Як я ходив до зоопарку.
гумореска

Якось влітку, вирушив я до зоопарку. Подивитися на тварин, напоумив мені приїзжий з міста однокласник. Каже,, піди но подивися там. Не дорого й буде шо розказати в суботу у полі. То єсть не на лугу, а в тьоті Полі, нашої крамарихи. Де ми збираємось поседіти та погомоніти.
Звісно ж, що я бачив тих звірів, навіть в себе вдома. Оно у хліві бігають такі сірі маленькі звірята которі нищать зерно. На них влаштували справжнє сафарі руді вусаті пухнаті звірі. Ще один звір з будки постійно обгавкує п'яного сусіда. Зранку на пасовища йдуть рогаті тварини, і то неодмінно перед хвірткою мені поставлять свою персональну печатку. На городі поруч заглухлого трактора, бо тракторист злив усю соляру та прийняв кілька разів своїх ″триста″ оруть землю ще одні тварини. Та багато тут тих тварин. Тиї я видів щодня. Не те, що хотів уздріти в тому зоопарку. Там, кажуть, мешкають справжні звірі! Нє, не ті, що по телевізору щоденно шкіряться, показують свої жирні нахабні морди та годують людей обіцянками лише ласкаві перед виборами. Тих звірюк важко дістати і вбити.
Так от, зайшов я до того зоопарку. Дивлюся на табличці де то пишуть що потрібно придбати квиток на оглядини. Знайшов, став в черзі до каси. Передо мною файно розцяткований молодик. Як той павич, що оно за огорожею, пістряво вима*** своїми патлами щось весело щебечучи над своєю пасією. Яка як та ворона сіра похмуро слухаючи балакуна порпається в сумочці з якої можна дістати навіть зайця. Підходжу ближче, чую як малий пацан смикаючи здорового як той сільський бик, батька. Малий питається що за горила, наче в школі він не бачив таких в підручнику. Глипнув я в тому напрямку куди показував пацан, ох, та в мого діда овеча шуба була не така густа, як той зарослий волохатий касир. Пропхавшись крізь табун малолітніх зайців, які скакали біля кіоску з солодощами та напоями. Увидів лінивця котрий спокійно лежав біля кущів з пляшкою оковитої в руках. За його спиною кілька козлів уперто намагалася щось доказати голому до пояса стриженому віслюку відтягуючи від нього чорняву смагляву кізоньку. Їхнім крикам і тупцюванню позаздрив би навіть самий бойовий півень на селі. Ну обійшов якось та почвалав далі.
Ооо, треба буде сказати в селі, сусіду справа від мене. Не такий він вже і рогатий, бо тут за огорожею, видно що наче увесь зоопарк разом з персоналом наставив роги тому оленю.
Згадалося, як ми з кумом крали яблука в саду. Нам би така шия як у того жирафа. Просунув голову через гілки та хватай собі, навіть можеш роздивитися яке то яблуко чи грушу рвеш.
З бегемотом я був знайомий, то ж наша Степанида з хутора. Яка стрибнула з мосту так, що в радіусі ста метрів всю рибу поглушила. Рятувальники навіть не змогли до неї дістатися, стільки мулу на берег викинуло.
Йой! Так хто ж так коня миє! Він що, щіткою для взуття з мазутом мив? То смужка чорного то білого кольору. Ну візьми ж шмату і помий нормально. То наче паркан у селі миємо, кожну штахету окремо.
Ех, мені б так лазити по стовпах! Ото як те мавпеня. Знаєте, сусідки внуки приїхали. Здерли, капосники, випраний одяг з мотузкою. Прапор треба був їм. Мої підштанки й наволочку на електроопору закинули. То в них була щогла піратського корабля. Насилу з тичкою скинув з тією сусідкою. І, ясне діло що сусідці також тичку кинув. Тільки тсссс, нікому про це не говоріть.
А то шо за диво з голою червоною ****ою? То ж зовсім як мій вуйко Макар, що зимою на охоту ходив. Сказали йому тоді, стій тут з ружжом на горі. Ми будемо гнати кабана то ти й стріляй його. Вуйко чекав, чекав, тут приспічило йому після файної закуски сісти в кущі. Поки він там сидів то й вепр прийшов. Бідний вуйко як дремене! Перечепившись зі спущеними штанами полетів вниз з гори. ****у свою як сани використав. Точ-в-точ як в того макаки була.
Тигра я знав. То наш сільський дурник Ванька таке учворив був. Зловив десь облізлого рудого пса. З дурної голови дай взяв розфарбував його в того смугастого. Тай випустив, бо на смерканні на луг. Дівки та парубки шо сиділи було там, біля струмка дали такого драла. Шо навіть той самольот не в змозі був дігнати. Дехто видряпався на самий верх старої смереки де зроду навіть мухи на вершечок не долітали.
От лев, кажуть тут шо то цісар звірини лісової. Ну не знаю того. Знаю, шо Калитової внук був приїздив до села. Він то в місті якийсь там музикант хортів року чи то харчів року. Біс його знає як там воно зоветься. То в нього макітра така волосата як в того лева. Ото намастив чимось свої патли та й на мотоциклі ганяв по лугу. Ото з вітру й піску рознесло причоску, що й мати рідна не впізнала.
Думав шо то за птиця така, на довгих лапах і шиєю більш аніж у гусака мого. Виявляється що увидів того хто має найбільші яйця. Даремно зобидив того композитора з Австрії. Я ж бо думав, шо якшо в нього найбільші яйця то він й писав тих повільних вальсів. Поки їх станцюєш то усю спину і зад кобіти облапаєш.
Теперечки вже не буду свою любку зобижати та й називати ланню. То я на табличці на клітці почитав. Самка лані важить зо два центнери! А в моєї панянки навіть пів лантуха того вєса не буде.
То теє, кума просила купити крокодилові чобітки. То тре взнати який то розмір тої лапи крокодила. Наш сільський швець певно пошиє. Тільки навіщо тому крокодилу ті чоботи?
Дивний звір скаче на двох лапах і підпираючись хвостом. Ну тут вже схоже на старого Кіндрата з сусідньої вулиці. Той з палкою ніс самогон продавати на ярмарок. Туто й поліціянти за ним пішли. Виділи б як той з сумкою скакав не гірше тієї кенгуру. Відштовхуючись кийком цілий квартал ген за ринок до траси на село.
Увидів то ще зелену таку комаху. Богомолом називають її. Жирна така, товста. Ледве то ходити може. Ну ясно що про любов та секс їх думати довго не прийдеться. По її зовнішньому вигляді вона мала той секс з кількома партнерами то не один раз.
Чому ніхто не хтів вірити на селі про те, що малина хороший народний засіб для очищення організму? Минулого літа от кум їздив на заробітки у далекий край. Малину збирали там. Ну кум спочатку немов з переляку жер жменями ту малину. Так жер, що бідолаху живіт прихопив. Не міг нормально сходити по нужді. Вже й думав заплатити лікарю, щоб той допоміг спорожнитися. Ну теє, дозбираю той кошик і піду. Немає сил терпіти. Помаленьку забрів кумась ще далі в кущі де більше ягід. Аж раптом глип! Сидить здоровенний ведмедисько з кущів як комбайн змітає ягідки. Зобачивши кума посунувся до нього. Напевно познайомитися хтів ближченько з товаришем по збору ягід. То теє, допоки ведмідь чухав зарослями то в кума миттю той запор пройшов. От і не вір тому що малина має цілющі властивості.

Ото так гуляв по зоопарку майже увесь день. Сподобалось мені ці тварини. Такі гарні, тихенько за огорожею гуляють чи то сплять. Не всіх роздивився, багато їх тут зібралося. Певно приїду ще раз, огляну дальше. Сьогодні треба в село, хазяйство нагодувати на вечір. Кажуть що тут багато птиці та заморської риби є. То теє, треба глянути, рибакам похвалитися коли будемо від жон втікати на озеро з сулією самогону. Я ж то розкажу що бачив. Не то шо той молодий Хома. Той в нас екстрасенс якби. Коли пів бутля прокине оковитої, то бачить навіть що робиться на далеких зорях і ше привидів не раз бачив. Розказував нам по секрету. Так шо до зустрічі.

@ авторський текст Tally Vi

Новорічне диво

Дуже давно, у маленькому містечку, де зима вкривала усе навкруги пухким білим снігом, жила юна дівчина на ім’я Марфа. Вона працювала у місцевій книгарні, котра славилася на все місто своїм затишком. Кожного року на кінець грудня Марфа прикрашала вітрину гірляндами, свічками та іграшками що зображали казкових персонажів. І так щороку мріючи, щоб цей Новий рік став для неї особливим.
На другому кінці міста жив Семен, молодий архітектор, якого нещодавно перевели сюди з великого міста. Його життя було сповнене клопіткої роботи, тому святковий настрій не бажав бути з ним. Він зневірився у чудесах, хоча трішки відчував відсутність тепла та справжніх емоцій.
Одного холодного вечора, коли сніг засипав усе довкола, Семен зайшов у книгарню, шукаючи подарунок для своєї племінниці. Марфа, захоплена розкладанням нових книг, навіть не помітила, як він став розглядати полиці з листівками які зображали архітектурні пам'ятки містечка.
- Можете щось порадити?
Марфа відірвалася від наклеювання витинанок на вікні й зустрілася поглядом з карими очима, які, здавалось, випромінювали тепло навіть у морозний вечір.
- Звичайно, - усміхнулася вона, трішки зашарівшись. - Щось казкове чи реалістичне?
- Мабуть, давайте казкове. Хочеться трохи відійти від роботи і трішки віри в дива не завадить, - відповів їй Семен.
- Вони проговорили майже годину, поки Семен врешті решт обрав книгу. Але коли він вийшов з книгарні, зрозумів, що зовсім не хоче прощатися з дівчиною.
Наступного дня він знову зайшов до книгарні, цього разу вже з приводу листівок. Марфа була вельми здивована. Вони розмовляли про все на світі: дитячі спогади, улюблені книги, мрії. Майже кожен день хлопець знаходив час і привід, щоб зайти до магазину. То придбати папір, олівець, чи навіть лінійку. І так минали дні.
В останній день року Семен таки наважився, зайшов до магазину вручив продавчині іграшку песика. Після того запросив на головну площу містечка, де щороку ставили величезну смерічку. Дівчина трохи вагалася, але погодилася. Вони весело провели час. Коли годинник пробив північ, місто наповнилося радісними вигуками, люди вітали Новий рік. Молоді люди стали під гірляндою, яка спалахнула яскравими вогнями.
- Я завжди вважав, що Новий рік, це просто дата, але тепер розумію, що це шанс на щось нове, - сказав хлопець.
Він дістав із кишені маленький подарунок - вирізьблену коробочку з різдвяним янголом усередині.
- Марфусю, ти віриш у дива? - запитав він, дивлячись їй в очі.
- Тепер вірю, - тихо відповіла Марфа.
- Тоді дивися, я маю ще одного янгола. - він вийняв з кишені таку саму фігурку і вложив до шкатулки.
- Ти на що натякаєш? - зашарівшись засміялася дівчина.
Сніг кружляв навколо, накриваючи місто білою ковдрою. Але для них світ зупинився. Вони знали одне одного лише кілька тижнів, це було початком їхнього власного новорічного дива.
А на гілках смереки сиділи два янголи, схожі на тих котрі змайстрував хлопець. Вони були щасливі, що змогли об'єднати два серця.

© авторський текст Tally Vi
Коваль Шепіт

.

