Межа

17 липня 2026 року
Київ, Україна
Я познайомилася з Помбо біля лікарні, де він проходив лікування після поранення. Португальський військовий є частиною підрозділу Flаsh – «Спалах». Він був спокійним, зібраним і сидів із блокнотом та ручкою, малюючи.
Португальською мовою Роmbо означає «голуб» — всесвітній символ миру.
Помбо розповів історію свого переходу від цивільного дизайнера в Португалії до солдата в Україні. Ми говорили про труднощі мовного бар’єру, реакцію його родини на рішення приїхати до України, досвід поранення та стійкість українського народу. Нижче ви можете прочитати частину наших розмов того дня.
Дарія:
Чи могли б ви трохи розповісти про свою історію? Ви завжди планували будувати військову кар’єру?
Помбо:
Мабуть, варто почати з мого позивного — Помбо. Ні. Зовсім ні. Одне я знав напевно у своєму житті — я ніколи не буду військовим. Я дуже антивоєнна людина. Для більшості людей це важко пояснити, але я справді вважаю, що в цій війні ми маємо справу зі зіткненням цивілізацій.Тому що, наприклад, я португалець. Хто вирішує, що завтра Іспанія не захоче зробити те саме? Хто вирішує, що інша країна не може робити те, що зараз робить Росія?
Я стежив за вторгненням ще у 2014 році, але тоді був, скажімо так, більш відсторонений. Потім сталося повномасштабне вторгнення у 2022 році, і відтоді я слідкую за війною щодня. Але я був дизайнером. У мене був дім, дівчина, кіт. Усе складалося добре. Тож мені ніколи навіть не спадало на думку, що я справді приїду сюди.
Проте я хотів якось допомогти. Я розповідав людям про цю війну, обговорював її, надсилав допомогу. І приблизно сім чи вісім місяців тому настав момент, коли я прийняв рішення. На це мені знадобилося, мабуть, дві години.
Дарія:
Чи була якась конкретна подія, яка, можливо, стала поштовхом до рішення приїхати в Україну?
Помбо:
Ні, не зовсім.
Тому що багато людей ухвалюють рішення приїхати сюди, особливо такі люди, як я, які не мають військового мислення. Для нас це рішення не є природним.У моєму випадку я був фрилансером. Займався різними видами дизайну та ілюстрації. І робота, як би це сказати, трохи пригальмувала.Мені довелося б залишити Португалію і переїхати до іншої країни, адже більшість моїх клієнтів були з Нідерландів та Великої Британії.
Звичайно, було б значно легше просто переїхати з Португалії до Нідерландів, наприклад, і заново побудувати там свої професійні контакти.Але я вирішив: ні. Це може бути гарною можливістю зробити свій внесок безпосередньо. Тож, як я вже сказав, мені знадобилося дві години. Я все перевірив. Добре, є вебсайт. Приєднатися до армії. І процес виявився дуже простим.
Дарія:
Тепер, коли ви вже тут, чи відчуваєте ви, що отримуєте достатньо підтримки, щоб продовжувати служити? І поки ви зараз проходите реабілітацію, чи отримуєте достатньо підтримки від України або, можливо, від волонтерських організацій?
Помбо:
Так.
Мій командир постійно стежить за тим, як проходить моє лікування. Він навіть зв’язується з персоналом лікарні, щоб дізнатися, як у мене справи, тому тут у мене немає жодних скарг.Лікарі були неймовірними.Завдяки їм я дуже швидко відновлююся, і це значною мірою їхня заслуга.Спочатку я лежав у лікарні в Дніпрі, і вже там була підтримка від людей, які приходять до поранених. Вони працюють завдяки пожертвам, дізнаються, що мені потрібно, і забезпечують цим.Це була неймовірна підтримка.
Що стосується армії, то в повсякденній службі, звичайно, нам завжди потрібно більше матеріального забезпечення. І особливо нам потрібно більше людей.
Дарія:
Як тут із ресурсами англійською мовою? Чи легко вам спілкуватися з лікарями та, можливо, також в армії?
Помбо:
Мушу сказати, що різниця між Києвом і Краматорськом величезна.
