Пілігрім
Еріх, я знаю, ти мене не засудиш
Сам тут сидів всю війну
І від новин очманілий
В альпійських трактирах
Вживав кальвадос
Історії про жахи Другої Світової
То твої рефлексії-
У кого є мозок, в того
Від звістки про спалені книги і досі по шкірі мороз
Питання одвічне:
якщо врятовано тіло від допитів,
бомб і таборів-
Що робити з душею?
Вона наче рана відкрита-
Ремарк,гідно ти відповів
Знайти як баланс, щоб триматись просто в повітрі,
Коли і там і тут ти не свій-
Твій шлях у коханні, написаних книгах і алкоголі
Як думаєш, чи все ти для миру зробив?
В останньому домі твоєму до обрію озеро ніби то море
І гори нейтральні як і майже сторіччя тому
Простору багато, тиша
Вколисує спокій
Того, хто війну крізь себе
Пропустив
І ніби досягнуті цілі, бо
Виросли люди, що знають:
Не може бути для вбивства націй причин
Знаєш, Еріх, в наші часи
Новітні антигерої кажуть публічно-ракетами наносять добро
Жертви самі винні в нападі
Певно, в цьому світі ти б
Знову від горя запив...
#рефлексія #вірші
Сам тут сидів всю війну
І від новин очманілий
В альпійських трактирах
Вживав кальвадос
Історії про жахи Другої Світової
То твої рефлексії-
У кого є мозок, в того
Від звістки про спалені книги і досі по шкірі мороз
Питання одвічне:
якщо врятовано тіло від допитів,
бомб і таборів-
Що робити з душею?
Вона наче рана відкрита-
Ремарк,гідно ти відповів
Знайти як баланс, щоб триматись просто в повітрі,
Коли і там і тут ти не свій-
Твій шлях у коханні, написаних книгах і алкоголі
Як думаєш, чи все ти для миру зробив?
В останньому домі твоєму до обрію озеро ніби то море
І гори нейтральні як і майже сторіччя тому
Простору багато, тиша
Вколисує спокій
Того, хто війну крізь себе
Пропустив
І ніби досягнуті цілі, бо
Виросли люди, що знають:
Не може бути для вбивства націй причин
Знаєш, Еріх, в наші часи
Новітні антигерої кажуть публічно-ракетами наносять добро
Жертви самі винні в нападі
Певно, в цьому світі ти б
Знову від горя запив...
#рефлексія #вірші
Пам'ять намагається приглушити біль, прибравши таблички з назвами вулиць, районів, заблюрити конкретику. Так було з Донецьком.
Наразі мені дуже важко згадати назви вулиць чи вуличок, окрім головних декількох. Це дивно,адже я працювала 8 років агентом з нерухомості у рідному місті.
Біль війни затер назви, той шар реальності, де я була такою знаєш, бізнес вумен, щез у вогні подій.Шкода, та дівчина мені імпонувала своєю активністю й практичністю.
Але все має свою ціну.Через портал на волю вийшла,трохи опаливши свої крила.
З собою небагато речей-блокнот з віршами, фотоапарат, дитячі фотографії.
Роками скитань прекрасним Києвом, через несподівані і часто драматичні причини змін орендованого житла, втратились і фотоапарат, і фотоальбом.
Навіть картка пам'яті щезла окремо.Відправилась у країну похерених речей.Мені бувало лячно: тільки-но створю якесь хоч трохи відчутне враження твердої землі під ногами-і все щезає підчас шторму. Навіть у відносно мирні часи у мегаполісі.Хвилі внутрішнього моря штормили.
І я втрачала навіть зафіксовані у вигляді фотографій ілюзії стабільності.
Багато яких речей з'явилось,побуло зі мною та щезло.
Зручні, прикольні, цікаві штуки.Часом інструменти чи улюблене взуття.Подарунки, покупки у місцях подорожей, оплата/обмін за волонтерську працю, знахідки.
Всі вони були наче живі істоти й символи чогось, знаки на шляху одночасно.
Якщо ж ставитись до їхніх появлень та втрат саме як до речей...
Вони, мої речі отримали якесь нове життя з іншими людьми.Важко було відпустити на волю.Але часто зникнення мало якийсь містичний відтінок.Типу склав у коробки при переїзді у пункті А-а у пункті Б їх вже немає.
Про то ціла збірка у бібліотеці ненаписаних ще мною книг″Аня та речі″ десь у туманних світах є.
Але так, щоб речі згоріли разом з містом як в тебе, друже-ні, не було.
Хай гітарі, збірці моїх авторських історій та туристичному рюкзаку буде добре у іншому світі.У паралельному Маріуполі.Там, де є творчість й пригоди і немає війни.
Він повернеться, вірю і знаю.
А поки чарівні речі мандрівників стережуть мир там
Наразі мені дуже важко згадати назви вулиць чи вуличок, окрім головних декількох. Це дивно,адже я працювала 8 років агентом з нерухомості у рідному місті.
Біль війни затер назви, той шар реальності, де я була такою знаєш, бізнес вумен, щез у вогні подій.Шкода, та дівчина мені імпонувала своєю активністю й практичністю.
Але все має свою ціну.Через портал на волю вийшла,трохи опаливши свої крила.
З собою небагато речей-блокнот з віршами, фотоапарат, дитячі фотографії.
Роками скитань прекрасним Києвом, через несподівані і часто драматичні причини змін орендованого житла, втратились і фотоапарат, і фотоальбом.
Навіть картка пам'яті щезла окремо.Відправилась у країну похерених речей.Мені бувало лячно: тільки-но створю якесь хоч трохи відчутне враження твердої землі під ногами-і все щезає підчас шторму. Навіть у відносно мирні часи у мегаполісі.Хвилі внутрішнього моря штормили.
І я втрачала навіть зафіксовані у вигляді фотографій ілюзії стабільності.
Багато яких речей з'явилось,побуло зі мною та щезло.
Зручні, прикольні, цікаві штуки.Часом інструменти чи улюблене взуття.Подарунки, покупки у місцях подорожей, оплата/обмін за волонтерську працю, знахідки.
Всі вони були наче живі істоти й символи чогось, знаки на шляху одночасно.
Якщо ж ставитись до їхніх появлень та втрат саме як до речей...
Вони, мої речі отримали якесь нове життя з іншими людьми.Важко було відпустити на волю.Але часто зникнення мало якийсь містичний відтінок.Типу склав у коробки при переїзді у пункті А-а у пункті Б їх вже немає.
Про то ціла збірка у бібліотеці ненаписаних ще мною книг″Аня та речі″ десь у туманних світах є.
Але так, щоб речі згоріли разом з містом як в тебе, друже-ні, не було.
Хай гітарі, збірці моїх авторських історій та туристичному рюкзаку буде добре у іншому світі.У паралельному Маріуполі.Там, де є творчість й пригоди і немає війни.
Він повернеться, вірю і знаю.
А поки чарівні речі мандрівників стережуть мир там
Лист собі на 24.02.22
Війна, війна знов це жахливо, невимовний жах. Аню, ти точно впораєшся.
Часом тобі буде дуже складно — бо ти будеш відчувати не лише за себе, а і за всю Україну. Будеш відчувати — і зможеш писати про події. Перейдеш у своїй творчості зовсім на українську та відкриєш нові слова і вислови для себе. Тебе будуть публікувати і онлайн, і у печатних збірках. Твої тексти будуть надихати жити та боротись людей на фронті, у містах України і за кордоном. Ваш фільм покажуть у Каннах, Парижі та в Чернівцях. І ти можеш розповідати більше, бо багато любові та співчуття маєш у своєму серці.
Ти народиш двох прекрасних хлопців, що будуть радувати твоє серце. Як і Марія.
Ти з’ясуєш, що дуже сильна і енергійна жінка. Ти поїдеш сама з малятами за кордон, навчишся жити іншим укладом. Зустрінеш нових друзів. Ти вивчиш італійську мову, щоб спілкуватись і згадаєш англійську. Ти побуваєш у Парижі, Мілані, Відні, Генуї, на березі Женевського озера питимеш каву, годуватимеш голубів у Локарно, у Варшаві побачиш музей Коперника.
Ти зрозумієш, що світ розміром з апельсин. Твоє мистецтво може досягнути кожного його куточка.
Ти навчишся майже неможливого — довіряти людям, яким любиш казати їм щире «так» і відверте «ні». Ти залишиш страхи говорити про свої потреби. Відчуєш справжню душевну близькість з чоловіком. З’ясуєш, що конфлікти можуть не лише руйнувати, а і допомагати будувати нове. Але жити у гармонії тобі подобається більше...
Буде важко. Бо ти втрачатимеш друзів на війні.
Буде цікаво, бо ти знайомишся зі собою наново.
Буде яскраво через багато подій і сутінно через погані новини.
Ти спробуєш декілька разів приїхати до неньки. Але зрозумієш, що тобі там зараз небезпечно знаходитись з малими дітьми, а без них ти не можеш. Поїдеш знов, але знатимеш: ти в безпеці, а твій дім там, де твоя родина.
Ти будеш творити, щоб голос почув світ.
Доречі, ти все робиш, як бабуся :)
І співаєш, і пишеш, а яка талановита фотографиня!
Та насамперед ти чарівна дівчина, феєрична жінка і справжня мисткиня.
Бережи себе! Будь здорова та щаслива!
Далі буде ще краще :)
З ❤️, твоя Я.
Перемога за нами!
24.02.2025
Війна, війна знов це жахливо, невимовний жах. Аню, ти точно впораєшся.
Часом тобі буде дуже складно — бо ти будеш відчувати не лише за себе, а і за всю Україну. Будеш відчувати — і зможеш писати про події. Перейдеш у своїй творчості зовсім на українську та відкриєш нові слова і вислови для себе. Тебе будуть публікувати і онлайн, і у печатних збірках. Твої тексти будуть надихати жити та боротись людей на фронті, у містах України і за кордоном. Ваш фільм покажуть у Каннах, Парижі та в Чернівцях. І ти можеш розповідати більше, бо багато любові та співчуття маєш у своєму серці.
Ти народиш двох прекрасних хлопців, що будуть радувати твоє серце. Як і Марія.
Ти з’ясуєш, що дуже сильна і енергійна жінка. Ти поїдеш сама з малятами за кордон, навчишся жити іншим укладом. Зустрінеш нових друзів. Ти вивчиш італійську мову, щоб спілкуватись і згадаєш англійську. Ти побуваєш у Парижі, Мілані, Відні, Генуї, на березі Женевського озера питимеш каву, годуватимеш голубів у Локарно, у Варшаві побачиш музей Коперника.
Ти зрозумієш, що світ розміром з апельсин. Твоє мистецтво може досягнути кожного його куточка.
Ти навчишся майже неможливого — довіряти людям, яким любиш казати їм щире «так» і відверте «ні». Ти залишиш страхи говорити про свої потреби. Відчуєш справжню душевну близькість з чоловіком. З’ясуєш, що конфлікти можуть не лише руйнувати, а і допомагати будувати нове. Але жити у гармонії тобі подобається більше...
Буде важко. Бо ти втрачатимеш друзів на війні.
Буде цікаво, бо ти знайомишся зі собою наново.
Буде яскраво через багато подій і сутінно через погані новини.
Ти спробуєш декілька разів приїхати до неньки. Але зрозумієш, що тобі там зараз небезпечно знаходитись з малими дітьми, а без них ти не можеш. Поїдеш знов, але знатимеш: ти в безпеці, а твій дім там, де твоя родина.
Ти будеш творити, щоб голос почув світ.
Доречі, ти все робиш, як бабуся :)
І співаєш, і пишеш, а яка талановита фотографиня!
Та насамперед ти чарівна дівчина, феєрична жінка і справжня мисткиня.
Бережи себе! Будь здорова та щаслива!
Далі буде ще краще :)
З ❤️, твоя Я.
Перемога за нами!
24.02.2025
«Не переживай за мене. Я відкрив секрет безсмертя» — як завжди, самовпевнено заявив мій друг та розсівся на канапі у мене на кухні. Я озирнулась навколо. Щось невловимо змінилось в інтер’єрі. Мене це ледь помітно турбувало. У маленьких змінах криється якась невидима небезпека. Речі мають бути на своїх місцях. Інакше вони починають оживати й вести активне соціальне життя. Наприклад, вештатись домівок, поки їх ніхто не бачить. «А потім, нагулявшись, вони грають у схованки. До бійки від вельми умовної влади дітей» — іронічно заявили машинки нашого середнього сина. «А я взагалі хочу на море!» — вередливо промовила Ельза серед моїх донечки. Про шкарпетки годі і мовити. Вони хихотіли над намаганнями знайти їх з різних кутів приміщення.
«Чекай-но, дівчинко!» — вигукнула я. — «Що тут взагалі коїться? Я у себе в кімнаті, у центрі для українських біженців у Швейцарії, вірно? Тут навколо наш одяг з-під двоповерхових ліжок та самотнього стільця допитливо дивляться намальованими оченятами ляльки, що лише прокидаються від променів вранішнього сонця у юго будиночках, любовно побудованих для них вчора дочкою Марією».
То що я роблю в тебе на кухні в Києві, га? Чому твоя кухня така незвично велика, не як фактично — у п’ятиповерхівці, побудованій для перших переселенців Київщини — з Чорнобиля? Тут так багато простору, можна танцювати, можна принести контрабас на день народження як вже було колись. Музика магією звуків розширила кухню і десять людей одночасно розмовляли, грали, палили, жили. Та ніч була ніби на космічній станції у відкритому космосі. Це мить тривала вічність. Але насправді була експериментальною роки тому. Задовго до повномасштабної чи навіть до корони з тотальним маскуванням життя тому.
Я відволіклась від від спогадів, що накрили мене як літня злива - несподіванно та тепло. І все ще стояла на київський кухні, замість швейцарської вітальні. Яке неподобство!
„Слухай, що з твоїм безсмертям?″ - нетерпляче, бо вже питала здається - проговорила я Поспішаю, малята, певно, прокинулись. Чоловік хвилюється. Maбуть, мені дві доби їxaти через кордон. Чи не треба? Чому я не пам'ятаю,як тут опинилась?
Він подивився уважно. Довгим волоссям. грав ветер в привідкритого вікна. І, нарешті, заговорив:
-Вічність, ти надто говірка сьогодні. Сумуєш? Я мовчки кивкула, ковтаючи сльози.
-Не хвилюйся, я відкрив секрет безсмертя. Не має значення, че живий я у тому світі, де ти чи насправді насправді загинув на визвільний війні, раз я є у просторі твоєї пам'яті.
Я є завжди. Як і це кухня. Вона завелика дия мене мене одного. Але тут часто бувають мої батьки. Вони, як і ти, хочуть обсудити щось, що їх турбує.
Мати повернулась до Америки, батько нарешті виїхав до моєї сестри в Італію. Ти ж там поряд, так? То може, побачитесь? Їм сумно, адже моє тіло тут, на Лісовому.
Але не душа. Бо я вільний.І можу прихо дити в ваші світи. Доречі, дякую за гітару. Було нелегко протягнути й з матеріального світу в цей. Але гитара-це насамперед, ідея, то вся вийшло. Слухай пісенку і вертайся до своїх. Алексу привіт. Коли вічність разом зі Порядком, то в них народжуються Простір, Хаос і Масштаб.
А це прекрасно...
- Прекрасно, що ти ти і з того світу розповідаєш про свою соціонику, друже,- іронізую я і прокидаюсь в центрі для біженців у Швейцарії.
24.02.25
«Чекай-но, дівчинко!» — вигукнула я. — «Що тут взагалі коїться? Я у себе в кімнаті, у центрі для українських біженців у Швейцарії, вірно? Тут навколо наш одяг з-під двоповерхових ліжок та самотнього стільця допитливо дивляться намальованими оченятами ляльки, що лише прокидаються від променів вранішнього сонця у юго будиночках, любовно побудованих для них вчора дочкою Марією».
То що я роблю в тебе на кухні в Києві, га? Чому твоя кухня така незвично велика, не як фактично — у п’ятиповерхівці, побудованій для перших переселенців Київщини — з Чорнобиля? Тут так багато простору, можна танцювати, можна принести контрабас на день народження як вже було колись. Музика магією звуків розширила кухню і десять людей одночасно розмовляли, грали, палили, жили. Та ніч була ніби на космічній станції у відкритому космосі. Це мить тривала вічність. Але насправді була експериментальною роки тому. Задовго до повномасштабної чи навіть до корони з тотальним маскуванням життя тому.
Я відволіклась від від спогадів, що накрили мене як літня злива - несподіванно та тепло. І все ще стояла на київський кухні, замість швейцарської вітальні. Яке неподобство!
„Слухай, що з твоїм безсмертям?″ - нетерпляче, бо вже питала здається - проговорила я Поспішаю, малята, певно, прокинулись. Чоловік хвилюється. Maбуть, мені дві доби їxaти через кордон. Чи не треба? Чому я не пам'ятаю,як тут опинилась?
Він подивився уважно. Довгим волоссям. грав ветер в привідкритого вікна. І, нарешті, заговорив:
-Вічність, ти надто говірка сьогодні. Сумуєш? Я мовчки кивкула, ковтаючи сльози.
-Не хвилюйся, я відкрив секрет безсмертя. Не має значення, че живий я у тому світі, де ти чи насправді насправді загинув на визвільний війні, раз я є у просторі твоєї пам'яті.
Я є завжди. Як і це кухня. Вона завелика дия мене мене одного. Але тут часто бувають мої батьки. Вони, як і ти, хочуть обсудити щось, що їх турбує.
Мати повернулась до Америки, батько нарешті виїхав до моєї сестри в Італію. Ти ж там поряд, так? То може, побачитесь? Їм сумно, адже моє тіло тут, на Лісовому.
Але не душа. Бо я вільний.І можу прихо дити в ваші світи. Доречі, дякую за гітару. Було нелегко протягнути й з матеріального світу в цей. Але гитара-це насамперед, ідея, то вся вийшло. Слухай пісенку і вертайся до своїх. Алексу привіт. Коли вічність разом зі Порядком, то в них народжуються Простір, Хаос і Масштаб.
