На краю лімбу

Кожну ніч, коли важкі сутінки опускалися на землю, я чув веселий дзвінкий сміх дітей зі свого подвір'я. Мені було важко описати це дивне відчуття. Той сміх спочатку лунав приглушено, ніби якесь відлуння десь там у моїй голові. Та з кожною наступною ніччю той дивний сміх ставав усе голоснішим, все більш реальним. А найстрашніше було те, що навколо мене не було жодних сусідів. Я жив на віддалі від міста. Тут були ще нерозібрані руїни старого мегаполісу. Єдині діти, яких я колись знав, були моїми друзями з того далекого часу. Це було дуже давно і вони також давно покинули це місце.

Усе почалося кілька місяців тому, коли я повернувся в рідний дім після багатьох років життя у іншому місті. Там де був спокій, відносний спокій на той страшний час. Дім дивом уцілів і залишився порожнім, коли мої батьки померли. Вони не зважаючи ні на що жили тут увесь час. Після їхньої смерті, провівши необхідні маніпуляції з документами я вирішив, що зможу відновити його до ідеального стану, зробивши необхідні ремонтні роботи та очищення від зайвого хламу. Й почати жити тут на самоті. У мене більше нікого не було, тим більше, що мої роки проведені у певних умовах, аж ніяк не схиляли до галасливих компаній. Але ця очікувана самотність вельми швидко перетворилася на щось зовсім інше. Я цього не очікував.

Першого вечора, я подумав, що цей сміх мені просто привидівся, знаєте, втома після довгої дороги. І нервова система після довгого клопотання та оформлення документів та переїзд сюди - могла дати про себе знати. Але наступної ночі це повторилося. Дзвінкий сміх лунав зовсім близько, наче за вікном. Я наважився підійти до вікна й визирнув у двір, але там було порожньо, окрім кількох котів, котрі вирішували свої справи, мовчки пробігаючи повз вікно. Тільки тьмяне світло від місяця , крізь хмари освітлювало зарослий травою двір і старий, але ще добротний паркан.
З кожною ніччю сміх ставав усе виразнішим. Здавалося, діти гралися десь зовсім поруч. Іноді я чув їхні кроки, бачив тіні, що миготіли в темряві. Я спочатку намагався ігнорувати це, запевняючи себе, що це лише моя уява. Але всередині мене щось було, щось вже розуміло, що це не просто звуки. Сьогодні сталося дещо, що змусило мою кров застигнути в жилах. Я вийшов перед сном на подвір'я, вирішивши подивитися, що відбувається, розігнати котів, котрі голосно сперечалися між собою. Як тільки я опинився зовні, сміх зненацька припинився, на його місці з’явилися інші звуки, тихі кроки, що скрипіли на старих дошках ганку. І тут, з темряви, почали виринати постаті.

Спершу я не міг зрозуміти, хто це. Але коли вони наблизилися, я відчув жажливе відчуття. Це були мої друзі з минулого. Ті, з ким я спілкувався колись, у цьому ж дворі і за його межами багато років тому. Вони виглядали точно так же як й тоді. Вони зовсім не змінилися, хоча пройшло добрих два десятка років. Привиддя стояли й дивилися на мене виблискуючи очима у місячному світлі.
- Ходімо з нами, - сказав один з них, і його голос пролунав як ехо з того щасливого минулого.
Я хотів відповісти, але мої слова застрягли в моєму горлі. Моя свідомість вельми пручалася, намагаючись знайти хоч якісь пояснення цьому жахіттю. На жаль, єдине, що зараз відчував, тільки нездоланний страх. Їхні тіла були тінями того, ким вони колись були. Я відчув холод, що випромінювався від тих бездушних оболонок.
- Тобі пора, - промовила дівчинка з рудим волоссям, моя улюблена красунечка, яка тоді загинула. Я пам’ятав її смерть, похорон, на який зібралося все містечко. Їх тоді було багато. Вона не могла бути тут, також інші не могли бути тут з нею. І все ж таки вона стояла прямо переді мною, простягнувши до мене свою тендітну руку.
Я відчув, як підлога під моїми ногами почала тріщати, і зрозумів, що ще один мій крок, і зникну разом з ними. Світи загрозливо змішувалися, мертві тягнули мене за собою. Дійсно, я міг бути серед них.

