Треба вміти прощати
Та взаємність шукати.
І робити це вчасно,
Щоб було зразу ясно.

Треба не закриватись,
Щоби швидко впорáтись.
Головне не губити
Те, що нам дає жити.

І не треба шукати
У дрібницях всіх зради.
Все це з часом минеться,-
Жаліти не прийдеться.

Не хвилюйтесь, мамо, не хвилюйтесь, тато,
Буде все в нас добре, це я вам кажу.
Розіб'ємо скоро цього супостата.
Маміну іконку свято бережу.

Нам Дніпро як батько,Україна - мати.
Збережемо неньку від всіх ворогів.
Будемо щасливі, вільні, та багаті.
Надаємо в дупи довбням батогів.

Ще колись султани козаків боялись.
Слава запорізька і досі жива.
Козаки ніколи битв ще не цурались.
Хай живе країна та спіють жнива.

Хочеться просто відволіктися
Від цих щоденних тривожних турбот.
Тільки не збігти, не відректися
Щоб подолати цей коловорот.

Тихе життя було зруйновано.
Вже третій рік не втихає війна.
Скільки життів вже закатовано.
Миру в країні це гірка ціна.

Хочеться ладу, мирні турботи.
Як зупинити повзучу війну?
Сьорбати скільки нам ще гіркоти,
Скільки ночей ще провести без сну?

Тільки на військо наша надія.
Гордість народу всього - козаки.
Віримо - з часом здійсниться мрія:
Миру розквітнуть чарівні квітки.

Обійняти й закрити б від ворожих очей
Наших хлопців відважних у полі,
Щоб полегшати в днину та в темряві ночей
Їм, хоч трохи, мінливості долі.

Кожний час та кожну мить з вами думки мої,
Серце тисне у грудях до болю.
У ці тривалі, виснажні й жорстокі бої
Ви єдині на захисті волі.

Хай вас Божа рука усіх від мук боронить.
Ви тримайтесь, ми завжди всі з вами.
Тільки зможете ви навалу цю зупинить.
Вас чекають батьки ваші й мами.

Неуважність б'є по кишені
Та по нервах проходить катком,
Б'є у серце, як по мішені.
Ну, а потім тішиться нишком.

А з роками й пам'ять підводить.
Та виходить зловтішний тандем.
Отак старість тихенько надходить,
Підкрадаючись ніччю та днем.

Ми росли з радянськими гаслами,
Щиро вірили в світле майбутнє.
Були всі в усьому під власними.
Право чесне скрізь було відсутнє.

Нас дурили, а потім кинули.
І пострадянські часи настали.
Комуняк від влади не скинули,
А вони тільки цього й чекали.

Закінчилися казки радянські.
Весь народ усіх багатств лишився.
Як гриби росли маєтки панські,
Та капітал з бандюками злився.

Розкрадали все майно країни,
А народ наш виживав безсилий.
Даремно люди чекали зміни.
Багатії вже скупали вілли.

Мінімалку ввели за роботу,
Яка нижче, щоб якось прожити.
Отаку проявляли турботу.
Ми зловчились, щоб якось ще й жити.

А за те, що підняли країну
Далі пенсії, - соромно в світі, -
За ті злидні та працю сумлінну.
Можновладці ж багаті та ситі.

Ми народились у шістдесяті.
І чого тільки не пережили.
Більшість скромні з нас і не багаті,
Бо не крали, а весь час робили.

Яскраве сонечко зрання
В краплинах від дощу на листах грає.
Спокійного усім нам дня
Довкілля чисте восени бажає.

Спокійно й затишно в саду.
На квітах вересневих снують бджоли.
Лишимо горе позаду,
Щоб не чіпало більше нас ніколи.

Перший туман вересневої осені.
Із-за війни трави в полі не скошені.
А угорі блідне сонячне коло.
Тихо та сумно сьогодні навколо.

Сонце повітря дуже швидко прогріє.
Вітер туман безслідно в полі розвіє.
Тільки не зможуть журбу розігнати,
Бо на війні гинуть наші солдати.

Чому навчились за роки війни:
Це цінувати тишу й спокій
І безтривожні та спокійні сни,
І чисте небо в далечі високій.

Ненавидимо кляту ка@апню.
Навчилися терпляче всі чекати,
Радіти кожному новому дню.
Навчилися,- примусили,- втрачати...

Не звикнути ніколи до війни,
До ран нанесених усіх життєвих
І до великої за втратами ціни,
До змін всіх небезпечних та миттєвих.

Навчилися не вірити ру@ні,
Яка ненавидить майже пів світу.
Ми не здамось в нав'язаній війні
І не дамо розвинутись конфлікту.

Гроза в ночі розбушувалась,
Все небо креслили вогні.
Земля від спраги напувалась
За всі без краплі дощів дні.

Пожовклий ліс наче обмився,
Змив з себе літа сірий пил.
Вночі дощ добре потрудився.
Хмари пливуть за небосхил.