто дискредитувалися.
— Які головні наслідки пандемії СОVІD-19 для України ви бачите сьогодні?
— Як і в будь-якій кризі, навіть у такій трагічній, були різні сторони. З позитивного — частково відновили систему санітарно-епідеміологічного контролю, зокрема інститут головних санітарних лікарів. До пандемії ця система була значною мірою розбалансована, і це стало серйозною проблемою в момент кризи.
Але негативних наслідків значно більше. Найболючіше — це втрати людей. Значну частину цих життів потенційно можна було врятувати.
Під час пандемії медичні рішення часто ставали предметом політичних дискусій. Це призвело до ситуацій, коли в публічному просторі звучали неприйнятні з етичної точки зору заяви — наприклад, щодо обмеження медичної допомоги певним категоріям пацієнтів. Для суспільства це стало серйозним ударом по довірі до медицини.
Ще одна проблема — кадрова політика та підхід до формування експертних груп. Якщо раніше до розробки стандартів залучали широке коло фахівців, то згодом ці групи суттєво скоротилися, і часто до них входили люди без достатнього практичного досвіду. Це прямо вплинуло на якість рішень.
Також варто говорити про фінансову доступність медицини. Державна система має багато обмежень, а приватна медицина для більшості населення залишається фінансово недоступною. У результаті люди часто змушені самостійно вирішувати питання лікування, що створює додаткові ризики.
— Якщо говорити про інфекційні захворювання загалом: які латентні або менш помітні епідемії сьогодні існують в Україні?
— Інфекційних захворювань багато, і частина з них демонструє зростання. Проблема в тому, що ми не завжди маємо повноцінну статистику, але клінічна практика це чітко показує.
Зокрема, зростає кількість гемоконтактних інфекцій — це і вірусні гепатити, і ВІЛ-інфекція, а також інфекції, що передаються статевим шляхом. У періоди соціальних криз це закономірно: руйнується інфраструктура, зростає навантаження на систему охорони здоров’я.
Також є спалахи кишкових інфекцій, зокрема гепатит А, які пов’язані з проблемами водопостачання та санітарії.
Але ключове питання — не сам факт наявності спалахів, вони були і будуть завжди. Важливо, чи здатна система їх швидко локалізувати і запобігати поширенню. Саме це визначає ефективність системи охорони здоров’я.
— Що сьогодні варто знати українцям про вакцинацію?
— У нас оновлено календар щеплень, і деякі зміни є позитивними. Наприклад, відмова від живої поліомієлітної вакцини — це правильний крок, який давно реалізовано в багатьох країнах.
Загалом календар щеплень треба дотримуватися. Водночас є вакцини, які не входять до нього, але можуть бути важливими для окремих груп. Зокрема, зараз спостерігається зростання пневмококової інфекції у світі. Йдеться не лише про пневмонії, а й про важкі ускладнення — менінгіти, синусити, отити. Існує ефективна вакцина проти пневмококу, і я б рекомендувала її людям із груп ризику: це люди старшого віку та ті, хто має хронічні захворювання.
Також актуальним залишається питання гепатиту А. За бажання можна перевірити рівень антитіл і оцінити необхідність вакцинації індивідуально, враховуючи стан імунної системи та ризики. У цілому підхід має бути персоналізованим: враховувати вік, стан здоров’я, епідеміологічну ситуацію і реальні ризики для конкретної людини.
— Як часто ви рекомендуєте перевірятися? Наприклад, раз на рік приходити й здавати аналізи на гепатити — це доцільно чи ні?
–  Так. Але щодо гепатиту А — ще раз підкреслю: тут варто радитися індивідуально, я не хочу давати загальних рекомендацій. Це не зовсім коректний підхід. Хворіють навіть люди з антитілами — або через велику дозу вірусу, або через зміни в імунній відповіді.
А от що дійсно потрібно робити обов’язково — це обстежуватися на гемоконтактні інфекції. Їх дуже багато, і ми бачимо значне зростання. У країні війна: оперують військових, є переливання крові, іноді без можливості повноцінного тестування. У таких умовах поширення інфекцій — закономірне.
Тому вакцинацію проти гепатиту В потрібно зробити обов’язково — особливо тим, хто через стан здоров’я часто госпіталізується. Це «тиха» епідемія, яка поширюється непомітно. Люди інфікуються й не знають про це, особливо при гепатиті С — його часто виявляють випадково.
При цьому гепатит В на жаль, невиліковний, але від нього є вакцина. Гепатит С — повністю виліковний, головне вчасно виявити. Для цього достатньо робити експрес-тест хоча б раз на рік — це базова рекомендація для всіх.
Ці віруси вражають печінку і викликають повільний, хронічний процес, який може тривати роками без явних симптомів. Людина може відчувати лише слабкість, але хто сьогодні її не відчуває?
Проблеми починаються тоді, коли людина серйозно хворіє, наприклад, потрапляє в реанімацію з тяжкою пневмонією. І на фоні інтенсивної терапії починається декомпенсація печінки. Тому контроль — обов’язковий. У нас просто немає іншого виходу.
