Духмяну паляницю не варто і рівняти
З сірим хлібом кацапні, що їли ми, солдати.
Потім ще і печія у тих, хто з України.
Отакий був вже посмак від сірої хлібини.

А ще згадка, як був шок від сірої ватрушки,
Що принесли русаки з кіоску у півнушки.
Отоді ми оцінили неньку Україну,
Зрозуміли, що попали на брудну чужину.

Це було давним-давно в роках вісімдесятих.
На хлопців мода ще була довго волосатих.
І ми побачили тоді життя у глибинці,
В якій там виростали ці тельбуха-ординці.

А час відлітає з пташиними зграями,
Неначе повільно, але ж назавжди.
А час відлітає з небесними хмарами, Пливучі за вітром незримо куди.

Нам не вистачає всім часу прожитого,
Щоб все, що хотіли, було наяву.
Багато залишиться зовсім не вжитого,
Та є й щось попереду, поки живу.

Сьогодні завтра буде вчора,
Воно лиш зараз тільки є.
А завтра буде дуже скоро,
Бо час ніколи не стає.

Отак іде життя щоденно,
Невпинно рухає кудись.
Воно летить собі шалено
І вниз, і в сторони, і в вись.

І все зі швидкістю такою,
Буває, мчиться мимо нас.
Течуть роки ріки стрімкою.
Краси не бачимо під час.

Вчора не те, що вже сьогодні.
Про завтра знати не дано.
Хоч би між ними були сходні
Та потайне якесь вікно.

Навіть в страшному сні
Не могло це приснитись,
Щоби в нинішні дні
Не змогли примиритись:

Що в минулому друг
Ворог стане відразу,
Бо враз луснув ланцюг,
Що тримав десь заразу.

А вона розповзлась,
Затулившись брехнею.
Звідки тільки взялась
Зграя нелюдів з нею.

І це зовсім не сон,
А реалії часу:
Весь палає кордон,
Землю знищують нашу

Минув світанок.
Тепла потреба.
Військові вісті.
Похмурий ранок.
Та сіре небо.
Опале листя.

Дощеві краплі.
Вітер північний.
Буднів проблеми.
Трави зачахлі.
День наче звичний.
Цвіт хризантеми.

Не то, що не можете,- не бажаєте.
Не то, що безсилі, а слабовільні.
Вам мало завжди чого лишком маєте
Та обирати потрібне не вільні.

Як дуже любите все звеличувати
Та вище всіх себе так підносити.
Та, може, досі вже перебільшувати,
Бо розірвали з всіма відносини.

Дорогі земляки, ворог нас не зламає.
Проти нас духу сильного в нього немає.
Оберегом є наш острів Хортиця,
А в крові у нас козацька вольниця.

Перед пам'яттю славною прадідів наших
Наказати повинні нахабну цю рашу.
Хай проявляться всі наші здібності.
Не упустимо козацькій гідності.

Серед чистого неба ракети несуться,
Йдуть на малих висотах, щоби вразити в ціль.
Від ударів навколо будівлі трясуться.
Швидких виють сирени, розвозячи біль.

Стогін чути в завалах, навколо уламки.
Палають руїни, їдкий сиплеться пил.
Розгрібають усі непролазні ділянки,
Не шкодуючи рук, не шкодуючи сил.

Отаке сво від отих недолюдків.
Таке звільнення щиро несе руський мир.
Щоб подохли вони від не зварення шлунків.
І закінчив свій вік головний їх упир.

Як тільки сонячно стає
І на душі зовсім інакше:
Не так все зранку достає
Та і відносини пом'якше.

Вгорі ледь з хмарами блакить.
Але не довго це триває.
Після обіду вже за мить
Захмарило й легкість минає.

Похмуре небо, далечінь
Стає тужлива, брудна, сіра.
І все не варто та безцінь.
І знов хандра, в пухирцях шкіра.

Я змалечку козак своєї України.
Я вірний її син великої родини.
І не один москаль мене не зрозуміє,
Бо жити вільним він ніколи не зуміє.