У Долі також є зима і літо.
Потік часу нестримний і невблаганний. Їхні шляхи давно розійшлися, кожен пішов своєю дорогою. А розлучницею стала їх освіта. Вона любила затишок, дітей і свій дім. Залишилася працювати простою вчителькою.
Він вирушив у мандри, у далекий світ за моря і океани. Спробував щастя там. Не вдалося.
У день знань вона побачила його. Його дитяче обличчя. Змарніле, тривожне, таке знайоме обличчя.
Цілу ніч не могла заснути. Чекала Завтра. І Завтра познайомило її з його сином. Одним одним у світі, без Нього. Ще старенька мати. Яка Їх пам'ятала ще з тих безтурботних років. Після зустрічі вона забрала його до себе, до своїх дітей, після довгої біганини по кабінетах та збираючи необхідні папери.
А Він завжди крокуватиме з нею, прилетить птахом і йтиме поруч. Як тієї останньої зими. Зими розлуки і зими смерті. Вона ще буяє літом. А Він уже зима....
І так, як зима переходить у весну, так і її життя знайшло своє завершення в спокої та гармонії, з відчуттям, що її спадщина буде жити далі, в кожному наступному поколінні. Так і сталося.
Вона доглядала його сина, як власного, і, здається, знаходила в цьому певне відновлення старих зв'язків, що розірвалися. І жила з цим. Кожен день приносив нові спогади про те, як їхнє життя колись було сповнене надій і планів. Вона ділилася з хлопцем старими казками та історіями, намагаючись передати йому частину тієї магії, яка колись була їхньою спільною. Та сьогоднішнім. Тим яким Вона втратила недавно. Не забуваючи обох. Свого і Його.
Син привіз у її дім частинку світу, що залишився далеким і невідомим. Тією якої вона ніколи не отримає. Уже досить з неї. Втратити обох. Обох кого вона щиро кохала. Кожен ранок для неї починався з нових вражень і спогадів про колишні часи, які тепер перепліталися з життям її вихованця. Вона стала мостом між минулим і теперішнім, намагаючись об’єднати дві частини своєї душі, які ніколи не зможуть бути повністю злитими.
Незважаючи на те, що її серце все ще зберігало тепло минулих років, вона визнавала, що час невблаганний. Роки минали, і кожен день вона бачила, як син переживає власні труднощі та радості. Вона навчала його жити так, як колись вона вчила свого, сподіваючись, що цей спадок, хоч і частково, принесе спокій та радість.
Її любов була як незмінний ландшафт — він змінювався, але залишався частиною її самого єства, завжди готовим прийти на допомогу, навіть коли весь світ навколо змінювався.
І світ змінився. Настільки що краще би його не змінювали. Настільки вони обєдналися.
Діти підросли, поступово віддаляючись від неї. Вона боялася, боялася втратити їх. Своїх дочок і його, прийомного сина. Злі язики давно розповіли правду. А вона і не цуралася правди. Навіть його прізвище не змінила. Але доля вирішила зробити усе по своєму.
Її колишній відгомін дівочого щастя забрало у неї нинішнє найдорожче. Молодшу донечку. Не перечила їм. Нехай щастить. Вони дійсно різні, водночас такі рідні душею. І людські балачки ні до чого. Просто покинули свій дім та подалися подалі від злих людських язиків. Далеко від сходу сонця, на самий край заходу сонця. На інший кінець країни.
Їм би жити і жити щасливо. Та доля полюбляла дзеркало. Криве зловісне дзеркало. Відзеркалюючи минуле. Тепер повернувшись додому із заробітків хлопець пішов захищати свою країну. Від того ворога що й колись її чоловік. Лише десь років віддаляло їх. Десять років спокою. Відносного спокою. Десять років щастя, десять років мала як власного сина. Десять років...
Вона провела його в останню путь. Притискаючи до себе заплакану доньку, його дружину. І знову сніг падав і падав, замітаючи усе навколо. Притрушуючи шлях до літа. До літа які, вони, жінки, повинні дожит і йти далі по зеленій траві життя. А вони будуть поруч, виринати з віхоли назустріч сонцю і підтримувати їх з світу вічної зими...
© авторський текст Tally Vi
Tally Vi
... More