Вибір не на часі?
7 хвилин.
Стільки часу мені знадобилось, щоб визначитись сьогодні з робочим місцем у зовнішньому світі, прийти туди ногами, замовити каву, розкрити лептоп( нове слово у лексиконі) і почати писати.
Непогано. 7 хвилин, щоб зробити вибір.
Інколи його зробити важко.Буває, неможливо.
Але як не відсторонюйся, але опинившись в ситуації вибору, ти маєш на щось кивнути.Чи добровільно, чи життя створить такі умови що прям таки маєш обирати.
Бо перехрестґ долі місце де не можна зволікати.
А їх ой як багато, особливо, коли живеш у епоху суцільних змін.
На секунди відірвала погляд від тексту і одразу побачила,як дорогу переходить дівчина з собачкою.Статура її та пушиста зачіска дуже нагадали мені знайому з Києва.
Я часто тепер тут бачу когось, хто нагадує друзів з України.Куди їх тільки не занесло у світі.
Буває пронизливо до сліз, коли бачу схожу на мого мертвого друга людину.Тоді здається: світ повниться двійниками.Або версій Всесвіту все ж декілька і десь є варіація без війни і ранньої втрати дорогих людей.
А поки щоденно маю обирати саме цю реальність, важко вибираючись з=під влади могутніх снів.
Розуміти хто, де і як я.Обираю настрій та одяг, музику, яку слухаю чи не слухаю.Новини=скільки їх вжити, щоб одночасно і розуміти світ, і лишаться при розумі.
Обираю, чи вчити сьогодні місцеві мови чи залишитись у полоні смутку. Я звикла рухатись як електрон, від звідси до мети, тож мета=вільно читати тими мовами книжки.Раз вже я тут.І говорити на рівні, достатньому для донесення власних культурних меседжей та історій про Україну і війну.
Відчуваю себе послом, якого, власне, ніхто ,здається, нікуди не посилав.Але щоб не посипатись зовсім від нерозуміння процесів,які відбуваються тут та зараз і власного місця в них, обираю вважати себе послом волонтером. Відчувати себе аж цілим послом від волонтерів не вистачає чи то сил, чи то духу, адже…
Діти прокидаються одночасно зі мною.Принаймі в цьому графіку життя при наявності умовного ранку. Тож я і хочу попередньо обрати програму дня, але по факту обираю рухатись по обставинам.
Взагалі, пам=ятаю: нам дається по силам.Чи то не іронія долі: готувалась до кабздецю як воїн камікадзе, відрекалась від земного, не наживала майна, а лише людей та досвід.І на момент х, 24 лютого 22 року опинилась перед фактом появлення нового життя, сина. Ні,якщо з моїх туманних роздумів може здатись, що не знала про вагітність=знала.Але у цій точці настоящего моменту лінії вірогідності подій як би наклались одна на іншу і трапився бадабум.Тобто якщо війна=то я воїн з усіма наслідками, які мають бути.А якщо мир=я мати,і це прекрасно.Але вуяля: хтось змішав всі карти і маємо перегорнутий світ.А я маю обирати прийняти свою мінімальну участь у захисті країни саме тілом.Гартую душу і вчусь кожного дня знаходити і час, і ресурс, і настрій просто робити справу.
Наодинці без всіх, кого люблю.Їх може стати забагато.Особливо коли маєш працювати.Таке враження: діти й домашні тварини точно, а часто ще й близькі друзі, чоловіки жінки, короче, супруги, саме коли маєш помовчати і щось народити суттєво, відчувають той тонкий момент перед.І починають активно робити все, щоб не трапилось.
А так вже не хочеться.
Якщо вірити психологам(а чом би власне,їм не вірити?) то проблема, як завжди у дитинстві. У непророблених моментах з нього.Тут маю змішані почуття, адже по =хорошему, то всі травматики мають обов=язково пропрацювати минулий досвід та травми, щоб не нести то далі, вже своїм дітям.
Але в мене то інакше.Тож ми робимо ремонт у апартаментах, не перестаючи вести звичайне життя у них же.
