В московії шалені шовіністи
При владі міцно опинилися в кремлі.
Нещадні та жорстокі ці нацисти
Хочуть господарями бути на землі.

Ні племені не маючи, ні роду,
Навіть нічого особистого й свого,
Так обдурили мізк свого народу,
Не визнаючи в цьому світі нікогó.

Країна, вся занедбана віками,
Хоче повчати жити весь навколо світ,
Кривавими московськими руками
Ординський всюди свій проштовхуючи рід.

Ну, що, старий орди монгольської нащадки,
Хаваєте своїх синів в могили мовчки?
Який обов'язок святий у вас для згадки,
За що життя своє кладуть ваші синочки?

Як довго ви це будете усі терпіти?
Чи ви ще досі за царя, до перемоги?
Але ж не можна так й надалі рабські жити.
Чи так вросли у свої затишні барлоги?

" Життя дається один раз...",- слова крилаті.
Чи вже забули ви чому у школі вчили?
Чи вам на все усім просто в житті начхати?
Ну, що ж копайте й далі для синів могили.

Більш не буде відносин ніяких
Після скоєних злочинів й вбивств.
Нам не треба і виправдань всяких
Після ваших знущань та насильств.

Натерпілись принижень й кріпацтва,
Обіцянок від влади та зрад.
Не було між народами братства
Лиш імперський все нищівний чад.

Але вам, як завжди, все замало.
І палає між нами війна.
І чого ще вам не вистачало?
Ніхто відповідь з вас і не зна.

А ви помітили які дощі йдуть зараз?
Вони приховують від нас душ вбитий галас.
Це сльози їх з попелом від згарищ впереміш.
Після дощу всі доріжки в чорних плямах й тиш.

Неодноразово я це вже помічаю.
Пряма вказівка на війну, я не страхаю.
Якщо усім разом її не зупинити,
То попіл згарищ може всю планету вкрити.

Поляки, може досі вити, схаменіться.
Вам знову хочеться до Речі Посполитій?
Погроз дешевих Україна не боїться.
Країною не будьте з нами хамовитій.

Комфортно зараз вам за нашою спиною.
Так ще й палиці нам вставляєте в колеса.
Надли'шковою вдавитесь усі слиною.
Всі ваші заклики це історична деза.

Початок червня дощовий й похмурий.
Неначе літо ще готується к стрибку.
Тому і день, хоч й затишний,- понурий.
Птахи шниряють у гілкáх весь день в садку.

Їм треба пташенят нагодувати,
Щоб вони швидше піднялися на крило,
Навчити їх у просторі літати,
Щоб нове далі покоління їх жило.

Гірше татарина - незваний гість.
Ще з давніх-давен затвердилась злість.
Ординці з московії - "гості" незвані:
Грабіжники, вбивці, безбожники драні.

Чого ви приперлись в наші краї?
Все зіпсували: поля та гаї.
Не той тільки Київ наш, нелюді, пізно
Про це ви дізнались у лютому звісно.

Так вам чинити всім було не слід.
Ми відігнали нахабний набрід.
Будете ви, та й ще не раз, жалкувати,
Що було не варто на нас нападати.

У повідомлені образа.
Незрозуміло із-за чого.
Категорично так відразу.
Що трапилося вже такого?

Призупинила спілкування.
Неначе шаблею махнула.
Не прийняла навіть вітання.
Від себе жорстко відштовхнула.

Що так могло раптом змінити
Цих повідомлень спілкування?
Не можу цього зрозуміти.
Згоріла іскорка остання.

На жаль не легко це сприйняти:
Як не дочитану сторінку
Зв'язок з людиною втрачати
Від раптом скоєного вчинку.

А вам не здається, що росія в дупі?
Кілька років лиш молотить воду в ступі.
По громадах від безсилля свого лупить.
Тупо, з пристрастю та злом народ наш губить.

У протистоянні на більше не здатна.
А натура її, як завжди, пихата.
Не спрацьовує перевага в кількості,
Бо не здолає вже нашої вільності.

Не нескінченні всі великі запаси,
Не безконечні, й скоріш всього, фінанси.
Еліті, мабуть, вже давно все зрозуміло.
Але поводиться, як усі, несміло.

Не наважуться прибрати паразита
Поки економіка ще не розбита.
Невже усіх так сильно війна втягнула,
Що велика країна це не збагнула?

Хоч включить мізки нарешті, московити.
Бажання вбити сильніш бажання жити?
Відкиньте самозакоханість й жадібність,
Нарешті здолайте рабську всі покірність.

А акація вже відцвітає.
На підході у липи цвітіння.
Полуниця щодня дозріває,
Смачна ягода перша весіння.

Кілька днів й починається літо.
Солов'їв найшаленіші ночі.
Будуть зріти пшениця та жито.
Тільки ворог затишшя не хоче.

Вожаку у норі все не йметься.
Від безсилля бажає ще крові.
З часом все йому це відгукнеться
На співучій українській мові.