Наприклад, навіть якщо виникають проблеми з банківським рахунком, іноді можуть минути дні, перш ніж вдасться отримати допомогу, тому що майже ніхто не говорить англійською. Але коли я приїхав сюди, я подумав: «Вау. Так, мене всі розуміють». Добре, не всі говорять англійською, але, не знаю, можливо, двоє чи троє людей із десяти можуть нею спілкуватися. Тож це дуже легко.
Я намагаюся вивчати українську, але це просувається дуже повільно. Я продовжую вчитися.До того ж не допомагає те, що коли ми їдемо на позиції, там часто перебувають лише англомовні військові.
Дарія:
Я хотіла запитати: як це було для вас? Ви новачок і у військовій справі, і в українській мові. Як вам було поєднувати ці дві речі на полі бою, входити в цей абсолютно новий для вас світ?
Помбо:
Багато чого втрачається в перекладі. Цього не можна заперечувати.
Деякі командири говорять англійською краще за інших, і буває так, що ти кажеш одне, а вони розуміють інше. І навпаки — теж трапляється. Тому дуже часто ми просто кажемо: «Я не зрозумів. Можете повторити?»
І зрештою ми все одно знаходимо спосіб порозумітися. Дуже часто ми взагалі спілкуємося через Gооglе Тrаnslаtе.
Дарія:
Як відреагували ваша родина та близькі люди на ваше рішення приїхати сюди?
Помбо:
Мушу сказати, що це було непросто. Я справді не розумію. Я справді не розумію, чому більшість людей не усвідомлює, що поставлено на карту.
Але, якщо бути чесним, більшість людей справді цього не розуміє.Гадаю, у такій країні, як Португалія, яка знаходиться на самому західному краю Європи, люди мають ілюзію безпеки значно більше, ніж, наприклад, поляки.
Попри це, мені здається дуже наївним, що вони не бачать ширшої картини. Але вже як є. Думаю, у мене був лише один друг, який справді зрозумів мене. Решта казали: «Ні. Не їдь. Це не має жодного сенсу. Це не ти».
Хоча мені дуже дивно чути, коли люди кажуть: «Це не ти». Добре, можливо, з військової точки зору це і не я. Але вони ж знають, що я завжди був людиною, яка бореться за свої переконання.
Коли я вірю в якусь справу, я йду до кінця. Тож я думаю, що це якраз і є я. Просто не моя військова сторона. Мабуть, після приїзду сюди я отримав ідеальне навчання, тому що до цього ніколи навіть не тримав у руках зброї.І мені довелося вчитися абсолютно всьому з нуля. Мене дуже здивувало, коли я приїхав. Я не зустрів жодної людини зі своєї країни.
Я очікував побачити значно більше таких людей, як я, особливо тих, хто вже мав військовий досвід. Португальських військових, які намагалися приїхати сюди. Але я не зустрів жодного.Я чув лише про один чи два випадки — люди розповідали про португальців в інших бригадах. На жаль, вони вже загинули.
Загалом нас дуже мало. І мене також дивує ситуація з іншими європейськими країнами. Не так багато іспанців, не так багато французів. Я очікував побачити набагато більше людей, які намагалися б допомогти.Тому що, зрештою, це стосується не лише України. Це також безпосередньо стосується безпеки всього європейського континенту.
Дарія:
Чи буває вам страшно, коли ви перебуваєте на передовій?
Помбо:
Якщо людина не відчуває страху, їй не варто бути на передовій.
Тому що це жахливо. Як я вже казав, війна — це заперечення людяності. Ми шукаємо найефективніші способи знищити іншу людину. У цьому випадку в мене немає моральних сумнівів, тому що ситуація абсолютно зрозуміла: є агресор і є той, хто захищається.
Саме тому, наприклад, навіть у своїй країні я ніколи не служив би в армії, яка вирішила б: «Давайте захопимо якийсь маленький острів». Ні. Я з цим не погоджуюся.
Відчуття страху зараз зовсім інше, тому що ми маємо справу з абсолютно новою реальністю.Я ніколи не бачив перед собою російського солдата, але дрони ти бачиш постійно. Ти постійно бачиш наслідки їхньої роботи. На позиціях може бути чотири чи п’ять моментів за день, коли ти дивом уникаєш смерті.А бувають дні, коли все спокійно. Безпечно.