Ми маємо максимально відповідально ставитися до свого здоров’я: відмовлятися від шкідливих звичок. І я маю на увазі не лише класичні — а й, наприклад, постійне споживання негативної інформації. Ті ж новини, після яких стає гірше. Ми все одно не можемо на це вплинути, а от безсоння і стрес — отримуємо.
Краще читати книги, займатися тим, що приносить задоволення. Сон — критично важливий для імунної системи. Як люди виживають під час війни? Кожен — як може.
— Хотіла ще поговорити про нові розробки: антибіотикорезистентність, нові класи антибіотиків, бактеріофаги, генетичні технології. Що тут реально нового, а що поки більше виглядає як гіпотези?
– Розробки справді є, і вони дуже цікаві. І знаєте, що мене особливо тішить — у нас з’явилася ціла плеяда думаючих бактеріологів. Для мене це дуже важливо: коли я бачу молодого лікаря, якому не «промили мізки» до стану повної некритичності, який мислить і ставить перед собою головне завдання — допомогти пацієнту, врятувати життя, незалежно від того, чи є вже повна доказова база під конкретний метод.
Бо в критичних ситуаціях потрібно використовувати все можливе. І водночас є лікарі, які настільки зашорені, що готові допустити смерть пацієнта, але не відійти від формального протоколу — «покажіть посилання», навіть коли ці посилання вже існують.
Є й відносно прості способи підвищення ефективності антибіотикотерапії. Але проблема в тому, що для доведення ефективності потрібні великі кошти. А в дешеві методи лікування ніхто не буде інвестувати значні ресурси. Але це ж не означає, що вони не працюють.
Найважливіше — щоб з’являлися лікарі, які мислять. Що таке мислячий лікар? Це той, хто враховує всі точки зору, дивиться на конкретного пацієнта і думає тільки про одне — як його врятувати. Якщо стандартні методи не працюють і стан погіршується — потрібно шукати рішення.
Щодо доказової медицини,то у нас, на жаль, дуже спростили це поняття. Хоча її фундамент включає три складові: результати рандомізованих досліджень, думку експерта, індивідуальні особливості пацієнта.
Причому думка саме експерта — це принципово. Бо експерт — це людина, яка глибоко працює в темі, досліджує, публікується, має практичний досвід. І третя складова — це сам пацієнт: його стан, переконання, навіть релігійні фактори. Це все враховується.
А у нас залишили тільки перший пункт: «покажіть рандомізовані дослідження». Але вони є не для всього. І коли виникає нова ситуація — як під час пандемії СОVІD-19 — їх просто не існує.
І тоді виходить парадокс: немає досліджень — значить, не лікуємо. А це означає — дозволяємо людям помирати.
Я дуже хочу, щоб це зрозуміли лікарі, особливо молоді. Бо саме їм зараз формують світогляд. Якщо вони навчаться мислити — у нас буде майбутнє і фундамент, на який можна спиратися.
— Ольго Анатоліївно, дуже багато залежить від інтелекту лікаря і, я б сказала, від певних людських якостей. От нещодавній приклад: мій літній родич, в одній приватній клініці сказали, що його вже не можна оперувати — через вік. А в іншій молодий лікар сказав: «Я прооперую». І зробив це успішно. Тобто взяв на себе відповідальність…
– Не можна людині, яка помирає, не давати надію. Можливо, хтось вважає це неправильним, але я інакше не можу. Людина має прожити свої дні хоча б із надією. Тим більше при тяжких станах, як при СОVІD-19 — це ж не один і не два дні, процес може тривати довго.
У нас були випадки, коли лікування було надзвичайно дорогим — чим тяжчий пацієнт, тим дорожче лікування. Але в моїй практиці, де я працюю з критичними пацієнтами, нам вдавалося врятувати навіть у найтяжчих ситуаціях приблизно до 5% людей. Іноді 2–3%. У глобальному масштабі це небагато. Але для конкретної людини — це 100%.
Тому, на мою думку, нам потрібно повертатися до деонтології. Це велика проблема.
Ніколи не можна ставити остаточний «вирок». Потрібно вчити лікарів боротися до кінця. І не говорити подібних речей у присутності пацієнта чи його родини. Треба бути ще й психологом — розуміти, наскільки людина важлива для близьких, і як вони борються за неї.
Навіть незалежно від результату, для родини критично важливо знати, що вони зробили все можливе. І так само лікар має бути впевнений, що він зробив усе. Коли ж лікарям «зв’язують руки» чиновники — для мене це взагалі незрозуміло.
Я хочу звернутися до наших чиновників: припиніть. Прийміть рішення, яке заборонить у публічному просторі обговорювати професійні медичні питання без участі фахівців. Ви вже бачили, що таке пандемія, коли закриваються кордони і нікуди не втечеш. Ви думаєте, це не повториться?
Потрібно дивитися на світ таким, яким він є — складним і жорстким — і хоча б трохи проявляти людське співчуття. Я вже не кажу про якісь глибші моральні принципи.Тhе роst Медицина не може бути заручницею політики — ціна цьому життя людей fіrst арреаrеd оn Межа. Новини України..