Новий жахастик від Tally Vi

Перекладач з тваринної мови
Не знаю як там інші, але я люблю дивитися рекламу. І це не означає що я завжди придбаю те що рекламують. Ні, аж ніяк не потрібно мені це. Хіба що у крайньому випадку якщо це мені потрібно. Так ось, розкажу вам про це. Отже.
Даремно я тоді повелася на ту рекламу та взяла й купила собі перекладач з котячої мови. Звісно, я не переймалася цим. Проте різні технічні цікавинки мене цікавили. Тим більше що була велика акція і їх продавали зі знижкою. Ще й наголосили, при успішному спілкуванні з домашніми тваринами ви можете отримати приз! Якщо пройдете випробувальний термін і доповісте про результати на фірму виробника. Так от, для мене це було всього лиш як би жартом для себе, для моїх друзів. Щоб похвалитися, що тепер я можу навіть зрозуміти, про що думає мій улюбленець. І звичайно похизуватися нагородою від фірми як знавець котячої мови! Коти дуже розумні істоти, вони відчувають більше, ніж ми, люди. Я в ніякому разі не думала про це, хоча погодьтесь, хто ж очікував, що такий фантастичний пристрій насправді працюватиме?
Пристрій був маленьким, непомітним, завбільшки трішки менше ніж пачка сірників. Темно-синього кольору з червоною полосою по боках, довгастий такий, з кріпленням на ошийник тварини. Я зразу розпакувала його і одразу почепила на ошийник свого кота. Він завжди був таким спокійним, грайливим і трохи боягузливим, що мені було цікаво, які думки можуть проходити в його голові. Чи справді він боїться пилососа? Чи заздрить, коли я їм біля телевізора? Чи думає про мишей яких ловив у селі минулого тижня.
Вперше я увімкнула перекладач у звичайний вечір, лежачи на дивані з чашкою ромашкового чаю. Рокс розлігся на подушці, спав біля мене, важко дихаючи після гарної прогулянки. На плоскому екрані телевізора миготіли кадри якогось фільму, але я більше дивилася на кота, чекаючи, коли перекладач почне працювати.
Раптом Рокс різко підняв голову і зиркнув на кут кімнати. Там було темно, як завжди, звичайний кут без жодних речей. Проте його очі прикипіли до тієї точки, і з перекладача пролунали перші слова: ″Чую його. Він там знову.″
Моя шкіра вкрилася мурашками. Я майже не дихала, слідкуючи за реакцією кота. Той почав повільно шипіти, не зводячи погляду з темного кута. Його шерсть стала дибки, і я вже збиралася встати, щоб вимкнути перекладач, коли знову почула голос.
″Він чекає,″ — сказав Рокс тремтячим тоном. ″Вийде тоді, коли вона засне...″
Моє серце зупинилося. Я відчула, як холодний піт з’являється у мене на лобі. В кімнаті не було абсолютно нікого, крім нас двох, не рахуючи павука під карнизом над вікном. Я зробила крок назад, очікуючи, що Рокс в будь-який момент почне кидатися на той кут. Але він лише продовжував тільки шипіти, здавалося, ще голосніше, ще глибше. Він знав щось таке, чого не бачила я. Але що?
″Ти не бачиш його,″ — перекладач продовжив. ″Він стоїть серед тіні.″
Я тут же вимкнула телевізор і зупинила перекладач. Але Рокс не припиняв дивитися на кут. Він не шипів, не рвався туди. Він просто стояв на моєму ліжку і мовчки чогось чекав. Так само, як і я, у повній тиші нашої квартири.
Тієї ночі я не спала. Мене лякала не сама тиша, а те, що могло ховатися у ній. І усю ніч горів нічник, якого я майже ніколи не вмикала.
Моя маленька квартира завжди здавалася мені безпечною. Навіть мій покійний чоловік, який мав проблеми з психікою вважав тут себе більш захищеним аніж в лікарні. Мій маленький, затишний простір, де кожен куточок був знайомий і милий. Але тепер, вже після почутого, навіть знайомі стіни здавалося стискалися і розходилися, ніби випускаючи назовні щось те, те невидиме що ховалося в тіні. Рокс продовжував напружено дивитися в темний кут, його гарчання було ледь чутним, але наполегливим.
Я намагалася заспокоїтися. Це всього лише збіг, перекладач просто зламаний. Можливо, він видає випадкові звуки через програмний збій. Я вимкнула світло у вітальні і попрямувала до спальні, сподіваючись, що, закутавшись у ковдру, зможу якось витіснити цей моторошний вечір зі своєї голови.
Рокс пішов за мною, але час від часу його погляд все ще ковзав у бік вітальні, ніби щось продовжувало притягувати його увагу. Я замкнула двері спальні і сіла на ліжко, намагаючись переконати себе, що я у безпеці. Рокс скрутився біля моїх ніг, але не спав — його вуха залишалися настороженими. А я все думала і думала про ті слова: ″Вийдеш тоді, коли вона засне.″ Хто він? І чому Рокс так дивно реагує на порожній кут?
Проходив час. Я лежала в темряві, серце калатало, очі відмовлялися закриватися. Нарешті, після кількох годин мук, я почала дрімати. Щойно я почала поринати в сон, мене розбудив звук тихого шипіння. Рокс тепер стояв біля дверей і нерухомо дивився на них, вуха підійняті.
″Ти вже спиш?″ — раптом пролунав знайомий голос через котячий перекладач. Я застигла, кров застигла в моїх жилах. Це був не просто випадковий звук — дійсно хтось говорив зі мною.
″Тихо,″ — прошипів Рокс, повертаючи голову в мій бік, але не відриваючи погляду від дверей. ″Він вже близько.″
Моє серце шалено калатало в грудях, так сильно, що я ледве могла дихати. Я повільно, тремтячись піднялася з ліжка, намагаючись не видавати жодного звуку, хоча мої руки і ноги трусилися від дикого страху. У темряві кімнати кожен шурхіт здавався голоснішим, кожна тінь ставала загрозливим живим силуетом.
І раптом я дійсно почула це: тихий скрип підлоги за дверима. Хтось або щось усе таки стояло там, з іншого боку дверей у тій пусті кімнаті. Моє дихання зупинилося в горлі, а мозок відмовлявся прийняти цей факт. Можливо, це просто вітер? Або сусід? Але скрипи були занадто чіткими, занадто близькими.
Котисько натужно шипів, тихо, але впевнено, не спускаючи погляду з дверей. Його шерсть знову стала дибки, і він зробив кілька кроків до дверей, ніби готувався до зустрічі з тим, хто стояв за ними.
Я більше не могла терпіти цей жах. Трясучими руками я схопила телефон й швидко набрала номер поліції. Не в змозі видавити з себе жодного слова, лише мовчки чекаючи на відповідь. Оператор з іншого кінця лінії запитав, у чому справа, але мій голос видався таким слабким і нерішучим, що я ледь змогла пояснити, що в моїй квартирі хтось є.
Тим часом скрипи стали частішими, і я чітко чула, як хтось повільно ходить коридором. Мені здалося, що це триватиме цілу вічність. Й коли я вже думала, що зійду з розуму, несподівано наступила повна тиша.
Я сиділа, стиснувшись у клубок, не відриваючи погляду від дверей спальні. Котик не відходив від мене, теж напружено вдивляючись у тишу своїми зеленими очима.
Перекладач тваринної мови знову заговорив, але цього разу це був не голос Рокса.
″Вона ще не спить... Але скоро засне...″
Моє серце зупинилося.
Мої пальці мимоволі стисли телефон, ніби це був єдиний порятунок від того, що наближалося. Тиша за дверима ставала гнітючою, занадто глибокою, щоб бути нормальною. Рокс підвівся на лапи, готовий до стрибка, обережно рухаючи головою в бік дверей, ніби очікував, що в будь-який момент їх силою зірве з петель.
″Вона скоро, нарешті засне,″ — повторив той голос через перекладач, цього разу тихіше, але зловісніше, ніби говорив він вже зовсім близько.
Я відчула, як холодний піт пробігає по спині. Що це за ″він″? І чому Рокс постійно гарчить на порожній кут? Щось дійсно було тут. І воно з нетерпінням чекало на мене. Ця моторошна думка стала для мене вкрай нестерпною. Я наковталася заспокійливих пігулок. Я вже не могла контролювати свої емоції, свій нервовий стан. Воно знало, що я боялася тоді заснути і не прокинутися.
Нарешті, я почула звук сирени. Поліція наближалася, і цей гучний сигнал хоч трохи розвіяв жах, що охопив моє тіло. Я вибігла з кімнати, забувши про всі страхи, і підбігла до вхідних дверей, щоб відчинити поліціянтам. Ті кілька секунд здавалися для мене вічністю. В нагороду за мої страхи, зрештою в коридорі з'явилися фігури двох поліцейських. Здавалося що вони чекали на мій дзвінок, я поглянувши на годинник телефону побачила що пройло лише десять хвилин.
Вони увійшли до квартири, уважно оглядаючи кожну кімнату. Кіт пішов за мною, але продовжував тихо шипіти, не відводячи погляду від темного кута вітальні. Один з офіцерів поліції підійшов до мене, запитуючи, що сталося. Я нервово почала пояснювати, плутаючись у словах, але раптом краєм ока помітила, як другий офіцер застиг, поглянувши в той самий кут, на який вказував мій кіт.
″Там щось є?″ — нервово запитала я, помітивши, як його рука ледь помітно смикнулася до кобури.
Офіцер повільно підійшов до кута, і тієї ж миті в кімнаті згасло світло. Я скрикнула від несподіванки, і в темряві почувся шум — щось впало на підлогу. Серед хаосу я почула, як Рокс люто несамовито занявчав, а поліцейські почали кричати.
Моє серце шалено калатало, коли я наосліп намагалася знайти мобільний телефон, щоб увімкнути ліхтарик. Але перш ніж я встигла це зробити, перекладач знову ожив, і голос, що пролунув, був дуже тихим. Але страшним, холодним і неможливо близьким:
″Тепер вона не прокинеться.″
Світло раптово увімкнулося, і я побачила, як один з офіцерів стоїть посеред кімнати, озираючись на всі боки, з пістолетом у руках. Кіт стояв поруч із ним, наїжачений і розлючений. Іншого поліцейського не було видно.
″Де ваш напарник?″ — запитала я, моє тіло тремтіло від страху. Офіцер озирнувся, його обличчя було спантеличеним, але він нічого не відповів. Він підійшов до кута, де щойно стояв його колега, але там було порожньо. Жодних слідів.
″Ми щойно були тут удвох, мабуть вийшов,″ — пробурмотів він, ніби не вірячи власним очам.
Тут мій погляд знову впав на перекладач, що все ще лежав на підлозі. Я знала, що повинна вимкнути його, позбутися його, але щось мене зупиняло. Щось було не так. Я відчула, як ледь вловимий шепіт підступив до мого вуха.
″Тепер він завжди тут...″
Рокс знову дико зашипів, а я зрозуміла, що це ніколи не закінчиться. Страх охопив мене з новою силою, коли ці останні слова прозвучали в моїй голові. Кіт тепер вже не просто напружений, а явно переляканий, почав метушитися по кімнаті, ніби намагаючись знайти вихід. Поліцейський стояв у куті, непорушно вдивляючись у порожнечу, де нещодавно стояв його напарник. У його пустих очах було щось дивне, ніби відсутність розуміння, що відбувається.
″Ви в порядку?″ — запитала я, хоча сама тремтіла від страху. Відповіді не було. Він просто стояв, витріщаючись у темряву, ніби його щось паралізувало. Ніби та темрява з кута його поглинала, затягувала, висмокчуючи його усього.
Я знову спробувала знайти свій мобільний телефон, щоб викликати допомогу. Але як тільки знайшовши його, лише доторкнулася, екран засвітився, й на ньому з’явилися дивні символи. Не слова, не числа, а якісь короткі ламані лінії, що змінювали форму, ніби будуючи і водночас руйнуючи якісь ланки чогось. Та коли я намагалася сконцентруватися на ни, вони щезали, розпочинаючи свій новий хаотичний рух. Я з жахом зрозуміла, що це схоже на щось, що я бачила раніше, але не могла згадати де саме.
Поліцейський рвучко повернувся до мене, його сірі очі блищали в тьмяному світлі, обличчя застигло у напруженій гримасі.
″Він теж тут,″ — сказав той тихим, майже відчуженим голосом, дивлячись мені прямо в очі, наче говорив про щось буденне.
″Хто? Хто тут?″ — видихнула я, моє серце билося так, ніби ось-ось вирветься з грудей. Рокс відчайдушно нявкнув, розірвавши тишу, і поліцейський повернув голову до кота, а потім знову подивився на мене.
″Він... він прийшов за нами, він не помер, він хоче тебе побачити″ — промовив він ледь чутно, і його рука повільно потягнулася до пістолета.
Я кинулася до дверей, але вони не відчинилися. Відчайдушно смикала за ручку, вона була зачинена на замок, який я ніколи не зачиняла. Тут почула за собою важкі кроки — поліцейський рухався в мою сторону, все ще тримаючи руку на кобурі.
″Не можна його тепер відпустити,″ — сказав він холодно, підходячи ближче.
″Стривайте, я нічого не розумію!″ — закричала я. Та в його очах було порожнеча, ніби він не був вже собою.
Рокс кинувся між нами, шипів та нявчав так люто, як я ніколи не чула раніше. Це було як останній крик приреченого на бій. Але поліцейський, не зупиняючись, витягнув пістолет і наставив його прямо на мене.
Тиша знову запала в кімнату, і темний кут здався ще темнішим, майже засмоктуючи в себе все світло. Поліцейський зупинився, і його рука з пістолетом раптово опустилася. Він завмер на мить, а потім, так само повільно, як і раніше, повернув голову в бік темного кута.
″Воно виходить...″ — прошепотів поліцейський, і його голос тремтів. Кут кімнати почав змінюватися, темрява ставала щільнішою, і раптом я побачила, як щось рухається в глибині цієї чорної пустки. Це було ніби тінь, але не людська. Вона була занадто велика, занадто неправильна.
Поліцейський раптом звалився на підлогу беззвучно, ніби його тіло втратило всі сили. Кіт знову люто занявчав, намагаючись відтягнути мене від кута, але я вже не могла рухатися. Щось невидиме здавлювало мене, змушуючи дихати важче з кожною секундою. І спрямувати свої кроки у саму найтемнішу частину кімнати.
За своєю спиною я почула шепіт. Глибокий, хрипкий, той самий голос, що лунав через перекладач: ″Ти була такою цікавою... Але тепер ти моя.″ Я намагалася кричати, але не змогла видати жодного звуку. Темрява підступила до мене впритул, і я відчула, як вона холодним дотиком огортає моє тіло. Цілком поглинаючи, пожираючи мене заживо. Останнє, що я побачила, це як Рокс люто кинувся на це невидиме щось, а тоді — повна темрява. Я більше не могла чинити опір.
Тиша запала в кімнату, і темрява поглинула все.
Я не знаю, скільки часу минуло, перш ніж я прийшла до тями. Це був не сон і не смерть — якесь дивне відчуття реальності все ще було присутнє, але воно дуже змінилося, стало викривленим. Спочатку я навіть подумала, що перебуваю у своїй кімнаті, але місце, де я опинилася, було іншим. Ніби у паралельному світі, інша реальність. Темрява навколо мене більше не мала меж, і під ногами не було відчуття підлоги — тільки глибока порожнеча, яка засмоктувала мене дедалі глибше.
Моє тіло наче було легким, але водночас обтяженим моїм страхом. Я не могла рухатися, тільки мовчки приречено споглядала навколишню пустоту. Передо мною з’явилася тінь. Не та тінь, що ховалася в куті моєї кімнати, а щось більше, потужніше — наче сама темрява набула форми космічної чорної діри.
Голос знову прозвучав у моїй голові, але цього разу він був чіткішим, гучнішим, майже проникливим:
″Ти прийшла до мене... Тепер ти живеш в моєму світі.″
Я намагалася закричати, але не змогла вичавити з себе жодного звуку. Відчуття безпомічності стиснуло мене зсередини, я відчайдушно намагалася знайти вихід, хоча не мала жодної уяви, як це зробити. І тут я згадала про свого улюбленця, мого пушистого рятівника Рокса.
Де він? Чи він ще живий? Він тут? Можливо, ще у квартирі? Пам’ятаю, як мій котик мужньо кинувся на тінь, намагався захистити мене... Але що сталося з ним?
″Рокс...″ — прошепотіла я, не впізнаючи власного голосу. Крізь морок, я почула знайоме навкання. Спочатку слабке, віддалене, але потім воно стало гучнішим. Я знала цей звук — це був Рокс. Він не покинув мене.