А це прекрасно...
- Прекрасно, що ти ти і з того світу розповідаєш про свою соціонику, друже,- іронізую я і прокидаюсь в центрі для біженців у Швейцарії.
24.02.25
Чи є в мене думки?
Історичні слої речей сім ї як тригер.
Кожна річ як провідник до історії, де вирують події та емоції.
В мене нещодавно закінчилось молочко для обличчя. Непоганий засіб, якісний, але мова не про те.
Його я купувала у Дубно, коли ми евакуювались до Тернопільської області і катались автівкою, дивились навколишні міста.
Ми погуляли по Дубно, роздивились пам=ятники архітектури, старовинний замок.Марія попросила сводити її до мотузкового парку на березі річки, назву якої я не запам=ятала.Батут, пустощі, дитячий сміх. Тиша.Квітне наша українська земля, вже з=явились перші квіточки на деревах.
На мить здалось: ми у мирних часах.Знов.
Але завила повітряна тривога у додатку «Київ цифровий» і відчуття спокою щезло.Його замінили переживання.
Вже стрімко темніло, тож рушили назад, меньш ніж сто кілометрів.Для руху автівкою то невелика відстань. Хотіла купити крем, магазини зачинялись за часом, тож рушили.Я заскочила в «Еву» просто перед закриттям.Схопила потрібний косметичний засіб і щось новеньке у рубриці «знижки» на касі. Я часом ведусь на маркетинг, можливо як всі ми.
Та невідома штука і є косметичне молочко.Взяла і полетіли.
За годину в черговому умовному домі ввімкнула «єдині новини» і з=ясувала: прилетіло у Дубно.В районі того магазина, де ми щойно скуплялись.Руцькі знайшли на своїх замшелих картах якийсь страшно важливий об=єкт і ***нули ракетою по мирному містечку, де влітку проходить фестиваль Тараса Бульби.
Коли повітря твого місця життя здригається від вибухів, щось невимовно змінююється назавжди.Ти просто знаєш: безпеки не існує.Спробуй з цим жити.І, поки жива, слідкуй за шкірою обличчя.
І чистотою думок.Бо життя летить, а останній рік с гаком стрімко може улетіти за мить.
Дивлюсь на молочко.Згадую історію.Нарешті записала її.Відпускаю.
Вірю, цього літа у Дубно буде фестиваль. Музика, радість, життя.
Думки, що на часі
Літо 2023
Історичні слої речей сім ї як тригер.
Кожна річ як провідник до історії, де вирують події та емоції.
В мене нещодавно закінчилось молочко для обличчя. Непоганий засіб, якісний, але мова не про те.
Його я купувала у Дубно, коли ми евакуювались до Тернопільської області і катались автівкою, дивились навколишні міста.
Ми погуляли по Дубно, роздивились пам=ятники архітектури, старовинний замок.Марія попросила сводити її до мотузкового парку на березі річки, назву якої я не запам=ятала.Батут, пустощі, дитячий сміх. Тиша.Квітне наша українська земля, вже з=явились перші квіточки на деревах.
На мить здалось: ми у мирних часах.Знов.
Але завила повітряна тривога у додатку «Київ цифровий» і відчуття спокою щезло.Його замінили переживання.
Вже стрімко темніло, тож рушили назад, меньш ніж сто кілометрів.Для руху автівкою то невелика відстань. Хотіла купити крем, магазини зачинялись за часом, тож рушили.Я заскочила в «Еву» просто перед закриттям.Схопила потрібний косметичний засіб і щось новеньке у рубриці «знижки» на касі. Я часом ведусь на маркетинг, можливо як всі ми.
Та невідома штука і є косметичне молочко.Взяла і полетіли.
За годину в черговому умовному домі ввімкнула «єдині новини» і з=ясувала: прилетіло у Дубно.В районі того магазина, де ми щойно скуплялись.Руцькі знайшли на своїх замшелих картах якийсь страшно важливий об=єкт і ***нули ракетою по мирному містечку, де влітку проходить фестиваль Тараса Бульби.
Коли повітря твого місця життя здригається від вибухів, щось невимовно змінююється назавжди.Ти просто знаєш: безпеки не існує.Спробуй з цим жити.І, поки жива, слідкуй за шкірою обличчя.
І чистотою думок.Бо життя летить, а останній рік с гаком стрімко може улетіти за мить.
Дивлюсь на молочко.Згадую історію.Нарешті записала її.Відпускаю.
Вірю, цього літа у Дубно буде фестиваль. Музика, радість, життя.
Думки, що на часі
Літо 2023
Вибір не на часі?
7 хвилин.
Стільки часу мені знадобилось, щоб визначитись сьогодні з робочим місцем у зовнішньому світі, прийти туди ногами, замовити каву, розкрити лептоп( нове слово у лексиконі) і почати писати.
Непогано. 7 хвилин, щоб зробити вибір.
Інколи його зробити важко.Буває, неможливо.
Але як не відсторонюйся, але опинившись в ситуації вибору, ти маєш на щось кивнути.Чи добровільно, чи життя створить такі умови що прям таки маєш обирати.
Бо перехрестґ долі місце де не можна зволікати.
А їх ой як багато, особливо, коли живеш у епоху суцільних змін.
На секунди відірвала погляд від тексту і одразу побачила,як дорогу переходить дівчина з собачкою.Статура її та пушиста зачіска дуже нагадали мені знайому з Києва.
Я часто тепер тут бачу когось, хто нагадує друзів з України.Куди їх тільки не занесло у світі.
Буває пронизливо до сліз, коли бачу схожу на мого мертвого друга людину.Тоді здається: світ повниться двійниками.Або версій Всесвіту все ж декілька і десь є варіація без війни і ранньої втрати дорогих людей.
А поки щоденно маю обирати саме цю реальність, важко вибираючись з=під влади могутніх снів.
Розуміти хто, де і як я.Обираю настрій та одяг, музику, яку слухаю чи не слухаю.Новини=скільки їх вжити, щоб одночасно і розуміти світ, і лишаться при розумі.
Обираю, чи вчити сьогодні місцеві мови чи залишитись у полоні смутку. Я звикла рухатись як електрон, від звідси до мети, тож мета=вільно читати тими мовами книжки.Раз вже я тут.І говорити на рівні, достатньому для донесення власних культурних меседжей та історій про Україну і війну.
Відчуваю себе послом, якого, власне, ніхто ,здається, нікуди не посилав.Але щоб не посипатись зовсім від нерозуміння процесів,які відбуваються тут та зараз і власного місця в них, обираю вважати себе послом волонтером. Відчувати себе аж цілим послом від волонтерів не вистачає чи то сил, чи то духу, адже…
Діти прокидаються одночасно зі мною.Принаймі в цьому графіку життя при наявності умовного ранку. Тож я і хочу попередньо обрати програму дня, але по факту обираю рухатись по обставинам.
Взагалі, пам=ятаю: нам дається по силам.Чи то не іронія долі: готувалась до кабздецю як воїн камікадзе, відрекалась від земного, не наживала майна, а лише людей та досвід.І на момент х, 24 лютого 22 року опинилась перед фактом появлення нового життя, сина. Ні,якщо з моїх туманних роздумів може здатись, що не знала про вагітність=знала.Але у цій точці настоящего моменту лінії вірогідності подій як би наклались одна на іншу і трапився бадабум.Тобто якщо війна=то я воїн з усіма наслідками, які мають бути.А якщо мир=я мати,і це прекрасно.Але вуяля: хтось змішав всі карти і маємо перегорнутий світ.А я маю обирати прийняти свою мінімальну участь у захисті країни саме тілом.Гартую душу і вчусь кожного дня знаходити і час, і ресурс, і настрій просто робити справу.
Наодинці без всіх, кого люблю.Їх може стати забагато.Особливо коли маєш працювати.Таке враження: діти й домашні тварини точно, а часто ще й близькі друзі, чоловіки жінки, короче, супруги, саме коли маєш помовчати і щось народити суттєво, відчувають той тонкий момент перед.І починають активно робити все, щоб не трапилось.
А так вже не хочеться.
Якщо вірити психологам(а чом би власне,їм не вірити?) то проблема, як завжди у дитинстві. У непророблених моментах з нього.Тут маю змішані почуття, адже по =хорошему, то всі травматики мають обов=язково пропрацювати минулий досвід та травми, щоб не нести то далі, вже своїм дітям.
Але в мене то інакше.Тож ми робимо ремонт у апартаментах, не перестаючи вести звичайне життя у них же.
Образно так би мовити, бо ж практика адекватної поведінки має випереджувати теорію її ж. Обираю як зі мною можна і як точно не можна.Всім людям, особливо найближчим.Бо я їх люблю, але себе однозначно люблю більше.Як там у літаках?Спочатку маску вдягніть на себе, далі вже далі…
Відповідно, цей процес зеркальний. Вимагаю від себе щирості і усвідомлення дій.І від інших.Досить їх поважаю,щоб на гратись у психологічно=маніпуляційні ігри, а просто бути поряд.
Вибори кожного дня.
Що одягти, що їсти, чи їсти, чи пити, чи пити алкоголь, чи витрачати гроші.Що відчувати, коли їх витрачаєш. Чи думати взагалі або про якісь примитивні речі.
Тепер здається, я ближче до розуміння кількості побутових розмов у публічному просторі окупованого Луганська, які там чула, ніж раніше.
Розмовляти про сенси, плани, майбутнє може відчуватись як дуже відповідально і тому страшно.Коли у просторі, щедро заповненого важкою рукою царька сусідньої держави безликими особами у горці з автоматами, ти вголос обирає плаття або рукколу у салат, то ніби нормально.Небезпеки немає.А ось вже книжка,яку плануєш читати чи фільм…Адже він може бути вироблений у об=явленій всім ворожою країні.То ж ані пари з вуст про духовні інтереси.В окупованих рашею територіях думати= небезпечне хобі.Вельми.
Я в якості сувенірів привезла з рідного окупованого ж Донецька деякий підшкірний страх.Згодом цей страх призвав до себе їжу і матеріалізував захисний підшкірний вже жир.Якось після ряда болісних в прямому сенсі обставин=і в Донецьку, і в Києві я ніби втратила здатність обирати.
На роки.Трохи є і зараз.Особливо у питаннях, що прямо пов=язані з моїм проявленням, успіхом, реалізацією у серед людейБути видимою, яскравою, помітною Відчувається як пряма небезпека життю.Типу це ми, люба, вже проходили.Декілька разів так успішно висунулась, що били=били, трохи не вбили.Причому в кожному новому епізоді били всьо жорсткіше.У юності батьки, коли планувала вивезти Ірочку доньку на море за свій кошт.Жінки ногами, батько тримав. Як вірити в силу родини після такого? Тоді я ніби в мить стала з корнем вирваним бурею деревом.Лише нещодавно відчула вдячність до них як до фігур,які дали життя.А що робити з власним життям, як саме перетворити його на прекрасне=то я вже вирішу сама.Тоді я не наважувала обрати самостійність,страхи були сильніші за мене.Тепер інакше.
Хоч і лячно, але власне життя жити велике щастя.
Моя досить доросла дублена сльозами і пригодами сорокарічна майже шкіра бажаю відчути і радість перемог також.Просто для себе.Я вже нікому нічого не маю доводить.Інколи забуваю, але явно роблю успіхи.
Потім били сєпари за вибір України.
Пишу це і чую пісню «Хай буде весна, там де ми стоїмо до кінця».На вулиці чувак співає.Наш.
Тут все просто.Вхідний квиток до свободи весь час в нашій країні, всі віки є.Мій виявився через маленьку несвободу, окровавлений, з можливістю побути перед лицем смерті з питаннячком.»Невже це все? Хто я є?Ким буду, коли вирасту?»
Достеменно не знаю, чи виросла.Але точно захотіла стати дорослою.І коли в Києві рушила шляхом виступів, творчих вечорів, публічності, концертів, врізалась у глибину київських глибин..Тут і кохання, яке мов величезна глиба льоду, розбила мене на друзьки.Сек, наркотики, музики, музика, ночі без сну,розмови.Мене носило шаленим вітром по столиці.
Опинившись між вибором=чи продовжувати рости як митець, чи просто розчинитись у солодкому болоті, я підсвідомо обрала палача.
Звісно,бити людей жахливо. І жінок також.І мене.Але в тій ситуації страх змін взяв мене за руку і привів до людини, яка стала на заваді моїм мріям про виступи.Бо боялась я тоді сильніше ніж хотіла.
Так і сталося: при поїздці на домашню студію звукозапису з віршами я опинилась дуже сильно ізбита здоровенним мужланом від рок=н=ролу.Він вирішив,що я аж занадто яскрава.
Іронія, що це побиття відбулось якраз на другу річницю мойого звільнення з полону в Донецьку.Першого червня.Літо почалось яскраво тоді.Ледве себе зібрала з руїн.Дуже, дуже, дуже злякалась тоді.І ніби закрила двері перед дійсними можливостями змін.З цим розгрібаюсь і досі.
Але раз пишу про те, точно зможу.Адже все наш вибір.І минуле не визначає теперешнього і точно майбутнього.
І хоч словосполучення «треба зробити вибір» викликає в якості реакції легкий тремор, але по факту виборів багато.
Серед числених гілок дерева вариантів обери свій, будь ласка, люба.
Для мене обирати кожного разу це стрес.Але знаєш, свідомо йду в нього і вчусь робити вибори.Хоч маленькі=наполягти на морозиві уночі, купити дивне плавття, викласти відвертий емоційний текст.Подати заявку на участь у дійсно важливому проекті.
Мені ссикотно,але роблю.І потрохи отримую задоволення від того.Бо вибір за завжди про свободу та відповідальність за власне життя.А це прекрасно.
Зараз обираю сплатити за рахунком і йти до коханих.Чоловік моя підтримка,а діти радість.
А у наступній серії відвертостей розповім нарешті,як обирала міста і як не могла їх обрати.І що з того власне вийшло.
Спойлер=раз я тут, де є, то вийшло цікаво.Але інколи так не здавалось, в тих блуканнях в пітьмі нерозуміння себе.
Всьо.Це вже далі.Цілую, радіймо життю.
14 червня 2023 р.
Чого тільки не сталося за ці дні. Багато такого, що й не уявиш, настільки воно страшне. Просто запредельний кошмар.
Руцькі вдарили по Каховській дамбі. Цілий світ заводей, маленьких сіл, неспішне життя у гармонії з природою, природні заказники =все пішло під воду.
Дніпро, старий Дніпро, як таке могло з нами статись? Спочатку тебе сковують тією дамбою, підтоплюють села у двадцятому сторіччі великі «стратеги біди комунизму».Потім за сімдесят років їхні онуки могут павтарить =трагедію і жорстокість.
Ніби весь світ заволав до мене, кожне страждання живої істоти на Херсонщині, Миколаївщині, Одещині=куди пішла велика вода, біль, суцільний біль.
Пішли реакції тіла. Спина сказала: «Далі без мене».
Відчула кожен позвонок, власну «відповідальність за всепро***и Всесвіту.»
Втратила здатність говорити, писати про любов та біль, ніби стерлись спогади і отримала величезним кулаком подачу у грудну клітину.І я від болю не можу дихати, а розум відсторонений.Ніби я насправді не тут, десь далеко.
А знаєш, я ж вже відчувала подібне. На власній шкурі, локально так би мовити.
Таке відчуваєш, коли тебе фізично намагаються знищити. Зтерти твою ідентичність, зрівняти з землею, перетворити на попіл.
куДім. Клікуха мого мучителя.Іронічно.Дім куку, відчуття дому в Києві підшатнулось. А я ж нещодавно оселилась у столиці, тільки=но обнулившись в Донецьку.
Надто яскрава, надто жива і незалежна. Тоді злі бики, яким нестерпна ідея незалежності жінки, намагаються якщо не вбити, то залякати насмерть.
Щоб завмерла і не висовувалась. Щоб стала непомітною й заляканою.
Зі мною таке не вийшло. Виявилась живучою. Але трохи занепокоїлась=спочатку лупцюють й ріжуть сєпари, потім київські гопники від музики. Чому я взагалі опиняюсь у таких ситуаціях?
А ще=чому взагалі деякі чоловіки вважають за потрібне самостверджуватись через приниження та побиття жінки?
Пошук відповідей увів мене з нехорошої квартири 24, але не розлучив нас. Відклигавши тижні з два, після вечірки сусіда, де зібрались всі знайомі від музики, я рушила далі. Далі для початку виявилось недалеко.Коли скачеш по шарам однієї реальності, квантового стрибка не вийде. Тож зібрані речі=багато концертних костюмів та книг і певний побутовий мотлох відправились до Аліни. Вона тоді винаймала чергову у своїх пригодах, але прекрасну простору квартиру серед вічних сосен на Волгодонській.Це зараз ця ****ська назва нарешті декомунізована, а ще сім років тому ми ж були ще майже не вороги, а типу брати.
З Аліною ми стали сестрами на квартирі на Малишко, майже роком раніше.Дивні переплетення історій. Я дуже хотіла читати вірші. Тож виступала всюду, де запросять.У моєї приятельки з художньої галереї була її приятелька, що знала багатьох музик та поетів. Тож ми зробили декілька благодійних виступів у маленьких клубах.Так з=явилась Оля і виступ з неї у домі метеорологів нв Ярославому Валі. Потім наш виступ з нею у «Кіпіші»,київському ресторані луганчанина Кості.Він втратив свій бізнес у поставок посуду у Луганську, натурально залишились лише друзьки від його грошей та красивих тарілочок.З того клубу я поїду до Сані, воїна та колишнього чоловіка у реанімацію до Дніпра. Потім буду розписувати стіни зі своєю партнеркою Лєночкою.Дуже швидко сусіди витіснять Костю з приміщення на Либідській скаргами на шум, якого не було і він перевезе заклад за міст, на лівий берег Києва. А відправлюсь з Олею виступати далі у «Зіон» на Мінській, але теоретично.Мій донецький друг по полону Діма влучно назвав місце розташування клубу «В ***нях».Гарне атмосферне місце з дарбуками, африканськими мотивами, пуером і курительними сумішами. Після виступу у клубі «Зіон», з організаторами якого я потоварищую пізніше, домовилась приїхати в гості до луганської групи»Мір». Тут варто уточнити:не луганська, а зоринська.Бо плутати місто та область це як назвати єнакіївське донецьким.Ну або казати, що живеш в Києві, маючи на увазі Фастів.Тобто «да, но нєт».Взагалі, з децентралізацією в нас все було досить погано.Бо не секрет: з маленьких сел люди хотіли їхати до міст областного підпорядкування, а звідти якимось робочим телепортом до обласного центру, де і зав=язали на роки. Наступний переход то вже Київ.Було відчуття, що відправлення людини до Києва, підвищення у робочому статусі прирівнюється до польоту на Луну. Тож певної мірою вибуховою хвилею неоголошеної війни вдома мене викинуло на іншу планету, де поетичні читання відбуваються кожного дня і всюди, лише встигай відвідати.