Прийшов до тями у своєму ліжку. Було ще темно, не було чути жодного звуку. Мене охопив дикий холод, і я не був впевнений, чи то був сон, чи реальність. Щось всередині мене підказувало, що завтра вночі вони знову повернуться. І я не впевнений, чи вистачить у мене сил протистояти їм ще раз... Я повинен піти з ними. Тепер назавжди.
Наступного дня прокинувся з важким відчуттям, ніби все, що сталося вночі, було лише початком. Думки про друзів, яких я бачив, не давали мені спокою. Їхні обличчя, їхні голоси… Усе було занадто реальним, щоб бути просто кошмарним сном.
Я вирішив не залишати все це просто так. Вирушив до села, аби розпитати старожилів. Можливо, хтось знає більше про те, що відбувається в старому будинку. Проте в глибині душі я вже розумів, що правда може виявитися страшнішою, ніж я готовий був почути. Адже я сам був частиною цієї історії.
Місцеві уникали мене, коли я підходив до них. Коли почав питати про будинок та своїх друзів. Вони просто похитували головами або змінювали тему, неначе не хотіли згадувати. Лише одна стара жінка, яка сиділа на лавці біля церкви, повернула голову, коли я до неї підійшов.
- Ти ж із того старого дому? - запитала вона, пильно дивлячись на мене своїми глибокими очима.
Я кивнув її головою.
- Чула, що твої друзі давно померли… - тихо мовила вона, неначе вловлюючи мої думки.
- Вони з'явилися до мене цієї ночі, відповів я, не вірячи своїм вухам, що промовляю ці слова вголос. - Вони покликали мене до себе.
Стара жінка скрушно похитала головою і важко зітхнула.
- Твої друзі, хлопче, ти бачив, лише відлуння минулого, яке ніколи не мало повертатися. Кожен, хто жив у тому домі, рано чи пізно чув їхній сміх… бачив ті обличчя. Але це лише примари спогадів, що відмовляються залишити цей світ. І таких у нашому містечку є багато.
- Чому вони повернулися? Чому вони кличуть мене? - благально запитав я, ледве намагаючись стримати тривогу.
- Усе почалося після тієї страшної події, - сказала бабуся стиха. - Ти пам'ятаєш, як загинула твоя подруга, та рудоволоса дівчинка? Її душа, як й душі тих інших, не змогла знайти спокою, і вона намагається попередити інших. Вона була першою з тих хто загинув.
Мене охопив холодний жах. Я раптом усвідомив, що минулі події не залишилися в минулому. Мої друзі були частиною цього дому, частиною його прокляття. І я теж був частиною їх. Та чомусь я тут, а вони там.
- Вони заберуть тих, хто прийде у цей дім, тобто на його місце - сказала жінка, її голос став тихішим. - Їхній сміх і обличчя - це не лише приманка. Такими веселими діти були до того моменту. У них було свято, вони раділи, були щасливі і насолоджувалися життям. Вони хочуть, щоб ти пішов з ними. Ти чомусь покинув їх, але ти повернувся. Ми усі повертаємося, ми у замкненому просторі лімбу. Ми повинні жити, щоб не забирати життя. Навіть і я, як ти, повернулася сюди. І ми не одні.