З клубка тіні, що обволікала мене, почало з’являтися щось знайоме. Спочатку це була лише розмита пляма світла, потім я побачила Рокса. Він боровся з темрявою, проривався через неї, сичав, шипів і люто нявкав, намагаючись дістатися до мене.
″Не відпускай його,″ — знову пролунало у моїй голові, але цього разу це був не той зловісний голос. Це був мій власний внутрішній голос. ″Тримайся за нього. Він твій зв'язок із реальністю. Зв'язок з твоїм світом.″
Я простягнула руку до Рокса, хоча темрява намагалася втримати мене в своїх лещатах. Відчула, як вона стискається навколо, тягне кудись вниз, намагаючись поглинути остаточно. Але маленький, рудий з білими плямами, пушистий котик, мій улюбленець Рокс був поруч. Він був моєю єдиною надією. Надією на порятунок. Надією на життя.
Зробивши останнє надлюдське зусилля, я схопилася за його нашийник. На мить все затихло. Темрява завмерла, ніби відчуваючи, що її влада слабшає. Й тоді все сталося водночас: світ раптово зрушив з місця, темрява почала розсіюватися, а я разом із Роксом зірвалися у безодню.
Здавалося, я падала в нескінченність, але через мить моє тіло різко впало на щось тверде. Я відчула під собою знайому підлогу — холодну, дерев'яну, ту саму, що була у моїй квартирі. Відкривши очі, я побачила стелю своєї спальні. Мене знудило і вирвало прямо на килим. Світло лампи блимало, як і раніше, але тіні більше не було.
Рокс стояв поруч весело метляючи хвостом, облизуючи мені руку. Він виглядав втомленим, але спокійним. Мовчки, я провела рукою по його голові, витерла йому край очей, пригорнувши до себе. Щосили намагаючись усвідомити, що ж таке зо мною сталося. Все навколо було таким як завжди, таким яким я звикла його бачити вже кілька років живучи у цьому помешканні. Нарешті тут було тихо. Поліцейського не було, і ніякої тіні теж.
Перекладач тваринної мови лежав на підлозі, здавалося, його батарея розрядилася, і він більше не працював. Я зняла його з ошийника Рокса і кинула в кут. Той самий куток.
Піднявшись, озирнулася по кімнаті. Усе виглядало просто і звично, тепер я знала, що за цими звичними стінами ховається щось більше. Щось, чого я не могла побачити, але точно відчувала. І воно все ще тут. Ще в темряві. Ще в моїй свідомості. Десь там у глибині темряви. Але якої темряви?
Рокс спокійно лежав біля моїх ніг, мружь від сонячних променів лагідно муркотів, але його погляд все ще час від часу повертався до того самого кута, де колись ховалося ″воно″.
Після того, як усе в квартирі стихло, я довго сиділа на ліжку, дивлячись у той самий кут, звідки виходила темрява. Квартира знову здавалася знайомою, але тепер вона не викликала відчуття безпеки. Темрява, що колись була звичайною частиною ночі, стала чимось живим. Щось тут залишилося, я відчувала це. І, можливо, воно чекало, коли я знову розслаблюся або засну.
Рокс не відходив від мене ні на крок, але час від часу його погляд усе ще зупинявся на тому куті. Він не гарчав, але його настороженість не зникла. Здавалося, він усе ще відчуває присутність ″того″. Це лише підсилювало мої страхи. Я знову стала нервова. І мої нерви та психіку зруйнували недавні похорони чоловіка та бабусі. Бабусю було дуже шкода, я часто ридала по ночам за нею. А чоловік вже давно був безнадійно хворий. Після того як потрапивши в аварію повільно сходив з розуму. І накачував своєю дикістю оточуючих, тихо помер уві сні у палаті для психічних хворих. Так само тихо як і бабуся. Я тоді боялася заснути, боялася померти уві сні. З часом це минулося. Проте зараз ті страхи вийшли назовні і мучать мене знову і знову.
Наступні кілька днів минули як у тумані. Я не спала, точніше дуже мало спала — боялася закрити очі навіть на мить. Лише стомлений організм на декілька хвилин вимикався, перебуваючи у напівдрімоті. Тіні, що з’являлися вечорами, здавалися щільнішими, агресивнішими. Я відчувала, що щось невидиме спостерігає за мною, навіть якщо це був ясний сонячний день. І хоча перекладач був вимкнений, я іноді чула в голові відлуння того зловісного голосу. ″Тепер він завжди тут.″ Моє життя стало кошмаром.
Одного такого вечора, коли я сиділа на дивані, згадуючи події тих страшних днів, раптом стало дуже тихо. Занадто тихо. Навіть вуличний шум здався віддаленим, ніби світ навколо згасав. І тоді я помітила, що Рокс знову застиг, дивлячись у той самий кут. Його шерсть стала дибки, і він почав тихо шипіти.
Я різко встала з ліжка, нервово спробувавши вдихнути глибше і більше повітря у себе, щоб опанувати страх. Цього разу я відчувала щось нове. Не тільки страх, але й лють — лють через те, що це невідоме щось намагається зламати мій світ, зруйнувати моє життя.
″Що тобі треба?″ — майже прошипіла я, дивлячись у кут, ніби чекала відповіді.
У відповідь на мою репліку - тиша. Рокс не відводив погляду, його шипіння ставало голоснішим. Я підійшла ближче до кота, мої ноги були як ватні, але я, чомусь, не могла зупинитися. Темрява в куті ніби згустилася знову, але цього разу я була готова зустріти її.
″Що ти таке?″ — запитала я, вже не стримуючи гніву.
Темрява, здавалося, затремтіла, наче відповідаючи на мої слова. І тут я почула ледь чутний зловісний шепіт. Він був дуже тихим, майже невиразним, але він був там.
″Ти вже знаєш... Тепер ти бачиш.″
Моя шкіра вкрилася мурашками, але я не відступила. Рокс підійшов до мене, відчайдушно нявкаючи, ніби намагаючись захистити мене від того, що ховалося глибоко в самому центрі тіні.
″Я більше не боюся тебе,″ — сказала я, уже не впізнаючи свій власний голос. Він звучав твердо, хоча всередині мене ще вирувала буря страху. І ще чогось, чогось нового і неочікуваного.
Темрява почала відступати, але шепіт став гучнішим, змішуючись з ледь чутним сміхом. ″Ні, ти все ще боїшся... Інакше б не розмовляла зі мною.″
Відчувалося, як повітря в кімнаті стало густим і важким, ніби сама атмосфера змінювалася. Я більше не могла стояти на місці, швидко повернувшись, побігла до спальні. Рокс був поруч, і ми разом зачинили двері, ніби це могло захистити нас від того, що ховалося в темряві.
Я сіла на ліжко, задихаючись від паніки. Мене усю трясло, але я знала одне: воно нікуди не піде. Що б це не було, воно в моєму домі, мертвою хваткою осіло у моїй голові.
Я твердо вирішила більше не чекати. Неодмінно повинна знайти відповідь, дізнатися, що це за сила і як її позбутися. Моя перша думка була повернути той механічний перекладач з кошачої мови назад до магазину. Думаю що це не вирішить проблему. Я занадто глибоко занурилася у щось, що бажало залишитися невідомим, те що вселилося у тій кімнаті.
Я взяла ноутбук й почала шукати інформацію про перекладачі для тварин, але це не дало результату. Звичайні комерційні товари, жодних містичних чи незвичайних згадок. Тоді я почала шукати на інших сайтах інформацію про паранормальні явища та спроби спілкування з тваринами через різні технології. Через деякий час натрапила на форум, де люди ділилися схожими історіями: після використання подібних пристроїв деякі з них стали відчувати присутність невідомого.
Один допис привернув мою увагу. Автор описував щось, що, за його словами, ″проникає через технологію″. Це було не просто явище — це було створіння, що живе у темряві та чекає на момент, щоб увійти в реальний світ. Воно використовує страх і взаємодію, щоб підживлюватися і ставати сильнішим.
″Єдиний спосіб зупинити його — не боятися,″ — писав автор. Але як не боятися того, що хоче тебе знищити?
Я закрила ноутбук і обійняла Рокса. У моїй голові знову лунав той самий голос, що тепер здавався ще ближчим:
″Я завжди буду поруч.″
Я більше не могла ігнорувати цього. Тепер це було частиною мого життя, і мені доведеться знайти спосіб це перемогти.
Наступні кілька днів пройшли як у тумані. Я шукала будь-яку інформацію про те, як перемогти це створіння. Перегортаючи величезну кількість сторінок в інтернеті. Це не дало мені нічого корисного. Врешті решт я увійшла зі своїми пошуками в даркнет. Нарешті! Через кілька десятків сайтів я натралила на короткий допис якогось невідомого чоловіка. Допис був старий, й аккаунт автора видалений чи заблокований. Проте допис чомусь зберігся. Отже зачитаю його вам.
.....
В сучасному світі швидких стрибків розробки технології ми не помічаємо як досягаючи максимальної ефективності певних приладів та інструментів забуваємо про побічні ефекти. Ми занадто пізно спохопилися й схаменулися. Усім відомо про винахід динаміту. Того самого вибуху котрий мав на меті полегшити важку працю тих хто працював у горах. Винахід значно полегшив їх каторжну працю. Проте опинившись в інших руках перетворюється на смертельну зброю, приносячи незлічені криваві жнива жертв самому дияволу. Здавалося ніби він спеціально був створений для смерті. А корисні властивості його і є побічним ефектом. Саме так.
Так сталося з електричним струмом, машинами й іншими механізмами. Кожен з них приносив смерть та каліцтва людям. Кожен рік приносить в маси нові розробки, нові можливості і нові смерті.
Мало хто знає що часто розробки створюються спеціально для знищення самих людей. Ми не говоримо про зброю і подібні військові розробки для захисту країн. Ми поговоримо про професіоналів і любителів які розробляють щось таке, що виглядає як звичайні предмети, а натомість вони збирають інформацію про користувачів. Вони також можуть впливати на формування свідомості людей. Настроєні особливим чином щоб контролювати і тривожити. Про 25 кадр усі чули? Це лише квіточки. Ми маємо справу з універсальними засобами масового ураження. Випромінюючи невидимі хвилі, або спотворюючи їх дають можливість впливати на людську свідомість. Їм не потрібно мати велику потужність. Аж ніяк. Вони можуть використовувати як антену звичайний мобільний телефон чи тарілку супутникового телебачення. Громовідводи та пожежні сходи в будинку. Звичайна сітка електропроводки чи водопроводу також може стати ретранслятором. Просто треба метал, метал який прийматиме відповідні хвилі що підсилюючись через той самий звичайний мобільний пристрій розповсюджує його на певну територію.
Ці пристрої, ці технології можуть впливати не тільки на людину, але й на тварин чи птахів. Звичайно що з різною мірою сили впливу. Розумієте, що ці прилади цих розробок не передали гласності. Їх результати також не означають що вони пройшли задовільний тестовий контроль. Я скажу вам більше. Деякі технічні засоби і досі знаходиться у текстовому режимі і вони серед нас. І за нами спостерігають й досі.
Будьте обережні, готові до всього, коли ви придбали щось з новинок. Краще беріть те, що було вжитку кілька років. Є надія що якийсь чіп перестав працювати чи просто вимкнули через застарілість або сам по собі затух. Чи банально просто його зіпсував або викинув криворукий майстер при ремонті основного приладу.
.....
Це звучало просто, але глибоко всередині я знала, що це буде найбільший виклик у моєму житті. Страх вже вкоренився в моїй свідомості, але я вирішила, що більше не буду його рабом. Я вирішила позбутися приладу. Але мене цікавило тільки одне. Чому саме один особливий куток? У чому причина його унікальності. Чому зло з темряви чи то якісь хвилі цієї технічної новинки облюбували саме той куточок? Я вирішила трохи зачекати.
Відчувала, як воно завжди поруч, вивчає мене, чекає мого слабкого моменту. Але що довше я з цим жила, то більше розуміла: страх — його сила, а я більше не могла дозволити страху контролювати мене. Рокс теж змінився. Він став тихішим, але завжди був настороженим, не спускав з мене очей. Ми стали неначе партнерами в цьому безмовному протистоянні з темрявою. Кожної ночі, коли я лежала на ліжку, я відчувала тягар його присутності, наче це створіння було не просто в моїй квартирі, а в самій мені.
Я повернулася до того форуму, де знайшла інформацію про інших людей, які стикалися з подібним. Але уже не могла зайти на той сайт. Мене туди не пускали. Тривога ще більше охопила мене. Я подумала, що з мене вже досить! Пора діяти і закінчити усе це. Тепер я знала причину свого страху.
Коли всі приготування були завершені, я сіла в центрі кімнати, вдихнула глибоко і почала ритуал. Я вимкнула повній електрику в домі, тихцем прокравшись до головного щита подачі струму у дім. Спочатку все було тихо, тільки звук потріскування свічок заповнював простір. Я не хотіла користуватися будь-якими приладами. В старенького ліхтарика сіли батарейки, тому я вийняла з шухляди свічки, щоб трохи освітити квартиру. Поступово повітря стало важким, світло свічок почало миготіти. Я відчула, як темрява почала підступати ближче, ніби вона відчувала, що я кинула їй виклик.
Голос знову прозвучав у моїй голові:
″Ти не зможеш цього зробити... Ти слабка...Ти сходиш з розуму.″
Але я вже була готова до цього. Я глибоко вдихнула, намагаючись зосередитися на світлі свічок, і почала вимовляти слова з ритуалу очищення. Це були давні слова моєї покійної бабусі, котрі вона завжди промовляла перед сном і у тривожних випадках. Їх я трохи розуміла, але вони мали свою силу. З кожним їх промовлянням темрява здавалася слабкішою.
″Ти боїшся мене, ти не знищиш мене″ — знову шепотів голос, намагаючись проникнути в мої думки.
″Ні,″ — відповіла я, дивлячись у темний кут кімнати, де вперше з’явилося створіння. ″Тепер я більше не боюся тебе.″
Темрява завихрилася, і на мить я побачила його — тінь, яка виглядала ще більш потворною, ніж я собі уявляла. Вона простягала до мене свої тонкі, викривлені руки, але я не зупинилася. Я вимовила останні слова бабусиного ритуалу-молитви і схопивши важкий кухонний тесак для рубки кісток з усієї сили почала товкти по приладу для спілкування з тваринами. Темрява раптово розсіялася.
Світло свічок стало яскравішим, повітря в кімнаті стало легшим, а Рокс, що досі напружено лежав, різко розслабився. Він піднявся і підійшов до мене, обережно торкнувшись моєї руки своїм носом. Відчувалося, що небезпека минула.
Я сиділа на підлозі, не в змозі повірити, що це сталося. Кімната виглядала такою ж, як завжди, але тепер у ній було щось інше — вона більше не була загрозливою. Тиша запанувала, але це була мирна тиша, а не тривожна, як раніше. Раптом щось загуркотіло. Відсахнувшись зненацька я зареготала. Це потекла вона спущена з санвузла по стояку, котрий був у ніші того кута. Раніше я цього майже не чула, оскільки з іншого боку постійно гудів холодильник з морозильною камерою і бойлер. Тепер через відсутність електрики в домі усі приховані звуки було чітко чутно. Саме він і відіграв роль ретранслятора, старий, з грубого металу і аж до 16го поверху. Чим вам не потужна антена? Якщо вірити тому автору допису, хоча я йому вірила.
″Ми це зробили,″ — прошепотіла я, гладячи Рокса. Він подивився на мене своїми вірними очима, ніби розумів усе.
Темрява зникла. Але я знала, що це лише тимчасово. Можливо, воно знову прийде, коли я знову відчую страх. Або коли я знову щось придбаю з технічних новинок. Та це буде не скоро. Бажання щось придбати відбило в мене надовго.Але тепер я була готова. Я більше не була самотньою у цій боротьбі — мій улюблений котик - Рокс був моїм захисником, а я навчилася захищати себе.
І все ж, навіть після всього, що сталося, я більше ніколи не змогла позбутися відчуття, що щось ще має багато елементів мікросхем у приладах які мене оточують, і це щось завжди буде спостерігати за мною з того самого темного кута...