Для мене тої, голодної до творчих процесів, це був справжній рай мистецтва.Тож всі мені здавались чудовими людьми і друзями. Бувало, я помилялась, бува, і жорстоко, за що заплатила повну ціну.Але крок за кроком, контакт за контактом, я збирала дійсно талановитих і добрих людей ніби намистинки у чарівне намисто київського кола друзів.
Я, знаєш, досі не можу визначитись, чи була зустріч з Павліном та Вітахою тупіковою гілкою мого мистецького розвитку чи ні.Бо я приїхала в гості на вихідні і застрягла у нехорошій квартирі 24 майже на рік.
Називаю квартиру «нехорошею» в своїй голові, але чи я права?
Квартира зі славетною історією. Власне, батько Серьожи, який здавав сім=ї Павліна кімнату, певний час був зам.міністра культури української сср. Тож дух культури у квартирі був, а ще відчуття занедбаності і легкого пофігізма до приміщення.Ніби є ресурс, то можна не лагодити крани, труби і вікна аж з побудови дому у далеких вісімдесятих. Власно, мені як людині, що вештається світом і винаймає різне житло з двадцяти років, трохи не зрозуміло як то=можна щось мати і допускати його занепад.Але може я до того колись дійду.А поки ходжу, їзжу та роздивляюсь цей світ.
Пишу спогади у третьому по рахунку з ранку потязі по Швейцарії, бо їду до Базеля.Наш покровитель запросив мене на виставку мистецтва. Здається, найкращу в світі.Тож це виклик.Ніколи не думала, що взагалі тут опинюсь.
Моя команда, родина, їде разом.Вони підуть досліджувати місто, а я на виставку.А зараз маю час випустити думки й спогади, звільнити від них серце та голову.
Тож нехороша квартира була на перший погляд вельми просторою трьошкою з коричневими шпалерами у коридорі, давно пофарбованими вікнами, трьома ж окремими кімнатами.З балконом на кухні, що провокувало заварювати чай=каву та довгесенько курити там, мрійливо дивлячись у двір.
Роками пізніше саме у цьому дворі моя маленька Марія буде вчитись ходити на кататись з гірки на майданчику, біля якого у часи квартири 24 було випито аж забагато міцного алкоголю.
А ще балкон був у тій кімнаті, де я залишилась у гостях. Балкон, багато книжок по мистецтву і чомусь візочок з «сільпо».Багато світла і вид за парк, корабельні сосни і вогні метрополітену.Така затишна, така моя кімната….
Дивно відчувати затишність кімнати у квартирі, де щойно гриміла вечірка людей на тридцять.Я була щаслива=щойно придбала перший в житті смартфон, на роботі сплатили зарплату, класний вечір, багато музики, нові знайомства.Тож сумку з гаманцем лишила у прихожій серед інших.Після пісен та розмов, творчих планів я лишилась.Їхати в ніч аж в глибину Віноградаря, де я щасливо мешкала аж рік в той день не хотілось.
Вранці я виявила,що в гаманці немає тридцяти доларів, які лишились після покупки телефона, а є лише двадцять гривень.
І познайомилась з Аліною.
Тепер я себе питаю: чому, ну чому тоді не влаштувала скандал, не запитала, що за хрінь взагалі відбулась.Ні, я делікатно поцікавилась у Саші Павліна, проінформувала його.На що він відповів=»ну людей много же було, що ж?Все ж свої».
Треба було тікати тоді.Крапка.Бо залишатись з людьми, які піздять гроші просто з сумки і брешуть в очі.Адже все ж зрозуміло.Але мені так добре було у кімнаті з балконом, що я вирішила:»Дякую, що взяв грошима».
Аля ж варила чудову каву і була напрочуд дивовижною.Я зачіпилась за розмову з нею.Відчуття, що знайомі сто років, тепло і радість.Я мала деякі запитання про режисуру фільма.Ми ж продовжували знімали документалку з Сєвою.Аля знімала своє кіно про людей з інвалідністю.Нам виявилось цікаво разом.
І на наступні вихідні, після подорожі до Одеси я приїхала вже в гості саме до неї.В Одесі мені утвердили міні грант на друк власної книги історій.До Алі їхала щасливою, сповненою планів.А на за горами і навчання в університеті дизайну там же, на Віноградарі.На Малишка мене застала звістка:власниця квартири на Віноградарі сповестила=син Діма отримав травму в селі і повертається до міста на лікування..Тож маю з=їхати.Аля дуже швидко зателефонувала Сергію, власнику квартири і за мить в мене з=явилось нове житло, просто тут, біля метро «Чернігівська».Колотитти від швидкозмінних обставин мене почало вже пізніше.я ЯКОСЬ РАПТОМ УСВІДОМИЛА, ЩО ЩОЙНО ВИЙНЯЛА ВЖЕ ЧЕТВЕРТЕ ЖИТЛО У КИЄВІ.
Можливо, тобі зрозуміло,що історії про початок київської епопеї будуть тут. Але зараз я хочу помітити саме цей момент, де ми у потязі їдемо у нову точку у просторі, а моя мала хоче обійматись.
Бо спогади спогадами ,але треба бути тут і зараз.
29.06.23.
7 хвилин.
Стільки часу мені знадобилось, щоб визначитись сьогодні з робочим місцем у зовнішньому світі, прийти туди ногами, замовити каву, розкрити лептоп( нове слово у лексиконі) і почати писати.
Непогано. 7 хвилин, щоб зробити вибір.
Інколи його зробити важко.Буває, неможливо.
Але як не відсторонюйся, але опинившись в ситуації вибору, ти маєш на щось кивнути.Чи добровільно, чи життя створить такі умови що прям таки маєш обирати.
Бо перехрестґ долі місце де не можна зволікати.
А їх ой як багато, особливо, коли живеш у епоху суцільних змін.
На секунди відірвала погляд від тексту і одразу побачила,як дорогу переходить дівчина з собачкою.Статура її та пушиста зачіска дуже нагадали мені знайому з Києва.
Я часто тепер тут бачу когось, хто нагадує друзів з України.Куди їх тільки не занесло у світі.
Буває пронизливо до сліз, коли бачу схожу на мого мертвого друга людину.Тоді здається: світ повниться двійниками.Або версій Всесвіту все ж декілька і десь є варіація без війни і ранньої втрати дорогих людей.
А поки щоденно маю обирати саме цю реальність, важко вибираючись з=під влади могутніх снів.
Розуміти хто, де і як я.Обираю настрій та одяг, музику, яку слухаю чи не слухаю.Новини=скільки їх вжити, щоб одночасно і розуміти світ, і лишаться при розумі.
Обираю, чи вчити сьогодні місцеві мови чи залишитись у полоні смутку. Я звикла рухатись як електрон, від звідси до мети, тож мета=вільно читати тими мовами книжки.Раз вже я тут.І говорити на рівні, достатньому для донесення власних культурних меседжей та історій про Україну і війну.
Відчуваю себе послом, якого, власне, ніхто ,здається, нікуди не посилав.Але щоб не посипатись зовсім від нерозуміння процесів,які відбуваються тут та зараз і власного місця в них, обираю вважати себе послом волонтером. Відчувати себе аж цілим послом від волонтерів не вистачає чи то сил, чи то духу, адже…
Діти прокидаються одночасно зі мною.Принаймі в цьому графіку життя при наявності умовного ранку. Тож я і хочу попередньо обрати програму дня, але по факту обираю рухатись по обставинам.
Взагалі, пам=ятаю: нам дається по силам.Чи то не іронія долі: готувалась до кабздецю як воїн камікадзе, відрекалась від земного, не наживала майна, а лише людей та досвід.І на момент х, 24 лютого 22 року опинилась перед фактом появлення нового життя, сина. Ні,якщо з моїх туманних роздумів може здатись, що не знала про вагітність=знала.Але у цій точці настоящего моменту лінії вірогідності подій як би наклались одна на іншу і трапився бадабум.Тобто якщо війна=то я воїн з усіма наслідками, які мають бути.А якщо мир=я мати,і це прекрасно.Але вуяля: хтось змішав всі карти і маємо перегорнутий світ.А я маю обирати прийняти свою мінімальну участь у захисті країни саме тілом.Гартую душу і вчусь кожного дня знаходити і час, і ресурс, і настрій просто робити справу.
Наодинці без всіх, кого люблю.Їх може стати забагато.Особливо коли маєш працювати.Таке враження: діти й домашні тварини точно, а часто ще й близькі друзі, чоловіки жінки, короче, супруги, саме коли маєш помовчати і щось народити суттєво, відчувають той тонкий момент перед.І починають активно робити все, щоб не трапилось.
А так вже не хочеться.
Якщо вірити психологам(а чом би власне,їм не вірити?) то проблема, як завжди у дитинстві. У непророблених моментах з нього.Тут маю змішані почуття, адже по =хорошему, то всі травматики мають обов=язково пропрацювати минулий досвід та травми, щоб не нести то далі, вже своїм дітям.
Але в мене то інакше.Тож ми робимо ремонт у апартаментах, не перестаючи вести звичайне життя у них же.
Образно так би мовити, бо ж практика адекватної поведінки має випереджувати теорію її ж. Обираю як зі мною можна і як точно не можна.Всім людям, особливо найближчим.Бо я їх люблю, але себе однозначно люблю більше.Як там у літаках?Спочатку маску вдягніть на себе, далі вже далі…
Відповідно, цей процес зеркальний. Вимагаю від себе щирості і усвідомлення дій.І від інших.Досить їх поважаю,щоб на гратись у психологічно=маніпуляційні ігри, а просто бути поряд.
Вибори кожного дня.
Що одягти, що їсти, чи їсти, чи пити, чи пити алкоголь, чи витрачати гроші.Що відчувати, коли їх витрачаєш. Чи думати взагалі або про якісь примитивні речі.
Тепер здається, я ближче до розуміння кількості побутових розмов у публічному просторі окупованого Луганська, які там чула, ніж раніше.
Розмовляти про сенси, плани, майбутнє може відчуватись як дуже відповідально і тому страшно.Коли у просторі, щедро заповненого важкою рукою царька сусідньої держави безликими особами у горці з автоматами, ти вголос обирає плаття або рукколу у салат, то ніби нормально.Небезпеки немає.А ось вже книжка,яку плануєш читати чи фільм…Адже він може бути вироблений у об=явленій всім ворожою країні.То ж ані пари з вуст про духовні інтереси.В окупованих рашею територіях думати= небезпечне хобі.Вельми.
Я в якості сувенірів привезла з рідного окупованого ж Донецька деякий підшкірний страх.Згодом цей страх призвав до себе їжу і матеріалізував захисний підшкірний вже жир.Якось після ряда болісних в прямому сенсі обставин=і в Донецьку, і в Києві я ніби втратила здатність обирати.
На роки.Трохи є і зараз.Особливо у питаннях, що прямо пов=язані з моїм проявленням, успіхом, реалізацією у серед людейБути видимою, яскравою, помітною Відчувається як пряма небезпека життю.Типу це ми, люба, вже проходили.Декілька разів так успішно висунулась, що били=били, трохи не вбили.Причому в кожному новому епізоді били всьо жорсткіше.У юності батьки, коли планувала вивезти Ірочку доньку на море за свій кошт.Жінки ногами, батько тримав. Як вірити в силу родини після такого? Тоді я ніби в мить стала з корнем вирваним бурею деревом.Лише нещодавно відчула вдячність до них як до фігур,які дали життя.А що робити з власним життям, як саме перетворити його на прекрасне=то я вже вирішу сама.Тоді я не наважувала обрати самостійність,страхи були сильніші за мене.Тепер інакше.
Хоч і лячно, але власне життя жити велике щастя.
Моя досить доросла дублена сльозами і пригодами сорокарічна майже шкіра бажаю відчути і радість перемог також.Просто для себе.Я вже нікому нічого не маю доводить.Інколи забуваю, але явно роблю успіхи.
Потім били сєпари за вибір України.
Пишу це і чую пісню «Хай буде весна, там де ми стоїмо до кінця».На вулиці чувак співає.Наш.
Тут все просто.Вхідний квиток до свободи весь час в нашій країні, всі віки є.Мій виявився через маленьку несвободу, окровавлений, з можливістю побути перед лицем смерті з питаннячком.»Невже це все? Хто я є?Ким буду, коли вирасту?»
Достеменно не знаю, чи виросла.Але точно захотіла стати дорослою.І коли в Києві рушила шляхом виступів, творчих вечорів, публічності, концертів, врізалась у глибину київських глибин..Тут і кохання, яке мов величезна глиба льоду, розбила мене на друзьки.Сек, наркотики, музики, музика, ночі без сну,розмови.Мене носило шаленим вітром по столиці.
Опинившись між вибором=чи продовжувати рости як митець, чи просто розчинитись у солодкому болоті, я підсвідомо обрала палача.
Звісно,бити людей жахливо. І жінок також.І мене.Але в тій ситуації страх змін взяв мене за руку і привів до людини, яка стала на заваді моїм мріям про виступи.Бо боялась я тоді сильніше ніж хотіла.
Так і сталося: при поїздці на домашню студію звукозапису з віршами я опинилась дуже сильно ізбита здоровенним мужланом від рок=н=ролу.Він вирішив,що я аж занадто яскрава.
Іронія, що це побиття відбулось якраз на другу річницю мойого звільнення з полону в Донецьку.Першого червня.Літо почалось яскраво тоді.Ледве себе зібрала з руїн.Дуже, дуже, дуже злякалась тоді.І ніби закрила двері перед дійсними можливостями змін.З цим розгрібаюсь і досі.
Але раз пишу про те, точно зможу.Адже все наш вибір.І минуле не визначає теперешнього і точно майбутнього.
І хоч словосполучення «треба зробити вибір» викликає в якості реакції легкий тремор, але по факту виборів багато.
Серед числених гілок дерева вариантів обери свій, будь ласка, люба.
Для мене обирати кожного разу це стрес.Але знаєш, свідомо йду в нього і вчусь робити вибори.Хоч маленькі=наполягти на морозиві уночі, купити дивне плавття, викласти відвертий емоційний текст.Подати заявку на участь у дійсно важливому проекті.
Мені ссикотно,але роблю.І потрохи отримую задоволення від того.Бо вибір за завжди про свободу та відповідальність за власне життя.А це прекрасно.
Зараз обираю сплатити за рахунком і йти до коханих.Чоловік моя підтримка,а діти радість.
А у наступній серії відвертостей розповім нарешті,як обирала міста і як не могла їх обрати.І що з того власне вийшло.
Спойлер=раз я тут, де є, то вийшло цікаво.Але інколи так не здавалось, в тих блуканнях в пітьмі нерозуміння себе.
Всьо.Це вже далі.Цілую, радіймо життю.
14 червня 2023 р.
Чого тільки не сталося за ці дні. Багато такого, що й не уявиш, настільки воно страшне. Просто запредельний кошмар.
Руцькі вдарили по Каховській дамбі. Цілий світ заводей, маленьких сіл, неспішне життя у гармонії з природою, природні заказники =все пішло під воду.
Дніпро, старий Дніпро, як таке могло з нами статись? Спочатку тебе сковують тією дамбою, підтоплюють села у двадцятому сторіччі великі «стратеги біди комунизму».Потім за сімдесят років їхні онуки могут павтарить =трагедію і жорстокість.
Ніби весь світ заволав до мене, кожне страждання живої істоти на Херсонщині, Миколаївщині, Одещині=куди пішла велика вода, біль, суцільний біль.
Пішли реакції тіла. Спина сказала: «Далі без мене».
Відчула кожен позвонок, власну «відповідальність за всепро***и Всесвіту.»
Втратила здатність говорити, писати про любов та біль, ніби стерлись спогади і отримала величезним кулаком подачу у грудну клітину.І я від болю не можу дихати, а розум відсторонений.Ніби я насправді не тут, десь далеко.
А знаєш, я ж вже відчувала подібне. На власній шкурі, локально так би мовити.
Таке відчуваєш, коли тебе фізично намагаються знищити. Зтерти твою ідентичність, зрівняти з землею, перетворити на попіл.
куДім. Клікуха мого мучителя.Іронічно.Дім куку, відчуття дому в Києві підшатнулось. А я ж нещодавно оселилась у столиці, тільки=но обнулившись в Донецьку.
Надто яскрава, надто жива і незалежна. Тоді злі бики, яким нестерпна ідея незалежності жінки, намагаються якщо не вбити, то залякати насмерть.
Щоб завмерла і не висовувалась. Щоб стала непомітною й заляканою.
Зі мною таке не вийшло. Виявилась живучою. Але трохи занепокоїлась=спочатку лупцюють й ріжуть сєпари, потім київські гопники від музики. Чому я взагалі опиняюсь у таких ситуаціях?
А ще=чому взагалі деякі чоловіки вважають за потрібне самостверджуватись через приниження та побиття жінки?
Пошук відповідей увів мене з нехорошої квартири 24, але не розлучив нас. Відклигавши тижні з два, після вечірки сусіда, де зібрались всі знайомі від музики, я рушила далі. Далі для початку виявилось недалеко.Коли скачеш по шарам однієї реальності, квантового стрибка не вийде. Тож зібрані речі=багато концертних костюмів та книг і певний побутовий мотлох відправились до Аліни. Вона тоді винаймала чергову у своїх пригодах, але прекрасну простору квартиру серед вічних сосен на Волгодонській.Це зараз ця ****ська назва нарешті декомунізована, а ще сім років тому ми ж були ще майже не вороги, а типу брати.