Войовничі герої над народом цивільним.
Б'ють по наших домівках ще й навмисно, прицільно.
Жалюгідні, розгублені, нещасні в полоні.
А у кожного, мабуть, в нашій крові долоні.

На московії, дома, всі герої відважні,
А у нас - окупанти з потрохами продажні.
Нагороди, що мають, всі за варварські вбивства.
Ваші горе-рашисти гідні тільки презирства.

Що їм треба у нас, бо не у себе в країні?
Та що забули вони, вбивці, тут, в Україні?
Вас не звали сюди, і ви до нас не причетні.
Пам'ятайте, що для нас ви лише прості смертні

Московські невдахи навіть не розуміють,
Що вони окупанти на нашій землі,
Бо думати, звично, самостійно не вміють:
Роблять те, що їм кажуть паскуди в кремлі.

Окупант-іноземець - український ворог.
Байдуже йому, бо все для нього херня.
Несе смерть кожний вогняний постріл та сполох.
Йде війна, СВО - прикриття та брехня.

Раши без співчуття, безсердечна босота.
Безпорадність відносин та впертість тупа.
Нехристь ця - біомаса кацапська безрода.
У жорстокості до болю інших сліпа.

Довели : їм не є і не буде пощади.
Нехай нарікають лиш на себе самі.
Бійтесь тут нас і всюди ерефівські гади.
В боях будемо з вами глухі та німі.

Божевільний ваш йолоп й надалі керує.
Тільки в пастку усіх вас бездушно веде.
Він у відчаї сам ейфорійно блефує.
Тільки виходу з цього не знайде ніде.

Отак і ця доба минає.
За обрій сонечко сідає.
Ще один день життя прожито.
Майбутнє бачиться розмито.

Підходить потихеньку літо.
Та заважають московити
(Як кажуть : ні собі, ні людям)
Своїм нападницьким безглуздям.

Зараз війна загальмувалась:
Ідея москалів не вдалась.
Летять на рашу бумеранги,
Вшент знищуючи їх фаланги.

Вже наша відповідь працює.
Москаль про це хай поміркує.
Будьте хоч раз собі відверті.
Чи вам байдужі нові жертви?

Бувають раптові моменти,
Що змінюють наше життя,
І можуть минуле все стерти
Без всякого більш вороття.

Знов все починати з початку.
Навколо нове все й чуже.
До іншого звикнути статку,
Бо зміни зробилися вже.

Лиш мати надію на краще,
Щоб зміни на користь пішли,
Бо з віком все робиться важче.
Ще й руки щоб не підвели.

Навалу на Київ відбити вдалося:
Ординцям назад відступати прийшлося.
А степ наш південний прийшлось залишити.
І ворог легко зміг, що встиг, захопити.

Минули роки, Україна зміцніла.
Багато чого в оборонці зробила.
І ворог відчув це на власній вже шкірі.
Привіти досягнуть, мабуть, і Сибірі.

І чого росія досягла війною?
Прогнили її пострадянські устої.
Розвіяла міф лиш про власні їх сили:
Вже скільки військових лягло у могили.

Змогли і країни за час цей пізнати,
Як влада кремлівська спроможна брехати,
Що віри їй більше ні в чому немає.
Прихильності з зовні хай і не чекає.

Я не був би собою якби не писав.
Довго йшов я до цього, як справу почав.
Мабуть, з часом назріло щось в моєї душі.
На папір майже ллються, як струмочки, вірші.

Намагаюсь відверто писати завжди,
Своє бачення дійсності щоб донести.
Лиш про те, що вже зараз та колись пережив.
Може й щось для когось і написав супротив.

Пережити дай, Боже, кошмар нам усім,
Пожити під небом без шахедів яснім,
Щоб до дому прийшли всі наші хлопці живі,
Щоб над вишнями з миром знов гуділи джмелі.

Я не думав, що стільки слідкує,
Що друкую завжди в інтернеті.
Значить хтось десь і мене почує
Й навіть той, хто сидить в кабінеті.

Може щось і тямуще відчують
У віршах на болючі всім теми.
Добре, що Інтер сайти існують,
Де висловлює кожний проблеми.

Ми щиро всі прагнемо, хочемо миру.
Цього не бажають колишні "брати".
Але не втрачаємо впевненість й віру,
Що зможемо з часом їх перемогти.

Більш не страшна кількісна їх перевага.
Та й зараз не ті вже радянські часи.
І не до вподоби до нас їх зневага,
І що свої сунуть усюди носи.

Туманець легкий у траві зі світанку.
Осяяли промені небо на сході.
Пташині пісні ліс наповнили зранку.
Чарівне пробудження з ночі в природі.

А небо завмерло перед сонця ходою.
Кружляють лиш в ньому стрижі невгомонні.
Струмочок дзюрчить по камінню водою,
Мабуть, поспішає в глибини бездонні.