© авторський текст Tally Vi
Tally Vi

На краю лімбу

Кожну ніч, коли важкі сутінки опускалися на землю, я чув веселий дзвінкий сміх дітей зі свого подвір'я. Мені було важко описати це дивне відчуття. Той сміх спочатку лунав приглушено, ніби якесь відлуння десь там у моїй голові. Та з кожною наступною ніччю той дивний сміх ставав усе голоснішим, все більш реальним. А найстрашніше було те, що навколо мене не було жодних сусідів. Я жив на віддалі від міста. Тут були ще нерозібрані руїни старого мегаполісу. Єдині діти, яких я колись знав, були моїми друзями з того далекого часу. Це було дуже давно і вони також давно покинули це місце.

Усе почалося кілька місяців тому, коли я повернувся в рідний дім після багатьох років життя у іншому місті. Там де був спокій, відносний спокій на той страшний час. Дім дивом уцілів і залишився порожнім, коли мої батьки померли. Вони не зважаючи ні на що жили тут увесь час. Після їхньої смерті, провівши необхідні маніпуляції з документами я вирішив, що зможу відновити його до ідеального стану, зробивши необхідні ремонтні роботи та очищення від зайвого хламу. Й почати жити тут на самоті. У мене більше нікого не було, тим більше, що мої роки проведені у певних умовах, аж ніяк не схиляли до галасливих компаній. Але ця очікувана самотність вельми швидко перетворилася на щось зовсім інше. Я цього не очікував.

Першого вечора, я подумав, що цей сміх мені просто привидівся, знаєте, втома після довгої дороги. І нервова система після довгого клопотання та оформлення документів та переїзд сюди - могла дати про себе знати. Але наступної ночі це повторилося. Дзвінкий сміх лунав зовсім близько, наче за вікном. Я наважився підійти до вікна й визирнув у двір, але там було порожньо, окрім кількох котів, котрі вирішували свої справи, мовчки пробігаючи повз вікно. Тільки тьмяне світло від місяця , крізь хмари освітлювало зарослий травою двір і старий, але ще добротний паркан.
З кожною ніччю сміх ставав усе виразнішим. Здавалося, діти гралися десь зовсім поруч. Іноді я чув їхні кроки, бачив тіні, що миготіли в темряві. Я спочатку намагався ігнорувати це, запевняючи себе, що це лише моя уява. Але всередині мене щось було, щось вже розуміло, що це не просто звуки. Сьогодні сталося дещо, що змусило мою кров застигнути в жилах. Я вийшов перед сном на подвір'я, вирішивши подивитися, що відбувається, розігнати котів, котрі голосно сперечалися між собою. Як тільки я опинився зовні, сміх зненацька припинився, на його місці з’явилися інші звуки, тихі кроки, що скрипіли на старих дошках ганку. І тут, з темряви, почали виринати постаті.

Спершу я не міг зрозуміти, хто це. Але коли вони наблизилися, я відчув жажливе відчуття. Це були мої друзі з минулого. Ті, з ким я спілкувався колись, у цьому ж дворі і за його межами багато років тому. Вони виглядали точно так же як й тоді. Вони зовсім не змінилися, хоча пройшло добрих два десятка років. Привиддя стояли й дивилися на мене виблискуючи очима у місячному світлі.
- Ходімо з нами, - сказав один з них, і його голос пролунав як ехо з того щасливого минулого.
Я хотів відповісти, але мої слова застрягли в моєму горлі. Моя свідомість вельми пручалася, намагаючись знайти хоч якісь пояснення цьому жахіттю. На жаль, єдине, що зараз відчував, тільки нездоланний страх. Їхні тіла були тінями того, ким вони колись були. Я відчув холод, що випромінювався від тих бездушних оболонок.
- Тобі пора, - промовила дівчинка з рудим волоссям, моя улюблена красунечка, яка тоді загинула. Я пам’ятав її смерть, похорон, на який зібралося все містечко. Їх тоді було багато. Вона не могла бути тут, також інші не могли бути тут з нею. І все ж таки вона стояла прямо переді мною, простягнувши до мене свою тендітну руку.
Я відчув, як підлога під моїми ногами почала тріщати, і зрозумів, що ще один мій крок, і зникну разом з ними. Світи загрозливо змішувалися, мертві тягнули мене за собою. Дійсно, я міг бути серед них.

Прийшов до тями у своєму ліжку. Було ще темно, не було чути жодного звуку. Мене охопив дикий холод, і я не був впевнений, чи то був сон, чи реальність. Щось всередині мене підказувало, що завтра вночі вони знову повернуться. І я не впевнений, чи вистачить у мене сил протистояти їм ще раз... Я повинен піти з ними. Тепер назавжди.
Наступного дня прокинувся з важким відчуттям, ніби все, що сталося вночі, було лише початком. Думки про друзів, яких я бачив, не давали мені спокою. Їхні обличчя, їхні голоси… Усе було занадто реальним, щоб бути просто кошмарним сном.
Я вирішив не залишати все це просто так. Вирушив до села, аби розпитати старожилів. Можливо, хтось знає більше про те, що відбувається в старому будинку. Проте в глибині душі я вже розумів, що правда може виявитися страшнішою, ніж я готовий був почути. Адже я сам був частиною цієї історії.
Місцеві уникали мене, коли я підходив до них. Коли почав питати про будинок та своїх друзів. Вони просто похитували головами або змінювали тему, неначе не хотіли згадувати. Лише одна стара жінка, яка сиділа на лавці біля церкви, повернула голову, коли я до неї підійшов.
- Ти ж із того старого дому? - запитала вона, пильно дивлячись на мене своїми глибокими очима.
Я кивнув її головою.
- Чула, що твої друзі давно померли… - тихо мовила вона, неначе вловлюючи мої думки.
- Вони з'явилися до мене цієї ночі, відповів я, не вірячи своїм вухам, що промовляю ці слова вголос. - Вони покликали мене до себе.
Стара жінка скрушно похитала головою і важко зітхнула.
- Твої друзі, хлопче, ти бачив, лише відлуння минулого, яке ніколи не мало повертатися. Кожен, хто жив у тому домі, рано чи пізно чув їхній сміх… бачив ті обличчя. Але це лише примари спогадів, що відмовляються залишити цей світ. І таких у нашому містечку є багато.
- Чому вони повернулися? Чому вони кличуть мене? - благально запитав я, ледве намагаючись стримати тривогу.
- Усе почалося після тієї страшної події, - сказала бабуся стиха. - Ти пам'ятаєш, як загинула твоя подруга, та рудоволоса дівчинка? Її душа, як й душі тих інших, не змогла знайти спокою, і вона намагається попередити інших. Вона була першою з тих хто загинув.
Мене охопив холодний жах. Я раптом усвідомив, що минулі події не залишилися в минулому. Мої друзі були частиною цього дому, частиною його прокляття. І я теж був частиною їх. Та чомусь я тут, а вони там.
- Вони заберуть тих, хто прийде у цей дім, тобто на його місце - сказала жінка, її голос став тихішим. - Їхній сміх і обличчя - це не лише приманка. Такими веселими діти були до того моменту. У них було свято, вони раділи, були щасливі і насолоджувалися життям. Вони хочуть, щоб ти пішов з ними. Ти чомусь покинув їх, але ти повернувся. Ми усі повертаємося, ми у замкненому просторі лімбу. Ми повинні жити, щоб не забирати життя. Навіть і я, як ти, повернулася сюди. І ми не одні.

Я прийшов додому з відчуттям приреченості. Вечір швидко приближався, і я знав, що цієї ночі вони знову з'являться. Намагаючись змусити себе не спати, проте, кожен звук, кожен шелест листя за вікном здавався мені передвісником чогось страшного. Часу залишилося обмаль.
Опівніч знову заповнилася сміхом. Цього разу він був гучнішим, виразнішим. Я чув, як вони граються у дворі, їхні кроки шелестіли по сухій траві. Зіщулений у своєму ліжку, намагаючись не рухатися, не вдивлятися у темряву. Та щось примусило підвестися з ліжка і підійти до вікна. Визирнувши з вікна, я побачив їх. Вони стояли там. Усі ті самі обличчя, з якими я провів стільки часу багато років тому. Вони посміхалися і жестами кликали мене. Їхні руки простягалися до мене, очі блищали у світлі місяця.
- Ходімо з нами, - промовив один з них. Розкажіть нам цікаві історії. Ми сумуємо за вашими розповідями.
На цей раз я не міг пручатися. Моя воля ослабла. Відчинивши двері ступив на холодний ґанок. Нас огорнув густий туман, зробивши кілька кроків й став повільно зливатися з темрявою. Я йшов за ними, мимоволі, як у трансі. Їхні голоси, сміх, слова затягували мене все глибше й глибше в ніч, подалі від дому, подалі від реальності.
Вони привели мене туди, де наш час зупинився. Туди, де мертві продовжують сміятися і гратися в нескінченному колі. Ми продовжували йти, і з кожним кроком світ навколо змінювався. Сірий туман згущувався, а звуки нічного лісу приглушувалися, ми потрапили в інший вимір, де час і простір більше уже не мали значення. Відчуття реальності поступово покидало мене. Я вже не був певен, чи існую я насправді, чи став частиною цього жахливого видіння. Ми зупинилися. Глянувши вперед побачив перед собою старий занедбаний дитячий майданчик. Він був похмурим, іржавим, покритим пліснявою. Гойдалки повільно гойдалися на вітрі, видаючи пронизливий скрип, а карусель крутилася сама собою, наче хтось невидимий розкручував її. Я пам'ятав цей майданчик, я часто тут бував. Зараз він виглядав місцем забутих душ. Саме тут і усе почалося. Діти були тут, а дорослі у домі, ті були трохи захищені, та всерівно, смерть знайшла і там усіх.
Діти розбіглися, кожен зайняв своє місце: один сів на гойдалку, інший став біля каруселі, ще хтось побіг до пісочниці. Вони продовжували сміятися, але тепер у їхньому сміхові було щось незбагненно холодне, майже демонічне.
Рудоволоса дівчинка, що тримала мене за руку, підвела мене до старої гірки. Вона показала на неї, не кажучи ані слова. Я відчув у грудях важке відчуття страху. Це була та сама гірка, з якої вона побачила летючу смерть в той фатальний день, чого ніхто не зміг тоді побачити.
- Це місце забрало мене. Я намагалася попередити усіх, але не встигла. Я завжди приходила до людей, попереджаючи їх. Мені ніхто не вірить. Повір ти, врятуй інших.

Тут я зрозумів, що я не один. Тіні дорослих тепер стали передо мною. Вони вийшли з дому до мене. Серед них була і знайома мені бабуся. Вони вже не могли покинути свій замкнений світ, і тепер були на межі цього світу. Та лімб розривався, і двері між світами не закривалися.
Рудоволоса дівчинка зробила крок уперед, і її голос пролунав у тиші.
- Ходімо з нами. Якщо ви не бажаєте закривати двері між нами. Пора починати урок. Адже ваш - перший.
- Без вас ми не можемо піти звідси назавжди. - вигукнув хтось з них. - не поспішай, твоє місце не тут.
Це було не запрошення, а наказ. Її голос, здавався, мав силу, яка пробиралася до найглибших закутків моєї свідомості, руйнуючи будь-яку волю до спротиву.
- Тобі не треба боятися, - прошепотів один з них. Його голос звучав глибше і хрипкіше, наче він говорив з іншого боку вічності. - Ми просто не хочемо, щоб ти приєднався до нас… назавжди. Ми знаємо, що ти загубив свій шлях серед живих людей. Знаємо чому ти не прийшов до нас. Як би не було, твоє місце не тут, не серед нас.
Моє серце шаленно вистрибувало з грудей від страху, але свідомість вже не затуманювалася. Кожен їхній шепіт, кожне слово скидало з мене ланцюги, і я відчував, як потроху отримую контроль над собою. Я згадав усе.
Я більше не відчував свого тіла. Мої ноги рухалися самі по собі, ведучи мене все далі в темряву. Мене оточував холод, і кожен крок віддаляв мене від реальності. Тіні друзів злилися з туманом, і я зрозумів, що не зможу повернутися назад. Тому що моє життя серед них.

...
Молодий вчитель поспішав до школи. Транспорт ходив аби як. Це не дивно, поматоване місто повільно вмирало у руїнах. Ворожі ракети знищували вщент геть усе. Поспіхом зібрати дітей та відвести у безпечне місце за місто, у старий пансіонат було вірним рішенням. Але, на превеликий жаль не судилося здійснитися. Через кілька днів повторні обстріли знищили і той пансіонат. Я і кілька моїх колег зібравши останні речі від колишнього директора школи, старенької бабусі, поспішали до пансіонату. Ми вже бачили ворота, бачили дітей, як яскравий спалах осліпив мене. Більше я нічого не пам'ятаю.
...

