Межа

Микола Мельник — офіцер ЗСУ, лицар ордену “Богдан Хмельницький”. В ході бойових дій отримав серйозне поранення та втратив ногу, визволяючи Українські землі з під окупації. Я змогла зустрітися з Миколою під час однієї з його поїздок в Нью Йорк. Ми говорили про його шлях як військового, реабілітацію після поранення, його теперішній стан та настрої, а також теперішню роботу.

Дар’я: Розкажіть, будь ласка, про свій шлях до війська. Що стало тим моментом, коли ви вирішили долучитися? Наскільки я знаю, усе почалося ще у 2014 році?
Микола: У 2014 році, після Майдану, я близько місяця перебував у зоні АТО. Хоча, якщо бути точним, безпосередньої участі в бойових діях тоді не брав. Остаточне рішення долучитися до лав оборонців України я ухвалив наприкінці 2016-го –  на початку 2017 року. Тоді я вступив до Добровольчого українського корпусу «Правий сектор».
Моя мотивація була доволі проста. Я завжди намагаюся робити те, до чого закликаю інших. Якщо я кажу, що за Україну треба боротися, але при цьому сиджу вдома, мені некомфортно. Після Революції Гідності у 2014- 2016 роках я волонтерив, донатив, віддавав половину зарплати на підтримку українських захисників. А згодом до цього додалася і ротаційна служба.
Дар’я: Розкажіть про Революцію Гідності. Якою вона була для вас особисто?
Микола: Все було доволі просто. Я не одразу долучився до протестів. Спочатку лише приходив подивитися на те, що відбувається. Але 1 грудня, під час штурму на Банковій, я зрозумів, що починається справжня революція. Тоді мені стало очевидно, що перед Україною стоїть простий вибір: або стати ще однією Росією, або нормальною європейською країною. Після цього я вже залишився.
Дар’я: Чи саме тоді, у 2014 році, ви зрозуміли, що потрібно боротися за зміни?
Микола: Я не мислив такими глобальними категоріями. Я був звичайним учасником Майдану. Просто приходив увечері, брав до рук кийок і допомагав охороняти Майдан.
Дар’я: Яким був для вас перший день повномасштабного вторгнення?
Микола: Пам’ятаю його дуже добре. Прокинувся близько п’ятої ранку, відкрив Теlеgrаm і зрозумів, що почалося велике вторгнення. Після цього перевернувся на інший бік і вирішив ще трохи поспати, бо усвідомлював – за дві години я все одно нічого не зміню. Хоча багато людей уже тоді масово виїжджали хто куди. Я вирішив спокійно доспати, а потім розбиратися, що робити далі.
Спочатку планував їхати до Авдіївки, де були мої друзі та побратими. Але мене попросили сформувати взвод в одному зі стрілецьких батальйонів. Я почав цим займатися, а згодом з’ясувалося, що мене мобілізували.
Дар’я: Чи є людина або момент на фронті, які особливо закарбувалися у вашій пам’яті?
Микола: Пам’ятаю всіх. Усіх, з ким доводилося воювати чи просто перетинатися. Можливо, з часом стираються окремі обличчя, але емоції, пов’язані з цими людьми – як позитивні, так і негативні – залишаються.
Дар’я: Які якості ви вважаєте найважливішими для українських командирів сьогодні?
Микола: Розум, людяність і внутрішня дисципліна. Проблема людяності існувала завжди, але зараз вона відчувається гостріше через нестачу людей.
Дар’я: Яку правду про цю війну, на вашу думку, не до кінця розуміють цивільні?
Микола: Те, що ця війна не закінчиться завтра. Багато хто чекає, що ось-ось усі домовляться. Але коли усвідомлюєш, що війна має екзистенційний характер і може тривати ще роки, починає інакше дивитися на рішення, які ухвалюються сьогодні.
Ми біжимо марафон, а наші політики часто поводяться так, ніби це стометрівка. Через це виснажується і держава, і суспільство.
Якби людям честно говорили, що нам доведеться жити з наслідками цієї війни ще багато років – із перемир’ями чи без них, – їм було б легше планувати власне життя.
Дар’я: Давайте трохи перейдемо до більш особистої частини нашого інтерв’ю. Ви отримали важке поранення і втратили ногу під час бойових дій. Як змінилося ваше життя після цього?
Микола: Ніяк. Абсолютно ніяк. Зараз я не воюю і можу займатися іншими справами. Якби нога була, я б воював. Тобто в моєму житті нічого не змінилося. Я все одно щодня роблю щось для України та її майбутнього.
Дар’я: Розкажіть, будь ласка, як проходило ваше відновлення?
Микола: У мене не було якоїсь масштабної реабілітації, бо в мене просто немає на це часу. Нещодавно проходив перепротезування в Україні. І, до речі, всім раджу протезуватися саме в Україні.
Дар’я: А що вам допомогло ментально під час відновлення?
Микола: Та я “залізобетонний”. Просто щодня встаєш і робиш те, що потрібно. Якщо чесно, поранення на мене ніяк не вплинуло. От коли люди зраджують — це мене трохи пригнічує, бо я завжди схильний ідеалізувати людей. Але щоб у мене колись була депресія – такого взагалі не пригадую.
Дар’я: Я знаю, що ваша перша реабілітація проходила у США. Зараз ви теж часто приїжджаєте сюди. Яка мета ваших поїздок?
Микола: По-перше, я продовжую лікування. По-друге, разом із побратимами беремо участь в українських адвокаційних заходах. По-третє, ми розповідаємо про Україну та війну, спілкуємося як з американськими військовими, так і з американською громадськістю.
Знаєте, Україна не програла інформаційну війну — вона просто забула на неї прийти. Запитайте пересічного американця, що він думає про Україну. Для багатьох це якась далека війна, яка їх не стосується. І, слава Богу, що не стосується. Але ми намагаємося пояснювати, що ця війна має глобальне значення.
По-четверте, ми розповідаємо про фонд, який створили разом із хлопцями у США. У 2025 році ми заснували фонд Вrаvе Сhіldrеn Оf Ukrаіnе. Він допомагає дітям-сиротам, дітям, чиї батьки загинули на війні, перебувають у полоні, зникли безвісти або отримали важкі поранення.
Ми намагаємося бути поруч із тими, хто втратив батьків лише тому, що ворог прийшов на нашу землю, лише тому, що їхній батько чи мати не злякалися і стали на захист України.
Основний акцент ми робимо на освіті, тому що без освіти у цих дітей не буде майбутнього. Ми надаємо освітні та спортивні стипендії, створюємо навчальні програми і робимо все, що можемо.

