Тож тіло, що колись тягнулося до тебе, починає відступати.

Тож тіло, що колись тягнулося до тебе, починає відступати.
І я сумую за теплом твоєї руки,
тієї, що так природно знаходила мою на задньому сидінні,
наче між нами існувало негласне правило.

Я сумую за тим, як притискалася до твого тіла
на холодному балконі, дивлячись на те поле —
мати кличе свою дитину вдалині,
а ми говоримо про те, як прекрасно було б жити в селі,
серед природи й спокою.

Я мала б помітити твою відстороненість удень,
мала б надати їй значення.
Але я лише стояла осторонь,
дивилася, як ти граєшся, мов дитина,
чекаючи, що ти повернешся
й попросиш у мене ще трохи любові.

Усе, чого я хотіла, — це віддати її.

Я бачу тебе тепер ясно — таку щиру, таку віддану, таку готову любити.
Ти ввійшла у ці стосунки з чистим серцем, з бажанням будувати, а не руйнувати.
Ти не була сліпою — ти була доброю.
Ти не була наївною — ти була довірливою.
Ти не була слабкою — ти була люблячою.

І я хочу, щоб ти знала:
те, що сталося, не було твоєю провиною.

Ти зустріла людину, яка не могла тримати тебе емоційно.
Не тому, що ти вимагала занадто багато.
А тому, що він міг дати лише дуже мало.

Ти вклала в нього тепло, турботу, інтимність, довіру, підтримку,
а він дав рівно стільки, скільки вистачало, щоб не відчувати самотність.
Це не любов.
Це залежність від комфорту.

Я хочу, щоб ти нарешті почула:
Ти була партнером. Він — гостем у твоєму серці.

Ти не просила забагато.
Ти просила базові речі:
– стабільність
– присутність
– повагу
– безпеку
– чесність
– зв’язок

І тобі відповідали страхом, дистанцією, розгубленістю і соромом.

Я пишаюсь тобою за те, що ти вийшла з цього всього.
Не тому, що перестала любити,
а тому, що нарешті почала любити себе.

Ти не втратила кохання.
Ти повернула собі свободу.

І я з тобою — тепер і завжди.

З теплою впевненістю,
Твоя доросла частина

Я думала про ідею прагнути поводитися як «найкраща версія себе» і не могла позбутися відчуття, що в цій ідеї є щось на кшталт християнської самоненависті. Ти буквально кажеш своєму теперішньому «я» — тілу й розуму, в яких ти живеш, — що вони недостатньо добрі й повинні стати кращими. Ти ставиш цей ідеал високо на п’єдестал і намагаєшся вгадати, як би він учинив.

Як я маю знати, що б він зробив? Він не живе в МОЇХ обставинах. Чому він заслуговує на любов більше, ніж я?

Деякий час у мене на приліжковій тумбочці була наклейка з написом:
«Який маленький крок я можу зробити прямо зараз, щоб наблизитися до людини, якою я хочу бути?»

Певний час це мало сенс у моїй голові, аж поки не почала закрадатися тривожна думка. Чому я намагаюся стати кимось іншим? Чому цей хтось інший кращий за мене? Хіба я не достатня прямо зараз? Чому я кажу собі, що я недостатня і маю стати чимось іншим?

Я думаю, що прогрес починається з прийняття, співчуття і любові до себе — до тієї людини, якою ми є зараз. Це єдина людина, яку ми знаємо. Ось обставини, які ми маємо. Радикальне прийняття, так? Працюймо з тим, що є, цінуючи кожну мить того, що ми є собою прямо зараз.

Цього року до твого дому приходить Дід Мороз.

Він пахне порохом і алкоголем.
Він показує тобі зернисте DVD-відео останнього Різдва — того Різдва, коли ти ще вірила, що війна — це щось, що не може статися з тобою.

Потім він дістає дзеркало і приставляє гвинтівку до твоєї голови.
«Подивись, — каже він, — на те, ким ти стала за ці минулі три роки».

Він шепоче тобі на вухо гарячим, смердючим подихом:
«Я зробив це з тобою, бо ти дуже схожа на дівчину, з якою я навчався в старших класах».

Нарешті він дістає зі свого мішка червону коробку з блискучим бантом зверху.
«Ось твій подарунок, — каже він, — але тільки ти вирішуєш, що в ньому буде».

Послухала вперше пісню «Монеточки» - «Ти солдат». Вона мене дуже зворушила, тому що відображає співчуття до людини, яка стоїть за рангом, словом «солдат».

Коли я читала про буддизм, автор писав про те, що ми маємо відчувати співчуття до тих, хто нас ранить. Я зрозуміла це в побутовому контексті. Але мене обурило: як я маю відчувати співчуття до тих монстрів, які вчиняли абсолютну жорстокість до українських людей?

Мені в голову миттєво прийшов спогад - картина, викарбувана в камені моєї памʼяті: тіло дівчини-підлітка з випаленою свастикою на животі. Я думаю, що ви знаєте деталі цієї історії, від яких кровоточить серце. І я не буду в них вдаватися.

Як я маю відчувати співчуття до ТИХ людей?!