- Ні! - мій крик розірвав тишу, відбиваючись від стін і туманів.
- Не відставай, - промовила дівчинка, її голос звучав хрипко, ніби з іншого світу. - Пора повернутись туди, де все почалося. Ми не повинні заважати жити іншим, живим. Наше місце тут.
- Ти тут, - заговорила стара жінка до мене. - Я думала, чому ти частиною ще там?
Стара мовчала довго, її очі були прикуті до гірки, наче вона бачила в ній щось, що ховалося за межами нашого світу.
- Є місця, де межа між світом живих і світом мертвих стає тонкою, - нарешті промовила вона. - Там, де сталася трагедія, де пролилася невинна кров, відкриваються двері для тих, хто не може знайти спокою. Подвір'я цього дому одне з таких місць.
- Але чому вони хочуть мене? - запитав я. Чому я залишився?
- Ти був частиною їхнього життя, - сказала вона. - А тепер вони хочуть, щоб ти не став частиною іншої смерті. Але це не просто. Є сила, яка маніпулює ними. Сила, що прийшла з тієї фатальної ночі, коли загинули усі.
Я відчув, як мороз пробіг по шкірі. Це було більше, ніж просто привиди. Вона мала на увазі щось зловісніше, темніше, що оселилося тут разом із ними.
- Як мені зупинити це? - прошепотів я, не відчуваючи надії.
- Ти повинен повернутися туди, де все почалося, - відповіла вона, і її голос став тихішим, наче вона говорила більше до себе, ніж до мене. - До того місця, де сталася трагедія, і закрити двері між світом живих і мертвих. Тоді ти не зміг в'їхати у ворота. Ти залишився серед іншої сторони світу мертвих. Ти з іншими. Зараз на цьому місці, неподалік від дому твоїх батьків будують новий притулок для дітей. Але вони не знають що у землі кілька нерозірваних ракет. І ті можуть наробити біди. Ти можеш щось зробити. Я вже не можу, я не встигла, кілька днів тому я повернулася сюди назавжди.
Я знав, що вона має на увазі. Той старий дитячий майданчик, де все почалося. Там вони загинули. Я не хотів повертатися, але знав, що іншого вибору немає.
Тієї ж ночі я вирушив назад на майданчик. Туман знову огорнув усе навколо, як тільки я наблизився до місця. Я підбіг до поневіченої гірки і зірвав з неї уламок іржавого металу. Тінь дівчинки зникла, але я відчував її присутність поруч. Тримаючи цей уламок, почав копати біля підніжжя гірки, намагаючись дістатися до кореня зла, що тримало тут моїх друзів. Земля була важкою і холодною, але я відчував, як щось незриме намагається підтримати мене. Врешті решт я через кілька годин знайшов те, що шукав. Уламок іржавого металу у моїй руці доторкнувся до уламку іншого металу. Того, що був в землі. Яскравий спалах розбудив усе місто. Тільки не моїх дітей-учнів. Мертвих цим не розбудиш.

В ту мить світ навколо мене вибухнув світлом. Тіні зникли, крики стихли, а я відчув, як важкість, яка нависала над моїм серцем, зникла. Туман почав розвіюватися, і разом із ним розчинилися всі ознаки тієї демонічної присутності.
Стоячи посеред вже порожнього розірваного майданчика, я важко дихав. Мої друзі зникли, але тепер я відчував, що вони нарешті знайшли спокій. Місце більше не було затягнуте в неприродну темряву. Я знову дивом уникнув смерті.
Після всього я повернувся додому, відчуваючи, що минуле нарешті відпустило мене. Але один останній спогад залишився в моєму розумі: коли світло заполонило все навколо, я на мить побачив обличчя рудоволосої дівчинки - її справжнє обличчя, сповнене болю і жалю. Вона більше не була тією темною силою, що керувала тінями. Вона була дитиною, яка хотіла спокою. І тепер вона його знайшла, передавши свою силу мені.

З тих пір нічого надприродного більше не турбувало мене. Але кожної ночі я дивлюся у вікно, прислухаючись до тиші. Іноді мені здається, що чую далекий дитячий сміх, але тепер він сповнений радості, а не зловісної погрози.
Після тієї ночі життя поступово поверталося до звичного ритму. Ніякі тіні більше не переслідували мене, і будинок перестав бути сховищем зловісної енергії. Тиша на подвір'ї, що колись здавалася мені гнітючою, тепер була заспокійливою. Я почав знову займатися звичними справами, намагаючись залишити все це позаду. Але спогади залишили слід, і я знав, що ці події змінили мене назавжди. І я знаю, я живу поміж двома світами, готовий у будь-якому випадку прийти на допомогу. Після війни багато ще місць ховають свої жахливі таємниці. І я чекаю той зов, чекаю коли потрібно буде прийти на допомогу.

© авторський текст Tally Vi
Коваль Шепіт

.

Історія про справжню красу жінки.

Колись у прадавні часи, коли ще родюча земля Вкраїни ще не була розділена на сучасні області та міста, жила собі одна дівчина. Вона як і багато інших жила одинокою на відлюдді, усамітнена в гармонії з природою. Її поля розцвітали квітами, а річки співали пісні й ліси вкривали прохолодою спокою.

Орина була відома своєю неймовірною красою. Її очі були як дві зірки на небі, а волосся – золотистими нитками сонця. Юнаки, ті хто побачив її, не могли жити без того, щоб побачити свою незнайомку, з усіх куточків Вкраїни приходили знову і знову, щоб побачити цю еталонну жіночу красу. Віддаючи багато чого, приносячи до неї. Намагаючись отримати її саму на заміну. Та усе марно, горда дівчина відкидала усе і відмовляла їм.

Кожного разу, коли Орина стояла біля улюбленого місця, на березі річки у зажурі. Її непокоїло важке питання, вона могла зачарувати усіх, та чомусь ніхто не зміг зачарувати її саму. Дивлячись як тече вода, а з нею і її життя, вона побачила відображення свого обличчя у воді. Вона знову замислилася: ″Чому люди так захоплюються моєю зовнішністю? Чи це все, що я можу запропонувати світу? І хто може пізнати мене саму, дати мені те, що хоче жінка?″ Відповіді не було. Орина знову і знову залишалася на самоті милуючись своєю вродою і відлюдним життям. Рідко виходячи в люди й мало з ким спілкувалася.

Через деякий час до неї підійшов старий мандрівник, чий погляд проникав у саме серце. Чоловік був мудрим і відомим в народі, тому дівчина вирішила довірити йому свою печаль і розповісти про свої тривоги. ″Орино, ″ сказав він, ″ти вважаєш що тільки краса – це лише один аспект твоєї жіночої сутності. Ти сама – не тільки повинна показати людям обличчя чи тіло. Твоя внутрішня душа – це справжня краса. Якщо ти дійсно хочеш залишити яскравий слід у цьому світі, позбудься свого гонору, своєї замкнутості, розкрий своє серце для інших. Подаруй їм свою доброту, мудрість та любов. Адже ти жінка, богиня плодючості, твій плід це запорука майбутнього людства. Якими ти, Орино, виховаєш своїх дітей. Таким стануть вони розвивати майбутнє Вкраїни та навіть поза її межами″.

Орина вдумливо прислухалася до слів старого чоловіка. Вона зрозуміла його слова, і тепер вирішила, що її зовнішня краса – це не лише зовнішність, але й те, як вона впливає на інших. Дівчина вийшла до людей, в громаду, покинувши віддалені місця де вона жила на самотині. Вона стала допомагати людям, вчила дітей, рятувала тварин і віддавала своє серце тим, хто цього потребував.

Так Орина стала еталоном не лише жіночої краси, а й доброти, мудрості та любові. Її ім'я стало символом не лише на Вкраїні, а й у всьому світі.

Через багато років Орина захотіла повернутися до минулого, туди де вона жила. Побувавши на знайомих місцях, раптом вирішила відправитися до річки, коли вона нарешті досягла її берегів, і глянувши на своє відображення у воді. Жінка неймовірно здивувалася, її відображення дуже змінилося. Вона зрозуміла, що насправді справжня краса не в зовнішності, а в доброті, щирості та сміливості, які вона несе у своєму серці. І постарівши, закарбувавши у собі усі буденності турбот про інших, вона втрачала юну вроду. Натомість на її обличчі вигравало справжнє життя, мудрість, досвід і знання про людське життя. І її подобалось, її уже не хотілося тієї безтурботності та одинокості, де лише перемовляючись з деревами ятрили власні думки гинучи у собі. Вона не хотіла тієї ніжності та тендітного стану. З яким не можливо було навіть хапкого хмизу принести до печі. Зразу починало боліти юне тіло, не те, що тепер несучи на руках двоє дітей і за спиною клунок з харчами та особистими речами вона легко переступала повалені дерева і широкі калюжі. Вона легко справляється з будь-якими справами, іноді навіть чоловічими. Могла на певний час замінити свого чоловіка який був на полюванні чи на війні, захищаючи свою Вкраїну.

І тепер, люди приходили не дивитися на неї, а черпати натхнення з її мудрості та доброти. Вона навчила всіх, що справжня краса — це те, що ми створюємо в серцях один одного. І ми досі бачимо поруч її нащадків, і може хтось із нас і є одним з її дітей.

Отже, пам'ятаймо, що краса – це не лише зовнішність, але й те, як ми впливаємо на інших своєю добротою та мудрістю. Нехай наші дії роблять світ кращим місцем для всіх.

© авторський текст Tally Vi
Tally Vi

Чорне Сонце

У глибині стародавнього лісу, серед похмурих дерев і заплутаних стежок, де притулилося маленьке поселення людей, існує таємнича легенда про Чорне Сонце. Старожили кажуть, що колись давно, до початку людських часів, існувала велична цивілізація, яка жила у гармонії з величною матінкою природою. Їхній світ був освітлений не звичайним сонцем, а загадковим небесним тілом, яке називали Чорним Сонцем.

Чорне Сонце було величезною, темною зіркою, яка прибула з далеких світів, що розкинулися у безмежнім просторі неба. Це великий диск, котрий світиться не світлом, а силою, тією яка проникає в глибину душі кожної істоти котра живе на землі. Світло зірки було непомітним, проте наповнювало всесвіт потужною магією, яка дозволяла їм контролювати стихії, говорити з духами і розкривати таємниці часу та простору у всесвіті.

Але однієї доби, коли людство перестало слухатися і поклонятися Світилу, Чорне Сонце досягло свого піку гніву. Його дивна цілюща енергія відмовислужити людям які його зрадили, в її енергії стався збій, світ почав занурюватися у хаос. Людська цивілізація яка ще вірила Сонцю, налякана передвісниками руйнування світила, спробувала врятувати себе, закликавши наймудріших мольфарів і жреців. Однак усі їхні зусилля були марними. Щоб зберегти баланс, вони прийняли важке рішення: вони заховали Чорне Сонце в самому центрі своєї частини материка. Десь глибоко у горах, в серці лісу, в царстві темряви, відокремивши його від світу. Залишивши сіяти тільки звичайне сонце, яке ми бачимо і досі на небі.
Відтоді, як Чорне Сонце було заточене, ліс навколо його сховку став місцем численних загадкових явищ і жахливих легенд. Місцеві жителі почали уникати цієї місцевості, бо всі, хто потрапляв у ліс, не завжди повертався назад. Кажуть, що темрява всередині лісу здатна всмоктувати людей у свої глибини, забираючи їхні спогади і залишаючи лише порожнечу. Хоча кажуть що ті, хто увидів Чорне Сонце переносилися крізь час. Передаючи свої знання і силу тим хто цього потребував.
Ще однією частиною цієї легенди є таємничі сини - хранителі Чорного Сонця — духи, що живуть у лісі. Їхня мета полягає в тому, щоб підтримувати зв'язок між світом і заточеним Сонцем. Вони можуть з'являтися у вигляді таємничих монстрів-тіней або чарівних світлячків, які відганяють мандрівників в небезпечні місця, де ті можуть зустрітися з власними страхами і спокусами. Не кожного може прийняти Чорне Сонце. Не кожна людина має чисте серце і душу.

З того часу Чорне Сонце стало лише древньою легендою. Однак, кажуть, що в моменти великого лиха або потужних енергетичних збурень, чи кривавої війни, крізь темряву лісу можна побачити, як вона розсіюється, оголюючи сяйво Чорного Сонця. І тоді, навіть найхоробріші мандрівники, що наважаться наблизитися до його світла, відчувають, як їхні душі проникають у новий вимір, де перетинаються стародавні знання і нові таємниці. Тому цей народ непереможний, з кожного стихійного лиха чи після запеклої битви відроджується знову і знову нова нація.
Чорне Сонце ще залишається прихованим від світу, чекаючи свого часу, набираючись неймовірної сили у своєму спочинку, коли знову зможе вийти з тіні. Вийти, зависнути над землею і випробувати нових героїв, знищити усі катаклізми і ворогів, котрі пригнобили його народ. Підняти мільйони душ предків, передати свою силу тим, що наважаться пізнати його таємниці, своєму народові Вкраїни.
Справжня загроза виникає, коли небесні цикли змінюються, і наближається момент великого злиття світів. Тоді магічні знаки, розкидані по лісі, почнуть світитися і зв'язок з Чорним Сонцем посилиться.

Легенда говорить, що тільки істинні герої, що здатні пройти випробування і зберегти свою душу чистою, можуть успішно отримати силу, отримавши повний доступ до неймовірних знань і сили. Також Чорне Сонце в разі крайньої небезпеки для людства дає свої сигнали, своє проміння. Старожили розповідають про те як Чорне Сонце піднімало свої промені над землею. В останній раз ті промені бачили багато гетьманів Вкраїни і не лише вони.
Недавно один із хранителів Чорного Сонця сказав що бачив великі тріщини на камені тієї печери де сховано світило. Чорне Сонце виривається на поверхню землі. І горе тим хто спробує його зупинити чи завдати шкоди народам які поклонялися сонцю.

Чорне Сонце прокидається.

© авторський текст Tally Vi

Tally Vi

У Долі також є зима і літо.