З Аліною ми стали сестрами на квартирі на Малишко, майже роком раніше.Дивні переплетення історій. Я дуже хотіла читати вірші. Тож виступала всюду, де запросять.У моєї приятельки з художньої галереї була її приятелька, що знала багатьох музик та поетів. Тож ми зробили декілька благодійних виступів у маленьких клубах.Так з=явилась Оля і виступ з неї у домі метеорологів нв Ярославому Валі. Потім наш виступ з нею у «Кіпіші»,київському ресторані луганчанина Кості.Він втратив свій бізнес у поставок посуду у Луганську, натурально залишились лише друзьки від його грошей та красивих тарілочок.З того клубу я поїду до Сані, воїна та колишнього чоловіка у реанімацію до Дніпра. Потім буду розписувати стіни зі своєю партнеркою Лєночкою.Дуже швидко сусіди витіснять Костю з приміщення на Либідській скаргами на шум, якого не було і він перевезе заклад за міст, на лівий берег Києва. А відправлюсь з Олею виступати далі у «Зіон» на Мінській, але теоретично.Мій донецький друг по полону Діма влучно назвав місце розташування клубу «В ***нях».Гарне атмосферне місце з дарбуками, африканськими мотивами, пуером і курительними сумішами. Після виступу у клубі «Зіон», з організаторами якого я потоварищую пізніше, домовилась приїхати в гості до луганської групи»Мір». Тут варто уточнити:не луганська, а зоринська.Бо плутати місто та область це як назвати єнакіївське донецьким.Ну або казати, що живеш в Києві, маючи на увазі Фастів.Тобто «да, но нєт».Взагалі, з децентралізацією в нас все було досить погано.Бо не секрет: з маленьких сел люди хотіли їхати до міст областного підпорядкування, а звідти якимось робочим телепортом до обласного центру, де і зав=язали на роки. Наступний переход то вже Київ.Було відчуття, що відправлення людини до Києва, підвищення у робочому статусі прирівнюється до польоту на Луну. Тож певної мірою вибуховою хвилею неоголошеної війни вдома мене викинуло на іншу планету, де поетичні читання відбуваються кожного дня і всюди, лише встигай відвідати.
Для мене тої, голодної до творчих процесів, це був справжній рай мистецтва.Тож всі мені здавались чудовими людьми і друзями. Бувало, я помилялась, бува, і жорстоко, за що заплатила повну ціну.Але крок за кроком, контакт за контактом, я збирала дійсно талановитих і добрих людей ніби намистинки у чарівне намисто київського кола друзів.
Я, знаєш, досі не можу визначитись, чи була зустріч з Павліном та Вітахою тупіковою гілкою мого мистецького розвитку чи ні.Бо я приїхала в гості на вихідні і застрягла у нехорошій квартирі 24 майже на рік.
Називаю квартиру «нехорошею» в своїй голові, але чи я права?
Квартира зі славетною історією. Власне, батько Серьожи, який здавав сім=ї Павліна кімнату, певний час був зам.міністра культури української сср. Тож дух культури у квартирі був, а ще відчуття занедбаності і легкого пофігізма до приміщення.Ніби є ресурс, то можна не лагодити крани, труби і вікна аж з побудови дому у далеких вісімдесятих. Власно, мені як людині, що вештається світом і винаймає різне житло з двадцяти років, трохи не зрозуміло як то=можна щось мати і допускати його занепад.Але може я до того колись дійду.А поки ходжу, їзжу та роздивляюсь цей світ.
Пишу спогади у третьому по рахунку з ранку потязі по Швейцарії, бо їду до Базеля.Наш покровитель запросив мене на виставку мистецтва. Здається, найкращу в світі.Тож це виклик.Ніколи не думала, що взагалі тут опинюсь.
Моя команда, родина, їде разом.Вони підуть досліджувати місто, а я на виставку.А зараз маю час випустити думки й спогади, звільнити від них серце та голову.
Тож нехороша квартира була на перший погляд вельми просторою трьошкою з коричневими шпалерами у коридорі, давно пофарбованими вікнами, трьома ж окремими кімнатами.З балконом на кухні, що провокувало заварювати чай=каву та довгесенько курити там, мрійливо дивлячись у двір.
Роками пізніше саме у цьому дворі моя маленька Марія буде вчитись ходити на кататись з гірки на майданчику, біля якого у часи квартири 24 було випито аж забагато міцного алкоголю.
А ще балкон був у тій кімнаті, де я залишилась у гостях. Балкон, багато книжок по мистецтву і чомусь візочок з «сільпо».Багато світла і вид за парк, корабельні сосни і вогні метрополітену.Така затишна, така моя кімната….
Дивно відчувати затишність кімнати у квартирі, де щойно гриміла вечірка людей на тридцять.Я була щаслива=щойно придбала перший в житті смартфон, на роботі сплатили зарплату, класний вечір, багато музики, нові знайомства.Тож сумку з гаманцем лишила у прихожій серед інших.Після пісен та розмов, творчих планів я лишилась.Їхати в ніч аж в глибину Віноградаря, де я щасливо мешкала аж рік в той день не хотілось.
Вранці я виявила,що в гаманці немає тридцяти доларів, які лишились після покупки телефона, а є лише двадцять гривень.
І познайомилась з Аліною.
Тепер я себе питаю: чому, ну чому тоді не влаштувала скандал, не запитала, що за хрінь взагалі відбулась.Ні, я делікатно поцікавилась у Саші Павліна, проінформувала його.На що він відповів=»ну людей много же було, що ж?Все ж свої».
Треба було тікати тоді.Крапка.Бо залишатись з людьми, які піздять гроші просто з сумки і брешуть в очі.Адже все ж зрозуміло.Але мені так добре було у кімнаті з балконом, що я вирішила:»Дякую, що взяв грошима».
Аля ж варила чудову каву і була напрочуд дивовижною.Я зачіпилась за розмову з нею.Відчуття, що знайомі сто років, тепло і радість.Я мала деякі запитання про режисуру фільма.Ми ж продовжували знімали документалку з Сєвою.Аля знімала своє кіно про людей з інвалідністю.Нам виявилось цікаво разом.
І на наступні вихідні, після подорожі до Одеси я приїхала вже в гості саме до неї.В Одесі мені утвердили міні грант на друк власної книги історій.До Алі їхала щасливою, сповненою планів.А на за горами і навчання в університеті дизайну там же, на Віноградарі.На Малишка мене застала звістка:власниця квартири на Віноградарі сповестила=син Діма отримав травму в селі і повертається до міста на лікування..Тож маю з=їхати.Аля дуже швидко зателефонувала Сергію, власнику квартири і за мить в мене з=явилось нове житло, просто тут, біля метро «Чернігівська».Колотитти від швидкозмінних обставин мене почало вже пізніше.я ЯКОСЬ РАПТОМ УСВІДОМИЛА, ЩО ЩОЙНО ВИЙНЯЛА ВЖЕ ЧЕТВЕРТЕ ЖИТЛО У КИЄВІ.
Можливо, тобі зрозуміло,що історії про початок київської епопеї будуть тут. Але зараз я хочу помітити саме цей момент, де ми у потязі їдемо у нову точку у просторі, а моя мала хоче обійматись.
Бо спогади спогадами ,але треба бути тут і зараз.
29.06.23.
Асоціації не на часі
Та сама площа у швейцарському курортному містечку.
Те саме кафе, де я писала попередні тексти.
Наразі вже спекотний липень.
Літо сьогодні перейшло за центральну лінію і продовжує свою справу.Воно дарує відчуття відпочинку та легкості.
Я ніяк не можу схопити за хвіст свого повітряного змія безтурботності.
Все дратує.
На площі готуюються до вечора.Тоді тисячі людей приплинуть сюди, щоб плясати на старовинному камінні і святкувати дні музики.
Більша частина виконавців мені незнайома.Трохи ніяково, адже культура то фактор, який виправдовує наявність людства на нашій голубій планеті.Гучні звуки захоплюють квартиру, а баси примушують підстрибувати моє серденько.
Виходить, що я боюсь гучних звуків?
Тиждень тому у містечку низько-низько літали бойові літаки й галікоптери.Їхній проліт над озером спостерігало багато відпочиваючих, місцеві мешканці та мігранти, який наразі приймає Швейцарія.
І ми серед них у натовпі.
Майже два роки тому, на день незалежності в Києві ми з Марією на Хрещатику у величезній юрбі бачили наш військовий парад. Прекрасна «Мрія», величезна біла хмара, пролітала прямо над центром старовинного міста над Дніпром.Інша музика, інші обличчя, мова та країна.
Багато з тих, хто був на параді в Києві у українському війську.Когось, нажаль, вже немає серед живих.Вірю що вони, наші янголи, захищають рідну землю від загарбників.
Синє-жовті кольори як символ надії і щастя майорили над Україною.
Кольор.Як багато в тому для душі.
Тут червоно-синій стяг є символом кантону.Половина звична, інша половина зовсім інакша.Як і в укладі життя.
Мені подобається простота й відповідальність місцевих мешканців.Важко уявити, що тут високопосадовці можуть вкласти ресурси,які назначені для потреб громади.Я силюсь зрозуміти, чому підчас війни продовжуються розпили гуманітарної допомоги та щезають гроші,які назначені для простих людей. Агов, люди, ми ж обрали вас, бо вірили.Чи можна вірити нашим представникам влади?Чи людина та держава у випадку з Україною то зовсім різні історії?Сподіваюсь, що вони зупиняться,а як ні-потрібно вводити смертну кару для крадіїв державного майна.
Чи як колись робили у Азії: рубати руки.Просто чорна мітка на все життя »вор».Уявляю, як вони з подивом з=ясують , що людям з інвалідністю ну зовсім незручно ані користуватись переходами у містах, немає пандусів, хоч по проєкту мають бути.Неможливо заїхати у метро візку, бо непристосоване.Навіть коли це не людина з особливими потребами, а мама малюка.Вона штовхає той візок, де дитинка, по сходам чи тримає ручки візка просто у зубах кожного разу,коли спускає ескалатором.То позорні атракціони. Мене дивує неповага до потреб людей.А ще більше дивує, що ми продовжуємо терпіти.Ні, останнім часом стало більше розслідувань, виявлень преступних дій.Але така гра у «злочинця та поліцейського» на рівні держави просто неприпустима.
Чому я згадала зараз в цих асоціаціях?Можливо тому, що тут є ліфти згори на платформи на вокзалах та станціях метрополітену.
Ці гроші закладені у бюджет, створені проєкти, які втілені.
Ніхто не ризикує життям власних громадян на візочках, бо може собі придбати зі спизжених грошей модну тачку.Доречі, у літніх людей тут багато красивих дорогих автівок.Часто вони виходять з них й виймають спеціальну тележку,яка допомогає їм власне ходити ногами містом.
Я бачу все поряд і обурююсь на нашу недолугість.Гірно знати: вчора на сходах магазину у Харкові впала моя Аліна.Слизька красива плитка, немає поручнів, немає пандусу.
Потрібно до магазину-то будь здоровим.Чи лишайся вдома.
Добре, ви бізнес, не держава.То чому не можна зробити по-людські?
Світ рухається у майбутнє з новітними технологіями.Чи не топчемось ми на місці?
Я пам'ятаю, як в далекому 2008, вже після завершення архітектури, ми гуляли з подругою Сашею, яка щойно народила малюка, по рідному району у Донецьку.Вирішили повеселитись і порахувати місця, куди б вона могла заїхати з масивним візочком з сином.Я казала: «Мала, ну колеса в тебе такі серьйозні, що бордюри штурмувати можеш.Не всі тут проїдуть, по нашому щербатому асфальту, ага.» Але на практиці дослідження магазинів, кафе, аптек, супермаркетів виявилось, що моїй подрузі був доступний лише автосалон.Бо там якраз був пологий гарний пандус. Для чесності розповіді варто зауважити, що автосалон орендував приміщення у колишньому будинку побуту і пандус не їхня заслуга.
Але як так виходить, що здорові дорослі люди не турбуються про потреби маленьких чи хворих?
Ми стаємо нацією з інвалідністю через війну.І описані мною проблеми мирного життя це верхівка айсбергу.
Сподіваюсь,що руки чиновників будуть чистими.Ну або залишаться експонатами у музеї корупції.Який ми побудуємо.Якщо гроші,звісно,ніхто не присвоїть собі.
Битва за майбутнє йде щодня і на всіх рівнях.
Дихай,Анно,дихай!
Побачила жіночку з літерою »зет» на сумочці і мене почало тіпати.Невже орки можуть бути і тут?
На мить перестала дихати.
Сфокосувалась.Просто літера означає першу літеру слова «Цюрих», яке німецькою пишеться починаючи з «зет».
Така ж реакція на вироби Версачі з литерою «в» на початку.
Це ж треба іспоганити все, і навіть латинський алфавіт…
Ці асоціації болю і відрази з нами назавжди
Літо 2023
Та сама площа у швейцарському курортному містечку.
Те саме кафе, де я писала попередні тексти.
Наразі вже спекотний липень.
Літо сьогодні перейшло за центральну лінію і продовжує свою справу.Воно дарує відчуття відпочинку та легкості.
Я ніяк не можу схопити за хвіст свого повітряного змія безтурботності.
Все дратує.
На площі готуюються до вечора.Тоді тисячі людей приплинуть сюди, щоб плясати на старовинному камінні і святкувати дні музики.
Більша частина виконавців мені незнайома.Трохи ніяково, адже культура то фактор, який виправдовує наявність людства на нашій голубій планеті.Гучні звуки захоплюють квартиру, а баси примушують підстрибувати моє серденько.
Виходить, що я боюсь гучних звуків?
Тиждень тому у містечку низько-низько літали бойові літаки й галікоптери.Їхній проліт над озером спостерігало багато відпочиваючих, місцеві мешканці та мігранти, який наразі приймає Швейцарія.
І ми серед них у натовпі.
Майже два роки тому, на день незалежності в Києві ми з Марією на Хрещатику у величезній юрбі бачили наш військовий парад. Прекрасна «Мрія», величезна біла хмара, пролітала прямо над центром старовинного міста над Дніпром.Інша музика, інші обличчя, мова та країна.
Багато з тих, хто був на параді в Києві у українському війську.Когось, нажаль, вже немає серед живих.Вірю що вони, наші янголи, захищають рідну землю від загарбників.
Синє-жовті кольори як символ надії і щастя майорили над Україною.
Кольор.Як багато в тому для душі.
Тут червоно-синій стяг є символом кантону.Половина звична, інша половина зовсім інакша.Як і в укладі життя.
Мені подобається простота й відповідальність місцевих мешканців.Важко уявити, що тут високопосадовці можуть вкласти ресурси,які назначені для потреб громади.Я силюсь зрозуміти, чому підчас війни продовжуються розпили гуманітарної допомоги та щезають гроші,які назначені для простих людей. Агов, люди, ми ж обрали вас, бо вірили.Чи можна вірити нашим представникам влади?Чи людина та держава у випадку з Україною то зовсім різні історії?Сподіваюсь, що вони зупиняться,а як ні-потрібно вводити смертну кару для крадіїв державного майна.
Чи як колись робили у Азії: рубати руки.Просто чорна мітка на все життя »вор».Уявляю, як вони з подивом з=ясують , що людям з інвалідністю ну зовсім незручно ані користуватись переходами у містах, немає пандусів, хоч по проєкту мають бути.Неможливо заїхати у метро візку, бо непристосоване.Навіть коли це не людина з особливими потребами, а мама малюка.Вона штовхає той візок, де дитинка, по сходам чи тримає ручки візка просто у зубах кожного разу,коли спускає ескалатором.То позорні атракціони. Мене дивує неповага до потреб людей.А ще більше дивує, що ми продовжуємо терпіти.Ні, останнім часом стало більше розслідувань, виявлень преступних дій.Але така гра у «злочинця та поліцейського» на рівні держави просто неприпустима.
Чому я згадала зараз в цих асоціаціях?Можливо тому, що тут є ліфти згори на платформи на вокзалах та станціях метрополітену.
Ці гроші закладені у бюджет, створені проєкти, які втілені.
Ніхто не ризикує життям власних громадян на візочках, бо може собі придбати зі спизжених грошей модну тачку.Доречі, у літніх людей тут багато красивих дорогих автівок.Часто вони виходять з них й виймають спеціальну тележку,яка допомогає їм власне ходити ногами містом.
Я бачу все поряд і обурююсь на нашу недолугість.Гірно знати: вчора на сходах магазину у Харкові впала моя Аліна.Слизька красива плитка, немає поручнів, немає пандусу.
Потрібно до магазину-то будь здоровим.Чи лишайся вдома.
Добре, ви бізнес, не держава.То чому не можна зробити по-людські?
Світ рухається у майбутнє з новітними технологіями.Чи не топчемось ми на місці?
Я пам'ятаю, як в далекому 2008, вже після завершення архітектури, ми гуляли з подругою Сашею, яка щойно народила малюка, по рідному району у Донецьку.Вирішили повеселитись і порахувати місця, куди б вона могла заїхати з масивним візочком з сином.Я казала: «Мала, ну колеса в тебе такі серьйозні, що бордюри штурмувати можеш.Не всі тут проїдуть, по нашому щербатому асфальту, ага.» Але на практиці дослідження магазинів, кафе, аптек, супермаркетів виявилось, що моїй подрузі був доступний лише автосалон.Бо там якраз був пологий гарний пандус. Для чесності розповіді варто зауважити, що автосалон орендував приміщення у колишньому будинку побуту і пандус не їхня заслуга.
Але як так виходить, що здорові дорослі люди не турбуються про потреби маленьких чи хворих?
Ми стаємо нацією з інвалідністю через війну.І описані мною проблеми мирного життя це верхівка айсбергу.