Образно так би мовити, бо ж практика адекватної поведінки має випереджувати теорію її ж. Обираю як зі мною можна і як точно не можна.Всім людям, особливо найближчим.Бо я їх люблю, але себе однозначно люблю більше.Як там у літаках?Спочатку маску вдягніть на себе, далі вже далі…

Відповідно, цей процес зеркальний. Вимагаю від себе щирості і усвідомлення дій.І від інших.Досить їх поважаю,щоб на гратись у психологічно=маніпуляційні ігри, а просто бути поряд.
Вибори кожного дня.
Що одягти, що їсти, чи їсти, чи пити, чи пити алкоголь, чи витрачати гроші.Що відчувати, коли їх витрачаєш. Чи думати взагалі або про якісь примитивні речі.
Тепер здається, я ближче до розуміння кількості побутових розмов у публічному просторі окупованого Луганська, які там чула, ніж раніше.
Розмовляти про сенси, плани, майбутнє може відчуватись як дуже відповідально і тому страшно.Коли у просторі, щедро заповненого важкою рукою царька сусідньої держави безликими особами у горці з автоматами, ти вголос обирає плаття або рукколу у салат, то ніби нормально.Небезпеки немає.А ось вже книжка,яку плануєш читати чи фільм…Адже він може бути вироблений у об=явленій всім ворожою країні.То ж ані пари з вуст про духовні інтереси.В окупованих рашею територіях думати= небезпечне хобі.Вельми.
Я в якості сувенірів привезла з рідного окупованого ж Донецька деякий підшкірний страх.Згодом цей страх призвав до себе їжу і матеріалізував захисний підшкірний вже жир.Якось після ряда болісних в прямому сенсі обставин=і в Донецьку, і в Києві я ніби втратила здатність обирати.
На роки.Трохи є і зараз.Особливо у питаннях, що прямо пов=язані з моїм проявленням, успіхом, реалізацією у серед людейБути видимою, яскравою, помітною Відчувається як пряма небезпека життю.Типу це ми, люба, вже проходили.Декілька разів так успішно висунулась, що били=били, трохи не вбили.Причому в кожному новому епізоді били всьо жорсткіше.У юності батьки, коли планувала вивезти Ірочку доньку на море за свій кошт.Жінки ногами, батько тримав. Як вірити в силу родини після такого? Тоді я ніби в мить стала з корнем вирваним бурею деревом.Лише нещодавно відчула вдячність до них як до фігур,які дали життя.А що робити з власним життям, як саме перетворити його на прекрасне=то я вже вирішу сама.Тоді я не наважувала обрати самостійність,страхи були сильніші за мене.Тепер інакше.
Хоч і лячно, але власне життя жити велике щастя.
Моя досить доросла дублена сльозами і пригодами сорокарічна майже шкіра бажаю відчути і радість перемог також.Просто для себе.Я вже нікому нічого не маю доводить.Інколи забуваю, але явно роблю успіхи.
Потім били сєпари за вибір України.
Пишу це і чую пісню «Хай буде весна, там де ми стоїмо до кінця».На вулиці чувак співає.Наш.
Тут все просто.Вхідний квиток до свободи весь час в нашій країні, всі віки є.Мій виявився через маленьку несвободу, окровавлений, з можливістю побути перед лицем смерті з питаннячком.»Невже це все? Хто я є?Ким буду, коли вирасту?»
Достеменно не знаю, чи виросла.Але точно захотіла стати дорослою.І коли в Києві рушила шляхом виступів, творчих вечорів, публічності, концертів, врізалась у глибину київських глибин..Тут і кохання, яке мов величезна глиба льоду, розбила мене на друзьки.Сек, наркотики, музики, музика, ночі без сну,розмови.Мене носило шаленим вітром по столиці.
Опинившись між вибором=чи продовжувати рости як митець, чи просто розчинитись у солодкому болоті, я підсвідомо обрала палача.
Звісно,бити людей жахливо. І жінок також.І мене.Але в тій ситуації страх змін взяв мене за руку і привів до людини, яка стала на заваді моїм мріям про виступи.Бо боялась я тоді сильніше ніж хотіла.