Потік часу нестримний і невблаганний. Їхні шляхи давно розійшлися, кожен пішов своєю дорогою. А розлучницею стала їх освіта. Вона любила затишок, дітей і свій дім. Залишилася працювати простою вчителькою.
Він вирушив у мандри, у далекий світ за моря і океани. Спробував щастя там. Не вдалося.

У день знань вона побачила його. Його дитяче обличчя. Змарніле, тривожне, таке знайоме обличчя.
Цілу ніч не могла заснути. Чекала Завтра. І Завтра познайомило її з його сином. Одним одним у світі, без Нього. Ще старенька мати. Яка Їх пам'ятала ще з тих безтурботних років. Після зустрічі вона забрала його до себе, до своїх дітей, після довгої біганини по кабінетах та збираючи необхідні папери.

А Він завжди крокуватиме з нею, прилетить птахом і йтиме поруч. Як тієї останньої зими. Зими розлуки і зими смерті. Вона ще буяє літом. А Він уже зима....
І так, як зима переходить у весну, так і її життя знайшло своє завершення в спокої та гармонії, з відчуттям, що її спадщина буде жити далі, в кожному наступному поколінні. Так і сталося.

Вона доглядала його сина, як власного, і, здається, знаходила в цьому певне відновлення старих зв'язків, що розірвалися. І жила з цим. Кожен день приносив нові спогади про те, як їхнє життя колись було сповнене надій і планів. Вона ділилася з хлопцем старими казками та історіями, намагаючись передати йому частину тієї магії, яка колись була їхньою спільною. Та сьогоднішнім. Тим яким Вона втратила недавно. Не забуваючи обох. Свого і Його.

Син привіз у її дім частинку світу, що залишився далеким і невідомим. Тією якої вона ніколи не отримає. Уже досить з неї. Втратити обох. Обох кого вона щиро кохала. Кожен ранок для неї починався з нових вражень і спогадів про колишні часи, які тепер перепліталися з життям її вихованця. Вона стала мостом між минулим і теперішнім, намагаючись об’єднати дві частини своєї душі, які ніколи не зможуть бути повністю злитими.

Незважаючи на те, що її серце все ще зберігало тепло минулих років, вона визнавала, що час невблаганний. Роки минали, і кожен день вона бачила, як син переживає власні труднощі та радості. Вона навчала його жити так, як колись вона вчила свого, сподіваючись, що цей спадок, хоч і частково, принесе спокій та радість.
Її любов була як незмінний ландшафт — він змінювався, але залишався частиною її самого єства, завжди готовим прийти на допомогу, навіть коли весь світ навколо змінювався.
І світ змінився. Настільки що краще би його не змінювали. Настільки вони обєдналися.

Діти підросли, поступово віддаляючись від неї. Вона боялася, боялася втратити їх. Своїх дочок і його, прийомного сина. Злі язики давно розповіли правду. А вона і не цуралася правди. Навіть його прізвище не змінила. Але доля вирішила зробити усе по своєму.
Її колишній відгомін дівочого щастя забрало у неї нинішнє найдорожче. Молодшу донечку. Не перечила їм. Нехай щастить. Вони дійсно різні, водночас такі рідні душею. І людські балачки ні до чого. Просто покинули свій дім та подалися подалі від злих людських язиків. Далеко від сходу сонця, на самий край заходу сонця. На інший кінець країни.

Їм би жити і жити щасливо. Та доля полюбляла дзеркало. Криве зловісне дзеркало. Відзеркалюючи минуле. Тепер повернувшись додому із заробітків хлопець пішов захищати свою країну. Від того ворога що й колись її чоловік. Лише десь років віддаляло їх. Десять років спокою. Відносного спокою. Десять років щастя, десять років мала як власного сина. Десять років...

Вона провела його в останню путь. Притискаючи до себе заплакану доньку, його дружину. І знову сніг падав і падав, замітаючи усе навколо. Притрушуючи шлях до літа. До літа які, вони, жінки, повинні дожит і йти далі по зеленій траві життя. А вони будуть поруч, виринати з віхоли назустріч сонцю і підтримувати їх з світу вічної зими...

© авторський текст Tally Vi
Tally Vi

Ми стали сьогодні тими, хто дихає війною.

Ми чомусь стали такими, якими б не хотіли бути. Ми смиренно носим мертву душу в живому тілі. Не по рокам усі ми постаріли. Ми чекаємо завтрашній день з страхом та стійкістю. Ми хочемо заснути і не бачити усього цього.
Чекайте миру, невдовзі засіяє нова зірка. Скоро світанок, незалежно від темряви, світанок завжди настає.

Війна — це важкий біль, що вкрай глибоко, Серця розриває, душу змінює. Ми відчуваємо її в кожному кроку, Спогади, як рани, в нас залишаються.
Але в нас є сила, щоб не здатися, Ми тримаємося, як можемо. І хоча душа мертва, в нас є надія, Що ми зможемо вижити, пережити.
Нехай ця війна не забере нашу гідність, Ми залишимося людьми, нескорені. І хоча часом важко, ми не здамося, Бо в нас є внутрішня сила, що несе нас далі. Це нагадує нам, що життя може бути важким, але ми продовжуємо боротися і виживати. Ми не одні в своїх почуттях.

У серці пам'ять тихо плине,
Живе любов'ю, що не гине.
І хоча часом біль розтане,
Та спогад з життя виринає.

Не залишаєм ми слід в землі, тихо зникали.
Лиш у душах, що нас плекали
І відлунням тихих думок ми пам'ятали,
У серцях, що для нас зберігали..

Життя минає, наче тінь, обрисів розбитих,
Та пам'ять вічно буде жити.
Вона в тих серцях, що нас любили,
І в тих, кого ми полюбили.

Тож нехай іде час, нехай летять роки, навіть століття,
Спогади про нас не згаснуть, як вогні життя.
Бо в серці, де живе любов, немає кінця,
І пам'ять про нас вічно буде там жити, без забуття.

© авторський текст Tally Vi
Tally Vi

Перекладач з тваринної мови

Не знаю як там інші, але я люблю дивитися рекламу. І це не означає що я завжди придбаю те що рекламують. Ні, аж ніяк не потрібно мені це. Хіба що у крайньому випадку якщо це мені потрібно. Так ось, розкажу вам про це. Отже.
Даремно я тоді повелася на ту рекламу та взяла й купила собі перекладач з котячої мови. Звісно, я не переймалася цим. Проте різні технічні цікавинки мене цікавили. Тим більше що була велика акція і їх продавали зі знижкою. Ще й наголосили, при успішному спілкуванні з домашніми тваринами ви можете отримати приз! Якщо пройдете випробувальний термін і доповісте про результати на фірму виробника. Так от, для мене це було всього лиш як би жартом для себе, для моїх друзів. Щоб похвалитися, що тепер я можу навіть зрозуміти, про що думає мій улюбленець. І звичайно похизуватися нагородою від фірми як знавець котячої мови! Коти дуже розумні істоти, вони відчувають більше, ніж ми, люди. Я в ніякому разі не думала про це, хоча погодьтесь, хто ж очікував, що такий фантастичний пристрій насправді працюватиме?

Пристрій був маленьким, непомітним, завбільшки трішки менше ніж пачка сірників. Темно-синього кольору з червоною полосою по боках, довгастий такий, з кріпленням на ошийник тварини. Я зразу розпакувала його і одразу почепила на ошийник свого кота. Він завжди був таким спокійним, грайливим і трохи боягузливим, що мені було цікаво, які думки можуть проходити в його голові. Чи справді він боїться пилососа? Чи заздрить, коли я їм біля телевізора? Чи думає про мишей яких ловив у селі минулого тижня.
Вперше я увімкнула перекладач у звичайний вечір, лежачи на дивані з чашкою ромашкового чаю. Рокс розлігся на подушці, спав біля мене, важко дихаючи після гарної прогулянки. На плоскому екрані телевізора миготіли кадри якогось фільму, але я більше дивилася на кота, чекаючи, коли перекладач почне працювати.
Раптом Рокс різко підняв голову і зиркнув на кут кімнати. Там було темно, як завжди, звичайний кут без жодних речей. Проте його очі прикипіли до тієї точки, і з перекладача пролунали перші слова: ″Чую його. Він там знову.″
Моя шкіра вкрилася мурашками. Я майже не дихала, слідкуючи за реакцією кота. Той почав повільно шипіти, не зводячи погляду з темного кута. Його шерсть стала дибки, і я вже збиралася встати, щоб вимкнути перекладач, коли знову почула голос.
″Він чекає,″ — сказав Рокс тремтячим тоном. ″Вийде тоді, коли вона засне...″
Моє серце зупинилося. Я відчула, як холодний піт з’являється у мене на лобі. В кімнаті не було абсолютно нікого, крім нас двох, не рахуючи павука під карнизом над вікном. Я зробила крок назад, очікуючи, що Рокс в будь-який момент почне кидатися на той кут. Але він лише продовжував тільки шипіти, здавалося, ще голосніше, ще глибше. Він знав щось таке, чого не бачила я. Але що?
″Ти не бачиш його,″ — перекладач продовжив. ″Він стоїть серед тіні.″
Я тут же вимкнула телевізор і зупинила перекладач. Але Рокс не припиняв дивитися на кут. Він не шипів, не рвався туди. Він просто стояв на моєму ліжку і мовчки чогось чекав. Так само, як і я, у повній тиші нашої квартири.
Тієї ночі я не спала. Мене лякала не сама тиша, а те, що могло ховатися у ній. І усю ніч горів нічник, якого я майже ніколи не вмикала.

Моя маленька квартира завжди здавалася мені безпечною. Навіть мій покійний чоловік, який мав проблеми з психікою вважав тут себе більш захищеним аніж в лікарні. Мій маленький, затишний простір, де кожен куточок був знайомий і милий. Але тепер, вже після почутого, навіть знайомі стіни здавалося стискалися і розходилися, ніби випускаючи назовні щось те, те невидиме що ховалося в тіні. Рокс продовжував напружено дивитися в темний кут, його гарчання було ледь чутним, але наполегливим.

Я намагалася заспокоїтися. Це всього лише збіг, перекладач просто зламаний. Можливо, він видає випадкові звуки через програмний збій. Я вимкнула світло у вітальні і попрямувала до спальні, сподіваючись, що, закутавшись у ковдру, зможу якось витіснити цей моторошний вечір зі своєї голови.
Рокс пішов за мною, але час від часу його погляд все ще ковзав у бік вітальні, ніби щось продовжувало притягувати його увагу. Я замкнула двері спальні і сіла на ліжко, намагаючись переконати себе, що я у безпеці. Рокс скрутився біля моїх ніг, але не спав — його вуха залишалися настороженими. А я все думала і думала про ті слова: ″Вийдеш тоді, коли вона засне.″ Хто він? І чому Рокс так дивно реагує на порожній кут?

Проходив час. Я лежала в темряві, серце калатало, очі відмовлялися закриватися. Нарешті, після кількох годин мук, я почала дрімати. Щойно я почала поринати в сон, мене розбудив звук тихого шипіння. Рокс тепер стояв біля дверей і нерухомо дивився на них, вуха підійняті.
″Ти вже спиш?″ — раптом пролунав знайомий голос через котячий перекладач. Я застигла, кров застигла в моїх жилах. Це був не просто випадковий звук — дійсно хтось говорив зі мною.
″Тихо,″ — прошипів Рокс, повертаючи голову в мій бік, але не відриваючи погляду від дверей. ″Він вже близько.″
Моє серце шалено калатало в грудях, так сильно, що я ледве могла дихати. Я повільно, тремтячись піднялася з ліжка, намагаючись не видавати жодного звуку, хоча мої руки і ноги трусилися від дикого страху. У темряві кімнати кожен шурхіт здавався голоснішим, кожна тінь ставала загрозливим живим силуетом.
І раптом я дійсно почула це: тихий скрип підлоги за дверима. Хтось або щось усе таки стояло там, з іншого боку дверей у тій пусті кімнаті. Моє дихання зупинилося в горлі, а мозок відмовлявся прийняти цей факт. Можливо, це просто вітер? Або сусід? Але скрипи були занадто чіткими, занадто близькими.
Котисько натужно шипів, тихо, але впевнено, не спускаючи погляду з дверей. Його шерсть знову стала дибки, і він зробив кілька кроків до дверей, ніби готувався до зустрічі з тим, хто стояв за ними.
Я більше не могла терпіти цей жах. Трясучими руками я схопила телефон й швидко набрала номер поліції. Не в змозі видавити з себе жодного слова, лише мовчки чекаючи на відповідь. Оператор з іншого кінця лінії запитав, у чому справа, але мій голос видався таким слабким і нерішучим, що я ледь змогла пояснити, що в моїй квартирі хтось є.
Тим часом скрипи стали частішими, і я чітко чула, як хтось повільно ходить коридором. Мені здалося, що це триватиме цілу вічність. Й коли я вже думала, що зійду з розуму, несподівано наступила повна тиша.
Я сиділа, стиснувшись у клубок, не відриваючи погляду від дверей спальні. Котик не відходив від мене, теж напружено вдивляючись у тишу своїми зеленими очима.
Перекладач тваринної мови знову заговорив, але цього разу це був не голос Рокса.
″Вона ще не спить... Але скоро засне...″

Моє серце зупинилося.
Мої пальці мимоволі стисли телефон, ніби це був єдиний порятунок від того, що наближалося. Тиша за дверима ставала гнітючою, занадто глибокою, щоб бути нормальною. Рокс підвівся на лапи, готовий до стрибка, обережно рухаючи головою в бік дверей, ніби очікував, що в будь-який момент їх силою зірве з петель.
″Вона скоро, нарешті засне,″ — повторив той голос через перекладач, цього разу тихіше, але зловісніше, ніби говорив він вже зовсім близько.
Я відчула, як холодний піт пробігає по спині. Що це за ″він″? І чому Рокс постійно гарчить на порожній кут? Щось дійсно було тут. І воно з нетерпінням чекало на мене. Ця моторошна думка стала для мене вкрай нестерпною. Я наковталася заспокійливих пігулок. Я вже не могла контролювати свої емоції, свій нервовий стан. Воно знало, що я боялася тоді заснути і не прокинутися.