Я прийшов додому з відчуттям приреченості. Вечір швидко приближався, і я знав, що цієї ночі вони знову з'являться. Намагаючись змусити себе не спати, проте, кожен звук, кожен шелест листя за вікном здавався мені передвісником чогось страшного. Часу залишилося обмаль.
Опівніч знову заповнилася сміхом. Цього разу він був гучнішим, виразнішим. Я чув, як вони граються у дворі, їхні кроки шелестіли по сухій траві. Зіщулений у своєму ліжку, намагаючись не рухатися, не вдивлятися у темряву. Та щось примусило підвестися з ліжка і підійти до вікна. Визирнувши з вікна, я побачив їх. Вони стояли там. Усі ті самі обличчя, з якими я провів стільки часу багато років тому. Вони посміхалися і жестами кликали мене. Їхні руки простягалися до мене, очі блищали у світлі місяця.
- Ходімо з нами, - промовив один з них. Розкажіть нам цікаві історії. Ми сумуємо за вашими розповідями.
На цей раз я не міг пручатися. Моя воля ослабла. Відчинивши двері ступив на холодний ґанок. Нас огорнув густий туман, зробивши кілька кроків й став повільно зливатися з темрявою. Я йшов за ними, мимоволі, як у трансі. Їхні голоси, сміх, слова затягували мене все глибше й глибше в ніч, подалі від дому, подалі від реальності.
Вони привели мене туди, де наш час зупинився. Туди, де мертві продовжують сміятися і гратися в нескінченному колі. Ми продовжували йти, і з кожним кроком світ навколо змінювався. Сірий туман згущувався, а звуки нічного лісу приглушувалися, ми потрапили в інший вимір, де час і простір більше уже не мали значення. Відчуття реальності поступово покидало мене. Я вже не був певен, чи існую я насправді, чи став частиною цього жахливого видіння. Ми зупинилися. Глянувши вперед побачив перед собою старий занедбаний дитячий майданчик. Він був похмурим, іржавим, покритим пліснявою. Гойдалки повільно гойдалися на вітрі, видаючи пронизливий скрип, а карусель крутилася сама собою, наче хтось невидимий розкручував її. Я пам'ятав цей майданчик, я часто тут бував. Зараз він виглядав місцем забутих душ. Саме тут і усе почалося. Діти були тут, а дорослі у домі, ті були трохи захищені, та всерівно, смерть знайшла і там усіх.
Діти розбіглися, кожен зайняв своє місце: один сів на гойдалку, інший став біля каруселі, ще хтось побіг до пісочниці. Вони продовжували сміятися, але тепер у їхньому сміхові було щось незбагненно холодне, майже демонічне.
Рудоволоса дівчинка, що тримала мене за руку, підвела мене до старої гірки. Вона показала на неї, не кажучи ані слова. Я відчув у грудях важке відчуття страху. Це була та сама гірка, з якої вона побачила летючу смерть в той фатальний день, чого ніхто не зміг тоді побачити.
- Це місце забрало мене. Я намагалася попередити усіх, але не встигла. Я завжди приходила до людей, попереджаючи їх. Мені ніхто не вірить. Повір ти, врятуй інших.

Тут я зрозумів, що я не один. Тіні дорослих тепер стали передо мною. Вони вийшли з дому до мене. Серед них була і знайома мені бабуся. Вони вже не могли покинути свій замкнений світ, і тепер були на межі цього світу. Та лімб розривався, і двері між світами не закривалися.
Рудоволоса дівчинка зробила крок уперед, і її голос пролунав у тиші.
- Ходімо з нами. Якщо ви не бажаєте закривати двері між нами. Пора починати урок. Адже ваш - перший.
- Без вас ми не можемо піти звідси назавжди. - вигукнув хтось з них. - не поспішай, твоє місце не тут.
Це було не запрошення, а наказ. Її голос, здавався, мав силу, яка пробиралася до найглибших закутків моєї свідомості, руйнуючи будь-яку волю до спротиву.
- Тобі не треба боятися, - прошепотів один з них. Його голос звучав глибше і хрипкіше, наче він говорив з іншого боку вічності. - Ми просто не хочемо, щоб ти приєднався до нас… назавжди. Ми знаємо, що ти загубив свій шлях серед живих людей. Знаємо чому ти не прийшов до нас. Як би не було, твоє місце не тут, не серед нас.
Моє серце шаленно вистрибувало з грудей від страху, але свідомість вже не затуманювалася. Кожен їхній шепіт, кожне слово скидало з мене ланцюги, і я відчував, як потроху отримую контроль над собою. Я згадав усе.
Я більше не відчував свого тіла. Мої ноги рухалися самі по собі, ведучи мене все далі в темряву. Мене оточував холод, і кожен крок віддаляв мене від реальності. Тіні друзів злилися з туманом, і я зрозумів, що не зможу повернутися назад. Тому що моє життя серед них.

...
Молодий вчитель поспішав до школи. Транспорт ходив аби як. Це не дивно, поматоване місто повільно вмирало у руїнах. Ворожі ракети знищували вщент геть усе. Поспіхом зібрати дітей та відвести у безпечне місце за місто, у старий пансіонат було вірним рішенням. Але, на превеликий жаль не судилося здійснитися. Через кілька днів повторні обстріли знищили і той пансіонат. Я і кілька моїх колег зібравши останні речі від колишнього директора школи, старенької бабусі, поспішали до пансіонату. Ми вже бачили ворота, бачили дітей, як яскравий спалах осліпив мене. Більше я нічого не пам'ятаю.
...

