«Не переживай за мене. Я відкрив секрет безсмертя» — як завжди, самовпевнено заявив мій друг та розсівся на канапі у мене на кухні. Я озирнулась навколо. Щось невловимо змінилось в інтер’єрі. Мене це ледь помітно турбувало. У маленьких змінах криється якась невидима небезпека. Речі мають бути на своїх місцях. Інакше вони починають оживати й вести активне соціальне життя. Наприклад, вештатись домівок, поки їх ніхто не бачить. «А потім, нагулявшись, вони грають у схованки. До бійки від вельми умовної влади дітей» — іронічно заявили машинки нашого середнього сина. «А я взагалі хочу на море!» — вередливо промовила Ельза серед моїх донечки. Про шкарпетки годі і мовити. Вони хихотіли над намаганнями знайти їх з різних кутів приміщення.
«Чекай-но, дівчинко!» — вигукнула я. — «Що тут взагалі коїться? Я у себе в кімнаті, у центрі для українських біженців у Швейцарії, вірно? Тут навколо наш одяг з-під двоповерхових ліжок та самотнього стільця допитливо дивляться намальованими оченятами ляльки, що лише прокидаються від променів вранішнього сонця у юго будиночках, любовно побудованих для них вчора дочкою Марією».
То що я роблю в тебе на кухні в Києві, га? Чому твоя кухня така незвично велика, не як фактично — у п’ятиповерхівці, побудованій для перших переселенців Київщини — з Чорнобиля? Тут так багато простору, можна танцювати, можна принести контрабас на день народження як вже було колись. Музика магією звуків розширила кухню і десять людей одночасно розмовляли, грали, палили, жили. Та ніч була ніби на космічній станції у відкритому космосі. Це мить тривала вічність. Але насправді була експериментальною роки тому. Задовго до повномасштабної чи навіть до корони з тотальним маскуванням життя тому.
Я відволіклась від від спогадів, що накрили мене як літня злива - несподіванно та тепло. І все ще стояла на київський кухні, замість швейцарської вітальні. Яке неподобство!

„Слухай, що з твоїм безсмертям?″ - нетерпляче, бо вже питала здається - проговорила я Поспішаю, малята, певно, прокинулись. Чоловік хвилюється. Maбуть, мені дві доби їxaти через кордон. Чи не треба? Чому я не пам'ятаю,як тут опинилась?

Він подивився уважно. Довгим волоссям. грав ветер в привідкритого вікна. І, нарешті, заговорив:

-Вічність, ти надто говірка сьогодні. Сумуєш? Я мовчки кивкула, ковтаючи сльози.

-Не хвилюйся, я відкрив секрет безсмертя. Не має значення, че живий я у тому світі, де ти чи насправді насправді загинув на визвільний війні, раз я є у просторі твоєї пам'яті.
Я є завжди. Як і це кухня. Вона завелика дия мене мене одного. Але тут часто бувають мої батьки. Вони, як і ти, хочуть обсудити щось, що їх турбує.
Мати повернулась до Америки, батько нарешті виїхав до моєї сестри в Італію. Ти ж там поряд, так? То може, побачитесь? Їм сумно, адже моє тіло тут, на Лісовому.
Але не душа. Бо я вільний.І можу прихо дити в ваші світи. Доречі, дякую за гітару. Було нелегко протягнути й з матеріального світу в цей. Але гитара-це насамперед, ідея, то вся вийшло. Слухай пісенку і вертайся до своїх. Алексу привіт. Коли вічність разом зі Порядком, то в них народжуються Простір, Хаос і Масштаб.
А це прекрасно...
- Прекрасно, що ти ти і з того світу розповідаєш про свою соціонику, друже,- іронізую я і прокидаюсь в центрі для біженців у Швейцарії.
24.02.25