Нарешті, я почула звук сирени. Поліція наближалася, і цей гучний сигнал хоч трохи розвіяв жах, що охопив моє тіло. Я вибігла з кімнати, забувши про всі страхи, і підбігла до вхідних дверей, щоб відчинити поліціянтам. Ті кілька секунд здавалися для мене вічністю. В нагороду за мої страхи, зрештою в коридорі з'явилися фігури двох поліцейських. Здавалося що вони чекали на мій дзвінок, я поглянувши на годинник телефону побачила що пройло лише десять хвилин.
Вони увійшли до квартири, уважно оглядаючи кожну кімнату. Кіт пішов за мною, але продовжував тихо шипіти, не відводячи погляду від темного кута вітальні. Один з офіцерів поліції підійшов до мене, запитуючи, що сталося. Я нервово почала пояснювати, плутаючись у словах, але раптом краєм ока помітила, як другий офіцер застиг, поглянувши в той самий кут, на який вказував мій кіт.
″Там щось є?″ — нервово запитала я, помітивши, як його рука ледь помітно смикнулася до кобури.
Офіцер повільно підійшов до кута, і тієї ж миті в кімнаті згасло світло. Я скрикнула від несподіванки, і в темряві почувся шум — щось впало на підлогу. Серед хаосу я почула, як Рокс люто несамовито занявчав, а поліцейські почали кричати.
Моє серце шалено калатало, коли я наосліп намагалася знайти мобільний телефон, щоб увімкнути ліхтарик. Але перш ніж я встигла це зробити, перекладач знову ожив, і голос, що пролунув, був дуже тихим. Але страшним, холодним і неможливо близьким:
″Тепер вона не прокинеться.″

Світло раптово увімкнулося, і я побачила, як один з офіцерів стоїть посеред кімнати, озираючись на всі боки, з пістолетом у руках. Кіт стояв поруч із ним, наїжачений і розлючений. Іншого поліцейського не було видно.
″Де ваш напарник?″ — запитала я, моє тіло тремтіло від страху. Офіцер озирнувся, його обличчя було спантеличеним, але він нічого не відповів. Він підійшов до кута, де щойно стояв його колега, але там було порожньо. Жодних слідів.
″Ми щойно були тут удвох, мабуть вийшов,″ — пробурмотів він, ніби не вірячи власним очам.
Тут мій погляд знову впав на перекладач, що все ще лежав на підлозі. Я знала, що повинна вимкнути його, позбутися його, але щось мене зупиняло. Щось було не так. Я відчула, як ледь вловимий шепіт підступив до мого вуха.
″Тепер він завжди тут...″
Рокс знову дико зашипів, а я зрозуміла, що це ніколи не закінчиться. Страх охопив мене з новою силою, коли ці останні слова прозвучали в моїй голові. Кіт тепер вже не просто напружений, а явно переляканий, почав метушитися по кімнаті, ніби намагаючись знайти вихід. Поліцейський стояв у куті, непорушно вдивляючись у порожнечу, де нещодавно стояв його напарник. У його пустих очах було щось дивне, ніби відсутність розуміння, що відбувається.
″Ви в порядку?″ — запитала я, хоча сама тремтіла від страху. Відповіді не було. Він просто стояв, витріщаючись у темряву, ніби його щось паралізувало. Ніби та темрява з кута його поглинала, затягувала, висмокчуючи його усього.
Я знову спробувала знайти свій мобільний телефон, щоб викликати допомогу. Але як тільки знайшовши його, лише доторкнулася, екран засвітився, й на ньому з’явилися дивні символи. Не слова, не числа, а якісь короткі ламані лінії, що змінювали форму, ніби будуючи і водночас руйнуючи якісь ланки чогось. Та коли я намагалася сконцентруватися на ни, вони щезали, розпочинаючи свій новий хаотичний рух. Я з жахом зрозуміла, що це схоже на щось, що я бачила раніше, але не могла згадати де саме.
Поліцейський рвучко повернувся до мене, його сірі очі блищали в тьмяному світлі, обличчя застигло у напруженій гримасі.
″Він теж тут,″ — сказав той тихим, майже відчуженим голосом, дивлячись мені прямо в очі, наче говорив про щось буденне.
″Хто? Хто тут?″ — видихнула я, моє серце билося так, ніби ось-ось вирветься з грудей. Рокс відчайдушно нявкнув, розірвавши тишу, і поліцейський повернув голову до кота, а потім знову подивився на мене.
″Він... він прийшов за нами, він не помер, він хоче тебе побачити″ — промовив він ледь чутно, і його рука повільно потягнулася до пістолета.

Я кинулася до дверей, але вони не відчинилися. Відчайдушно смикала за ручку, вона була зачинена на замок, який я ніколи не зачиняла. Тут почула за собою важкі кроки — поліцейський рухався в мою сторону, все ще тримаючи руку на кобурі.
″Не можна його тепер відпустити,″ — сказав він холодно, підходячи ближче.
″Стривайте, я нічого не розумію!″ — закричала я. Та в його очах було порожнеча, ніби він не був вже собою.
Рокс кинувся між нами, шипів та нявчав так люто, як я ніколи не чула раніше. Це було як останній крик приреченого на бій. Але поліцейський, не зупиняючись, витягнув пістолет і наставив його прямо на мене.
Тиша знову запала в кімнату, і темний кут здався ще темнішим, майже засмоктуючи в себе все світло. Поліцейський зупинився, і його рука з пістолетом раптово опустилася. Він завмер на мить, а потім, так само повільно, як і раніше, повернув голову в бік темного кута.
″Воно виходить...″ — прошепотів поліцейський, і його голос тремтів. Кут кімнати почав змінюватися, темрява ставала щільнішою, і раптом я побачила, як щось рухається в глибині цієї чорної пустки. Це було ніби тінь, але не людська. Вона була занадто велика, занадто неправильна.
Поліцейський раптом звалився на підлогу беззвучно, ніби його тіло втратило всі сили. Кіт знову люто занявчав, намагаючись відтягнути мене від кута, але я вже не могла рухатися. Щось невидиме здавлювало мене, змушуючи дихати важче з кожною секундою. І спрямувати свої кроки у саму найтемнішу частину кімнати.

За своєю спиною я почула шепіт. Глибокий, хрипкий, той самий голос, що лунав через перекладач: ″Ти була такою цікавою... Але тепер ти моя.″ Я намагалася кричати, але не змогла видати жодного звуку. Темрява підступила до мене впритул, і я відчула, як вона холодним дотиком огортає моє тіло. Цілком поглинаючи, пожираючи мене заживо. Останнє, що я побачила, це як Рокс люто кинувся на це невидиме щось, а тоді — повна темрява. Я більше не могла чинити опір.
Тиша запала в кімнату, і темрява поглинула все.

Я не знаю, скільки часу минуло, перш ніж я прийшла до тями. Це був не сон і не смерть — якесь дивне відчуття реальності все ще було присутнє, але воно дуже змінилося, стало викривленим. Спочатку я навіть подумала, що перебуваю у своїй кімнаті, але місце, де я опинилася, було іншим. Ніби у паралельному світі, інша реальність. Темрява навколо мене більше не мала меж, і під ногами не було відчуття підлоги — тільки глибока порожнеча, яка засмоктувала мене дедалі глибше.
Моє тіло наче було легким, але водночас обтяженим моїм страхом. Я не могла рухатися, тільки мовчки приречено споглядала навколишню пустоту. Передо мною з’явилася тінь. Не та тінь, що ховалася в куті моєї кімнати, а щось більше, потужніше — наче сама темрява набула форми космічної чорної діри.
Голос знову прозвучав у моїй голові, але цього разу він був чіткішим, гучнішим, майже проникливим:
″Ти прийшла до мене... Тепер ти живеш в моєму світі.″
Я намагалася закричати, але не змогла вичавити з себе жодного звуку. Відчуття безпомічності стиснуло мене зсередини, я відчайдушно намагалася знайти вихід, хоча не мала жодної уяви, як це зробити. І тут я згадала про свого улюбленця, мого пушистого рятівника Рокса.
Де він? Чи він ще живий? Він тут? Можливо, ще у квартирі? Пам’ятаю, як мій котик мужньо кинувся на тінь, намагався захистити мене... Але що сталося з ним?

″Рокс...″ — прошепотіла я, не впізнаючи власного голосу. Крізь морок, я почула знайоме навкання. Спочатку слабке, віддалене, але потім воно стало гучнішим. Я знала цей звук — це був Рокс. Він не покинув мене.
З клубка тіні, що обволікала мене, почало з’являтися щось знайоме. Спочатку це була лише розмита пляма світла, потім я побачила Рокса. Він боровся з темрявою, проривався через неї, сичав, шипів і люто нявкав, намагаючись дістатися до мене.
″Не відпускай його,″ — знову пролунало у моїй голові, але цього разу це був не той зловісний голос. Це був мій власний внутрішній голос. ″Тримайся за нього. Він твій зв'язок із реальністю. Зв'язок з твоїм світом.″
Я простягнула руку до Рокса, хоча темрява намагалася втримати мене в своїх лещатах. Відчула, як вона стискається навколо, тягне кудись вниз, намагаючись поглинути остаточно. Але маленький, рудий з білими плямами, пушистий котик, мій улюбленець Рокс був поруч. Він був моєю єдиною надією. Надією на порятунок. Надією на життя.
Зробивши останнє надлюдське зусилля, я схопилася за його нашийник. На мить все затихло. Темрява завмерла, ніби відчуваючи, що її влада слабшає. Й тоді все сталося водночас: світ раптово зрушив з місця, темрява почала розсіюватися, а я разом із Роксом зірвалися у безодню.

Здавалося, я падала в нескінченність, але через мить моє тіло різко впало на щось тверде. Я відчула під собою знайому підлогу — холодну, дерев'яну, ту саму, що була у моїй квартирі. Відкривши очі, я побачила стелю своєї спальні. Мене знудило і вирвало прямо на килим. Світло лампи блимало, як і раніше, але тіні більше не було.
Рокс стояв поруч весело метляючи хвостом, облизуючи мені руку. Він виглядав втомленим, але спокійним. Мовчки, я провела рукою по його голові, витерла йому край очей, пригорнувши до себе. Щосили намагаючись усвідомити, що ж таке зо мною сталося. Все навколо було таким як завжди, таким яким я звикла його бачити вже кілька років живучи у цьому помешканні. Нарешті тут було тихо. Поліцейського не було, і ніякої тіні теж.
Перекладач тваринної мови лежав на підлозі, здавалося, його батарея розрядилася, і він більше не працював. Я зняла його з ошийника Рокса і кинула в кут. Той самий куток.
Піднявшись, озирнулася по кімнаті. Усе виглядало просто і звично, тепер я знала, що за цими звичними стінами ховається щось більше. Щось, чого я не могла побачити, але точно відчувала. І воно все ще тут. Ще в темряві. Ще в моїй свідомості. Десь там у глибині темряви. Але якої темряви?
Рокс спокійно лежав біля моїх ніг, мружь від сонячних променів лагідно муркотів, але його погляд все ще час від часу повертався до того самого кута, де колись ховалося ″воно″.

Після того, як усе в квартирі стихло, я довго сиділа на ліжку, дивлячись у той самий кут, звідки виходила темрява. Квартира знову здавалася знайомою, але тепер вона не викликала відчуття безпеки. Темрява, що колись була звичайною частиною ночі, стала чимось живим. Щось тут залишилося, я відчувала це. І, можливо, воно чекало, коли я знову розслаблюся або засну.
Рокс не відходив від мене ні на крок, але час від часу його погляд усе ще зупинявся на тому куті. Він не гарчав, але його настороженість не зникла. Здавалося, він усе ще відчуває присутність ″того″. Це лише підсилювало мої страхи. Я знову стала нервова. І мої нерви та психіку зруйнували недавні похорони чоловіка та бабусі. Бабусю було дуже шкода, я часто ридала по ночам за нею. А чоловік вже давно був безнадійно хворий. Після того як потрапивши в аварію повільно сходив з розуму. І накачував своєю дикістю оточуючих, тихо помер уві сні у палаті для психічних хворих. Так само тихо як і бабуся. Я тоді боялася заснути, боялася померти уві сні. З часом це минулося. Проте зараз ті страхи вийшли назовні і мучать мене знову і знову.
Наступні кілька днів минули як у тумані. Я не спала, точніше дуже мало спала — боялася закрити очі навіть на мить. Лише стомлений організм на декілька хвилин вимикався, перебуваючи у напівдрімоті. Тіні, що з’являлися вечорами, здавалися щільнішими, агресивнішими. Я відчувала, що щось невидиме спостерігає за мною, навіть якщо це був ясний сонячний день. І хоча перекладач був вимкнений, я іноді чула в голові відлуння того зловісного голосу. ″Тепер він завжди тут.″ Моє життя стало кошмаром.

Одного такого вечора, коли я сиділа на дивані, згадуючи події тих страшних днів, раптом стало дуже тихо. Занадто тихо. Навіть вуличний шум здався віддаленим, ніби світ навколо згасав. І тоді я помітила, що Рокс знову застиг, дивлячись у той самий кут. Його шерсть стала дибки, і він почав тихо шипіти.
Я різко встала з ліжка, нервово спробувавши вдихнути глибше і більше повітря у себе, щоб опанувати страх. Цього разу я відчувала щось нове. Не тільки страх, але й лють — лють через те, що це невідоме щось намагається зламати мій світ, зруйнувати моє життя.
″Що тобі треба?″ — майже прошипіла я, дивлячись у кут, ніби чекала відповіді.
У відповідь на мою репліку - тиша. Рокс не відводив погляду, його шипіння ставало голоснішим. Я підійшла ближче до кота, мої ноги були як ватні, але я, чомусь, не могла зупинитися. Темрява в куті ніби згустилася знову, але цього разу я була готова зустріти її.
″Що ти таке?″ — запитала я, вже не стримуючи гніву.
Темрява, здавалося, затремтіла, наче відповідаючи на мої слова. І тут я почула ледь чутний зловісний шепіт. Він був дуже тихим, майже невиразним, але він був там.
″Ти вже знаєш... Тепер ти бачиш.″
Моя шкіра вкрилася мурашками, але я не відступила. Рокс підійшов до мене, відчайдушно нявкаючи, ніби намагаючись захистити мене від того, що ховалося глибоко в самому центрі тіні.
″Я більше не боюся тебе,″ — сказала я, уже не впізнаючи свій власний голос. Він звучав твердо, хоча всередині мене ще вирувала буря страху. І ще чогось, чогось нового і неочікуваного.
Темрява почала відступати, але шепіт став гучнішим, змішуючись з ледь чутним сміхом. ″Ні, ти все ще боїшся... Інакше б не розмовляла зі мною.″
Відчувалося, як повітря в кімнаті стало густим і важким, ніби сама атмосфера змінювалася. Я більше не могла стояти на місці, швидко повернувшись, побігла до спальні. Рокс був поруч, і ми разом зачинили двері, ніби це могло захистити нас від того, що ховалося в темряві.
Я сіла на ліжко, задихаючись від паніки. Мене усю трясло, але я знала одне: воно нікуди не піде. Що б це не було, воно в моєму домі, мертвою хваткою осіло у моїй голові.

