Постою у порталі, зазираючи у власне минуле.11 років тому я…

В цей вечір, 20 травня 2014 року, я збиралась поїхати з Києва.Було тепло, сонячно й невимовно сумно.Я знала: щось має статися і то неминуче.
Знайомі волонтери зі Донецька мляво спробували мене відмовити, адже знали: я людина завзята.Вирішила=поїду.
Як два безкінечних місяці до того, в березні, зібралась, зішкребла всі невеличні ресурси, адже не працювала у нерухомості майже з початку Майдану, і купила плацкарт до Києва. Квиток в один кінець зі задумом повернутись за три дні.Назад їхала вже зміненою духом Революції Гідності у середині квітня.
Мала бути на останньому мирному українському митингу у Донецьку.
Потім інший,вже з побиттям проросійськими силами мирної колони.
Захоплення Маріуполя.
Одеса на початку травня,яка перетворилась на поле бою з трагедією на Марсовому полі.
Новітня історія намотує наші долі на свої колеса.
Я знов в Києві і тут повно активістів з Луганську.Вони націлені масово вивозити людей,створили організацію.
Ми, донечани, налаштові на боротьбу і просимо зброю.Нас не чують.Чи хочуть почути?Чи в ті двері ми тією весни грюмали?
Тривожно тихо у інформаційному просторі країни.Ніби і подій багато, але ніхто немає розуміння, що ж саме відбувається в Донбасі, що за референдуми там відбуваються.Ми немаємо ілюзій.
Після тортур і викрадень депутатів, членів виборчих комісій, залякувань ясно: вдома 3.14здець.
Я декілька днів перед подорожжю ходжу напружена, зла і думаю: ″Що, що ж треба зробити, що має статись, аби моя країна відчула: в Донецьку не мирно?І безпеки вже немає від слова «зовсім».Чи має хтось бути Жаною Д' Арк? Заживо згоріти?
Як діяти саме мені?″
А в Києві переможцеві напрочуд чудово та комфортно.Всі щасливі на свій лад.Я вже два тижні вигулює Сєву, документаліста з Берліна.Він знімав Майдан, ходив зі мною на різні зустрічі нас, ще не переселенців, але волонтерів початку кінця, хоче їхати до Луганську та Харкова.
Він пише кіно як життя.Просто так як воно вирує, камера зазирає з-за плеча.
Мені це до вподоби.Я просто показую йому все, в той же час стрімко згадую англійську, бо треба бути хлопцю й перекладачем. В хід йшло все, жести, пантоміми також.Сєва кудрявий, з смішним пухнастим мікрофоном на камері, модних потертих туфлях.
Він з Генуї і взагалі музикант електронщик.
Роки згодом я таки послухаю його музику.

Та поки ми вельми енергійні, намагаємось врятувати дім від війни і багато обговорюємо майбутніх сценаріїв.
Зустрічі з ранку до ночі, не встигаєш спати.
Здається, я на ті дні зайняла енергії у майбутнього, але воно було того варто.
Серце моє тріпоче від щирої любові до справжнього козака.
Ім'я його і дивні обставини київської весни зі мною як тепла ковдра.
Трохи втомлююсь від швидкості, насиченості мого життя і хочу додому, в Донецьк.Хочу помовчати в стінах ділової квартири перед квантовим СТРИБКОМ в невідомість столиці.
Їду.Купую квитка.
Сєва падає мені на хвіст. Мов, поїду з тобою.
Оцінивши всі обставини, ризики, небезпеку, міжнародний скандал якщо щось піде не так і таке інше, прошу його не їхати.Вже наші хлопці одягнули військову форму і рухаються на схід.
Про себе думаю: якщо доля - він купить квиток в мій вагон, максимум в сусідній.
Але зазвичай потяг до Донецька повний, тож я нічим майже не ризикую.Ще в день відправлення, за годину.
Ні, так не буває. Спробуй, кажу, чом би ні?
Сєва повертається з переповненого вокзалу за двадцять хвилин з квитком.Мій вагон.
Доля вирішила: ми разом з іноземним документалістом їдемо у захоплений Донецьк.Я повертаюсь додому.Хоч ненадовго.
У потязі мрію, курю в тамбурі, п'ю чай і щиро розповідаю яким я хочу бачити своє місто.
Сєва знімає.Вагон колихається, інколи досить різко.Ніч тут наступає о десятій вечора, коли провідниця гасить всюду світло.
Ми сиділи аж до одинадцятої, добра жінка попалась.
Певно, думала, кіно знімаємо про любов і потяги.Так і буде, але через роки.
В цей нічний час тоді, у минулому, ми проскочили через Дніпро.,петровськ.
О восьмій ранку Донецьк.
То був мій останній нічний потяг до Донецька.
Ми пишемо відео у вагоні про щасливе майбутнє великого міста й величної країни.
Коли ми доїдемо від вокзалу від гріха подалі з іноземцем на таксі до дідової квартири на Заперевалтній, мене зустріне насторожена тиша великого міста, пусті вулиці, порожні очі.
А ще новина пряио з порогу: наших друзів-волонтерів, з ким разом готували вибори Президента Уераїни, невідомі зі зброєю зупинять у автівці й прведуть в невідомому напрямку.
Як щ'ясується пізніше, до катівні у будівлі захопленого СБУ.Катівня просто у центрі Донецька, важкі кроки ″рцкого миру″-залякані люди, п'яні озброєні бойовики біля захопленої адміністрації, спалені банкомати.
Моє місто стало небезпечним.
Зовсім скоро рсн поцілити в аеропорт, лише нещодавно відстроєний до Євро 2012.Чому?Цей сценарій вони спробцвали повторити в Гостомелі у лютому 2024 року.
За місяць закриють цілу залізничну гілку і люди почнуть виїздити хто зна як. А потім на роки їздити хрін зрозумій чому через два кордони всередині власної держави.З чергами, перевірками і очікуванням з двох боків.
Поки я тут,вдома. Встигаю забрати паспорт без прописки, це рятує мою родину від візитів бойовиків. Святкую день народження доньки, навідую друзів.Серед них виявиться зрадник, що здасть інформацію про мій приїзд бойовикам.Переселяю налякану смертельно дружину викраденого волонтера.Малюю, прощаюсь з містом.
Думаю, що встигну проголосувати і поїхати до Києва спокійно.
Літає пух, спекотно і сумно.
А я залишу своє місто за десять днів, більшу частину яких проведу як заручниця сепаратистів, на «Інтерсіті».З порізами, розбитим обличчям, відрізаним пальцем, фотиком на диво, дитячим альбомом з пограбованої моїми викрадачами колись дідової квартири, у лахах і в шоці.
Безмежно щаслива, що жива.
І досі така.
Але ми все ще їдемо з Сєвою знімати кіно про Донецьк.
Зловила щойно такий інсайт: требе йому сказати велике дякую, адже самий цей малознайомий чувак у чужій країні поїхав у місто, де трохи війна, бо міг і було цікаво.
Адже його компанія була важлива і для мене, а фільм для України також.
Ми їдемо, тух ,тух, тух.