Так і сталося: при поїздці на домашню студію звукозапису з віршами я опинилась дуже сильно ізбита здоровенним мужланом від рок=н=ролу.Він вирішив,що я аж занадто яскрава.

Іронія, що це побиття відбулось якраз на другу річницю мойого звільнення з полону в Донецьку.Першого червня.Літо почалось яскраво тоді.Ледве себе зібрала з руїн.Дуже, дуже, дуже злякалась тоді.І ніби закрила двері перед дійсними можливостями змін.З цим розгрібаюсь і досі.
Але раз пишу про те, точно зможу.Адже все наш вибір.І минуле не визначає теперешнього і точно майбутнього.
І хоч словосполучення «треба зробити вибір» викликає в якості реакції легкий тремор, але по факту виборів багато.
Серед числених гілок дерева вариантів обери свій, будь ласка, люба.

Для мене обирати кожного разу це стрес.Але знаєш, свідомо йду в нього і вчусь робити вибори.Хоч маленькі=наполягти на морозиві уночі, купити дивне плавття, викласти відвертий емоційний текст.Подати заявку на участь у дійсно важливому проекті.
Мені ссикотно,але роблю.І потрохи отримую задоволення від того.Бо вибір за завжди про свободу та відповідальність за власне життя.А це прекрасно.
Зараз обираю сплатити за рахунком і йти до коханих.Чоловік моя підтримка,а діти радість.
А у наступній серії відвертостей розповім нарешті,як обирала міста і як не могла їх обрати.І що з того власне вийшло.
Спойлер=раз я тут, де є, то вийшло цікаво.Але інколи так не здавалось, в тих блуканнях в пітьмі нерозуміння себе.

Всьо.Це вже далі.Цілую, радіймо життю.

14 червня 2023 р.
Чого тільки не сталося за ці дні. Багато такого, що й не уявиш, настільки воно страшне. Просто запредельний кошмар.
Руцькі вдарили по Каховській дамбі. Цілий світ заводей, маленьких сіл, неспішне життя у гармонії з природою, природні заказники =все пішло під воду.
Дніпро, старий Дніпро, як таке могло з нами статись? Спочатку тебе сковують тією дамбою, підтоплюють села у двадцятому сторіччі великі «стратеги біди комунизму».Потім за сімдесят років їхні онуки могут павтарить =трагедію і жорстокість.
Ніби весь світ заволав до мене, кожне страждання живої істоти на Херсонщині, Миколаївщині, Одещині=куди пішла велика вода, біль, суцільний біль.
Пішли реакції тіла. Спина сказала: «Далі без мене».
Відчула кожен позвонок, власну «відповідальність за всепро***и Всесвіту.»
Втратила здатність говорити, писати про любов та біль, ніби стерлись спогади і отримала величезним кулаком подачу у грудну клітину.І я від болю не можу дихати, а розум відсторонений.Ніби я насправді не тут, десь далеко.
А знаєш, я ж вже відчувала подібне. На власній шкурі, локально так би мовити.
Таке відчуваєш, коли тебе фізично намагаються знищити. Зтерти твою ідентичність, зрівняти з землею, перетворити на попіл.
куДім. Клікуха мого мучителя.Іронічно.Дім куку, відчуття дому в Києві підшатнулось. А я ж нещодавно оселилась у столиці, тільки=но обнулившись в Донецьку.
Надто яскрава, надто жива і незалежна. Тоді злі бики, яким нестерпна ідея незалежності жінки, намагаються якщо не вбити, то залякати насмерть.
Щоб завмерла і не висовувалась. Щоб стала непомітною й заляканою.
Зі мною таке не вийшло. Виявилась живучою. Але трохи занепокоїлась=спочатку лупцюють й ріжуть сєпари, потім київські гопники від музики. Чому я взагалі опиняюсь у таких ситуаціях?
А ще=чому взагалі деякі чоловіки вважають за потрібне самостверджуватись через приниження та побиття жінки?