Сподіваюсь,що руки чиновників будуть чистими.Ну або залишаться експонатами у музеї корупції.Який ми побудуємо.Якщо гроші,звісно,ніхто не присвоїть собі.
Битва за майбутнє йде щодня і на всіх рівнях.
Дихай,Анно,дихай!
Побачила жіночку з літерою »зет» на сумочці і мене почало тіпати.Невже орки можуть бути і тут?
На мить перестала дихати.
Сфокосувалась.Просто літера означає першу літеру слова «Цюрих», яке німецькою пишеться починаючи з «зет».
Така ж реакція на вироби Версачі з литерою «в» на початку.
Це ж треба іспоганити все, і навіть латинський алфавіт…
Ці асоціації болю і відрази з нами назавжди
Літо 2023
Спогади про щастя не на часі?
Збори в дорогу завжди мене хвилюють.
Є якісь чарівні миті в тому всьому копирсанню у речах, виборі необхідного, плануванні бодай як, але все ж, найближчого майбутнього, вираженного у більш=меньш чіткому розумінні того, де будеш знаходитись найближчим часом.
Інколи подорожі мають початок, але не мають кінця.
Донецьк=Київ, Київ=Західна Україна=Варшава=Швейцарія.
Вісім років перерви, життя на чемоданах у нашій столиці після полону.Тільки-но видохнула, на мить розслабилась, відпустила контроль.Адже я вдома і нікуди не збираюсь.Діти, робота, плани.
Рраз, 24 лютого. Знов.
На цей раз з малечею.
Оце ″браття″ під***ли, то найм'якіше формулювання.
Що рятувало: ми раз вже проходили з Льохою.Окремо один від одного, з іншими людьми поряд, країни, адреси, люди, історії-все геть різне між собою.
Окрім спільного: наш звичний світ рухнув, а ми живі. І любимо свою Україну. Всі дороги вели до її серця-столиці.
Так вийшло, що на момент 24 лютого ми виявились: а)досвідченими свідками катастроф, б)трохи скаженими туристами,в) на автівці, за яку ось,блін,в понеділок перед війной дали невеличний завдаток для викупу.
Тож ми з тижневим Мірочкою, Марією трьох з гаком років у сльозах, Ірою старшою з хом'яком в клітинці розміром з ведро, ну і ми, трохи два товстуни, я з поважної причини через пологи, завантажили себе, трохи скарбу й поїхали.У невідомість. До чарівного поряд, а потім вже неповним складом до прекрасного дальоко.
За 15 місяців тріпу в легкий істериці й глибокому шоці(а ми, нагадаю, досвідчені пілігріми) маю селфі з безличі міст та містечок.Переважно вони гарні та безпечно, чи умовно.Що ми можемо знати про безпечність у нашому скаженому світі,га?
І про мистецтво побудови планів. Захоплюючий процес, звісно, але є нюанси.Бо важко будувати сталі плани, коли глобально не знаєш=хто ти і де.
І КУДИ ЙДЕШ.
Повірте, вдруге, коли ти тільки-но розібрався, ці зміни відчувається ще й як чорний гумор Всесвіту.
І то насправді допомагає жити далі.
Власний досвід близького знайомства з два версіями однієї війни з рашею: домашній та повномасштабній навчив: заректись, бляха, планування.
Ніт.Немає в тих експериментах раціонального зерна.Коли ти українець -чекай вселенського сюрпризу.
І все ж, попри власні забобони й зостереження, я регулярно планувала навчання, зустрічі з друзями, невеличні роботки, свої арт-проєкти й визити до лікарів. З єдиною поправкою: 3 місяці максимум.
Тож ідея робити ремонт й перебиратись туди, у новобудову друзів під Києвом, в бік потім славнозвісної Бучі мене збуджувала, але латентно. Глибоко вагітною кататись з Чернигівської за Борщагівку, щоб адмінити процеси ремонту: вибачте, я пас.Навіть довгі консультації з психологом не допомагали. Я навідріз не хотіла туди.
Тепер, після подорожі,евакуації, яка продовжується вже рік, коли ми в Швейцарії на непевний час,себто до власного рішення, ситуація трохи інша.
Адже малят двоє.Часом нам у трьошці затісно, коли вони веселяться і грають,а мамі потрібно працювати за компютером.
В однушку, таку улюблену, рідненьку після всіх пригод і початку становлення нашої непростой сім'ї там, просто не запремось.Заць.
І якось тупо получається: 10 місяців ми платимо за стіни, де мешкають лише речі, таргани*ці нікуди не ділись ), пил та спогади.
І за гіпотетичну можливість повернутись просто зараз в своє минуле життя в Києві.Але і місто, і я змінились за цей рік.Нічого не буде таким як тоді.
Знов точка нуль. Чергова фаза спочатку.
Тоді ж що ж лишається?Посміхатись майбутньому, бути тут і зараз, пам'ятати, хто ти є і звідки.
І діяти з любов'ю до себе, рідних,України.
Бо ми і є вона.
Де б нас не закинув шалений вітер змін.
Літо 2023
Збори в дорогу завжди мене хвилюють.
Є якісь чарівні миті в тому всьому копирсанню у речах, виборі необхідного, плануванні бодай як, але все ж, найближчого майбутнього, вираженного у більш=меньш чіткому розумінні того, де будеш знаходитись найближчим часом.
Інколи подорожі мають початок, але не мають кінця.
Донецьк=Київ, Київ=Західна Україна=Варшава=Швейцарія.
Вісім років перерви, життя на чемоданах у нашій столиці після полону.Тільки-но видохнула, на мить розслабилась, відпустила контроль.Адже я вдома і нікуди не збираюсь.Діти, робота, плани.
Рраз, 24 лютого. Знов.
На цей раз з малечею.
Оце ″браття″ під***ли, то найм'якіше формулювання.
Що рятувало: ми раз вже проходили з Льохою.Окремо один від одного, з іншими людьми поряд, країни, адреси, люди, історії-все геть різне між собою.
Окрім спільного: наш звичний світ рухнув, а ми живі. І любимо свою Україну. Всі дороги вели до її серця-столиці.
Так вийшло, що на момент 24 лютого ми виявились: а)досвідченими свідками катастроф, б)трохи скаженими туристами,в) на автівці, за яку ось,блін,в понеділок перед війной дали невеличний завдаток для викупу.
Тож ми з тижневим Мірочкою, Марією трьох з гаком років у сльозах, Ірою старшою з хом'яком в клітинці розміром з ведро, ну і ми, трохи два товстуни, я з поважної причини через пологи, завантажили себе, трохи скарбу й поїхали.У невідомість. До чарівного поряд, а потім вже неповним складом до прекрасного дальоко.
За 15 місяців тріпу в легкий істериці й глибокому шоці(а ми, нагадаю, досвідчені пілігріми) маю селфі з безличі міст та містечок.Переважно вони гарні та безпечно, чи умовно.Що ми можемо знати про безпечність у нашому скаженому світі,га?
І про мистецтво побудови планів. Захоплюючий процес, звісно, але є нюанси.Бо важко будувати сталі плани, коли глобально не знаєш=хто ти і де.
І КУДИ ЙДЕШ.
Повірте, вдруге, коли ти тільки-но розібрався, ці зміни відчувається ще й як чорний гумор Всесвіту.
І то насправді допомагає жити далі.
Власний досвід близького знайомства з два версіями однієї війни з рашею: домашній та повномасштабній навчив: заректись, бляха, планування.
Ніт.Немає в тих експериментах раціонального зерна.Коли ти українець -чекай вселенського сюрпризу.
І все ж, попри власні забобони й зостереження, я регулярно планувала навчання, зустрічі з друзями, невеличні роботки, свої арт-проєкти й визити до лікарів. З єдиною поправкою: 3 місяці максимум.
Тож ідея робити ремонт й перебиратись туди, у новобудову друзів під Києвом, в бік потім славнозвісної Бучі мене збуджувала, але латентно. Глибоко вагітною кататись з Чернигівської за Борщагівку, щоб адмінити процеси ремонту: вибачте, я пас.Навіть довгі консультації з психологом не допомагали. Я навідріз не хотіла туди.
Тепер, після подорожі,евакуації, яка продовжується вже рік, коли ми в Швейцарії на непевний час,себто до власного рішення, ситуація трохи інша.
Адже малят двоє.Часом нам у трьошці затісно, коли вони веселяться і грають,а мамі потрібно працювати за компютером.
В однушку, таку улюблену, рідненьку після всіх пригод і початку становлення нашої непростой сім'ї там, просто не запремось.Заць.
І якось тупо получається: 10 місяців ми платимо за стіни, де мешкають лише речі, таргани*ці нікуди не ділись ), пил та спогади.
І за гіпотетичну можливість повернутись просто зараз в своє минуле життя в Києві.Але і місто, і я змінились за цей рік.Нічого не буде таким як тоді.
Знов точка нуль. Чергова фаза спочатку.
Тоді ж що ж лишається?Посміхатись майбутньому, бути тут і зараз, пам'ятати, хто ти є і звідки.
І діяти з любов'ю до себе, рідних,України.
Бо ми і є вона.
Де б нас не закинув шалений вітер змін.
Літо 2023
Постою у порталі, зазираючи у власне минуле.11 років тому я…
В цей вечір, 20 травня 2014 року, я збиралась поїхати з Києва.Було тепло, сонячно й невимовно сумно.Я знала: щось має статися і то неминуче.
Знайомі волонтери зі Донецька мляво спробували мене відмовити, адже знали: я людина завзята.Вирішила=поїду.
Як два безкінечних місяці до того, в березні, зібралась, зішкребла всі невеличні ресурси, адже не працювала у нерухомості майже з початку Майдану, і купила плацкарт до Києва. Квиток в один кінець зі задумом повернутись за три дні.Назад їхала вже зміненою духом Революції Гідності у середині квітня.
Мала бути на останньому мирному українському митингу у Донецьку.
Потім інший,вже з побиттям проросійськими силами мирної колони.
Захоплення Маріуполя.
Одеса на початку травня,яка перетворилась на поле бою з трагедією на Марсовому полі.
Новітня історія намотує наші долі на свої колеса.
Я знов в Києві і тут повно активістів з Луганську.Вони націлені масово вивозити людей,створили організацію.
Ми, донечани, налаштові на боротьбу і просимо зброю.Нас не чують.Чи хочуть почути?Чи в ті двері ми тією весни грюмали?
Тривожно тихо у інформаційному просторі країни.Ніби і подій багато, але ніхто немає розуміння, що ж саме відбувається в Донбасі, що за референдуми там відбуваються.Ми немаємо ілюзій.
Після тортур і викрадень депутатів, членів виборчих комісій, залякувань ясно: вдома 3.14здець.
Я декілька днів перед подорожжю ходжу напружена, зла і думаю: ″Що, що ж треба зробити, що має статись, аби моя країна відчула: в Донецьку не мирно?І безпеки вже немає від слова «зовсім».Чи має хтось бути Жаною Д' Арк? Заживо згоріти?
Як діяти саме мені?″
А в Києві переможцеві напрочуд чудово та комфортно.Всі щасливі на свій лад.Я вже два тижні вигулює Сєву, документаліста з Берліна.Він знімав Майдан, ходив зі мною на різні зустрічі нас, ще не переселенців, але волонтерів початку кінця, хоче їхати до Луганську та Харкова.
Він пише кіно як життя.Просто так як воно вирує, камера зазирає з-за плеча.
Мені це до вподоби.Я просто показую йому все, в той же час стрімко згадую англійську, бо треба бути хлопцю й перекладачем. В хід йшло все, жести, пантоміми також.Сєва кудрявий, з смішним пухнастим мікрофоном на камері, модних потертих туфлях.
Він з Генуї і взагалі музикант електронщик.
Роки згодом я таки послухаю його музику.
Та поки ми вельми енергійні, намагаємось врятувати дім від війни і багато обговорюємо майбутніх сценаріїв.
Зустрічі з ранку до ночі, не встигаєш спати.
Здається, я на ті дні зайняла енергії у майбутнього, але воно було того варто.
Серце моє тріпоче від щирої любові до справжнього козака.
Ім'я його і дивні обставини київської весни зі мною як тепла ковдра.
Трохи втомлююсь від швидкості, насиченості мого життя і хочу додому, в Донецьк.Хочу помовчати в стінах ділової квартири перед квантовим СТРИБКОМ в невідомість столиці.
Їду.Купую квитка.
Сєва падає мені на хвіст. Мов, поїду з тобою.
Оцінивши всі обставини, ризики, небезпеку, міжнародний скандал якщо щось піде не так і таке інше, прошу його не їхати.Вже наші хлопці одягнули військову форму і рухаються на схід.
Про себе думаю: якщо доля - він купить квиток в мій вагон, максимум в сусідній.
Але зазвичай потяг до Донецька повний, тож я нічим майже не ризикую.Ще в день відправлення, за годину.
Ні, так не буває. Спробуй, кажу, чом би ні?
Сєва повертається з переповненого вокзалу за двадцять хвилин з квитком.Мій вагон.
Доля вирішила: ми разом з іноземним документалістом їдемо у захоплений Донецьк.Я повертаюсь додому.Хоч ненадовго.
У потязі мрію, курю в тамбурі, п'ю чай і щиро розповідаю яким я хочу бачити своє місто.
Сєва знімає.Вагон колихається, інколи досить різко.Ніч тут наступає о десятій вечора, коли провідниця гасить всюду світло.
Ми сиділи аж до одинадцятої, добра жінка попалась.
Певно, думала, кіно знімаємо про любов і потяги.Так і буде, але через роки.
В цей нічний час тоді, у минулому, ми проскочили через Дніпро.,петровськ.
О восьмій ранку Донецьк.
То був мій останній нічний потяг до Донецька.
Ми пишемо відео у вагоні про щасливе майбутнє великого міста й величної країни.
Коли ми доїдемо від вокзалу від гріха подалі з іноземцем на таксі до дідової квартири на Заперевалтній, мене зустріне насторожена тиша великого міста, пусті вулиці, порожні очі.
А ще новина пряио з порогу: наших друзів-волонтерів, з ким разом готували вибори Президента Уераїни, невідомі зі зброєю зупинять у автівці й прведуть в невідомому напрямку.
Як щ'ясується пізніше, до катівні у будівлі захопленого СБУ.Катівня просто у центрі Донецька, важкі кроки ″рцкого миру″-залякані люди, п'яні озброєні бойовики біля захопленої адміністрації, спалені банкомати.
Моє місто стало небезпечним.
Зовсім скоро рсн поцілити в аеропорт, лише нещодавно відстроєний до Євро 2012.Чому?Цей сценарій вони спробцвали повторити в Гостомелі у лютому 2024 року.
За місяць закриють цілу залізничну гілку і люди почнуть виїздити хто зна як. А потім на роки їздити хрін зрозумій чому через два кордони всередині власної держави.З чергами, перевірками і очікуванням з двох боків.
Поки я тут,вдома. Встигаю забрати паспорт без прописки, це рятує мою родину від візитів бойовиків. Святкую день народження доньки, навідую друзів.Серед них виявиться зрадник, що здасть інформацію про мій приїзд бойовикам.Переселяю налякану смертельно дружину викраденого волонтера.Малюю, прощаюсь з містом.
Думаю, що встигну проголосувати і поїхати до Києва спокійно.
Літає пух, спекотно і сумно.
А я залишу своє місто за десять днів, більшу частину яких проведу як заручниця сепаратистів, на «Інтерсіті».З порізами, розбитим обличчям, відрізаним пальцем, фотиком на диво, дитячим альбомом з пограбованої моїми викрадачами колись дідової квартири, у лахах і в шоці.
Безмежно щаслива, що жива.
І досі така.
Але ми все ще їдемо з Сєвою знімати кіно про Донецьк.
Зловила щойно такий інсайт: требе йому сказати велике дякую, адже самий цей малознайомий чувак у чужій країні поїхав у місто, де трохи війна, бо міг і було цікаво.
Адже його компанія була важлива і для мене, а фільм для України також.
Ми їдемо, тух ,тух, тух.
В цей вечір, 20 травня 2014 року, я збиралась поїхати з Києва.Було тепло, сонячно й невимовно сумно.Я знала: щось має статися і то неминуче.
Знайомі волонтери зі Донецька мляво спробували мене відмовити, адже знали: я людина завзята.Вирішила=поїду.
Як два безкінечних місяці до того, в березні, зібралась, зішкребла всі невеличні ресурси, адже не працювала у нерухомості майже з початку Майдану, і купила плацкарт до Києва. Квиток в один кінець зі задумом повернутись за три дні.Назад їхала вже зміненою духом Революції Гідності у середині квітня.
Мала бути на останньому мирному українському митингу у Донецьку.
Потім інший,вже з побиттям проросійськими силами мирної колони.
Захоплення Маріуполя.
Одеса на початку травня,яка перетворилась на поле бою з трагедією на Марсовому полі.
Новітня історія намотує наші долі на свої колеса.
Я знов в Києві і тут повно активістів з Луганську.Вони націлені масово вивозити людей,створили організацію.
Ми, донечани, налаштові на боротьбу і просимо зброю.Нас не чують.Чи хочуть почути?Чи в ті двері ми тією весни грюмали?
Тривожно тихо у інформаційному просторі країни.Ніби і подій багато, але ніхто немає розуміння, що ж саме відбувається в Донбасі, що за референдуми там відбуваються.Ми немаємо ілюзій.
Після тортур і викрадень депутатів, членів виборчих комісій, залякувань ясно: вдома 3.14здець.
Я декілька днів перед подорожжю ходжу напружена, зла і думаю: ″Що, що ж треба зробити, що має статись, аби моя країна відчула: в Донецьку не мирно?І безпеки вже немає від слова «зовсім».Чи має хтось бути Жаною Д' Арк? Заживо згоріти?
Як діяти саме мені?″
А в Києві переможцеві напрочуд чудово та комфортно.Всі щасливі на свій лад.Я вже два тижні вигулює Сєву, документаліста з Берліна.Він знімав Майдан, ходив зі мною на різні зустрічі нас, ще не переселенців, але волонтерів початку кінця, хоче їхати до Луганську та Харкова.