Але дрони повністю змінили сучасну війну.Вони дуже безособові, і те, як саме вони можуть убити людину, часто є абсолютно випадковим. Не знаю, чи ви знаєте, але існують дрони-засідки.Вони тихо лежать осторонь. Ви проходите повз — і вони починають вас переслідувати.Ви навіть не чуєте їх, хоча вони можуть бути лише за два метри від вас.А ще є міни, пастки, артилерія.
Так, це страшно.Але страх — це механізм самозахисту. Ви повинні боятися. Не бути паралізованими жахом — але боятися.
Дарія:
Мені здається, ви піднімаєте дуже важливу тему — багато людей на Заході не усвідомлюють, що це не просто якийсь далекий «конфлікт», який їх не стосується.Це модель сучасних колоніальних відносин.
Як усе було після того, як ви отримали поранення? Якою була ваша перша думка, коли ви зрозуміли, що поранені?
Помбо:
Я був на позиції, і було приблизно чотири чи п’ять артилерійських ударів. За звуком я зрозумів, що вони летять саме по нас.Я встиг крикнути іншому хлопцю, щоб він сховався, а сам побіг до дуже крихкого кута будинку, який буквально був зроблений ніби з паперу.
Саме я прийняв на себе основну силу вибуху.Тому що він кинувся в місце, яке було захищене цегляною стіною, тож мав хороше укриття. А я фактично опинився прямо перед вибуховою хвилею. І все ж мені неймовірно пощастило, тому що я мав втратити цю руку. Я втратив дуже багато крові. Уламок пошкодив артерію.Турнікет майже повністю перекрив кровопостачання руки.
Потім ми дісталися дружньої позиції й зробили конверсію турнікета — тобто частково відновили кровотік.Саме так вдалося врятувати руку. Практично в останню хвилину. Тож так, я отримав дуже серйозні поранення.Але є дуже багато людей, які залишаються з незворотними ушкодженнями.
Я взагалі не мав вижити після цього.Тому те, що я був настільки близько до смерті й водночас не отримав постійної інвалідності, змінює все. Я зможу знову повернутися на фронт.
Дарія:
Ви плануєте повернутися? Ви вже про це думали?
Помбо:
Звичайно.
Дарія:
Ви коли-небудь замислювалися про своє майбутнє після війни? Чи бачите ви себе людиною, яка житиме в Україні?
Помбо:
Я цілком можу уявити себе в Києві. Також мені ще потрібно побувати в Одесі. І у Львові.Це два міста, яких мені поки що не вистачає.
Дарія:
Чи ідея боротьби за певну справу є тим, що об’єднує більшість людей, разом із якими ви воюєте? Чи, на вашу думку, таких людей, як ви, які керуються саме цією ідеєю, небагато?
Помбо:
Я б сказав, що ми — меншість.
Багато людей дуже відрізняються.Це одна з цікавих особливостей іноземців тут. Справа не лише в тому, що вони походять із різних країн. Навіть люди з однієї країни, особливо американці, мають дуже різні мотиви.Дехто приїжджає, тому що для них це військова кар’єра. Вони хочуть здобути досвід.Інші розуміють, що поставлено на карту, і поділяють такі самі переконання, як і я. Вони справді хочуть допомогти.
У когось є діти. Вони хочуть кращого майбутнього для своїх дітей. І я вважаю це дуже сміливим, тому що коли в тебе є діти, це робить таке рішення ще важчим.Не знаю, чи зміг би я так.
Але, як я вже казав, усе зводиться до справжнього розуміння того, що поставлено на карту.І це все одно дуже мужньо.Але іноземці дуже різні.
Іноді я відчуваю розчарування, тому що деякі іноземці приїжджають сюди з певними уявленнями.Часом мені здається, що для когось це більше питання особистої слави, і вони лише витрачають ресурси.Тому що якщо ти приїжджаєш сюди, проходиш два чи три місяці підготовки, а потім маєш шестимісячний контракт, то фактично воюєш лише близько трьох місяців.А потім вирішуєш повернутися додому. І виходить, що вкладені в твою підготовку ресурси просто не окупаються.
Саме це мене засмучує. Звичайно, такі ситуації існуватимуть завжди.Я просто не думав, що їх буде настільки багато — людей, які приїжджають, а через шість місяців їдуть додому.
Дарія:
Я так розумію, що коли ви вперше приїхали в Україну, то після навчання одразу потрапили на передову. Це вперше, коли ви перебуваєте в частині України, яка не так близько до фронту?
