Ціна скарбу
Ця ніч настала швидше, ніж він очікував. Холодний місяць висів у небі, освітлюючи старе кладовище. Тишину порушували тільки його кроки. Він стояв із лопатою у руках, серце калатало від передчуття нарешті отримати довгоочікуваний скарб. Нарешті усі перепони подолано, залишається дістати його з під землі.
Дружба з тим, хто зараз лежав там далеко у могилі, була міцною. Вони довго дружили, аж поки той момент не посварив їх. Ще в юності вони разом знайшли тут, на кладовищі хутора, розчищаючи старе поховання для науковців. Знайшли під дубом маленьку скриньку, наповнену старовинними монетами й прикрасами. Проте його друг наполіг: “Скарб принесе нещастя. Ми повинні поховати його й забути.” Та хіба можна забути щось таке блискуче й бажане? Той спогад переслідував його роками. І ось тепер, коли друга не стало, він вирішив повернутися до тієї старої могили: скарб тепер належить тільки йому. Тепер ніхто не відбере і не заховає його скарб. Адже той кому дано обіцянку вже мертвий.
Коли лопата вперше торкнулася землі, в грудях тривожно защемило, але він відмахнувся від думок про клятви юності. Глина й коріння неохоче піддавалися, але нарешті усе було зроблено, земля здалася перед його зусиллям.
Чоловік змахнув піт із чола, вдихнув глибше й відсунув кам'яну плиту. Місячне світло заповнило внутрішній простір. Та замість знайомого зотлілого кістяка, він побачив своє власне мертве тіло. Його очі були порожніми, губи розкриті у дикому крику, немов він помер у момент здивування чи жаху.
Відступивши кілька кроків, копач мало не впав у свіжовикопану яму. Холод міцно обійняв його, незважаючи на теплу літню ніч. Чоловік був упевнений: це неможливо. Він, напевно з'їхав з глузду.
- Це кошмар, це сон, - пробурмотів він, стискаючи голову руками. - Сон... Сон... Сон...
Проте реальність вперто давала про себе знати. Його власне мертве тіло лежало перед ним.
Раптом, із глибини тиші, пролунали кроки. Рвучко озирнувшись побачив як постать його друга стояла вдалині, ледве видна у тумані, пронизуючи поглядом сповненим докору та жалю. Друг посміхнувся - зовсім не тепло, а холодно, з відтінком тріумфу.
- Я ж попереджав, - прошепотів голос у голові. - Скарб приносить нещастя.
Копач біля розритої могили закричав, та його звук крику розчинився серед ночі. Поховане тіло чи то його власне, чи то лише ілюзія, почало тягти його до себе у темряву могили. Земля під його ногами здригнулася, і він раптом зрозумів: це не його друг був похований разом із скарбом. Це він сам, давно, того дня, коли зрадив клятву дитинства. Тоді як приховав той скарб у безіменну могилу. Ніч стала останнім з того, що він пам’ятав. А скарб залишився похованим разом із його таємницями, чекаючи на наступного, хто відважиться порушити спокій.
Наступного ранку, коли перші теплі промені сонечка залили кладовище, могила виглядала недоторканою. Трава була такою самою, як і раніше, без жодного сліду нічного вторгнення. По обіді місцевий доглядач, старий чоловік із сивою бородою, помітив щось дивне: неподалік від могили лежала іржава лопата.
- Знову пустощі? - пробурмотів він, нахилившись, щоб підняти інструмент. Але, коли його пальці торкнулися металу, щось холодне пробігло його тілом, і він відчув дивну тривогу. Наглядач озирнувся навколо себе, ніби очікував побачити когось у кущах. Та нікого не було. Лише вітер повільно ворушив гілки старого дуба.
- Хтось не знає, з чим грається, - пробурчав він, кинувши лопату в бік і рушивши далі.
Він відкрив очі. Темрява оточувала його, густіша за будь-яку ніч. Холод проникав у кожну клітину тіла, але поворухнутися не було змоги. Його дихання, якщо це взагалі було диханням, ставало важким і уривчастим. Перед ним з’явилося слабке світло, і з темряви виступила знайома постать - його друг, той самий, кого він убив, кого намагався пограбувати. Але зараз він виглядав інакше. Його очі були порожніми, а шкіра мертво-сірою.
- Що... що сталося? - ледве видавив із себе, хоча й сам не був певен, чи це був його голос.
Друг нахилився до нього, і його губи вигнулися в насмішливій усмішці.
- Ти отримав те, чого прагнув, - мовив той. - Вітаю. Тепер ти теж частина духу скарбу.
- Що ти маєш на увазі?! - закричав він, намагаючись вирватися з цієї неприродної темряви.
Друг дитинства не відповів. Замість цього він простягнув руку, й темрява навколо почала змінюватися. Тепер він бачив себе, похованого в могилі, бездушного й холодного, а над його тілом повільно осідала земля. Він спробував кричати, але жодного звуку не почув. Лише тишу й шепіт, який лунав у його голові:
- Хто жадає скарбу, приєднається до нас.
Кілька днів по тому місцевий хлопчина, шукаючи пригод з двома друзями, випадково знайшов лопату, залишену доглядачем. Його увагу привернула дивна вага інструмента, наче він був наповнений невидимим тягарем.
- Це цікаво, - пробурмотів він і почав копати неподалік від старого дуба, не усвідомлюючи, що з кожним ударом лопати пробуджує те, що краще було залишити сплячим.
© авторський текст Tally Vi
Tally Vi
.