Він пише кіно як життя.Просто так як воно вирує, камера зазирає з-за плеча.
Мені це до вподоби.Я просто показую йому все, в той же час стрімко згадую англійську, бо треба бути хлопцю й перекладачем. В хід йшло все, жести, пантоміми також.Сєва кудрявий, з смішним пухнастим мікрофоном на камері, модних потертих туфлях.
Він з Генуї і взагалі музикант електронщик.
Роки згодом я таки послухаю його музику.
Та поки ми вельми енергійні, намагаємось врятувати дім від війни і багато обговорюємо майбутніх сценаріїв.
Зустрічі з ранку до ночі, не встигаєш спати.
Здається, я на ті дні зайняла енергії у майбутнього, але воно було того варто.
Серце моє тріпоче від щирої любові до справжнього козака.
Ім'я його і дивні обставини київської весни зі мною як тепла ковдра.
Трохи втомлююсь від швидкості, насиченості мого життя і хочу додому, в Донецьк.Хочу помовчати в стінах ділової квартири перед квантовим СТРИБКОМ в невідомість столиці.
Їду.Купую квитка.
Сєва падає мені на хвіст. Мов, поїду з тобою.
Оцінивши всі обставини, ризики, небезпеку, міжнародний скандал якщо щось піде не так і таке інше, прошу його не їхати.Вже наші хлопці одягнули військову форму і рухаються на схід.
Про себе думаю: якщо доля - він купить квиток в мій вагон, максимум в сусідній.
Але зазвичай потяг до Донецька повний, тож я нічим майже не ризикую.Ще в день відправлення, за годину.
Ні, так не буває. Спробуй, кажу, чом би ні?
Сєва повертається з переповненого вокзалу за двадцять хвилин з квитком.Мій вагон.
Доля вирішила: ми разом з іноземним документалістом їдемо у захоплений Донецьк.Я повертаюсь додому.Хоч ненадовго.
У потязі мрію, курю в тамбурі, п'ю чай і щиро розповідаю яким я хочу бачити своє місто.
Сєва знімає.Вагон колихається, інколи досить різко.Ніч тут наступає о десятій вечора, коли провідниця гасить всюду світло.
Ми сиділи аж до одинадцятої, добра жінка попалась.
Певно, думала, кіно знімаємо про любов і потяги.Так і буде, але через роки.
В цей нічний час тоді, у минулому, ми проскочили через Дніпро.,петровськ.
О восьмій ранку Донецьк.
То був мій останній нічний потяг до Донецька.
Ми пишемо відео у вагоні про щасливе майбутнє великого міста й величної країни.
Коли ми доїдемо від вокзалу від гріха подалі з іноземцем на таксі до дідової квартири на Заперевалтній, мене зустріне насторожена тиша великого міста, пусті вулиці, порожні очі.
А ще новина пряио з порогу: наших друзів-волонтерів, з ким разом готували вибори Президента Уераїни, невідомі зі зброєю зупинять у автівці й прведуть в невідомому напрямку.
Як щ'ясується пізніше, до катівні у будівлі захопленого СБУ.Катівня просто у центрі Донецька, важкі кроки ″рцкого миру″-залякані люди, п'яні озброєні бойовики біля захопленої адміністрації, спалені банкомати.
Моє місто стало небезпечним.
Зовсім скоро рсн поцілити в аеропорт, лише нещодавно відстроєний до Євро 2012.Чому?Цей сценарій вони спробцвали повторити в Гостомелі у лютому 2024 року.
За місяць закриють цілу залізничну гілку і люди почнуть виїздити хто зна як. А потім на роки їздити хрін зрозумій чому через два кордони всередині власної держави.З чергами, перевірками і очікуванням з двох боків.
Поки я тут,вдома. Встигаю забрати паспорт без прописки, це рятує мою родину від візитів бойовиків. Святкую день народження доньки, навідую друзів.Серед них виявиться зрадник, що здасть інформацію про мій приїзд бойовикам.Переселяю налякану смертельно дружину викраденого волонтера.Малюю, прощаюсь з містом.
Думаю, що встигну проголосувати і поїхати до Києва спокійно.
Літає пух, спекотно і сумно.
А я залишу своє місто за десять днів, більшу частину яких проведу як заручниця сепаратистів, на «Інтерсіті».З порізами, розбитим обличчям, відрізаним пальцем, фотиком на диво, дитячим альбомом з пограбованої моїми викрадачами колись дідової квартири, у лахах і в шоці.
Безмежно щаслива, що жива.
І досі така.
Але ми все ще їдемо з Сєвою знімати кіно про Донецьк.
Зловила щойно такий інсайт: требе йому сказати велике дякую, адже самий цей малознайомий чувак у чужій країні поїхав у місто, де трохи війна, бо міг і було цікаво.
Адже його компанія була важлива і для мене, а фільм для України також.
Ми їдемо, тух ,тух, тух.
Роздуми не на часі?
Воїну снились далекі гори. Сині, зелені, закутані димкою хмар.
Десь серед гір, за тисячі кілометрів від Батьківщини, його чекає малюк.
Заради того варто жити далі.
Тіло воїна болить.На щастя, його не тортурять.
Вже не катують тіло, занадто довго він у застінках ворогів.
Час дивовижне явище. Він зменьшує фізичний біль, допомагає знизити яскравість відчуттів, допомагає звикнути.
Але для душі час, проведений у полоні, хвилини, які перетворюються на години, часи, дні, час, що усвідомлюється безкінечністю невідомості власної долі, то справжнє випробування.
Щось сильне має тримати людину над поверхнею болота невизначеності.
Чоловік мрійливо прикриває очі. І камера 3 на 3 з сірими сирими стінами миттєво щезає.
У мене є дитина. Вона маленька, тепла, пахне молочком. Коли її обіймаєш, ніби чуєш тихенький шурхіт крил янголів.
Як виглядає мій малюк?
Він не бачив дитину. Лише декілька фотографій.
Невимовне щастя осяяло.І в ту мить не хвилювали вибухи, вторгнення російських військ до Маріуполя, всі жахи,які описуються короткий гострим словом «війна».
Він був невимовно радий, адже сестра з родиною прийняли рішення поїхати з Києва, який нещадно бомбили рашисти, до відносно безпечної західної України.
Де в Україні зараз безпечно, хто може напевно сказати?
Чи можна колишню жінку називати сестрою, якщо ви споріднені душі?
Чи можна радіти, що в колишньої народився під вибухами син? Радіти йому як рідному, адже саме життя як новий паросток посеред пожежі вже перемагає зло?
Адже він, малючок, стане його хрещеним. Воїн дав зважену обіцянку, знаходячись на «Азовсталі». Місце, де неможливо брехати іншим або собі.
Цікаво, який вже Мирчик? Чи пішов маленькими круглими ніжками пізнавати світ?
На якій землі відбуваються ці перші спроби?
Скільки часу я вже тут?
Я б звернувся до Бга, але він і так береже мене.
Коли захворів в Оленівці, у тюрмі, де тримали мене та інших воїнів «азовців», перевели у медичний барак.Відвело від вибуху.А багато добрих хлопців загинуло, довічна їм пам'ять.
Втратив око ще у Широкіно у 2015 році,гаряча була весна.
В реанімації був між небом і землею. Але швидко став у стрій.На роки на захисті Маріуполя.
І ось тепер тут, десь під поганським таганрогом, підслухав розмови тюремщиків.
Сам не вірю, але факт говорять: живий і маю вистояти. Повернутись до дому, відстояти рідний Донецьк.
Вся Україна мій дім, але там, на Донеччині, старенька мати, все, що будував, розвивав сорок років, місця дитинства, могила батька.
Рідні діти, які разом з матірю обрали сторону ворога ще девять років тому назад. Всі ці роки біль рвав серце, питав себе: що ж зробив не так?
Учні спортсмени захищають Україну, рідні діти машуть триколором.
Чи міг уявити таке, коли пестив їх, возив разом з жінкою на змагання Україною, співав пісні мовою?
Воїн важко позихнув.
Диво трапилось.
Є син, хрещеник. Малюк, який подарував надію.
Я щасливий, що так сталося.
Точно його побачу.І скоро.
Серед синіх синіх гір буду водити за руку малюка і розповідати йому казки.Ось я вже відчуваю тепло його малої долоньки…
Він видохнув і повернувся до камери.Царапнув зарубку на стіні, зафіксував ще один день несвободи.
В минулому мирному житті він би назвав свою подорож медитацією.
Тепер це роздуми, які рятують йому розум.
Роздуми, які точно на часі
Воїну снились далекі гори. Сині, зелені, закутані димкою хмар.
Десь серед гір, за тисячі кілометрів від Батьківщини, його чекає малюк.
Заради того варто жити далі.
Тіло воїна болить.На щастя, його не тортурять.
Вже не катують тіло, занадто довго він у застінках ворогів.
Час дивовижне явище. Він зменьшує фізичний біль, допомагає знизити яскравість відчуттів, допомагає звикнути.
Але для душі час, проведений у полоні, хвилини, які перетворюються на години, часи, дні, час, що усвідомлюється безкінечністю невідомості власної долі, то справжнє випробування.
Щось сильне має тримати людину над поверхнею болота невизначеності.
Чоловік мрійливо прикриває очі. І камера 3 на 3 з сірими сирими стінами миттєво щезає.
У мене є дитина. Вона маленька, тепла, пахне молочком. Коли її обіймаєш, ніби чуєш тихенький шурхіт крил янголів.
Як виглядає мій малюк?
Він не бачив дитину. Лише декілька фотографій.
Невимовне щастя осяяло.І в ту мить не хвилювали вибухи, вторгнення російських військ до Маріуполя, всі жахи,які описуються короткий гострим словом «війна».
Він був невимовно радий, адже сестра з родиною прийняли рішення поїхати з Києва, який нещадно бомбили рашисти, до відносно безпечної західної України.
Де в Україні зараз безпечно, хто може напевно сказати?
Чи можна колишню жінку називати сестрою, якщо ви споріднені душі?
Чи можна радіти, що в колишньої народився під вибухами син? Радіти йому як рідному, адже саме життя як новий паросток посеред пожежі вже перемагає зло?
Адже він, малючок, стане його хрещеним. Воїн дав зважену обіцянку, знаходячись на «Азовсталі». Місце, де неможливо брехати іншим або собі.
Цікаво, який вже Мирчик? Чи пішов маленькими круглими ніжками пізнавати світ?
На якій землі відбуваються ці перші спроби?
Скільки часу я вже тут?
Я б звернувся до Бга, але він і так береже мене.
Коли захворів в Оленівці, у тюрмі, де тримали мене та інших воїнів «азовців», перевели у медичний барак.Відвело від вибуху.А багато добрих хлопців загинуло, довічна їм пам'ять.
Втратив око ще у Широкіно у 2015 році,гаряча була весна.
В реанімації був між небом і землею. Але швидко став у стрій.На роки на захисті Маріуполя.
І ось тепер тут, десь під поганським таганрогом, підслухав розмови тюремщиків.
Сам не вірю, але факт говорять: живий і маю вистояти. Повернутись до дому, відстояти рідний Донецьк.
Вся Україна мій дім, але там, на Донеччині, старенька мати, все, що будував, розвивав сорок років, місця дитинства, могила батька.
Рідні діти, які разом з матірю обрали сторону ворога ще девять років тому назад. Всі ці роки біль рвав серце, питав себе: що ж зробив не так?
Учні спортсмени захищають Україну, рідні діти машуть триколором.
Чи міг уявити таке, коли пестив їх, возив разом з жінкою на змагання Україною, співав пісні мовою?
Воїн важко позихнув.
Диво трапилось.
Є син, хрещеник. Малюк, який подарував надію.
Я щасливий, що так сталося.
Точно його побачу.І скоро.
Серед синіх синіх гір буду водити за руку малюка і розповідати йому казки.Ось я вже відчуваю тепло його малої долоньки…
Він видохнув і повернувся до камери.Царапнув зарубку на стіні, зафіксував ще один день несвободи.
В минулому мирному житті він би назвав свою подорож медитацією.
Тепер це роздуми, які рятують йому розум.
Роздуми, які точно на часі
Вишиванка
Синя рубашка, з голубою вишивкою, обєктивно не може називати вишиванкою.Адже була зроблена руками бідною жінки у таємничій Індії, здійснила подорож до Європи, прикрашала якусь ошайну пані на святах, а коли набридла їй_відправилась до секондхенду.
Кофтина здійснила довгу подорож кораблем серед інших речей, що волею долі змінювали власників і приплила до складу використаного одягу у українській Одесі. Потім вона поїхала фурою до Донецька, де довго висіла серед інших, терпляче чекаючи на нову власницю.
Дівчиною, яка звернула увагу на синю одежину, виявилась я. За два долари по смішному курсу домайданівських часів, я купила собі вишиту мрію.
Виступала на поетичних вечорах в ній. Вірші вдихнули нове життя у кофтину.
Речі обростають історіями.Тож моя вишиванка мала легенду.Ніби хтось з далеких родичів знайшов її у скрині будинку, який мали знести й побудувати скляну багатоповерхівку. Синя вишиванка не була проти легенди.Бо ж хто його знає, як насправді сталося?
Подорожі речей до нас можуть мать складний характер, помножений на обставини і міста.
В тій вишиванці я поїхала до Києва з мирного Донецьку,як виявилось, вже назавжди. Бо і той Київ, і той Донецьк лишились в минулому. Як і я та,минула.
У третій четверг травня Хрещатик був особливо прекрасним. Ми щойно вигнали яника зі його сворою і швидко будували нову країну.Україну мрії.
Вже русня боляче куснула нас за Крим, намагалась відкусити Донбас.
Але то піднесення, гордість за кожен крок бруківкою столиці назавжди в мені.Я просто гуляла, маючи гроші лише на дешеву каву й метро назад, до місця де живу прямо зараз у друзів, але то не лякало. Рідна земля обіцяла щастя і прекрасну долю всім нам. «Битва за свободу варта всіх випробувань», відчула я тоді. Білі, чорні, сині, червоні, зелені, сіні вишиванки були скрізь.
Серед свіжих листочків каштанів та під свічами оновлених дерев ми були гарні і щасливі, бо святкували нашу нову долю.
Хрещатик з Подолом, Труханів острів і Лавра, Голосіївський парк біля дому друзів, де тільки не носили мене ноги, які не знали втоми в той день.
За три дні мала повернутись до Донецька. План був простий: закінчити справи, забрати дочку й необхідні речі і їхати влаштовувати нове життя до Києва.
Я ще не знала: по приїзду зясую: моїх друзів активістів забрали до катівні проросійські бойовики. Я встигну завершити свою останню справу з роботи у нерухомості, переселю дружину викраденого друга. Моя доня відсвяткує свій останній день народження, 12 років, вдома з друзями.Я в синій індійській вишиванці дивом заберу новий паспорт без прописки.
Той факт, що немає адреси у документі, врятує життя моїм рідним.
Бо тижнем пізніше, після виборів президента й початку битви за аеропорт, і мене з другом заберуть до катівні.
Вишиванка щезне і почне своє нове життя десь у іншому місці.
Як і я після полону.
Тепер маю чорну з червоною вишивкою.
Вдячність синій вишиванці, що пережила зі мною важкий момент зміни світів нарешті виказана.
То й добре.
Синя рубашка, з голубою вишивкою, обєктивно не може називати вишиванкою.Адже була зроблена руками бідною жінки у таємничій Індії, здійснила подорож до Європи, прикрашала якусь ошайну пані на святах, а коли набридла їй_відправилась до секондхенду.
Кофтина здійснила довгу подорож кораблем серед інших речей, що волею долі змінювали власників і приплила до складу використаного одягу у українській Одесі. Потім вона поїхала фурою до Донецька, де довго висіла серед інших, терпляче чекаючи на нову власницю.
Дівчиною, яка звернула увагу на синю одежину, виявилась я. За два долари по смішному курсу домайданівських часів, я купила собі вишиту мрію.
Виступала на поетичних вечорах в ній. Вірші вдихнули нове життя у кофтину.
Речі обростають історіями.Тож моя вишиванка мала легенду.Ніби хтось з далеких родичів знайшов її у скрині будинку, який мали знести й побудувати скляну багатоповерхівку. Синя вишиванка не була проти легенди.Бо ж хто його знає, як насправді сталося?
Подорожі речей до нас можуть мать складний характер, помножений на обставини і міста.
В тій вишиванці я поїхала до Києва з мирного Донецьку,як виявилось, вже назавжди. Бо і той Київ, і той Донецьк лишились в минулому. Як і я та,минула.
У третій четверг травня Хрещатик був особливо прекрасним. Ми щойно вигнали яника зі його сворою і швидко будували нову країну.Україну мрії.
Вже русня боляче куснула нас за Крим, намагалась відкусити Донбас.
Але то піднесення, гордість за кожен крок бруківкою столиці назавжди в мені.Я просто гуляла, маючи гроші лише на дешеву каву й метро назад, до місця де живу прямо зараз у друзів, але то не лякало. Рідна земля обіцяла щастя і прекрасну долю всім нам. «Битва за свободу варта всіх випробувань», відчула я тоді. Білі, чорні, сині, червоні, зелені, сіні вишиванки були скрізь.
Серед свіжих листочків каштанів та під свічами оновлених дерев ми були гарні і щасливі, бо святкували нашу нову долю.
Хрещатик з Подолом, Труханів острів і Лавра, Голосіївський парк біля дому друзів, де тільки не носили мене ноги, які не знали втоми в той день.
За три дні мала повернутись до Донецька. План був простий: закінчити справи, забрати дочку й необхідні речі і їхати влаштовувати нове життя до Києва.
Я ще не знала: по приїзду зясую: моїх друзів активістів забрали до катівні проросійські бойовики. Я встигну завершити свою останню справу з роботи у нерухомості, переселю дружину викраденого друга. Моя доня відсвяткує свій останній день народження, 12 років, вдома з друзями.Я в синій індійській вишиванці дивом заберу новий паспорт без прописки.
Той факт, що немає адреси у документі, врятує життя моїм рідним.