- Ні! - мій крик розірвав тишу, відбиваючись від стін і туманів.
- Не відставай, - промовила дівчинка, її голос звучав хрипко, ніби з іншого світу. - Пора повернутись туди, де все почалося. Ми не повинні заважати жити іншим, живим. Наше місце тут.
- Ти тут, - заговорила стара жінка до мене. - Я думала, чому ти частиною ще там?
Стара мовчала довго, її очі були прикуті до гірки, наче вона бачила в ній щось, що ховалося за межами нашого світу.
- Є місця, де межа між світом живих і світом мертвих стає тонкою, - нарешті промовила вона. - Там, де сталася трагедія, де пролилася невинна кров, відкриваються двері для тих, хто не може знайти спокою. Подвір'я цього дому одне з таких місць.
- Але чому вони хочуть мене? - запитав я. Чому я залишився?
- Ти був частиною їхнього життя, - сказала вона. - А тепер вони хочуть, щоб ти не став частиною іншої смерті. Але це не просто. Є сила, яка маніпулює ними. Сила, що прийшла з тієї фатальної ночі, коли загинули усі.
Я відчув, як мороз пробіг по шкірі. Це було більше, ніж просто привиди. Вона мала на увазі щось зловісніше, темніше, що оселилося тут разом із ними.
- Як мені зупинити це? - прошепотів я, не відчуваючи надії.
- Ти повинен повернутися туди, де все почалося, - відповіла вона, і її голос став тихішим, наче вона говорила більше до себе, ніж до мене. - До того місця, де сталася трагедія, і закрити двері між світом живих і мертвих. Тоді ти не зміг в'їхати у ворота. Ти залишився серед іншої сторони світу мертвих. Ти з іншими. Зараз на цьому місці, неподалік від дому твоїх батьків будують новий притулок для дітей. Але вони не знають що у землі кілька нерозірваних ракет. І ті можуть наробити біди. Ти можеш щось зробити. Я вже не можу, я не встигла, кілька днів тому я повернулася сюди назавжди.
Я знав, що вона має на увазі. Той старий дитячий майданчик, де все почалося. Там вони загинули. Я не хотів повертатися, але знав, що іншого вибору немає.
Тієї ж ночі я вирушив назад на майданчик. Туман знову огорнув усе навколо, як тільки я наблизився до місця. Я підбіг до поневіченої гірки і зірвав з неї уламок іржавого металу. Тінь дівчинки зникла, але я відчував її присутність поруч. Тримаючи цей уламок, почав копати біля підніжжя гірки, намагаючись дістатися до кореня зла, що тримало тут моїх друзів. Земля була важкою і холодною, але я відчував, як щось незриме намагається підтримати мене. Врешті решт я через кілька годин знайшов те, що шукав. Уламок іржавого металу у моїй руці доторкнувся до уламку іншого металу. Того, що був в землі. Яскравий спалах розбудив усе місто. Тільки не моїх дітей-учнів. Мертвих цим не розбудиш.

В ту мить світ навколо мене вибухнув світлом. Тіні зникли, крики стихли, а я відчув, як важкість, яка нависала над моїм серцем, зникла. Туман почав розвіюватися, і разом із ним розчинилися всі ознаки тієї демонічної присутності.
Стоячи посеред вже порожнього розірваного майданчика, я важко дихав. Мої друзі зникли, але тепер я відчував, що вони нарешті знайшли спокій. Місце більше не було затягнуте в неприродну темряву. Я знову дивом уникнув смерті.
Після всього я повернувся додому, відчуваючи, що минуле нарешті відпустило мене. Але один останній спогад залишився в моєму розумі: коли світло заполонило все навколо, я на мить побачив обличчя рудоволосої дівчинки - її справжнє обличчя, сповнене болю і жалю. Вона більше не була тією темною силою, що керувала тінями. Вона була дитиною, яка хотіла спокою. І тепер вона його знайшла, передавши свою силу мені.

З тих пір нічого надприродного більше не турбувало мене. Але кожної ночі я дивлюся у вікно, прислухаючись до тиші. Іноді мені здається, що чую далекий дитячий сміх, але тепер він сповнений радості, а не зловісної погрози.
Після тієї ночі життя поступово поверталося до звичного ритму. Ніякі тіні більше не переслідували мене, і будинок перестав бути сховищем зловісної енергії. Тиша на подвір'ї, що колись здавалася мені гнітючою, тепер була заспокійливою. Я почав знову займатися звичними справами, намагаючись залишити все це позаду. Але спогади залишили слід, і я знав, що ці події змінили мене назавжди. І я знаю, я живу поміж двома світами, готовий у будь-якому випадку прийти на допомогу. Після війни багато ще місць ховають свої жахливі таємниці. І я чекаю той зов, чекаю коли потрібно буде прийти на допомогу.

© авторський текст Tally Vi
Коваль Шепіт

.