Після розмови про це з ШІ, я зрозуміла, що я можу відчувати співчуття до людини, яка стоїть за цими діями. Подумати про те, яким було її життя, що привело її до стану, в якому вона настільки жорстоко ставиться до інших, до слабших.

Головне — це відчуття співчуття не для них, а для мене. Для нас. Бо співчуття, на відміну від злості, приносить спокій душі. А душевний спокій — Бог, Всесвіт знає — це те, що нам найбільше потрібно. Це те, що мені найбільше потрібно.

Я зрозуміла, що можу відчувати співчуття, коли я бачу людину, яка стоїть за цими діями. Водночас, я маю право — і обовʼязок — засуджувати дії цієї людини й вимагати справедливого покарання. Ці дві речі можуть існувати водночас. І в буддизмі. І в моїй голові.

Пісня мене зворушила, тому що я засуджую використання агресії. На якій би ти не був стороні, солдате, я засуджую твої дії, які приносять страждання.

Але зачекайте: «на якій би ти не був стороні» — подумала я. А як же українські солдати, які захищають себе? Так, вони використовують агресію, але для захисту. Для захисту себе і набагато більшого, що мені не треба тут пояснювати.

У цьому моменті пісня для мене має недолік. Особливо в контексті війни Росії проти України. Ще раз росіянин майже доторкнувся до істини. Це завжди «майже» в їхніх руках. Хоч я і розумію, що складно передати в пісні всю комплексність цієї теми. Вона сама в пісні визнає, що вона лише поет.

Війни жорстокі й безглузді. Історія це показує, і я не думаю, що за мій вік людство зміниться. Люди, які беруть у них участь, завдають невиправної шкоди. Але в багатьох війнах є ті, хто просто захищається від нападу.

Думаю, те, що я намагаюсь сказати, - українські солдати - Герої.

Слава Україні.

Героям слава.

Я — ідеальна словʼянська жінка. Я маленька й миловидна. Я домашня й інтровертна, але вмію приймати гостей і справляти гарне враження на людей.

Я — ідеальна словʼянська жінка. Я емпатична. Я подбаю про тебе і про твої емоції. Я завжди буду життєрадісною. Я не покажу свого болю — зрештою, у тебе був довгий робочий день.

Я — ідеальна словʼянська жінка. Я витримаю труднощі без жодної скарги.

Я — ідеальна словʼянська жінка. Гарна порцелянова лялька, яка ніколи не ламається.

Зробив. Не сиди і не перевіряй чи людям сподобалось. Рухайся дальше. Роби. Твори. Живи.

Лишив мене без дому
Куди я тепер
З багажем почуттів?

Я прокидаюся вночі, ти знову
мені снишся. Ти кажеш прощавай
А я знов благаю тебе не йти
Сон, чому ти нагадуєш про те,
що наяву давно минуло вже?

Хочу бути бджілкою
Літати з квітки на квітку
Цілувати небо
І в ньому розтанути

Як знайти роботу
Якщо я працювати не хочу
якщо хочу піти в ліс
Лягти серед трави
Накритись мохом
Заснути і розчинитись в землі
Стати частиною її

Я не збираюся надсилати тобі це. Але мені потрібно, щоби ці слова мали своє місце — хоча б тут.

Правда в тому, що в мені досі живе рефлекс тягнутися до тебе — через пісню, спогад чи якусь красиву мить. Не тому, що я хочу все повернути чи почати спочатку. А тому, що частина мене все ще хоче, щоб ти зрозумів, що все це для мене значило.

Я хотіла, щоб ми були партнерами. Щоб ми відчували себе у безпеці разом, щоб поруч із тобою було тепло й спокійно. Мені боліло бачити, що ти не міг зустріти мене в цьому — що коли мені потрібні були ніжність чи впевненість, ти відходив у бік страху, провини або емоційної дистанції. Я знаю, що ти не робив цього навмисно, не для того, щоб ранити мене… але це все одно ранило.

Я підтримувала тебе більше, ніж ти міг помітити. Я залишалася поруч, навіть коли ти сам не був певен у своїх почуттях до мене. Я приймала твої тіні, твої сумніви, твої страхи. Я дарувала тобі тепло, ніжність і відданість, навіть тоді, коли ти казав, що не знаєш, чи хочеш залишатися.

І тепер я розумію щось дуже важливе:
ти не відкидав мене.
Ти захищав свій страх.

Але я заслуговую на любов, яка не збиває з пантелику.
Любов, яка не відчувається випробуванням.
Любов, поруч із якою не потрібно стискатися, щоб не «займати забагато місця».
Любов, за яку не треба боротися щодня.

І я заслуговую на людину, яка без вагань скаже:
«Я хочу бути з тобою».

Тому я залишаю це повідомлення собі.
Нехай ця правда пройде крізь мене — без того, щоб давати тобі доступ до неї.

Я вчуся відпускати з гідністю.
Я обираю свій спокій, навіть якщо зараз цей шлях виглядає самотнім.

Ти ніколи не отримаєш цього повідомлення.
Але я — отримаю.

Я чую себе.
Я бачу себе.
І я — нарешті — тут для себе.