Я твердо вирішила більше не чекати. Неодмінно повинна знайти відповідь, дізнатися, що це за сила і як її позбутися. Моя перша думка була повернути той механічний перекладач з кошачої мови назад до магазину. Думаю що це не вирішить проблему. Я занадто глибоко занурилася у щось, що бажало залишитися невідомим, те що вселилося у тій кімнаті.
Я взяла ноутбук й почала шукати інформацію про перекладачі для тварин, але це не дало результату. Звичайні комерційні товари, жодних містичних чи незвичайних згадок. Тоді я почала шукати на інших сайтах інформацію про паранормальні явища та спроби спілкування з тваринами через різні технології. Через деякий час натрапила на форум, де люди ділилися схожими історіями: після використання подібних пристроїв деякі з них стали відчувати присутність невідомого.
Один допис привернув мою увагу. Автор описував щось, що, за його словами, ″проникає через технологію″. Це було не просто явище — це було створіння, що живе у темряві та чекає на момент, щоб увійти в реальний світ. Воно використовує страх і взаємодію, щоб підживлюватися і ставати сильнішим.
″Єдиний спосіб зупинити його — не боятися,″ — писав автор. Але як не боятися того, що хоче тебе знищити?
Я закрила ноутбук і обійняла Рокса. У моїй голові знову лунав той самий голос, що тепер здавався ще ближчим:
″Я завжди буду поруч.″
Я більше не могла ігнорувати цього. Тепер це було частиною мого життя, і мені доведеться знайти спосіб це перемогти.

Наступні кілька днів пройшли як у тумані. Я шукала будь-яку інформацію про те, як перемогти це створіння. Перегортаючи величезну кількість сторінок в інтернеті. Це не дало мені нічого корисного. Врешті решт я увійшла зі своїми пошуками в даркнет. Нарешті! Через кілька десятків сайтів я натралила на короткий допис якогось невідомого чоловіка. Допис був старий, й аккаунт автора видалений чи заблокований. Проте допис чомусь зберігся. Отже зачитаю його вам.

.....
В сучасному світі швидких стрибків розробки технології ми не помічаємо як досягаючи максимальної ефективності певних приладів та інструментів забуваємо про побічні ефекти. Ми занадто пізно спохопилися й схаменулися. Усім відомо про винахід динаміту. Того самого вибуху котрий мав на меті полегшити важку працю тих хто працював у горах. Винахід значно полегшив їх каторжну працю. Проте опинившись в інших руках перетворюється на смертельну зброю, приносячи незлічені криваві жнива жертв самому дияволу. Здавалося ніби він спеціально був створений для смерті. А корисні властивості його і є побічним ефектом. Саме так.
Так сталося з електричним струмом, машинами й іншими механізмами. Кожен з них приносив смерть та каліцтва людям. Кожен рік приносить в маси нові розробки, нові можливості і нові смерті.
Мало хто знає що часто розробки створюються спеціально для знищення самих людей. Ми не говоримо про зброю і подібні військові розробки для захисту країн. Ми поговоримо про професіоналів і любителів які розробляють щось таке, що виглядає як звичайні предмети, а натомість вони збирають інформацію про користувачів. Вони також можуть впливати на формування свідомості людей. Настроєні особливим чином щоб контролювати і тривожити. Про 25 кадр усі чули? Це лише квіточки. Ми маємо справу з універсальними засобами масового ураження. Випромінюючи невидимі хвилі, або спотворюючи їх дають можливість впливати на людську свідомість. Їм не потрібно мати велику потужність. Аж ніяк. Вони можуть використовувати як антену звичайний мобільний телефон чи тарілку супутникового телебачення. Громовідводи та пожежні сходи в будинку. Звичайна сітка електропроводки чи водопроводу також може стати ретранслятором. Просто треба метал, метал який прийматиме відповідні хвилі що підсилюючись через той самий звичайний мобільний пристрій розповсюджує його на певну територію.
Ці пристрої, ці технології можуть впливати не тільки на людину, але й на тварин чи птахів. Звичайно що з різною мірою сили впливу. Розумієте, що ці прилади цих розробок не передали гласності. Їх результати також не означають що вони пройшли задовільний тестовий контроль. Я скажу вам більше. Деякі технічні засоби і досі знаходиться у текстовому режимі і вони серед нас. І за нами спостерігають й досі.
Будьте обережні, готові до всього, коли ви придбали щось з новинок. Краще беріть те, що було вжитку кілька років. Є надія що якийсь чіп перестав працювати чи просто вимкнули через застарілість або сам по собі затух. Чи банально просто його зіпсував або викинув криворукий майстер при ремонті основного приладу.
.....

Це звучало просто, але глибоко всередині я знала, що це буде найбільший виклик у моєму житті. Страх вже вкоренився в моїй свідомості, але я вирішила, що більше не буду його рабом. Я вирішила позбутися приладу. Але мене цікавило тільки одне. Чому саме один особливий куток? У чому причина його унікальності. Чому зло з темряви чи то якісь хвилі цієї технічної новинки облюбували саме той куточок? Я вирішила трохи зачекати.
Відчувала, як воно завжди поруч, вивчає мене, чекає мого слабкого моменту. Але що довше я з цим жила, то більше розуміла: страх — його сила, а я більше не могла дозволити страху контролювати мене. Рокс теж змінився. Він став тихішим, але завжди був настороженим, не спускав з мене очей. Ми стали неначе партнерами в цьому безмовному протистоянні з темрявою. Кожної ночі, коли я лежала на ліжку, я відчувала тягар його присутності, наче це створіння було не просто в моїй квартирі, а в самій мені.
Я повернулася до того форуму, де знайшла інформацію про інших людей, які стикалися з подібним. Але уже не могла зайти на той сайт. Мене туди не пускали. Тривога ще більше охопила мене. Я подумала, що з мене вже досить! Пора діяти і закінчити усе це. Тепер я знала причину свого страху.

Коли всі приготування були завершені, я сіла в центрі кімнати, вдихнула глибоко і почала ритуал. Я вимкнула повній електрику в домі, тихцем прокравшись до головного щита подачі струму у дім. Спочатку все було тихо, тільки звук потріскування свічок заповнював простір. Я не хотіла користуватися будь-якими приладами. В старенького ліхтарика сіли батарейки, тому я вийняла з шухляди свічки, щоб трохи освітити квартиру. Поступово повітря стало важким, світло свічок почало миготіти. Я відчула, як темрява почала підступати ближче, ніби вона відчувала, що я кинула їй виклик.
Голос знову прозвучав у моїй голові:
″Ти не зможеш цього зробити... Ти слабка...Ти сходиш з розуму.″
Але я вже була готова до цього. Я глибоко вдихнула, намагаючись зосередитися на світлі свічок, і почала вимовляти слова з ритуалу очищення. Це були давні слова моєї покійної бабусі, котрі вона завжди промовляла перед сном і у тривожних випадках. Їх я трохи розуміла, але вони мали свою силу. З кожним їх промовлянням темрява здавалася слабкішою.
″Ти боїшся мене, ти не знищиш мене″ — знову шепотів голос, намагаючись проникнути в мої думки.
″Ні,″ — відповіла я, дивлячись у темний кут кімнати, де вперше з’явилося створіння. ″Тепер я більше не боюся тебе.″
Темрява завихрилася, і на мить я побачила його — тінь, яка виглядала ще більш потворною, ніж я собі уявляла. Вона простягала до мене свої тонкі, викривлені руки, але я не зупинилася. Я вимовила останні слова бабусиного ритуалу-молитви і схопивши важкий кухонний тесак для рубки кісток з усієї сили почала товкти по приладу для спілкування з тваринами. Темрява раптово розсіялася.

Світло свічок стало яскравішим, повітря в кімнаті стало легшим, а Рокс, що досі напружено лежав, різко розслабився. Він піднявся і підійшов до мене, обережно торкнувшись моєї руки своїм носом. Відчувалося, що небезпека минула.
Я сиділа на підлозі, не в змозі повірити, що це сталося. Кімната виглядала такою ж, як завжди, але тепер у ній було щось інше — вона більше не була загрозливою. Тиша запанувала, але це була мирна тиша, а не тривожна, як раніше. Раптом щось загуркотіло. Відсахнувшись зненацька я зареготала. Це потекла вона спущена з санвузла по стояку, котрий був у ніші того кута. Раніше я цього майже не чула, оскільки з іншого боку постійно гудів холодильник з морозильною камерою і бойлер. Тепер через відсутність електрики в домі усі приховані звуки було чітко чутно. Саме він і відіграв роль ретранслятора, старий, з грубого металу і аж до 16го поверху. Чим вам не потужна антена? Якщо вірити тому автору допису, хоча я йому вірила.
″Ми це зробили,″ — прошепотіла я, гладячи Рокса. Він подивився на мене своїми вірними очима, ніби розумів усе.
Темрява зникла. Але я знала, що це лише тимчасово. Можливо, воно знову прийде, коли я знову відчую страх. Або коли я знову щось придбаю з технічних новинок. Та це буде не скоро. Бажання щось придбати відбило в мене надовго.Але тепер я була готова. Я більше не була самотньою у цій боротьбі — мій улюблений котик - Рокс був моїм захисником, а я навчилася захищати себе.
І все ж, навіть після всього, що сталося, я більше ніколи не змогла позбутися відчуття, що щось ще має багато елементів мікросхем у приладах які мене оточують, і це щось завжди буде спостерігати за мною з того самого темного кута...

© авторський текст Tally Vi
Tally Vi

Коваль чудових історій і шепіт дивних слів

У маленькому містечку чи то сільці, десь ген там на околиці світу жив собі один чоловік. Якого всі, хто знав про нього - називали Ковалем Чудових Історій. Його чудесна кузня слів стояла на самому краю світу мовчання. А дим із вогню слів, тихо з димаря піднімався до самого неба. Грайливо рухаючись, наче вінтажними сходинками, закручуючись у дивні візерунки піднімався вище й вище. Ходили чутки, що цей дим приносить із собою слова. З небес, там де люди ховають свої мрії та бажання. Й спустившись до грішної землі ці слова могли змінювати долі усього живого.

Сей коваль виявився не звичайним майстром. Замість заліза й сталі він кував чарівні історії, які могли змінити долю людини. Вдень коваль міг лагодити для господарських потреб плуги чи підковувати коней. Коли наставала ніченька, коли все навколо засинало, коваль працював із невидимим матеріалом - шепотом дивних слів. Говорили, що ці слова приходили до нього з іншого світу, де ночами світилося загадкове різнобарвне полум’я.

Багато людей відвідували майстра коваля, кожному потрібно було щось, якась річ для господарських потреб. Та мало хто приходив до коваля після заходу сонця. Одного вечора до кузні прийшла юна дівчина на ймення Мирослава. Сирітка, вона виросла серед байдужих до неї людей, дівчина марно шукала хоч крихту тепла. Її привела до Коваля легенда. Незнайома людина порадила сирітці відвідати майстра слів.
- ″Слова з його уст збуваються. Та знай, ціна завжди висока″.
- Ти справді можеш змінити долю? - запитала Мирослава, стоячи на порозі.
Коваль озирнувся на голос, побачив гостю, зупинив молот. Витерши руки підійшов до неї. Його погляд пронизував, наче він бачив найпотаємніші думки дівчини.
- Змінити долю? Кому? Для чого? Ні. Я можу лише розповісти історію, а решта залежить від тебе. Та пам’ятай: кожне слово, яке ти почуєш, має чудодійну силу.

Він запросив її до таємної нічної кузні, яка, як виявилося, зовсім не була звичайною. На полицях лежали книги, палітурки вигравали різними барвами. Слова крізь сторінки визираючи блищали, наче жарини в горні. В повітрі кружляли невидимі літери, перетворюючись у тихі мелодії розповідей. І кожен удар молота лунав, пресуючи з цього унікальні речення які перепліталися між собою формуючись в чудову історію. Крокуючи широким кроком, як крок невидимого велетня, до свідомості слухача.

- Розкажи мені історію, яка подарує мені щастя, - прошепотіла Мирослава.
Коваль кивнув. Він узяв аркуш паперу й почав вимовляти слова, які були схожі на подих вітру. Вони спліталися в явні образи, наповнювали кімнату теплим світлом.
... ... ...
- Була дівчина, яка не знала свого місця у світі, - почав він. - Але одного дня вона почула шепіт душі. Той шепіт привів її до істини: її доля не в тому, щоб знайти щастя, а щоб створити його самій...
... ... ...
Кожне слово, яке вимовляв Коваль, звучало, наче воно належало самому Всесвіту. У цей момент Мирослава побачила майбутнє: вона серед людей, які сміються, її руки створюють щось прекрасне, а серця її і людей сповнені теплом.
- Але щоб ця історія стала твоєю, - сказав Коваль, закінчуючи, - ти повинна віддати найцінніше.
- Що це? - запитала дівчина.
- Твій страх, - відповів він.
Мирослава вагалася, але нарешті погодилася. І коли вона вийшла з кузні, її серце було легшим, ніж будь-коли.

Коваль залишився на самоті, кинувши страх у вогонь. Мовчки дивився на полум'я оточений своїми історіями. Ніхто не знав, що кожна історія, яку він кував, була частиною з його власної душі. І чим більше він дарував людям чудес, тим менше залишалося його самого.
Одного разу, коли село прокинулося, кузня була порожньою. Коваля більше ніхто не бачив. Але вночі, якщо прислухатися до вітру, можна почути шепіт дивних слів, які змінюють долі. І легенда про Коваля Чудових Історій жива досі.

© авторський текст Tally Vi
Tally Vi