Пошук відповідей увів мене з нехорошої квартири 24, але не розлучив нас. Відклигавши тижні з два, після вечірки сусіда, де зібрались всі знайомі від музики, я рушила далі. Далі для початку виявилось недалеко.Коли скачеш по шарам однієї реальності, квантового стрибка не вийде. Тож зібрані речі=багато концертних костюмів та книг і певний побутовий мотлох відправились до Аліни. Вона тоді винаймала чергову у своїх пригодах, але прекрасну простору квартиру серед вічних сосен на Волгодонській.Це зараз ця ****ська назва нарешті декомунізована, а ще сім років тому ми ж були ще майже не вороги, а типу брати.
З Аліною ми стали сестрами на квартирі на Малишко, майже роком раніше.Дивні переплетення історій. Я дуже хотіла читати вірші. Тож виступала всюду, де запросять.У моєї приятельки з художньої галереї була її приятелька, що знала багатьох музик та поетів. Тож ми зробили декілька благодійних виступів у маленьких клубах.Так з=явилась Оля і виступ з неї у домі метеорологів нв Ярославому Валі. Потім наш виступ з нею у «Кіпіші»,київському ресторані луганчанина Кості.Він втратив свій бізнес у поставок посуду у Луганську, натурально залишились лише друзьки від його грошей та красивих тарілочок.З того клубу я поїду до Сані, воїна та колишнього чоловіка у реанімацію до Дніпра. Потім буду розписувати стіни зі своєю партнеркою Лєночкою.Дуже швидко сусіди витіснять Костю з приміщення на Либідській скаргами на шум, якого не було і він перевезе заклад за міст, на лівий берег Києва. А відправлюсь з Олею виступати далі у «Зіон» на Мінській, але теоретично.Мій донецький друг по полону Діма влучно назвав місце розташування клубу «В ***нях».Гарне атмосферне місце з дарбуками, африканськими мотивами, пуером і курительними сумішами. Після виступу у клубі «Зіон», з організаторами якого я потоварищую пізніше, домовилась приїхати в гості до луганської групи»Мір». Тут варто уточнити:не луганська, а зоринська.Бо плутати місто та область це як назвати єнакіївське донецьким.Ну або казати, що живеш в Києві, маючи на увазі Фастів.Тобто «да, но нєт».Взагалі, з децентралізацією в нас все було досить погано.Бо не секрет: з маленьких сел люди хотіли їхати до міст областного підпорядкування, а звідти якимось робочим телепортом до обласного центру, де і зав=язали на роки. Наступний переход то вже Київ.Було відчуття, що відправлення людини до Києва, підвищення у робочому статусі прирівнюється до польоту на Луну. Тож певної мірою вибуховою хвилею неоголошеної війни вдома мене викинуло на іншу планету, де поетичні читання відбуваються кожного дня і всюди, лише встигай відвідати.
Для мене тої, голодної до творчих процесів, це був справжній рай мистецтва.Тож всі мені здавались чудовими людьми і друзями. Бувало, я помилялась, бува, і жорстоко, за що заплатила повну ціну.Але крок за кроком, контакт за контактом, я збирала дійсно талановитих і добрих людей ніби намистинки у чарівне намисто київського кола друзів.
Я, знаєш, досі не можу визначитись, чи була зустріч з Павліном та Вітахою тупіковою гілкою мого мистецького розвитку чи ні.Бо я приїхала в гості на вихідні і застрягла у нехорошій квартирі 24 майже на рік.
Називаю квартиру «нехорошею» в своїй голові, але чи я права?
Квартира зі славетною історією. Власне, батько Серьожи, який здавав сім=ї Павліна кімнату, певний час був зам.міністра культури української сср. Тож дух культури у квартирі був, а ще відчуття занедбаності і легкого пофігізма до приміщення.Ніби є ресурс, то можна не лагодити крани, труби і вікна аж з побудови дому у далеких вісімдесятих. Власно, мені як людині, що вештається світом і винаймає різне житло з двадцяти років, трохи не зрозуміло як то=можна щось мати і допускати його занепад.Але може я до того колись дійду.А поки ходжу, їзжу та роздивляюсь цей світ.
