Вранішній біг в школу з Марією.
Повернення додому.Збори сонного Міри до садочка.Він бешкетує,робити вигляд, що спить.Давід не в дусі і кусається.Боляче.Одягаю Міру, а він ридає,бо не їде у колясці,адже в колясці їде Давід.Вони ридають вдвох,а я похапцем одягаюсь.У нас 5 хвилин, поки мегера дитсадиковна закриє двері.Я прошу Міру пришвидшитись,він ридає,бо хоче йти сам.В мене прорізаються сльози, соплі, кашель.Я бляха ледь дихаю серед цієї краси, як,як пришвидшитись? Возик з Давою важкий.Виноградник, небо, гори.
Лакшері види для фото.В мене язик на плечі і два хлопця у сльозах.Ось за мить жінка з обличчям незадоволеного срібного баранця буде виказувати своє ″фе″ мовою, яку я не до кінця розумію.
Їй абсолютно насрати на трьох малят, два кола по селу і мій стан, в якому краще лежати і лікуватись.Якщо Міра пропустить заняття без підтверджуючих паперів,мені прийдуть листи від директора садка, запити до лікаря і якась адміністративна чухня.
Я б клала на те з прибором, але тут є практика забирати дітей.
Я стресую.Мені холодно, жарко, я тягну малят, розповідаю чотирьохрічці про вибір, а він тупотить поруч.Хочеться пити.Сподіваюсь, у садочку йому дадуть води.Дім, ще, ще.
Поворот до садочка.Ліфт, диво технології, бо в селі є дім престарелих.Там відпочивають багаті старі, а працюють молоді біженці за 150-300 франків на місяць плюсу до соціалу.Це паралельний світ, де у молодості ти маєш звикнути до системи, а далі вона тебе понесе.
В нашому українському світі ти вриваєшься в життя з юності і у 35-40 років вже доволі потертий о каміння мироустрію.Тут у 40 ти ще кошеня,підліток.Справжнє життя настає на пенсії.Я,відволікаюсь на мить на пейзажі й думки, затаскую коляску до ліфта.Кашляю, дихаю.Красивим зеленим подвір'ям повз прозорі стіни садочку ми йдемо до входу.Вже з десяток малят за круглим столиком спостерігають за нашим приходом. Три хвилини на десяту.Три хвилини як двері закриті.Я чекаю ще дві і йду до скляної стін,за якою всі діти і вихователька, вона тут років 40 всіх стриже під лінійку.Я небезпечна для неї, я не стригусь.Антіприклад слухняним швейцарським дітям-так можна.З іншого боку, я просто живу своє життя і щоранку в два кола таскаю трьох малят до закладів освіти, тож можу і запізнитись.Обираючи між запізнитись і не з'явитись-обираю перше.О, скоріше ж одужати!Так важко дихати і сил обмаль.Обговорювати свій стан з нею нема сенсу, вона алгоритм,який сам себе породив.Я просто підходжу до скла,за яким вона.Вихователька з перекошеним обличчям(певно, є курс для передачі емоцій гніву,сертифікований), показує мені на годинник на руці.Малята спостерігають.Мої у вхідних дверей.Я потискаю плечима.Показую пальцями людину, що йде додому.Думаю:'Та нахер, хай подрімає малий вдома, нащо цей перфоманс з покаранням очікуванням?″ Вона щось жестикулює.
Я вже пішла за малятами,метр і з ними,кажу-додому вертаємось,хлопці.Міра засмучений.Проходжу повз вікна,де всі,машу їй рукою,мов,чао,какао,і показую пальцями,ми додому топ-топ.Краш системи, відмова, невірні дані.
Підривається,біжить на вхід.Я затовкую Міру з рюкзаком.На вопль-″ви запізнились аж на 3 хвилини″ викашлюю в глибину садочку залишки грипу,повертаючи його в середовище,звідки малий його приніс, посміхаюсь і кочу возик до магазину.
Мені потрібен сир,сок,вода мінеральна,пластівці дітям, цигарки.
По красивенним пейзажам ми доповзаємо в наш-не наш дім.
Я потна, зла,втомлена,засмучена,
нагримала на чоловіка телефоном, ледь не плачу.
На годиннику 9.15 ранку.
Лише понеділок.
Цю сторінку свого життя можу назвати ″Криві оберти інтеграції″.