Ця ніч настала швидше, ніж він очікував. Холодний місяць висів у небі, освітлюючи старе кладовище. Тишину порушували тільки його кроки. Він стояв із лопатою у руках, серце калатало від передчуття нарешті отримати довгоочікуваний скарб. Нарешті усі перепони подолано, залишається дістати його з під землі.
Дружба з тим, хто зараз лежав там далеко у могилі, була міцною. Вони довго дружили, аж поки той момент не посварив їх. Ще в юності вони разом знайшли тут, на кладовищі хутора, розчищаючи старе поховання для науковців. Знайшли під дубом маленьку скриньку, наповнену старовинними монетами й прикрасами. Проте його друг наполіг: “Скарб принесе нещастя. Ми повинні поховати його й забути.” Та хіба можна забути щось таке блискуче й бажане? Той спогад переслідував його роками. І ось тепер, коли друга не стало, він вирішив повернутися до тієї старої могили: скарб тепер належить тільки йому. Тепер ніхто не відбере і не заховає його скарб. Адже той кому дано обіцянку вже мертвий.
Коли лопата вперше торкнулася землі, в грудях тривожно защемило, але він відмахнувся від думок про клятви юності. Глина й коріння неохоче піддавалися, але нарешті усе було зроблено, земля здалася перед його зусиллям.
Чоловік змахнув піт із чола, вдихнув глибше й відсунув кам'яну плиту. Місячне світло заповнило внутрішній простір. Та замість знайомого зотлілого кістяка, він побачив своє власне мертве тіло. Його очі були порожніми, губи розкриті у дикому крику, немов він помер у момент здивування чи жаху.
Відступивши кілька кроків, копач мало не впав у свіжовикопану яму. Холод міцно обійняв його, незважаючи на теплу літню ніч. Чоловік був упевнений: це неможливо. Він, напевно з'їхав з глузду.
- Це кошмар, це сон, - пробурмотів він, стискаючи голову руками. - Сон... Сон... Сон...
Проте реальність вперто давала про себе знати. Його власне мертве тіло лежало перед ним.
Раптом, із глибини тиші, пролунали кроки. Рвучко озирнувшись побачив як постать його друга стояла вдалині, ледве видна у тумані, пронизуючи поглядом сповненим докору та жалю. Друг посміхнувся - зовсім не тепло, а холодно, з відтінком тріумфу.
- Я ж попереджав, - прошепотів голос у голові. - Скарб приносить нещастя.
Копач біля розритої могили закричав, та його звук крику розчинився серед ночі. Поховане тіло чи то його власне, чи то лише ілюзія, почало тягти його до себе у темряву могили. Земля під його ногами здригнулася, і він раптом зрозумів: це не його друг був похований разом із скарбом. Це він сам, давно, того дня, коли зрадив клятву дитинства. Тоді як приховав той скарб у безіменну могилу. Ніч стала останнім з того, що він пам’ятав. А скарб залишився похованим разом із його таємницями, чекаючи на наступного, хто відважиться порушити спокій.
Наступного ранку, коли перші теплі промені сонечка залили кладовище, могила виглядала недоторканою. Трава була такою самою, як і раніше, без жодного сліду нічного вторгнення. По обіді місцевий доглядач, старий чоловік із сивою бородою, помітив щось дивне: неподалік від могили лежала іржава лопата.
- Знову пустощі? - пробурмотів він, нахилившись, щоб підняти інструмент. Але, коли його пальці торкнулися металу, щось холодне пробігло його тілом, і він відчув дивну тривогу. Наглядач озирнувся навколо себе, ніби очікував побачити когось у кущах. Та нікого не було. Лише вітер повільно ворушив гілки старого дуба.
- Хтось не знає, з чим грається, - пробурчав він, кинувши лопату в бік і рушивши далі.
Він відкрив очі. Темрява оточувала його, густіша за будь-яку ніч. Холод проникав у кожну клітину тіла, але поворухнутися не було змоги. Його дихання, якщо це взагалі було диханням, ставало важким і уривчастим. Перед ним з’явилося слабке світло, і з темряви виступила знайома постать - його друг, той самий, кого він убив, кого намагався пограбувати. Але зараз він виглядав інакше. Його очі були порожніми, а шкіра мертво-сірою.
- Що... що сталося? - ледве видавив із себе, хоча й сам не був певен, чи це був його голос.
Друг нахилився до нього, і його губи вигнулися в насмішливій усмішці.
- Ти отримав те, чого прагнув, - мовив той. - Вітаю. Тепер ти теж частина духу скарбу.
- Що ти маєш на увазі?! - закричав він, намагаючись вирватися з цієї неприродної темряви.
Друг дитинства не відповів. Замість цього він простягнув руку, й темрява навколо почала змінюватися. Тепер він бачив себе, похованого в могилі, бездушного й холодного, а над його тілом повільно осідала земля. Він спробував кричати, але жодного звуку не почув. Лише тишу й шепіт, який лунав у його голові:
- Хто жадає скарбу, приєднається до нас.
Кілька днів по тому місцевий хлопчина, шукаючи пригод з двома друзями, випадково знайшов лопату, залишену доглядачем. Його увагу привернула дивна вага інструмента, наче він був наповнений невидимим тягарем.
- Це цікаво, - пробурмотів він і почав копати неподалік від старого дуба, не усвідомлюючи, що з кожним ударом лопати пробуджує те, що краще було залишити сплячим.
© авторський текст Tally Vi
Tally Vi
.