Бо тижнем пізніше, після виборів президента й початку битви за аеропорт, і мене з другом заберуть до катівні.
Вишиванка щезне і почне своє нове життя десь у іншому місці.
Як і я після полону.
Тепер маю чорну з червоною вишивкою.
Вдячність синій вишиванці, що пережила зі мною важкий момент зміни світів нарешті виказана.
То й добре.
Весь час щось не так. Або немає спокою, або місця для роботи, або часу.
Певно, то справа у мені.
Сьогодні у містечку свято.
Здається тисячі людей вийшли подивитись на інших, стати частиною свята, побачити, створити свій світ добрішим.
Я вчусь в них, швейцарців, італійців, німців вмінню бути у моменті.
Чи рефлексія, спогади є перебуванням тут і зараз?
Спірне питання. Адже бути тут- то відчувати гладке каміння, мокру траву, мяку тканину, обійми. Щастя, смуток, співчуття, захват, сум то також про справжнє.
Часом здається, що я нічого не відчуваю, окрім втоми й смутку. Хочеться плакати, хоч приводу немає.
Чи може вважатись відсутність приводу для сліз знаходження у безпечному місці, коли вдома жатву збирає кровожерлива війна?
Тішу себе надією, що мій улюблений Ремарк, який знайшов спокій й місце для натхнення тут, у Тичіно, приходив у маленькі кафе, замовляв собі щось й писав, писав, писав.
Спочатку, звісно, він шукав собі затишне місце, закуточок, де ти одночасно бачиш всіх, але тебе нихто не бачить.Для письменника позиція спостерігача важлива. Ось ти відключився від всіх сьогоденних питань і просто твориш світ з літер й слів.
Чи легко бути письменницею, коли ти жінка? Мені здається, що через апріорі велику кількість щоденних задач для жінки здатність повністю зосереджуватись на лише одному процесі значно ускладнюється.
Ми, жінки, надто тут і зараз, творимо цей світ з маленьких частинок.
Але я спробую взяти свої скарби, свої питання й спостереження і перетворити їх на окремі, живі й буремні істоти, на книжки.
Адже це найкраще з того що люблю і вмію.
Травень 2023
Певно, то справа у мені.
Сьогодні у містечку свято.
Здається тисячі людей вийшли подивитись на інших, стати частиною свята, побачити, створити свій світ добрішим.
Я вчусь в них, швейцарців, італійців, німців вмінню бути у моменті.
Чи рефлексія, спогади є перебуванням тут і зараз?
Спірне питання. Адже бути тут- то відчувати гладке каміння, мокру траву, мяку тканину, обійми. Щастя, смуток, співчуття, захват, сум то також про справжнє.
Часом здається, що я нічого не відчуваю, окрім втоми й смутку. Хочеться плакати, хоч приводу немає.
Чи може вважатись відсутність приводу для сліз знаходження у безпечному місці, коли вдома жатву збирає кровожерлива війна?
Тішу себе надією, що мій улюблений Ремарк, який знайшов спокій й місце для натхнення тут, у Тичіно, приходив у маленькі кафе, замовляв собі щось й писав, писав, писав.
Спочатку, звісно, він шукав собі затишне місце, закуточок, де ти одночасно бачиш всіх, але тебе нихто не бачить.Для письменника позиція спостерігача важлива. Ось ти відключився від всіх сьогоденних питань і просто твориш світ з літер й слів.
Чи легко бути письменницею, коли ти жінка? Мені здається, що через апріорі велику кількість щоденних задач для жінки здатність повністю зосереджуватись на лише одному процесі значно ускладнюється.
Ми, жінки, надто тут і зараз, творимо цей світ з маленьких частинок.
Але я спробую взяти свої скарби, свої питання й спостереження і перетворити їх на окремі, живі й буремні істоти, на книжки.
Адже це найкраще з того що люблю і вмію.
Травень 2023
Музика, яка більше ніж мелодія.
Інтернет на власному комп'ютері відкрила для себе вже у 25 років.Робота агента з нерухомості вимагала збору інформації, в тому числі у віртуальному середовищі.Це були золоті часи для паперових об'яв на стовпах електромереж та численних газет.Свого роду конструктор-береш інформацію у мережі у цифровому вигляді і перетворюєш у доступну пересічним громадянам,доступну для них на зупинках громадянського транспорту і у дешевих носіях знань про товари та послуги.Сиди та шукай перед компом,пий каву, нотуй.Підчас пошуку можна слухати що захочеш.Чого ж хотіла моя душа у 2010? Української музики.На запит ″українська музика″, зроблений у спальному промисловому районі Донецьку,на мене випав світ, яскравий, гучний,ліричний,соковитий.Забрав зі собою і веде за руку всьома моїми шляхами.″Друга ріка,″ ″Океан Ельзи″,″Скрябін,″ ″Бумбокс″, ″Рутенія″,″Тартак″, ″Плач Єремії″ сприймалися як друзі з інших світів, яких нарешті зустріла тут.Мова і різноманітні малюнки нот повернули мене обличчям до рідної культури.Шукала відповідь-ким я є? І вона прийшла-я кольорова краплина у моріі творчості моєї країни.Ця музика надала крила.Я летіла у справах, а в голові грала:″Ти зі мною, я здаюсь″.Підписувала договори оренди нерухомості квартир на Широкому, Раздольній чи біля Калінінського ринку, а чула всередині себе:″Старі фотографії″.Це було передчуття чогось нового.Адже зараз,через роки відбулась інверсія спогадів: слухаю Скрябіна, бачу себе, що крокує Донецьком у справах,містом,яке тоді радувало і надихало.Бачу пейзажі, що змінились через війну й чужі стяги, бачу серцем їх веселими, сміливими, синьо-жовтими.Там з літніх площадок лунає:″Я так хочу до тебе″, а в компаніях друзів обговорюють сміливі ритми″Морального сексу″.Дехто, хто зараз в полоні чи взасвітах, у репетиційній палаці культури Азотний вперто підбирає:″Завтра прийде до кімнати твоїх друзів небагато″.Магія звуку, взаєморозуміння, приналежності до великого - єдиної культури.Вікно відкрите, квітневий теплий вітер заносить у кімнату голос дороги,її пил, промисловий характерний аромат.Ми всі є дітьми пилу дорог Донбасу.
А музика наш компас.
Залишу відкрите вікно в ті часи, я пам'ятаю їх як вчорашній день.
Зазирни і ти.
Хай мелодія несе тебе в Донбас, український,Суворий, творчий.
Сила жива, її не знищити.
Поки музика звучить.
Завжди.
#рефлексія
Інтернет на власному комп'ютері відкрила для себе вже у 25 років.Робота агента з нерухомості вимагала збору інформації, в тому числі у віртуальному середовищі.Це були золоті часи для паперових об'яв на стовпах електромереж та численних газет.Свого роду конструктор-береш інформацію у мережі у цифровому вигляді і перетворюєш у доступну пересічним громадянам,доступну для них на зупинках громадянського транспорту і у дешевих носіях знань про товари та послуги.Сиди та шукай перед компом,пий каву, нотуй.Підчас пошуку можна слухати що захочеш.Чого ж хотіла моя душа у 2010? Української музики.На запит ″українська музика″, зроблений у спальному промисловому районі Донецьку,на мене випав світ, яскравий, гучний,ліричний,соковитий.Забрав зі собою і веде за руку всьома моїми шляхами.″Друга ріка,″ ″Океан Ельзи″,″Скрябін,″ ″Бумбокс″, ″Рутенія″,″Тартак″, ″Плач Єремії″ сприймалися як друзі з інших світів, яких нарешті зустріла тут.Мова і різноманітні малюнки нот повернули мене обличчям до рідної культури.Шукала відповідь-ким я є? І вона прийшла-я кольорова краплина у моріі творчості моєї країни.Ця музика надала крила.Я летіла у справах, а в голові грала:″Ти зі мною, я здаюсь″.Підписувала договори оренди нерухомості квартир на Широкому, Раздольній чи біля Калінінського ринку, а чула всередині себе:″Старі фотографії″.Це було передчуття чогось нового.Адже зараз,через роки відбулась інверсія спогадів: слухаю Скрябіна, бачу себе, що крокує Донецьком у справах,містом,яке тоді радувало і надихало.Бачу пейзажі, що змінились через війну й чужі стяги, бачу серцем їх веселими, сміливими, синьо-жовтими.Там з літніх площадок лунає:″Я так хочу до тебе″, а в компаніях друзів обговорюють сміливі ритми″Морального сексу″.Дехто, хто зараз в полоні чи взасвітах, у репетиційній палаці культури Азотний вперто підбирає:″Завтра прийде до кімнати твоїх друзів небагато″.Магія звуку, взаєморозуміння, приналежності до великого - єдиної культури.Вікно відкрите, квітневий теплий вітер заносить у кімнату голос дороги,її пил, промисловий характерний аромат.Ми всі є дітьми пилу дорог Донбасу.
А музика наш компас.
Залишу відкрите вікно в ті часи, я пам'ятаю їх як вчорашній день.
Зазирни і ти.
Хай мелодія несе тебе в Донбас, український,Суворий, творчий.
Сила жива, її не знищити.
Поки музика звучить.
Завжди.
#рефлексія
Наша маленька Марія, окрім місцевої школи, де вчать італійській та бути як всі (і-інтеграція), вчиться онлайн у київській школі, теж в першому класі.Більшу частину зими уроків не було, бо не було світла в країні, одразу мінус комунікації.Слухали відео на ютубі, що робити?Днями урок математики.
Дали приклади, розбирають зі вчителькою, раптом звук тривоги.Малята на дистанційці аж очі й вуха руками позакривали з переляку.
Війна залишає рубці навіть на дітях, навіть якщо вони далеко і у безпеці чужого простору.
Вчителька каже:″В нас чотири приклади, розбираємо, поки за мною йдуть, щоб забрати в укриття″.Встигли розібрати, похвалила всіх.Тривога виє, вона каже:″Люблю всіх, до середи,я до підвалу″.
Мала питає:″Все з нею буде добре?″Я киваю і швиденько витираю сльози.Неймовірні вчителі України, низький уклін вам!
Дали приклади, розбирають зі вчителькою, раптом звук тривоги.Малята на дистанційці аж очі й вуха руками позакривали з переляку.
Війна залишає рубці навіть на дітях, навіть якщо вони далеко і у безпеці чужого простору.
Вчителька каже:″В нас чотири приклади, розбираємо, поки за мною йдуть, щоб забрати в укриття″.Встигли розібрати, похвалила всіх.Тривога виє, вона каже:″Люблю всіх, до середи,я до підвалу″.
Мала питає:″Все з нею буде добре?″Я киваю і швиденько витираю сльози.Неймовірні вчителі України, низький уклін вам!
Небо розчерчено скаженим трафіком літаків, малюють білі смуги чужих авіаподорожі літаки у тимчасово терплячому до мігрантів небі
Спостерігаю на дитячому майданчику віковий трикутник
наших днів від немовляти до дорослих у постійних змінах і питанні:″Де тепер ми?″
Диви, квіти яскраві які
І новенькі зелені бруньки
″Побачила, то цінуй″
І посміхнися до себе
Зараз ти тут, фокусуйся на дорозі у квітень, він теплий
Спостерігаю на дитячому майданчику віковий трикутник
наших днів від немовляти до дорослих у постійних змінах і питанні:″Де тепер ми?″
Диви, квіти яскраві які
І новенькі зелені бруньки
″Побачила, то цінуй″
І посміхнися до себе
Зараз ти тут, фокусуйся на дорозі у квітень, він теплий
І вони телефонують мені, поки ловить сигнал і вистачає сил
-знаєш, дім наш без світла зовсім застиг, у чайнику на лід перетворилась вода, йдуть ще більші морози, крадеться біда
-посміхаються, скільки вистачає сил: ось написана музика, заціни,
Дніпро замерз,
то ми ходили в неділю годувати голубів, ой як весело то було, адже жив
Сплять у шапках, закутались у пальто, ось на днях запалав в хаті туристичний балон, обійшлось
Газом гріють цеглини посеред квартир
Дорогі мені мешканці мегаполісу номер один
По незламності неймовірних людей-
Вони вірять,що змінять цей світ їхні листи,
Двадцять перше сторіччя, ось-ось ми шагнемо на Марс і придумаємо фантастичні будинки там
Ну а поки ми тут- йде війна, мерзне Київ
Без світла і без тепла,
Виживання вдень, а уночі
Мов вампіри
Ракети ворожі летять,
Хто лишиться на ранок живим- неможливо звечора знати
Це підгруння для розпачу,
А чотири роки щодня люди вперто йдуть в новий день-
годувати себе, діточок, українських солдат,
всіх у скруті
і на вулиці кошенят
Тссс, чуєш? Пишуть мені,
Що прорвемось і переможемо, хочуть сказати
Йдуть морози страшні
А я маю до світу кричати
Поки пишуть і поки живі
І донат на їжу для кошенят
-знаєш, дім наш без світла зовсім застиг, у чайнику на лід перетворилась вода, йдуть ще більші морози, крадеться біда
-посміхаються, скільки вистачає сил: ось написана музика, заціни,
Дніпро замерз,
то ми ходили в неділю годувати голубів, ой як весело то було, адже жив
Сплять у шапках, закутались у пальто, ось на днях запалав в хаті туристичний балон, обійшлось
Газом гріють цеглини посеред квартир
Дорогі мені мешканці мегаполісу номер один
По незламності неймовірних людей-
Вони вірять,що змінять цей світ їхні листи,
Двадцять перше сторіччя, ось-ось ми шагнемо на Марс і придумаємо фантастичні будинки там
Ну а поки ми тут- йде війна, мерзне Київ
Без світла і без тепла,
Виживання вдень, а уночі
Мов вампіри
Ракети ворожі летять,
Хто лишиться на ранок живим- неможливо звечора знати
Це підгруння для розпачу,
А чотири роки щодня люди вперто йдуть в новий день-
годувати себе, діточок, українських солдат,
всіх у скруті
і на вулиці кошенят
Тссс, чуєш? Пишуть мені,
Що прорвемось і переможемо, хочуть сказати
Йдуть морози страшні
А я маю до світу кричати
Поки пишуть і поки живі
І донат на їжу для кошенят
Вранішній біг в школу з Марією.
Повернення додому.Збори сонного Міри до садочка.Він бешкетує,робити вигляд, що спить.Давід не в дусі і кусається.Боляче.Одягаю Міру, а він ридає,бо не їде у колясці,адже в колясці їде Давід.Вони ридають вдвох,а я похапцем одягаюсь.У нас 5 хвилин, поки мегера дитсадиковна закриє двері.Я прошу Міру пришвидшитись,він ридає,бо хоче йти сам.В мене прорізаються сльози, соплі, кашель.Я бляха ледь дихаю серед цієї краси, як,як пришвидшитись? Возик з Давою важкий.Виноградник, небо, гори.
Лакшері види для фото.В мене язик на плечі і два хлопця у сльозах.Ось за мить жінка з обличчям незадоволеного срібного баранця буде виказувати своє ″фе″ мовою, яку я не до кінця розумію.
Їй абсолютно насрати на трьох малят, два кола по селу і мій стан, в якому краще лежати і лікуватись.Якщо Міра пропустить заняття без підтверджуючих паперів,мені прийдуть листи від директора садка, запити до лікаря і якась адміністративна чухня.
Я б клала на те з прибором, але тут є практика забирати дітей.
Я стресую.Мені холодно, жарко, я тягну малят, розповідаю чотирьохрічці про вибір, а він тупотить поруч.Хочеться пити.Сподіваюсь, у садочку йому дадуть води.Дім, ще, ще.
Поворот до садочка.Ліфт, диво технології, бо в селі є дім престарелих.Там відпочивають багаті старі, а працюють молоді біженці за 150-300 франків на місяць плюсу до соціалу.Це паралельний світ, де у молодості ти маєш звикнути до системи, а далі вона тебе понесе.
В нашому українському світі ти вриваєшься в життя з юності і у 35-40 років вже доволі потертий о каміння мироустрію.Тут у 40 ти ще кошеня,підліток.Справжнє життя настає на пенсії.Я,відволікаюсь на мить на пейзажі й думки, затаскую коляску до ліфта.Кашляю, дихаю.Красивим зеленим подвір'ям повз прозорі стіни садочку ми йдемо до входу.Вже з десяток малят за круглим столиком спостерігають за нашим приходом. Три хвилини на десяту.Три хвилини як двері закриті.Я чекаю ще дві і йду до скляної стін,за якою всі діти і вихователька, вона тут років 40 всіх стриже під лінійку.Я небезпечна для неї, я не стригусь.Антіприклад слухняним швейцарським дітям-так можна.З іншого боку, я просто живу своє життя і щоранку в два кола таскаю трьох малят до закладів освіти, тож можу і запізнитись.Обираючи між запізнитись і не з'явитись-обираю перше.О, скоріше ж одужати!Так важко дихати і сил обмаль.Обговорювати свій стан з нею нема сенсу, вона алгоритм,який сам себе породив.Я просто підходжу до скла,за яким вона.Вихователька з перекошеним обличчям(певно, є курс для передачі емоцій гніву,сертифікований), показує мені на годинник на руці.Малята спостерігають.Мої у вхідних дверей.Я потискаю плечима.Показую пальцями людину, що йде додому.Думаю:'Та нахер, хай подрімає малий вдома, нащо цей перфоманс з покаранням очікуванням?″ Вона щось жестикулює.
Я вже пішла за малятами,метр і з ними,кажу-додому вертаємось,хлопці.Міра засмучений.Проходжу повз вікна,де всі,машу їй рукою,мов,чао,какао,і показую пальцями,ми додому топ-топ.Краш системи, відмова, невірні дані.
Підривається,біжить на вхід.Я затовкую Міру з рюкзаком.На вопль-″ви запізнились аж на 3 хвилини″ викашлюю в глибину садочку залишки грипу,повертаючи його в середовище,звідки малий його приніс, посміхаюсь і кочу возик до магазину.
Мені потрібен сир,сок,вода мінеральна,пластівці дітям, цигарки.
По красивенним пейзажам ми доповзаємо в наш-не наш дім.
