Я думала про ідею прагнути поводитися як «найкраща версія себе» і не могла позбутися відчуття, що в цій ідеї є щось на кшталт християнської самоненависті. Ти буквально кажеш своєму теперішньому «я» — тілу й розуму, в яких ти живеш, — що вони недостатньо добрі й повинні стати кращими. Ти ставиш цей ідеал високо на п’єдестал і намагаєшся вгадати, як би він учинив.

Як я маю знати, що б він зробив? Він не живе в МОЇХ обставинах. Чому він заслуговує на любов більше, ніж я?

Деякий час у мене на приліжковій тумбочці була наклейка з написом:
«Який маленький крок я можу зробити прямо зараз, щоб наблизитися до людини, якою я хочу бути?»

Певний час це мало сенс у моїй голові, аж поки не почала закрадатися тривожна думка. Чому я намагаюся стати кимось іншим? Чому цей хтось інший кращий за мене? Хіба я не достатня прямо зараз? Чому я кажу собі, що я недостатня і маю стати чимось іншим?

Я думаю, що прогрес починається з прийняття, співчуття і любові до себе — до тієї людини, якою ми є зараз. Це єдина людина, яку ми знаємо. Ось обставини, які ми маємо. Радикальне прийняття, так? Працюймо з тим, що є, цінуючи кожну мить того, що ми є собою прямо зараз.
https://t.me/vladapyshe