Пишу спогади у третьому по рахунку з ранку потязі по Швейцарії, бо їду до Базеля.Наш покровитель запросив мене на виставку мистецтва. Здається, найкращу в світі.Тож це виклик.Ніколи не думала, що взагалі тут опинюсь.
Моя команда, родина, їде разом.Вони підуть досліджувати місто, а я на виставку.А зараз маю час випустити думки й спогади, звільнити від них серце та голову.
Тож нехороша квартира була на перший погляд вельми просторою трьошкою з коричневими шпалерами у коридорі, давно пофарбованими вікнами, трьома ж окремими кімнатами.З балконом на кухні, що провокувало заварювати чай=каву та довгесенько курити там, мрійливо дивлячись у двір.
Роками пізніше саме у цьому дворі моя маленька Марія буде вчитись ходити на кататись з гірки на майданчику, біля якого у часи квартири 24 було випито аж забагато міцного алкоголю.
А ще балкон був у тій кімнаті, де я залишилась у гостях. Балкон, багато книжок по мистецтву і чомусь візочок з «сільпо».Багато світла і вид за парк, корабельні сосни і вогні метрополітену.Така затишна, така моя кімната….
Дивно відчувати затишність кімнати у квартирі, де щойно гриміла вечірка людей на тридцять.Я була щаслива=щойно придбала перший в житті смартфон, на роботі сплатили зарплату, класний вечір, багато музики, нові знайомства.Тож сумку з гаманцем лишила у прихожій серед інших.Після пісен та розмов, творчих планів я лишилась.Їхати в ніч аж в глибину Віноградаря, де я щасливо мешкала аж рік в той день не хотілось.
Вранці я виявила,що в гаманці немає тридцяти доларів, які лишились після покупки телефона, а є лише двадцять гривень.
І познайомилась з Аліною.
Тепер я себе питаю: чому, ну чому тоді не влаштувала скандал, не запитала, що за хрінь взагалі відбулась.Ні, я делікатно поцікавилась у Саші Павліна, проінформувала його.На що він відповів=»ну людей много же було, що ж?Все ж свої».
Треба було тікати тоді.Крапка.Бо залишатись з людьми, які піздять гроші просто з сумки і брешуть в очі.Адже все ж зрозуміло.Але мені так добре було у кімнаті з балконом, що я вирішила:»Дякую, що взяв грошима».
Аля ж варила чудову каву і була напрочуд дивовижною.Я зачіпилась за розмову з нею.Відчуття, що знайомі сто років, тепло і радість.Я мала деякі запитання про режисуру фільма.Ми ж продовжували знімали документалку з Сєвою.Аля знімала своє кіно про людей з інвалідністю.Нам виявилось цікаво разом.
І на наступні вихідні, після подорожі до Одеси я приїхала вже в гості саме до неї.В Одесі мені утвердили міні грант на друк власної книги історій.До Алі їхала щасливою, сповненою планів.А на за горами і навчання в університеті дизайну там же, на Віноградарі.На Малишка мене застала звістка:власниця квартири на Віноградарі сповестила=син Діма отримав травму в селі і повертається до міста на лікування..Тож маю з=їхати.Аля дуже швидко зателефонувала Сергію, власнику квартири і за мить в мене з=явилось нове житло, просто тут, біля метро «Чернігівська».Колотитти від швидкозмінних обставин мене почало вже пізніше.я ЯКОСЬ РАПТОМ УСВІДОМИЛА, ЩО ЩОЙНО ВИЙНЯЛА ВЖЕ ЧЕТВЕРТЕ ЖИТЛО У КИЄВІ.
Можливо, тобі зрозуміло,що історії про початок київської епопеї будуть тут. Але зараз я хочу помітити саме цей момент, де ми у потязі їдемо у нову точку у просторі, а моя мала хоче обійматись.
Бо спогади спогадами ,але треба бути тут і зараз.
29.06.23.