Я потна, зла,втомлена,засмучена,
нагримала на чоловіка телефоном, ледь не плачу.
На годиннику 9.15 ранку.
Лише понеділок.
Цю сторінку свого життя можу назвати ″Криві оберти інтеграції″.
Повернення додому.Збори сонного Міри до садочка.Він бешкетує,робити вигляд, що спить.Давід не в дусі і кусається.Боляче.Одягаю Міру, а він ридає,бо не їде у колясці,адже в колясці їде Давід.Вони ридають вдвох,а я похапцем одягаюсь.У нас 5 хвилин, поки мегера дитсадиковна закриє двері.Я прошу Міру пришвидшитись,він ридає,бо хоче йти сам.В мене прорізаються сльози, соплі, кашель.Я бляха ледь дихаю серед цієї краси, як,як пришвидшитись? Возик з Давою важкий.Виноградник, небо, гори.
Лакшері види для фото.В мене язик на плечі і два хлопця у сльозах.Ось за мить жінка з обличчям незадоволеного срібного баранця буде виказувати своє ″фе″ мовою, яку я не до кінця розумію.
Їй абсолютно насрати на трьох малят, два кола по селу і мій стан, в якому краще лежати і лікуватись.Якщо Міра пропустить заняття без підтверджуючих паперів,мені прийдуть листи від директора садка, запити до лікаря і якась адміністративна чухня.
Я б клала на те з прибором, але тут є практика забирати дітей.
Я стресую.Мені холодно, жарко, я тягну малят, розповідаю чотирьохрічці про вибір, а він тупотить поруч.Хочеться пити.Сподіваюсь, у садочку йому дадуть води.Дім, ще, ще.
Поворот до садочка.Ліфт, диво технології, бо в селі є дім престарелих.Там відпочивають багаті старі, а працюють молоді біженці за 150-300 франків на місяць плюсу до соціалу.Це паралельний світ, де у молодості ти маєш звикнути до системи, а далі вона тебе понесе.
В нашому українському світі ти вриваєшься в життя з юності і у 35-40 років вже доволі потертий о каміння мироустрію.Тут у 40 ти ще кошеня,підліток.Справжнє життя настає на пенсії.Я,відволікаюсь на мить на пейзажі й думки, затаскую коляску до ліфта.Кашляю, дихаю.Красивим зеленим подвір'ям повз прозорі стіни садочку ми йдемо до входу.Вже з десяток малят за круглим столиком спостерігають за нашим приходом. Три хвилини на десяту.Три хвилини як двері закриті.Я чекаю ще дві і йду до скляної стін,за якою всі діти і вихователька, вона тут років 40 всіх стриже під лінійку.Я небезпечна для неї, я не стригусь.Антіприклад слухняним швейцарським дітям-так можна.З іншого боку, я просто живу своє життя і щоранку в два кола таскаю трьох малят до закладів освіти, тож можу і запізнитись.Обираючи між запізнитись і не з'явитись-обираю перше.О, скоріше ж одужати!Так важко дихати і сил обмаль.Обговорювати свій стан з нею нема сенсу, вона алгоритм,який сам себе породив.Я просто підходжу до скла,за яким вона.Вихователька з перекошеним обличчям(певно, є курс для передачі емоцій гніву,сертифікований), показує мені на годинник на руці.Малята спостерігають.Мої у вхідних дверей.Я потискаю плечима.Показую пальцями людину, що йде додому.Думаю:'Та нахер, хай подрімає малий вдома, нащо цей перфоманс з покаранням очікуванням?″ Вона щось жестикулює.
Я вже пішла за малятами,метр і з ними,кажу-додому вертаємось,хлопці.Міра засмучений.Проходжу повз вікна,де всі,машу їй рукою,мов,чао,какао,і показую пальцями,ми додому топ-топ.Краш системи, відмова, невірні дані.
Підривається,біжить на вхід.Я затовкую Міру з рюкзаком.На вопль-″ви запізнились аж на 3 хвилини″ викашлюю в глибину садочку залишки грипу,повертаючи його в середовище,звідки малий його приніс, посміхаюсь і кочу возик до магазину.
Мені потрібен сир,сок,вода мінеральна,пластівці дітям, цигарки.
По красивенним пейзажам ми доповзаємо в наш-не наш дім.
Я потна, зла,втомлена,засмучена,
нагримала на чоловіка телефоном, ледь не плачу.
На годиннику 9.15 ранку.
Лише понеділок.
Цю сторінку свого життя можу назвати ″Криві оберти інтеграції″.
Я довго наважувалась на цей крок.Але згадувала свого хрещеного останні дні часто, то вирішила знайти його цифрові сліди. Телефонного зв'язку з окупованими територіями нема з 2022, а в соціальних мережах шукати його марно, він нелюдимий.Але ж лишились спільні знайомі, які могли б згадувати його в своїх життєвих,тож спробувала. І уночі в Швейцарії відкрила заборонено у нас,а колись популярну мережу вк.План був простий-прошерстити по-швидкому список контактів, пройтись їхніми сторінками.Інститут пронесся перед моїми очима.Віртуальний візит інкогніто був вельми цікавим.Оце одвічне зі стендапів-″Хто ці старі товсті люди?″- працює,плюс.Певно,щоб не відчувати чогось,вони їли, тому всі,кого я пам'ятала прозорими й веселими-товсті з пихатими пиками. Друге-що за дикість вони пишуть у себе,йой.Наочно- з приходом рашки інтелект не вітається.Сумна статистика-університетських не більше 20% десь в Україні чи у світі, 80% поділились навпіл: рашка чи окупована Донеччина.Укорінились,звикли,почали виправдовувати все,
аби не думати і не змінюватись.Іллюзія добробуту у мордорі.
Інтер'єри в імперському стилі на замовлення нуворішів-окупантів, вони ж дизайнери.
Я задумалась - в який момент людина так занадто цінує, все,що має і боїться втратити, що обирає втратити себе, душу, сміливість обирати,чесність? Ідея, що я десь пропрацюю 20-30 років за дипломом і не побачу світу, мене жахала ще перед дипломуванням. Далі шлях був би визначений іншими: доучілась-давай ***шити, малюй інтер'єри,стрігі бабло.Дизайн це прекрасно, коли не робиш його вбивцям.
Гроші чудові,коли не на крові.
Принципи.Я маю принципи і допитливість, тож за ці роки ким лишень не була-всім,ким хотіла-була,є і буду.
У свободі є багато відповідальності-сама має визначати власні межі і стрибати через власні страхи.Коли хтось розповідає тобі як жити-нє, я своїм ходом.
Моїх колишніх однокурсників стабільність стагнації влаштувала.Смішні у виставлених безкінечних родинних фотосесіях в соц.мережі-сматрітє, у нас всьо как у людей.
Не у всіх.Деякі сторінки видалені мережею за думки.
Я зі вдячністю помічаю адекватів.Дехто помер.Багато чоловіків,колишніх натхнених юнаків, помирали увісні.Серце не витримувало.Реальність окупованих міст,від якої нема сил втекти фізично, вбиває.
Сум.Як вони там живуть, випотрошені з пустима очима або з поглядами упоротих ман'яків колишні майбутні великі архітектори і дизайнери?
Тепер я побачила сама.
З плюсів - знайшла милий фотоальбом 2006 року, погуляла нашими аудиторіями подумки.
Хрещений не обізвався.Серед згаданих померлих у реквіємі щасливого життя його нема.По цим часам то добра новина.
Я пишаюсь собою за сміливість жити вільно.Буває лячно і важко, але воно того варто.
аби не думати і не змінюватись.Іллюзія добробуту у мордорі.
Інтер'єри в імперському стилі на замовлення нуворішів-окупантів, вони ж дизайнери.
Я задумалась - в який момент людина так занадто цінує, все,що має і боїться втратити, що обирає втратити себе, душу, сміливість обирати,чесність? Ідея, що я десь пропрацюю 20-30 років за дипломом і не побачу світу, мене жахала ще перед дипломуванням. Далі шлях був би визначений іншими: доучілась-давай ***шити, малюй інтер'єри,стрігі бабло.Дизайн це прекрасно, коли не робиш його вбивцям.
Гроші чудові,коли не на крові.
Принципи.Я маю принципи і допитливість, тож за ці роки ким лишень не була-всім,ким хотіла-була,є і буду.
У свободі є багато відповідальності-сама має визначати власні межі і стрибати через власні страхи.Коли хтось розповідає тобі як жити-нє, я своїм ходом.
Моїх колишніх однокурсників стабільність стагнації влаштувала.Смішні у виставлених безкінечних родинних фотосесіях в соц.мережі-сматрітє, у нас всьо как у людей.
Не у всіх.Деякі сторінки видалені мережею за думки.
Я зі вдячністю помічаю адекватів.Дехто помер.Багато чоловіків,колишніх натхнених юнаків, помирали увісні.Серце не витримувало.Реальність окупованих міст,від якої нема сил втекти фізично, вбиває.
Сум.Як вони там живуть, випотрошені з пустима очима або з поглядами упоротих ман'яків колишні майбутні великі архітектори і дизайнери?
Тепер я побачила сама.
З плюсів - знайшла милий фотоальбом 2006 року, погуляла нашими аудиторіями подумки.
Хрещений не обізвався.Серед згаданих померлих у реквіємі щасливого життя його нема.По цим часам то добра новина.
Я пишаюсь собою за сміливість жити вільно.Буває лячно і важко, але воно того варто.
Я, Гуцулка, архітекторка за фахом і переселенка з Донецька, закохана у Київ.
В перший свій приїзд туманної осені 2009 року я не зрозуміла Місто.
Не встигла.Ми групою спортсменів поспіхом зі залізничного вокзалу жухнули до метро. Мій перший спуск у метрополітен, відчуття натовпу, який обіймає та поглинає тебе, ритмічний стукіт коліс підземного потягу, відчуття руху зачарували мене.
Коротка подорож по промоклому Хрещатику здивувала. На місто опустився туман і все здавалось прозоро-сірим: і будівлі, і люди, і автівки. Центральна вулиця столиці швидко закінчилась, з неї через Софію Київську ми вийшли до Андріївської церкви та на Узвіз.
Узвіз я запам'ятала надовго, він був яскравим, галасливим, багатолюдним. Кожен камінчик його співав й розповідав історії з минулого Києва.
Далі автобусом з Контрактової площі за місто, до Кончі Заспи. Олімпійська база для спортсменів радо нас приймала наступні два дні.
Власне, той перший візит до міста вирішив майбутнє. Не одразу, але через декілька років вже після перемоги Майдану, у березні 2014 року я приїхала сюди вдруге. На тижневий тренінг для громадських активістів. І зрозуміла, що залишаюсь. Не можу інакше. Вулиці та провулки, площі, старовинні будівлі й новобудови, маленькі кав'ярні й величезні торгівельні центри. Моє місто дитинства також мільйонник, але дух часу там інший.Подальші трагічні події показали, що моє рішення вірне. Війна встигла зачепити мою долю і долю моєї родини полоном, коли поверталась тієї ж весни 2014 року до Донецька для остаточного переїзду до столиці.
Серед безлічі варіантів, де розпочинати нове життя після окупації Донбасу мій вибір був здійснений серцем - Київ.
В перший свій приїзд туманної осені 2009 року я не зрозуміла Місто.
Не встигла.Ми групою спортсменів поспіхом зі залізничного вокзалу жухнули до метро. Мій перший спуск у метрополітен, відчуття натовпу, який обіймає та поглинає тебе, ритмічний стукіт коліс підземного потягу, відчуття руху зачарували мене.
Коротка подорож по промоклому Хрещатику здивувала. На місто опустився туман і все здавалось прозоро-сірим: і будівлі, і люди, і автівки. Центральна вулиця столиці швидко закінчилась, з неї через Софію Київську ми вийшли до Андріївської церкви та на Узвіз.
Узвіз я запам'ятала надовго, він був яскравим, галасливим, багатолюдним. Кожен камінчик його співав й розповідав історії з минулого Києва.
Далі автобусом з Контрактової площі за місто, до Кончі Заспи. Олімпійська база для спортсменів радо нас приймала наступні два дні.
Власне, той перший візит до міста вирішив майбутнє. Не одразу, але через декілька років вже після перемоги Майдану, у березні 2014 року я приїхала сюди вдруге. На тижневий тренінг для громадських активістів. І зрозуміла, що залишаюсь. Не можу інакше. Вулиці та провулки, площі, старовинні будівлі й новобудови, маленькі кав'ярні й величезні торгівельні центри. Моє місто дитинства також мільйонник, але дух часу там інший.Подальші трагічні події показали, що моє рішення вірне. Війна встигла зачепити мою долю і долю моєї родини полоном, коли поверталась тієї ж весни 2014 року до Донецька для остаточного переїзду до столиці.
Серед безлічі варіантів, де розпочинати нове життя після окупації Донбасу мій вибір був здійснений серцем - Київ.
Мені нікуди доставляти книжки
Я ніби хмаринка на небі-
У милому оку чужому краї,
Де люди мов кораблі-
A domani, a presto, ciao
Я маю багато адрес, де жила й залишалась на мить
На жаль, з багатьма ci vediamo mai:
Север- волонтерська квартира-
на травневі свята рятувала від вигорання-
Її немає, в повномасштабну палала
Общага в Слов'янську- тренінг з арт-терапії-
Прильот, камня на камні нема
Вікна в нашій квартирі в Донецьку вилетіли в повітря,
коли підривали руснявий військовий центр-
Я все розумію: війна
Аліна у Штатах, в неї на Голосеєво в перші ночі
після перемоги Майдану писала вірші
Шість років біля метро″Чернигівська″,
де так не сходила з малою в ляльок театр:
то вона замаленька, то ковід лютує,
то ракети летять, що з ляльками не так?
Спаковані речі лежали у Княжичах в друзів,
так ніби вони гарантують додому квиток
В минуле не вернеш, можливий лиш погляд:
В Бердянську тринадцятого літо ходила Косою, тату малювала,
У шахи грали художники, запечені сонцем як азовські бички
Цікаво, чи всі з нас живі?
Макіївські вписки часів інституту –
поїхав, загинув, померла, краще б помер
Затягнуті сумом і мороком місця рок-н-ролу,
Бо жодної краплі свободи не зтерпить мордор
На Дарницькій площі тихо - Серьога на Лісовому,
Івентів без нього майже нема
Гітара під небом серед
Стягів військових,
Тепер там і Стас - адреса ще зовсім нова
Останній? Притулок - Святопетрівське,
цікаво робити під звуки ″шахедів″ ремонт
Ми дуже сміливі, для Донбасу не вперше під вибухи жити,
Біля дому Скрябін і квіти,
На майданчику діти, Боже, чуєш ти?
Тут наші діти, де ж себе в світі подіти- відповідай?
У Харкові гучно з перших днів лютого-
там винаймали ніби сторіччя тому з колегою в центрі підвал
Прокинулась після поїздки в Золоте малювати-
нумо чиїсь боти в вікні спостерігай
Цікаво, чи цілий підвал?
Дім подруги - Токмак, весілля у Запоріжжі-
там кожного дня рахуються втрати
Хортиця з палаткою, ти тепер не така
Шукаю на мапі адресу, куди мені вислати книжки,
Всюди дім, але де моя сторона?
Вже роки бездомна щомиті чекаю, коли закінчиться війна
Тут, у безпечності далекої комори спаковані речі, валіза дріма
Знаєш, залиш в себе книги, я скоро до тебе приїду
A domani, a presto, ciao
Січень 2026
Я ніби хмаринка на небі-
У милому оку чужому краї,
Де люди мов кораблі-
A domani, a presto, ciao
Я маю багато адрес, де жила й залишалась на мить
На жаль, з багатьма ci vediamo mai:
Север- волонтерська квартира-
на травневі свята рятувала від вигорання-
Її немає, в повномасштабну палала
Общага в Слов'янську- тренінг з арт-терапії-
Прильот, камня на камні нема
Вікна в нашій квартирі в Донецьку вилетіли в повітря,
коли підривали руснявий військовий центр-
Я все розумію: війна
Аліна у Штатах, в неї на Голосеєво в перші ночі
після перемоги Майдану писала вірші
Шість років біля метро″Чернигівська″,
де так не сходила з малою в ляльок театр:
то вона замаленька, то ковід лютує,
то ракети летять, що з ляльками не так?
Спаковані речі лежали у Княжичах в друзів,
так ніби вони гарантують додому квиток
В минуле не вернеш, можливий лиш погляд:
В Бердянську тринадцятого літо ходила Косою, тату малювала,
У шахи грали художники, запечені сонцем як азовські бички
Цікаво, чи всі з нас живі?
Макіївські вписки часів інституту –
поїхав, загинув, померла, краще б помер
Затягнуті сумом і мороком місця рок-н-ролу,
Бо жодної краплі свободи не зтерпить мордор
На Дарницькій площі тихо - Серьога на Лісовому,
Івентів без нього майже нема
Гітара під небом серед
Стягів військових,
Тепер там і Стас - адреса ще зовсім нова
Останній? Притулок - Святопетрівське,
цікаво робити під звуки ″шахедів″ ремонт
Ми дуже сміливі, для Донбасу не вперше під вибухи жити,
Біля дому Скрябін і квіти,
На майданчику діти, Боже, чуєш ти?
Тут наші діти, де ж себе в світі подіти- відповідай?
У Харкові гучно з перших днів лютого-
там винаймали ніби сторіччя тому з колегою в центрі підвал
Прокинулась після поїздки в Золоте малювати-
нумо чиїсь боти в вікні спостерігай
Цікаво, чи цілий підвал?
Дім подруги - Токмак, весілля у Запоріжжі-
там кожного дня рахуються втрати
Хортиця з палаткою, ти тепер не така
Шукаю на мапі адресу, куди мені вислати книжки,
Всюди дім, але де моя сторона?
Вже роки бездомна щомиті чекаю, коли закінчиться війна
Тут, у безпечності далекої комори спаковані речі, валіза дріма
Знаєш, залиш в себе книги, я скоро до тебе приїду
A domani, a presto, ciao
Січень 2026