Помбо:
Тут у мене складається враження, що життя триває у звичайному ритмі.
Тому що раніше я був там — у рекрутинговому центрі. Я бачив багато людей із Південної Америки, яких набирали переважно до штурмових підрозділів. І тоді я не відчував того спокою, який відчуваю тут.
Але кілька тижнів тому в мене був перший подібний досвід.Я поїхав до Харкова, щоб оформити деякі документи, і був неймовірно здивований тим, наскільки нормальним там виглядало життя.Адже це всього близько сорока кілометрів від російського кордону.
Я подумав: «Що тут взагалі відбувається?»Потім мені пояснили, що таке стійкість Харкова.Харків пережив величезний тиск на початку війни, і я це знав, тому що стежив за новинами.Але мене здивувало, що я майже не бачив тих шрамів війни, які помітні в інших містах, де стоїть багато пошкоджених будівель.Мені пояснили, що тут докладають величезних зусиль: якщо будівлю пошкоджено, її намагаються відремонтувати якомога швидше, щоб зберегти відчуття, що життя триває.
Багато військових-іноземців ніколи раніше навіть не залишали своїх країн.Вони приїжджають сюди, до таких місць, як Краматорськ, поблизу фронту, і формують уявлення про Україну, яке повністю відірване від реальності. Вони кажуть: «О, у супермаркетах так мало товарів. Чому?»
Але ж це зовсім поруч із фронтом.Звичайно, там існують логістичні труднощі. Проблема в тому, що вони не бачать Києва, Харкова чи Одеси.Дуже часто вони проводять тут шість місяців, повертаються додому — і саме ця картинка залишається для них єдиним образом України.
І це дуже прикро.
Дарія:
Чого Україна навчила вас про стійкість?
Помбо:
Думаю, це може прозвучати суперечливо.Але від самого початку я бачив дуже багато спільного, хоч як дивно це звучить, між португальцями та українцями.У тому, наскільки люди пов’язані із землею. Не надто багато говорити про себе. Більше робити, ніж говорити.
Мені хочеться вірити, що португальці теж певною мірою такі.Хоча сьогодні це вже не є актуальною проблемою, Іспанія протягом історії неодноразово намагалася поглинути Португалію.Попри те, що Португалія була у чотири-п’ять разів меншою, вона змогла цьому протистояти й зберегти незалежність.У цьому сенсі я бачу певну схожість.Люди радше готові загинути, борючись, ніж просто здатися.Тому що було б легко скласти зброю й сказати: «Побачимо, що буде далі».Але те, що сталося б потім, було б жахливим.
Це означало б поглинання країни, заборону української мови та все, що з цим пов’язано.Ми вже бачили, що сталося в Криму. Ми можемо подивитися на окуповані території й побачити модель того, що могло б чекати решту України. І це зовсім не гарна перспектива.
Дарія:
Я хотіла запитати: яке головне послання про цю війну й про Україну ви хотіли б донести людям? Чого, на вашу думку, вони не розуміють?
Помбо:
Це повертає нас до того, про що я вже говорив.Нам справді потрібні люди.Я хотів би звернутися саме до таких людей, як я — тих, хто розуміє цю справу, хто боїться, хто думає: «Я ж не військовий».Тому що, як я вже казав, я теж не військовий.Після цієї війни я відкладу зброю й більше ніколи не захочу мати нічого спільного з військовою справою.
Але я хотів би звернутися до людей, які поділяють такий спосіб мислення, які розуміють справжній масштаб виклику, перед яким ми стоїмо, — приїжджайте допомогти. Навіть якщо лише на шість місяців.Це вже відбувається.Нам справді потрібно замислитися над тим, куди рухається людство. Певною мірою навіть добре, що зараз у мене є час подумати й немає необхідності негайно вирішувати своє майбутнє.Тому що, на жаль, як я вже казав, я був би дуже щасливий, якби вже завтра ми побачили справжній мир.
Але не нав’язаний мир.Справжній мир.Я був би більш ніж радий, якби це сталося.Але, якщо чесно, думаю, це займе ще певний час .Рік. Два роки. Можливо, навіть більше.Я дуже сподіваюся, що це станеться якомога швидше, але зараз я не бачу швидкого вирішення.Тhе роst Португальський дизайнер став військовим в Україні: історія бійця з позивним «Помбо» fіrst арреаrеd оn Межа. Новини України..