Дар’я: Я бачила уривок одного з ваших інтерв’ю, де ви говорили про недостатню політичну залученість української діаспори та людей, які виїхали з України після початку повномасштабного вторгнення. Якими ви хотіли б бачити українців за кордоном?
Микола: Я не казав, що українська діаспора погано залучена. Я завжди кажу, що всі можуть робити більше.А от щодо людей, які приїхали сюди після 2022 року, то, відверто кажучи, для дев’яти з десяти Україна вже не є пріоритетом. Вони не ходять на мітинги, не беруть участі в заходах, намагаються максимально дистанціюватися від українського життя. Своє українське походження вони згадують лише тоді, коли потрібно одягнути вишиванку.
Звісно, завжди є ці 10% — святі люди, які продовжують для України, які просто гіперактивні. Але вони просто гіперактивні за рахунок того, що інші 90% не допрацьовують.
Дар’я: Ви багато спілкуєтеся з американськими військовими та розповідаєте про Україну. Як ви оцінюєте співпрацю між українськими військовими та західними партнерами?
Микола: На рівні військових як таких її майже немає. Є співпраця на політичному та стратегічному рівнях, тому що держави мають взаємодіяти між собою. Але якщо говорити про щось глибше, окрім доступу до розвідувальної інформації, яку ми отримали від американців, то такої співпраці небагато. Водночас це вже питання політики та рішень керівництва держав.
Дар’я: До війни ви працювали юристом. Чи бачите ви проблему недостатньої юридичної допомоги українським військовим та ветеранам?
Микола: Якщо чесно, системної допомоги практично немає. Є окремі адвокати, які допомагають ветеранам та військовим. Але знову ж таки, ти маєш знати цього адвоката. Держава за великим рахунком, скажемо так, може щось і робить, просто погано інформує,
Дар’я: Як, на вашу думку, можна вирішити цю проблему?
Микола: Лише через зміну культури та ставлення суспільства. Люди мають бути налаштовані на підтримку ветеранів. У нас ще буде багато дискусій на цю тему.
Зрозумійте правильно. У мене УБД; і умовно в якогось прессекретаря УБД. Але є великий нюанс. Але є великий нюанс. (показує на протез)
Дар’я: Давайте поговоримо про проблеми в Україні, які загострюють наслідки війни для суспільства.
Микола: Корупція є в будь-якій країні. . Просто питання її ціни для держави. І зараз я ціна для нас смертельна І Зараз треба все-таки будь-яка зміна у має бути лише конституційним шляхом через вибори.
Дар’я: Якою ви бачите перемогу України в цій війні? І чи вважаєте таку перемогу реалістичною?
Микола: Перемога буде тоді, коли Кремль буде спалений, а я прикурю від того багаття гарну гаванську сигару. Іншої перемоги для мене не існує.
Мирні угоди ще будуть, і не одна. У нас із Росією вже були мирні угоди, були перемир’я. Можуть бути й нові. Але поки Росія не зникне, Україна буде постійно під загрозою. на превеликий жаль, моя дитина вже застала цю війну, на превеликий жаль, я думаю, вона її дістанеться, Але в онуків ще є шанс.Поки існує Росія, ми не будемо в безпеці.
Дар’я: В одній зі своїх промов у США ви сказали: «Вдень ми хочемо вижити, а ввечері радіємо, що вижили». Чи зберігається у вас таке ставлення до війни сьогодні?

Микола: Абсолютно. Прокинувся вранці живим – вже добре. «Шахед» у твій будинок не прилетів – чудово. Діти живі й здорові – прекрасно.
Треба вміти радіти маленьким речам і розуміти, що вони трапляються щодня.
Я усвідомлюю, що моє життя склалося саме так. Якщо ви думаєте, що я люблю воювати –  ні, зовсім ні. Я б значно охочіше зараз лежав десь на морі. Але ця війна нікуди не зникне. Це наша реальність.
Подивіться на Ізраїль. Люди там знають, що в будь-який момент може прилетіти ракета. Але вони продовжують жити, працювати, виховувати дітей. І українці мають зрозуміти просту річ: ми ще довго житимемо під загрозою. Наші діти теж житимуть під загрозою.
Якщо людина виїжджає з України, тому що не хоче жити в таких умовах — це її право і її вибір. Але тоді не треба називати себе патріотом. Ти емігрант. Єдине виключення — це жінки, які рятують своїх дітей. Тут у мене немає жодних питань чи заперечень.
Дар’я: Моє останнє питання. Чи змінилося ваше уявлення про незалежність після початку повномасштабного вторгнення?
Микола: А як воно може змінитися? Ми будемо або незалежними, або мертвими. Третього варіанту немає. Доля емігранта мене не цікавить.
Тhе роst «Ми будемо або незалежними, або мертвими»: офіцер ЗСУ Микола Мельник про війну, втрату ноги та майбутнє України fіrst арреаrеd оn Межа. Новини України..